В. В. Головачов Художнє оформлення



Сторінка13/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.8 Mb.
ТипЗакон
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   22
НА КОСМОДРОМІ


На екрані сторожового пульта, на поділці, що означала сьомий квадрат космодрому, замиготів синій вогник індикатора. Черговий незлобиво вилаявся на адресу юних шибеників, яким не сидиться вдома. Він не сумнівався, що це знову колобродять “зайці” — хлопчаки й дівчатка. їм, бачте, хочеться космічних подвигів, і вони не знати якими шляхами пробираються через два кордони. Черговий викликав по селектору охорону сьомого квадрата і наказав виявити “зайців”, нам’яти їм за давнім звичаєм вуха і відпровадити в школу з усіма почестями. Одначе через півгодини начальник охорони квадрата доповів черговому, що “зайців” не виявлено, і несміливо запитав, чи не могла статися помилка. — А що — подейкують, ніби в мене з очима негаразд? — вкрадливо поцікавився черговий. — Та що ви, нічого такого нема, — почав виправдовуватись начальник охорони. Не слухаючи його, черговий вів далі: — А якби й так, то вам належить знати, що ЦСЕ — центральний спостережний екран — ніколи не помиляється. — Так я ж зовсім не в тому плані, — жалібно сказав начальник охорони. — Ви ж могли й пожартувати… — Що-о-о?! — ревнув черговий розсердженим биком. — Та за такі жарти… Начальник охорони хутенько відключився від селектора. Пройшло не менше сорока хвилин, доки він наважився повторно доповісти, що нікого із сторонніх у квадраті не виявлено. — Примусьте своїх підлеглих тричі прочесати квадрат! Нехай попрацюють всі водночас! — бушував черговий. — Ми ще подивимось, у кого очі на місці! — Я так і зробив. Два відділення тричі прочесали квадрат, — пролунав рапорт. — Зараз я особисто прибуду до вас, — пообіцяв черговий голосом, який не віщував нічого хорошого. Він прибув на “газику” за кілька хвилин. Глянувши на електронні “шукачі” в руках солдатів охорони, зневажливо примружився і махнув рукою: — Це не допоможе. “Зайці” тепер хвостаті, сліди замітають. Екрануються металом, “шукачі” не розрізняють їх. — У такому разі і ваш ЦСЕ не побачив би їх, — наважився нагадати начальник охорони. — А ви таки маєте рацію, — дещо здивовано і заохотливо мовив черговий. — Нагадую вам також, — осмілів начальник охорони, — що в обох попередніх випадках “зайцями” були хлопці із школи юних космонавтів. І проникали вони через сусідній квадрат. Так їм зручніше. І знову ви маєте рацію, — подобрішав черговий. Він навіть облишив начальницький тон і почав думати вголос: — Невже пустує хтось із школи юних космонавтів? Випробовують свої сили і наш терпець? Начальник охорони вирішив, що йому слід сказати щось для пристойності. Та потрібних слів не знайшлось, і він бовкнув перше-ліпше, що спало на думку: — Як знайдемо, так і взнаємо. Він одразу ж пожалкував цих слів, бо черговий негайно перемінив тон з дружнього на поблажливий: — А поспішати не треба, дружечку. Поспішливість, казали стародавні одесити, потрібна лише при ловінні бліх. Їм вторували стародавні римляни: “Festima lente”.[3] Начальник охорони, котрий латині не знав, промовив щось малозрозуміле, але весь його вигляд красномовно свідчив, що він повністю згоден з начальником. — А в даному разі, — правив своєї черговий, — якщо мій висновок правильний і “заєць” хоче політати самостійно, то з цього виходить… — Він допитливо подивився на начальника охорони, одначе той старанно удавав, ніби не розуміє начальникового погляду, і черговому довелося запитати: — Як ви гадаєте? Той зацьковано покрутив головою, мов кінь, котрий хоче скинути хомут. Черговий змилостивився і повчально мовив: — Гаразд, слухайте і запам’ятовуйте. Шукати його треба лише в тих кораблях, які заправлено пальним. А таких-бо зовсім небагато. Обличчя начальника охорони відбивало зрозуміння і захоплення. — Такий корабель зараз у нас лише один — “Стрімкий”. Вони перезирнулися і, не змовляючись, щодуху помчали до корабля. Його гострий ніс, націлений у небо, було видно здалеку. Од нього відокремилась і полетіла вгору кільцеподібна хмаринка. За нею друга, третя… — Він готується до старту! — вигукнув черговий, рвонув мікропередавач з грудей, увімкнув його і скомандував: — Старт “Стрімкому” заборонено! Опустити площадку, зачинити люк! Усім стежити за кораблем! Ніс “Стрімкого” почав опускатися, його затулили інші кораблі. Це означало, що команда чергового була виконана — диспетчер опустив стартову площадку разом із кораблем на нижній ярус космодрому, Є ще в нас розторопні працівники, — задоволено сказав черговий, не дивлячись на похнюплене обличчя начальника охорони. Коли вони вийшли з ліфта на нижньому ярусі, біля корабля вже зібралося не менше двох десятків охоронників. Один з них доповів черговому: — Двигуни включено, в кабіні — нікого. — Значить, устиг вискочити, коли корабель почав опускатися, — майже спокійно резюмував черговий. — Нічого, далеко не втече. Всю охорону піднято на ноги. Невдовзі познайомимося з цим шибайголовою. Він був цілковито впевнений, що шибайголову спіймають протягом лічених хвилин. Екрануватися від “шукачів” вій не зможе, коли вже локатори засікли його. А в тому, що справа виглядає саме так, черговий не мав сумніву — його команда автоматично перемкнула всі спостережні екрани космодрому на “Стрімкий”. Упевненість чергового похитнулася через десять хвилин, через двадцять хвилин — дала тріщину. За півгодини, коли обшукали всі кораблі, що були у сьомому квадраті, від неї не зосталося навіть приємних спогадів. Тільки безмежний, майже містичний подив перед неймовірним. А через годину… Через годину всі, кому належало знати про подію на космодромі, у тому числі й полковник Тарнов, були оповіщені. Полковник прибув на космодром разом із помічниками та Олександром Миколайовичем перш, ніж прибули представники інших відомств. їм вдалося побачити і сфотографувати сліди, які залишилися на підлозі кабіни корабля, зняти відбитки пальців з приладів. Кращі дактилоскопісти сперечалися між собою до знемоги. Один запевняв, що на руках зловмисника були тонюсінькі рукавички з невідомої фосфоресціюючої тканини. Але тоді відбитків не зосталося б зовсім, — заперечували йому інші. Звичайного пальцевого малюнка не було. Замість нього — фосфоресціююча поверхня та кілька схрещених ліній, схожих на знаки множення. Сліди розглядали з натіненням і без натінення, піддали їх рефракційному аналізу, вивчали в пучках прискорених протонів. Насилу полковникові Тарнову вдалося припинити суперечку, яка спалахнула і погрожувала перейти в теоретичну дискусію. Ще з більшими труднощами Тарнов ухилився від пояснень та відповідей на запитання типу: “А що ви гадаєте з цього приводу?” Залишившись наодинці з Олександром Миколайовичем, він витер тильною стороною долоні піт з лоба й важко сів у крісло. На кілька хвилин полковник дозволив собі розслабитись. Олександр Миколайович не турбував його. Вони обидва мовчали, добре пам’ятаючи, що в цей час у їхніх кабінетах розриваються дзвоном телефони і суворі начальники прагнуть узнати, “чи скоро заженуть джина назад у пляшку?”. Полковник навскоси через стіл присунув до вченого декілька фотоаркушів з відбитками, схожими на знаки множення, мляво сказав: — Порівняйте. Малюнок змінився, але дещо залишилося. Оці знаки, наприклад. — Це він! — без будь-якого сумніву відгукнувся Олександр Миколайович. У цей час до кабінету ввійшли комісар міліції та Ельбор Георгійович. Полковник Тарнов підхопився. — Сидіть, сидіть, — махнув рукою комісар. — Як я розумію, це пустує все той же ваш підопічний? Відбитки індентифіковано? — Відбитки змінилися, незмінними лишилися тільки деякі елементи малюнка, — відповів Тарнов. — Однак хімічні та фізичні аналізи показують, що групи елементів, незвичні для виділень людської шкіри і за складом, і за випромінюванням енергії, — ті ж самі. Різниця непринципова. Я схильний стверджувати, що це наслідив старий знайомець. — Якщо йому пощастить заволодіти кораблем і вийти в космос… — почав Ельбор Георгійович і замовк. У кабінеті запала тиша. Всі присутні думали про одне й те ж: про пробірки з мікробами, викрадені з лабораторії, про те, що за цей час міг іще накоїти супермозок. Вони уявляли, як з космічної орбіти дивиться на землю істота, для котрої і вони, і всі люди — лише об’єкти для дослідів, мікроби в краплі води, порошинки на шматочку тверді… “Ні, не всі, — подумав Ельбор Георгійович, згадавши про жінку з тонкою шиєю та високою зачіскою, жінку, яка так палко захищала свого коханого. — Та чи має це для нього значення?” — Не можна дозволити йому відлетіти з Землі, — сказав Олександр Миколайович. — У будь-якому разі його не можна випускати з-під контролю. Ельбор Георгійович недобре посміхнувся. — Дякую за рекомендації. Можна подумати, що він тут у нас під контролем. — І продовжував з наростаючим роздратуванням. — Ваш заступник, наприклад, вважає, що супермозкові треба надати повну свободу. Ви ж рекомендуєте не випускати його з-під контролю. Добре, ми прислухаємося до ваших рекомендацій. Але який кордон здатний затримати його? Що б, наприклад, порадили ви? Подвоїти, потроїти, подесятерити охорону? Включити до неї наших працівників розшуку? Проте із збільшенням числа людей зростуть і шанси супермозку загубитися серед них. Звичайно, ми застосуємо засоби безпеки. Опрацюємо на певний час іншу систему забезпечення старту космічних кораблів. Будемо випускати з нижніх ярусів на стартові площадки по одному кораблю. Але де ж гарантія, що цей супер не придумає контрзаходів? Та чи є, чорти забирай, у нього ахіллесова п’ята? Вираз “чорти забирай” свідчив про те, що Ельбор Георгійович дійшов до кондиції. Та зовні він був абсолютно спокійний, і його подальші слова пролунали для полковника Тарнова цілковитою несподіванкою: Є рекомендація, аби операцією, як і раніше, керував полковник Тарнов. Комісар підтвердив це рішення кивком голови. Потім сказав, звертаючись до полковника: — До речі, ви й знайомі з ним більше за інших. А його “батьки”, за рішенням академії, й надалі допомагатимуть вам. Олександр Миколайович хотів щось сказати. Комісар рвучко повернувся до нього. — Це буде справедливо, — промовив він, стримуючи рокітливий бас. — Ви його породили — вам і належить його урезонювати. Кому ж, як не “батькам”… Олександр Миколайович ладен був не на жарт образитись, тим паче що слова комісара не були позбавлені справедливості. Але тут йому сяйнула рятівна думка, і він поспішив її висловити: Є і в нього ахіллесова п’ята! З огляду на свою складність супермозок має одну істотну слабкість. Ельбор Георгійович підняв на нього погляд, що гостро спалахнув: — Яку? — Коли вже в нього виникає почуття, воно стає дуже складним і глибоким… Він замовк на мить, насолоджуючись зацікавленістю співрозмовника, і продовжив: — А судячи з розповіді тієї жінки, Аліни Іванівни, почуття в нього виникло. І ви пропонуєте?.. — Так! Включити її в охорону космодрому. Він не наважиться завдати їй шкоди. А вже вона найбільше з-поміж усіх зацікавлена в тому, щоб він нікуди не відлітав. — Я далеко не впевнений у доцільності таких дій, — сказав Ельбор Георгійович, — але вирішувати Тарнову. Вій головний виконавець операції. Полковник раптом зауважив про себе, що підборіддя в Олександра Миколайовича не тільки квадратне, але й важке, уперте, розділене глибокою западиною, а ніс у нього короткий і владний. — Це антилюдяно! — обурився Михайло Дмитрович, дізнавшись про їхнє рішення. — Антилюдяно і недозволено! Я опротестую вашу рекомендацію в академії, Олександре Миколайовичу. Він старався говорити якомога категоричніше. Та жоден з його опонентів не збентежився. — Ми виклали їй наші міркування, і вона сама згодилася, — мовив полковник. Голос його був м’яким, а це, як добре засвоїв Михайло Дмитрович, означало, що сперечатися з ним марна річ. І все ж він спробував: — Я говорю не про неї, а про нього. Голос полковника зробився ще м’якшим, оксамитнішим, у ньому почулися воркітливі нотки: — Ви ж самі розумієте, що не можна дозволити йому забиратися в космос. — Він — не людина, і ми застосовуємо до нього відповідні методи, — відрізав Олександр Миколайович. Михайло Дмитрович готовий був благати: — Але ж він не бажає людям нічого лихого. Згадайте про ліки. Олександр Миколайович зневажливо махнув рукою. — Димова завіса, запізніле каяття. А смерть шофера? Це, на вашу думку, благодіяння? — Він не знав, що станеться аварія. Михайло Дмитрович облизав пересохлі губи, невпевнено додав: — Я ж бо вже казав про ліки, які створив він. — А я вам уже казав про запізніле каяття. А втім, це й на каяття не схоже. Скоріше за все — ще один етап в експерименті. Частину знищити, частину вилікувати, частину залишити на контролі. — Олександр Миколайович увесь час поглядав на полковника: всі ці докази адресувалися йому. Вони означали, що більше ризикувати Олександр Миколайович наміру не має. І полковник поквапився йому на допомогу. Суворо дивлячись на Михайла Дмитровича, він мовив: — Впізнавши його, ви зобов’язані були негайно повідомити нас і допомогти його затримати. Від полковникової м’якості не залишилося й сліду. Та Михайло Дмитрович не злякався. Він труснув ріденькою зачіскою і задирливим півнячим голосом нагадав: — Ви самі дозволили мені діяти на свій розсуд. Напруження мусило прорватися. Навіть нерви Тарнова напнулися до краю. І він вліпив мов ляпас: — Ну то цей дозвіл я відтепер скасовую. Він трохи почервонів, але не від злості, а з сорому. Він думав: “Я припустився несправедливості по відношенню до нього”. Це зрозумів і Олександр Миколайович. Аби загладити враження від спалаху полковника, промовив: — Та зрозумійте ж, ніхто з нас не може точно передбачити, що йому спаде на думку. Хто ми для нього? “Батьки”, — без тіні посмішки відказав Михайло Дмитрович, і його довге обличчя посвітлішало. — Він завжди це пам’ятає. — Він особисто говорив вам? — Ні, але… — Навіть й цього не було? Самі здогадки? — Та ви ж не говорили з ним, не бачили його. Повірте, найкраще — це не ганятися за ним. Він сам прийде до нас. Якщо гора не йде до Магомета… Треба тільки почекати. — Ми не маємо права ризикувати, — переконано заперечив полковник. — Ми нічим не ризикуємо. Він уже немало знає про нас. Такий могутній розум не може бути спрямований на зло. — Чому ж він уникає зустрічей з нами? — Цього я не знаю. Очевидно, ще не настав час? Час розкидати каміння і час збирати каміння… — Безвідповідальна демагогія, — резюмував Олександр Миколайович. Канал підходив до лівого крила космодрому. Здалеку було видно ящіркоподібні витягнуті шиї щогл і ферм, бовваніли башти обслуговування та кабель-заправочні вежі, будинки підстанцій та радіолокаційних систем наведення. Закутий у бетон берег був прямовисним і неприступним. Ліниво обмивала вода слизьке, вкрите мохом каміння. Але і в цьому, раніше пустельному місці, тепер перебував патруль. Він складався з одного чоловіка та двох роботів із заблокованою програмою людської безпеки. Роботи відповідали за безпеку тільки однієї людини — патрульного і беззаперечно виконували його накази. Якби він наказав убити людину, роботи виконали б його наказ. Один з них, приземкуватий, легкий, з віялом антени локатора на голові, був марки “Ш” — шукач; другий, могутній, озброєний бойовим лазером, з довгими витягнутими клішнями, — марки “ВО” — воєнізована охорона. Зненацька робот-шукач засвітив сигнал “бачу”. Патрульний подивився туди, куди показував робот. У ту ж мить сигнал згас. Із зеленкуватої води вистромилася людська голова. Вона повернулася з боку на бік, занурилася, зникла. Потім з’явилася знову. Крізь прозору воду згідно із законами оптики мусило б просвічуватися й тіло, руки, йоги. Однак їх не було видно. Лише голова та шия. Нерви в патрульного досить міцні, він був не схильний до містики. Переконавшись, що таке саме зображення з’явилося на контрольному екрані робота, патрульний подумав: “Непогане маскування. Чи то розпорошення якоїсь речовини у воді, чи маскувальний костюм”. Він би, звичайно, здивувався, якби дізнався, що спостерігає властивість істоти набувати забарвлення середовища: на зразок того, як це робить восьминіг або хамелеон, тільки більш досконало. Патрульний би здивувався, але не розгубився, як не розгубився він і зараз. Вказівним пальцем лівої руки намацав клавішу кишенькової рації, натиснув на неї, посилаючи на центральний диспетчерський пункт сигнал тривоги. Одночасно він пошепки наказав роботам залягти і сам сховався за них, надалі спостерігаючи за “гостем”. Голова вистромилась із води біля самого берега. Шия витягнулася. З’явилися руки. Вони торкнулися слизького бетону і мовби приклеїлися до нього. Наче ящірка, звиваючись, “гість” поповз по прямовисному берегу… Патрульний не розгубився і цим разом. Скоряючись його командам, роботи відрізали “гостю” шлях до води. Тим часом наспіли інші патрульні зі своїми роботами. Юрій не встиг зробити й кількох кроків по берегу, як його оточили. Вісім роботів і четверо людей, кожний з яких перебував у зоні своїх роботів, зімкнули кільце навколо нього. Від будівлі, де містилася служба радіонаведення, спішило кілька чоловік. — Юрію Юрійовичу, зупиніться! Нам необхідно поговорити! — гукнув через мегафон полковник Тарнов. Одначе Юрій мовби й не чув його слів. Він ішов просто на роботів-охоронників, ішов так, наче перед ним нікого по було. Роботи накинулися на нього, замахали клішнями, намагалися приловчитися і схопити його, сповити в жорстких обіймах. Та щойно маніпулятор робота наближався досить близько до мети, як його відкидала незнана сила, замало не вириваючи з суглоба. Це було дивне видовище. Юрій ішов уперед, не зменшуючи швидкості, а роботи задкували й молотили маніпуляторами повітря, як вітряки. Лунав скрегіт і тріск — не витримавши навантаження, лопалися зчленення маніпуляторів. — Зупиніться, Юрію Юрійовичу, інакше вас знищать! — попередив полковник Тарнов. І знову Юрій ніяк не відреагував на його слова. Він ішов напролом, наче танк, в одному напрямі — до корабля. Надривно завила сирена. Люди кинулись у бункери. Найближчий до Юрія робот-охоронник повів плечем і простягнув уперед правий верхній маніпулятор. Решта роботів, мовби тільки на це й чекали, теж повели плечима, простягнувши вперед свої маніпулятори із затиснутими в них лазерами. Юрій ішов далі, ніби не помічаючи їх. Та коли до нього простягайся рубінові спопеляючі нитки, на їхньому шляху вже виникло захисне поле. Воно було невидимим, лише повітря навколо Юрія мовби загусло й почало вібрувати. Спалахнув огонь, пролунав гуркіт. Падали зрізані променем щогли, телеперископи, антени, руйнувалися балки. Захисне поле відштовхнуло лазерні промені, відбило їх, наче дзеркало — сонячне світло. І вони вдарили в зворотному напрямі. На щастя, для людей спрацювала автоматична система безпеки космодрому, і палаючі бункери опустилися на нижній ярус. …Полковник Тарнов опритомнів на шпитальному ліжку. В палаті лежало ще декілька чоловік, які дістали опіки. У цих “дідах Морозах” насилу можна було впізнати Олександра Миколайовича та Михайла Дмитровича. До палати ввійшов лікар. Він подивився на показання датчиків, умонтованих в ліжка, торкнувся прохолодною рукою полковникового лоба і сказав йому: — З вами хочуть поговорити. — Жду, — відказав Тарнов. Розпухлі губи погано слухалися його. Зайшов черговий по космодрому. Зустрівши запитальний погляд полковника, мовив: — Він не відлетів. Корабель було пошкоджено вогнем. — Він прийде знову, — прошепелявив полковник. Тепер запитальним зробився погляд чергового. “Він вирішив будь-що полетіти, — думав Тарнов. — Що йому потрібно в космосі, ми не знаємо. Безсумнівно, він прихопить із собою зброю, якою відбивався на космодромі. Але що це за зброя? Схоже на лазер — такий самий, як лазери роботів. Подумати лише, він устиг увімкнути його на частки секунди раніше, ніж вони відкрили вогонь! Значить, готувався заздалегідь. Та чому в такому разі він не відкрив огонь зразу, як тільки ми оточили його? Мені б легше було відповісти на свої запитання, якби я знав, чого він хоче. Захопити нашу планету і влаштувати на ній випробний полігон? Учені, його творці, кажуть, що його створення призначалося для цілком певної мети. Проте він міг поставити перед собою інші цілі. І, може бути, нині йому потрібна вся Земля як гігантський людський мурашник для дослідів? Можливо, найстрашніший злочинець — учений, для якого експеримент над усе?” Полковникові раптом здалося, що він бачить тисячі облич. Він розрізняв з-поміж них обличчя своїх дітей, дружини, обличчя рідних та знайомих, яких він покликаний оберігати. Вони дивилися на нього з надією… А для отого, званого супермозком, ці обличчя були нічим, загальним тлом, матеріалом для дослідів… Тарнов не раз спіткався із смертю, як говорили його співробітники, “ніс у ніс”. Колись, ще замолоду, він один затримав трьох злочинців. Поранений, спливаючи кров’ю, вія доставив їх у відділення міліції і на порозі знепритомнів. А вже по трьох тижнях, які довелося пролежати в лікарні, зголосився добровольцем в опергрупу, що відбувала на пошуки вкрай небезпечного бандита. Він і тепер не любив “прокисати в кабінеті” і нерідко, незважаючи на розноси від начальства, особисто очолював опергрупи. Та, побачивши, як супермозок пер напролом крізь кордон роботів, полковник відчув справжній страх. Він боявся, що ані ціною власного життя, ані навіть сотень життів своїх товаришів не зможе зупинити цей всезмагаючий “танк” з незнаної плоті, не зможе врятувати тих, хто довірився йому… Рішення прийшло саме по собі. Полковник трошки підвівся, сперся на бильце ліжка. Його погляд знову був твердим і гострим, як лезо меча. Він відповів черговому: — Ми посилимо охорону сьомого квадрата. Але на посту номер один залиште тільки жінку-лікаря, котра там перебуває. У підготовлений до старту корабель помістіть устрій, який вам передасть мій помічник. Полковник зачекав, поки черговий піде, і тільки потому дозволив собі відкинутися на подушки. Великі краплі поту стікали його обличчям. Він розумів, що поспішив із наказом. Треба ще порадитись з Ельбором Георгійовичем… Темне небо піднімалося дедалі вище, поступово відшаровуючись од землі, і між ним та землею з’явилися рожеві смуги. Проступали з темряви гігантські гідродомкрати, стріли із захватами та вітровими кріпленнями, платформи, щогли. Світанок зливав рожеві смуги в одну, наповнював їх кров’ю й вогнем. Десь оподалік кричала птиця, переміщаючись усе далі до обрію. Юрій минув смугу загорджень і патрульні пости, прямуючи до сьомого квадрата. Він проходив повз людей і роботів так близько, що міг їх торкнутися рукою. Він навіть не знав, що серед людей с самбісти й дзюдоїсти, кращі працівники розшуку. Багато з них не побоялися б сам на сам вийти на затримання цілої групи. Але зараз ці люди ніяк не реагували на його появу. Він відбивався у сітківці їхніх очей, але сигнали гасилися фільтрами мозку, не відбиваючись у свідомості. Якби людям сказали, що хтось іде повз них, вони б не повірили. Мозки роботів було заблоковано за тим же принципом. Юрій ішов упевнено, відкрито. Він знав, що цим разом ніхто не зуміє зупинити або хоча б затримати його. Ввійшов у сьомий квадрат і подивувався силі-силенній постових. Потім почалася безлюдна зона. “Що вони ще замислили?” — подумав він з деяким неспокоєм, але не сповільнив руху. Він думав:  

“…Не можна сказати, що я починаю експеримент найкращим чином. За логікою мені слід було спокійно ждати, поки люди створять організм-корабель і запустять мене на орбіту. Вони б передбачили в кораблі кожен гвинтик, вони б щедро поділилися зі мною всіма знаннями, які, на їхню думку, потрібні мені для виконання завдання. Вони не хотіли дати мені лише одного — свого єства, бо гадали, що це для мене необов’язкова якість, зайва розкіш. Вони б нізащо не повірили, що без цієї “необов’язкової якості” я не міг би виконати те завдання, для якого мене було створено…” “…Люди створили мене не тільки для того, щоб я проникнув у Горловину Всесвіту, але й для того, щоб я, дослідивши будову світу, відповів на питання питань, на котре вони самі не змогли відповісти. Вони тисячі разів запитували себе: для чого ми мучилися, любили, ненавиділи, народжувались і вмирали? Для чого? Я можу відмахнутися від цього запитання. Але тоді я не взнаю: для чого я? Чи є в усьому цьому який-небудь сенс, чи мені належить його придумати? А чи те, про що я думав раніше, — це переддвер’я єдиної відповіді і не треба шукати іншої? А можливо, я силкуюся знайти щось у хаосі, котрий є відповіддю сам по собі, і якщо я виділю в нім щось, то виділю це тільки для себе, і лише для мене це буде вірним? Чи можна знайти провідний промінь у спалаху вибуху, що складається з проміння оскаженілих молекул та атомів? Хто зуміє відшукати головну ноту в галактичному шумі? Може, навіть мої пошуки виявляться неоригінальними і неможливими до вирізнення нотами в загальному шумі, в хаосі, який складається із суцільного пошуку? А втім, я впадаю в іншу крайність. Адже в шумі морських глибин існує головна повторювана нота. Певні причини породжують вибух, і вибух у свою чергу щось породжує. Хіба я не переконувався багато разів, що навіть за дуже складними вчинками людей, котрі здавалися випадковими і незбагненними, стоять цілком певні спонукальні мотиви? їх виявлялося не так уже й багато, в усякому разі не набагато більше, ніж літер в абетці, з яких люди складають безконечну кількість слів, — іноді, аби приховати, іноді, аби викрити ці самі мотиви. Можливо, так і у Всесвіті, якщо досліджувати його не тільки зсередини, але і ззовні, пощастить відшукати декілька головних причин розвитку, головних стимулів і, тримаючись за них, мов за провідні нитки в лабіринті, прийти до єдиної відповіді? Або ж нічого не вийде, і, смикаючи за ці нитки, я уподібнюсь мусі і ще більше заплутаюсь у павутинні сумнівів?”  



 

Юрій зупинився. Він не міг і кроку ступити, не міг руху зробити, настільки безглуздою здалася йому вся його витівка. Він увімкнув усі свої органи і побачив світ доокола себе грімкотливим і виблискуючим у музиці радіації. Світ звивався в радіохвилях, вивергав потоки часток, зіштовхувався, спалахував зеленими та оранжевими звуками. Він був розкладений у колонки цифр, зібраний у пучки формул, у пилоподібні та синусоїдальні запахи, відбивався в кривих дзеркалах своїх згинів, у плинній і студеніючій теплоті, що виконувала танок смерті. Та скільки він не вслуховувався в зелені шарпані звуки, в мелодію вогню та сліпучих завихрень, скільки не сприймав ласкавих і колючих, загрозливих хвиль, скільки не вдивлявся в танок трикутників і зрізаних конусів, у ревучі водоспади цифр, не було не тільки відповіді, але й підказки. Світ навколо нього вибухав і гримів, зміївся і кусав сам себе за хвіст, утиканий зірками, мов реп’яхами, народжував і вбивав себе, воскресав і розцвітав суцвіттям, але не розкривався. Світ був байдужий до нього, сигома. Тоді він зібрав воєдино всю міць своєї далекобійної уяви, сполучаючи її з найточнішими і найбезстороннішими аналізами, об’єктивними, мов холод вічної ночі, і спробував побачити світ таким, яким він буде там, куди він має устромитися. На нього навалилося крижане обпалююче безгоміння, байдужість якого він добре уявляв. Страх заморозив йому душу — він уперше злякався, що й там не знайде відповіді. І коли він уже опустився, вже розчарувався, вже впав у відчай, уже хотів замкнутися, ніби у коконі, в малій людській сутності, якої ледве встиг набути, сама собою виникла в пам’яті одна з найкоротших фраз, одна з найнепомиль-ніших істин, подарованих йому людством: “зупинка — смерть”. І він знову рушив уперед. Починався коридор між вежами, що вів до стартового майданчика. В кінці коридора знаходився пост № 1. Юрій помітив здалеку маленьку жіночу постать. Неясне почуття виникло у нього. В цьому почутті були й тривога, і жаль, і — що явилося, як удар грому, — чекання радості. Все це промайнуло, зникло, бо в наступну мить пам’ять проявила і співставила зображення із зразками, які знаходились у ній, — і Юрій упізнав Алю. Він мав би у відповідності із своїми намірами просто навести поле, ласкаво оповити ним її і зробити те ж саме, що зробив з патрульними. Він подумав:  



“…Я не повинен затримуватись ані на мілісекунду. Адже все розраховано без допусків. Я ввійду у підпростір у момент Великого протистояння. Лише тоді я зможу виявити Горловину…” “…Для неї краще не зустрічатися зараз зі мною, не прощатися. Вона плакатиме і говоритиме непотрібні й безпорадні слова. Аля має рацію: для неї важливіший її всесвіт. Він спорожнів. Мабуть, немає нічого страшнішого за спорожнілий всесвіт…” “…Що зі мною коїться? Як розшифрувати мій стан? Одночасне включення різних програм, у тому числі протилежних і суперечливих? Схоже на те, що я пережив отоді вночі…”  

 

“Висновок: найрозумніше — навести поле”. Так він подумав, проте не навів поля, і Аля впізнала його. Вона не кинулася назустріч, не зраділа. Тяжко зітхнула і випросталась, опустивши руки. “От і розплата за мою нерішучість”, — подумав він і запитав: — Вони тобі сказали про мене, пояснили, хто я такий? Не чекаючи на її відповідь, підтвердив: — Вони мовили правду. Аля подивилася на нього з жалем, як мати дивиться на нерозумного сина. — Це не має значення. — А що має значення? — Не треба говорити про це, — її губи тремтіли, а очі раптом усміхнулися таємним думкам. Юрій відчув, як його охоплює і підносить хвиля божевільної радості від того, що він бачить Алю, бачить, як тремтять її уста й усміхаються очі. “Безліч протилежних і суперечливих програм, — майнула думка. — І я — тріска в їхньому вирі…” Він нічого не робив, аби виборсатися з виру. Стояв і дивився на неї зверху вниз, бачив пасмо, що впало на чоло, зморщечку на носі, западинку на нижній губі… Тиша була крихкою, як весняний льодок. Дуже далеко, аж під обрієм кричав птах. — Що ти робив увесь цей час? — Пізнавав людей. Удосконалював себе. Ставав сигомом. — Ти не змінив своїх намірів? Він поклав їй руку на плече, і Аля пригадала її гарячу ласкаву вагу. — Я не міг змінити своїх намірів. Я створений для них. Він відчував, як навально минає час — час, розрахований ним із такою старанністю, час, необхідний для здійснення задуманого. Та замість того, щоб скоріше розпрощатися з нею, він сказав: — Я зрозумів одну важливу істину, яку знають усі люди. Наш спільний знайомий Михайло Дмитрович мовив би, що нове — це добре забуте старе. — При цьому Юрій пожував губами і справді нагадав чимось Михайла Дмитровича. — Виявляється, ще вчені старожитності розуміли: людина — не тільки син Землі, але й дитя космосу. Її, як і все на Землі, як і саму Землю, породив космос, і, значить, її здоров’я і життя нерозривно пов’язані з космосом. Однак цю істину почали занадто звеличувати, її вбрали в золочені шати, підрум’янили і прикрасили, словом, перетворили на свою протилежність — догму. Забувши про те, що людина в усьому залежить од Землі, від її магнітного поля, від складу атмосфери, забувши, що людина живе в суспільстві і підлягає його законам, — усю поведінку людини, її долю почали пов’язувати з розташуванням та рухом світил. Так істина, що стала догмою, почала слугувати шарлатанам. — Гороскопи? — запитала Аля. І це теж. Вони передбачали те, чого не можна було передбачити без урахування земних умов. А щоб опрацювати колосальні масштаби інформації, не було потрібного пристрою. Накопичувалися помилки. В гороскопи перестали вірити. І заразом з водою, як це часто бувало, вихлюпнули й дитину. Тепер життя і долю людини пов’язували тільки з Землею, із земними умовами. Спливло багато часу, люди мусили вийти в космос, аби заново відкрити стару істину, що вони — діти космосу, що без урахування випромінення зірок не можна ефективно лікувати хвороби, що з сонячною активністю зв’язана мінливість мікробів та вірусів, що потоки космічних часток впливають на всі біологічні процеси. А загалом — те, що заповітна казкова скринька, де сховано таємницю живої води, таємницю походження та безсмертя, знаходиться за межами Землі, Сонячної системи… — За межами Всесвіту? Він посміхнувся. — Ти вже випереджаєш мене, маленька. Пам’ятаєш, я говорив тобі про пташку, про метелика, яких треба випустити з кімнати, щоб урятувати? — Ти збираєшся це зробити з людьми? Слід би все ж таки запитати і в них. — Ти занадто забігаєш уперед, маленька. Я нікого не збираюся поки що випускати, крім себе. Але я хочу вийти за межі замкненого світу, аби більше дізнатися про нього. Зараз я стартую із Землі на кораблі, а на зовнішній орбіті створю з нього новий корабель і спробую крізь підпростір вийти до Горловини Всесвіту, за його межі. Якщо це мені вдасться, я зможу взнати про Всесвіт дещо істотне. І про мене? Його погляд згаснув, самозаглибився. Він знерухомів, уражений думками, викликаними її запитанням:  

“Адже я вже прийшов до висновку, що головна цінність людини полягає не в її моці. Головне в тому, що вона може вчинити наперекір і своїй моці, і своєму безсиллю. Головне не те, що вона здатна підкоряти природу навколо себе, а те, що завдяки цьому вона підкоряє її в самій собі. Так вона здобуває, виховує в собі головну цінність — людяність. Ось чому вчить мене ця жінка своїми наївними запитаннями і своїм коханням”. “Людина повинна розуміти себе і знати, звідки береться її сила та її безсилля. Тоді вона прийде до несподіваних висновків, наприклад, до думки, яка мучить мене давно і на яку я досі не знайду відповіді. Можливо, найважливіше за все стати звичайною людиною і зробити щасливою хоч би оцю жінку? Чи тоді виявиться правдивою пісня робота?”  



 

Вона ждала відповіді на своє запитання. І тоді він поліз у кишеню і дістав звідти складений учетверо аркушик паперу. — Розгорни, — попросив. Це був малюнок — шаржований портрет Алі у профіль. Декілька ліній, проте в них безпомилково впізнавався оригінал, аж до характерного виразу обличчя. — Ти дечому навчився. — Дечому, — відгукнувся він. Час, розрахований ним до мілісекунд, мчав повз нього, мов дикий табун, протікав крізь пальці, як вода, а він усе ще не міг зібратися на силі і стиснути пальці докупи, в кулак. — Тобі, напевно, пора, — мовила Аля. — Я повернусь. Аля знала, що він не повернеться, в усякому разі — за її життя. — Я чекатиму, — сказала вона. — Коли повернешся, подзвони біля дверей три рази. — Два довгих і один короткий. — Все-таки запам’ятав. І на тому спасибі. — І мовби ненароком кинула: — У кораблі встановлено якийсь додатковий пристрій. Він може виявитися небезпечним для тебе. — Дякую. — Він кивнув. — Мені буде неважко його знешкодити. — А що тобі важко? — Вона задирливо відкинула голову, марнуючи сили, яких і так було на денці. Він згадав її слова “це не має значення”. Так, у її всесвіті його походження не мало значення. Там мало значення лише те, що було між ними, їхнє почуття, яке одного разу вразило його своєю силою, здатною зблизити навіть такі різні істоти, як вони. Він думав про головну цінність людства, яка містилося і в цій знайомій і незнайомій йому жінці. Десятки варіантів відповідей на її запитання закружляло в його голові. Але він сказав тільки: — Те, що тсбі легко.



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка