В. В. Головачов Художнє оформлення



Сторінка14/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.8 Mb.
ТипЗакон
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   22

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ


Аля пила чай із сливовим варенням і дивилася телепередачу. Вона підклала під блюдко нейлонову серветку, аби не капнути варенням на скатертину. На тарілці сочився блідою сльозою тонко нарізаний ніздрюватий сир, лежали підсмажені хрумкі шматочки хліба. Тривала передача “У світі живого”. Обличчя диктора було трохи перекошеним, і Аля підозрювала, що справа тут не у його поганому самопочутті, а в недавно заміненому блоці автоматичної настройки. “Знову доведеться сидіти вдома і ждати майстра”, — тоскно подумала вона і зачерпнула ложечкою варення — підсолодити трошки гіркоту. Застережливо дзенькнув і залився треллю телефон. Дзвонила Таня, подруга, колишня однокласниця. — Пам’ятаєш, що завтра паша група відзначає десятиріччя? — Я не зможу піти, — винувато відповіла Аля. — Мені треба буде телемайстра ждати. — Це ти облиш! — незаперечним тоном ошелешила її Таня. — Знаю я цих телемайстрів. Теж мені затворниця знайшлася, сучасна Сольвейг. Усе чекаєш на нього? І спробуй-но сказати неправду! — Чекаю, — мов луна, відгукнулась Аля. — Ну й дурна! Адже не місяці минули — роки! — Роки… — Жаль мені тебе, дуриндо. Сама в такій шкурі була, коли Вітя в Атлантиці загубився. Ну так то Атлантика і Вітя! На нього можна покладатися, не те, що на це твоє чудо-юдо. Куди він, до речі, полетів? На Аляску? Ах, так, пробач, це Ганнусин чоловік… А твій? На Марсі? Далі? Дуже далеко? — Дуже, — відказала Аля. — Таню, я тобі вдячна за співчуття. Знаю, що ти від щирого серця… — Добре вже, хоч знаеш, — задоволено буркнула Таня. — Та зрозумій, для життя тобі потрібний зовсім інший чоловік. Ти хоч пам’ятаєш, що, крім чуда-юда, на світі є інші мужчини? Є, звичайно, — погодилась Аля. І то добре. Отже, завтра о дев’ятнадцятій нуль-нуль. Розвіємо тугу, згадаємо “хвостатий” час. Вітю, ти що, не чуєш? — гукнула вона чоловікові. — Ввімкни плиту! — І конфіденційно — Алі: — Ох, уже ці мужчини! Зачитаються, в телевізор утупляться — і трава не рости. До речі, — тон її зробився змовницьким, — скажу по секрету. Там буде Володька, Володька Сергєєв. Пам’ятаєш його? Він з першого курсу був у тебе закоханий. Уяви собі, досі не одружений. Захистився, споважнів, став інтересний, докторську пише. Весь у роботі. Часто тебе згадує. — Він завжди був інтересним. І зовні теж, — погодилась Аля. — От і гаразд! Значить, домовилися! — вигукнула Таня. — Зразу ж дзвоню Володьці. — Не треба дзвонити. Я не зможу прийти. — Ти збожеволіла? Просто збожеволіла! Та я не можу цього так полишити. За годину буду в тебе. Що? Це я не тобі, це — Віктору. Ой, вибач, за годину ми маємо бути в знайомих. Ну тоді завтра забіжу до тебе на роботу. А ти подумай до завтра. Не маленька ж, сама розумієш. Він може зовсім ніколи до тебе не повернутися. — Може, — сказала Аля. — Цілком. — А коли все розумієш, давай зразу домовлятися на завтра. — Не домовимося. Дякую за запрошення, Таню. Заходь до мене на роботу погомоніти. Я чула, що твого Віктора підвищили в посаді. Перекажи йому мої вітання. — Я вже замовила з цього приводу нову куртку для Віті і шубу для себе. Він у мене буде такий, що всі позаздрять… Так, так, Вітюню, вже йду. Не хнюп носа, подруго! Завтра забіжу до тебе. Жди. — Ждатиму, — пообіцяла Аля, кладучи трубку. Чай, звичайно, прохолов, і довелося його підігрівати. 1і телевізору закінчилася передача “У світі живого”, почалась “Загадки астрономії”. — Дорогі телеглядачі! Ви вже чули про загадкові сигнали з сузір’я Близнят, — мовив диктор. — Дозвольте мені коротко нагадати суть… Отже, характеристика сузір’я, яке відстоїть од нас на тридцять три світлових роки і чітко вирізняється на північному небі… За вікном на вулиці почулося ревіння мотора — це ганяв по двору на саморобному мотоциклі невгамовний шестикласник капловухий Петько Шуляков. Завтра на настійне прохання його матері Аля оглядатиме Петька в поліклініці на предмет виявлення в нього психічних аномалій. Та Аля зарані знає, що причини аномалій у Петьковій поведінці слід шукати зовсім не там, де гадає його мама, яка займається сином лише в нечасті хвилини, вільні од відвідування перукарень та салонів… Диктор бубонів далі: — …видима зоряна величина — одна і дві десятих, паралакс… Аля злизнула солодку краплю з губи і потяглася за чашкою. — …дев’яносто дев’ять тисячних… Аля простягнула руку до телевізора — перемкнути програму. В цей час диктор сказав: — …імпульсне випромінювання вперше зареєстровано вісімнадцятого серпня у вигляді трьох спалахів. Потім настала пауза, і знову цикл повторюється. Деякі вчені навіть стверджують, що ми маємо справу з сигналами розумних істот. Втім, дещо схоже висловлювалось і при відкритті пульсарів… Аля не перемкнула програму. Вона не могла визначити, що саме привернуло її увагу в повідомленні, і нервувала. “Я стаю дратівливого, — подумала вона. — Старію, чи що? Вона підвелась у кріслі і заглянула в дзеркало. — …попросимо прокоментувати академіка Нагасяна. Будь ласка, Ашоте Ваграмовичу… Смагляве худорляве обличчя з гачкуватим носом. Академік розгортає карту зоряного неба. Алі раптом пригадався сьогоднішній сон. Знову наснився Юра. Він стояв на площадці перед дверима і натискував на кнопку дзвоника, як вони домовилися, — два довгих і один короткий. Вона чула його дзвінки, але не могла піднятися з ліжка. Вона була прикута до нього ланцюгами. “Він піде, — з відчаєм думала Аля. — Піде назавжди”. Прокинулася в холодному поті. — …можливо, ще не вивчене нами природне явище, — говорив академік. — Дивовижна сталість сигналів всередині циклу: два довгих і один короткий… Аля не чула його подальших слів. Варення з упущеної ложечки розтікалося по старовинній — ще прабабусин подарунок — льняній скатертині. “Що він каже? — думала Аля. — Цього не може бути, не може бути…” ОСТАННІЙ СИГНАЛ
Повість


1


Штурман прокинувся від звуків пісні. Хтось над самим вухом упівголоса співав: Одрата, сбадрата і се і каяма, Ачіла, свадріла… “Ну й жартики!” — подумав штурман і навмисно поволі розплющив очі. Але в каюті нікого не було, Та голос не змовкав: Одрата, сбадрата… “Може, радист впіймав якусь передачу? Але ж двері до радіорубки причинені щільно. Галюцинація? То чому ж так чітко й ясно?” Він почав прислухатися до себе. Ні, нічого не боліло, в голові не наморочилося. А голос то віддалявся, то наближався, і здавалося, що співець перебуває десь неподалік: Одрата, сбадрата і се і каяма, Ачіла, свадріла, прадріга і броне… “Слова чужі, незнайомі, і все ж таки здається, ніби це перекручена рідна мова. Чи не тому, що слова дібрано згідно законів граматики, яку вивчав у дитинстві?” Штурман викликав по селектору третю каюту. — Привіт, — посміхнувся з екрана радист. — Готуєшся заступити на вахту? — Ніяких новин? — Ранувато ще. Годин так через п’ять почнемо приймати передачі із супутників. — Радіошуми? — Ті ж самі, нічого нового. Зайдеш до мене? — Пізніше. Він відключив зв’язок, і тієї ж миті почувся голос: Одрата, сбадрата… Голос басовитий, хрипкуватий, він явно належав землянину. “Напрочуд явно, — подумав штурман і запитав себе: — А якщо саме в цьому — пастка?” Він гукнув: — Хто це? У відповідь — та ж сама пісня. Проте тепер голос здавався знайомим. Він швидко наближався. Штурману здалося, що він от-от зіткнеться із співцем. Мимоволі відсахнувся, та занадто пізно: пісня вцілила в нього, як куля. Він зрозумів це, коли вона почала видзвонювати у мозку, ніби стала часткою його пам’яті, його особистості. Штурман пригадав фантастичне оповідання про те, як одного разу радіостанції Землі почали приймати передачу інопланетян — частини якогось рівняння. Земляни зраділи: нарешті зустріч з братами по розуму! Розшифрувати рівняння не вдавалося, та чомусь радисти зразу ж і напрочуд міцно запам’ятовували його компоненти, а воно все росло й росло, вкладалося в їхній пам’яті кільцями, ніби якась інформаційна зліз я, і пам’ять уже не могла вмістити його, люди божеволіли, починали говорити чужою мовою, не взнавали родичів, кидалися на них, калічили й вбивали або ж робили із них заляканих рабів. Усьому людству загрожувала загибель. Та ось якийсь талановитий вірусолог висловив припущення, що таким чином почалося вторгнення інопланетян на Землю. Чужа цивілізація вводила своїх посланців у вигляді радіоінформації безпосередньо в пам’ять людини, в людські особистості, на зразок того, як вірус, що не містить в собі ніяких механізмів, розмноження, вводить в клітину свою спадкову інформацію у вигляді нуклеїнової кислоти, а потім клітина, ніби збожеволівши, починає відтворювати вже не себе, а вірус у тисячах і мільйонах копій, “Але ж то було фантастичне оповідання, — подумав штурман. — А чи можуть насправді посланці чужої цивілізації існувати як ця пісня — у вигляді звукових хвиль?” І відповів собі: “А чом би й ні? Хіба звукові чи радіохвилі несуть мало інформації, хіба не здатні утворювати стійкі сполучення? Ось чуже життя увійшло у мене у вигляді пісні. Увійшло — проникло в мою свідомість, стало частиною моєї особистості. Надалі йому лишається підкорити собі усю мою особистість, нав’язати свою мету. І я почну перероджуватися, ставати знаряддям його волі…” Страх ріс у ньому. Здавалося, ніби він і справді вже зовсім не той, як раніше. А чужий голос і чужа пісня звучали в його свідомості, і він уже зумів розібрати слова: І успіх — це сумнів, і сумнів — це успіх, І щастя і горе — усе каяття, Із пекла чи з неба ще прийде до тебе Ця пісня й спокута — чуже життя… “Про яку спокуту йдеться?” — Він не міг зрозуміти зміст пісні, і від цього йому ставало ще тоскніше. “Чекай-но, братку, але якщо чужа воля вже підкорила мене, то я не повинен розуміти цього…” Ця думка принесла деяку полегкість. Можливо, він навіяв собі цей острах, ці болісні сумніви? А голос і пісня мають реальне джерело і нічим йому не загрожують? Треба лише спокійно в усьому розібратися. Штурман вирішив обійти й оглянути всі найближчі каюти й салони. 2

Незнайомця він запримітив одразу ж, щойно минув тамбур. Той сидів у кают-компанії — так називали члени екіпажу салон для відпочинку — невимушено витягнувши ноги й відкинувшись на бильце крісла. Спочатку штурман подумав, що це дзеркальне відображення від пластика. Але чиє ж? На Жака й Миколу не схоже. Арнольд повніший… Незнайомець повернув голову, і штурман ще раз пересвідчився, що він не з їхнього екіпажу. Почулося пищання зумера. Він подивився на цифри, що миготіли на головному табло, звірив їх з показаннями контрольного комп’ютера. Коли обернувся, незнайомець трохи змінив позу, нахилившись вправо. Штурман думав: “Яким же чином він зумів проникнути через чотири шари обшивки корабля, адже якщо припустити, що він стартував разом із нами від самісінької Землі і десь переховувався, то вже давно повинен був виявити себе… Нуль-транспортування? Але чому ж капітан не сповістив нас про це? Чому усе трапилося на зворотному шляху, близько Землі? Якщо б в Управлінні після нашого старту схаменулися, що в екіпажі немає якогось конче потрібного спеціаліста і вирішили ризикнути, закинути його до нас через нуль-транспортування, то зробили б це на початку польоту. А зараз, коли ми повертаємося, кому це потрібно? Кого вони можуть до нас закинути? Лоцмана? Але ж до Землі, зважаючи на нашу крейсерську швидкість, майже двісті годин льоту…” І тут штурманові сяйнуло. Як же це він одразу не подумав? Авжеж, не хто інший, як начальник карантинної служби Сатюков із своєю завбачливістю і підозрілістю винайшов цей хід. “Ех, була б така техніка у наших предків, скрутно довелося б усіляким хитрунам, ділкам або, наприклад, злодюжкам, про яких я читав у детективних романах минулого. Тільки-но наважилися б вкрасти якийсь контейнер з цінним вантажем, а в нього вже закинув карний розшук свого інспектора. Або ж захопив терорист автомобіль чи літак і вже вирішив, що його ніхто не наздожене, а за спиною враз матеріалізується з атомів простору всюдисуший інспектор з наручниками… Так. саме такої техніки не вистачало нашим предкам для успішного встановлення порядку!” Штурман неквапом пройшов до кают-компанії, прозорі двері нечутно розчинилися, і, остаточно переконавшись, що відблиски і віддзеркалення тут ні до чого, штурман підійшов до незнайомця, сів поряд у крісло. Незнайомець підвів голову. Очі дивилися приязно, навіть радісно. Штурман також вдав, що радіє, ніби зустрів довгожданого гостя, і, намагаючися, щоб у голосі не вчувалась іронія, мовив: — Здрастуйте, інспекторе, давно на вас чекаємо. Поважаємо карантинну службу. Незнайомець відсахнувся, здивовано звів свої рідкі вигорілі брови, і штурман помітив, який втомлений, навіть хворобливий він має вигляд. Глибокий рубець розсікав його щоку і тягнувся до самої шиї. Він важко дихав, і, коли нарешті розкрив сухі пошерхлі губи, слово впало, як камінь: — Помилилися… Незнайомець ледь посміхнувся, і штурману здалося, що він його колись уже зустрічав… 3




Крізь примружені повіки я побачив таке неприродне і жахливе видовище, що поспішив визнати його нереальним, породженим хворобливою уявою. Кажу собі: “Не дивина, старий, у твоєму становищі ще й не таке примариться. Пригадай-но терміново тести для заспокоєння, адже фіасол давно скінчився…” Пробую підвестися, щоб вивільнити затерплу руку, Та сил не вистачає. Рухальні механізми скафандра зіпсувалися, система регенерації зовсім вийшла з ладу. Добре, що вцілів запасний ранець. А що продовжує нормально діяти в моєму організмі? Ліву ногу проймає різкий біль — значить, вона ще жива, а от права стерпла і, можливо, перетворилася на непотрібний додаток, наче сухе гілля чи коріння. Пальцями рук можу ворушити, але зігнути руки в ліктях не вдається. Та понад усе лякає отерплість, що починається від правої ноги. Вона вже охопила обручем поперек і починає повзти по хребту. А те, що могло б зараз допомогти, лишилося в кораблі. Он він височить непотрібним громаддям за якихось кілька десятків кроків. Як же мені вдалося вибратись із нього? Пам’ятаю лише уривки того, що сталося. Пульт ніби рухався на мене, погрозливо блимаючи зеленими та червоними індикаторами. Червоних ставало все більше, допоки вони не злилися в суцільну смугу. Водночас наростав гул, вібрував, піднімався від басовитих тонів до пронизливого вереску. Аж потім почулося оглушливе клацання. Більше нічого не чув. Певне, знепритомнів, і ось лише хвиля-друга, як опам’ятався. Але як же мені вдалося відстебнути ремені й вилізти з амортизаційного крісла? Як опинився в коридорі, поминув чотири каюти і дістався до шлюзової камери? Думки плутаються. Ніяк не можу збагнути: насправді сталася катастрофа чи все це просто примарилося? Голова йде обертом, нудить. Розумію: струс мозку, його жарти. Але ж неодмінно треба пригадати. Напружую пам’ять. Починає несамовито пульсувати жилка на скроні. Здається, ще одне зусилля — і череп лусне. Однак переді мною — “Омега”. Безпомічна, як і я. Отже, мені не просто здається — аварія таки сталася! …В уяві повільно спливає синювато-бліде обличчя Роланда, його зігнутий тулуб, оперезаний ременями. Голова звисає майже на підлогу. З неї падають червоні в’язкі краплини… Пам’ятаю стогін Бориса, з яким ми разом училися в Харкові. Я потягнувся до нього, але якась непереборна сила відкинула мене вбік, вдавила в пластикову перегородку. Лопалася пластмаса, скручувало, як паперові стрічки, метал. Хрустіли кістки, і я розумів, що це мої власні. Як сказав би Борис, інших у мене вже не буде. Але й тоді — пам’ятаю чітко — встиг потішитися, що в кріслі цього разу не було другого бортінженера — Гліба. І подумати тільки, що цьому я зобов’язаний якомусь фантастичному оповіданню, загадковому збігу в ньому назви нашого корабля, мого прізвища. Саме про оцей збіг тривожно і з фанатичною впертістю твердив незнайомий космонавт перед нашим стартом, а я відповідав йому, що в тисячах оповідань, які опубліковано в різних збірках, за законом рулетки могли трапитися й не такі ще збіги. Я намагався переконати його й себе, що нічого дивного в таких збігах немає. Треба ставитися до них з деякою долею скептицизму, інакше нам пе вибратися з лабіринту страхів, забобонів, прихованих схильностей, нездійснених бажань — усього того, що таїться у підкірці й намагається звідти керувати нашою поведінкою… А тепер я думаю: як би там не було, добре, що він виявився таким відчайдушним і впертим, добре, що зміг викликати тривогу в Бориса й деяких керівників управлінь, а в результаті, незважаючи на нашу протидію, маршрут все ж таки було спрощено, а екіпаж скорочено — не полетіли Петро, Марія й Ніна, Клод, Гліб… Гліб… Відтоді як він почав літати на “Омезі”, вперше не потрапив зі мною в один екіпаж. Звичайно, мені пощастило, хоча й соромно за такий егоїзм. Здається, ніби хтось може підслухати мої думки. Хто? Борис? Він був моїм вірним другом, іншого такого вже не буде… Але чому я думаю про нього в минулому? Ех, Борисе, якби ж я послухався тебе і того разу, коли з’явився незнайомий космонавт із старовинною книгою! Та чи ж міг я передбачити, якого значення в моєму житті набуде фантастичне оповідання, надруковане десь наприкінці двадцятого сторіччя? Чітко пам’ятаю синю картонову обкладинку книжки, ілюстрації до оповідання… Ото вже дійсно “на світі може трапитись, мій друже, таке, що і не снилося нашим мудріям…”. Ні, комусь-таки наснилось і привиділось, якщо він створив оповідання, яке могло врятувати не лише Гліба, але й Бориса, і всіх інших. А я ж заперечував і висміював пророцтво упертіше за інших, намагаючись притлумити свій страх і боячись виказати себе. І все через те, що якось Борис сказав мені: “Ти буваєш занадто обережним. Твою обережність можна сприйняти інакше…” Навіщо він це сказав? Чи може людина знати, які слова приведуть її до загибелі?.. І знову разом із солодко-нудотним туманом, що охоплює мозок, повертається примарна надія: аварія, смерть друзів, напевно ж, мені привиділися. Єдина незаперечна реальність — це корабель… Якщо очі не зраджують… Лячно стає за свій розум. Адже дійшло до того, що не йму віри власним очам. А світлофільтри скафандра? Вони ж не можуть марити… Стиснувши кулаки, кажу собі: “Сталася аварія… Ти, Подільський Матвій, бортінженер, космонавт першого класу, перебуваєш поряд з “Омегою”, в якій залишився увесь екіпаж. Крім тебе, решта мертві”. Тепер збагнув: у кораблі акумулятори, ліки, установки для приготування їжі — все, що потрібне людині. Мене лихоманить од відчуття близької смерті, і, жахаючись її, я одночасно радію своєму жаху, адже він свідчить: можу передбачати, думки не плутаються, значить, у здоровому глузді. Намагаюся розрахувати, на скільки вистачить повітряної суміші, енергії для підігріву скафандра. А що потім? Потім я зостануся сам на сам із неосяжним крижаним космосом. Він розчавить мене… Подібні безпорадність і відчай я зазнав у дитинстві, коли перевернувся човен. Тоді я грався в безстрашного Колумба, та як тільки шубовснув у воду, став безпомічним, немов кошеня; бив по ній руками й ногами, відштовхував її від себе, намагався ухопитися за пласке днище, кричав. Добре, що було кого кликати — на березі батьки, друзі, просто знайомі. Знав і те, що води, якої нахлебтався, можна позбутися, а течію перебороти. А тепер, коли став досвідченим, потрапив у становище, в якому почуваюся беззахисним, наче немовля. Великі зорі дивляться повз мене. Хто я для них? Далекі зорі на темному тлі — немов на картині абстракціоніста. Що їм до мене? Та, здається, промені однієї подовжуються. Мимоволі втягую голову в плечі, ніби зірковий викид зможе сягнути мене. Небо світлішає, з одного краю підсвічується темно-червоними багрянцями — сходить світило. Прилади корабля показували: його корпускулярне випромінювання в сім разів жорсткіше від сонячного. Тут немає атмосфери, і я знаю: воно проникає в мене навіть через тришарову оболонку скафандра, начинену поглиначами. Години через три-чотири воно досягне вбивчої сили… Сховатися в корабель не можу: після аварії радіація в ньому втричі перевищує допустиму. Обличчя вкривається вологою, наче зрошене дощем. Важко дихати. Зараз рине злива. Але я опам’ятався: який дощ? Це піт — рясний, солонуватий… Підтягую ліву ногу і намагаюся відштовхнутися від горбка. Якби вдалося доповзти он до тієї скелі, певне, сховався б у її затінку від палючих променів, які почали стрибати по камінцях довгими багрово-синіми язиками. Скеля враз змінила колір — була чорною, стала синьою, ба, навіть набрала дещо іншого відтінку. Скеля поряд також набула синього кольору. Мені здається, що змінилася і їхня форма, розташування. Вони ніби повернулися одна до одної, щоб попрощатися або ж знову познайомитися на світанку. Щойно небо було чорним, а тепер — ніби розплавлене олово. Прямі промені ріжуть скелі на частини, немов прожектори. Дивна картина. Мушу весь час доводити собі, що це реальність. Така ж сама, як і той незаперечний факт, що з усього екіпажу “Омеги” зостався живим лише я. Один. Наодинці з чужою планетою. Колись давно, після якогось програного змагання, Борис утішав мене: “Дарма, за всі невдачі доля в майбутньому зразу віддячить тобі одним великим виграшем”. І ось маємо — не загинув з екіпажем, якимось дивом зумів вибратися з корабля. Як кажуть, доля таки вберегла мене… Тільки для чого? Чи не доведеться невдовзі заздрити мертвим? Взагалі-то мене не вважали щасливцем. Нічого в житті не давалося легко. І з вигляду непоказний — приземкуватий, з великою головою на короткій шиї. Кругле обличчя, товсті губи, плескатий на кінчику ніс, капловухий. Словом, такий собі сірячок, хіба що мав чіпку пам’ять. За постійний острах кепкування і коротку стрижку друзі нарекли мене “їжачком”. Дівчата в школі не звертали ніякої уваги. Я мусив завжди і в усьому самостверджуватися, щось доводив собі й іншим. Може, саме тому добре вчився, інколи перемагав на математичних олімпіадах. Щоправда, посісти перше чи друге місце снаги не стачило, та в десяток найсильніших математиків школи ввійшов. Ще учнем став майстром із шахів і планерного спорту. Потім — факультет електромеханіки політехнічного інституту, робота на космодромі, училище космонавтів, знайомство й дружба з Борисом Корніловим, перші польоти в межах Сонячної системи, визнання. Юні вже дивилися на мене із захопленням, і я цим пишався. Згодом одружився на Олі — симпатичній, стрункій і швидкій, мов блискавка, дівчині. А через рік у нас народився син Гліб. То були щасливі, сповнені приємних турбот дні. Знову тимчасово влаштувався на космодром. Борис усе кликав у рейси, та я утримувався. Лише через чотири роки здався — полетів одразу на півтора року. Та повернувшись додому, не впізнав Гліба — він так виріс! Цілими годинами розпитував мене про космос, про кораблі. Мені було так хороше й затишно вдома, з дружиною та сином, що виникали побоювання: більше взагалі не захочу в космос. Тоді я ще не знав, як важко постійно підтримувати повагу до себе своїх рідних, як іще потрібні будуть мені польоти, зустрічі з небезпекою, випробування мужності й волі, слава… …Щонайменший порух віддається пекучим болем в тих частинах тіла, які ще живуть. Ніколи так ясно не усвідомлював єдності життя й болю. Пересуваюсь як черепаха, і вже встиг так зморитися, що притупився страх бути спеченим у скафандрі. Переді мною повільно пересувається тінь — незвичайна, багряно-чорна тінь, оповита сріблястим серпанком. Я, ніби сторонній, спостерігаю за людиною в скафандрі, яка плазує, скрегочучи зубами від болю. А в цей час по тілу повільно повзе отерплість. Там, де вона захоплює нову ділянку, біль щезає, тіло стає млявим. Можна зупинитися, розпластатись — і біль щезне зовсім. Однак треба повзти, повзти й стерегтися не так болю, як рятівної отерплості. Тінь майже торкнулася пагорка, скеля вже близько. Але й світило піднімається, тінь вкорочується. Вона вже майже мого зросту. Дихається набагато важче. Десь праворуч чується шерех, і я ще раз мимоволі кидаю в той бік погляд, хоча намагався туди не дивитись. У мерехтливій хмарці, що оповила гору, проступає спотворене людське обличчя! Невже це моє відображення? Перекошений рот, божевільні очі. Але це обличчя без шолома, без скафандра, тому й здається таким неприродним і страшним тут, у цьому пеклі, і я не можу збагнути, як же воно виникло… Стараюся думати про інше. Пригадую, як одного дня прогулювалися з сином — уже семикласником — засніженим парком. Довкруг — кучугури снігу. Сніг… Я прокручую в уяві ті картини, поки мені не стає прохолодніше й легше. Ось на що здатна уява. Та вона здатна й на інше… Наприклад, створити й те обличчя… Стривай! Я гуляв із сином засніженим парком, і він розповідав мені, що вступив у гурток юних космонавтів, написав працю, яку оцінили дуже високо. А тепер, виявляється, він готує на олімпіаду креслення космічного корабля нової конструкції. Він показував його Олегові Івановичу, і той схвально відгукнувся про нього. Я кивав головою у відповідь на його слова, а сам пригадував, чи не той це чоловік, котрий одного разу завітав на космодром і запросив мене виступити в Палаці піонерів? У такому збігові, звичайно, нічого поганого не було, і моя слава тут ні до чого. Та я розумів, як легко й приємно переоцінити власного сина, і виправдував свою упередженість. Наступного дня я зустрівся з Олегом Івановичем, і він підтвердив: мій син займається “перспективною розробкою”. Він так і сказав “перспективною розробкою” — і, певно, здивувався, чого це я насупив брови. А я ж ледве стримувався, щоб не виявити своєї втіхи. Ще не раз доводилося супити брови, коли Гліба навперебій запрошували однокласниці на дні народження, вечори танців. Зовні він удався в Ольгу — гінкий, чорнобривий, з красивою круглою головою, чітко окресленими повнуватими губами, майже класичним носом і широким підборіддям. Тільки вуха підвели — це були мої відстовбурчені вуха. Та Гліб навчився ховати їх під довгим волоссям. У дев’ятому класі син заробив першого болісного щигля — на шкільній математичній олімпіаді посів лише сьоме місце. Найдужче мене засмутило те, що він шукав для себе виправдувальні мотиви, звинувачуючи в упередженості одного із членів жюрі. Отже, щось я недогледів у синові. Та й не дивно. Польоти, польоти… А син тим часом ріс. Я не зумів своєчасно нейтралізувати похвали й компліменти на його адресу. Однак і припинити свої тривалі відрядження вже не міг. Адже я звик, що Гліб пишається мною, збирає газетні й журнальні вирізки, показує їх своїм друзям… Шерех почувся знову, затим — надсадно гудіння. Мерехтлива хмара враз змінила свої обриси й колір. Вона встигла перемолоти стрімчак гори і витворила з нього ніби арку. Якщо це не марево, то що тоді? Інопланетний корабель у захисній оболонці? Але ж у ньому проглядається обличчя людини? В очах потьмарилося. Таке зі мною вже було, коли ще юнаком на планері потрапив в аварію. “Легкий струс мозку”, — діагностували тоді лікарі. А мені ніяк не вдавалося пригадати, чи справді було падіння — поле, що летіло назустріч під кутом у сорок п’ять градусів, хрускіт дюралю, удар обличчям об панель приладів. Я обережно торкався язиком спухлої губи, випробовуючи її на реальність. І мені здавалося, що падіння просто привиділося. Тепер замість розбитої губи — “Омега”, незаперечний факт того, що сталося. Чому ж знову з’явилися сумніви? Їх пробудило марево. Надто неправдоподібно й примарно промайнуло в ньому людське обличчя. А може, це діють на мозок промені? Уява здатна й не на таке… Треба якось дослідити марево, хоча б незалежність його існування від мене. По-перше, треба перевірити версію про інопланетний корабель, щоб позбутися нездійсненної надії. Але як це зробити? Намагаюся зосередитись на думці-наказі про поміч. Вмикаю біоімпульсний підсилювач, вкладаю в заклик усю силу волі. Затим сигналю прожектором, застосовуючи всі відомі мені міжпланетні коди. Марево ніяк не реагує на спроби контакту, але й не зникає. Багрово-сине світило розпухає, стає схоже на потворного спрута, піднімається дедалі вище. Скелі починають світитися, температура підвищується, навіть фільтри шолома пропускають сморід горілої пластмаси… Задихаюся. Губи пошерхли. До упору переводжу регулятор. Все! Кисню вистачить ще хвилин на двадцять. А потім? Що потім? Краще про це не думати. Про щось інше… …Після того, як Борис витяг мене із всюдихода і ми щасливо повернулися на Землю, я довго пояснював шестирічному Глібові, чому в мене обгоріли волосся й брови. А він усе перепитував: “Ти більше не полетиш туди?..” “Так, сину, тато залишиться з нами, — сказала дружина, аби заспокоїти його. Золотаві іскорки в її очах пригасли, вона пригасла сина до себе, ніби захищала його від мене й моєї справи у безмежжі… Мої спогади уриваються. Здається, марево раптом змінилося і чує мої думки, реагує на них. Ось до чого може дійти хвороблива уява. Ну навіщо мареву мої спомини, хіба ж вони спроможні його якось розворушити? І знову намагаюся впіймати обірвану низку думок… Так, Ольжині очі із золотавими іскорками, коли вона сміється, від них розбігаються перші легкі зморшки. В неї завжди усміхнені очі. Усміхалася вона навіть тоді, коли Гліб зажадав: “Предки, я поважаю вас. Але ж треба коли-небудь дозволити своїй дитині робити власні помилки. Маю на них святе право”. Він усміхнувся і зразу ж міцно стулив губи. Я вже тоді помітив у нього цю звичку — міцно стискати губи, навіть прикусити нижню. Та недовго. Пухлі вуста підлітка знову самі собою довірливо розтулялися. — Вирішив остаточно: вступатиму на астронавігаційний, — сказав він. — Ми про це вже говорили… — Ти мене не переконав. Сам Борис Михайлович вважає, що я можу мислити швидше, ніж… — Не переоцінюй себе, сину, — мовив я. — Замолоду часом важко відділити мрію від реальності. Кожен воліє думати про себе краще, ніж він є насправді. Кожен поспішає утвердитися. Тому випинає небезпека переоцінки. А мрія малює те, чого юнак бажає. Мріючи, він перевищує свою роль у суспільстві, свої здібності й можливості. Необхідно пам’ятати: істинна тільки та оцінка, яку тобі дають інші. Вона-бо визначається тим, що ти можеш і даєш людям… Завжди, коли я хвилювався і намагався говорити простіше, моя мова ставала гіршою. Ніяк не міг виборсатися із складних словосплетінь і врешті замовкав, сподіваючись, що слухач виявиться тямущим. Гліб зрозумів мене, але не погодився — потер підборіддя, на якому пробивалося ріденьке волоссячко. — Не подобається мені електромеханіка, тату. І потім… У нього ледве не прохопилося: “Я здатен па більше”. Так, професія інженер-космонавт його не влаштовувала. Йому не давали спокою лаври Бориса Корнілова — командира “Омеги”, не хотілося грати другорядні ролі, як мені. І треба ж було Борисові, коли він програв йому підряд дві партії в шахи, сказати: “Ти вмієш мислити швидше, ніж я…” Своєму синові таке б не сказав. Своєчасно стримався б, напевно… — А як з геометрією? Гліб скочив із стільця, очі звузилися, голос став хрипким: — Дрібниці! Подумаєш — геометрія! Ольга смикнула мене за рукав, нагадуючи про умову — не доводити розмови з сином до точки кипіння. Я змовк, а Гліб сів на стілець боком, підігнувши під себе праву ногу, щоб сидіти вище, і прийняв ту задирикувату позу, яка так сердила мене. Його обличчя кольору недостиглої чорниці — він нещодавно їздив з товаришами у гори — зблідло від хвилювання. — Ні, ти не переконав мене! Зроблю по-своєму! Гліб домігся свого — вступив на астронавігаційний. Перший рік ледве витягнув і перейшов-таки на електромеханічний, хоч і тут не обійшлося без “хвостів”. Поступово він взагалі перестав переживати за них, проте щоразу знаходив причину своїх невдач. Л потім привів додому високу худорляву дівчину. — Знайомтесь. Це — Ірина. Її ім’я він вимовив так, щоб ми зразу зрозуміли: це не просто знайома. Ольга привітно всміхнулася, але за мить вираз її обличчя змінився: усмішка залишилася, привітність зникла. Я уважно стежив за поглядом дружини, кинутим на чобітки Ірини, оторочені світло-коричневим хутром. Ольга напружилася, нахилилася вперед, пильніше розглядаючи хутро. — Елегантно. Давно не бачила нічого подібного. Я добре знаю Ольгу, і зразу вловив у її голосі настороженість. Дівчина теж це відчула. Відповідаючи, вона дивилася не на Ольгу, а на мене: — Так! Це не синтетика, а справжнє хутро! Куниця!.. Слова прозвучали з відчутним викликом. Пробурмотівши наспіх вигадане вибачення, я вийшов з кімнати. Тільки затяті модниці в наш час зважаться одягати натуральне хутро. І для чого? Адже синтетика й красивіша, і міцніша. Хто ж стане вбивати тварину заради моди? Таких варварів лишилося небагато. Вже тоді я зрозумів, що син не житиме з нею. Незабаром вони розлучилися. На Ірину розлучення не справило ніякого враження, ніби для неї це було звичною справою. Гліб провів її до таксі. Того дня він був майже веселим. Але потім спохмурнів, погано спав ночами. Сяк-так Гліб закінчив електромеханічний, кілька місяців тинявся без роботи, і я попросив Бориса взяти його в наш екіпаж стажером. Спочатку син зрадів і формі астропілота, і тому, що літатиме з прославленим Корніловим. Та згодом його почала обтяжувати моя опіка. — Батьку, істини також старіють, — сказав мені, витягуючи губи трубочкою. — Те, що було добре для твого часу, не підходить для мого. Крім того, не вимірюй моє життя своїми мірками. Я мовчав. Якщо його образить моя відповідь, він перейде до іншого екіпажу. Якось Гліб підбіг до мене, тримаючи в руці зіжмаканий папірець — догану із занесенням від начальника управління. — На, читай… Він не знаходив слів, щоб висловити своє обурення. — А я тебе попереджав — не порушуй правил техніки безпеки. — Отже, ти знав, що готується наказ? Знав і мовчав?.. — Йому в рот потрапила волосинка. Він намагався її виплюнути, та занадто хвилювався. Його рухи були хаотичними. — Поговоримо, коли заспокоїшся. — Ні, зараз! Негайно! — Він все ще не міг справитися з волосинкою і від цього злився ще дужче. — Що ж, будь ласка. Правила техніки безпеки однакові для всіх. Їх встановлювали, щоб виконувати. — Казенні фрази! — Одначе вони точні, сину. — А ти… Ти підтримуєш цей… цю підлість? Найменша провина — і наказ. А ти ж говорив мені й інші так звані прописні істини. Наприклад, з кожного правила бувають винятки. “Було таке, — подумалось. — Я робив це для тебе, синку, То була батьківська слабкість, точніше, сліпота. Не думав про наслідки… Я пробачав тобі те, чого інші не прощають…” — Скажу тобі відверто, тату, — суть не в правилах. Ти боїшся стати за правду. Як же — проти начальства! А ви ж, батьки, такі сміливі… Синові зрадити легше… Його губи тремтіли, щоки палали. Все-таки Гліб залишався хлопчиськом. Раптом він схопив аркуш, де був надрукований наказ, накрутив його на палець, зробив свиставку. І коли я сказав: “Зрозумієш, сину, тільки пізніше”, швидко підніс той пищик до губ і у відповідь глузливо свиснув. Заклавши руки за спину, щоб ліва утримувала праву, я мовчки стояв перед ним. Не тому, що відчував свою провину. Якщо продовжити суперечку, Гліб піде з екіпажу. А що потім? Він же зовсім зелений, недозрілий, рано йому відлучатися від батька. “Рано, — думав я, стискаючи пальці, — рано”. А в його очах уже блищали докір, гнів, майже ненависть. Цієї хвилини він був дуже схожий на Ольгу! …І знову мені здається, що марево змінює обриси. Це тому, що світило зависло у розплавленому олов’яному небі. Звиваються й тремтять язики синього полум’я. Пече скафандр, страшенно болить голова. І шолом, і шапочка, і волосся ніби й не існують. Все якесь чуже. У свідомості борсаються лише уривки спогадів. Десь тонко й пронизливо щось свище, скиглить — якби тут був вітер, я подумав би: “вітер”; якби пісок був — подумав би: “пісок”. Але на цій планеті немає нічого звичного, крім базальтової і гранітної тверді, крім пекельної спекоти і… марева. Ось воно покидає скелю і наближається до мене, залишаючи за собою на камінні якісь частинки, що світяться… Воно все ближче й ближче. Ураз зникають корабель, скелі. Ні, вони не зникають, а віддаляються. Я бачу їх через зеленаву імлу. Потроху вщухає біль у голові, ногах… Натомість по тілу розливається приємна млість… Я відчув ноги… Якесь шосте чуття підказує: той, хто врятував мене, — поруч. Не бачу його, але сподіваюся, що він зрозуміє мене, і я промовляю: — Дякую за порятунок. Хто ти? Звичайно, не надіюся почути відповідь. Але тільки-но я сказав це, десь поблизу, а може, в мені пролунало… 4


Я вже давно помітив його. Маленька скарлючена фігурка біля “Омеги”. Шкода корабля. Дев’ять систем зв’язку, чудове покриття, стійка, надійна конструкція. Вкладено стільки розуму й праці. І ось усього за шість і вісім десятих секунди — гора металевого і пластмасового брухту! Деякі блоки ще можна використати. Навіть у такому вигляді корабель має переваги перед людьми. їх загинуло троє. Ніякої корисної роботи вони вже не зроблять. І останній, четвертий з екіпажу, теж гине. Навіть якщо доповзе до скелі, то відстрочить свою смерть лише на одну-дві години. Він теж бачить мене. Пробує з’ясувати, хто я такий. Спостерігаю за ним чотири секунди. Достатньо. Час братися до роботи. Візьму пробу грунту. Запускаю випромінювач на половину потужності. Водночас аналізую проби. Фіолетове світіння крупинок свідчить про наявність у них титану. А він якраз мені потрібен для створення сплаву. Успіх! Людина намагається привернути мою увагу. Я перестав би її помічати, але якісь уривки спогадів, що збереглися в блоках моєї пам’яті, збуджують асоціативні ділянки, порушують плавний потік думок. Треба переглянути блоки пам’яті, стерти все зайве, що відвертає увагу. Доведеться ще раз перебудувати механізм спомину. У грунті планети виявилися титанова і цинкова руди. Отже, в мене буде сплав, з якого можна одержати кристали-нагромаджувачі. Скільки ж їх потрібно?.. Людина маніпулює прожектором, посилає світлові сигнали. Вона думає, що я її не помітив, і хоче, щоб я усвідомив — вона розумна істота. Що ж, це правда, хоча вона розумна настільки, скільки розуму в неї встигли й змогли вкласти: предки — в генах, вчителі — за допомогою словникового й цифрового кодів. Можливості самопрограмування в людини невеликі — значно менші, ніж у мене. Мої приймачі добре настроєні. Блоком ЗВ сприймаю її психічний стан. Вона читає свою пам’ять. Чи є там і для мене щось цікаве? Вона згадує маленьку людину — свою копію. У них це називається “син”. Затим згадує істоту іншої статі, необхідну для продовження роду. Але ні син, ні дружина не зможуть допомогти йому вижити. Вони йому зараз непотрібні так само, як і він мені. Звичайно, в пам’яті слід зберігати безліч різних даних, бо важко передбачити, які з них знадобляться в безмежності ситуацій, що виникають час від часу. Але видобувати треба лише ті, які потрібні для даної ситуації. Механізм добування їх має бути добре налагоджений. Я переробляв і вдосконалював його сто шістнадцять разів, починаючи з проходження нуль-простору. Інакше не зміг би навіть підійти до Горловини. Капсула енергетичної оболонки, яку я створив довкола себе з нейтральних частинок, виявилась не зовсім вдалого. Довелося робити другий шар із частинок високої енергії. І все ж у Горловині капсула деформувалася, поля переміщалися, вгиналися всередину і починали розчиняти саме “ядерце”. А цим “ядерцем” був я, моя особистість, мій розум, який намагається розгадати секрети Всесвіту, таємниці життя й смерті, скласти єдине рівняння розвитку матерії. “У критичній ситуації, — наставляв мій творець і вчитель, — орієнтуйся на головний параметр твоїх пошуків. Він зберігатиметься під шифром “А”. Якщо потрібно, зосередь всю увагу на ньому”. І я робив це. На межах буття і небуття складав ланки рівняння, зводив їх в одне ціле. Все те ретельно перевіряв, відкидав непотрібне. Важко осягнути складність і всю вагу моєї праці. Порівняно з тим, що зроблено, залишилося не так уже й багато. Але для того щоб нарешті скласти повне рівняння, необхідно насамперед знайти одну загублену ланку. На початку моїх мандрів я включав її в рівняння. Про це свідчать прогалини в пам’яті, в символах, якими кодую закінчення ланок. Вона зникла, забулася десь на пізніших етапах. Можливо, якимось чином я стер її з пам’яті, коли переробляв себе перед входом у Горловину… Щось заважає мені спокійно аналізувати. Виявляється, я вже поза волею спостерігаю за людиною, яка прагне врятуватися від випромінювання. Мене все більше захоплюють її спогади. Але що в них особливого? Вона вгадує сина, тепер — дружину і дуже тривожиться, бо кохає її… КОХАЄ… Чітко сприймаю її психічний стан. Щось знайоме бачу в її біохвилях. Дізнаюсь, звідки мені знайомий той стан, і продовжу аналіз грунту. Як повільно вона згадує? Температура оточуючого середовища підвищується. Доведеться все ж таки допомогти істоті відтягнути її смерть, хоча б до того часу, поки не одержу відповідь на питання, що раптово виникло… Моя цікавість не знає меж… 5

— Дякую за порятунок. Хто ти? — питає людина, не сподіваючись почути відповідь. Але чує: — Я — сигом. — Сигом? Повтори, будь ласка, — шепоче людина і боїться, що це слухова галюцинація. — Тебе створили люди, на Землі? — Так. В інституті еволюційного моделювання. Відповідь лунає якось занадто сухо й байдуже, проте людина того не помічає. Примарна надія на врятування і радість від цієї зустрічі потрясли її з такою силою, що вона довго не може опам’ятатися… Нарешті минула самотність. Адже зустрівся не просто робот з космічної рятувальної станції. Сигом — гомо синтетикус, людина синтетична, людина! Тепер на цій планеті двоє землян. Сигом — породження людського розуму, помічник і продовжувач. Він здатний працювати там, де гомо сапієнсу годі й мріяти про існування. Коли ці дві істоти разом, їм нічого не страшно. Неймовірна зустріч! Один шанс на мільйон, на мільярд… “Стривай, але чому я вважаю цю зустріч неймовірною? — міркує космонавт, сп’янілий від радощів. — Адже ми створили сигомів, щоб вони допомагали освоювати космос і в разі небезпеки рятували нас”. Він каже сигому: — Ти набув такої незвичної форми, що тебе й не впізнати. — Форма залежить від мети існування. Я проходив Горловину, складав рівняння розвитку матерії. Довелося змінити не лише форму, а й матеріал. Це насторожило космонавта. Але він розумів: коли поряд сигом, можна почуватися впевнено. — Ти корабель оглянув? — спитав він. — Його дуже важко відремонтувати. — І, вгадавши наступне запитання, сигом мовив: — Людей оживити неможливо, клітини мозку загинули. — Необхідно терміново закапсулювати трупи і налагодити систему життєзабезпечення корабля. Потім відремонтуємо системи руху і навігації. — Корабель відновити нелегко, — терпляче повторює сигом. — На те витратимо багато часу та зусиль, і я не зможу водночас продовжувати свої обчислення. Космонавту не сподобалися такі міркування. У нього з’являється відчуття небезпеки, і він запитує: — Що ж пропонуєш ти? Замість відповіді сигом заговорив про інше: — Проминувши Горловину і побачивши Всесвіт зовні, я майже завершив складати рівняння, але тут раптом з’ясувалося, що загублена одна дуже необхідна ланка. Можливо, вона стерлася з пам’яті, коли я перебудовувався перед стрибком у Горловину. Лишився тільки слід, який підказує: ланка записана на початку мого життя. Тому-то я й повернувся у вашу Галактику… У його словах приховувалося запитання, ніби людина могла підказати, де шукати втрачене. Космонавт різко питає: — Ти не допоможеш мені? Залишиш тут одного? — Я ж пояснив, чим займаюся. Хіба це не важлива справа? — Важлива, — визнає космонавт і замислюється. — Навіщо ж ти відволікався від неї, рятував мене? — Не знаю. Твої спогади чомусь подіяли на плин моїх думок. Стався збій в аналітичних структурах шістнадцятого блоку… Людина мовчить. Перехід від радості до відчаю надто болісний. Думає: “Ось і здійснилося одвічне людське прагнення, щоб діти були досконаліші за нас…”



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка