В. В. Головачов Художнє оформлення


Частина перша У ПІДВОДНОМУ МІСТІ



Сторінка17/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.8 Mb.
ТипЗакон
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

Частина перша
У ПІДВОДНОМУ МІСТІ


1

Я плив уздовж берега, розгортаючи руками водорості, їхні предки жили на Землі понад півтора мільярда років тому. Свою життєстійкість вони передавали нащадкам. Я плив серед творінь природи, котрі можуть існувати й розвиватися в отруйних відходах хімічних комбінатів, усередині атомних реакторів, легко витримуючи кип’ятіння і опромінювання. Раптом якась бура гадюка кинулась від мене навтіки. Я наздогнав її. “Гадюка” виявилась пагоном водорості. Тільки-но я спробував схопити його, він вислизнув з моїх рук. І знову я подумав про себе: “Хто я? Чи що я таке? Істота з самостійною волею? Чи подоба пагона водорості, який повторює своїми рухами всі довколишні зміни? І знову болісною тривогою нагадала про себе таємниця мого народження, яку я все ще не міг розкрити… 2



Я запливав у море все далі й далі від берега, поринав усе глибше й глибше. Якщо зараз піднятися на поверхню, то ті троє, що проводжали мене і лишилися на березі, мабуть, здалися б зовсім крихітними, не більшими від статуеток на книжковій шафі. Я бачив такі в квартирі Михайла Дмитровича… Чому я не думаю — “в моєму домі”? З певного часу не можу так думати. Це відтоді, як усе для мене змінилось і з’явилася таємниця. Чи проникну я в неї коли-небудь? Поки що всі мої спроби не мали успіху. Та я мушу знову й знову штурмувати її, аби довідатися про найпотаємніше. Іншим до цього байдуже. їх не хвилює таємниця. Але я так жити не зможу. В цьому я впевнений. Вода стає дедалі темнішою. На цю глибину вже майже не пробивається сонячне проміння. Легким зусиллям волі вмикаю інфравізори. Світ навколо разюче змінюється. Риби перетворюються на зірки. Зарослі водоростей здаються деревами, охопленими вогнем. У такій ось солоній купелі колись спалахнули перші іскорки життя. Тому мій шлях починається з моря. Так передбачив Михайло Дмитрович. Я піду від витоків, щоб спробувати з’ясувати, куди ведуть дороги. Від вірусів, від водоростей, від амеб… Ось від мене тікає живий апарат на суглобистих ногах. Два перископи, підняті над кабіною-панцирем, злісно й злякано втупилися в мене, лічильний пристрій, який міститься під бронею кабіни, передає панічні команди по тонісіньких проводах, що йдуть до ніг… Такі складні саморушні апарати винайшла природа вже на зорі еволюції. Тисячі років минули для них як одна хвилина. Коли порівняти ось цього краба, що зараз тікає від мене, з його первісним предком, то здається, це не різні краби, а один і той же, який прожив багато тисяч років. Його величність Краб. Невмирущий краб. Ця думка віддає гіркотою, в ній чується глум… А ось ці невидимі людському оку створіння: гідри, променевики, радіолярії ще безсмертніші, ніж краб. Можливо, в природі існує закон: що примітивніше, то безсмертніше. Ось чому думка віддавала гіркотою. Коли я повернуся, неодмінно поділюся цією думкою з вами, Михайле Дмитровичу. А якщо вона давно визріла у вас, запитаю: як ви могли змиритися з таким законом? Парадоксальним законом, смію вас запевнити… І що ви робили, щоб виправити його?.. А ви, напевне, подивитесь на мене із звичайною неуважною усмішкою і ледь іронічно пожуєте своїми товстими добрими губами… Бачите, як я чітко все собі уявляю на відстані… Одного не можу уявити чітко — що ж ви відповісте мені? Відповіді ваші завжди несподівані й часто неоднозначні… Я пильно оглянув дно. В одному місці водорості прим’яті, їх запах змінився. Невже сліди? Пощастило? На самому початку пощастило? Вдивляюся вдалину — чи не промайне там тінь істоти, яку я мушу розшукати? Запахи йоду і фтористих сполучень забивають усі інші запахи. Очевидно, в радіусі п’яти кілометрів нема ніяких живих об’єктів. Та все-таки якась невиразна тривога, очікування біди, що раптом з’явилися, непокоять мене. Силкуюся визначити, з’ясувати її причини і не можу… 3

Як почалася моя подорож? …Троє чоловіків супроводжували мене майже аж до краю прибою. Один із них спитав у другого: — Чи повернеться він? — Не турбуйтеся, — сказав той, кого питали, той, кого я люблю більше за всіх людей. — Ви забули про керуючий імпульс. “Що це за імпульс?” — подумав я тоді, виявивши, що в моїй пам’яті нема ніяких даних про нього. Я спитав про це Михайла Дмитровича. Він підняв руку, дотягнувся до мого плеча: — Щасливої дороги! Коли повернешся, я відповім, якщо… — Він помовчав, роздумуючи: казати чи ні? — Якщо до того дня ти сам не будеш знати… І я зайшов у воду, пронизану сонячним світлом. Я виразно побачив завислі в ній органічні часточки-планктон, крихітні шматочки водоростей. Вся товща води була сповнена життя, вода здавалася живою масою. Недарма колись, дуже давно, в подібному складі води виникло життя, спочатку найпримітивніше — часточки з кількох злитих великих молекул, здатних протистояти середовищу, зберігати внутрішню єдність. Так, з самого початку у життя була найнеобхідніша якість — протистояння. Народжене схожим за складом середовищем, життя водночас протистояло йому. І з часом навчилося це робити з таким успіхом, що почало пізнавати середовище, а разом з тим і само себе… Раптом я відчув поколювання в потилиці, в ділянці Дельта-7, і почав старанно прослухувати бурі водорості, над якими пропливав. Мені здалося, що там, унизу, блищить якийсь предмет. Справді здалося. Шар намулу й піску був надто товстим, щоб під ним можна було щось розрізнити. Це радарні щупи виявили метал, сигнал від них пройшов неподалік від вузлів, пов’язаних з зоровими центрами, і збудив їх. Я побачив підвищення, і тієї ж миті на ньому, як на фотоплатівці, з’явилося зображення старовинного корабля, що лежав під масою придонного намулу та водоростей. Я уважно оглянув, перевірив локаторами і прослухав корабель. Це був галеон, і віз він золото — м’який метал з деякими корисними й навіть лікувальними властивостями, які то відкривала, то забувала медицина. Стародавні люди надавали золоту надмірне значення як загальному еквіваленту цінностей. Воно уособлювало для них багатство, впевненість в своєму добробуті, у своєму майбутньому, владу над іншими людьми… Отак міркуючи і згадуючи, я продовжував обстежувати галеон. Налічив у його трюмі двадцять три ящики, набитих золотими брусками, браслетами, фігурками звірів і птахів, богів і людей. Кожна фігурка мала цінність незрівняно більшу, ніж матеріал, з якого була виготовлена. Та ця, справжня цінність виробів зникла б, розчинилася безслідно, якби галеон щасливо дійшов до берегів Іспанії і ці вироби стародавніх майстрів потрапили до рук володарів та сановників. їх би просто переплавили в золоті зливки. Однак море розсудило інакше — воно поглинуло корабель з його екіпажем — і таким чином зберегло для людства залишки стародавнього мистецтва. Вкотре вже я пересвідчувався в тому, що історія людства буквально зіткана з парадоксів. Тепер мені треба було взяти зразки. Я заходився розчищати корму корабля від намулу та черепашок. Минуло не менше півгодини, поки я зміг проникнути всередину галеона. З темряви каюти на мене вилетіло кілька живих торпед. Шалено пульсували воронки, виштовхуючи воду. Це спрути, що окупували було каюту, тікали, склавши щупальці й залишаючи після себе маскувальні хмари з пахучих часточок. Я поліз у ящики і вибрав кілька десятків фігурок. Тут були птахи з розкішними хвостами і мечеподібними крилами, змії з людськими головами, воїни з томагавками. Я акуратно склав фігурки у великий пакет. Важкі бруски мене не цікавили, я запам’ятаю лише місцезнаходження затонулого галеона. Вже збираючись іти, я побачив серед брусків диск, помережаний безліччю фігурок і знаків. Безперечно, це був не просто орнамент. Ось дві розставлені ноги — в стародавньому письмі вони відповідали слову “ходити”. Потім зображення пташиної пір’їни. Може, це пір’їна страуса? В Стародавньому Єгипті таким знаком зображували слово “справедливість”, бо єгиптяни вважали, що все пір’я в крилах страуса однакового розміру. Два кружальця. Вони можуть зображати очі, і тоді це слово — “бачити”. Але якщо переді мною письмо не стародавніх єгиптян, а, приміром, ацтеків, то два кружальця означають кількість пішоходів, наприклад, двох мисливців на птахів. Далі — зображення крокодила. В Стародавньому Єгипті воно означало слово “жадібність”. Отже, фразу можна прочитати так: “Тим, хто йде до справедливості й бачить (навколо себе) жадібність…” Та далі йдуть знаки, які не відповідають моєму припущенню про стародавню єгипетську мову. Ось ніж вістрям униз, а поряд — вістрям угору. У деяких народів перше зображення означало сите життя, друге — голод… Я перебрав сотні варіантів різних значень побачених мною комбінацій знаків. Зрештою мою впертість було винагороджено. Я помітив, що деякі групи знаків повторюються в одній і тій самій послідовності. На заняттях з математичної лінгвістики я вже зустрічався з подібною послідовністю, коли безперервні ланцюжки знаків нагадували частини орнаменту. Деякі сполучення мені знайомі… Дякую вам, Михайле Дмитровичу, дякую! Я напружував свою пам’ять, посилаючи в неї активні імпульси. І пригадав! Подібні елементи, схожі на орнамент, були в інків. Особливе значення надавалося кольору. В залежності від забарвлення знак набував того чи іншого значення. Але тут знаки не пофарбовані, до того ж їх сполучення складніші, ніж ті, що я зустрічав у письмі інків. Чому ж мені спали на думку інки? Саме інки… Згадав! Це плем’я також з’явилося в Америці невідомо звідки, як і інки. Його представники стали у місцевих племен жерцями. їх називали синами могутнього і доброго бога Амангуапи. Він не вимагав людських жертв. Одразу все стало на свої місця, пам’ять запрацювала чітко й швидко. Ось ці групи символів, які повторюються, означають “бог Аамангуапа”. А ці групи, одна з яких міститься у верхній частині диска, на самому початку послання, очевидно, ім’я жерця або володаря. Я спробував читати текст згідно із своїми здогадками. Знаки вкладалися в струнку систему. Ось що в мене вийшло: “Я, цар і верховний жрець Катопчукон, оголошую себе улюбленим сином і спадкоємцем бога Аамангуапи, що живе на дні моря. І я наказав жерцю викарбувати на цих табличках усе, що сталося вчора на березі. Нехай люди, які живуть у всьому світі, знають про волю істинного бога. А ще я наказав нанести на табличку всі ті зірки і їхнє взаємне положення, про яке повідомив нас бог. І ось розклад днів і місяців, в які світло змінюється темрявою і сонце гріє то сильніше, то слабіше”. На зворотному боці диска було викарбувано календар, що дивовижно збігався із сучасним. Дванадцять місяців у вигляді пальми з дванадцятьма гілками — так позначався рік і у стародавніх єгиптян. На кожній гілці кількість листків відповідає кількості днів. Всього листків триста вісімдесят. Чи можна припустити, що плем’я прибуло з Єгипту? Я заходився перебирати бруски в надії відшукати таблички, про які згадував жрець. І побачив, що чимало брусків — це таблички із записами, і вкотре вже подякував бурі, що надійно упокоїла цей галеон з награбованими скарбами на дні морському. Яке щастя, що вони не потрапили до рук іспанських володарів і ювелірів! Я читав: “…І виринув з моря бог Аамангуапа. Був він схожий на змію, але з людською головою і плавцями, як у дельфінів. Праворуч від самої голови у нього починалася велика луска, по дванадцять у ряд, а рядів було сорок сім. Ліворуч видно було таку ж луску — сім рядів — і луску меншого розміру — п’ятдесят рядів. У нього було четверо очей: двоє попереду, двоє позаду, вони випромінювали світло. І почав бог Аамангуапа говорити з нами нашою мовою. І сказав бог: “Виберіть мені десять юнаків. Я навчу їх, а вони — всіх вас вирощувати плоди, і ви не будете голодувати. Навчу будувати великі житла, щоб ви не мерзли в негоду. Житла, які стоять непорушно, і житла для пересування. Я навчу їх, а вони — всіх вас лікувати рани й хвороби. І ще багато дечого, необхідного для життя, навчу я їх, а вони — всіх вас”. Вибрали ми десять наших найкращих юнаків, і бог почав навчати їх тут-таки, на березі. І вчив їх до темряви, а потім пірнув у море. Наступного дня на світанку він з’явився знову й покликав учнів до себе. І знову вчив їх, а з настанням темряви почав світитись і світло поширював довколо себе. Але юнаки втомились і хотіли спати. І бог припинив навчання і пірнув у море. На третій і четвертий день він з’явився знову й знову навчав їх. Та юнаки почали сперечатися поміж собою, хто з них сильніший, і ніхто не хотів поступитися. Боролися вони спочатку без крові, а потім один, повалений на землю, підхопився, схопив ніж і заколов переможця. Тоді третій кинув списа і проткнув його. Так перебили вони один одного. І лишився тільки один найсильніший і найвченіший — Катапчукон. Та бог Аамангуапа, довідавшись, що сталося в його відсутність, засумував і сказав: “Ні, ви ще не дозріли для великого знання. Якщо дам вам його, переб’єте один одного і решту людей”. І ще сказав бог, що залишає нам сина свого, улюбленого учня Катапчукона, царем нашим і щоб ми у всьому слухались і були покірні йому, як самому богові, а інакше чекає народ наш тяжка кара і загибель у муках. Потім пірнув бог Аамангуапа в море і більше не з’являвся. І почав правити нами благословенний Катапчукон, і навчив нас різних премудрощів, і зробив наш народ могутнім, і ми перестали гинути від голоду й холоду, і розмножились, і завоювали інші народи, і зробили їх своїми невільниками…” Отже, спочатку дається пряма мова бога. Подальші його слова чомусь ідуть у переказі жерця: “І ще сказав бог, що залишає нам сина свого, найулюбленішого учня Катапчукона, царем нашим…” Саме ця частина дуже скидається на домисел по намовленню Катапчукона. Чому ж її не дали в іншому викладі — як пряму мову бога? Можливо, жрець-літописець і сам цар Катапчукон не наважилися приписати богові слова, яких він не говорив? Виходить, вони боялися бога? Але чи міг у них виникнути страх перед тим, кого вони вигадали? Звичайно, сама поява бога могла бути заздалегідь підготовленим дійством. Один із жерців, перевдягнувшись г загримувавшись, ховався десь біля берега і за сигналом Катапчукона являвся народові. Ні, звичайним обманом всього цього не поясниш. Потрібні факти. Для початку необхідно відвідати місце, де колись нібито з’явився Аамангуапа… Але зараз я не можу вирушити туди. Передусім мушу виконати завдання Михайла Дмитровича — з’ясувати причину загибелі двох людей і робота в районі підводних нафтопромислів. У тих місцях з катера помітили дивну морську тварину, схожу на легендарну Нессі, — не менше двадцяти метрів завдовжки. Чи могла вона зруйнувати труби нафтопроводу, потягти кудись або проковтнути людей і робота? На катері були й інші вузькоспеціалізовані роботи. За командами з судна вони брали участь у пошуках зниклих, з’єднували труби в місцях розривів, підводили пластир і зварювали його з трубами. Вони нічого не сповіщали про чудовисько, що напало на промисли. На запити відповіли, що ніякого чудовиська не було. Проте мешканці підводного міста-лабораторії доповідали, що кілька разів бачили за прозорими пластмасовими стінами страхітливу тінь… Віддалік з’явилася барвиста заграва. Вона тяглася до обрію — наскільки охоплював погляд. У ній переважали червоний і зелений кольори. Червоний переходив у багряний, зелений — у жовтий. У воді стояв важкий густий запах з багатьма відтінками — так не пахли ні косяки риб, ні скупчення морських тварин, ні придонний планктон, ні рослини. Безперечно, це був запах міста. Я послав і багато разів повторив сигнал про своє прибуття. І коли через кілька хвилин увійшов у зону прожекторів, їхнє світло вже було приглушене — воно не сліпило мене. Ворота-шлюзи в першу приймальну камеру відчинилися. З тихим свистом почали працювати насоси — вода зійшла, і відчинилися двері в другу камеру, де мені належало пройти через іонні душі. В третій камері я прийняв звичайний душ і перевдягнувся. Після того я зайшов до вестибюля підводного міста, де мене зустрічали люди. Двох з них я знав завдяки портретам і статтям у журналах. Третьою була жінка — висока, з довгою шиєю і густим, коротко підстриженим волоссям. Коли вона повертала голову, волосся розліталось, і їй доводилось весь час поправляти зачіску. Її очі зустрілися з моїми, спалахнули, ніби впізнавали старого знайомого. Жінка ступила крок мені назустріч, губи П ворухнулися, готові вимовити ім’я. Але вона одразу ж завмерла, примруживши очі й усе ще подавшись уперед, назустріч мені, однак уже досадуючи на себе за поквапливість. Що їй здалося? Ми ніколи раніше не зустрічались. Адже я помилитись не міг, пам’ять ще не зраджувала мене. Я відвів очі. Проте відчував на собі її погляд, в якому була не просто цікавість. Мені відрекомендували Людмилу Вєтрову як біолога, “найчарівнішу з наших русалок”. Сам професор Вєтров виявився міцним струнким чоловіком з важким крутим підборіддям. Його темні очі з-під ріденьких білих брів уважно дивилися на мене. — Раді бачити вас у нашому місті, — сказав професор голосно. Надто голосно й співуче. Він чомусь був ніби стурбований моєю появою. Професор на якусь мить затримався, потім поквапливо подав мені руку. Я запам’ятав цю мить і цю поквапливість — навмисну, щоб випередити дружину, і те, як він тримав руку, вигнувши долоню човником, щоб вона менше торкалася моєї долоні, його рука була холодною і сторожкою — випещене п’ятипале звірятко, що сунулося в пащу левові й напружено очікує, чи не зімкнуться ікла. А от рука його дружини була теплою і довірливою. Мені показали підводне місто, його лабораторію, нафто-комбінат, директором якого був професор Вєтров. Штучне освітлення майже не відрізнялося від сонячного світла завдяки постійній великій кількості ультрафіолету. Здавалося, що тут завжди ранок. Вздовж вулиць, викладених різнокольоровим пластиком, на довгих вузьких клумбах росли кущі й невисокі старанно підстрижені дерева. Квітів, зокрема гладіолусів, було так багато, що здавалося, наче потрапив до оранжереї. Люди на вулицях зустрічалися нечасто, і всі чомусь затримували погляд на мені. Людмила Вєтрова розпитувала мене дуже обережно. Обережно, але наполегливо. Так, ніби хотіла з’ясувати щось важливе для себе. — Подивіться, яка вродлива жінка! — прошепотіла вона, близько нахилившись до мене і показуючи поглядом на струнку блондинку. — Не поділяю вашого захоплення, — відповів я. — У неї хвора печінка. — Що? — сахнулася Вєтрова, її брови кумедно підстрибнули, а світлі очі з блискучими цятками в зіницях докірливо подивилися на мене. — Маєш? — усміхнувся її чоловік і, звертаючись до мене, промовив: — Це вона намацує грунт, шукає однодумця. — Однодумця? Навіщо? А ви? — Наші погляди часто розходяться. У подружжя так завжди буває. — Розумію. В суперечці народжується істина. — Якби ж то… Він знову усміхнувся, кинувши скоса погляд на жінку. Людмила зморщила лоба. — Не слухайте його, — сказала вона з ледь помітним роздратуванням. — Він усе жартує. Не завжди вдало. Ходімо, я покажу вам наш парк. Ми рушили вузьким коридором вулиці. Іноді назустріч попадалися вантажні електромобілі. Основне транспортування всього необхідного — продуктів харчування, предметів побуту і одягу, наукових інструментів, устаткування, — йшло по трубах транспортерів, що мали вихід у кожен будинок. Електромобілі використовувалися тільки для перевезення негабаритних предметів, під час ремонту трубопроводу і в аварійних ситуаціях. “Наш парк” виявився маленьким сквером, де росло вісім дерев та десяток кущів. Зате посередині його красувався басейн з фонтаном. — Цей парк ми створили у вільний час, — сказала Людмила. Я уявив, скільки довелося потрудитися цим людям, щоб розбити тут парк і доглядати за всіма деревами й квітами в місті. Потужні очисники повітря, іонізатори, розпилювачі працювали цілодобово, забезпечуючи підводне місто життєдайним повітрям. Дивлячись на “парк”, я промовив: — Гарно. Людмила радо заусміхалася, на блідих щоках з’явилися ямочки. — Вам справді подобається? Усміхалися всі, навіть суворий професор. Він поглядав на жінку трохи зверхньо, але в його погляді світилося почуття, яке я не міг розшифрувати. “Може, йому подобається виглядати сильним поряд з нею?” — подумав я, знаючи, що і в цій думці не вистачає багато чого, щоб стати істиною. — Коли сталася аварія, наш парк мало не загинув, — сказала Вєтрова. — Порвало трубу, що йде від киснезабірника… — Де це сталося? — Недалеко звідси, за стіною міста. Адже парк розташовано біля самої стіни. — Професор Вєтров ступив кілька кроків і постукав зігнутим пальцем по хмарині, що, здавалося, пливла по синьому небу. Хмарина й небо були так вдало імітовані, що могли ввести в оману будь-кого. Але органи нюху й локатори вже давно розкрили мені секрети імітації. — Таких аварій раніше не було? — спитав я. — Ні. Адже там надійна підстраховка. Труба має чотири захисні оболонки. Самі побачите. Я проведу вас. — Зараз? — Чому зараз? Завтра. Хіба ви не будете відпочивати? — Відпочину, — сказав я, збагнувши, що він або забув, або не знає про мої можливості: не виключено, що Михайло Дмитрович не знайшов потрібним сповістити йому про них. — У вас є кімнати для приїжджих? Є, — втрутилася Вєтрова, — але там вам буде нудно. Можете зупинитись у нас. — Дякую, я звик працювати й відпочивати один. — Моє обличчя було непроникно доброзичливим. Цей вираз я старанно і довго завчав. — Воля ваша. Ми проведемо вас до готелю, — швидко сказав професор. Дорогою професор і його друзі розповідали мені про аварію, про те, як побачили таємничу тварину. — Вперше її помітили робітники нафтокомбінату, але добре роздивитися не змогли. Тінь виникла на фоні “неба”, майже на горизонті. Викликали начальника зміни, директора. Тінь рухалась по лінії горизонту, наче обстежувала входи в місто. Потім почала підніматися по “кебу”… тобто по куполу… Піднімалась повільно, звиваючись… — Який вигляд мала тінь? Конфігурація? — Ми помітили довгу шию, товстий тулуб, величезний хвіст метрів п’яти-семи завдовжки. Голова, певно, дуже маленька, непомітна. Нам здавалося, що ЇЇ немає зовсім. Я не сказав йому: “Мене не цікавлять ваші припущення”. З того, що він сповістив, записав у пам’ять: “З’ЯВИЛАСЯ ЗА НИЖНІМ КРАЄМ КУПОЛА. ТІНЬ ДОВГА, З ПОТОВЩЕННЯМ ПОСЕРЕДИНІ”. Він вів далі: Іноді вона різко прискорювала рух якимись імпульсами, іноді зависала непорушно. Розрізнялися масивні виступи… — Скільки їх було? — Точно не можу сказати. Я записав у пам’яті: “РІЗКО ПРИСКОРЮВАЛА РУХИ. ІНОДІ ЗАВИСАЛА НЕПОРУШНО”. — Потім вона мовби прилипла до одного місця. Здавалося, хоче проникнути в місто… В пам’ять нічого було записувати. В його словах бракувало об’єктивної інформації. — Ви чули які-небудь звуки? — Ні. Але у нас в цей час працювали механізми. Крізь їх шум іноді пробивався якийсь свист… — Він міг бути пов’язаний з неправильною роботою механізмів? — Можливо… Але раніше ми таких звуків не чули. А згодом тінь почала віддалятись і — зникла. Наступного дня, умовного дня, як ви розумієте, вона з’явилася знову. Я її не бачив, однак мені розповідали робітники. Знову вона пересувалася на фоні “неба”. До вікон не наближалася, наче не хотіла, щоб її побачили… Він зазирнув мені в обличчя — як я сприймаю це його припущення. Чи не сміюся з нього? Я вдав, що уважно слухаю, хоча в пам’ять записувати було нічого. Об’єктивної інформації нуль. — Коли сталася аварія? — Через день. Тоді ж загинули два водолази і робот. — Про аварію є докладний звіт. Ми ознайомили з ним Раду, — нагадав професор. — Можете подивитися копію. — Дякую. Вже ознайомився. У пам’яті чітко спливли цифри й рядки звіту. Помітні були навіть дефекти шрифту і стрічки: напівстерта лапка літери “л”, цяточки над цифрою “6”. Те, що я почув тут. додавало дуже мало до вже відомого із звіту. Істотним було лише повідомлення про спосіб руху тіні: “РІЗКО ПРИСКОРЮВАЛА РУХИ. ІНОДІ ЗАВИСАЛА НЕПОРУШНО”. — Дуже вдячний, — сказав я професорові і його дружині й для переконливості притис руку до грудей (цей жест я спостерігав неодноразово — не лише на кіноекрані). — Ви мені дуже допомогли. Ми підійшли до білого будинку. На правій половині вхідних дверей під пластмасовим ковпаком був інформаційний пульт. Професор набрав на диску і клавішах код. Одразу на табло спалахнула відповідь, двері відчинилися. Ми зійшли на ескалатор, який і довіз нас до мого номера. — Тут вам буде затишно, — сказав професор. — Номер невеликий, але в ньому є все необхідне. — Наш відеотелефон 4-13, — швидко промовила Людмила і повторила: — 4-13. Запам’ятаєте? В голосі чулася надія. На що? Я зачинив двері свого тимчасового житла, оглянув його. Номер був менший, ніж готельний, але все в ньому дуже вдало розплановано: висувне ліжко; в кутку за дверима — душ з перемиканням: морський, прісний, іонний; труби ультрафіолетових стерилізаторів; пристрій мікроклімату; стереовікно з набором пейзажів; телестіна з переносним пультом; відеорадіотелефон з кількома екранами; телетайп. Над телетайпом — світлі літери ПЗ, які показували, що є прямий зв’язок з міським обчислювальним центром. Пристрій ПЗ давав можливість одержати навіть ту інформацію, якої нема в обчислювальному центрі міста. ОЦ зв’яжеться з об’єднаною мережею регіону і передасть ваше замовлення. Якщо ви просили книгу, вам сторінка за сторінкою покажуть її на екрані або надрукують з допомогою телетайпу. Усе це мені згодиться невдовзі, але зараз треба опрацювати дані, почуті від мешканців міста, ввести їх в загальну інформацію про аварію та загадкову тінь і спробувати зробити нові висновки. Я набрав по ПЗ код замовлення і, отримавши відповідь, запросив у міському ОЦ дані про захисний ковпак міста: склад матеріалу, геометрію, світлопроникність. Потім я знову почав згадувати все, що читав і чув про морські чудовиська. Деякі дані я перевіряв ще раз, зв’язавшись через ОЦ з автоматичною бібліотекою. Я роздивлявся на екранах зображення ящерів — знаменитої Нессі з шотландського озера Лох-Несс, її родичів, знайдених біля берегів Аляски, в протоці Шеліхова, в південній частині Тихого океану. Серед них була різновидність плезіозавра з двома парами дужих плавців і звуженим до кінця п’ятиметровим хвостом. Довга шия увінчувалася невеликою порівняно з тулубом головою. Заскрекотав телетайп, віддрукував усе, що можна було розшукати в бібліотеці про анатомію, “характер” та звички плезіозаврів. Дані були досить мізерні. Доповнюючи їх логічними висновками і уявленням, я спробував змоделювати картину нападу такого чудовиська на людей і робота. Картини не виходило. Плезіозавр не міг би подужати ні водолазів, ні робота. Нараз кімната освітилась яскраво-оранжевим свіченням і пролунав сигнал загальної тривоги. Майже водночас озвався сигнал відеотелефону. Я ввімкнув екран, на ньому виникли обличчя професора Вєтрова і його дружини. Мені здалося, що у Людмили тремтять губи. Проте ні, не здалося. — Зник черговий технік. Вийшов з міста, щоб закріпити фланець труби. Помічник… Те ж саме, але з уточненням місця й часу події почали передавати по каналу загальної тривоги. Я записав у пам’ять: “ТЕХНІК З ПОМІЧНИКОМ. ПОМІЧНИК НЕУШКО-ДЖЕНИИ. КВАДРАТ 48. ГОЛОВНИЙ СТОВБУР”. …Я прибув до вихідного шлюзу одночасно з бригадою рятівників. Трохи згодом на електромобілі під’їхало ще кілька чоловік. Серед них — Вєтров. Широкоплечий бригадир рятувальників кинув на мене ревниво оцінюючий погляд з-під золотавих кошлатих брів і спитав у Вєтрова: — Підете з нами? Він скоса стрельнув у мене поглядом, і я збагнув, що питання стосується й мене. Професор не квапився з відповіддю, надаючи мені можливість вирішувати. Ну що ж. коли так. — Вийду раніше рятувальників. Де помічник? Я зібрався був пояснити, про якого помічника питаю, але професор покликав: — Смирнов! До нас протиснувся худорлявий рухливий чоловік з довгою кучерявою чуприною. Зовсім молодий, років двадцяти двох, з блідим м’ясистим обличчям. — Розкажіть докладно, як усе сталося. Йому вже, очевидно, набридло розповідати одне й те саме, гострота пережитого встигла притупитися. Але гіркі складки біля губ лишились і в глибині очей миготіла розгубленість перед незбагненним. — Ми з Олексієм Анатолійовичем саме закінчили кріплення і поверталися в місто. Він сказав мені: “Давай до шлюзу, небоже, — це він мене так називав, — а я затримаюся ненадовго, перевірю з’єднання в трійнику. Ну я, звичайно, не послухався. Згідно з новим роз’ясненням до інструкції в Зоні не можна лишатися одному. Вєтров схвально кивнув, хоча Смирнов не дивився на нього. — Я відплив недалеко, зовсім недалеко, тільки щоб він не помітив мене, і принишк за трубою. Звідти було видно, як мигтить промінь прожектора на шоломі Олексія Анатолійовича. Раптом промінь згас. Я кинувся туди, де він зупинився, але там нікого не було. Почав роздивлятись і… може, це мені привиділось… Авжеж, привиділось, тільки дуже ясно, ніби збоку, на самій межі видимості, рухається величезна темна маса… Він глибоко вдихнув повітря, збираючись щось додати, але передумав і тільки махнув рукою. Я спитав: — Ви сказали “кинувся туди”. Минув якийсь час? Адже спочатку ви подумали, що просто випустили промінь з поля зору? — Так, але минуло не більше секунди. Напрям відшукати було неважко — по трубі. — Там була темна маса. Вам здавалося чи ви її бачили? — Боюсь помилитись. Вона була дуже велика, та й ділянка моря з того боку була майже чорною. “Темна маса”. — Конфігурація? — Не розібрав. Від неї ніби тяглися, звиваючись, смуги, схожі на щупальці… Це було недовго… — Вона не наближалася до вас? — Ні. Вона ніби відходила в протилежний бік. “Нуль”. — Дякую. Я кивнув йому і попрямував до шлюзової камери. — Одягнете костюм “Зета”? — спитав хтось з рятувальників. Я не враз усвідомив, що питання стосується мене, і здивовано глянув на того, хто питав. Він уже простягав мені целофановий пакет. Бригадир штовхнув його ліктем і вже за спиною я почув приглушений шепіт: — Ти що, навіщо йому “Зета”, він же… Я натиснув кнопку — і шлюзові двері розсунулися. Ступив у камеру.. Я на місці події. Тривога розлита у воді: запах тривоги, відчуття тривоги, стан тривоги… Що чи хто випромінює небезпеку? Чудовисько? Я ввімкнув великий сонар, посилив роботу органів нюху. Глухо. На екранах немає сплесків. Ніяких ознак великого працюючого організму. Можливо, відчуття тривоги в мені самому, в моєму мозку, в помилковості моїх припущень? Я проаналізував низку думок і відчуттів, які привели мене в стан тривоги: так прокручує шахіст послідовність ходів, що дозволили супротивникові добитися переваги. Але на відміну від шахіста мені спочатку треба визначити, хто в даному випадку є супротивником. Чи не граю я сам проти себе? Слухняно ввімкнулася система вищого контролю, засвідчивши, що мій мозок функціонує нормально. Я не бачив супротивника, однак знав ходи. А це вже немало. Утримувався від поквапливих припущень. Моделюючи на основі своїх обчислень можливі ситуації загибелі людей і робота, я водночас не давав повної волі своїй уяві… Отже, сигнали про небезпеку виникли зовні. Загадковість смерті трьох людей, зникнення робота… Чи досить цього, щоб з’явилося передчуття нової смерті? Хто ж може бути її винуватцем? Де він криється? Де станеться непоправне? Тут, у сорок восьмому квадраті?.. Мої органи працювали з повним навантаженням і все-таки не могли виявити джерело небезпеки. Квадрат сорок вісім відкритий мені. Я оглянув і пронизав його промінням локаторів, прослухав і обстежив органами нюху — в ньому не було нікого, хто б ніс небезпеку. Я втомився від напруження. Мене почало охоплювати заціпеніння. Організм рятувався від перевантаження. Гальмування відчутно оволодівало мозком, органами нюху, сонарами, локаторами, м’язами рук, ніг, допоміжних плавців… Я не чинив опору гальмуванню, навіть сприяв його поширенню по тілу. Чим повніше розслаблення, тим менше часу потрібно для відпочинку. Я ширяв у воді непорушний, невагомий, без думок, без бажань, у лагідній дрімоті, в знемозі, майже неживий, як листок водяної лілії, як пагін водорості в стоячій воді. Я і середовище — єдине ціле, я ніби розчинився в ньому, об’єднався з матір’ю всіх живих істот, відчув себе його частиною. Такий стан — шлях назад, до витоків еволюції. Цілковите відокремлення — шлях вперед: можливість пізнання себе, середовища. Одне втрачаєш, інше знаходиш. Втрачаєш у відчуттях — здобуваєш у спостереженнях. Важливо придбати більше, ніж втратиш, утримати тонкий баланс між відривом і єднанням, зберегти відносну гармонію з середовищем, яке породило тебе, і віддалитися від нього настільки, щоб провадити спостереження за ним. А потім, нагромадивши спостереження, піти ще далі… Гальмування минає само собою. Мій відпочинок закінчився. Ще раз промацую і прослухую локаторами квадрат. Ніде нічого, вартого особливої уваги. А втім, ген там, удалині, на фланці муфти, яку закріпляв технік, теліпається уривок якогось мотузка. Ага, це пагін водорості. Поблизу ще кілька таких, сплутаних клубком. І раптом — різкий сплеск на екрані. В квадраті з’явився хтось новий. Саме хтось, а не щось… А, це всього-на-всього акула. П’ятиметрова, біла. Кархародон. Хижак, який може перекусити людину навпіл одним рухом могутніх щелепів. Я відчув її запах, сприймав хвилі, що відходили від грізного й граціозного тіла, але мої думки були зайняті іншим. Проте довелося звернути на неї увагу, коли вона почала звужувати свої кола навкруг мене. Її рухи ще були повільними, на перший погляд, здавалися лінивими, але я знав, щ(r) вона здатна на несподівані випади з швидкістю до шістдесяти кілометрів на годину. Акула була від мене вже метрів за сім. З цікавістю, мов зачарований, я чекав блискавичного випаду. Ось очиці її жадібно спалахнули, тіло затремтіло, ніби вона вже перепилювала здобич своїми зубами. Напружились і вдарили по воді лопаті хвоста, ракетними струменями рвонула вода з жабрових щілин — і хижак кинувся до мене. Акула задерла ніс угору, її голова стала схожою на голову носорога, жахлива паща, всіяна гострими трикутними зубами, розкрилася ширше, ніж на метр. Все це тривало якісь частки секунди. Проте я рухався швидше — і акула промахнулася. Паща-пастка закрилася, не вхопивши нічого, крім води. Акула, мабуть, була дещо спантеличена. Але недовго. Я читав, що акули можуть годинами переслідувати свої жертви: крокодилів, поранених китів, людей, які зазнали аварії на судні. Іноді хижаки женуться за човнами і плотами, навіть таранять їх, розбиваючи вдрузки, або стрибають через борт і стягають людей у воду. Розбійниця, що напала на мене, теж не думала відступати. Вона крутнулась, повернулась до мене спочатку голубувато-сірим боком, потім — білим черевом і знову кинулася в атаку. Мені цікаво було на практиці перевірити її реакції. Біля самої моєї ноги розкрилася паща із зубами-ножами. Кожен зуб був сантиметрів п’ять завдовжки. Біохвилі, які йшли від акули, змінилися… Бідолаха-хижачка. Зімкнути щелепи їй не вдалося. Енергетична оболонка, яка покривала мене, подарувала їй кілька розрядів. Акула кинулася навтіки. Та де там! У мене майнула несподівана думка: а що коли ця хижачка не вперше нападає на людину? Може, вона — людожерка? І тут, у цьому квадраті, де двічі знайшла здобич, постійно підстерігає, чатує на нові жертви? У мене не було часу детально аналізувати свій здогад. Я стрімголов кинувся за акулою, наздогнав її, схопив за хвіст однією рукою і відчув, з якою силою маю справу. Певно, ця рибка без зусиль потягла б по морю невелике судно. Мої м’язи напружились, а коли розбійниця мимоволі повернулась, я схопив її другою рукою за ніс і стиснув його. Тритонне тіло несамовито засіпалося в моїх руках. На мить я відпустив хвіст, дістав автоскальпель із шприцем, упорснув акулі снодійну речовину і, трохи зачекавши, розпоров біле черево. Як я й передбачав, акула вже зустрічалася з людьми. Я знайшов у неї в шлунку прищіпки від підтяжок і кілька флотських ґудзиків. Але доказів, які свідчили б про її знайомство з аквалангістами та водолазами, не було. Я продовжував анатомувати рибу, і мені відкрилася жахлива картина. В її череві були дитинчата. З пащі одного напівембріона, що ледь сформувався, стирчав хвіст другого. Ті акуленята, що сформувалися на кілька днів або годин раніше, вже в материнському череві прагнули пожерти своїх молодших братів і сестер. Переді мною була одна з моделей еволюції в мініатюрі, одна із сторін матері-природи… Тим часом розпорота й випатрана акула вже очуняла після порції снодійного. Майже з колишньою силою вона намагалась вирватись на волю. Я був уражений її життєздатністю і пожалів бідолашну тварину, приречену ще до народження бути нещадним хижаком. Хіба акула винна в своїй долі? Хіба вона вибирала спосіб життя, програму своїх дитинчат? Що скажете, Михайле Дмитровичу, добра ви душа? Як виправдаєте матір-природу. Я ніби бачу здивування у ваших очах. Так, так, я пригадую ваші слова: “Не можна розглядати природу з погляду людської моралі”. Мабуть, лише ви, вчителю, з вашою безмежною добротою могли б сприймати те, що я зараз побачив, без обурення. Певне, ви мене б поправили: “Не з добротою, а просто з розумінням”. Даруйте, нехай так, я все пам’ятаю, проте примиритись не можу. Я ввів акулі миттєво діючу отруту і почав обстежувати трубопровід. У кількох місцях з’єднань, зокрема в тих місцях, де труба торкалася підпор, застряли довгі жмути водоростей. Від них ішов різкий запах. Звідки вони тут узялися? Чому жмути? Яким чином водорості збилися в жмути? Адже течія тут не відчувається… Я зробив хімічний аналіз водоростей, потім обстежив дно довкола міста. Водоростей було дуже багато, але вони відрізнялися за кольором, запахом і складом від тих, що жмутами повисли на трубах. Різні види? Але запах… Запах гниття, до того ж дуже сильний… Надто сильний для невеликого жмута… Несподівано в мої думки ввірвався сигнал нещастя, крик про допомогу. Він був дуже виразним, я одразу визначив, звідки він іде, взяв пеленг. Квадрат сімнадцять! Вода вирувала за мною, мов за потужним глісером. Я мчав на граничній швидкості, яку тільки здатен був розвивати. Переді мною — троє чоловіків, котрих я бачив біля шлюзу. Зараз вони смертельно налякані, метушаться безладно, туляться докупи. В одному з них я впізнав бригадира. Від нього йшли концентричні хвилі переляку, схожі на ті, що йдуть від пораненої або загнаної в пастку риби. — Що сталося? — передав я йому на радіохвилі. Він вражено глянув на мене. За склом маски ворухнулися безкровні губи: — Професор! — почув я. — Зник професор Вєтров. — Коли й де? — Він вирішив піти з нами. Весь час був поряд зі мною. А потім хтось із хлопців помітив, що пошкоджено опору. Професор поплив до неї, десь метрів за сорок, не долі. А потім зник, он там.. Я кинувся туди, куди він показав. Увімкнув прожектори. Побачив ліс водоростей. Гори водоростей. Зграї риб. Придонний планктон. Дивний запах. Невже тут хтось причаївся? Ультразвукові щупи й інфравізори не вловлюють нових сигналів. Якщо поблизу є організм, він мусить діяти, щоб жити. Хоч би як він крився, він не може не дихати, не поглинати розчинені у воді кисень, вуглець та інші речовини. Ллє сигналів немає, крім тих, які йдуть від трьох водолазів. Мені подумалося, що на місці Вєтрова міг бути хтось інший, і ця несподівана думка викликала в мені не знаний досі неспокій. Здалося, що хтось здалеку стежить за мною, обмацує липким, недобрим поглядом. Вперше я переживав відчуття, про які раніше тільки читав у книгах. Що ж зі мною діється? Радіти цьому перетворенню чи журитися? Раптом у заростях водоростей я побачив сліди, схожі на широку колію з численними відгалуженнями. Я поплив над колією, тримаючи в руці розтруб генхаса.[4] Тепер уже не цікавість була моєю рушійною силою. Вона лишилась, однак на перший план вийшли інші почуття, стали головними спонукальними причинами, головними моделями поведінки. І найнесподіванішим серед них був азарт погоні. Слід уривався перед горою, що заросла водоростями. Колія закінчилася так різко, неначе істота, що проклала її, випарувалась… Я зупинився спантеличений. Чому істота мусила випаруватись? Вона могла просто змінити площину руху — горизонтальна вертикаль. Можливо, зараз вона ширяє наді мною, збираючись впасти вниз? Я подивився вгору — нікого. Ультразвукові щупи й локатори, як і раніше, фіксували тільки трьох людей. Вони пливли за мною, увімкнувши водометні двигуни скафандрів, і скоро відстали. Проте за всіма законами матеріального світу істота не могла зникнути безслідно. І, виходить, вона десь тут, а я не здатен її виявити. В чому ж річ? Які механізми в мені не довершені? Тепер цікавість діяла, мов батіг, подстьобувала мозок, примушувала напружено працювати, шукати допущені помилки, варіанти рішень. І несподівано у мене з’явилася підозра, що у своїх пошуках я припустився панічного прорахунку. Стрічка пам’яті пішла в зворотному напрямку, і я знайшов помилку. Вона сховалася, замаскувалась, як у коконі, в слові “істота”. Чому я вважав, що вбиває людей істота. Тому що розповідали про чудовисько? Піддався містифікації? Але, по-перше, чудовиська могло взагалі не бути. По-друге, якщо воно й існує, то не обов’язково винне в смерті людей. Існування чудовиська і смерть людей могли збігтися в часі. Перейдемо до останнього випадку. Я бачу слід. Обдурений моделлю “чудовисько-смерть”, я міркував так: оскільки сталися нові зникнення людей, вони мусять мати зв’язок з чудовиськом. Але вихідна логічна посилка помилкова. Слід, який я бачу, може належати машині або апарату… будь-якому геометричному тілу певних розмірів і конфігурацій… І з певним запахом. Таким, як оцей… Запах гниття рослинних мас… Пам’ять підказала, де й коли я відчував такий запах… Тієї ж миті величезна гора водоростей, біля якої уривався слід, заворушилась і зрушила з місця. З неї двома ракетними струменями вдарили гази гниття. Гора поповзла, тягнучи за собою довгий хвіст і залишаючи широку колію. Вона вдяглася в іскристу луску, що складалася з міріадів повітряних пухирців. Піднялася, наче дирижабль, потім знову опустилася. Гора почала змінювати обриси, з неї витяглася “шия”, “щупальці”. Одне з них простяглося до мене, закрутилося круг пояса, потягло. Я спробував звільнитись, рвонувся і заплутався в сотнях живих мотузків. Рвонувся ще раз — заплутався ще більше. Довелося ввімкнути генхас, відрубати “щупальці” від основної маси, розбити гору на частини. Кожна частина продовжувала рухатися, гублячи сплутані підгнилі клубки водоростей, наче шматки тіла. Я ввімкнув локатори на пошук металу і почув чіткий сигнал. Підозра перейшла в здогад. В одній з частин “чудовиська”, в ненаситному його “череві”, я знайшов намертво сповитого робота, що витратив усю енергію своїх акумуляторів на марну боротьбу з “чудовиськом”, до зустрічі з яким він був не підготовлений, бо ніколи з ним не зустрічався і не міг завчасно розпізнати небезпеку, а в програш не мав ніяких вказівок. У мене не було часу займатися роботом, передусім треба знайти професора Вєтрова. “Чудовисько” проковтнуло його близько трьох годин тому, тож, можливо, він ще живий. Але шукати людське тіло у величезній, переплутаній масі було так само важко, як голку в копиці сіна. Вільно ж оперувати променем генхаса і розчленяти масу на невеликі частини я не міг, боячись убити професора, якщо якимось дивом він ще живий. Біолокатори погано допомагали, сигнали від скупчення водоростей і мільйонів дрібних істот зливалися, накладалися один на одного. Коли я помічав підозрілий горбок або впадину, я кидався в перевиту клубком масу, ризикуючи заплутатись. Мені вдалося відшукати трупи двох людей. Вони з’їдені мешканцями “водоростевого чудовиська”, отже, пробули в його “тілі” досить довго. Напевно, це ті водолази, що зникли першими. Які ж бактерії зуміли розчинити тканину їхніх костюмів? У мене не було часу розгадувати цю загадку. Хвилини, десятки хвилин спливали швидко, танули у вирі, в темній ямі. Від утоми шуміло в голові. Я знову й знову штурмував рештки “чудовиська”, примушуючи працювати на межі можливого всі органи пошуку, поки не знайшов ще двох людей: спочатку мертвого техніка, а потім — професора Вєтрова. На жаль, професор теж був мертвий. Знайомий запах — запах “чудовиська” — йшов від трупів. Отже, всі вони задихнулися, витративши в марній боротьбі запаси кисню із своїх балонів, або… Кінчиком язика я доторкнувся до того місця на костюмі професора, де шолом з’єднувався з коміром, потім-до плями, де вже почала з’являтися тріщина в пластику. Запустив “внутрішню лабораторію криміналістики”. Порівняльний аналіз показав: “чудовисько” виділяло алкалоїд. Причому алкалоїд містився лише в тих водоростях, які були в глибині “тіла”. Зовні вони майже нічим не відрізнялися від водоростей, що утворювали “шкіру” або “щупальці”. Алкалоїд з домішками щавлевої і сірчаної кислоти розчиняв тканину скафандрів. Ці дослідження підказали мені незвичайний висновок: у зоні міста, живлячись його відходами, піддаючись впливу випромінюваної ним енергії, морська флора і фауна, зокрема й водорості, змінювалися. Змінювалися настільки, що водорості об’єднувались у велетенські угруповання і на різних його рівнях перероджувалися. Втім, біологам давно відомо, що деякі водорості різко змінюються, іноді дивовижно, при зміні складу або температури води. В лабораторних умовах вдавалося викликати таке ж явище підвищенням або зниженням тиску. Траплялися випадки, коли вчені несподівано відкривали, що водорості, які раніше відносили до різних видів, насправді належать до одного. Однак у даному випадку процес пішов ще далі. Життя в угрупованні змінило поведінку й структуру водоростей, викликало мовбито розподіл функцій. З’явилася спеціалізація: водорості захоплення і полювання, водорості-двигуни, що виробляли гази, водорості шлунку, що виділяли відповідні кислоти і розчиняли “їжу”. Так випадкове угруповання поступово переростало в угруповання-організм… Отак міркуючи і вже пробуючи скласти рівняння для опису процесу, я перетягнув трупи людей туди, де залишив робота. Потім звільнив від пут і його. Всі вони — четверо людей і робот — зараз були однаково мертві, тільки робот мав перевагу перед своїми господарями — його можна було оживити. Для цього досить зарядити його акумулятори, зачистити окислені контакти і з’єднання блоків. Він — машина, витвір людей — був у чомусь досконалішим за своїх творців. І в цьому полягав початок шляху, який я мав дослідити. Не тільки для себе… Із своїм жахливим вантажем я вирушив у дорогу, думаючи про підводного вбивцю. Отже, можна сказати, що чутки підтвердились — “чудовисько” існувало. І якщо вдуматись і дещо згадати, то не таким уже незвичайним виглядатиме “чудовисько”, винне в загибелі чотирьох людей і робота. Хіба мандрівників поїдають тільки хижі звірі? Хіба не тонуть вони в річках? Хіба не засмоктує їх драговина, не поглинають сипучі піски? Хіба мільйони людей не гинуть від землетрусів, від виверження вулканів, спалені вогнем земних надр? Чому в будь-яких нещастях обов’язково шукають зажерливих диких звірів-чудовиськ? Хіба мати-природа не стає іноді нещадним монстром, який пожирає власні творіння? Я пригадав ембріонів у акулячому череві й зрозумів, що мені ще не раз доведеться з жахом, жалістю і співчуттям згадувати цих безталанних дітей природи, які ніби уособлювали принцип боротьби за існування. Невже тільки так могло виникнути й існувати земне життя? Уловлювачі променистої енергії перетворювали її у великі молекули — охоронців енергії, починалася велика кривава гра: добувачі енергії поїдали один одного, утворювали піраміду, де одна ступінь нічого не знала про іншу. Але, безконечно ускладнюючись, вони врешті утворювали розум, який здатний вмістити в себе й усвідомити всю пірамідувід основи до верхівки — визначити вісь-напрямок зросту і дізнатися, куди вона спрямована… Та невже тільки так, через усю цю кров і біль? Невже немає іншого шляху для Експериментатора природи? Скажіть мені, експериментаторе Михайле Дмитровичу? Чому ви в своїх дослідах можете бути добріші за природу, у якої набагато більше можливостей? їй немає діла до людей? Виходить, і людям немає до неї діла, чи є тільки тому, що вони залежать від неї. А якщо перестануть залежати? Ви насмішкувато усміхаєтесь, учителю, ви хочете сказати — “не перестануть ніколи”? Пригадую, ви не любите слова “ніколи”. І я його не люблю. Ненароком вихопилось. Отож, коли люди перестануть залежати від природи… Ви знову хочете щось заперечити, вчителю… Я так виразно уявляю вас у білому халаті, надітому на сірий піджак і завжди застебнутому не на ті ґудзики. Пригадуєте, коли одного разу я побачив його акуратно застебнутим, то не впізнав вас? Це було давно, у моєму ранньому дитинстві. Ви так весело сміялись над моєю помилкою, запрошуючи і мене посміятися над нею. Але зараз нам обом не до сміху… Я побачив водолазів, що пливли назустріч…
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка