В. В. Головачов Художнє оформлення



Сторінка19/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.8 Mb.
ТипЗакон
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22
3

Наступного дня до мене прибіг Касіт, син вождя. — Великий Еламкоатлю! В лісі з’явилися злі боги. Вони зустріли одного з наших мисливців і забрали з собою. — Навіщо він їм? — я не приховував недовіри. — Цього не знає ніхто. Але Рап бачив: вони зв’язали Мапуї руки мотузком і повели… — Де твій батько? — Батько з воїнами йде по сліду богів. Що вони зроблять з Мапуї? — Цього я поки що не знаю. Але спробую дізнатись. Ходімо. — Ти сильніший! Ти переможеш їх! — без найменшого сумніву вигукнув Касіт. Невдовзі ми наздогнали “богів”. Вони рухалися ланцюжком: передній прокладав дорогу, останній робив зарубки на деревах. Імпуна Мапуї вів на мотузку довгов’язий молодик у корковому шоломі з припасованою до нього протимоскітною сіткою. Я помітив похитування гілок обіч довгов’язого. На мить з кущів визирнув вождь. Він подав якийсь знак полоненому. Та Мапуї, видно, був дуже пригнічений подіями, щоб як слід зорієнтуватися. Він підняв руки, показуючи, що вони зв’язані. Тієї ж миті один з “богів” полоснув по кущах з автомату. Почувся крик болю, тріск гілля: це кинулись навтіки вождь і його люди. — Біжи! — прошепотів я Касіту, а сам розсунув перед собою гілки і вийшов назустріч “богам”. В лице мені дивилося дуло автомата, а в спину впиралося щось тверде. — Раджу не рухатись! — промовив чоловік, немолодий, із стомленим обличчям, що нагадувало батькове: високий, у зморшках лоб, трохи випнуте вперед підборіддя, глибокі складки в куточках рота. Псували його лише великі темні окуляри на хрящуватому носі. Голос приємний, добре поставлений, і навіть у даній ситуації слово “раджу” пролунало природно і без погрози. Зовні спокійний, ошатний, плямиста маскувальна куртка сиділа на ньому гарно, наче смокінг, пошитий у модного кравця. Вдруге блиснули скельця окулярів — він роздивлявся мене з ніг до голови, ледь розсуваючи в усмішці вузькі тверді губи. — Ви з людей Шакала? — Що це означає? — спитав я і настроївся на його хвилю. Ні, він не був спокійним. — Прошу, обшукайте його, — кинув він комусь у мене за спиною, і я збагнув, хто в цьому гурті “богів” головний. Грубі руки обмацали мене, полізли в кишені… — Ось що я знайшов, Кеп. Той, кого назвали Кеп, обережно взяв футляр з набором інструментів. — Цікаво було б знати, що в ньому, — звернувся він до мене. — Це головним чином хірургічні інструменти, — відповів я, відкриваючи футляр. — Ви лікар? Кеп не дочекався моєї відповіді й додав: — Якщо так, то дуже доречно. У нас хворий. Коротуне, покажи, будь ласка, свою ногу. Кремезний молодик витяг з рота недопалок, зім’яв його і щиглем послав у кущі. Тільки потім, кривлячись, підкотив холошу й заголив опухле коліно. Я торкнувся пухлини, і він зойкнув від болю. — Потерпи секунду, — сказав я і провів по нозі аретомом. — От і все. — Ви не різатимете пухлину? — здивовано спитав Кеп. — Вона зараз розійдеться. На обличчі Коротуна з м’яким дитячим ротом і носом-гудзиком виникла недовіра, яка скоро змінилася на радісний усміх. — Що ви зробили з моєю ногою, док? Вона вже не болить… — Зігни її, — попросив я. Усе ще недовірливо, обережно він зігнув ногу, потім ще раз, захоплено подивився на мене. — Так ви ж чаклун, док! Саме такого нам у джунглях не вистачало, побий мене грім! — Якщо чаклун не із зграї Шакала, — холодно зауважив Кеп, і його тонкі губи зовсім зникли з обличчя. — Хто такий цей ваш Шакал? — ввічливо поцікавився я. Тон мого голосу чомусь не сподобався Кепу. — Мушу вам нагадати, що зайві знання не завжди корисні, — сказав він, і довгі пальці на його правій руці мимоволі здригнулися і стиснулись. — Прошу, назвіть суму гонорару, яка вас влаштовує. — Не соромтесь, просіть побільше, — прошепотів Коротун. — Мене не цікавлять гроші. — Ви з ідеалістів? — Кеп схилив голову набік, наче бажаючи краще роздивитися мене. Його губи стулилися в скупу усмішку. — Ну що ж, містере ідеаліст, будете одержувати не менше, ніж інші. — Але я ще не дав згоди йти з вами. Звідкілясь з-за моєї спини вийшов здоровило з розсіченою бровою і рябим приплюснутим обличчям. Він підозріливо оглянув мене, наблизився до Кепа і прошепотів (я виразно чув кожне його слово): — Ставлю десять проти одного: він — із зграї Шакала. У Кепа сіпнулася щока, але відповів він чемно: — Цього разу ти, здається, помиляєшся, Нік. Мабуть, він сам по собі. Поговори з ним, якщо хочеш. Кеп відступив на півкроку, Нік став на місце Кепа і хрипко промовив: — То скільки б ти хотів отримати для початку? Я відповів без виклику, але твердо: — На жаль, не можу піти з вами, якщо не скажете, хто ви і куди йдете. Щойно вилікуваний Коротун подавав мені застережливі знаки. Нік вражено дивився на мене. — Док, запам’ятай мою першу пораду: менше знатимеш — довше проживеш. — А другу? — Не кажи “ні”, коли тебе по-доброму просять ділові люди. Нам, як жінкам, не відмовляють. Недолугий жарт сподобався його товаришам. Вони засміялись. Кеп вийшов наперед і став ближче до мене. Коротун, дивлячись на нього, поспішив узяти мене під захист: — Док жартує. Він піде з нами, побий мене грім! — Тільки в тому разі, якщо знатиму, куди йдете і хто ви такі. Нік ступив до мене ще крок, але Кеп застережливо підняв руку. Водночас він сказав, звертаючись до мене, хоч його слова адресувалися й Ніку: — Нам нічого критися. Ми геологи. Шукаємо нафту… — Тут? — За даними вертольотної нафторозвідки в цьому районі є нафта. — А навіщо ви схопили його? — вказав я поглядом на Мапуї. — Він погодився бути нашим провідником. — На мотузку? — Так надійніше. Підстраховка. Адже він дикий. Нас попереджали, що тут мешкає плем’я первісних людей. Потім ми відпустимо його з дарунками. — Відпустіть його зараз. — Он як? Ви наполягаєте? Його голос став ледь-ледь глузливим. — А втім… — він на мить задумався і наказав хлопцю, який вів Мапуї: — Розв’яжи його. Не встиг той розв’язати мотузку, як Мапуї стрімголов кинувся в кущі. Нік за звичкою повів за ним автоматом, але Кеп притримав його рукою, і він опустив зброю. — Непорозуміння улагоджено, док? Я кивнув головою. — Отже, йдете з нами. Слова Кепа не вимагали від мене відповіді — вони не запитували, а стверджували. Він розгорнув карту і своїм довгим пальцем провів на ній овальну лінію: — Пройдемо по ущелині. Отут пролягають водоносні шари. Припускаю, що нафтоносні проходять майже паралельно. Проби візьмемо тут і тут. Він говорив це Нікові й Коротуну, але заохочувально позирав і на мене, наче запрошував узяти участь в обговоренні маршруту. Я мовчав, і він трохи змінив тактику. Тепер його слова були розраховані виключно на “ідеаліста”. — Якщо знайдемо нафту, цей край розквітне. Тут прокладуть автостраду. Побудують міста… І ваші дикуни, док-місіонер, заживуть інакше. Цивілізація прийде й до них… Я не втримався від зауваження: — Не впевнений, чи стануть вони щасливішими. Несподівано Нік підморгнув мені, при цьому половинки його розсіченої брови вигнулися в різні боки, надавши обличчю неприродного і кумедного вигляду. Кеп поквапливо відвів погляд і повільно промовив: — Мушу визнати, що гіркота ваших слів не позбавлена підстав. Та все-таки у людей нема іншого шляху. Чи, може, порадите нам скинути з себе одяг і приєднатися до ваших підопічних? Але чи станемо ми від того щасливішими? 4

Ми довго йшли крізь лісові зарослі. Нас діймали комарі й москіти. Ми потрапляли то в одну зону, де носилися хмари крихітних злих мушок, то в другу, де на нас пікірували здоровенні ґедзі. Дерева мовби горнулися одне до одного, їх до верху обвивали ліани й чіпкий повзучий плющ. Скоро ліс порідшав, з’явилися дерева-велетні з жовтуватою корою, схожі на сосни, але з листям замість голок. Звивистою стежечкою ми врешті вийшли з лісу і спустилися в долину, порослу густою й високою — до пояса — травою. Тут, як сказав Кеп, ми мали брати першу пробу. Кеп викликав по рації вертольот з нафтообладнанням. Невдовзі вертольот приземлився. За якісь дві години було встановлено бурову. Труба з легірованої сталі з терикотовою насадкою, обертаючись із шаленою швидкістю, увійшла в тіло землі, і скоро в синє спекотливе небо вдарив чорний фонтан. Люди кинулись до нього, набирали нафту в долоні, хлюпали нею один в одного. Коротун і високий худорлявий хлопець на прізвисько Вівсяна Каша танцювали, високо підкидаючи ноги. Решта теж веселились, кожен по-своєму: Нік випустив у повітря чергу з автомата, механік, схожий на квадратний залізний сейф, пив з фляги, не п’яніючи… Кеп дивився на них, стоячи в дверях похідної бурової, і усміхався. Його теж встигли обляпати нафтою. — Оце поталанило, док! — кричав Коротун. — Таке випадає раз на тисячу років! Це ви принесли нам цю казкову удачу! Я ввічливо усміхався у відповідь, а сам, дивлячись на фонтан чорної маслянистої рідини, думав про парадокси, які відбуваються з нею в людському суспільстві. Нафта рухає кораблі і забруднює моря, стає хлібом і зброєю. Заради неї спалахують війни і трупи тисяч солдатів лягають у землю, щоб через багато років, перетворившись у чорну кров землі, забезпечити сите життя і багатство нащадкам тих, кого силкувалися колись завоювати. Кеп чув слова Коротуна і, ковзнувши по мені неуважливим поглядом, буркнув: — Можливо, можливо… Він дозволив своїм людям досхочу повеселитись, а потім покликав до себе Ніка, і вони сіли разом на пагорбку, розгорнувши карту. Роздивлялись її і довго радились. Потім Кеп звелів нам збиратися в дорогу. — Підемо бурити інші свердловини? — спитав я у Коротуна. — Це знає Кеп, хай йому чорт, — безтурботно кивнув він на свого начальника, і я збагнув, що його цілком влаштовує роль підлеглого, за якого думають інші. Тим часом поблизу бурової приземлилися ще два вертольоти, на яких прибули нові робітники. — Незабаром тут виросте виселок, а то й місто, — сказав Коротун. — Нас, мабуть, і не згадають. Однак і ця обставина не засмучувала життєрадісну людину з автоматом у руках. Ми рушили в дорогу в такому ж порядку, як і йшли: Нік з Вівсяною Кашею попереду, я йшов за Коротуном, а замикав групу Кеп. Ми піднімалися вгору вузькою крутою стежечкою, роблячи короткі зупинки, щоб перепочити. Не встигли ми пройти й двох миль, як позаду, там, де лишилась бурова, пролунали постріли. — Шакал і його бандити! — закричав Нік. — Цілком можливо. Повертаємось! — наказав Кеп. У небі розцвіла величезна сліпуча квітка. Почувся гуркіт вибуху. — Вони підпалили нафту, — весело і якось відчайдушно прокоментував Коротун. — Навіщо? — спитав я. Він не відповів. Його круглі очі блищали, мов у п’яного, хоча пив він небагато, короткі товсті пальці нетерпляче бігали по автомату, погладжували його, підкидали, ніби зважували. Ноги, пританцьовуючи, несли туди, де вирувало полум’я, несли невтримно, весело й швидко, наче на свято з танцями і піснями. І йому було байдуже в ці хвилини, що там на нього чекають не веселощі, а смерть. Я йшов поряд з Кепом, який знову замикав групу. Його обличчя було напружене й зосереджене. Мої розпитування могли його роздратувати, я це знав дуже добре, і все-таки спитав: — Навіщо вони так зробили? Що їм треба? — Конкуренти, — гірко кинув він, ніби це коротке слово все пояснювало. Що ближче ми підходили до бурової, то важче ставало дихати від нестерпної спеки. До Кепа підбіг Коротун. Автомат танцював у нього в руках. Він щось крикнув, показуючи вбік. Ми звернули і вийшли до бурової з навітряної сторони. Зелень на деревах тут скручувалась, покривалася золотистою шкірочкою, припадала тонким шаром попелу, і затим те чи інше дерево спалахувало, мов свічка. Вогонь палахкотів, тріщав, клекотав від задоволення, пожираючи все, що потрапляло йому на дорозі, з шаленою швидкістю. Мені довелося увімкнути термозахист. Кеп дихав з присвистом, жадібно хапав повітря. Раптом він нахилився і підняв з трави порожню кобуру. — Нік! — закричав він. — Сюди! Роздивившись кобуру, Нік мовив у задумі: — Люди Шакала не носять “вальтерів”. Кеп показав йому дві літери “с” і “е”, вирізані на внутрішньому боці кобури. — О боже! — заволав Нік, хапаючись за голову. — Цього нам тільки не вистачало! Кеп несподівано засміявся дрібним, гавкаючим сміхом. Я зрозумів, у чому річ: його хворі легені працювали в шаленому темпі. Потягнув його за рукав: — Мерщій ходімо звідси. — Це ще чому? — Він з підозрою глянув на мене. — Тут надто жарко. Для вас це шкідливо. — Буде ще жаркіше, — промовив він, так само пильно дивлячись на мене. — Знайома штучка, еге ж? — рикнув Нік, підкидаючи кобуру, і його розсічена брова зламалася під прямим кутом. — Не заводься, — сказав Кеп. — Потім розберемося з ним. Давай до бурової. Подивимося, що можна врятувати. Але рятувати вже було майже нічого. Вогонь поширювався дуже швидко. З оглушливою какофонією вивільнялася енергія, яку тисячоліттями нагромаджували мільярди живих істот. їхня плоть і кров там, у земних надрах, під страшенним тиском поступово перетворювалися в чорну в’язку масу, яку навчилися використовувати — знову ж таки! — для руху. Згоряючи в залізних утробах, чорна кров рухала машини для виробництва харчів та одягу, машини для вбивства, машини для пересування. І ті, хто обслуговував їх, користувався ними, часто-густо не замислювались над тим, ЩО чи ХТО везе їх, виконує роботу. Вони не думали про істот, перетворених у нафту — проміжний продукт переходу, повернення у вогненне, рідне лоно. Весь час я ловив на собі напружений Кепів погляд крізь темні окуляри, і зрештою мені стало смішно: подумати тільки, ось ця істота на ім’я Кеп, яка невдовзі теж мусить стати краплиною чорної крові землі, краплиною нафти, і в цьому вигляді підготуватися до переходу в полум’я, істота, яка жадібно жує повітря пересохлими губами, вбирає його дірявими клаптиками легень, заклопотана зараз тим, як перевірити свої підозри про мою належність до підпалювачів. Нарешті Кеп, знемагаючи від спеки, наказав своїм людям припинити пошуки. Але ще довго Нік виголошував прокльони і присягався жорстоко відомстити. 5

Я знов згадав про неї — і побачив її. — Не можу полегшити твою самотність, — зізнався я. — Тоді зовсім не треба приходити, — відповіла вона втомлено. — Але ж ти ждеш мене. — Не тебе, а його. — Кого? — Чи не однаково, якщо він ніколи не прийде. — Не знаю, про кого ти кажеш. І знати не слід. Він — це ти. — Але ждеш ти його, а не мене. — Якщо його, то й тебе. — Я заплутався у твоїх відповідях. Говори ясніше. — Не можу. Сама обплутана. Нічого не розумію. — І раптом зовсім іншим тоном: — Звідки ти взявся, любий? Короткі рукави злетіли підрізаними крилами, і руки — дивні, білі, гнучкі стеблини — потяглися до мене. Мені було шкода її, однак усе, що я міг зробити, це урвати зв’язок. 6



Великий південний порт галасував різномовно, гудів двигунами автонавантажувачів. Вода відбивала небо, і в ньому на білосніжних хмарах розтікалися плями нафти. Біля причалів юрмилися, мало не налізаючи один на одного, білі лайнери і закіптюжені буксири; ледь похитувались на воді вислозаді баржі, яхти, схожі на опудала птахів, які вже не зможуть злетіти, похмурі сторожкі катери берегової охорони з зачехленими короткими стволами гармат і ракетних установок. Стріли підйомних кранів переносили грона мішків і бочок з корабельних трюмів на берег, а з берега — на палуби і в трюми. Звиваючись, набрякали величезні змії-шланги, по яких безпосередньо з нафтопроводу закачувалася чорна кров землі в черево супертанкера “Сан Пауло”. Нік кілька разів навідувався в бюро по найму матросів і особисто до шкіпера цього танкера, Коротун обробляв боцмана, і його старання увінчались успіхом. Я вже збагнув, що саме це судно мало відіграти якусь роль у долі Кепа і його людей, але яку роль — для мене поки що лишалося таємницею. Коротун повернувся збуджений і доповів Кепу, що його беруть на танкер помічником механіка. Кеп залишився віч-на-віч з ним і з Ніком, і вони довго обговорювали план дій. Потім Кеп покликав мене і сказав як про щось вирішене: — Док, настала ваша золота пора. На танкері “Сан Пауло” дуже потрібен лікар. — Там хтось захворів? — спитав я. — Дуже може бути, — ухильно відповів Кеп. — І взагалі їм потрібен лікар. Кращого, ніж ви, не знайти. — А вам уже не будуть потрібні мої послуги? — поцікавився я. — Чому ж? Ваша частка в нашій справі не пропаде. Навпаки — вона збільшиться після того… — він з-під лоба поверх окулярів глянув на мене, підшукуючи підходящі слова, — після того, як команда танкера остаточно одужає. Розсічена Нікова брова весело підстрибнула, він розкотисто засміявся. — Отже, якщо ви не заперечуєте, Коротун проведе вас на танкер, — з вкрадливою лагідністю і, як завжди, чемно сказав Кеп. — Я потурбуюсь, щоб ви мали всі необхідні інструменти. І знову на спотвореному обличчі Ніка з’явилася посмішка. Але цього разу невесела. Якась ніби безпомічна й винувата, з гірким присмаком. На коротку мить мені відкрилося в цій людині щось таке, чого не знали про неї інші. 7

Коротун прийшов з невеликим чемоданчиком. Поставив його біля дверей. Це Кеп вам послав. Тут усі необхідні інструменти, побий мене грім! Я підняв чемоданчик — він був досить важкий, — клацнув замком. Пружини відкинули кришку. Блиснули в своїх гніздах скальпелі, лазерні світловоди, стетоскоп, вимірювальні мікроапарати. Чемоданчик був вщерть заповнений інструментами та апаратурою. — Ходімо, док, — нетерпляче сказав Коротун і попрямував до дверей. Вузькими сходнями ми піднялися на корму супертанкера. Коротун вітався з матросами як свій; він уже встиг з багатьма познайомитися. Легко торкаючись надраєних мідних поручнів, по-молодецькому збіг на палубу, відрекомендував мене сухорлявому старпому. Старпом зацікавлено й привітно подивився на мене, поставив кілька запитань і повів до капітана, худорлявого чоловіка з випнутими твердими губами, великими залисинами й уважними очима. Під очима вже намічались мішки. Цього разу вони свідчили не стільки про втому, скільки про хворі нирки. Я відзначив, що нефрит у капітана швидко прогресує, і сказав йому про необхідність дієти. Він невдоволено поморщився, приклав палець до губів. Згодом, коли старпом пішов, вибачливо усміхнувся: — Ви точно підмітили, док. Це є кращою рекомендацією. — Але ще кращою рекомендацією буде ваше одужання. Він відвів погляд: — Це — спадковий “подарунок”. Від діда — батькові, від батька — мені. — Знаю. Вперше ви відчули себе недобре років вісім тому. В тропіках. Він з острахом зазирнув мені в очі. — Всі лікарі говорили про невиліковність. — А я цього не кажу. Ви вважаєте це великою вадою для судового лікаря? Він скупо усміхнувся. — Більше того, я стверджую прямо протилежне, — додав я. — Щоб завоювати мою прихильність і… вселити незбутню надію? — Його губи здригнулись, і я помітив це. Краплини поту виступили на його високому лобі. Я підійшов до нього впритул, поклав руки на поперек, натиснув на нервові закінчення. — Ну як? Він розгубився, прислухаючись до свого тіла. Минуло кілька секунд, і його обличчя прояснилось, воно стало по-хлоп’ячому відкритим. — Мабуть, з таким доком неможливо вмерти. Отже, будемо вважати, що ви вже виконуєте свої обов’язки. На палубі мене чекав Коротун, щоб відвести в каюту. Він нетерпляче позирав на годинник, його короткі товсті пальці чомусь швидко ворушилися. На мить мені привиділись вогонь і дим, почувся гуркіт вибуху. Що це? Наслідки пригоди в джунглях? — Док, нам треба поспішати, хай йому чорт! — Чому? — Хіба наш Кеп не сказав вам? За двадцять хвилин необхідно залишити танкер, побий мене грім! — Але чому? І знову мені привиділись вогонь і дим. — Кеп чекає нас рівно о дев’ятнадцятій. Ходімо швидше до вашої каюти! — Але в такому разі ми заглянемо до неї згодом, після побачення з Кепом. Його зіниці заметушилися, мов дві блискучі дробинки. — Гаразд, давайте ваш чемоданчик, я закину його в каюту. Він вихопив у мене чемоданчик, злетів по трапу. Повернувся за дві хвилини. — Ходімо мерщій. Кеп уже нервує, хай йому чорт! Я почув те, що він промовив подумки: “Вибух через п’ятнадцять хвилин”. — Який вибух? Він аж присів з несподіванки: — Хіба я казав про вибух, стонадцять чортів?! Його зіниці-намистинки забігали ще швидше. А я знову побачив огонь і дим. — Авжеж. — Вибух… (я відчував його напруження). Вибух обурення. Адже Кеп нервується, хай йому чорт! Вперше за час нашого знайомства я бачив його таким збентеженим. Ми зійшли на пірс. З верхньої палуби нам помахав рукою капітан. Від Коротуна мені передалося почуття тривоги. Я мимоволі прискорив ходу. За рогом найближчої вулиці на нас чекав автомобіль, його двигун працював. За кермом сидів Нік, на задньому сидінні — Кеп. Побачивши нас, Нік опустив руку на важіль передач. Коротун, відчинивши переді мною дверцята, доповів: — Усе гаразд, Кеп! Його кругле обличчя було незвично заклопотаним. Він до чогось прислухався. Ми від’їхали за кілька кварталів, коли за нами спалахнуло небо. Почувся глухий вибух. Цього разу все відбувалося не в моїй уяві, а в реальному світі. Кеп озирнувся, поблажливо поклав руку мені на плече: — Ви молодець, док. Я скинув його руку: — Не розумію… — Зараз зрозумієте. Нік зробив крутий віраж і через вузький звивистий провулок виїхав на невелику площу. Внизу відкривалась панорама порту. Там, де недавно стояв “Сан Пауло”, здіймався вогненно-чорний фонтан. Густим димом затягло ліву частину порту, їдучий запах відчувався і тут, де ми були. Тривожно вили сирени. Судна поспішали відійти від небезпечного місця, якийсь буксир зіткнувся з військовим катером. Годі було й думати відбуксирувати охоплений полум’ям супертанкер від пристані. Машини з пожежниками і солдатами мчали до порту, але навряд чи вони могли чимось зарадити. — Ми розрахувалися сповна, — крізь зуби процідив Кеп. На його щоці сіпався якийсь мускул. Коротун зареготав, підводячи очі. Він став схожим на п’яного і крізь вибухи сміху, стримати який уже йому було несила, вигукував: — Маленька міна в чемоданчику, хай йому чорт! Маленька міна — і ве-е-лика пре-е-евелика пожежа! Спасибі, док, благодійнику ви наш! Я вже почав розуміти причину того, що сталося, і свою роль у цьому. — Міна була в моєму чемоданчику? Мовчання Кепа підтвердило мою підозру. — Але ж ви казали про нафту, яка так необхідна. Ви ж шукали її, щоб принести користь людям. А тепер самі підпалили? — Це було настільки ірраціонально, що логічні системи мозку відмовлялись працювати. — Це не та нафта, хай йому чорт, це погана нафта! — стогнав від істеричного реготу Коротун. — Замовкни! — гримнув Кеп, і він осікся, затис рот рукою, давився беззвучним сміхом. — Док, пам’ятаєте пожежу в джунглях? — спитав Кеп. — Пам’ятаю… Мій бідолашний мозок усе ще відмовлявся вірити в реальність подій. Абсурдність перевищувала допустимий коефіцієнт. Мої страждання посилювалися спогадами про високочолого капітана супертанкера. Я обіцяв його вилікувати. Тепер він позбувся всіх своїх хвороб. — Вий мене втягли в це… — я не знаходив потрібного слова. Іншого виходу не було. Це так само точно, як і те, що тепер у вас, док, нема шляху назад. Ми всі пов’язані одним мотузочком. — Поясніть. — Уже пояснював. Помста за пожежу в джунглях. Карна акція з дальнім прицілом. Око за око, містер святоша. Хіба не так наказує біблія? — Отже, тепер черга мстити — за вашими конкурентами. А потім знову за вами. І так без кінця? — Доки хтось не переможе. Остаточно. — Остаточно — це коли не залишиться нафти? Або тих, хто її добуває? Він знизав плечима: — Дивна ви людина, док. Та хоч як би там було, ми вдячні вам. Одержите свою частку сповна. Я пішов би від них одразу, якби вже міг обчислити їхні вчинки. Але мені не вистачало головного елемента в цій серії рівнянь. — Що ви збираєтесь робити? — Відбудуємо бурову. Ось тільки… Він у задумі дивився на мене, насупивши брови. Я ждав. — Ось тільки доведеться залучити до цього ваших підопічних… У нас не вистачить людей для такого обсягу робіт… — Вони не зуміють працювати з устаткуванням… — Навчимо, Заради їхнього ж блага. Непогано зароблять, прилучаться до цивілізації. — Він говорив про те, що збирався зробити, як про щось уже здійснене. — Дикуни навчаються швидко, адже пам’ять у них чиста, вбирає все, що в неї кидають. Отак між ділом проведемо й психологічний експеримент. Він глянув на мене поверх окулярів, і мені здалося, начебто в перенісся ткнули чимось гострим і холодним… 8

Минуло всього вісім днів, а нова бурова вже готова. Неподалік будується друга. На першу бурову тимчасово призначили майстром Вівсяну Кашу. У нього працювало з десяток людей з племені імпунів. Другу бурову ставили імпуни під керівництвом Ніка. Коротуна Кеп призначив начальником охорони, яка складалася з двадцяти воїнів. Заступником собі Коротун узяв — не без моєї поради — Касіта, сина вождя. Адже він був досить тямущий. До того ж мені здалося, що той, хто зазнав несправедливості й переслідування, буде більше співчувати іншим. Я не міг тоді знати, як глибоко помиляюся… Мене дивувало, як швидко змінювались імпуни. Вони дуже вподобали барвисте ганчір’я, яке випрошували, вимінювали, а то й просто крали у білих. Один красувався в армійських штанях, другий — у шортах. Третьому не вдалося поки що дістати штанів, зате на шиї у нього теліпався шарф, а на руці — ремінець від годинника. До праці дикуни звикали повільно, важко. Зате швидко й легко імпуни засвоїли деякі жести і звички, навіть ходу білих. Вони навчилися недбало спльовувати вбік, як Вівсяна Каша, ходити перевальцем, як Нік, вживати “хай йому чорт” і “побий мене грім”, як Коротун. Що більш я міркував над таким “прилученням до цивілізації”, тим сильніше опановували мене сум і тривога. Чому люди так легко засвоюють гірше, чому так карикатурно починається для них цивілізація? Я складав формули і рівняння, виводив залежності, порівнював з тим, що читав у книжках, і робив свої висновки. Понад усе мене цікавило питання: що втрачають імпуни в цьому процесі? Як швидко? Який баланс між втратами і надбаннями? Я розумів, звичайно, що видиме, барвисте, яскраве засвоюється швидше, що імпуни на перших порах не можуть розібратися в різній вартості й вагомості речей чи явищ. Імпун бачить, що чужинці сильніші, могутніші, і теж прагне стати таким. А визначити, в чому варто і в чому не варто їх наслідувати, він іще не може… Сьогодні я довго йшов за одним імпуном. його постать і хода здавалися знайомими. На ньому були яскраво-зелені шорти, куца малинова безрукавка. На ногах — сандалети й червоні шкарпетки. Незвичне взуття терло ноги, він трохи накульгував. Замість пояса пов’язав строкату стрічечку. На тонкому розтріпаному мотузку теліпалася пошарпана сумка. Він оглянувся, і я впізнав у цьому опудалі Касіта, сина вождя, призначеного завдяки моїй підказці помічником Коротуна. Він низько вклонився мені: — Завжди радий бачити тебе, добрий Дог! Так імпуни тепер назвали мене, утворивши нове ім’я: з колишнього титулу — “бог” і почутого від білих — “док”. — Я теж радий бачити тебе, Касіте. Як живеш? Що нового? — Тепер мене звуть Кас-Бос. Я великий начальник, живу добре. Ніхто вже не сміє мене кривдити. Мене бояться і слухають. І мій батько — великий начальник, майже як я. А ти як живеш, добрий Дог? — Можна мені подивитися, чим ти тепер займаєшся? — спитав я замість відповіді. — Треба тільки попередити шановного містера Коротуна, — ухильно відповів він і на знак згоди кивнув головою. — Ходімо зі мною. “Шановний містер” Коротун зустрів “великого начальника” Кас-Боса зовсім не так, як той сподівався. Лише моя присутність стримувала Коротуна від лайки та потиличників. І за що тобі гроші платять? Ти такий же дикун, як і ці твої любі родичі, побий мене грім! Два дні стовпи поставити не можете, ледацюги! Тільки красти здатні. Вибачте мені, док, але ці недоноски вже четверте свердло вкрали! Він знову повернувся до Кас-Боса. Іди до цих… своїх, хай їм чорт! Лупи, катуй, убий, скільки заманеться, але поки не принесеш свердла, не з’являйся мені на очі! Тримай! Він кинув Кас-Босу довгий батіг з шипами. Той спритно спіймав його, уклонився: — Не турбуйтеся. Кас-Бос усе зробить. Примусить недоносків віддати свердло. Кас-Бос знає, як їх примусити. Він попрямував на будівельний майданчик, постукуючи батогом по стегну. На майданчику в цей час працювало кілька імпунів. Четверо з них ставили стовпи. Кас-Бос підійшов до них, постояв кілька хвилин, перевалюючись з носка на носок, схиливши голову набік. Очевидно, когось наслідував. Робітники заквапились, одразу стали метушливими й незграбними. Я пригадав, якими точними і вправними були рухи цих людей на полюванні і на рибальстві — у звичній для них обстановці. — Коли ви навчитесь чогось путящого? — закричав Кас-Бос, підсиливши голос настільки, щоб його чув Коротун. — Ми навчимося, Кас-Босе, — квапливо промовив імпун з маленькою видовженою головою. Я пригадав, що бачив його в лісі серед тих, хто переслідував Касіта і його наречену. — Звісно, навчитесь, Тагіре. Навіть ти! — зловтішно закричав Кас-Бос. — А я допоможу вам! Батіг, з посвистом описавши в повітрі дугу, обпік Тагірове плече, залишивши на ньому набряклий рубець. Горопаха похитнувся, мало не впустивши стовп. — Ну, ну, ворушіться! — продовжував Кас-Бос під свист батога, що залишав криваві сліди на спинах і плечах Тагіра та трьох інших робітників. — А з тобою у мене розмова окрема, Тагіре, — вкрадливо заговорив Кас-Бос. — Адже ти у нас кращий мисливець. Умієш читати сліди звірів, як зарубки на деревах, можеш переслідувати звіра стільки днів, скільки пальців у тебе на руці… Кас-Бос пам’ятає твоє вміння… Тагір зіщулився, м’язи на спині напружилися і задерев’яніли. — Пам’ятаєш, як ти переслідував одного бідолаху втікача? Догнав би його і вбив, якби не добрий білий Дог! Тагір зацьковано озирнувся, і наші погляди на мить зустрілися. — Такому великому мисливцю, як Тагір, неважко дізнатися, хто вкрав у білого начальника свердло, — просичав Кас-Бос. — Тагір не знає, Кас-Босе, — відповів колишній мисливець, і голос у нього здригнувся. — Не вірю. Намовляєш на себе, — майже лагідно промовив Кас-Бос, і я здивувався його перетворенню. Батіг зметнувся знову, обвив Тагірові плечі. Кас-Бос бив з відтяжкою, здираючи шкіру, і промовляв: — Постарайся, Тагіре, прошу тебе, адже ти можеш… — Не знаю, не знаю, — стогнав Тагір. — Ей, Овале! — крикнув Кас-Бос високому і худому робітникові, що копав траншею. — Підміни Тагіра. Він не може робити дві роботи. Ми з ним поговоримо сам на сам, у лісі. — Не треба, — благав Тагір. — Кому сказано, Овале? — гримнув Кас-Бос, і робітник, кинувши лопату, взявся за стовп. Однак і Тагір продовжував триматися за той же стовп, як за рятівну соломинку. Батіг ударив його по руках з такою силою, що Тагір відсмикнув їх. — Відійдемо трохи, Тагіре, — важко дихаючи, “попросив” Кас-Бос. — Так, так, іди вперед, вперед… — З цього виродка буде пуття, побий мене грім! — вигукнув Коротун, милуючись своїм учнем. — Піду за ними. Цікаво додивитися виставу. Я мовчки пішов за ним слідом. Він здивовано озирнувся, але нічого не сказав. Ступивши кілька кроків, озирнувся знову. Мовби виправдуючись, але водночас і з нотками заздрості, промовив: — Чи вірите, док, я б і не додумався до того, що витворяють ці нікчеми над своїми родичами. Ми зупинилися за товстим деревом недалеко від Кас-Боса і його жертви. Не знаю, чи бачив нас Кас-Бос, мабуть, помітив, але не показував цього. — А тепер, коли ми одні, Тагіре, Кас-Бос каже: можеш не називати злодія. А свердло поверни. Тагір не поліз у пастку. — Як я поверну? Адже не знаю, де воно. Цього разу батіг стьобнув нещасного з такою силою, що збив з ніг. — Ти був спритним, тільки коли вистежував самотнього втікача, — примовляв Кас-Бос. — З багатьма — проти одного. Тепер боїшся — проти багатьох? Украв не сам, так? Плечі й спина у Тагіра перетворювалися в суцільну криваву рану. — Він заб’є його і нічого не довідається, — сказав я Коротуну. — Адже Тагір і справді не знає, де свердло. Накажи припинити катування. — Он як, док? Не знає? Що ж, я вірю, побий мене грім! Але тоді вкажіть на злодія самі, якщо ви ясновидець. Він помітив, що я трохи розгубився, і додав: — Якщо ви знаєте, що Тагір не крав, хай йому чорт, то вам відомо, хто злодій. Почувся тріск гілок, і з-поміж дерев з’явилися Овал, Мапуї і ще кілька імпунів. Кас-Бос змушений був опустити батіг. Побитий стогнав. — Хіба людина повинна ставати шакалом? — грізно спитав Мапуї, наступаючи на Кас-Боса. — Ти здатен забити рідного батька, якщо тобі накажуть білі вовки! — закричав Овал. “Он як, — подумав я, — вони вже називають білих не богами, а вовками. Швидко ж відбуваються метаморфози в людській свідомості”. Кас-Бос крок за кроком відступав у наш бік від розгніваних співплемінців. Коротун витяг з кобури пістолет. В його круглих очах з’явився веселий хмільний вираз, і я знав, що це означає. Він був готовий потренуватися в стрільбі по “живих мішенях”. Я поклав йому руку на плече. Він різким рухом скинув її. Кас-Бос, рятуючись від розплати, вже був поряд з нами. Його мозок випромінював безліч хаотичних сигналів. Серед них був один, що повторювався. Я настроївся на нього… Імпуни помітили нас і зупинилися в нерішучості. Коротун клацнув запобіжником. Зараз прозвучать постріли — і однією кричущою несправедливістю стане більше. Як же так, учителю, як же так? Чи повинен я втрутитись? Відповіді немає. Але я ніби бачу, як змінився ваш погляд, як з’явилися знайомі вогники в глибоко запалих темних очах, я ніби чую ваші слова… І вже знаю, що мені слід робити… — Тепер я можу сказати, хто вкрав свердло, — швидко промовив я. — Хто ж? — спитав Коротун, готовий натиснути на спуск. — Кас-Бос, — сказав я голосно, щоб обвинувачений чув. Коротун здригнувся від несподіванки, глянув на мене — чи я не сміюся? Переконавшись в моїй серйозності, спитав: — Навіщо він це зробив, хай йому чорт? — Щоб познущатися над тими, хто колись переслідував його. Вигляд Кас-Боса не лишав сумнівів у правдивості моїх слів. — Вибач, великий Дог. Я мусив помститися. Я негайно побудував у своїй уяві кілька моделей поведінки різних істот у даній ситуації, точнісінько так, як учили ви, Михайле Дмитровичу. Моделі відрізнялися одна від одної деталями, але були разюче схожі за результатом. Такими їх робила сама ситуація. Тільки-но я міняв місцями жертву і переслідувача, коли це було можливо, — діаметрально змінювалася їхня поведінка. Голуб дзьобав сокола, олень розтоптував вовка, не виявляючи ніякого милосердя. Навпаки, як мені було відомо з дослідів деяких учених, травоїдні часто-густо ставали набагато небезпечнішими від хижаків. Жорстокість у цьому світі була не вигадкою людини, а необхідністю замкнутого світу й породжувала жорстокість з такою ж невблаганністю, з якою дія викликає протидію. Мені було тривожно, незатишно, неприємні відчуття спалахували й тіснились у голові. Душно, гидко жити в такому світі! Але щоб бути до кінця послідовним, я наважився ще на одну підстановку, її можна назвати і блюзнірською. Та я певен, учителю, ви б не засудили мене. Адже ви не раз казали, що іноді необхідно переступити через себе. І це є одним з найважчих діянь людських. Я взяв у свій дослід людину, яку знаю краще, ніж інших. Так, саме вас, Михайле Дмитровичу, вас, такого, яким ви були на захисті дисертації молодого аспіранта. З яким завзяттям ви кинулись у бій, захищаючи його працю. А вона ж була спрямована проти однієї з ваших робіт. Проте ви визнали: “Він блискуче довів, що я помилявся”, — і відбили атаки його опонентів. Ви стояли тоді на трибуні, — трохи згорбившись, потираючи залисини, а очі ваші сяяли по-молодечому і вперто, як дві зорі, — вам було чим пишатися: ви вкотре вже змогли переступити через себе. І зараз я нічого кращого не придумав, як покликати на допомогу вас, узяти вас у свій дослід діючим об’єктом. І результат вражаючий. Він приніс мені полегкість, бо тепер виходило, що людина може діяти й не так, як передбачає Програма економності. І щоб бути до кінця послідовним, я спитав себе: а що коли б на місці Кас-Боса був Михайло Дмитрович? Я проробив уявно ще кілька перестановок і зітхнув з полегкістю, бо виходило, що людина могла діяти й не так, як наказувала Програма економності. І щоразу, коли вона саме так діяла за своєю програмою гуманності, з’являлася велика можливість і велика надія.
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка