В. В. Головачов Художнє оформлення



Сторінка18/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.8 Mb.
ТипЗакон
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22
4

Мені не хотілося бачити її такою — з сумною зморшкою між бровами, з тремтливими губами. її очі блищали сухо й гостро, хоча для неї зараз ліпше було б дати волю сльозам. Ці очі не зупинялися ні на кому з оточуючих, крім мене. І щоразу в них спалахували іскорки надії. Надії на що? Ніхто не може оживити її чоловіка. Втішати я теж не вмію. Проте вона ждала не втіхи. З самого початку нашого знайомства, з того моменту, коли ми вперше побачились, вона щось згадала й хотіла, щоб згадав і я. Але що я міг згадати, якщо побачив її вперше? Та чи вперше? Часом мені починало здаватися… Чи варто звертати увагу на те, що здається, якщо воно не підтверджується фактами? Ні, не варто. Треба неухильно дотримуватись цього принципу, твердо встановленого для себе. Я думав про “чудовисько” й про те, чим воно виявилося насправді. Мешканців підводного міста підвели дві протилежні речі, що співіснують, хоч як це дивно, разом: надмір і брак уяви. їх лякали вигадані ними жахливі монстри, і вони не могли уявити чудовиська, сконструйованого природою із звичайних водоростей. Тому вони спокійно пропливали повз принишклу гору сплетених водоростей. Саме так люди іноді селяться поблизу дрімаючого вулкана… Я доторкнувся пучками пальців до округлого плеча жінки. — Мені час, Людмило Борисівно… Я приготувався зустріти її погляд, але вона тільки нижче схилила голову. — Ви не могли б лишитися тут ще трохи? День, два… — Навіщо? Жителям міста більше не загрожує небезпека. — Ваша правда. — Її тон протирічив словам. — Прощавайте. На вас чекають великі справи. Фрази були логічні й справедливі, проте мені аж ніяк не сподобався тон, що ним вони були скавані. Щось схоже на співчуття ворухнулося в мені. Невже хочеться виконати її прохання й побути тут “ще трохи” — два дні? Навіщо? Ні, в цьому немає сенсу. — До побачення, Людмило Борисівно. Може, ще зустрінемось. Тоді я не думав, що мої слова стануть пророчими — просто в ту хвилину спало на думку прислів’я про гори, які не зустрічаються, і про людей… До речі, гори теж можуть зустрічатися під час великих землетрусів… — До побачення, — прошелестів її голос, і раптом мені здалося, що подібне зі мною вже бувало, що колись дуже давно я чув її голос з такими ж інтонаціями. Ввімкнув СВК: трикутник ідеально рівнобедрений — отже, серйозних аномалій немає. Але в пам’яті немає й інформації про зустріч з Людмилою Борисівною до відвідин підводного міста. Чи пов’язано це з таємницею, яку я не можу розгадати? Раптом я спіймав себе на тому, що силкуюсь не думати про Людмилу Борисівну. Оце так новина? Виходить, мені хочеться думати про неї. ХОЧЕТЬСЯ ДУМАТИ ПРО НЕЇ? ЧОМУ? ЧОМУ? АДЖЕ РІВНОБЕДРЕНІСТЬ ТРИКУТНИКА НЕ ПОРУШЕНО… Частина друга


ПЛЕМ’Я


1

Я продовжував свій шлях. Мене квапило вже не лише завдання Михайла Дмитровича і бажання розгадати таємницю. Виник інтерес — жагучий, нездоланний. Мене дуже цікавила історія, яку розповідали золоті таблички, знайдені в трюмі затонулого галеона: про бога Аамангуапу, про стародавній народ, — підтвердити а чи спростувати гіпотези, що виникли у мене. Для цього треба було передусім добратися до тих країв, про які розповідало послання царя. Але дорога туди була далекою, а та сама цікавість, яка підштовхувала й вела вперед, частенько затримувала мене в дорозі… Зненацька здаля почувся шум, вереск, хрипке ревіння. На галявину, накульгуючи, вискочив шимпанзе. Шерсть звисала з нього жмутами, очі люто виблискували. Він жалібно вив. Його переслідувало кілька шимпанзе на чолі з величезним самцем, очевидно, ватажком. Вигляд у ватажка був страшний: у вищиреній пащеці жовтіли здоровенні ікла, волосся піднято сторч. Він тягнув за собою велику гілку, гатив нею по деревах. Час від часу він підбігав до якого-небудь дерева і розгойдував його, демонструючи свою силу. А втім, це було зайвим, оскільки противник і не думав про опір. Однак згодом я зрозумів, що помилився, недооцінив утікача. Він раптом зупинився і повернувся до переслідувачів. Ні, він іще не здався! Наступної миті обхопив обіруч стовбур дерева і з погрозливим “у-хо-хо” став щосили його трясти. Тепер зупинились переслідувачі. Втікач скористався цим, підскочив до одного із найслабших самців, що супроводжували ватажка, видер у нього з лап гілку. Мавпи сахнулися. Я оцінив відчайдушну мужність одинака. Ватажок розлютився ще більше. З пащі в нього потекла слина, він стрибнув на втікача, і той ледве встиг ухилитись. Решта мавп поспішили до місця сутички. Втікачеві нічого не лишалось, як визнати свою поразку. Він став присідати на місці, схилився перед ватажком аж до землі й притиснувся губами до його стегна. Але переможець не змилостився. Він вкусив переможеного, скочив на нього верхи і заходився щосили лупцювати його ногами. Кепсько було б бідоласі, але, зібравши рештки сил, він вислизнув з-під свого розлюченого ворога і, накульгуючи, побіг геть від лісу по рівнині, вкритою високою травою. Ватажок і решта мавп недовго переслідували його. Чи то вирішили, що достатньо провчили непокірливого, чи то не наважились відриватись від знайомих місць. Тим часом утікач мчав усе далі й далі по рівнині. Я вже втратив його з очей, як раптом він з’явився знову. Він біг назад, до лісу, петляв, голосно кричав. Якісь звірі гналися за ним. Ось кілька переслідувачів забігли збоку, явно наміряючись відрізати йому дорогу до рятівної зеленої стіни. Тепер уже було видно, що це зграя диких собак. Вони переслідували здобич за всіма правилами полювання. Тоді як одні з них виконували роль загоничів, інші намагались перехопити жертву. Собак було надто багато, вони оточили мавпу з усіх боків. Шимпанзе зацьковано оглянувся на всі боки, поки не зустрівся поглядом зі мною. І тут же кинувся бігти до кущів, за якими я ховався. Чулося його уривчасте дихання — сили бідолахи вже кінчалися. Він упав біля моїх ніг, і зграя з голосним гавканням оточила нас. Я з цікавістю розглядав собак. Зустрівши незнайомого противника, вони не зразу наважувались атакувати. Собаки мали жалюгідний вигляд, ребра ходили ходором, жадібно палали очі, слина летіла з розкритих пащек. Мені було шкода їх. Чи маю я право втручатися в природний процес, хоч би яким жорстоким він мені здавався? Адже нещасні звірі не винні в тому, що їм хочеться їсти… Худий пес із жмутками розкиданої шерсті на загривку стрибнув на шимпанзе, але я встиг накрити мавпу своєю захисною енергетичною оболонкою. Відкинутий невідомою силою, пес закрутився дзиґою на місці, злякано виючи. Щоб запобігти подальшим безплідним атакам собак, я витягнув руку й послав кілька сигналів. І тут удруге оцінив не лише сміливість, а й кмітливість свого підзахисного. Побачивши, що собаки тікають, він теж витягнув свою руку, наслідуючи мене. Зграї давно й слід прохолов, а він і не думав тікати від мене. Спершу насторожено стежив за мною маленькими сумними очима, потім схилився в покірливій позі. Він дозволив навіть торкнутися своєї голови, правда, при цьому весь тремтів. Мій дотик заспокоїв його. Невдовзі він освоївся до такої міри, що намагався наслідувати мої жести й ходу. Його увагу привернув футляр із складаним інструментом, що висів на моєму поясі. Він кілька разів обережно торкався його кінчиками пальців. Цікаво, чи зможе він сам знайти йому застосування? Я відстебнув інструмент і простягнув йому разом з футляром: — Бери, Ух. Так я назвав його за сполучення звуків, які він часто повторював. Ух не примусив себе вмовляти. Він схопив футляр і заходився його розглядати. Скоро він примудрився розстебнути кнопку і витягнути з футляра інструмент, що виблискував на сонці. Він розглядав його, повертаючи то так, то сяк, піднімав над головою, замахувався, ніби збирався кинути. Його очі то тьмяніли, то яскраво виблискували, і раптом він зірвався з місця і, розмахуючи інструментом, кинувся в гущавину лісу. Я ледве встигав за ним, намагаючись не загубити з очей. На невеличкій галявині кілька самців шимпанзе, в тому числі й ватажок, побачивши Уха, погрозливо загарчали. Ватажок потягнувся до великої гілки. Проте Ух випередив його. В кілька стрибків він опинився перед трьома самцями з почту ватажка і замахав інструментом. Налякані блиском металу, мавпи розбіглись. Я лишався разом із стадом шимпанзе кілька днів, стежачи за Ухом. Він поступово, але наполегливо утверджував себе в ролі ватажка, щоразу вдаючись до залякування суперників блискучим інструментом, з яким не розлучався ні на хвилину. Коли ж я забрав у нього зброю, він пристосував для цієї мсти… самого мене. Так, він демонстрував своїм родичам дружбу зі мною і користувався такими прийомами, що я не переставав дивуватись. Іноді мені здавалося, що я бачу паростки людської поведінки, яка згодом, ускладнившись, стане майже несхожа на нинішню і не просто буде дошукатись першопричин. Ось тоді вперше зародилась у мене думка про експеримент, з допомогою якого я спробую перекинути місток через прірву, що розгородила між собою різні види живих створінь. Ух досить швидко запам’ятовував комбінації знаків — рухи пальцями, руками, головою, і вчився розбиратися в їхньому значенні. Одного разу він прибіг до мене вкрай схвильований і показав знак — “людина”. Я сказав: — Покажи мені їх. Веди. Слово “веди” Ух розрізняв безпомилково. Він махнув мені рукою зовсім по-людськи, запрошуючи йти за ним. …Край великої галявини кілька десятків людей утворили коло. На них майже не було одягу, якщо не рахувати пов’язок з листя на стегнах у декотрих жінок. Згодом я дізнався, що цей “одяг” носять лише наречені. В центрі кола стояв літній чоловік. До ніг у нього були прив’язані великі мушлі. Він розхитувався і співав щось тужливе. Я постарався підійти поближче, щоб розібрати слова. Ось старий почав підстрибувати, мушлі заторохтіли, мов кастаньєти. Звуки були лункими й чіткими, і я здогадався, що в мушлі покладено камінці. Старий закрутився дзиґою і в знемозі впав на землю. І враз коло розпалося на три частини. В одній були тільки чоловіки, в другій — молоді жінки в пов’язках, у третій — чоловіки й жінки різного віку. Чоловіки з першої групи мімікою й жестами звертали на себе увагу дівчат. Вони звивались, напружували м’язи, кидали списа, розмахували дрючками, ламаючи гілля, — імітували полювання, напад на ворога, захист своїх жител і своїх жінок. “У них змаганнях є свій сенс, — думав я. — Юнак мусить довести, що має право на потомство, що зможе прогодувати майбутню сім’ю. Цікаво, чи багато хто з юнаків цивілізованого світу склали б такі іспити на зрілість?..” Змагання юнаків тривали до темряви. Звичайно, ніщо не заважало мені спостерігати життя племені здалеку. Та хотілося познайомитися з цими людьми ближче. Я пригадав книги про вчених-дослідників: істориків, археологів, біологів. Знайомство з новим племенем усі мандрівники починали з подарунків. Отже, і мені треба насамперед підібрати подарунки для племені. Але які? В моєму речовому мішку були предмети, на мій погляд, мало придатні для цих людей. Хіба що… мило… Я дістав його, розірвав обгортку, підкинув на долоні. Так, мабуть, цей подарунок годиться. До речі, перевірю їхню кмітливість: чи здогадаються вони про його призначення? До мила додам плитку шоколаду, трохи насіння рису й сорго. Вдосвіта я відніс дарунки на галявину й розклав їх на видному місці. А сам виліз на дерево і приготувався спостерігати. …Спочатку на галявині з’явилося кілька молодих воїнів. Вони майже водночас помітили дарунки і кинулися до них, відштовхуючи один одного. Найспритніший з них уже простягнув руку до мила, але враз, переляканий, з криком відсмикнув її. В чому річ? Йому щось здалося, чи він, хитрун, хотів відігнати суперників? Хоч би як там було, ніхто з воїнів не доторкнувся до дарунків. Вони тільки кружляли навколо них, жваво жестикулювали і обмінювались хрипкими вигуками. Так тривало до появи на галявині старших. Один з них, високий і дебелий, з владними рухами, напевне, вождь, рішуче попрямував до дарунків, схопив плитку шоколаду, розламав її, понюхав… Потім підійшов до старого засохлого дерева, одірвав від нього шматок кори, порівняв з шоколадом. Підняв те й інше високо над головою, щоб бачили одноплемінці. Він нібито запрошував їх пересвідчитися, що незнайома речовина — просто кора дерева. А потім зневажливо шпурнув кору і шоколад у зарості. Така ж доля спіткала й насіння рису та сорго. Мабуть, вождь прийняв їх за личинки комах. А ось мило чекала інша доля. Воно було не схоже на все, з чим стикався дикун і приваблювало його своєю формою та кольором. Він розламав шматок на кілька частин, найбільшу лишив собі, решту роздав своїм близьким. Негайно всю свою частку засунув у рот і заходився жувати. Його приклад наслідувало й оточення. Інші заздрісно дивилися на них. Щоб підігріти їхню заздрість і нагадати їм про те, хто такі вони й хто він, вождь випнув голе черево і, усміхаючись, поляпав по ньому долонею. Та за короткий час його поза і вираз обличчя змінилися, він наче прислухався до того, що діється у нього в шлунку. Потім схопився за живіт і закрутився по галявині, голосно стогнучи. Поруч кружляли і стогнали його близькі, ті, хто також скуштував мила “екстра”. Певно, в рекламі недарма говорилося, що мило особливе, здатне розчиняти навіть жирові плями, які не піддаються звичайній хімчистці. Вождь і його почет стогнали все голосніше, з рота у них текла піна і вилітали барвисті мильні бульки. Отже, цього разу реклама відповідала дійсності!.. Мені довелося виждати кілька днів, поки у вождя минеться “мильний синдром”. Я й далі спостерігав за племенем і чекав випадку, щоб установити з ним контакт. Врешті така нагода трапилась. У той день чоловіки з племені ловили рибу. Раптом один з них голосно гукнув до своїх товаришів і показав на протилежний берег річки: він помітив там юнака й дівчину, що причаїлися під розлогим деревом. Рибалок враз наче хто підмінив: вони закричали, почали вимахувати списами й дрюками. Молода пара поквапливо відступила в глиб лісу. За ними кинулись декілька рибалок. Вони перебрели річку і зникли в лісі. Решта подалися до печер. Невдовзі на берег прибув вождь із своїми людьми. Мені одразу впало в око, що вождь хвилюється дужче за інших. Проте тоді я не надав цьому значення… Вождь розділив воїнів на дві групи й послав їх у погоню в різних напрямках. Мене здивувало, чому він вибрав саме ті напрямки, і здалося, що воїни теж не згодні з вождем. Але, можливо, він краще за них знав ту єдину стежку через неприступні скелі, якою могли порятуватися втікачі. Сам вождь з двома воїнами попрямував окремо. Я увімкнув гравітатори і скоро наздогнав утікачів. Ховаючись за деревами, я міг стежити й за ними, і за переслідувачами. Рибалки, які першими помчали в погоню, могли б наздогнати молодих, але вони не квапились, чекаючи на підмогу. Метрів за двісті від них був вождь з воїнами. Ці поспішали щодуху. Ось уже вождь гукнув до рибалок, змусив їх зупинитися й почекати, а потім послав кудись убік, поставивши на чолі цього загону одного із своїх воїнів. Я був подумав, що він збився із сліду. Та за хвилину побачив, як вождь з другим воїном чимдуж кинулися за втікачами. Вони були вже зовсім близько. Юнак то посилав свою супутницю вперед, а сам завмирав і прислухався до шуму погоні, то знову доганяв дівчину. Він помітно підупав на силі й дихав відкритим ротом. Пасма змокрілого від поту волосся падали на лоб, і він сердито відкидав їх, мотаючи головою. На той час, коли найближчих переслідувачів лишилося двоє, він звелів дівчині сховатися за товстим гіллястим деревом, а сам сміливо рушив назустріч їм. У руці він стискав короткий дрюк з урізаними в нього звіриними іклами та гострими скалками каміння. Я порівняв його тонкий гнучкий стан і незміцнілі м’язи з могутньою постаттю вождя і, передбачаючи результат битви, пожалів юнака. Однак мої передбачення не справдились. Тільки-но юнак угледів переслідувачів, він щось крикнув вождеві і кинув дрюка на землю. Вождь підбіг до нього і обняв. До них підскочив і воїн, поплескав обох по спинах, підняв дрюка, кинутого юнаком, і почав ходити навколо них, зупиняючись і дослухаючись до лісових звуків. Сумніву не було: він оберігав їх від одноплемінців. Що все це означало? Тим часом юнак, хвилюючись, щось гаряче розповідав вождеві. З його жестикуляції я збагнув, що мова йде про щасливу втечу від погоні. Я підкрався до них зовсім близько. Деякі з його слів та словосполучень супроводжувались однаковими жестами, і частково я вже розумів їх. Раптом воїн, що взяв на себе роль охоронця, застережливо крикнув і підняв списа. Пізно. З-за дерев з’явилося кілька воїнів. Вони викрикували погрози і розмахували дрюками Кремезний велетень метнув списа в юнака, і той ледве встиг ухилитись. Вождь розгубився, він не чекав, що воїни, спрямовані ним по невірному сліду, знайдуть утікачів. Велетень, що метнув списа і не тямився від невдачі, підбіг до дівчини і заніс над нею дрюка. І тут несподівано для самого себе я вискочив з укриття, перехопив його руку і вирвав зброю. Згодом я не раз питав себе: що штовхнуло мене на такий вчинок? Адже, ввімкнувши передатчик “емо”, на цій відстані я міг просто на якийсь час паралізувати воїна. Мені зовсім необов’язково було грати “явлення народові”. Дикун, розкривши рота, завмер на місці. Його маленькі очиці під низьким лобом розширились і, здавалось, ось-ось лопнуть. Він закрив обличчя руками і, задкуючи, відступив у зарості. Переляк опанував усіма. Простір довкола мене миттю спорожнів. Чути було лемент і тріск гілок під ногами дикунів. Зосталися тільки ті, кому нікуди було тікати: напруження під час тривалої погоні і щойно пережита смертельна небезпека, напевне, притупили їхні почуття. Вони притулились одне до одного й не зводили з мене очей. Я усміхнувся і простягнув руки долонями догори, показуючи, що не маю зброї. Водночас я промовив підслухану фразу-вигук їхньою мовою, яка означала: “Не бійтеся!” Молоді впали ниць на землю. Я наблизився до юнака і спробував підвести його. Він виривався. Мені вдалося втримати його на ногах, повернути обличчям до себе, зазирнути в очі. Я ввімкнув передавач думконаказу й відчув, як розслабилися його м’язи під моїми руками, а погляд став осмисленим. Він озирнувся, пошукав очима свою подругу і, коли пересвідчився, що з нею нічого не сталося, ризикнув нахилитись і підвести її з землі, щось при тому примовляючи. Дівчина припала до юнака, ховаючи голову у нього на грудях. І таку суміш страху і надії, ніжності й мужності сприйняв я, що здивувався силі почуттів цих примітивних створінь, які ще стояли на початковому ступені розвитку. Може, саме ця споконвічна сила емоцій і була тим пороховим зарядом, котрий заклала в еволюцію ощадлива мати-природа? Я проказав кілька слів-вигуків їхньою мовою, що означали: “Не вб’ю вас. Не зроблю вам боляче”. Юнак зиркнув мені в обличчя, хоча зустрітися поглядом зі мною ще боявся, і мовив: — Тельмолтаа. Гі мо. Значення цих слів я не знав. Але він додав ще кілька зрозумілих мені слів. Виявляється, він просив не карати їх, а допомогти. Я поклав руку йому на плече. — Все буде гаразд, — сказав я. За якийсь час перебування у товаристві цих молодят я опанував нескладну мову племені. Юнака звали Касіт, дівчинку — Ла. Він викрав її в іншому, ворожому, племені й тим порушив “заборону богів”, які вимагали одружуватися тільки з дівчатами свого або сусіднього, “спорідненого племені”. Я спитав у юнака, чому він порушив заборону. Чи не простіше було знайти дівчину до смаку у своєму племені? Чи, може, він не надіявся перемогти в змаганні женихів? Юнак гордо закинув голову. Поміж товстих, пофарбованих у чорний колір губ сліпуче блиснули зуби. — Мені дали ім’я Касіт після іспитів на зрілість, — сказав він. — Що означає це ім’я? — Той, хто може перемогти носорога, — урочисто відповів Касіт. — Отже, ти покохав Ла? Ти бачив її раніше? — висловив я здогад. Він схилив голову: — Ти питаєш це навмисне, грізний боже? Перевіряєш мене. Дозволяєш сказати неправду. Але тобі все відомо. Як можна побачити дівчину з племені уйна? Касіт уперше побачив Ла, коли крав її. Ла теж уперше тоді побачила Касіта. Але мене помітили також батько Ла і її брати. Вони хотіли вбити Касіта. — Навіщо ж ти йшов на всі ці небезпеки? — спитав я, приховуючи розгубленість: його відповіді спростовували мої здогади один за одним. — Мене послав вождь. Невже я недочув? Чи неправильно зрозумів його слова? — Навіщо ти порушив заборону й вирішив украсти дівчину з племені уйна? — Касіт виконував наказ вождя, свого батька, — незворушно відповідав юнак, вирішивши, певно, що, повторюючи запитання, я дотримуюсь якогось ритуалу. — Вождь? Той самий, з яким ти бачився тут, у лісі? На одну лиш мить він дозволив собі здивовано глянути на мене. Ствердно хитнув головою. — Вождь племені імпунів. Амкар. Батько Касіта. — Навіщо він це зробив? Касіт, дивлячись кудись убік, знизав плечима: — Ніхто не знає. Вождь знає. — А ти? Він дивився у тому ж напрямку. Я зрозумів: знає, але не скаже. — Підемо з тобою до вождя разом, — запропонував я. Страх і надія воднораз спалахнули в ньому. Я не міг визначити, яке з цих почуттів було дужчим у даний момент. Юнак щось сказав Ла, і вона низько схилила голову. Він узяв її за руку. — Ми йдемо з тобою, грізний боже. 2

Ух біг поруч зі мною і весь час намагався зав’язати “розмову” — йому було нудно, хотілося звернути на себе увагу. Пересвідчившись, що всі його спроби зараз марні, він запитав жестами: “Не хочеш гратися зі мною? Граєшся з ними?” — Це люди, такі ж, як я. Пограюся з тобою пізніше, — відповів я, і він ще більше засмутився. “Я теж — люди. Хочу гратися з тобою”, — засигналив він. Мене заінтригував цей “монолог”, захотілося остаточно перевірити давні припущення. Я запитав: — Але ж ти мавпа. Хочеш стати людиною? Такою, як вони? Ух заперечливо замотав головою. Цей жест він засвоїв уже давно. “Ні, ні. Не треба. Краще бути мавпою!” Що ж, він сказав правду. Свою, мавп’ячу правду. І хоча не прірва, а невелика канава: кілька звивин, будова голосових зв’язок, горлянки, двох-трьох суглобів і кісток, — відділяла його від людини, але цієї відмінності було достатньо, щоб привести до нової якості в мисленні. Набути її Ух не міг. Здавалося б — один стрибок через канаву, і він опиниться в іншому стані. Проте навіть для такого стрибуна, як Ух, цей стрибок був нездоланний. Я описав свій висновок математично і ввів його в рівняння еволюції, яке вже розрослось до багатьох тисяч величин. На цьому мій інтерес до Уха було вичерпано. Не можна марнувати час — треба дослідити інший щабель драбини… На прощання я постарався направленим випромінюванням стерти з пам’яті Уха деякі спогади й навички. Вони могли перешкодити йому в подальшому житті в джунглях серед мавп. Коли до печер лишалося близько трьохсот метрів, нас помітили. Молодий воїн-мисливець щось закричав, і до нього почали збігатися люди. Натовп наїжився списами, над головами зметнулися дрюки. Я поки що нічого не робив, чекаючи розвитку подій. Незабаром серед натовпу з’явився вождь із своїм почтом. Вони намагалися заспокоїти людей. Час від часу вождь, вказуючи на мене, виголошував: — Еламкоатль! Це було ім’я найголовнішого бога. Натовп підхопив ім’я і в один голос прокричав його. Проте люди по-різному реагували на мою появу: одні вклонялися, інші з жахом відверталися. У мене виник здогад. — Ви вже зустрічалися з подібними до мене? — спитав я Касіта. — Так. Тоді ми жили в іншому місці. Богів було багато. — Він розчепірив пальці обох рук, три загнув. — Вони принесли вам подарунки? — Дали нам солодку смолу і обіцяли повернутися. Ми покинули ті місця. Від натовпу відділилося кілька чоловіків і попрямували до мене. Це були посли. На витягнутих долонях вони несли засушених комах, ягоди, круглий блискучий камінець. Не доходячи кількох кроків, вони впали на коліна й поклали перед собою подарунки. Натовп напружено стежив за цією процедурою. Довелося прийняти подарунки, і з натовпу вирвалося одностайне зітхання. Я підвів з землі одного з послів. Це був вождь, батько Касіта. За його прикладом підвелися й інші. Вони поспішили відступити подалі від мене й стати ближче до своїх родичів. Вождь залишився. Він щосили намагався зберегти гідність. — Ти врятував мого сина, могутній боже. Володій нами. Я не став переконувати його в тому, що я не бог. Це було б марно її небезпечно, зокрема для молодої пари. У супроводі послів ми наблизились до натовпу. Касіт і Ла старалися триматися ближче до мене, але зараз одноплемінні майже не звертали на них уваги. Люди схилялися переді мною, дехто падав па землю, закриваючи обличчя руками. — Еламкоатль з нами! — тріумфуючи, вигукував вождь. Так мені довелося стати богом у племені імпунів. Я докладав зусиль, щоб бути добрим і мудрим богом, принести користь тим, хто вірив у мене. Колись Михайло Дмитрович сказав мені: “Наша зброя — віра і сумнів. Однак є немало людей, чия зброя — лише віра. Вона допомагає вести тяжку боротьбу за те, щоб життя не здавалося безглуздим. І хоча віра породжує ілюзії та міражі, однак для слабкодухих — це рятівні ілюзії, а для сліпих — їхні очі. І якщо вже хтось повірив, що ти здатен зробити його дужим і щасливим, то зумій жаліти його, не принижуючи”. Як бог імпунів я благословив Касіта і Ла, і плем’я змушене було погодитися, щоб вони жили на його землі й під його захистом. Я скасував також звичай приносити криваві жертви. Моїм вірним помічником став Касітів батько. Я переконався, що він невипадково є вождем племені. Одного разу він пояснив мені загадку, пов’язану з одруженням його сина на дівчині з чужого племені. — Винен я, порушив заборону, закон предків, — сказав він. — Послав сина взяти дружину з іншого племені. Що було робити? Коли беруть у дружини дівчину свого племені, часто народжуються кволі діти. Коли одружуються на чужих — діти міцніші. Про це мені казав мій батько. Я теж помічав це. Нам потрібні міцні діти, воїни. Так вони, ці напівдикуни, не маючи ніяких пристроїв для експериментів, відрізані від світу, замкнуті в невеликому просторі кочів’я, володіючи лише умоглядною інформацією про життя свого племені, зуміли відкрити один з найголовніших генетичних законів. Більше того. Щоб скористатися відкриттям, ця людина не побоялася піти проти усталених законів, проти волі свого племені, осмілилася жити не так, як жили батьки, діди, прадіди — багато поколінь. Треба було зважитись на великий дослід і послати на це власного сина. Я ще раз переглянув думки, що виникли у мене, перш ніж вирішити, які з них сховати на зберігання в пам’ятеку, а які забути. І подумав, що, можливо, одним з найзначніших явищ у боротьбі людини за краще життя, за розуміння світу з давніх-давен була боротьба проти самого себе, проти обмежень, створених власною свідомістю. Вони були необхідні, бо водночас були й охоронцями, допомагали підтримувати визначений, перевірений багатьма поколіннями життєвий устрій. А устрій цей гарантував виживання в суворій боротьбі із стихіями, з хижаками, з конкурентами. Треба буде неодмінно висловити і ці мої думки Михайлові Дмитровичу. І тут я згадав, що їх тільки умовно можна назвати моїми. Моїм було тільки спостереження. Адже майже те саме казав мені вчитель. Ні, я не забув нічого, чого він навчав мене. Просто необхідне було спостереження, щоб закріпити їх. А втім, і це він врахував, коли сказав, потираючи глибокі залисини на лобі: “Пересвідчишся на власному досвіді”. От я й пересвідчився. Пишатися мені нічим. Хто я такий? Носій чужих думок, чужої волі. Мені стало прикро. З’явилося нове тривожне відчуття. І я подумки сказав, наважився сказати вчителеві: “Чи здатні ви, Михайле Дмитровичу, здійснити те, що зробив вождь дикунів? Так, я знаю, що ви без вагань, не боячись, підете на будь-який дослід, навіть якщо він загрожуватиме вашому існуванню. Та чи наважитесь ви послати на такий дослід власного сина?” Я вражено й захоплено дивився на цього напівдикуна, схиляючись перед його героїзмом, а він поглядав на мене з пошаною і страхом, боячись покарання. Усвідомивши комічність ситуації, я усміхнувся, і, підбадьорений цією усмішкою, він насмілився спитати: — Великий боже, прощаєш мене? — Ти вчинив розумно, — відповів я і поклав йому руку на плече. — Можеш сказати про це своїм одноплемінцям. Він не зволікав. Його ближні одразу ж скликали на галявину всіх дорослих людей племені, і вождь, стоячи поряд зі мною, оголосив їм волю бога: відтепер юнаки можуть одружуватись не тільки з імпунками, а й з дівчатами інших племен. Я спостерігав за результатами своїх вчинків і мимоволі згадував легенду, записану на золотому дискові і табличках. “А хто ж був бог Аамангуапа, — думав я, — котрий жив на дні моря і навчив вирощувати плоди, будувати житла, лікувати? Чи не повторюю я чиїсь вчинки, справи, чи не обростуть і вони легендою, і вчені сперечатимуться про бога Еламкоатля, сушитимуть голови над загадкою його появи?” Мимоволі спадали на думку й інші загадки, що краяли мені душу. Але як ми можемо розгадувати таємниці, пов’язані з іншими людьми і часом, якщо неспроможні проникнути в таємницю власного життя? Я згадав жінку, вдову вченого, котру, як мені здавалось, я знав ще до першої зустрічі з нею. Що об’єднує нас, чому я не можу забути її? Невиразна картина виникла з глибин моєї пам’яті: берег теплого моря, я і вона на надувному матраці. До нас хтось повільно йде, грузнучи в піску. Це — Михайло Дмитрович. Він щось говорить, сміється… Бузкового кольору хмари, розжарені по краях до сліпучого блиску, мчать на мене, тужавіють у польоті. Страшні їхні зубчасті грані. Вони пробивають захисну плівку, і в мене з’являється нове, не звідане раніше почуття, ще болючіше, ніж почуття самотності, яке часом так мучить і заважає спокійно думати… Де зараз Людмила, що з нею? Мені так захотілося її побачити, що я не витримав — зосередив енергію в першому і восьмому акумулюючих органах, настроївся на її хвилю і крізь клуби туману побачив руки, що піднімали тонку тканину. Людмила роздягалася, готуючись до сну. Ямка на правому плечі здавалася фіолетовою, смугляві округлі коліна затяглися мерехтливим серпанком… Мені довелося урвати сеанс зв’язку. Пляму світла — вхід до печери, де я перебував, — закрила тінь. Це з’явився вождь. — Великий Еламкоатлю! Мисливці вистежили велике стадо антилоп. Ходи з нами — тоді полювання буде вдалим… Я не міг відмовитись. Вузенькою стежкою ми ввійшли в ущелину, а поминувши його, опинились у долині. Тут на нас чекав один із загоничів. Він звернувся до вождя, показуючи рукою в той бік, де було стадо. Вождь сказав кілька слів своїм людям, і вони, пригнувшись, тримаючи списи й дрюки напоготові, сховалися в густій траві. Ми рушили за ними Місце засідки обрали так, щоб вітер дув у наш бік. Мені здалося, що я чую гавкання і виття. — Собаки? — тихо запитав я вождя. Він закивав головою, шепнув. — Вони полюють разом з нами. Незабаром відкрилося дивовижне видовище — спільне полювання людей і диких собак. Загоничі й звірі гнали стадо антилоп. Гавкання, тупіт, крики наближались, наростали. Шалено пульсували сотні сердець, скорочувалися м’язи, текла слина по висолоплених рожевих язиках, залози щедро виділяли в кров адреналін. Запах поту, пилюки, крові. Лють, страх, радість, азарт. Мене почало лихоманити. Кололо у вухах. Перед очима замиготіли кольорові кола. Довелося відключити кілька приймачів. Виключити логічні приймачі мозку я не міг, хоча абсурдність того, що відбувалося, пригнічувала свідомість, навалювалася, притискала до землі, на якій робилося щось незбагненне, вкрай жорстоке. Одначе іменувалось воно “законом природи”. Живе полювало й розривало на шматки живе, шматки м’яса і бризки крові летіли в густу траву. Здійснювався закон економії і обмеження в обмеженому світі — живе виживає за рахунок живого, живе живиться живим. Міра жорстокості, якій людина не придумала назви, бо не наважилася її оцінити повною мірою і прийняла як неминучість. А що їй іще лишалося? І тут мені стало соромно. Я знову не викликав вчасно з пам’яті слова Михайла Дмитровича, я погано подумав про людину, не врахував, що навіть у цьому світі, навіть з цією програмою природи вона вже давно почала переглядати й відкидати її — спочатку відмовилася від канібалізму, перестала їсти собі подібних — те, що природним чином роблять багато тварин, виконуючи приписи матері-природи… Продовжуючи розмірковувати над цим, я відключив слух, щоб не чути передсмертних хрипів і стогонів, переможних криків мисливців, виття і чавкання собак…
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка