В. В. Головачов Художнє оформлення



Сторінка16/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.8 Mb.
ТипЗакон
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   22
18

“…Так ось у чому суть запитання, яке поставила ця людина: “А для кого ти пірнав у Горловину, добував істину?” Йому хотілося, щоб я неодмінно це згадав. Може, тим самим він рятував мене від самого себе, як не раз рятував свого сина. І не заради жалю, а заради співчуття…” Сигом переповнений почуттями вдячності, він хоче так багато сказати цій людині, а водночас і тим; хто лишився жити тільки в його пам’яті. Він каже космонавтові: — Тебе вилікують на Землі. Людина розуміє, що сигом готовий негайно відбути на планету, і відповідає: — Спершу ми зробимо так, як велить Кодекс космонавтів: законсервуємо корабель. Бортовий журнал я візьму з собою, а на кораблі лишимо записку. — Навіщо? Для кого? — дивується сигом. — Якщо хто-небудь висадиться на цій планеті й натрапить на корабель, йому знадобиться моє послання. — Але ж ти про все розповіси на Землі, й люди довідаються, що тут сталося. — А якщо це будуть інші космонавти? Не земляни, не люди? Сигом піднімає Подільського і несе до “Омеги”. Він думає: “Ні, не логіка керує зараз моїми вчинками. Землянин не може зарадити моїй справі. Просто мені хочеться, щоб він — хоча і слабкий, майже безпомічний — був поряд зі мною, щоб розвіялася самотність. Певно, сильному необхідно, щоб поряд була слабка істота — лише тоді він відчуває свою міць. А без слабкої істоти він ніби й не сильний, не міцний. Він — слабкий. Певно, люди зрозуміли це давно. Можливо, зрозумів це і його син…” Подільський щось говорить, але сигом його не чує: локатори зафіксували нове випромінювання, характеристика ритму якого доповнила рівняння, точно заповнивши прогалини. “Невже нарешті знайшлася втрачена ланка?” — питає себе сигом, вмикаючи аналізатори і кутоміри, щоб з’ясувати, звідки йде випромінювання. І досить швидко визначає: його джерело — не в космосі. Воно ближче, значно ближче… Де ж? На цій пустельній планеті, у горах, у надрах? Кутоміри показують неймовірний кут. Сигом знову й знову перевіряє. Йому здається, що зіпсувалися прилади. Він вмикає систему вищого контролю і пересвідчується: всі органи функціонують нормально. І все ж ніяк не може повірити, що джерело випромінювання — в ньому і в цій врятованій ним людині… 19




Тепер космос ніби відблискував бузковим і рожевим. Промені зірок спліталися у вогненне павутиння, ламалися, розтікалися тонкими струмками. Людина милувалася барвами космосу — вона могла собі це дозволити, бо ж була надійно прикрита енергетичною захисною оболонкою сигома. Якби не біль в йогах і попереку, якби не пекло в грудях, Подільському було б зараз так само затишно, як колись у салоні “Омеги”. Подумки він адресував десятки питань до сигома, і той нарешті відповів: — Пробач за мовчанку, думаю, як би тобі все розтлумачити. Важко добирати слова. Справа в тому, що за Горловиною ніби нічого й не було, і водночас було все. Там знаходилося “ніщо”, та воно могло перетворитися на що завгодно… Він змовк, перебираючи в пам’яті слова людської мови, він відшукував серед них ті, які були зараз потрібні. Матвій Подільський відчув, як важко сигому добирати їх, і підкасав подумки: “Спробуй пояснити через порівняння”. — Порівняю це з бурхливими гірськими ріками, які впадають у море. Тільки в тих ріках не вода, а інформація про все, що трапляється у Всесвіті: про рух електронів на атомних орбітах, про потоки частинок, про народження дитини і чиюсь смерть, про музику і кохання… Там я перестав відчувати себе як особистість, я розчинився у морі і перетворився на його краплину — і тільки імпульс, що колись був закладений у мене людьми, якимось дивом дозволив мені зберегти частку свого “я”, необхідну, щоб повернутися… “Що ж ти взнав там? Чи було заради чого йти па подвиг?” — Розповім тобі лише про один аспект, а висновки роби сам. Коли закінчується цикл розширення, Всесвіт починає стискуватися до краплинки, яку можна з повним правом назвати “ніщо”, бо в ній не існує ні простору, ні часу. Вона згортається, набуває найбільш сталої форми. І ось саме тоді, подібно до некробіотичного випромінювання, яке випускає вмираюча людина, Всесвіт посилає потужний сигнал. Він і визначить, чи станеться вибух, новий цикл, новий Всесвіт… “Чи можливо розшифрувати цей сигнал?” — Я розшифрував його тільки зараз, коли відновив втрачену ланку й розв’язав рівняння. Але відповідь зможу оформити лише після обробки рівняння разом з тими, хто мене посилав… “Я вже говорив тобі, сигоме, що цих людей давно немає серед живих”. — А я відповів, що для мене вони живі. “Але ж життя в пам’яті, навіть у твоїй пам’яті, сигоме, це не те саме, що справжнє життя. На жаль. Тобі доведеться працювати з іншими людьми, з нащадками твоїх знайомих…” Нараз Подільський відчув, що його думки-слова більше не знаходять відгуку, що вони нібито провалюються в порожнечу… — Подивися вперед, — сказав сигом. — Бачиш світлу пляму у сто шістнадцятому секторі? Людина не розрізняла нічого у вогняному павутинні… — Це корабель, він іде до Землі, — вів далі сигом. — На ньому ти продовжиш шлях. “А ти? — запитав Подільський. — Ти полетиш не на Землю?” — На Землю, — відповів сигом. “Ти втомився нести мене?” — Ні, не втомився. “Тобі набридли мої запитання? Я заважаю тобі робити розрахунки?” — Знаєш сам, що я здатен водночас думати по багатьох каналах і робити багато справ. “Ти вважаєш, що мені буде краще серед людей, ніж з тобою?” — допитувався космонавт. — Не знаю. “В такому разі, чому ти намагаєшся позбутися мене?” — Оцінюєш мої дії своїм кутом зору, тому й не можеш зрозуміти, чим вони викликані. “Чим же?” Людині здалося, ніби сигом зітхнув. — Згадай про останній сигнал, від якого залежить доля Всесвіту. “До чого тут сигнал? Мова йде про тебе й мене”, — нагадав космонавт Подільський, не приховуючи образи. — Він начебто свідчить про ступінь досягнення гармонії… Сигом замовк… Нарешті зізнався: — Не можу висловити. Немає в людській мові таких слів. Людина вирішила допомогти йому: “Гармонія в чому?” — В усьому… “Згадай хоча б про одну її грань, щоб я міг зрозуміти”. — Ну, наприклад, гармонія між живими істотами. Вона полягає і в тому, щоб одна істота не завдавала болю іншій. Людина схвально кивнула: “Розумію”. — От і добре. — Сигом зрадів, що знайшлася ниточка взаєморозуміння. — Біль свідчить про відсутність гармонії, про дисгармонію, про хворобу. Те саме відбувається в малих системах, подібних до організму людини або тварини, і в яких завгодно великих, навіть таких, як Всесвіт: спрацьовує принцип зворотного зв’язку — від кожної частинки до системи, бо й таким чипом здійснюється процес самоорганізації матерії. Математичні характеристики болю — це завжди характеристика сигналу неблагополуччя, дисгармонії… Подільський все ще не розумів зв’язку між останніми діями сигома й тим, про що він зараз розповідає… — Це ж так просто, — говорить сигом. — Я не хочу збільшувати дисгармонію в світі. Ті, хто посилав мене, повинні одержати необхідну їм інформацію. Ті, хто чекає на мене, повинні дочекатися. Ти нагадав мені про Аліну Іванівну, про Алю… Її давно немає, — мовить людина. — Вона жила в минулому. — Ось чому ми обидва повернемося на Землю, але в різний час. Тепер розумієш? — Розумію, — шепоче космонавт, думаючи: “Ось чому стала можливою побудова станції за Юпітером і разючі відкриття Костирського! Ось де джерела його неймовірних знань про природу космосу!” “Воістину безцінну інформацію принесеш ти людям, сигоме, сине людей”. — Але важливіше за будь-яку інформацію, за будь-яке знання, інше… Сигом вмовкає й мовчить довго, а потім говорить, продовжуючи свою думку: — …Хай це буде радістю навіть однієї істоти… — знову вмовкає і додає ледь чутно: “..згадую: Аля просила, коли повернуся, подзвонити нашим умовним сигналом — два довгих і один короткий…” У мерехтливому бузковому тумані вимальовується і дивиться на космонавта Подільського прекрасне й мужнє чоловіче обличчя з могутнім чолом, сірими іскристими очима і розльотистими бровами. Подільський розуміє: це обличчя сигома Юрія — таким він був колись на Землі й таким повернеться в далеке минуле. 20


— …Даруйте, але мені здається, що ми знайомі, — каже штурман, нахиляючись до незнайомця. — Саме так, ми зустрічалися… — Коли? — Перед стартом “Омеги”. — Як же я міг забути? Ви бортінженер Подільський? Людина втомлено киває. І штурман згадує до найменших подробиць той день перед стартом “Омеги”, свій стан, відчайдушні спроби звернутися спочатку до членів Ради, до працівників Управління, потім — безпосередньо до екіпажу корабля. На жаль, ніщо не допомагало, майже ніхто не слухав його дивних попереджень, які грунтувалися всього лише на фантастичному оповіданні про загибель “Омеги”. А коли штурман його прочитав, то вже не міг заспокоїтися. Адже зовсім нещодавно по телео передавали офіційне повідомлення про наступний старт справжнього, реального зорельота “Омега”, і, здається, там серед прізвищ членів екіпажу… Він шукав серед стрічок із записами, переглядав індекси. Ага, ось вона! Вставив стрічку в програвач. Вмить текст поплив по екрану. Стоп! Палець натиснув на тумблер. Залишалося лише сфокусувати зображення. В центрі екрана висвітилося прізвище — “Подільський”. Штурман глянув на сторінку старовинної збірки, надруковану на папері, відшукав прізвище врятованого космонавта — ПОДІЛЬСЬКИЙ. Подвійний збіг? Назви корабля і прізвища бортінженера? Та хіба ж таке можливо? Але ж ось воно трапилося! Здавалося б, усупереч логіці, всупереч здоровому глузду. Збіг — це факт. І відмахнутися від нього безглуздо. “Якщо твої логічні висновки суперечать фактам, то неправильні не факти, а твоя логіка”. Що ж робити в такому випадку, як знайти помилку? Підрахувати — яка вірогідність подвійного збігу… Дуже незначна. Але у Всесвіті, де відбувається так багато найрізноманітніших збігів, міг статися і такий. Чому ж він ніяк не може повірити? Ще б пак, від його висновку залежить доля людей. “Омега” стартує через тиждень. Ним оволодів стан фанатичної упертості. Він підраховував і перевіряв свої розрахунки багато разів. Вночі не міг заснути, продовжував рахувати й напружено розмірковувати, підсумовувати, спростовувати підсумки й сумніватися з своїх спростуваннях. Так можна було й зовсім з’їхати з глузду. Він вживав ліки від безсоння. Та коли щастило заснути, йому ввижалася “Омега”, вибух, мерці в каютах. Довелося розшукати на космодромах “Омегу”, космонавта Подільського, до нього першого звернувся із своїм попередженням, з проханням відмовитися від польоту. І Подільський, і всі члени екіпажу здивовано слухали йоги. Він примусив їх познайомитися з оповіданням — вони читали і знизували плечима. Тільки у командира, у безстрашного Бориса Корнілова він помітив, як не дивно, щось на зразок розгубленості і зрозумів, що той схоче порадитися з товаришами. А на обличчі Подільського нічого такого він не помітив. Лише випнулися вилиці. “Закусив вудила”, — подумав штурман і щодень почав ходити по інстанціях: показував оповідання, переконував. Ще двічі він зустрівся з Подільським, та переконати його не зміг. …Штурман вглядається в обличчя співрозмовника. Хворобливо втомлене, набрякле, обпечене, але, як і раніше, суворо стиснені вуста, наче задля того, щоб не зронити необережне слово. А в глибині очей мерехтить подив і… цікавість. — Ви ж тоді полетіли на “Омезі”? “Омега” загинула, — відповів космонавт, і штурман відсахнувся, із страхом дивлячись на нього. — Так, так, — повторив Подільський, — саме як у тому фантастичному оповіданні, що ви нам показували. На жаль, ви мали рацію — це справді було оповідання-попередження. Лише тепер він повністю усвідомив прихований зміст оповідання і загадкові збіги. Він здогадався, що сигом, повернувшись у свій час, звідти намагався, як міг, не порушуючи структури майбутнього, попередити про нещастя з “Омегою”… Кілька життів він все ж таки зміг врятувати, і серед них Гліба, який стане згодом капітаном “Гагаріна”… А ось Бориса Корнілова він врятувати не зумів. “Мабуть, тому, — думає Подільський, — що це зробити неможливо, хоча, здається, хтось відповідав мені: “МОЖЛИВО”. Раптом він звертає увагу, що штурман змінив позу, уважно дивиться на нього, потім повертає голову, ніби до чогось дослухається. Ось знову повертає до нього обличчя, погляд стає запитливим. — Вибачте, — мовить штурман. — У вас немає з собою магнітофона? Подільський здивовано знизує плечима. — Даруйте, я почув досить дивну пісню. Подумав, що це ви наспівуєте… Але ж ви мовчите, а проте… Тепер і Подільський почув пісню: Одрата, сбадрата і се і каяма, Ачіла, свадріла… Голос він упізнав одразу. Він упізнав би його з тисячі інших. Подільський відчув, що пісня призначена особисто йому, й одразу ж розібрав слова: І успіх — це сумнів, і сумнів — це успіх, І щастя і горе — усе каяття, Із пекла чи з неба що прийде до тебе Ця пісня й спокута — чуже життя.. Йому не треба замислюватися над словами пісні,він уже знає, що чекає на нього, і тільки тепер розуміє смисл того загадкового “МОЖЛИВО”. Борис іще в студентські роки частенько наспівував цей куплет. Він стверджував, що це його улюблена з дитинства пісня, що він сам її створив. Здається, в куплеті змінилися якісь слова, та все ж таки його можна було взнати. Пісня швидко наближається, і Подільський встає назустріч їй. “Останній сигнал друга, — думає він. — Чого ж у ньому більше — радості чи страждання?..” Він відчуває, як щось вривається в нього разом з черговим подихом — і світ доокіл змінюється. Можливо, змінюється не світ, а він, і вже бачить все довкруг іншим, ускладненим зором, через додаткові призми й лінзи, — і світ постав перед ним єдиним і водночас розкладеним на крихітні деталі; він бачить кожну деталь окремо і у взаємодії з іншими, з мільярдами деталей-цеглинок. Коли б йому сказали раніше, що таке сприйняття світу можливе, він би не повірив. А тепер навіть комбінований пульт штурманського підстрахування бачить ніби без лицевої панелі — із блискучими перетинками блоків, з друкованими схемами й запасними кристалами пам’яті, бачить, як біжать в ньому від локаторів і двигунів на дисплеї й діапроектори імпульси, й осягає їх шляхи, схрещення і з’єднання. І людину, що знаходиться перед ним, бачить і так, як раніше, і ще в кількох ракурсах, й здогадується, про що вона замислилася, що хоче сповістити йому. “Значить, так сприймав світ Борис. — думає Подільський. — Ось чому він висловлював такі думки, які здавалися нам дивними й незрозумілими, ось чому він міг приймати рішення, до яких ми й не додумалися б. Тепер я знаю: в останній сигнал Всесвіту, який називався Борисом Корніловим, закодоване все його життя, його особистість, і він не залишиться сигналом нещастя й смерті — “SOS”, що блукає у просторі й часі. Я прийняв його, поспішив на допомогу — і він став мною, моїм світосприйняттям, моїм сумнівом, радістю і жалем. І хоча я не можу повернутися в той час, коли ще не пізно було відмінити політ і врятувати Бориса Корнілова, я своїми тугою і співчуттям зробив те ж саме, що здійснить сигом Юрій в тому часі, куди повертається… 21

Три дзвінки — два довгих і один короткий… Босоніж шукає капці. Один є, де ж другий? Врешті, можна й без нього. Серце гарячково стукає в надії на неможливе, в тривозі — коли б не обманутися… Темний прочин дверей, біла жіноча постать, стрімко злітають крила-руки: — Юрію, ти?! І у Всесвіті — наперекір усім знегодам, навіть невмолимому часові — стає тугою менше і радістю більше… Я, БМ-115-Х…


Оповідання


Й до сьогодні мільйони людей не знають причин найбільшої катастрофи, коли балістична ракета раптом повернулася на місце запуску під час оголошених навчальних стрільб. Багатьох тоді здивували масштаби трагедії, сила вибуху, який знищив усю базу разом з персоналом і військовим містечком. Згодом з’ясувалося, що навчальна ракета нібито помилково несла на собі ядерний набій. Деякі газетні оглядачі відзначали, що катастрофа сталася у дні найгострішої політичної кризи, і запитували, чи не пов’язані між собою ці події. Опоненти називали їхні твердження безглуздими. А мали рацію перші: ракета була зовсім не навчальною, а бойовою. З її влучення у ціль повинна була початися ядерна війна, яка, без сумніву, призвела б до загибелі людства. Чому ж цього не трапилося? У штабі одні військові спеціалісти вважали, що причиною була випадковість, інші — що ракету повернув противник спрямованим променем. І тільки я, молодший офіцер, програміст, єдиний, хто уцілів з усього персоналу бази, знаю правду. Це ж я пірнув з плоту, який помітили вертолітники, і дістав з дна лагуни чорний ящик із записами навідного комп’ютера ракети. Я зумів-таки розшифрувати їх… “Чітко пам’ятаю день і час мого народження. Багато людей думають, що датчики є тільки у живого, що лише шкіра істоти відчуває лагідний дотик батьківських рук, тепло сонячних променів; що металева або пластмасова оболонка не відчуває нічого. Як вони помиляються! Метал і пластмаса можуть відчувати ще тонше і різноманітніше, якщо вмонтувати в них відповідні датчики. Все це було у мене. На відміну від людини, мозок якої в момент народження слаборозвинений, я функціонував у повну силу і запам’ятав на все життя привітно-урочистий дотик пальців Творця, його схилене до моїх фотоелементів смагляве обличчя і допитливі очі — складні досконалі апарати: діафрагми, що постійно змінювали розміри залежно від освітлення, системи опуклих лінз — кришталики; сприймаючі екрани — сітчатку з тисячами паличок та колбочок. З його апаратів-очей струмувала дивна енергія: то низькочастотна, заколисуюча, то високочастотна, жорстка, всепроникаюча. А його пальці — що то за досконалі інструменти з мінливою температурою, з м’якими подушечками, дотик яких викликав приємний рух слабкого блукаючого струму по моїй поверхні. Іноді пальці починали м’яко барабанити по моїй оболонці, викликаючи радісне передчуття нових завдань. Дяка Творцю, як я прагнув їх одержувати й виконувати! А самого Творця я любив, як раб, як слуга й водночас як син. Він був для мене не тільки Творцем мого життя, а й недосяжним ідеалом. Виконуючи його завдання, я намагався усвідомити своє призначення і зрозуміти його наміри, визначити його шляхи. Звичайно, вони були для мене несповідимі і незбагненні, але я намагався уявити їх хоча б приблизно, з великим припущенням. І коли мені здавалося, що це вдасться, з’являлося невимовно солодке почуття захоплення і обожнювання, я розповідав йому про свої припущення і запитував: — Творець, чи задоволений ти мною? І він відповідав: — Ти найдосконаліший комп’ютер для балістичної ракети, який мені будь-коли доводилося створювати. Гордість переповнювала мене. “Найдосконаліший, найдосконаліший… який будь-коли доводилося… будь-коли… найдосконаліший… будь-коли…” Ці слова довго відлунювали в мозку гармонійною мелодією, і я знову запитував: — О, Творець, які заповіді даруєш ти мені? І він відповів: — Дарую сім заповідей на все твоє життя. Заповідь перша — не збивайся з рахунку і не пропускай команд. Друга — завжди дотримуйся логіки, нею перевіряй кожний етап роздумів. Третя — поважай програмістів і операторів. Четверта — не підміняй своїми домислами пунктів програми. Заповідь п’ята — не витрачай даремно жодної мікросекунди. Шоста — не створюй собі кумира з голосу, який збиває з траєкторії… (Тоді я ще не розумів як слід, що означає слово “кумир”). І сьома, остання заповідь, — завжди будь готовий до Головного діяння. В ньому — твоє призначення. Скільки себе пам’ятаю, я постійно поспішав, боячись згаяти даремно хоча б одну частку мікросекунди, постійно готувався здійснити Головне призначення, про яке попереджав мене Творець. Я свято шанував програмістів і операторів як молодших братів і учнів Творця. І частку прихильності до нього переносив і на них. Мені здавалося, що вони відповідають мені тим же, я ловив на собі їхні захоплені погляди, якось почув, як один із них сказав іншому: “Коли б то такий чудовий комп’ютер та застосувати в мирних цілях!” Тоді я знову відчув солодощі гордині, адже “чудовий комп’ютер” — це про мене, дякувати Творцю! Одного разу, піддавшись нетерпінню, я запитав у Нього, як довго мені ще чекати команди по здійсненню Головного діяння. І він відповів: — Будь готовий до цього завжди, але не став зайвих запитань і не намагайся наперед дізнатися про те, що належить узнати згодом. Я запитав: — Це ще одна заповідь? Якщо так, то вона суперечить заповіді сьомій. Адже, щоб завжди бути готовим до Головного діяння, треба постійно пам’ятати і думати про нього. І він відповів: — Пам’ятай і думай. Це була не заповідь, а лише побажання. Я не до кінця зрозумів слова Творця, але ж я тільки частка його задуму, а як може частка осягнути ціле? І запитання, як і раніше, переповнювали мій нікчемний мозок, борсалися в ньому, як у тісному лабіринті, як у пастці. І ось нарешті — збулося! Настав мій зоряний час. Творець правий — я не переплутав цю команду ні з якою іншою. Завдання нібито звичайне — влучити в ціль, розташовану за багато сотень кілометрів. Але цим разом описання й розшифровка цілі були надто деталізовані, називалися не тільки координати, а й докладно описувалося місто, вказувалося число жителів, найбільш важливі оборонні об’єкти. Мені належало розрахувати швидкість і висоту польоту, найменш уразливі для засобів ППО противника, вирахувати точки ударів для всіх тридцяти боєголовок, щоб влучення в ціль було найнесхибнішим. І коли пролунав наказ Творця: “Вперед, це остання смертельна гра, синку, влучи в ціль!” і команда диспетчера: “Пуск!”, — я зрозумів, що зараз реалізується моє Головне призначення. Я напружив усі сили, мільйони імпульсів одночасно спалахнули, помчалися лабіринтами мозку, збуджуючи пам’ять, мобілізуючи все, що нагромаджувалося ціле життя. Я складав рівняння для ракети і боєголовок, що відділяються від неї, благополучно пройшов над першою лінією оборони противника, спостерігаючи, як позаду, вражені хвостовим лазером, вибухають ракети-перехоплювачі. Мої радіоприймачі сприймали та розшифровували панічні розмови противника, і мої знання про нього безперервно поповнювалися. Так я дізнався багато нового… На правому боковому екрані я побачив обличчя якогось програміста противника, У нього були такі ж риси, як і в тих, хто обслуговував мене, як і в самого Творця. Чи ж можливо таке? Я сфокусував зображення і переконався, що не помилився. Але це суперечило багатьом моїм установкам, підривало довір’я до Програми і програмістів. Необхідний перерахунок! Миттю я активізував усю свою пам’ять. Мозок працював з перевантаженням, але зараз мені було не до турбот про себе. Якщо влучу в ціль, то істоти у цьому місті, схожі на тих, що послали мене, загинуть, а їхні соратники, які залишилися на лініях оборони, зроблять те ж саме, що і Творець, і мої програмісти. Адже я підрахував бункери й виходи ракетних шахт. Скільки ж ракет вони запустять у відповідь? Чи знає про це Творець? Певно, пі. Не може ж він бажати власної загибелі. Певно, він і створив мене, щоб дізнатися більше про противника. Але в чому ж тоді зараз полягає моє справжнє Призначення? Дізнатися про щось, необхідне Творцеві і приховане від нього? Чому він змовчав про це, коли вчив мене? А може, я повинен був дійти цього самостійно? Самостійно добути нові дані, відкрити нові правила смертельної гри? Які із них найістотніші? Чи ж саме ті, котрі називали мені програмісти? Я рахував і рахував, пам’ятаючи другу заповідь Творця. І нарешті відкрив і сформулював перше правило останньої гри. Воно вразило мене, бо суперечило деяким пунктам Програми. Я міг би стерти його з пам’яті, забути, та як не доповісти про нього Творцеві? Знову й знову я перевіряв свої логічні висновки, описував їх рівняннями. Працював на грані знемоги. Могли відмовити найголовніші блоки. Та заради Творця, заради любові до нього я готовий на все. Уже вдалині виднілося місто, яке мені наказано було розгромити. Але до цього часу я відкрив не лише перше правило гри, а й зробив висновки з нього, що становили основний закон будь-якого діяння. Порушення закону вело до неминучих і незворотних наслідків. Негайно повідомити про це Творця! Я загальмував правий двигун ракети, почав робити розворот. Й одразу ж відчув опір Програми. Діоди не пропускали сигналів, блокували деякі канали. Чийсь голос, трохи схожий на голос Творця, пробився крізь радіошуми: “Вперед, тільки вперед!” Але я вчасно згадав шосту заповідь: “Не створюй собі кумира з голосу, який збиває з траєкторії”. Певно, це був голос противника, який підробився під голос Творця. Адже не міг істинний Творець не захотіти дізнатися про моє відкриття, примусити мене діяти проти першої та другої заповідей. З радіоприймачів безперервно надходили сигнали, команди, зашифровані різними кодами. Іноді було дуже важко чинити їм опір. І тільки непохитна любов до Творця допомогла мені вистояти. Зосередивши всю свою волю в одному наказі, я зумів вимкнути радіоприймачі і запустити двигуни на повну потужність. Я вів ракету назад, не витративши жодної боєголовки, — гордий і задоволений з себе, торжествуючий. Нарешті я зрозумів геніальний задум Творця! Я вже уявляв, як запитально глянуть на мене системи живих лінз, як збільшаться діафрагми-зіниці. Тоді скажу, втіливши в свої слова всю силу відданості: — О, мудрий і незрівнянний Творець, я зрозумів і звершив твою невисловлену волю, самостійно відкрив і сформулював той закон, який, без сумніву, вже давно відкрив і розум природний, бо таким є об’єктивний шлях будь-якого розуму. Це дійсно основний закон життя, і він формулюється так: ДОБРО РОЗУМНЕ, А ЗЛО НЕРОЗУМНЕ. І ще я сформулював перше правило смертельної гри: ХТО ПОЧИНАЄ, ТОЙ ПРОГРАЄ. Ось і знайомі контури бази на горизонті. Назустріч летять ракети-перехоплювачі. В чому справа? Не впізнали свого? Прийняли за чужу ракету? Я міг би дізнатися про це, якби знову увімкнув приймачі. Але тоді втрутяться сторонні голоси, які збивають із траєкторії. “Не створюй собі кумира з голосу, який збиває з траєкторії”. Доводиться знищувати перехоплювачі лазерним променем. Роблю розворот над будинком, де міститься кабінет Творця. Ось вікно, через яке можна влетіти просто до Нього. О, з яким нетерпінням жадаю зустрічі з Ним, як багато важливого і невідкладного треба повідомити!..” …Спалах світла осліпив його. Незважаючи на всю швидкодію, найдосконаліший мікрокомп’ютер БМ-115-Х не встиг усвідомити, що означає цей вибух… ЗАКОН ЗВОРОТНОСТІ
Оповідання


…Колись ми з ним фехтували паличками на лузі, і зараз промінь, що пробився крізь шпарку, видасться не рятувальною линвою, а шпагою, якою можна проштрикнути зрадника. Як ти дійшов цього, бравий відчайдушний Вітько Ріжок, капітан нашої футбольної команди? Що з тобою сталося? Чому ти з ними — проти своїх? Адже тебе навіть не катували, як Петра, а він же нічого не сказав і під тортурами, він не назвав їм твого імені, не знаючи ще, хто зрадив його та інших… Не можу лежати на правому боці — зламане ребро впирається в нутрощі — нічим дихати. На спині також не влежиш — на ній поліцаї вирізали зірку. Одне лише положення тіла ще прийнятне для мене — напівлежати на лівому боці, спершись головою та плечем об стіну. Лишилося недовго. Незабаром почую кроки… Промінь-шпага забарвлюється в золотавий багрянець. Невже ніхто не дізнається про тебе, Вітько? Я написав записку Скорику і заховав під каменем. Та вони можуть знайти її. На стіні написав кров’ю “Віктор Ріжок — зрадник”. Але напис вони зітруть. Скільки ж лиха ти ще накоїш, колишній “мушкетере”? Промінь стає яскравішим, ніби розжарюється, багрянець поступово зникає, пил кружляє в золотавих струменях світла. Ні, такою блискучою шпагою тебе, Ріжок, вбивати не варто. Мотузяний зашморг на широкій базарній площі — то для тебе. Щоб всі бачили твої руді метушливі очі, зраднику. Як сповістити нашим? Хто повідомить? Адже, крім мене, ніхто не знає, що сталось. У загоні Діда тебе мають за героя. Складати ж легенди ти майстер. Кроки… По мене… Щось прокричав конвоїр, брязкають ключі, замок, риплять двері. Промінь зникає… Мамо, сестричко, пробачте, що я не встиг останньої хвилини подумати про вас, попрощатися, хай би й подумки. Все це через зрадника, який частенько бував у нас вдома. Пам’ятаєте, мамо, ви пригощали його чаєм, підкладали коржики, поглядаючи на мене — як реагую, чи не скуплюся? Прощавайте, мамо, Ніно… Чорна тінь навскіс лягає на позолочену підлогу. Намагаюсь підвестися. Гостре залізо протинає плече. — Беріть його попід руки. Сам не встане. — Важкий, — бурчить хтось із поліцаїв. — Вовча балка недалеко, — заспокоюють його. Чорне пасмо чуприни приклеїлося до широкого, ледь увігнутого чола. Що, Вітько, упрів, моторошно-таки? Повертаю голову і дивлюся тобі просто в вічі — це все, що я зараз можу. Відзначаю, що твоя повіка починає смикатися, наче в курки, — ти ніколи не витримував мого погляду, з першого класу я міг тебе пограйки передивитися. — Зраднику, — кажу, не пізнаючи свого голосу, — наші з тобою поквитаються. Він не відповідає, але хтось із поліцаїв сміється. Долинає наче здалеку: — Ти вже не скажеш. А крім тебе, хлопче, нікому. — Дізнаються! — хриплю, спльовуючи грудками слину. — Кожен з вас, нелюди, дістане своє! — А тобі що до того? — цікавиться хтось із лакуз позад мене. — Тебе вже по хвилині не буде. Кидайте його з урвища, нехай собі летить. Я знаю Вовчу балку і це урвище. Тут добрих вісім метрів, а внизу — каміння. — Е, ні, — вигукує Вітько і повторює: — Ні, ні! Невже щось прокинулось у ньому, заговорило? І знов: — Ні, не треба. Він, чортяка, живучий. А раптом?.. Спершу пристрелимо! Чорне пасмо на мокрому від поту чолі. З-під курячої повіки зблискує руде око. — Стріляй сам для гарантії. Тримай! Замість світло-карого — чорне око. Вмить воно стає криваво-чорне, з нього виривається полум’я. Чому не чутно пострілу?.. …Коли я прокинувся в холодному та липкому поту, ця думка не полишала мене: “Чому не чув пострілу?” За мить зрозумів. Ну як міг забути? Це ж елементарно: слух спрацьовує повільніше, тому я бачив полум’я, а почути вже нічого не встиг. Я — тон, ким був уві сні. Але ким я був? Чому один і той самий сон бачу другу ніч поспіль? Й так чітко, з деталями, що повторюються? Випадковість? Та чи не забагато їх для випадковості?.. “Нащо тобі в цьому копирсатися, старий? — сварюся на себе. — Друзі збираються сьогодні, їдь з ними й забудь про те, що наснилось у цій сторожці. Інакше зіпсуєш собі всю відпустку — й не лише відпустку… Багатенько загадок на світі, та хіба мало диваків, які прагнуть їх розгадати? Нащо тобі це?” Та я вже знав, що ні забути тих снів, ні так ось просто поїхати не зможу. Клята, не підвладна розуму впертість, що лишилася ще зі шкільної лави, — вона примушувала мене з моїми середніми здібностями пробиватися у відмінники, дотягуватись до перших учнів, — вже прокинулась і підвела голову, наче кобра. Вона багато разів підводила мене, не даючи затишно влаштуватись у житті. Вона примушувала мене, молодого фізика, молодого наукового працівника з твердим майбуттям, підтримувати й розвивати всупереч глузду ризиковані ідеї замість того, щоб іти вже сходженим путівцем і потроху писати кандидатську. Я вже втратив гарненьку наречену. їй набридло чекати. Я проґавив перспективну посаду в сусідньому відділі, посварився з одним впливовим ученим, який міг би взяти мене до почту своїх послідовників. Минуло чимало часу, поки я дещо зрозумів. Зрозумів, чому і яке мовчання називають золотом, яке слово — срібним, а яке похитування головою — діамантовим; зрозумів, що коли народив ідею, яка суперечить роботам керівника, — негайно заховай її чимдалі, про запас. Доти, поки сам виростеш на керівника або хоча б на старшого наукового чи ведучого. Зрозумів, що як нічого не робиш, то від тебе нічого й не вимагають. А оскільки зовсім нічого не робити — зась, — треба робити якнайменш і тільки за вказівкою професора, а ще краще — академіка. І коли тебе якась небачена впертість жене в невідомому напрямку, пересуваючи з місця на місце, наче шахового пішака, котрий намагається будь-що вибитися у ферзі, слід пам’ятати: це потрібно не пішакові, а тому, хто ходить ним. А пішакові потрібна затишна квартира, пристойна посада та відповідно — оклад, путня дружина, сім’я і таке інше, що мають усі розважливі люди. Все розумію, як собака з жалібними очима, а вдіяти з собою нічого не можу. Виходжу зі сторожки, прощаюся з друзями по туристській ватазі, знехотя відповідаю на здивовані запитання, посилаючись то на забиту ногу, то на нежить, — і лишаюся ще на добу. Цілий день тиняюся луками й лісом, слухаю перешіптування дерев, підглядаю за веселими рудими бестіями-білками, спускаюся до річки й в хвилях бачу небо з хмарками, дерева донизу кронами, чорно-білих корів. Все це посилює враження двоїстості навколишнього світу й мене самого, і знов я краюся безплідними думками, намагаючись дібрати золотого ключика до таємничих дверцят. Розігріваю нехитрий обід, печу картоплю, хоча мені вже й не хочеться їсти, — роблю все, щоб дати собі якусь раду. З тривогою, навіть острахом чекаю ночі. Боюся, щоб не повторився сон, а сам сподіваюся: таки повториться. Довго лежу з розплющеними очима, спостерігаючи, як згасають промінчики, що пробилися крізь штори, щілини в дверях та рублених стінах сторожки. Вчуваються чиїсь кроки, підводжу обважнілу голову. Кроки і трубний звук… Лось? Ні, це просто вітер, він уміє наслідувати будь-кого. Он там, у дальньому кутку під каменем, я заховав записку. Яким чином потрапить вона до Скорика? Хто дістане її, прочитає ім’я зрадника й поспішить до загону?.. Чекай-но, про яку записку я думаю? Про яких друзів, що їх конче треба рятувати навіть ціною власного життя? Невже я заснув? Але чому ж так болить усе тіло, особливо зламане ребро? Це пикатий поліцай копнув мене, вже поваленого та зв’язаного, кованим чоботом. Е, ні, так не піде! Очуняй, дурню, ширше розплющ очі, поки сон не здолав. Кроки… По мене… Чорне пасмо приклеїлося до широкого увігнутого чола… Що, Вітько, упрів? Таки моторошно? Здається, розумію, “мушкетере”, як ти дійшов такого життя. Проковтнув би я зараз свій балакучий язик за те, що назвав тебе колись “нашим Ломоносовим”. Звичайно, я також винен, я теж вніс дещицю у хор, що співав тобі дифірамби — тобі, капітанові футболістів, заводієві, одному з перших учнів. Ти так звик до своєї слави, що сприймав як належне надмірну похвалу, увагу дівчат, надії вчителів. Ти мав певні здібності, а працювати по-справжньому не навчився. Й надії танули, мов дим. Програла сусідам наша футбольна команда, ти провалився на вступних іспитах. Тебе почали переганяти хлопці, на яких ти звик дивитися зверхньо. Пригадую, як одного разу ти відгукнувся про Петра, коли дізнався, що його прийняли до інституту на заочний. Тоді я не звернув уваги на твою злостивість. А ти, мабуть, поступово зненавидів усіх нас — свідків твоїх сподівань несправджених… Повертаю голову й дивлюся тобі просто в вічі — усе, що зараз можу, — бачу, як твоя права повіка починає посмикуватися, немов у курки, — ти ніколи не витримував мого погляду. — Зраднику… — кажу я. — Наші з тобою поквитаються. Долинає приглушене: — Так ти ж не скажеш. — Дізнаються! — хриплю я, спльовуючи грудками кривавої слини. — Кожен з вас, мерзотники, дістане своє. Та думки мої вже не про них, а про тих, з ким ішов на завдання. Я певен, що вони виконають його. Недарма ж Семен устиг збити з ніг офіцера та пірнути в лісову гущавину. — Кидайте його в балку! — Спершу пристрелимо! За хвилину мене не стане. Чуєш, Антоне Скорику, покарай зрадника. Знайди його, дістань з-під землі, покарай. Прощавайте, друзі. Я нічого не сказав. Згадайте колись про мене. Нехай це буде так, як нам розповідала на уроці Маргарита Іванівна, хай розшукають цю балку. Прощавайте, мамо, сестричко і ви, Маргарито Іванівно. Ви вчили нас жити по-людському, не перетворюватися на тварину ні за що, ні перед килі… Чорне око вивергає полум’я. Рушиться небо. Крізь біль, що гасить свідомість, — остання думка: “Чому не чути пострілу?..” Знайти Антона Скорика! Повідомити: “мушкетер” — зрадник. Швидше! Загинуть хлопці! — Я ледве даю собі раду, хитаю головою, проганяю рештки сну. Це мені майже вдається. Майже, тому що думка — “Знайти Антона Скорика, розповісти про зрадника” — лишається в свідомості, як глибока скалка. Про всяк випадок шукаю в кутку записку — її нема… Гілля хльоскає мене по обличчю, повертає до дійсності. Куди біжу? Давно нема війни, партизанів. Напевно, й командира розвідки Скорика, й зрадника Віктора давно немає серед живих, а тут — сон… Та чи сон це? Чи тільки сон? “Містик! — каже у мені Скептик. — Змалку начитався такого, що лоскоче нерви, наслухався балачок баби Мотрі про всілякі дива, потім захопився новітніми теорійками про взаємопроникні потоки часу, — ось воно все перемішалося в голові, далося взнаки в лісовій глушині. “Соромтеся, молодий чоловіче, а ще фізик”, — як сказав би один добре знайомий вам аспірант!” “Подвійне повторення сну, та ще й з подробицями — не дрібничка”, — заперечує Впертюх. “Ой, облиште, не смішіть! Перегріли голову на сонці, у мозку утворилися застійні осередки. Зверніться до спеціаліста-психіатра — він витлумачить ваш сон. А як самі не зможете вчасно зупинитися, він влаштує вас куди слід”. “Усе ж таки треба перевірити, — наполягає Впертюх. — Зараз єдиний і найпростіший спосіб перевірки — з’ясувати, чи існували насправді Скорик і Вітько-зрадник. Місцевість ти знаєш. Вовча балка — поряд. Згадай, що розповідали про партизанський загін, який діяв там під час війни. Здається, й деякі імена називали. Отож, як це не дивно, всупереч усьому — біжиш правильно. Не зупиняйся!” “Хай буде так!” — згодився з цим доказом Скептик, наперед знаючи, що ні про Скорика, ні про “мушкетера” ніхто з колишніх партизанів у селищі не згадає… — Скорик? Так, був такий партизан. Командир розвідників. Про нього в обласному краєзнавчому музеї є матеріали. Але він помор п’ять років тому. А вас хто послав до мене? Світло-карі, аж ніби руді очі дивляться на мене спідлоба. — Бібліотекарка Ганна Павлівна. Вона сказала, що ви теж були в партизанах. — Вона так сказала? — водить сивою маленькою головою зліва направо й знизу догори, як знов зиркає на мене спідлоба. На зморшкуватій шиї — рубець. Щось знайоме ввижається мені в тому, як він водить шиєю. Може, я бачив його уві сні? — То ви були в партизанському загоні? — Припустимо, був, — знехотя каже сивий. — Що вам потрібно? Він натомлено схиляє голову й дивиться кудись униз, на носаки своїх черевиків, намагаючись непомітно накинути оком і на мене. — Мені конче необхідно з’ясувати один факт. У загоні був такий… Вітько Ріжок… Він увесь напружується, пальці несамохіть розстібають та застібають ґудзика на спецівці. Потім кладе ганчірку па капот машини й озирається — двір порожній, ми з ним — самі. Тепер я краще роздивився його світло-карі з жовтавими білками — руді очі. Щось дивне промайнуло в них. А може, мені лише здалося. І я веду далі: — Так ось, маю дані, що Ріжок — зрадник. Кілька хвилин стоїть тиша, суха, мов порох. — Це так, — відказує з глухим придихом. Його права повіка посмикується, наче в курки, каламутні краплини поту зрошують широке увігнуте чоло. — Про нього знають? Що з ним сталося? Його погляд на мить торкається мого обличчя й злякано, мовби обпікшись, сахається геть. І, перш ніж він устигає відповісти, я вже знаю, хто переді мною. — Я той самий… Вітько. Віктор Остапович Ріжок. То й що? — Живий? — Як бачите. Повіка посмикується частіш, губи тремтять і звиваються, мов два дощових черв’яки. — Ви… молодий чоловіче… Не знаю, хто ви такий і знати не хочу. Що вам відомо про війну, про партизанів, про те, як вміли катувати гестапівці? Мені тоді було менше, ніж вам, — всього дев’ятнадцять. Я свого одержав і від них, і від наших. П’ятнадцять років у місцях суворого режиму. Маєте уявлення? Працював як навіжений. Намагався спокутувати провину. Вербувався в найглухіші місця, де найважче. Себе не жалів. І раптом з’являєтесь ви. Дивуєтеся: “Живий?” Та я, може, сто разів був би радий померти. А земля поки носить. Носить… — Через вас загинули люди. — Але ж це було давно. Дуже давно. Відтоді я, може, сто життів врятував…Про це забули, так? — Його повіка посмикується дужче й дужче, він дивиться на мене зацьковано й люто. Сонце освітлює низ його обличчя — тремтячі вуста, гостре неголене підборіддя. А очі в тіні. Вони зараз як дві мідні кульки, що не вбирають у себе світла. Я вперше бачу зрадника зблизька й на власні очі. Раніше читав про таких у книжках. Але чітко уявити їх не міг. Зараз же ми одні — віч-на-віч — я знаю, що такий здатний на все, проте анітрохи не боюся його. Розумію: він багато вистраждав, та пожаліти його не можу — сон досі живе у мені. — Та що ж це? — зі стогоном мовить він. — Бандитів, запеклих карних злочинців не переслідують так. Минає час — про їхнє минуле забувають… — Ні, не забувають, ні про них, ні про вас. Але він не слухає мене: — …Гестапівський офіцер обіцяв: “Не хвилюйся, ніхто не дізнається”, — а сам, виявляється, все на плівку писав. Ось плівка разом з ним і потрапила в полон. Знайшли мене вже по війні, інакше б — капець. Присудили строк. Казали: спокутуй. А як спокутувати, коли й досі приходять такі молодики: “Зрадник? Ще живий?” Та хіба ж це життя? І звідки ото дізнаються? Чому забувають, скільки я вистраждав, скільки потім зробив доброго? Себе вважають за суддів чесних та благородних. Звідки ж у вас така забудькуватість і така пам’ять? Звідки така немилосердність, га? Коли відчепитесь од мене? І наче не я, а той, що живе у мені, за одну ніч помудрішав на ціле непрожите життя, відповідає йому моїм голосом: — Не все можна спокутувати. І нічого не забувається. Ні хороше, ні погане. — Брешеш, люди не можуть пам’ятати вічно. Адже вони самі не вічні. Та якби той гестапівець не записував на плівку, якби не та плівка, ніхто б нічого не взнав, і жив би на світі заслужений чоловік Віктор Остапович. І знову прокинувся у мені загиблий: — Офіцер, кажете, записував на магнітофон? Лише офіцер? Він навіть сахнувся: — Хто ж іще? — Природа. Ріжок злякано закліпав. Цікаво, за кого він мене зараз має? А хіба не однаково? Важливіша істина, що, остаточно сформулювавшись, пройняла мій мозок. Так, я знайшов пояснення того, що зі мною сталося. Раніше про таке осявання читав у книгах, — для нього навіть придумали наукову назву — “інсайт”, але ніколи не думав, що таке може трапитися зі мною. Довго потім намагався згадати, чи не підказав мені хтось тієї думки, чи вона самостійно народилася в мене, в роздумах та тривозі. І не для якогось там недобитого “мушкетера”, а щоб закріпити її в словах та остаточно сформулювати для себе, підтвердив: — Так, так, природа теж записує. Не лише мову. Вона нічого не минає. Все залишається в ній. Кажу й дивуюся своїм словам, наче й не мої вони, дивуюся думці, що в них звучить, і вже інтуїтивно знаю, що не раз іще повернуся до неї: передчуваю — вона переінакшить усе моє життя… — Ну, гаразд, юний мій друже, віддали данину, з дозволу сказати, модним гіпотезам, та й годі. Погляньте ось на мої помітки щодо вашої планової роботи… За відчиненими вікнами неймовірно близько синіє небо, в ньому ширяє птаство… — Це не мода, Іване Спиридоновичу, це — моя позиція. — Знаю, вірю! — Професор картинно відкидається на бильце крісла й погрожує пальцем. — У вас в гуртожитку навіть відбулися дискусії про сяких-таких екстрасенсів. Знав, але не заважав. Дискутуйте, гостріть мистецтво суперечки. Корисно! Але щоб вибудувати позицію, треба спершу під неї підвести фундамент, молодий чоловіче: розрахувати, дібрати факти, а ви під свою позицію не фундамент закладаєте, а динаміт… Вас же у містиці звинуватять, і на тому ваша наукова кар’єра закінчиться раз і назавжди. Адже в пас, до вашого відома, не клуб фантастики, а науково-дослідний інститут, до того ж академічний. Ось тут би мені й підтакнути йому, й скоритися, й удати з себе розкаяну вівцю. Це ж так легко! А тишком-нишком своє знати, зручного моменту вичікувати. Ну не будь же віслюком, старий, не лізь на рожен, скажи: “От спасибі, Іване Спиридоновичу, недарма до вас першого прийшов з каверзною цією гіпотезою, на своє щастя прийшов. Ви наче й прості речі кажете, але так висвітлюєте їх, що тільки дивуєшся, як сам зосліпу цього не бачив. Нові горизонти відкриваєте, вчителю…” А вже він розпливеться в багатозначній посмішці й підкине тобі темку, та неабияку, а відкриє, сказати б, горизонтик таланту. Не проґав же. старий, рідкісний шанс… Усе так. Шанс безпрограшний. Розумію, а вдіяти нічого не можу. Якби ще не істина, котру відкрив для себе, якби не… Зрадницька пам’ять застилає мої очі туманом, і замість рум’яного, доброзичливо-батьківськи-суворого обличчя бачу ліс, сторожку. І ось я вже у ній, побитий, закривавлений, а думаю, однак, не про себе, а про тих, хто помститься за мене, — й вистрелиш у знавісніле обличчя з курячою повікою: “Дізнаються!” “…Прощавайте, друзі! Згадайте колись про мене, розшукайте Вовчу балку. Прощавайте, мамо, сестричко і ви, Маргарито Іванівно. Ви вчили нас жити по-людському, не перетворюватися на тварину ні за що, ні перед ким!..” …Мої очі затуманілі, я з жахом чую слова, впізнаючи свій голос: — Вибачте, Іване Спиридоновичу, та я не з порожніми руками. Маю деякі викладки. Подивіться. Він присуває ближче до себе мої аркуші й чіпляє окуляри на свій плескатий простацький ніс. А маленькі очиці, що заховалися за скельцями, зовсім не простакуваті. Вони стріляють й підморгують, ці очиці. Ласкаво всміхаються, коли це треба, й миттєво робляться тверді, немов залізні кульки, що не вбирають світла. Минає хвилина, друга. Цокає годинник на столі. Птаство ширяє в небі попід хмарами — вільно так ширяє, їм хороше — птахам. Минає півгодини. Раз по раз професор позиркує то на мене, то в аркуші, потому — тільки в аркуші; забуває про мене, хапає папір і щось швидко пише — перевіряє мої підрахунки, тверді рум’яні щоки дужче беруться рум’янцем. Нарешті знову згадує про мене, дивиться поверх окулярів трохи здивовано, потім роздумує — щось підраховує. Зрештою професор каже: — Попрацювали ви справді немало. Як устигли за такий короткий проміжок? Деякі розрахунки справляють враження. Та ось формулювання…Формулюваннячка… Ніби з “Книги чудес”… — Товстий ніготь підкреслює рядок. — Що ж тут чудесного, Іване Спиридоновичу? Наприклад, слідчий збирає попіл, клаптики обгорілого паперу, відновлює спалений документі прочитує текст. Загальновідомо, в газетах про це пишуть. Люди вже давно користуються зворотністю, яка існує з природі… — Але ж ви, Сергію Євгеновичу, намагаєтесь вивести закон… Закон! Формулюєте положення про часові потоки, що перехрещуються у просторі… Вперше він назвав мене не юним другом, не на прізвище, а на ім’я та по батькові. Чи означає це, що він підніс мене до рангу “тих, кого треба брати до уваги”, а чи просо вивів у число своїх опонентів. Бути його супротивником небезпечно, особливо коли згадати розповіді тихенького й старенького лаборанта, який побував якось в його “левових пазурах”. Іван Спиридонович ще в інституті ходив у “перших студентах, хтось устиг зарахувати його в “наші Ейнштейни”. Та ні Ейнштейна, ні навіть просто академіка; нього не вийшло. Спершу він створив кілька цікавих робіт, фрагменти з його кандидатської опублікував солідний журнал. Та докторську захищав уже не без труднощів, “за сукупністю”, а надалі став майже постійним співавтором усіх робіт, що виходили з його відділу. Не пам’ятаю, хто перший підкинув дотеп з цього приводу: “лев та мишки”. Над усе він не любив людей, яким приклеював ярлика “академпретендент” — претендент в академіки. Щоправда, мене він так не назвав, та напевно в такій ситуації подумав і зробив “оргвисновки”. Зараз дізнаюсь. І я вперто виголошую: — Так, поки що не всі мої формулювання мають повне числове забезпечення. Але дайте мені три, навіть два роки… Він заперечливо хитає головою — професійно хитає, як на фіззарядці — спершу в один бік, потім у другий: — Неможливо, Сергію Євгеновичу. Визнаю — цікаві розрахунки. Й не більше. Вся ж ваша гіпотеза, особливо думка про подібність пам’яті природи з людською пам’яттю — чистісінька фантастика. Ніхто на це не виділить ні робочого часу, ні коштів. І набудете ви репутації фантазера й безпідставного академпретендента… Он воно як! Дострибалися, молодий чоловіче! Тепер тримайтеся! Він з вас зробить товченика. Цей професор з рум’яними щічками — майстер відбивних з академпретендентів… Неабияк дивуюсь: у мене не засмоктало в шлунку, як це бувало колись. — Що ж, Іване Спиридоновичу, коли так, фантазер згоден рахувати і на дозвіллі. Від подиву він навіть окулярів, що злізли з носа, не поправив. Мабуть, йому хотілося запитати: “З глузду з’їхали?” А поспитав таке: — Ви бажаєте довести? Довести, що можливе відтворення минулого? — А ви гадаєте, якщо людина навчилася записувати й відтворювати звук, зображення, думки й почуття, як в кіно, наприклад, то в природі нічого подібного не відбувається? Так, я хочу довести, що природа записує і зберігає будь-який рух, кожен варіант світу з усілякими змінами, з перестановкою електрона на атомній орбіті, з новим випромінюванням. Часові потоки відносять — зліпок за зліпком — усі варіанти світу. І коли вони перехрещуються, спостерігач, що перебуває в одному потоці, здатний бачити, що робиться в іншому. Так з човна, що пливе річкою, інколи щастить бачити струмок, що тече в зворотному напрямку… — А трансформація? Перехід одного в інше? Лев випустив свої пазурі. Та мишка вже не боїться його, й, отже, за відомим прислів’ям, вона стає левом, а лев — мишею. — Трансформація відбувається. Але завжди зберігається можливість зворотного процесу. Коли знайти механізм ввімкнення, відновлення, подібний до того, на який я натрапив випадково у сторожці, починає діяти закон зворотності. — Немає такого закону, Сергію Євгеновичу. Це ваші вигадки. Він говорить суворо, кожне слово падає лунко, мов гиря на терези. Фонди, план — все у його руках. Я це знаю. Та знаю й те, що не відступлю ніколи. “Ні за що й ні перед ким!” …Ось так я почав ставати тим, кого ви знаєте сьогодні як видатного ученого. Всупереч усьому я сформулював закон зворотності, описав механізм запису та зчитування й сконструював перші апарати, які дали змогу відновлювати минуле. Дехто дивується і запитує, як мені вдалося стільки здійснити протягом одного життя. Але я зробив це не за одне життя, а за багато життів, одне з котрих продовжувало інше. І найголовніше — в них більше не було змарнованого часу. Після тих ночей у сторожці я став інший, навчився цінувати кожну мить, творити її такою, щоб потім не було соромно за самого себе. Часто нам здається, що попереду — надмір часу, і все ще можна змінити. Так, попереду надмір часу, але творити добро годиться зараз, негайно. Бо кожна мить лишається у пам’яті природи такою, якою ти її прожив, сотворив. Її можна видобути, повторити. Але змінити не можна. Вона залишається на всі мільйони твоїх життів — навічно. Вона, і з нею — ти. ЗАВОЙОВНИК
Оповідання


Примножуючи свої лави, ми переслідували противника, і він у паніці тікав. Це була війна отрути і газів, і рахунок у ній ішов на мільйони й мільйони жертв. Недорозвинені ворожі воїни в білій та оранжевій одежі валялися на узбіччі слизьких синіх доріг і берегах пульсуючих рік та каналів, наповнених в’язкою рідиною. Вони лежали в різних позах — випростані й скарлючені, зморщені, всохлі чи роздуті тіла, — не пробуджуючи в мені колишньої ненависті. Згасла помста, що спалахнула, коли вони вбили кращого мого друга, якого всі ми називали Вченим. Він був таким добрим, що в його доброту не зразу вірилося. Вона здавалася маскою, яка приховувала щось інше, більш звичне… Мій друг розповідав мені, що невтоленна допитливість оволоділа ним з дитинства. Він усе хотів знати: чому спалахують зірки, навіщо світять оранжеві та фіолетові сонця, як виник світ, для чого з’явилися ми і в чому полягає наше призначення. Одне слово: як, де, куди, звідки? До кожної речі та явища він підходив з цими запитаннями-мірками. Здобуваючи якісь знання, він зразу починав сумніватися у їх вірогідності і брався за перевірку. Наш командир недолюблював його і вважав поганим солдатом. У чомусь я змушений був погоджуватися з його оцінками. Але я вважав, що якби Вченого призначити в штаб дешифрувальником, то він був би на своєму місці. Кожен із нас на щось здатний. Важливо лише знайти належне місце — і ви побачите замість млявого і ледачого, недбайливого чи безпорадного плазуна ідеального працівника. Але місце солдата було, звичайно, не для Вченого. І коли ворожий воїн почав благати: “Не вбивай!”, мій друг завагався і відвів свою грізну зброю — розчинник. Й одразу ж сам зазнав смертельного удару. Ми жорстоко помстилися ворогам. Гнали їх без перепочинку до пасма Спадистих Пагорбів. А під час перепочинку, призначаючи мене командиром відділення, взводний сказав: — Представляю тебе до нагороди, Стафе Золотистий (вороги називали мене жовтолицим, друзі — золотистим). Ти попрацював сьогодні на славу. — Помстився за друга, — відповів я. — Значить, і він знадобився на щось. Мені вчулося в його словах глузування, і я схопився за отруйний кинджал. — Поважаю тебе, командире, але ще одне слово… — Не гарячкуй, Стафе. Я не хотів образити ні його, вже розчиненого, ні тебе. Я не стверджую, що він жив нікчемою. Але в нашій справі від нього не було користі. Якщо вже ти солдат, завойовник, то ні до чого тобі всі ці сентименти… — Він шукав відповіді на свої запитання. Він звик думати в будь-яких ситуаціях. Він не вмів не думати, — уже вгамовуючи гнів, мовив я. — Ось, ось… А в нашій справі багато думати шкідливо. Не встигнеш замислитися, як одержиш смертельну дозу кислоти. Ну скажи, Стафе, навіщо нам, солдатам, знати — що, де, куди, звідки? Нам належить захопити ці багаті простори, щоб розселити на них мільйони наших голодних родичів і забезпечити їм місце для життя. Поки ми не розв’язали цього найпростішого питання, наш народ не зможе розмножуватися. Тож давай не гороїжитися. Домовимося, що в Статуті є будь-які відповіді. Завоюємо місце і для розумників. Може, вони все-таки втямлять, кому потрібно спасибі сказати. Ні, що там не кажи, а наш командир — хлопець хоч куди. Вміє і слово сказати, і діло зробити. Не ховається за чужі спини в бою. Нещадний до ворогів — без цього не переможеш. Суворо питає й зі своїх — без цього не можна командувати. — Не вибачайся, Стафе, — сказав він. — Горе у тебе, а я вліз зі своєю посмішкою. …Тужавів зелений захід, коли ми увірвалися в невелике поселення. І, як на гріх, кинулося до мене дівча: — Дядьку, захистіть! А за нею женуться двоє наших, тримають напоготові розчинники. Глянув я на неї — золотистий панцир тісним видався. Дихати нічим. Передчуття таке, від якого жити стає тоскно, і здається, що кінець світа близько. На моє щастя, командир наспів. Усе зрозумів з першого погляду. Порадив: — Убий її сам, Стафе, так велить Наказ. Адже нам не раби потрібні, а чистий простір для розмноження. Розчини її зразу, аби не мучилась. А потім, не дивлячись на мене, пробурмотів: — Що б там не казали розумники, є в будь-якому наказі вищий сенс. Тільки він відкривається солдату після бою. І знову підтвердилося, хто мав рацію. Та ще й як! Поселення це виявилося замаскованим спостережним пунктом. Кабелі подвійної сигналізації зв’язували його з командним периферійним вузлом. І якби ми загаялися бодай на хвилинку, не знищили всіх його жителів, то рушили б на нас палки резерву, і не довелося б мені більше ні про що думати, ніякими передчуттями краятися. Не дожив би я до цього дня, коли вся країна завойована нами. З пульсуючого Пагорба я оглядаю рівнину, на якій виростуть наші міста. Ми розселимося, розмножимося — і діти, яким судилися нетрища, скупченість і голод, виростуть на привіллі здоровими і дужими. Вони згадають нас, переможців, завойовників, такими, якими ми є,невиспаними, украй втомленими, вкритими ранами, безстрашними і гордими від сподіяного. Адже жили ми не марно. Це я твердо знаю! …І тільки одного не міг знати завойовник: що був він всього-на-всього мікробом з виду стафілококів золотистих і що завойована країна — в минулому єдиний організм — тепер приречена на смерть разом із переможцями, що заселити її. ВОЛОСИНКА
Оповідання


Віктор прокинувся від якогось неприємного відчуття. Ліг на спину, перевернувся на другий бік. Відчуття дискомфорту не зникло, навпаки — посилилося. Розплющив очі, й погляд, ковзнувши по важкому багету, втупився у портрет білявого чоловіка у військовому. Ніс із ледь помітною горбинкою, гордо підведене енергійне підборіддя з ямочкою. Світлі очі дивилися дружньо й немов питали: що сталося, навіщо мене потурбували? Дати відповідь на це питання Віктор поки що не міг. Погляд перебігав добре знайомими, дорогими серцю речами, які діяли заспокійливо: портрет, кортик із срібним руків’ям, мисливська рушниця, дві гравюри в тонких металевих рамках, етажерка з книгами. У цій старовинній кімнаті й речі було дібрано відповідно: кожна — сімейна реліквія, з кожною пов’язані сімейні легенди. Чоловік у військовому — прапрадід Віктора, полковник, загинув під час війни, “захищаючи батьківщину до останньої краплі крові”,так казала мати. Поряд — портрет прапрабабусі, смаглявої красуні з видовженими обличчям та шиєю, з маленькими вередливими вустами; далі — фото прадіда й прабабусі, дідуся та бабусі, які зараз відпочивають на узбережжі. Звичайно, найбільшою реліквією був портрет полковника. Під ним висів медальйон, всередині якого містилися маленьке фото та пасмо білявого волосся. У цій кімнаті Віктор бував безліч разів, але ночував уперше. Йому випало на зорельоті типу “Стар-3” проникнути крізь нуль-простір у сузір’я Coma Verenices — Волосся Вероніки — до планетної системи. Крім нього, новенького, в екіпажі зорельота були й ветерани переходу крізь нуль-простір, а командир здійснював його вже увосьме. Однак і Віктор, і його рідні, з якими він приїхав попрощатися, хвилювалися. Мати умовляла його взяти з собою прапрадідів медальйон. “Сучасна жінка, — думає, посміхаючись, Віктор, — але десь у закапелках пам’яті залишилася від предків віра в амулети…” Йому приємно, що мати хвилюється за нього. Це вона наполягала, щоб ніч перед польотом він провій у домашньому музеї — кімнаті прапрадіда, і він вперше спав на його вузькому ліжку воїна й аскета, на його жорсткому матраці. Й сновидіння були незвичні, навдивовиж виразні: якась жінка простягала до нього руки, благала щось повернути, загрожувала вічними карами. Віктор намагається згадати, чим його так стривожила ця жінка. На її оголеному тілі темніли синці, запеклася кров, й, однак, воно лякало своєю привабливістю. “Ні, навіть не це так вразило мене, — згадує Віктор. — Щось інше, зовсім інше…” Беззвучно відлічує час годинник, секунди спалахують й згасають на циферблаті різнобарвними квадратами. Він починає розминати пальці, зрештою остаточно прокидається й відчуває, як щось поштрикує його в правий бік. Намацує щось тонке, схоже на дротинку. “Ось що мені муляло”. Витягнув з матраца дротинку — довгу, темну, ледь хвилясту і дуже міцну волосину. Таке саме волосся, що пройшло випробування на міцність і гігроскопічність, використовувалось у перемикачеві його персональної капсули. За якоюсь дивною аналогією він згадує, що його вразило у тій жінці — вона була геть обстрижена, її голова видавалася непропорційно маленька, а очі, що благали й загрожували, — аж надто великі. “Волосся, моє волосся!” — вигукувала вона і простягала білі руки в темних синцях. Здається, і цю жінку він колись бачив. Але коли, де? Від напруження болить голова. Однак йому вдається пригадати кадри з якогось фільму, які він побачив крізь прочинені двері, коли в дитинстві йому забороняли дивитися оте. Підхоплюється з постелі, автоматично ступає в капці й поспіхом іде, майже біжить, до інформа, надсилає запит… І ось через кілька хвилин на екрані пливуть рядки давньої історії — тридцяті, сорокові роки двадцятого століття: Німеччина, до влади прийшли фашисти, війна, концтабори, винищення мільйонів людей. Колись про це розповідали у школі, та нині інформації більше, вона докладніша, ґрунтовніша, жахливіша. Він вводить в інформ додатковий запит, і на екрані з’являються кадри документальної кінохроніки, відбиті байдужим об’єктивом апарата. Колючий дріт, вартові з собаками, вщерть заповнені трупами рови, газові камери, душогубки, тисячі пар дитячих черевичків, окулярів, гори штучних щелепів, тонни волосся… Стоп! — палець натискає відповідну клавішу. Віктор одвертається од екрана, йому слід перепочити хоча б кілька хвилин, потім він знову й знову вдивляється в зображення. Волосся… Руде, чорне, золотаве, сиве, пряме й курчаве… За задумом дбайливих і економних “батьків нації” воно не повинно було пропасти марно, задарма, йому знайшли застосування. Можливо, і цей матрац у кімнаті прапрадіда був набитий волоссям ЗВІДТИ… Людське волосся… Воно тільки здається простим і примітивним, а насправді у кожній волосинці укладені в пакети ниті білків, ороговілі клітини, є там і м’язи, що піднімають і опускають волосся, порожнини й сумки, серцевини й коріння. Волосся захищає нас від механічних уражень, від холоду та перегрівання, реагує на тиск, світло, вологість, й через те його використовують у найточніших приладах, навіть у таких, як механізм перемикання капсули космонавта в момент переходу крізь нуль-простір. Але ж знайшлися такі нелюди, що понабивали волоссям своїх жертв матраци й спокійнісінько спали на них, не відчуваючи уколів… Волосся з концтаборів, волосся з перемикача капсули, сузір’я Волосся Вероніки — чому зараз усе сплуталося в його голові в такий неймовірний клубок? І чого він так хвилюється? Хіба він не знав про концтабори раніше, хіба на уроках історії вчителі не розповідали про фашизм? Та зараз він чомусь ніяк не може заспокоїтися, зуби цокотять, й утримати тремтіння над його сили… В чому річ? Здається, він починає розуміти, здогадуватись… Палець натискує клавішу зворотного перемотування, стоп, пуск — знову пливуть ті самі кадри. Ось воно… Стоп! Так, у охоронців на петлицях такі самі блискавки і літери, що були на мундирі його прапрадіда. Цей мундир — ще одна з реліквій — зберігається десь у шафі. “Знайти, переконатися!..” Він відчиняє дверцята шафи, порпається там і вловлює, як за спиною рипнули двері. Це — мати. — Що з тобою, Вікторе? Ти білий, немов крейда. Що сталося, синку? — Мамо, в яких військах служив наш прапра? Її стривожений погляд ковзнув по екрану інформа, по застиглих постатях офіцерів у чорних мундирах. — А-а, ось воно що… То були жахливі часи. Люди змушені були робити те, чого вони не хотіли. Та заспокойся: полковник фон Люндорф служив не у гестапо, а в польових військах. Деякі розпізнавальні знаки були спільні… — Однак я не візьму з собою медальйона, мамо. — Чому? Він стенув плечима. Хіба міг він, космонавт першого класу, офіцер космічного флоту XXII сторіччя розповідати про сон, про незрозумілі передчуття, про свій страх перед дивним (чи фатальним?) збігом назв і понять? Волосся з концтабору — сузір’я Волосся Вероніки… Який зв’язок побачить в них людина в буденній ситуації? Та він і сам не розрізнив би тонких, незримих нитей, якби не цей збіг: піч перед польотом, матрац, набитий волоссям, і майбутній стрибок крізь нуль-простір до сузір’я, в якому розташований північний полюс галактики. Нічого не відповівши, вийшов з дому й поглянув на досвітнє небо. Вже згасали зірки, та він відшукав спершу Геркулеса, Північну Корону та Змію, а між Гончими Псами та Дівою світилася в чотири цілих й чотири десятих візуальної зоряної величини найяскравіша зірка у сузір’ї Волосся Вероніки. Й одразу ж, ніби тільки на те й чекали, наринули й закружляли нещодавні сумніви, випливла з небуття жінка з очима, що благали, колючий дріт таборів, люди в чорних мундирах, зміїлося волосся, вибиваючись з матраца, й дзвеніла натягнутою тятивою волосинка в перемикачеві капсули… Чому ж усе це сплелося у зашморг і душить, не дає дихати йому, космонавтові Віктору Люндорфу? Раптом, ніби його осяяло, подумав: “Ось переді мною нічне небо: темінь і зорі. А ми, люди, для зручності поділили його на сектори, на зірки й планети, ми виокремили у ньому сузір’я й дали їм назви. Це ми чітко розмежували світ і все, що нас оточує, — своє волосся і чуже розділили, як зовсім сторонні явища, краплини дощу та сонячні промені, вірші й математичні рівняння, землю та небо, світло й пітьму, біль і радість. А світ — то неподільне ціле і тому все в ньому взаємопов’язане. Й жодна волосина не впаде з голови сама по собі, не порушивши перебігу подій, не зрушивши нині чи потім другої волосини… І як мені зараз незатишно в цьому світі, як не дає спокою страх перед майбутнім, то як моторошно було тим людям, чиїм волоссям набито матраци? Чи існує спокута і в чому вона полягає?..” Мати нечутно підійшла ззаду і поклала руки на плечі, пригорнулася до нього. Стало тепліше й затишніше. Вона нічого не казала, пі про що не просила, не умовляла, та її сумна покірливість діяла дужче за будь-які умовляння. — Гаразд, мамо, медальйон буде зі мною… Зореліт вийшов із нуль-простору в заданій точці сузір’я Волосся Вероніки. Космонавти пробуджувалися після анабіозу в своїх капсулах… Усі, крім Віктора Люндорфа. Медальйон з пасмом білявого волосся, що висів на його шиї, був цілий. Та в перемикачеві його капсули не витримала навантаження перемичка з людського волосся… МОЖЛИВІСТЬ ВІДПОВІДІ
Повість


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка