В. В. Головачов Художнє оформлення



Сторінка15/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.8 Mb.
ТипЗакон
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   22

6

Ми ремонтували пульт, і мені ніяк не вдавалося налагодити систему гіроскопів. Зовсім знесилений, я опустився у крісло. Від перевтоми нили шия і плечі, зате перестала боліти голова. В ній шуміло, немов там зненацька почав працювати вентилятор, провітрюючи мозок. Я дивився порожнім невидющим поглядом на зруйнований пульт, різнокольорові дротики, що повитикалися із стабілізатора. Полиски світла вигравали на пластмасових деталях, надаючи їм недоречного святкового вигляду. А ось і знайомі кроки. Я їх одразу впізнавав. Навіть коли дрімав, завжди впізнавав кроки трьох людей. Швидко підвівся до пульта, взяв індикатор. Треба бути діловитішим і впевненішим. Кроки за спиною стихли: відчулося тепле дихання в потилицю. Багато б я віддав, щоб він обняв мене, як років дванадцять тому, щоб попросив щось розтлумачити або просто запитав про щось. Та я не наважувався навіть обернутися до сина, аби він не помітив моєї розгубленості. Нахилившись над приладами, почав заміряти напругу на вході і виході стабілізатора. Гліб мовчки спостерігав за моїми діями. Спливали хвилини. І коли запрацював лічильник, він скачав: — Батьку, склеротику мій рідний, ти ж забув закріпити відводку від кутоміра. Навіть здалеку видно, як вібрує шкала… Ні, мене вжалили не його слова, хоча жарт був грубуватий. І не тон. Але ж фраза означала, що син давно помітив мою необачність і те, як я намагався замаскувати свою розгубленість. Цікаво знати: які почуття викликала в нього моя безпорадність — подив, співчуття, насмішку? — Дай-но викрутку, допоможу… Я штовхнув до нього викрутку. Вона покотилася по приладах, але він устиг підхопити її. — Ну от, зараз наведемо повний порядок, — говорив він задоволено, ніби між нами нічого не сталося. — Пам’ятаєш, як ти вчив мене. — Він заговорив моїм голосом. Імітував він майстерно: мої друзі часто не могли розрізнити наші голоси по телефону: — По-перше, не можна бути розтелепою, по-друге, не можна бути розтелепою, по-третє… Я рвучко повернувся до нього. Певне, в моїх очах він побачив обурення, бо зразу ж замовк. Та за хвилину мовив примхливо, як у шкільні роки: — Ну і що ж тут такого? Тобі можна жартувати, а мені — ні? Хіба ж йому поясниш, що старість бере своє, що після чергової комісії мене хотіли залишити на космодромі, що й сам розумів: час попрощатися з екіпажем. І попрощався б, якби не він… — Дякую, синку, за допомогу, — мовив стиха, намагаючись говорити так, щоб голос не тремтів. — Очі молоді — все помітили. Він по-своєму зрозумів мене: — Бачу, що ти образився на мене, але за що? Просто нам важко працювати разом. Я вже давно казав тобі про це. Ти стаєш дратівливим. Я мовчав, а син вів далі: — Серйозно, тату. Твоя опіка ні до чого. Дозволь мені перейти до Кравчука. “Рано, — подумав я, — ще рано”. — Вибач, синку, я дуже стомився, — раптом мій голос став улесливим, хоча за це я готовий був спопелити себе. — Розумієш… мені без тебе буде тяжко. І матері так спокійніше… Знову принижуюсь. Та мені треба будь-що втримати ся на біля себе і Бориса… 7



Людина каже сигому: — Шкода, що стався збій. Я гадав: ти невразливий. Адже ми створили тебе дужим і досконалим. Слово “ми” він вигукує з останніх сил, щоб підкреслити для сигома — “ми — люди”… Та сигом ніби й не реагує на його інтонацію. — Так, дивно. Тим паче тепер, коли я багато разів переробляв свої структури і системи… Створив собі організм не з речовини, а з лунтри. — Що таке лунтра? — Щось подібне до плазми. Перехідний стан між речовиною й енергією. Мені так краще змінюватися в залежності від умов… Сигом на хвилину замовкає. Задзижчали механізми, що брали проби грунту. Крізь пилову запону ледь проглядала вершина гори. — Ти абсолютно беззахисний у відкритому космосі, — резюмує сигом. — Ну й що? — насторожено шепоче людина, розуміючи, куди той хилить. — Хіба ж така потужна система по опрацюванню інформації, як я, повинна рятувати невдалу систему? Хіба це не суперечить елементарній логіці? — Суперечить, — підтверджує людина і думає: “Основи елементарної логіки дали сигому ми”. 8


Про “Еволютор” я читав раніше. Дуже давно в Інституті кібернетики здійснили такий експеримент: у пам’яті обчислювальної машини створили умовні острівки і поселили на них умовні істоти. З кожного острівка можна було переселитися на два сусідніх — ліворуч і праворуч. Острівки були такі малі, що прожити на кожному могла тільки одна істота. Пункти-закони програми жорсткі: виживуть лише ті з істот, які пізнають закони природи — умови відтворення харчу на острівках, і виберуть найраціональніші маршрути переселення. Отже, в пам’яті машини було змодельовано еволюцію життя. Випробовувалися різні шляхи — уточнювалося, які з них ведуть до виживання і вдосконалення, а які — до вимирання. Зокрема, вдалися і до одного гуманного закону — боротися за острів можна лише з дорослими мешканцями, неповнолітні — поза боротьбою. Життєздатними виявилися істоти, які незмінно дотримувалися цього закону… З математичною точністю кібернетики встановили, що він не лише гуманний, а й мудрий. Приклади, які довели, що гуманність розумна, застосовувалися потім у психоробіці для програмування роботів, в тому числі й найскладніших. Інтегральних роботів, далеких предків сигома, вчили, що допомога слабшим і менш досконалим системам — розумна норма поведінки. Невже ж сигом, переробляючи себе, стер із пам’яті цей найважливіший закон? Знову пригадалося, як одного разу Борис витягував мене покаліченого з кабіни всюдихода, що ось-ось мав вибухнути, і замість однієї людини в ньому загинуло б дві. Його дії не вкладалися в елементарну логіку. Але мій друг… Нам пощастило: всюдихід підірвався за кілька хвилин після того, як ми встигли відповзти в ущелину. А через рік уже я ніс пораненого Бориса не один кілометр по гарячому піску пустелі, і він хрипів: “Облиш, усе одно мені кінець”. Я страшенно втомився, кривава поволока застилала мої очі, я падав на кілкий пісок, підводився і волік його далі, знаючи, що з такою ношею мені не дійти до табору, а надії натрапити на патруль майже не було. Та я не залишив Бориса, і то була не плата, не дяка за мій порятунок. Я робив би так само, якби на місці Бориса була інша людина. Це теж суперечило елементарній логіці, одначе так роблять усі люди, а розумність нашої поведінки визначає саме існування людства… Якби я зумів врятувати Бориса з “Омеги” — з цього останнього поля бою!.. Напевно, я віддав би усе на світі, крім Гліба, навіть власне життя. Але Борис загинув — і вже нічого неможливо зробити для нього. “МОЖЛИВО”, — вимовив якийсь голос. “Певно, це говорить сигом”, — подумав я, і почув у відповідь слова сигома: — Ні, я нічого тобі щойно не говорив. — Ти чув, як хтось мовив “можливо”? — Ні, не чув. “Почулося? Так ясно?” “МОЖЛИВО”, — повторив той самий голос. Тепер він здавався знайомим… 9


“…Він помиляється. У тому про що він згадує, є логіка. Один врятував іншого. Подав приклад: хочеш, щоб тобі допомогли, — допоможи сам комусь. Однак слід зауважити: допомагай тим, хто тепер або потім зможе тебе виручити. Та чому ж він цього не збагне? До нього підступила смерть, а він думає про інші істоти. Найважливіші закони програми — жадоба до життя, страх перед смертю — виявилися не всесильними. Він переступив через них. Але ж це надзвичайно важко! Коли мені доводиться змінити якесь положення програми, на розрахунки, а особливо па вольові зусилля, я витрачаю багато енергії… Йому ж те зробити набагато важче. Він ризикує більшим. Слід поміркувати над цією загадкою…” Сигом викликав з пам’яті інформацію про організм людини й ще раз переконався, яка вона беззахисна. Але так і не розшифрував загадкову поведінку космонавта. “…Можливо, я, перебудовуючись, справді забув щось важливе? Ні, цього не могло статися. Бо ж ніколи не забуваю елементарних правил: “6 частини організму, особливо мозку, що нерозривно пов’язані з головними відмінними рисами особи. Заміняти їх слід лише після перепису всієї інформації на нові частини і ретельної перевірки нових записів”. Інакше кажучи, — “легко повернути мить, якщо вона зафіксована в пам’яті, але перестане існувати й минула епоха, якщо про неї забути”. Я пам’ятав усі правила і діяв згідно з ними. А те, що забув, було, певно, неістотним…” 10


— Ти помиляєшся, — каже сигом людині. — Нічого істотного я забути не міг. Однак є прислів’я: “Час дорогоцінний вчасно, навіть якщо в запасі безсмертя”. — Навіщо тобі економити час? — Аби зробити те, для чого мене створено. Дізнатися, чи є ритм і закономірність народження та загибелі галактик, Всесвіту. Скласти рівняння розвитку матерії і розв’язати його. — Для кого? — Для себе. Хочу знати. “Бідолаха, — думає людина. — Сильний, а бідолаха. Хоча ще стародавні застерігали: “Хочемо дітей не добрих, а сильних. А чи сильні діти забажають допомагати слабким батькам?” 11


…Я почув, як за перегородкою вимовили моє прізвище, і почав дослухатися. — Кращого спеціаліста не знайти. Добре було б ввести його в екіпаж “Титанії”, — прозвучав голос Рибакова — вимогливого, завжди суворого заступника начальника управління. Він навіть усміхався рідко. Але всі знали: якщо екіпаж формував він, за наслідки експедиції можна бути спокійним. Навіть недруги не вважали мене нескромним. Але тоді я зрадів: “Отже, рано списувати мене на космодром. Ще б пак! Досвід теж чогось вартий, а в багатьох випадках може й переважити молоді сили!” — Усе-таки останнім часом він почав здавати, — засумнівався інший голос, здається, начальника відділу комплектації. — Нічого не вдієш, роки беруть своє — йому ж за шістдесят. — Та я не про старшого Подільського! Про сина! — гримнув Рибаков. — До речі, він згоден. Лише сказав: “Якщо батько не заперечуватиме”. Треба зі старшим поговорити… Я сперся на стіну. На чолі проступили краплини поту, наче хтось напоїв мене липовим чаєм і, як говорила Ольга, зігрів серце. Губи витягнулися в блаженній сапо вдоволеній усмішці. Виходить, недаремними виявилися мої наполегливість, турботи, навіть приниження. Таки домігся свого. Ось і Борис казав, що Гліб стає чудовим спеціалістом. Я все побоювався: захвалює сина, аби зробити мені приємне. Важко було повірити в Гліба після всіх його зривів, невдач, хоча дедалі частіше помічав у нього свій характер, навіть інколи — свої інтонації. Зрештою, треба віддати йому належне — я ніколи не мав такої стрімкої хватки. На обід того дня була овочева юшка, яку я не любив. Але попрохав добавки, і Ольга підозріливо глянула в мій бік, усміхнулась: — Ти сьогодні — як іменинник. Маєш сюрприз? Розповідай — премію одержав чи нагородили? Гліб уважно, не мигаючи, дивився на мене. Він уже знав новину і саме обмірковував, як обережніше її нам викласти. — Та це ж наш Гліб іменинник. Його включили в екіпаж “Титанії”! Сказав і затнувся. Дружина зблідла, опустила руки на плечі сину, ніби наперед хотіла застерегти його від небезпеки. — Не хвилюйся, мамо, все буде гаразд. — Гліб потерся щокою об її руку, але дивився він на мене. Подив, що світився в його очах, змінився іншим почуттям, яке вже давно я мріяв в нього викликати. — Правда, тату? — І він по-змовницьки мені підморгнув… 12


“…Щось у його спогадах непокоїло мене. Не можу визначити, зафіксувати, обчислити, — що саме. Можливо, син, про якого він згадує? Люди схильні романтизувати дитинство і юність. При цьому завжди хвилюються. Та якщо проаналізувати неупереджено, то дитинство і юність це: 1. Недосвідченість, яку соромляться назвати нерозумністю, вважаючи за краще слово “наївність”. 2. Невміння передбачати наслідки своїх вчинків. 3. А звідси — поспішність або — як її ще інколи називають — рішучість. 4. Порівняно менше, ніж у дорослих, користолюбство. Та воно існує в більшості юнаків за рахунок недосвідченості, а не внаслідок доброти. Колись, читаючи їхні книжки, особливо художню літературу, й порівнюючи з тим, що помічав у житті, я дійшов висновку: людина бачить себе такою, якою хотіла б бути. Вона так ускладнилась у власній уяві, що почала боятися себе. Насправді ж людина за внутрішньою будовою проста. Складною її робить середовище. Власне, людина, як і будь-яка жива істота, прагне не розчинитись у зовнішньому світі, зберегти себе й для цього обирає оптимальну лінію поведінки. їй постійно доводиться опрацьовувати інформацію, яку вона одержує ззовні через органи відчуттів, і порівнювати з інформацією, так би мовити, внутрішньою. Справді, мав слушність учений, який виголосив: середовище, проходячи крізь людину, стає складнішим, набуває нових властивостей та якостей. І помилявся той, хто припустив: може, саме тому Всесвіт врешті-решт і винайшов та створив її. Ні, мене турбують не спомини батька про сина, а те, як тоді цей старший Подільський повівся і як тепер згадує. Мій аналіз його поведінки неповний. Чому? Виходить, заважають завершити його прогалини в пам’яті. Шкода, якщо я стер цю інформацію про людину…” Сигом продовжує аналізувати, за секунду виконує мільярди розумових операцій. Він уже збагнув: прогалини в пам’яті якось пов’язані із загубленою ланкою, тому необхідно встановити, як вони з’явилися. В цьому може допомогти контакт з людиною, наприклад, розмова із цим космонавтом. З іншого боку, не менш істотним є вчасно подолати свої сумніви, вміти не зациклитися на них. Він добре знає ціну сумніву — якості розуму, яку одержав у спадщину від людини. Завдяки цьому можна встановити помилки на пройденому шляху, виправити їх і досягнути мети. Але ж сумнів може перейти в застійну хворобу, що розкладає розум… 13




— Доведеться тобі дещо пояснити, — каже сигом. — Може, зрозумієш, який дорогий для мене час, і тоді усвідомиш необхідність моїх вчинків. З дня мого створення світ для мене був насамперед інформацією, різноманітним поєднанням елементів, їх рухом, перестановками. Народження й загибель світів видавалися мені нескінченним струшуванням стакана з гральними костями, щоб виявити усі їх можливі сполучення. І я поклав вивести для Всесвіту “закон рулетки”, зрозуміти спрямування розвитку матерії… — Непосильне завдання навіть для тебе, — каже людина, і їй на мить стає моторошно, ніби війнуло холодом з нескінченних глибин Всесвіту. — Тепер ти хоч трохи уявляєш моє завдання. Знай: від самого початку я шукав спільне між такими різними створіннями, як амеба і людина, слимак і сокіл, віруси й мавпи… — У живих створінь багато спільних параметрів, — чи то погоджується, чи то заперечує людина. — Мені необхідно було виділити головні — об’єднуючі, описати, включити їх у рівняння… І який параметр ти вважаєш головним? — без тіні іронії запитує людина. — Пізнання світу, в якому вони живуть. Кожне створіння по-своєму його сприймає і, ніби мініатюрна лінза, відбиває шматочок навколишнього середовища, збирає свою краплину інформації. Це схоже на те, як бджоли наповнюють медом стільники. І ти вирішив одразу поласувати медом з усіх стільників? — запитує Подільський. — Ти правильно зрозумів мої наміри, але не віриш у можливості сигома, тому що не можеш осягнути їх. Але ж ви, люди, створили мене як інструмент для пізнання світу. Це більше, ніж щось інше, ріднить мене з живими істотами… Щось важливе не договорив сигом. Космонавт зрозумів: він свідомо урвав фразу. Іноді мені здається, що загублену ланку слід шукати в неживій природі; а іноді, що я втратив важливий параметр, який об’єднує всі живі істоти Всесвіту. Якщо вдасться відновити цей параметр, зможу відновити й втрачену ланку рівняння. А тоді вже недалеко й до завершення моєї основної праці. Я побудую повне рівняння і зможу розв’язати його. Тоді я знатиму про світ не тільки те, який він насправді, а й яким буде в майбутньому. Тепер ти збагнув важливість моєї праці? Чого варто твоє життя порівняно з цим? Тож чи маю право гаяти час, щоб рятувати тебе? — Не маєш, — скорботно й суворо погоджується людина. — Не повинен, — розмірковує сигом, водночас дивуючись нелогічності своїх дій — всупереч висновкам усе ще розбалакує з людиною, непродуктивно гає час. А космонавт міркує: “Здається, в ньому зосталося щось людське. Можливо, він не просто машина для пізнання світу, не позбавив себе пам’яті про минуле? Тоді в нього пошкоджені й заблоковані лише деякі механізми активації пам’яті. Отже, не все втрачено. Коли збереглось “учора”, буде й “завтра”. Він зуміє з машини знову стати сигомом — сином людства. І тоді зможе якщо й не досягнути мети, то хоча б підійти до неї ближче…” Подільському шкода сигома, бо вже уявляє, яким жорстоким явиться пізнє каяття, яким холодним і порожнім буде для нього космос, коли залишить людину напризволяще. Але просити допомоги не стане. Він би не просив її навіть у свого рідного сина… — Спробую сам відремонтувати корабель, — каже він. — Я вже трохи перепочив. Він намагається навіть підвестися, але сили лишають його. Єдине, що вдалося, — у всякому разі він так думає — це приховати від сигома свою немічність… 14

“…Тепер він думає не про свого сина, а про мене, чужого. Але думає не як про чужого. Він турбується про мене. Чому? Спробую числовим кодом описати логічність його вчинку відповідно до ситуації і можливостей його організму…” Навіть мозок сигома, в якому імпульси проходять із швидкістю світла, працював кілька хвилин. Сигом не задоволений одержаним результатом. Він розуміє, що цієї інформації недостатньо, тому знову сумнівається в чіткій роботі своєї пам’яті. Щось втрачено, щось загублено, але що? І вій не відходить від людини, яка вже не благає зарадити їй, навіть погодилася з його висновками… “…Він думає про мене, як про свого сина. І якісь його біохвилі, що виникають у цей час, такі тривожні і знайомі мені…” Дивне почуття виникає в сигома у відповідь на ці думки. Йому вже не хочеться підраховувати логічність і відповідність його почуття. Йому вже не самотньо на цій байдужій негостинній планеті, а в пам’яті неначе самі по собі відчиняються дальні запасники-комірки, і сигом раптом згадує іншу, схожу на цю, людину. Колись давно на Землі сигом називав ту людину батьком. “…Він очолював інститут, а я знав його як головного конструктора сигомів. Його звали Михайло Дмитрович… Так, Михайло Дмитрович Костирський… Як же я міг забути про нього?..” Нараз мов живий постає в пам’яті його образ — невисокий, повновидий, із лагідною, трохи винуватою усмішкою. Перш ніж щось сказати, мав звичку пожувати губами, ніби обкатував слово. Ось і зараз пожував повними губами й запитав: “Як тобі там? Не важко? Не страшно?” “Важко й страшно”, — відповідає сигом. “Ти мусиш через це пройти. Син повинен іти далі за батька. Для цього ми й готували тебе”. І зовсім не від того, що прозвучали ці слова, а від спомину про людину сигому стає приємно. Він думає, що, мабуть, і справді забув щось істотне, коли воно владарює над ним і зігріває в холодній безмежності. Якісь невидимі, проте міцні ниточки зв’язують його з людиною, яка гине, і тим, що живе в його пам’яті…



15

Сигом запитує: — Ти знайомий з академіком Костирським? — З ким? — Людина не зразу розуміє, морщить лоба, згадуючи, а сигом чекає. — Костирський? Директор інституту еволюційного моделювання? Той, кого називали головним конструктором сигомів?.. І пригадалася історія про вихованця Костирського — сигома, який самовільно втік з інституту, щоб самостійно вивчати людей до того, поки стане виконувати їхні завдання. Для цього сигом створив собі людську зовнішність. Тривалий час подорожував по різних містах, навіть працював під вигаданим іменем в одному з інститутів Академії наук. Здається, в нього навіть закохалася жінка… “Чому я це згадав? Так-так, вона, казали, була навіть схожа на мою Ольгу. Але яке це має значення для мене?..” І тієї ж миті сигом збагнув, що саме розхвилювало його… 16


“…Я зрозумів це тому, що у мене відкрилися заблоковані шлюзи глибинної пам’яті. Бачу жінку з тремтливими, пухнастими віями, м’якими, наче стиглі вишні, губами, високою зачіскою… Пригадую наше знайомство, мокрий після дощу пляж, злиняле небо і її усміхнені очі. Я покликав її, запросив плавати. Якісь знайомі говорили їй “не йди”, та вона довірилася мені. Хвилі вирували вздовж наших тіл, і вона казала: “Мені здається, що ви не людина, а дельфін”. Я запевняв її, що треба вірити в казку — і вона неодмінно справдиться. Тоді на Землі я нічим не вирізнявся з-поміж людей, для мене так було зручніше. Коли ж вона дізналася, хто я насправді.напрочуд спокійно сказала: “Це не мас для мене ніякого значення…” Вона не жаліла мене й не схилялася переді мною, не боялася моєї слабкості й сили. Я просто забув, як називається це почуття. Одначе добре пам’ятаю: вона приймала мене таким, який я с, без будь-якого упередження. Ніби я був народжений людиною. І тоді я збагнув: найвища цінність людини — не в її силі, а в тому, що вона здатна вчинити всупереч своїй могутності і своєму ж безсиллю. Головне не в тому, що вона здатна пізнавати й підкоряти навколишню природу, а в тому, що вона підкоряє її в самій собі. Так виховується неповторне — людяність, в якій і полягає одна з найголовніших істин…” 17


— Жінку, яку ви згадали, звати Аліна Іванівна, а Костирського — Михайло Дмитрович, — допомагає сигом людині. Йому приємно називати ці імена, хоч він і не сподівається почути про них щось нове. Проте людина мовить: — Ні, особисто я їх не знав. Давно помер академік Костирський, та й Аліна Іванівна, гадаю… Подільський вмовкає, відчуваючи чиюсь пекучу тугу. Сигом полишає проби грунту… Всіма каналами його мозку циркулює лише одна інформація:  



“Я майже зовсім не згаяв часу на перехід через Горловину, адже пірнув через нуль-простір. Але перебуваючи в сузір’ї Близнят, затримався, скидаючи капсулу. І та незначна затримка дорого мені обійшлася. Так дорого, що й не підрахувати…” “Вже повертаючись, вже поминувши Горловину, я сигналізував на Землю. Чи прийняли там мої позивні? Чи знають там, що мені вдалося задумане, що досяг мети? А якщо сприйняли сигнали і розшифрували їх, — чи допомогло це йому і їй?..” “Аліна чекала на мене до глибокої старості, до смерті. Бідолашна! Пережити таку самотність! Не могла навіть поділитися ні з ким надіями, тому що боялася — не зрозуміють…”  

 

Уперше сигом відчув безповоротність утрати: мовби знову опинився в чорній дірці нуль-простору, тільки за нею не було й промінця, а в нього — жодної надії. Вже нічого не можна повернути, нічого… Він — безсмертний і могутній — не розрахував, не встиг, не дотримав слова. Двоє найдорожчих людей вже не чекають на нього, і він ніколи з ними не зустрінеться. Бо там, у сузір’ї Близнят, він ЛИШЕ НА МИТЬ ЗАБУВ про них. Забути на мить — втратити назавжди. Отже, є і такий закон пам’яті? Ні, сигом не визнає його. Він протестує. Він не згоден з тим, що сталося. І відчай його стає таким глибоким, що він говорить людині, ніби та заперечує йому: — Вони померли для тебе, але не для мене. Вони живуть — у мені. — Так, так, звичайно, — зрозумівши його стан, погоджується Подільський. — Дорогі серцю люди не вмирають, а залишаються жити у нашій пам’яті. Хіба це не найбільше диво, яким ми володіємо? “Він хоче втішити мене, — думає сигом. — Ця слабка комашка, непомітна порошинка жаліє мене, вболіває. Колись я знав назву цього почуття, знав слово, дивувався його багатозначності й глибині, його місткості… Як же багато знань сховав я у найдальші чарунки своєї пам’яті, яку велику частину свого єства!.. Згадав! Це слово — співчуття!” Думка блиснула й урвала всі інші думки. Думка вразила його своєю простотою й глибиною. І ще чимось, що йшло за нею, що готово було — він відчував це — ось-ось народитися осяянням, відкриттям. У ці хвилини він чітко уявив собі складність буття для всіх істот, народжених природою, їхню безпорадність перед землетрусами, спалахами зірок, космосом, неминучою смертю, яку вони носять у собі з дня свого народження, їхній біль і відчай перед неминучістю. Але він бачить — силою уяви — єдиний щит, яким усі вони можуть захиститися. Кожен із них носить у собі цей щит — це почуття як відшкодування страждань і надію на врятування. “…Людина спитала мене: що є спільним і обов’язковим для всіх живих істот. Я відповів: “Прагнення пізнати світ, у якому вони живуть”. Та, можливо, є щось важливіше. Тому що воно не тільки спільне для всіх, а й здатне об’єднувати різні істоти: великі й малі, слабкі й сильні, енергійні й мляві… Воно — невід’ємна якість людини, в ній воно проявилось найяскравіше. Тепер я згадав, чому заради людей вирішив здійснити те, що здавалося неможливим — пройти через Горловину”. Ось у чому полягав зміст питання, яке висловила ця людина: “А для кого ти пірнав у Горловину і добував істину?” Він хотів, щоб я згадав сам. Він хотів врятувати мене від самого себе, як рятував багато разів свого сина”. Сигом ніби знову побачив дірку — вирву. В неї, звиваючись спіралями, падали й зникали промені світла. Коли сигом підлетів ближче, його теж почало скручувати джгутом. Скручувало все сильніше, болючіше. Хоча ту муку не можна назвати болем — біль ніщо у порівнянні з нею. Свідомість потьмарилася, згорнулася у вузлик, потім прояснилося, але вже ніби на новому рівні — зненацька він побачив себе зовсім не так, як у дзеркалі, а вивернутим навиворіт. І було йому погано, ніби й справді його шматують. Відчув, як по каналах мозку струмують знесилені імпульси, як вичерпуються акумулятори, не витримуючи колосальних навантажень. Біда в тому, що він не втратив свідомості, а усвідомлював свою нікчемність: він, всемогутній сигом, перетворився на ніщо, — таке ж, як бадилинка, як порошинка. Його захопила стихія й робила з ним, що їй заманеться. Він вже не існував як єдине ціле. Його молекули розпадались і з’єднувались, як було бажано стихії. Він ніби став частиною неживої природи, і водночас якимось дивом свідомість зберігалася, ніби навмисне для того, щоб він міг відчувати своє безсилля і страждати від цього. Його врятував якийсь силовий потік: повільно відсторонював од Горловини. І сигом допомагав йому, як міг: маніпулював капсулою так, аби вона рухалася за тим потоком, а потім включив усі свої двигуни на повну потужність. Та коли достатньо віддалився від небезпеки і поля Горловини перестали роздирати й розкладати його, настали інші муки — незавершений похід, недосягнута мета. Вони були невимовно тяжкі, адже причина їх пов’язана з його сутністю, з основою його особистості, призначеної для подолання бар’єра невідомості. Без цієї мети його існування втрачало сенс. Тоді в уяві постав Михайло Дмитрович із своєю лагідною, трохи винуватою усмішкою. Сигом знову почув його слова: “У нас, сину, немає вибору. Ми повинні дізнатися, що лежить за бар’єром невідомості. Це подвиг, якого ще не знало людство. І його належить здійснити тобі”. Ні, він не міг зрадити людину, яку називав батьком. Інакше люди не довідаються, задля чого живуть, страждають, вмирають. Він не міг діяти проти своєї суті. Сигом знову ринувся до Горловини, знову опинився в її полі, яке буквально розчиняло захисну капсулу; боровся з останніх сил і майже досяг отвору, в якому з’єднувались і зникали спіралі світла. Часом втрачав свідомість. Відчував себе то величезною хмарою, то порошинкою, то хробаком, на якого наступила чиясь величезна нога. І на грані повного зникнення він дозволив потоку знову винести його назад. Цього разу він подумав, що ніхто і ніщо не змусить його долати Горловину. Хоч потім сам себе картатиме, що не досяг мети. Ні, більше його там не буде, де він все одно безсилий і безпомічний, де він ніщо — розчавлений хробак, нежива деталь… Що б там не сталося, кого б людство не посилало до нього, як би не закликало його! Із пекельних хвиль болю, які накочувалися на нього, випливла Аліна — так ясно, що він відчув її теплий подих. “Любий, — сказала вона, — який же ти змучений”. її руки ніби пестили його голову, як колись, ніжно торкалися волосся. “Тікай, любий, рятуйся. Я хочу, щоб ти жив, навіть якщо в мене, у всіх нас не буде майбуття. Ти маєш цілковите право розпоряджатися власним життям. Нехай же воно буде вічним. Тікай з цього пекельного місця. Я не докорятиму тобі. Живи!” Він дуже виразно сприймав її почуття. Виявляється, там, на Землі, вона живе його болями, відчуває його муки. Це і є співчуття — воно притаманне всім людям, незалежно від їхньої вдачі. І тоді в ньому з новою силою спалахнуло відповідне почуття до Аліни, до всіх землян, які створили його для подвигу. Зібравши всю волю, заряджений енергією до краю, схожий на гігантську кульову блискавку, він витягнувся, набув форми ракети і кинувся на останній штурм у страшну воронку, де зникали світло, простір і час…
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка