В. В. Головачов Художнє оформлення


ПОЛКОВНИК ТАРНОВ ВИХОДИТЬ НА СЛІД



Сторінка12/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.8 Mb.
ТипЗакон
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   22

ПОЛКОВНИК ТАРНОВ ВИХОДИТЬ НА СЛІД


У ці дні стіл полковника Тарнова був схожий на стіл курортного фотографа. На ньому громадилися пачки фотокарток і художніх листівок з краєвидами курортного узбережжя. Полковник одібрав з них кілька десятків, акуратно посортував, перев’язав, позначив кожну і вручив їх своїм помічникам. Усі вони того ж дня вилетіли на узбережжя. А полковник ще цілий тиждень бачив кольорові сни з краєвидами, і дія в них постійно відбувалася на березі моря. Відомості від помічників надходили скупі й невтішні. На курортному узбережжі була сила-силенна місць, схожих на те, про яке розказував робот. Не допомагала й згадка про те, що найближча гора знаходилась од парку на відстані в чотири кілометри сто шістдесят метрів. У полковника не було підстав нарікати на помічників. Вони виявляли і кмітливість, і наполегливість у пошуках, вони враховували різні допуски, котрі могли бути у визначенні відстані. Майор Сьомій, наділений особливо розвинутою уявою, визначив понад десяток варіантів, у котрих фраза робота про відстань могла виявитися вірною, в тому числі й варіант, який передбачав, що робот знав про відстань зі слів людини. Майор на вертольоті пролетів над усім узбережжям. Він по приладах визначив різні точки, які могли б співпасти з шуканою. Він робив заміри, повисаючи на розгойданій драбинці над морем, досліджував скелі, навіть віддалено схожі на вершини гір, ризикуючи “познайомитися” з ними надто близько, приземлявся в селищах, накопичив сотні мислимих і немислимих запитань і відповідей, і все — марно. Серед помічників полковника Тарнова, посланих на узбережжя, був ветеран міліції, який у п’ятдесят років дослухався до капітана. Всі дивувалися, чому Тарнов його включив у пошукову групу. Капітана Улобова називали позаочі “параграфом”, і це прізвисько цілковито відповідало його вдачі. Він був геть-чисто позбавлений уяви. У відношенні До нього в Тарнова був особливий розрахунок, і він майже не здивувався, коли саме від капітана Улобова надійшло повідомлення, на яке він так чекав. Капітан, котрий шукав лише місць, од яких “найближча гора була віддалена на 4 кілометри 160 метрів округлено”, став перевіряти й селища поза курортною зоною. І він виявив, що в селищі Кам’янка віддаль од вершини гори до центральної алеї парку по прямій дорівнює 4 кілометри 160 і 4 десятих метра. Та оскільки це було 4, а не 6 десятих, і оскільки в інструкції було слово “округлено”, капітан Улобов зацікавився, чи немає там здравниць. Він установив, що в селищі цього року відкрився заводський будинок відпочинку, ще не занесений у довідники. — Вісь “робот-капітан Улобов” спрацювала, — сказав Тарнов, цілуючи на прощання дружину, Він негайно вилетів у Кам’янку. Одначе найретельніший опит усіх, хто міг би бачити людину, чиї прикмети відповідали б прикметам Великого Хазяїна, нічого не дав. Через те, що селище було невелике і присутність у ньому людини з роботом-слугою не могла лишитися непоміченою, доводилося робити висновок: сталася помилка. Тим часом словесний портрет розшукуваного було розіслано в усі відділення міліції узбережжя. Відповідь прийшла з Ялти. Рятувальна служба якось помітила в морі плавця. Його окликали по радіо, та він не побажав завернути до берега. Довелося висилати катер. Суденце круто розвернулося перед самим носом упертюха, хлюпнувши на нього валом води і перетнувши дорогу в море. Рятувальники не дуже чемно запропонували йому зійти па борт. У відповідь плавець різко повернув і зник. Пошуки його були марними, і він попав у розряд утоплеників, через що, природно, в начальника служби та у двох рятувальників, які перебували тоді на катері, були поважні неприємності. Остання обставина допомогла їм згадати, що прикмети упертюха збігалися із словесним портретом. В Ялті полковника Тарнова зустріли працівники міськвідділу міліції і доповіли про те, що встигли зробити. Опит у будинках відпочинку, санаторіях і готелях нічого не дав. — Де б він не мешкав, хоч просто неба, він має харчуватися, — сказав полковник. — Опитайте офіціантів, роздавальників, слюсарів кухонь-автоматів. Та офіціанти в один голос відповіли: такої людини не бачили. Нічого не дав і опит продавців продовольчих магазинів і всіх численних працівників курортної служби харчування. І лише тоді, коли полковник уже було зібрався їхати з Ялти, до нього привели офіціанта з маленького приморського ресторану. Він повідомив, що нібито бачив чоловіка, котрим цікавиться міліція. Той приходив одного разу в ресторан разом із жінкою. — Вони взяли два наших фірмових біфштекси, — мовив офіціант і багатозначно стулив губи. — Так от, — він витримав невелику паузу, — по тому, як вони пішли, я виявив, що один фірмовий біфштекс, акуратно розрізаний на шматочки, валявся під столом. — Звідки ви знаєте, що там був увесь біфштекс, коли ви бачили тільки шматочки? — поцікавився полковник. — Двадцять років працюю на одній посаді, товаришу начальник. Я склав би його з тих шматків докупи, як із кубиків карту. — Хто ж із двох, по-вашому, не їв? — Він. — Упевнені? Губи стулилися ще дужче, затим випнулися, наче чоловік зібрався пити чай із блюдечка. — Упевнений. Я, звичайно, не міг спостерігати їх увесь час. Уже потім, коли я знайшов це під столом, — офіціантові очі гнівно блиснули, — я згадав, що мужчина, як тільки жінка відвернулася, зробив отакий рух. Він повів рукою, наче змахуючи щось зі столу. Маленькі колючі очі так і вп’ялися в полковника. — Спочатку я подумав, що мені привиділося. Фірмові страви у нас завжди приготовані чудово. (Полковник згадав, що в ресторані кухарює офіціантова жінка, і обурення його стало зрозумілим). Можливо, подумав я, він хворий і приховує це. А як ви гадаєте, товаришу начальник? — Усе може бути, — прорік сакраментальну фразу полковник — улюблену фразу свого недруга. — А що за жінка? Офіціант розповів, що жінка молода, років на двадцять п’ять, середня на зріст, середньої повноти. їсть небагато, воліє молочне перед м’ясом, солодке — перед кислим, правильно користується столовим прибором, граційно відставляючи при цьому мізинець. Обличчя приємне, довгасте. Волосся кольору кукурудзяних зерен. Постать божественна. Одягнена в барвисту сукню або сарафан. Подробиць туалету він не запам’ятав, і полковник пожалкував, що офіціантом у ресторані — мужчина. І все-таки свідчення офіціанта давали Тарнову зачіпку для пошуків чоловіка і жінки. По-перше, саме місцезнаходження ресторану — не першорозрядного, на далекій околиці Ялти. Так що жінка, певне, мешкала десь поблизу. По-друге, виразний, хоча й дещо “гастрономічний” портрет дозволяв провести наочне розпізнання. І, нарешті, незвичайний ужиток біфштекса чоловіком, що можна було б витлумачити як ознаку шлункової хвороби, — ще одна додаткова прикмета. У відповідності із своїми висновками полковник наказав провести опит в усіх сусідніх санаторіях певного профілю. Водночас почав пошуки жінки. Окрім того, на нараді опергрупи він намітив ще один напрям пошуку. — У кожної людини є рідні, друзі. Напевно, є вони і в розшукуваного нами Юрія Юрійовича Степанова. “А цілком можна припустити, що він і так званий Великий Хазяїн — та ж сама особа”. — Другу фразу полковник мовив про себе і для себе. — У поведінці родичів та близьких є одна характерна і вельми цікава для нас риса. А саме: вони пишуть листи і особливо на курорти, дзвонять по телефону. Нам необхідно перевірити й ці канали. Полковник Тарнов, як і багато людей його професії, здавна виробив для себе особливі форми роботи. Не тільки до, але й після напружених нарад у лихоманці діяльності він улаштовував обов’язкові п’ятнадцятихвилинні “вікна” — наради з самим собою. На них він підводив підсумки, згадував, чи не полишив чого поза увагою. І цим разом, порадившись сам з собою, Тарнов прийшов до висновку, що йому слід знову і якомога швидше зустрітися з Олександром Миколайовичем. Тоді він ще не в змозі був визначити всієї важливості цього рішення. А саме ж Олександр Миколайович міг передбачати, що останні заходи полковника по розшуку близьких та рідних Юрія Юрійовича нічого не дадуть з одної простої причини… Повертаючись увечері до готелю, полковник зайшов у кафе повечеряти. Після свіжого повітря набережної в кафе було задушно, пахнуло шашликами й цибулею. Полковник за старою звичкою влаштувався в дальньому кутку, з якого було добре видно всю залу і двері. Він замовив офіціантові шашлик, каву і став чекати. Із свого затишного куточка Тарнов спостерігав за відвідувачами, роздивлявся одяг, химерні комбінації кольорів і візерунків, зачіски, вирази облич відвідувачів кафе. Ось увалився гурт молодиків. Послужлива пам’ять ніби ненароком проявила два-три фото, які він бачив колись на афішах, і Тарнов пригадав, що ці хлопці — артисти з відомого ансамблю. На маленькій естраді заграв джаз, випурхнула кокетлива немолода співачка у блискучій сукні. Хлопці з ансамблю обмінялися кількома фразами. Тарнов зрозумів: говорять про місцевий джаз, хвалять. Джаз справді грав непогано, у співачки виявився досить приємний голос. До кафе завітало ще кілька відвідувачів. Один із них був уже напідпитку. Він плюхнувся на стілець, закинув ногу на ногу так недбало, ніби це були ноги ганчіркової ляльки. Але в його руці, якою він обійняв свого товариша за плечі, вгадувалася сила. І цей його рух, і ця рука з короткими, товстими пальцями, темними обводами нігтів і витатуйованим якорем видалися Тарнову знайомими. …Це трапилося в молодості. Семен Тарнов після закінчення школи міліції прийшов працювати в карний розшук. Кілька успішних поїздок у складі опергрупи створили йому авторитет перспективного працівника. Потім він заочно закінчив юридичний факультет університету і почав працювати слідчим. Скоро почали говорити, що йому таланить. І ще говорили: “прискіпливий”. Його наставник якось запитав: “Навіщо тобі знати про дитинство розшукуваного злодія? Доказів у його справі задосить. А ти копирсаєшся, ніби матеріал для роману збираєш. Тобі не слідчим, а письменником бути…” З того часу поважне прізвисько “письменник” міцно приклеїлося до нього. Цікавість до незнайомих людей, яка звичайно з часом минає, у Тарнова з роками міцніла. Ця якість завдавала йому більше неприємностей, ніж втіхи. Він намагався перебороти себе, та марно. Ось і того пам’ятного вечора зайшов до кафе “Мрія”. Кілька тижнів опергрупа намагалася натрапити на слід бандита на прізвисько Грошик. Тарнов не випадково завітав до “Мрії”. Він прямував в інше місце, та, коли проходив повз двері кафе, його, як інколи говорять, “ніби щось штурхнуло”. Він послухався внутрішнього поклику, навіть не намагався аналізувати, відшукувати в пам’яті випадкову інформацію про місце юнацьких зустрічей Грошика з другом дитинства. Це він зробив значно пізніше… Коли Тарнов побачив у кафе гурт юнаків напідпитку і серед них хлопця з “ватяними” ногами, сірою шпаристою шкірою і наколкою на короткопалій руці, що владно лежала на чужому плечі, він шостим чуттям впізнав розшукуваного. — Ша, фраєр, — говорив Грошик незнайомому громадянину, — цю дівчину буду танцювати я! Тоді Тарнов підійшов до бандита і, дивлячись в його нахабні очі, мовив: — Дівчина зайнята, зрозуміло? В маленькому тісному дворику, куди вони вийшли на хвилинку “з’ясувати стосунки”, тривожно смикнулося серце бандита, коли “студент не здрейфив” і не “рвонув кігті”. Грошик побачив за парканом кількох людей і все зрозумів. Він спробував пробитися до воріт, та шлях йому заступив той самий “студент”. Грошик замахнувся. В останню мить Тарнов, який класично зробив підсічну, вгадав в його короткопалій руці ніж. Та було запізно, і бандитський ніж до самої набірної рукоятки увійшов у бік свого хазяїна. Працівники карного розшуку ніяк не могли збагнути, чому Семен Антонович ледь не плаче, стоячи над важко пораненим бандитом. Вони ж бо нічого не знали про важке дитинство цього хлопця, про успадковану від батька-алкоголіка хворобу, про те, як одного разу він все ж таки спробував вирватись із кола, “зав’язати” з своїм минулим. Та черствість адміністратора, до якого Грошик прийшов улаштуватись на роботу, відкинула його назад на хибний шлях. І ось сьогодні тут, у кафе, на набережній курортного міста, інтуїція знову підказала Тарнову: щось має трапитися. І хоча він уже закінчив вечерю і міг би піти, проте все сидів, дивлячись то на людей у залі, то на естраду, терпляче чекав. До мікрофона знову наблизилася та ж сама співачка. Оплески публіки були рідкими, та вона не зважала, махнула рукою — і миттю в залі згасло світло, зосталися лише матові вогники бокових світильників. На естраді спалахнули очі металевої маски робота, пролунала мелодія електронних інструментів, артистка простягла руки до маски і заспівала: Колись закохався робот У жінку земну, звичайну… Полковник напружився, він одразу згадав, де і коли чув цю пісню. — Я — робот, могутній, сталевий… Як хочеш — збудую замок, Для тебе одної все… На темній естраді яскраво спалахували в такт мелодії очі маски. Тарнов упіймав за лікоть метрдотеля, коли той проходив повз його столик. — Приємна пісня, — сказав полковник. — Чому не оголошують ім’я автора? — Ми тут ні при чому, — метрдотель знизав плечима. — Автор пісні невідомий. — Звідки ж узяли пісню ваші музиканти? Метрдотель зніяковів, кинув на співбесідника пильний погляд: — Даруйте, з ким маю честь?.. Через кілька хвилин керівник джазу, сорокарічний сухорлявий чорнявець, і молоденький музикант з обличчям херувима вже сиділи в маленькій артистичній вбиральні навпроти полковника Тарнова. — Ми переписали пісню з його мага, — чорнявець кивнув на “херувима”. — Вона користується у наших відвідувачів неабияким успіхом. Ми зверталися у ВААП, щоб узнати ім’я автора, та пісня там не зареєстрована. Ви не подумайте чого, якщо автор з’явиться, ми готові сплатити належний гонорар… — Як вам вдалося записати пісню на магнітофон? — Це було там, — музикант тицьнув у вікно довгим тонким пальцем. — В санаторному парку є стара алея. Я люблю інколи на її лавках прослуховувати нові записи. Одного разу я випадково почув, як невідома мені людина навчала робота цій пісні, сказала йому: “Запам’ятай, заспіваєш її потім жінці…” — Ви зустрічали ще колись цю людину? — ледь стримуючи хвилювання, запитав Тарнов. — Ні. Полковник дістав з кишені фото. — Схожий? Довгі пальці музиканта схопили фото, покрутили його на всі боки. Затим музикант непевно похитав головою, відкидаючи з чола довгі пасма волосся. — Ніби схожий. Та боюся помилитися… Він глянув у засмучені очі Тарнова і теж засмутився! — Здається, саме його я бачив з однією жінкою. її звуть Алею. Приїхала вона сюди чи то з Білгорода, чи то з Орла. Я кілька разів розмовляв з нею на пляжі. Хочете, спробую зобразити її. Я трохи малюю. Він узяв аркушик паперу і олівець. Зробив кілька штрихів, та враз зупинився, приголомшений несподіваною здогадкою. Спідлоба поглянув на полковника і невпевнено промовив: — Вибачте, можливо, автор цієї пісні — ви? ЮРІЙ ПОВЕРТАЄТЬСЯ


Дні йшли за днями, від Юрія не було вістей, і Аля втомилася ждати. Вона твердила собі подумки: “Сама винна, повірила в незбутнє. Він не міг залишитися з тобою, дурна гуско. Людина, якій нічого не варто вилікувати безнадійно хворого; чиї думки тобі незрозумілі, не може залишатися з тобою все життя. Ну що в тобі особливого? Рядова жінка…” Їй хотілося взивати себе образливими словами, звикнутися з ними, щоб згасити нестерпну виснажливу тугу чекання, щоб повернути сон і не бігти стрімголов на кожен дзвоник. На роботі стало важко. її вважали зцілителькою, в неї вірили не тільки хворі, а й лікарі. Непосильна відповідальність загрожувала зламати її. Аля кріпилася з останніх сил. Пригадувала Юрині слова і мимоволі наслідувала його. Найдивніше — це їй удавалось. Аля раптом виявила, що за короткий час знайомства з Юрієм навчилася і в думках наслідувати його. Самі собою з’являлися несподівані висновки із звичайних фактів — всупереч усьому — вони підтверджувалися на практиці. “Здається, він навчив мене думати по-своєму. Хіба вже за саме це я не повинна бути йому вдячною?” Невдовзі вона переконалася, що справа не лише в наслідуванні… Якось зустрілася з випадком прогресивної м’язової дистрофії, міопатії. Ця хвороба, пов’язана із порушенням обміну речовин у м’язах, успадковувалася з покоління в покоління і вважалася невигойною. Згодом з нею навчилися боротися і навіть іноді відновлювати рухові функції. І от перед Алею юнак, уражений через десятиріччя хворобою діда. Його лікували в столичних клініках і не вилікували. Клінічна картина змінилася, та аналізи, як і раніше, були загрозливі, переконливо засвідчували, що після ремісії настане погіршення. Вона добре уявляла собі, як його обличчя знову робитиметься млявим, скам’яніло-неживим, розпливчастим, як згасатимуть очі… Аля багато разів читала історію хвороби, знайомилася з методами лікування і марно намагалася винайти щось нове. У повній знемозі вона куняла вдома у кріслі перед телевізором. Передавали ревю з Франції. Це було те саме крісло, в якому полюбляв сидіти Юра. Зненацька в її заволочені дрімотою думки ввірвався знайомий голос: “Дивися на екран!” У центрі екрана серед танцівниць утворилася світла пляма. її межі почали швидко розширюватися. Затим у плямі виникли контури головного та спинного мозку. Ось вони проступили виразніше, забарвилися, заповнилися цифрами, символами. Деякі з них пульсували, укладалися в комбінації, графіки. Вона збагнула, що їй показують ділянки організму хворого і підказують способи лікування. “Ясно?” — запитав той самий голос. — Це ти, Юро? — вигукнула вона. “Заспокойся, маленька. Дивися на екран. Препарат в організмі хворого спричинився до перебудови роботи залоз. А первинну хворобу давно вилікувано. Ти застосуєш прилад Сидорякіна, але вібратор з’єднаєш ось так…” — Я не запам’ятаю, Юро! — кричала вона, розмазуючи по обличчі сльози. “Запам’ятаєш”, — Коли ти приїдеш? Я не можу більше! “Зажди ще трохи. Зовсім трішки”. Голос щез, а пляма на екрані ще деякий час зоставалася. Потім стала розмиватись, обриси її розпливалися, крізь них проступили танцюючі дівчата. Вона не все зрозуміла з того, що бачила, одначе зробила, як він звелів. Юнак почав швидко одужувати, свідомість поверталася, вже на другий день після першого сеансу лікування припинилися корчі. А на четвертий день пізно ввечері приїхав Юра. Три дзвінки — два довгих і один короткий — підняли Алю з постелі. Вона накинула халатик і, поспішаючи до дверей, наштовхувалася на меблі, її кидало то в жар, то в холод. Вона ще довго потім боялася, що його приїзд їй наснився, і так міцно обіймала його, аж сама не могла дихати. — Ти чому мовчиш? — питала Аля. — Ти все ще там, далеко? Що сталося? Їй довелося довго повторювати свої запитання, ковтаючи сльози. Він мовчав. З’явилася нова підозра. — У тебе є сім’я? Ти одружений, скажи? Ти про них думаєш? Він хитнув головою, струшуючи оціпеніння. — Ось воно як буває, виявляється… — І замовк. Вона торсала його за плечі: — Що буває? Не муч мене, говори… Що сталося? — Здається, я закохався в тебе, маленька. На синій хвилі грали сонячні полиски. Синя хвиля піднесла її на гребені, закружляла в шаленій радості. — Це правда? Правда? — Правда. Щось дивне зі мною коїться. Я не можу керувати собою, стежити за собою збоку. — Ти й не повинен залишатися спостерігачем. Це буває з кожною людиною. Це мусить бути! — З людиною… — протягнув він. Дивним був його голос, таким дивним, що навіть зараз Аля це відчула. Вона відчула, що з цим словом пов’язане щось таке, про що йому краще не нагадувати в ці хвилини. Самі собою знайшлися потрібні слова: — Ти перша справжня людина, котру я зустріла, — прошепотіла вона. Знову і знову твердила вона одне й те саме, ті самі слова, підказані почуттям. У них поєднались ніжність і страх утрати, дитяча безпорадність і материнська прозірлива турбота. І він зашепотів у відповідь, здивований! — Ось ти яка! Вони блукали глупої ночі спорожнілими вулицями. Листя дерев ледь ворушилось од вітру; і просто під ноги сипалися пригорщі срібних монет, породжених місячним сяйвом. У Алі в голові безупинно видзвонював рядок: “Поряд із щастям”. Чи то рядок із пісні, чи то назва книжки… “Поряд із щастям, поряд із щастям…” Вона вдавалася до різних приводів, аби тісніше пригорнутися до нього: то їй ставало холодно, то боязко, то вона просто спотикалася… “Поряд із щастям, поряд із щастям…” Ця фраза збуджувала її, настроюючи то на мрійливий, то на пустотливий лад. “Поряд із щастям…” “А чому поряд? Це не про мене. Просто — із щастям. Щаслива. Я — щаслива!” Вона тихенько засміялась. Юра погладив її по плечу, і у неї запаморочилося в голові… — Сигарети не знайдеться? Темна постать відокремилася від стіни будинку. З-за рогу вийшло ще троє. Зовсім юні хлопці, підлітки. Юра зупинився, не відпускаючи Алине плече, з цікавістю подивився на хлопчину і запитав: — А батьки дозволяють палити? — Батькам належить не менше тридцяти разів на день говорити “заборонено”. От вони й тренуються на нас, беззахисних. — Магазини зачинено, — жалібно мовив другий. — А палити жах як хочеться. — Таким юним палити не можна, — повчально прорік Юрій. — Палити — шкідливо. Аля тихенько штовхнула його, зробила гримасу: мовляв, не зв’язуйся. — Це нам з ранку в школі товкмачать. А зараз ніч, учителі спати мусять, — буркнув підліток, одвертаючись, і звернувся до товаришів: — Пішли, тут не розживешся! — Заждіть! — зупинив їх Юра. — Ви що, не знаєте про шкідливість нікотину? Є спеціальна постанова комісії ЮНЕСКО. Він пустив Алю і перепинив дорогу підліткам. Один із хлопців спробував одштовхнути Юру. Нічого не вийшло — Юра стояв, мов скеля. — Дядечку, та відчепіться ви від нас, — запросився третій. — Юро, ходімо додому, — попрохала Аля, — Зачекай, — сказавЮра. — Невже я не зможу їх переконати, що це шкідливо для них самих? Невже людину не можна ні в чому переконати? Навіть у тому, що зберігає їй здоров’я? Його обличчя було зацікавленим і непохитним. “Коли в ньому прокидається експериментатор, сперечатися марно, — подумала Аля. — Він експериментує на всіх навколишніх, вивчає нас, наче сам не такий, як ми”. Скориставшись з того, що Юра на секунду відвернувся, підлітки кинулися врозтіч. Юра двома стрибками наздогнав одного, сунув — хоч той барахтався — під руку, стрибнув за другим на брук. У запалі суперечки ні Аля, ні Юра, ні тим паче підлітки не розчули тонкого гудіння, не помітили проміння фар. Подолавши крутий підйом, автомобіль поїхав провулком, наближаючись до перехрестя. Тіні побігли вдалину, переломлюючись на частоколі кущів, виростаючи до розмірів велетів. — Юро! — застережливо гукнула Аля. Він повернув голову, і світло фар осліпило його. Аля закричала, передчуваючи неминучу біду. Проте Юра навіть не злякався. Гримаса досади викривила його обличчя, він простягнув руку назустріч машині. Почувся удар. Скрегіт сплющуваного металу і тріск пластмаси. Потім другий удар — важче, але глухіше. Відкинутий Юриною рукою автомобіль одлетів і вдарився об дерево. Юра випустив очманілого з переляку підлітка, і той, як лантух, гепнувся на асфальт. Водій автомашини насилу відчинив перехняблені дверцята і вибрався з кабіни. Він відбувся кількома саднами. Водій був переконаний, що наїзд відвернуло його уміння, і справедливо гнівався на порушника. — Встиг-таки вивернути кермо! — гордо мовив він, невідомо до кого звертаючись, і накинувся на Юру: — А ви чому по бруку розгулюєте? Зараз же поїдете зі мною в міліцію! — Нікуди я не поїду, — сказав Юра і попрямував до Алі. Він узяв її під руку, наміряючись якомога швидше піти з нею геть, але зупинив водій. — Е ні, спочатку протокол у міліції складемо! — тріумфуюче закричав він. — Хлопці, допоможіть! Та юні прихильники нікотину, петляючи, мов зайці, розбігалися по дворах. Навіть хлопчина, впущений Юрою на брук, схопився на ноги і дременув навтьоки. Здоровенний водій повис на Юрі усім своїм дев’яностокілограмовим тягарем. Юра відпустив Алю легко зняв з себе водія, поставив його на ноги і підштовхнув до машини. Той чомусь підкорився і, похитуючись, наче п’яний, поплентав до понівеченого автомобіля. Юра повів Алю додому. Всю дорогу він жартував, старався відвернути її увагу від події, і це йому вдалося. Більше того, Аля згодом ніяк не могла пригадати, чи сталася ця подія з автомобілем насправді, чи їй просто примарилось. Її стан нагадував провали пам’яті після струсу мозку. Вночі Аля прокинулась од відчуття гострої тривоги. Юри поруч не було. Вона почула тихий шерех, що долинав із сусідньої кімнати. Двері туди були зачинені, з-під них пробивалася смужка світла. Аля встала і тихенько прочинила двері рівно настільки, аби заглянути в щілину. Юра сидів біля вікна за письмовим столом. Поруч на стільці стояла його відкрита валізка, в якій виднілися сірі паперові аркуші. Вся підлога була встелена такими ж аркушами. Спочатку Алі здалося, що аркуші чисті, але потім вона розібрала, що вони вкриті дрібними-дрібними, буквально бісерними значками, і тому видаються сірими. Час від часу Юра напружено й неприродно повертав голову, іноді на сто вісімдесят градусів, кидав погляд на якийсь аркуш, наче міг на такій віддалі щось прочитати, і писав. От він відірвав погляд од чергового аркуша, підняв голову. Його обличчя викривилося. Воно віддзеркалювало багато різноманітних почуттів — і поривання, і муку розчарування, і знесилену надію, і ще щось, для чого Аля не знала назви. Юра заскреготів зубами, почувся здавлений стогін. Аля відчинила двері. — Обережно, не наступай на папір! — попередив він. — У тебе щось болить? — Вона кинулася до нього, обняла, притислася всім теплим з постелі тілом. Його обличчя незвичайно мляво, як при сповільненій зйомці, змінювало вираз. Розгладжувалися страдницькі складки, куточки губ здивовано піднялися. — Болить? — Тоді в чому ж справа? Що тебе мучить? Вона подивилася на аркуші і побачила, що не помилилась: вони були густо вкриті цифрами. — Чим ти займаєшся? Нічна розрядка? — Майже. Намагаюся вияснити масу і заряд нашого Всесвіту. — Ото й усе? Він не був схильний жартувати. — Виходить занадто довге рівняння. — Введи його до обчислювальної машини. Можеш це зробити і вночі за посередництвом радіовводу. Машина не образиться, їй все одно. Він посміхнувся зневажливо: — Машини не справляться. — Он як? Машини? Навіть багато? — Навіть усі, — відказав він запально, але чомусь похопився: — Ніхто не дасть у моє розпорядження стільки машин. Обдурювати Юра не вмів, і вона побачила, що він мовить неправду: певно, його успіх не залежав од кількості машин. Аля заглянула йому у вічі. Там клубочився зоряний туман Всесвіту, величезний світ, нескінченний, байдужий до розуму, що пізнавав його. Вона подумала: як страшно йти у такий світ самому і вважати, що так воно й треба. Вони не знали, що думають про одне й те саме. Юра пригадував стан, який іноді його охоплював, коли він залишався сам на сам із Всесвітом. Чорне безгоміння навалювалося на нього, стискало. Не було ані голосів, ані миготіння тіней. Ні доброти, ні ворожнечі. Тільки байдужість. Морок, холод, безгоміння. Він був зовсім один, оголений, без шкіри, яку зірвали з нього, наче з пухнастого звірятка. Він ледве усвідомлював сам себе, з останніх сил намагаючись не впустити морок у свої порожні орбіти очей, не торкнутися своїм оголеним кровоточивим єством чогось невидимого і шорсткого. Він не чув навіть власних думок. Безгоміння текло, мов пісок, мов дрібно розтерті чорні захололі грудки землі. Кожна крупинка гасила часточку його свідомості. Крупинки сипалися безперервно, неквапно, наче десь нагорі ліниві могильники повільно ворушили лопатами. “Як живий у могилі, — думав він, — як живий у могилі, іншого порівняння не добереш”. Та він умів мислити і в могилі, він силкувався знайти відповіді на свої запитання. І чим ближче був до відповідей, тим важче йому ставало. А сьогодні, коли він уявив себе у вигляді тонкого черв’ячка розжареної плазми, закутого в капсулу потрійного поля і пробиваючого Горловину Всесвіту, йому стало несила. Що жде на нього там, за межами Всесвіту? Чи впорається його розум із тим, що узрить? Чи самотність у вищому своєму прояві стане непосильною платою, розум вибухне, навіть не дізнавшись, що це і є найвища заборона на пізнання істини? Але ці милі, довірливі очі, звичайні людські зірки, що заглядають у його мозок, у його Всесвіт… Вони дотяглися до його свідомості й зігріли її. В капсулі, котра пробиває Горловину, він уже не сам — їх стало двоє. Заборона впала, розум не вибухнув. Юрине обличчя потроху теплішало. Він сказав, одводячи погляд від Алі і дивлячись крізь вікно на зірки: — Бачиш, аби збагнути якийсь світ, треба глянути на нього збоку. В цьому вся справа. Побачити не лише зсередини, але іззовні, обов’язково — іззовні. — Ти говориш про наш світ, про Землю? — Про наш світ і про все, що його породило і з чим він пов’язаний. Я говорю про Всесвіт. — Подивитися на Всесвіт іззовні? Неможливо! — зітхнула вона, звільнюючись від тривоги. “Це в нього мине, — думала Аля. — Неможливе залишається неможливим, з цим доводиться рахуватися. Чи варто так переживати? Задля чого?” І це єдина причина твоїх переживань? — запитала з підозрою. Він не зразу збагнув підкладку її запитання. Потім поблажливо посміхнувся, показав на аркуші, що встеляли підлогу: — Це елементи рівняння. Якщо я складу й розв’яжу його, то знатиму масу й заряд Всесвіту. А згодом вирахую взаємодію потоків у Горловині, через яку наш Всесвіт зв’язаний з іншими світами. Так я намічу варіанти капсули переходу… “Один мучиться через те, що не може ввійти до свого спорожнілого дому, інший через те, що не вдається вийти із Всесвіту, — подумалось Алі. — А насправді і той, і інший мучаються через самоту, тільки називають цей стан різними словами. Та що ж заважає їм прийти на допомогу один одному?..” Випадком вилікування паралітика зацікавилися в Академії медичних наук. Звідти приїхала авторитетна комісія, очолювана академіком Ільїним, вельми доскіпливим та єхидним суб’єктом, відомим скептиком і зубоскалом. Академік був невисокий на зріст, м’язистий і рухливий, він запустив на своєму обличчі борідку клинцем і, коли хвилювався, мав звичай бгати її в кулаці. Юра подібно до восьминога випустив камуфлюючу хмарину і сховався в тінь, віддавши Алю на поталу авторитетній комісії. Академік Ільїн зажив слави ще й дамського догідника. Він своїми компліментами збентежив Алю до сліз, а затим загнав її в глухий кут запитаннями про методи лікування. Ніхто б на місці Алі не витримав вражаючих наповал запитань Ільїна. Не витримала й Аля. її чесність і скромність взяли гору. Вона прохопилася: — Я лише слухала порад асистента. Себто того, хто воліє називатись асистентом. Їй одразу полегшало, мовби після важкого сходження на гору вона сперлася на камінь великим рюкзаком. — Він дуже любить вас? — запитав академік, бгаючи в руці клинець борідки і ревниво дивлячись кудись у куток. Потім похопився і, дивлячись усе туди ж, аби не бачити, як палають її щоки, суворо поцікавився: — А де ж він сам, цей невизнаний геній? Гострий біль пройняв Алину голову від скроні до скроні. “Юра просив, забороняв…” — згадала вона. її охопив розпач: “Він не пробачить мені цього, не пробачить”. — Даруйте, я пожартувала, — мовила вона пригаслим голосом, водночас намагаючись безтурботно усміхнутися. З ким-ким, але з академіком Ільїним не слід було так жартувати. — У будь-якому разі познайомте мене з вашим геніальним асистентом, — невинно попрохав він, свердлячи її очима-буравчиками. В академії стверджували, що його погляд пробиває панцерні плити. — Ходімо, — приречено сказала Аля і пішла до свого кабінету. Академік бадьорим кроком рушив за нею. Та в кабінеті Юри не виявилось, ані будь-де в лікарні взагалі. Аля помчала додому. Відчиняючи двері, вона подивилася на вішалку, де мав висіти його плащ. Вішалка була порожньою. — Наразі це все, що нам відомо про нього, — сказав полковник Тарнов, закінчуючи розповідь. Олександр Миколайович уважно слухав його. Іноді він кивав головою, та це скоріше означало підтвердження владних думок, аніж згоду із словами полковника. Тарнов здогадався про це по напружених зморшках біля очей ученого, котрі з’являлися перед черговим кивком. Полковник зауважив змарнілі, загострені риси обличчя вченого, наче після перенесеної тяжкої хвороби. “Він знає більше, ніж каже, — подумав Тарнов. — Можливо, здогадується про щось. І ця здогадка неприємна для нього. Мабуть, болісно не приємна”. Він помовчав, дозволив собі трохи перепочити і дав своєму співрозмовникові тайм-аут, щоб зібратися з думками, а затим спитав: — У вас уже є здогадка? Запитання наче підхльоснуло вченого, вивело із стану розмірковування. — Це він! — вигукнув Олександр Миколайович і знову поринув у вир власних думок. Полковник терпляче очікував, поки він вибереться з нього. — Ваша логіка бездоганна, полковнику, — мовив Олександр Миколайович, струснувши головою, наче й справді щойно побував у чорториї. — І все ж ви самі переконались, у даному випадку вона не допомогла. — Можливо, ще допоможе, — посміхнувся Тарнов. — Ні, не допоможе, — переконливо відказав учений. — Ви шукаєте його сліди в ресторанах та продовольчих магазинах тому, що кожен відпочиваючий мусить бодай нерегулярно харчуватися. Ви шукаєте його в готелях, бо кожному треба мати дах над головою. Ви перевіряєте засоби зв’язку, бо в кожної людини є родичі й знайомі, котрі небайдужі до її долі. Ви шукаєте сліди, які залишає кожна людина — хоч яка б вона обережна та передбачлива не була — в місцях свого перебування. Проте в цьому випадку ви їх не знайдете. — Чому? — зірвалося в полковника. Але Олександр Миколайович, не почувши його запитання, самозабутньо вів далі, відповідаючи своїм думкам: — Ви намагаєтеся визначити його цілі й засоби, користуючись звичайними людськими мірками. Та будь ви найкращим слідчим планети, вам їх не визначити. — Ви вже достатньо мене подивували, і я вже запитував — чому? — нагадав полковник, побоюючись, що запас красномовства вченого не скоро вичерпається. Олександр Миколайович утягнув голову в плечі, весь зіщулився, мовби хотів стати непомітним. І звідти, із свого кутка глухо, але рішуче вимовив: — А тому, що він зовсім не людина. Тому що основа цієї істоти, котра нині називається Юрієм Юрійовичем, — штучний супермозок, який ми вирощували в лабораторії. Він зацьковано глянув на полковника, відзначив його подив і з гіркотою похитав головою. Затим, зібравшись із силами, почав докладно пояснювати: — Вам знайомий напрям наших пошуків, який ми називаємо еволюційним моделюванням? — риторично запитав він і вів далі: — Ним займаються спільно з кібернетиками біоніки, нейрофізіологи, геноінженери, білсинтезатори, франвілістори. За початок для цього напряму послужила думка про те, що еволюція природи, створюючи людський мозок, могла б піти іншим шляхом або ж набагато далі мозку гомо сапієнса, якби людина не стала “царем природи” і не перепинила еволюції шлях. Кібернетики першими припустили, що треба моделювати не мозок, а сам процес еволюції живої матерії, котрий привів до виникнення людського мозку, але не перекривати русло еволюції. Так, не перекривати русло, а дати еволюції розвиватися далі і, що дуже важливо, різнобічно. Він кашлянув, прикривши рота долонею, і заговорив знову: — Коли розвивалася генна інженерія та було налагоджено синтез білка, до праць кібернетиків підключилися представники інших наук. Отоді-то і виникла ідея створення супермозку — мозку з новими якостями. Ми гадали, що його створення й підключення у вигляді центрального керуючого органа до системи обчислювальних машин допоможе розв’язати завдання, з якими звичайному людському мозкові впоратися несила. — А тисячі мозків? — запитав полковник, дістаючи коробочку із м’ятними льодяниками. — Ні тисячі, ні мільйону, ні мільярду. Є завдання, для розв’язання яких потрібне не збільшення кількості мислення, навіть не збільшення його потужності, а зовсім інші якості, досі не відомі науці. Від розв’язання цих завдань залежить відкриття нових видів енергії, польоти до далеких світів, вивчення людського організму і лікування хвороб… Він знову кашлянув і потягнувся за льодяниками. Полковник підсунув їх ближче до нього. Олександр Миколайович узяв льодяник, покрутив його в пальцях, але в рот покласти забув. — Такий супермозок ми і створювали в лабораторії з цілком визначеною метою. Поблизу від сузір’я Близнят астрономами було виявлено такий собі “Великий зоряний каньйон”. Це місце, що поглинає проміння подібно до пресловутої чорної дірки. Та на відміну од таких дірок “Великий зоряний каньйон” весь час змінює обриси, гравітаційні характеристики. Найрізноманітніші прилади не можуть зареєструвати жодної постійної характеристики. Припускають, що зникає матерія Всесвіту. Одним словом, існує гіпотеза, Що саме там знаходиться Горловина, через яку наш Всесвіт сполучається з іншими світами. Він усе ще тримав двома пальцями льодяник і дивився кудись повз полковника. — Зрозуміло, що ніякий корабель з людьми туди не дістанеться. Автоматична станція не зможе виконати такого незвичайного завдання. Для його виконання потрібні й засоби незвичайні. От ми й створювали супермозок, аби згодом помістити його у спеціальну капсулу-корабель та поспати до сузір’я Близнят. Коли супермозок зник, одразу ж виникло найбільш імовірне припущення — мозок викрали. Але тепер я гадаю, що сталося інше… Нарешті він поклав-таки в рот льодяник, трішки посмоктав його, перш ніж перейти до найнеприємнішої частини розповіді. — Мозок визрівав, ми його вже почали програмувати, певна річ, залишаючи широкий простір для свободи волевиявлення. Ви розумієте, що, створюючи таку систему і ставлячи перед нею такі завдання, не могло бути мови про жорстке програмування. І ми не помітили… — Він швидко глянув на полковника, — пробачте, слід сказати — я не помітив, що дитя… є… є… як би точніше висловитися… занадто швидко росте… Втім, краще сказати — занадто швидко дорослішає… — Занадто — це завжди погано, — зауважив полковник, меланхолійно посмоктуючи льодяник. Він здавався цілком спокійним, та його рука мимовільно вмикала і вимикала сигнал виклику на пульті. — Мозок почав самопрограмуватись і на якомусь етапі навчився застосовувати — як виконавчі — органи роботів, котрі його обслуговували. Тепер ми можемо тільки здогадуватися, яким чином він повністю підкорив їх собі, — бадьоро мовив Олександр Миколайович, уведений в оману зовнішнім спокоєм Тарнова. — Можливо, навіть, що він відкрив якесь невідоме нам поле і за його посередництвом посилав їм сигнали-накази… Двері полковникового кабінету прочинилися, в них просунулась акуратно зачесана на проділ голова. Певне, той, кому вона належала, добре знав полковника, бо кинув оком — і щез. — Або використав складну апаратуру, яка живила його… Голова знову з’явилася в кабінеті. — Я ж попереджав, щоб нам не заважали! — гаркнув Тарнов. — Але сигнал… — промимрила голова і сховалась. Полковник глянув па свою руку і швидко прибрав її подалі від пульта. — Пробачте, — сказав він зачиненим дверям. Повернувся до вченого: — І ви пробачте. Продовжуйте, будь ласка. — Один з наших співробітників припустився грубої… можна сказати, фатальної помилки. Він порушив правила техніки безпеки, забув сховати до термошафи і опечатати рештки синтезованого білка. З цього скористався супермозок. Він наказав роботам створити з цього матеріалу організм, який зовні не відрізнити від організму людини. А що він створив саме такий організм, дозволяє припустити наступне: він збирався вивчати людей, жити серед нас. І тепер він діє, а його цілей ми не знаємо… — Бачу, вас дуже непокоїть ваше дітище. Похвально, — сказав полковник і майже нечутно, майже про себе додав: — От так молодці-вчені! Щока Олександра Миколайовича спалахнула, наче йому вперіщили ляпаса. Та полковник був невблаганний. — А дітище-бо в обличчя не пізнати, — промовив він і тільки тепер зглянувся і перейшов на діловий тон: — Мозок знав завдання, заради яких його створювали? — Частково. Вважалося, що він іще не досить визрів для самостійного функціонування. — Вважалося? Олександр Миколайович похилив голову. — Ми постійно… — хрипко почав він і не пізнав свого голосу: — Ми постійно тримали його під контролем, замірювали всі параметри… — Він зрозумів, що говорить не те, і зумів перебудуватися: — Ми тільки почали по-справжньому програмувати його. Програму безпеки людини задано йому в зачатковому стані. Це має викликати найбільші побоювання. — Ви припускаєте, що він буде довго знайомитись з навколишнім середовищем? — Він знав про зовнішній світ дуже мало. Людина для нього — лише один з об’єктів середовища проживання. Олександр Миколайович нарешті зумів підвести погляд на полковника. Сумніваючись, чи достатньо той збагнув небезпеку, додав: — Як мурашки, черв’яки, дерева, мікроби… — А розум людини? Хіба він не зважить на нього? — Можливо, він уже виділив людину як найбільш цікавий об’єкт. Одначе його мислення істотно відмінне од нашого. І він може рахуватися з нами не більше, ніж ми б рахувалися з людиноподібними мавпами, від яких походимо. Уявляєте, що було б з ними, якби вони існували одночасно з нами? Можна сподіватися будь-яких його дій. Навряд чи він буде ворожий до нас. Скоріше за все, він настільки ж зацікавлений і настільки ж байдужий по відношенню до нас, як ми самі до експериментальних об’єктів. — Наприклад, до мікробів у пробірці? Але ж він уже чимало знає про нас. — Ви маєте на увазі його подорожі? Чи то, як він украв пробірки з мікробами? Полковникові почувся у словах ученого виклик, і він насмішкувато подивився йому у вічі. Переконавшись у своїй помилці, швидко сховав погляд, мовби вклав меч у піхви. Спокійно мовив: І це теж. Анатомію, фізіологію, психологію безпосереднього спілкування. Та найбільше інформації він міг почерпнути в іншому місці. Узагальненої інформації. — Бібліотека? — Він залишався в ній близько трьох годин. Як ви гадаєте, скільки він устиг прочитати і запам’ятати за цей час? — Не скажу точно, але, мабуть, дуже багато. До того ж ми мало знаємо про його вибірні здатності у відсіюванні інформації, у методах відсіювання. Інформація бібліотеки призначалася для людей… — задумливо сказав полковник. Олександр Миколайович ждав, що настане по цих словах, проте Тарнов мовчав. — Ви хочете сказати, — почав учений, і тоді, немов прокинувшись, полковник швидко промовив: — Саме так. Ви не помилилися. Коли б знали письменники й учені, що їхні твори потраплять до рук інших істот, вони б писали по-іншому. — Так, либонь, вони б менше оголювали виразки й пороки, — погодився Олександр Миколайович. — У всякому разі, це були б інші книги. Вони замовкли, думаючи про одне й те саме. Олександр Миколайович висловив свої думки вголос: — Які ж книжки він устиг прочитати, про які епохи, про яких: людей? І яке враження у нього залишилося? Багато я дав би, аби дізнатися про це… — Ми можемо висловити тисячі припущень, і жодне з них не буде правильним, — полковник вирішив, що час міркувань минув. — І коли вже ви так багато даєте, — в його очах спалахнули лукаві вогники, — то нам зостається єдине… Олександр Миколайович стрепенувся і з надією глянув на нього. Вони почули, як хтось відчинив зовнішні двері і ввійшов у тамбур. Його зупинив голос: “До полковника зараз не можна”. Тарнов підвівся, попрямував до сейфа і на ходу закінчив фразу: — Скоріше б знайти його. Олександр Миколайович зрозумів, що його трохи розіграли, і визнав за найкраще підтримати жарт: — Тим паче що в його руках зараз непоганий зоокуточок. — Мікробокуточок, навіть вірусокуточок, — виправив ученого Тарнов крижаним тоном. Полковник Тарнов і Олександр Миколайович летіли в Орел. Разом із ними в кабіні літака перебувало ще кілька чоловік: співробітники полковника й заступник Олександра Миколайовича по лабораторії, Михайло Дмитрович, невисокий, чорнявий, з лагідними, трохи сумними очима. Отримане полковником Тарновим повідомлення з Орла про випадок з підлітками та водієм автомашини змусило поспішати. Були вжиті запобіжні заходи: до будинку, де мешкала Аліна Іванівна, стягнули підрозділи міліції, через вулицю, в будинку навпроти, біля вікон чергували снайпери… Коли надзвуковий літак уже приземлився в Орлі, Михайло Дмитрович, який мовчав усю дорогу, нахилився до Олександра Миколайовича і тихо мовив: — Щось не подобається мені це полювання. — Не дивно. Надто вже “звір” незвичайний, — з погано прихованим роздратуванням відповів Олександр Миколайович, згадуючи — вкотре! — що не хто інший, як сам Михайло Дмитрович, був запеклим прихильником найбільшої свободи волі супермозку. — Полювала лисиця на вовка, а вовк — на ведмедя, — пожувавши губами, відказав Михайло Дмитрович. — Облиште недоречні зауваження. Це ми з вами випустили його з клітки, — сказав Олександр Миколайович і не стримався: — Отепер-то вже він здобув повну свободу волі. Так що краще не втручатися в дії міліції, коли вони виправляють ваші помилки. — Найголовніше — при виправленні помилок не наробити нових. — А я й не знав, що мій заступник — дотепник і філософ. Михайло Дмитрович нашорошився в кріслі і замовк. Його настрій ставав усе більш похмурим у міру наближення їх до будинку, до мав перебувати супермозок. Михайло Дмитрович бачив людей у формі міліції, в армійській формі, в цивільному, котрі затаїлися за кожним рогом. Десятки металевих бабок висіли в повітрі. їхні тіні повільно пересувалися по землі, по стінах будинків. Полковник, а за ним і вчені підійшли до групи людей, що стояли біля будинку. Олександр Миколайович одразу впізнав у одному з них коротко стриженого “під їжачок” чоловіка, з яким колись на узліссі розмовляв Тарнов, називаючи його Ельбором Георгійовичем. — Наспіли вчасно, — сказав Ельбор Георгійович і повів поглядом по вчених. — Вони допоможуть при пізнанні? — Можливо, — похмуро відповів полковник Тарнов і запитав: — Підемо разом із вашими людьми? Ельбор Георгійович кивнув і знаком показав кільком чоловікам, котрі стояли напоготові біля дверей, що можна починати. Нечутно, мов тіні, ці люди піднімалися сходами поперед полковника і вчених. В останній момент до них приєднався Ельбор Георгійович. Гнучкий, кремезний оперативник натиснув кнопку дзвінка і зразу ж сахнувся вбік. Його колеги стояли напоготові. Пройшло кілька хвилин, перш ніж двері відчинилися і з’явилася струнка сіроока жінка з тонкою шиєю та високою гладенькою зачіскою. Олександр Миколайович розчув, як Михайло Дмитрович пробурмотів: — Клітка порожня. Жінку відтіснили в бік од дверей, і декілька оперативників увійшло до помешкання. — Що сталося? — злякано запитала жінка. Раніш ніж їй встигли відповісти, з квартири вискочив низенький жвавий оперативник і доповів Ельборові Георгійовичу: — В квартирі його немає. — Де ваш пожилець? — запитав Ельбор Георгійович у Алі. — Не знаю. Він зник учора, — сказала Аля, і її очі наповнилися слізьми. Вона вже зрозуміла, що передчуття не обманули. Ельбор Георгійович подивився на Тарнова, і той без слів зрозумів його. — Пройдемо в квартиру? — попросив Тарнов жінку. Аля кивнула, поспішливо ввійшла до кімнати і сіла в крісло, де вчора сидів Юра. Вона зробила це навмисне, аби в нього не сів ніхто сторонній. Полковник озирнувся на Ельбора Георгійовича, про щось запитав його поглядом і звернувся до жінки: — Ви сказали: зник. Пішов, поїхав? — Не знаю. Я хотіла познайомити Юру з академіком. Та на роботі його не виявилося. І вдома теж… Вона глянула на порожню вішалку і затулила обличчя руками. її плечі здригалися. — Заспокойтесь. Вона слухняно взяла подану їй склянку з водою. Схлипуючи все рїдше, Аля почала розповідати. Обличчя полковника було зичливо-співчутливим, інколи він вставляв “так”, “звичайно”, “невже”, “жахливо” — нескладний набір слів, що заохочує висловитися до кінця. Олександр Миколайович пригадав, що зовсім недавно він бачив полковника іншим. Коли Аля в своїй розповіді перескакувала від події до події, Тарнов уміло повертав її до того, що його цікавило. Все зіпсував Олександр Миколайович. Його вивів із рівноваги Михайло Дмитрович, до того ж він не зносів жіночих сліз. І коли Аля сказала про Юрія: “Розумієте, я вперше зустріла справжню людину”, він дуже виразно гмикнув. Аля негайно замовкла, з нерозумінням подивилася на полковника і запитала: — А, власне кажучи, чому я вам розповідаю все це? — На моє прохання, — м’яко відказав Тарпов. — А яке ви маєте право питати? — Алині очі зробилися злими. — Бачте, нам необхідно розшукати Юру. — Хто ви? — Полковник міліції. Це мої співробітники, а це — вчені. — Один вчений уже втрутився. І лише на шкоду. Слово “вчений” в Алиних устах пролунало саркастично, і Олександр Миколайович вибухнув. Перш ніж полковник устиг йому перешкодити, він випалив: — Ми розшукуємо власність нашої лабораторії — штучний мозок. Він може називатись Юрою — це суті не змінює! Сльози на жіночому обличчі миттю випарувалися, залишивши дві темні доріжки. Аля повернулася до Олександра Миколайовича. її пополотнілі губи тремтіли: — Ви… ви самі — штучний мозок! Вона не тямила себе з гніву та образи. Ще мить — і вона б уліпила йому ляпаса. Олександр Миколайович відступив, знизуючи плечима. І тоді втрутився Михайло Дмитрович. Він дивився на Алю із щирим співчуттям, яке не могло залишити її байдужою. — Не сумуйте. Те, що сказав мій колега, не має для вас жодного значення, — сказав він. — Значить, це правда? На Алю боляче було дивитися. Плечі безпорадно опустились, і через це шия здавалася ще тоншою і довшою, на нижній закушеній губі проступили крапельки крові. Розчулився навіть Олександр Миколайович. З-за спини Михайла Дмитровича він мовив: — Не варто через нього так переживати. Він же несправжній. Олександр Миколайович погано знав жінок. — Он як? Несправжній? — із люттю промовила Аля. — А ви — справжній? Ви в цьому впевнені? Та ви, либонь, і його створили, аби відчути себе справжнім. Сподівалися, що він буде напівлюдиною-напівмашиною? Хотіли покрасуватися на його тлі? От і втрапили у власну пастку! Це він гарно виглядав на вашому тлі! Михайло Дмитрович підійшов до неї ще ближче, і вона, спершись на нього, зашепотіла. — Куди він зник? Він повернеться? — Він не хотів вас скривдити, — впевнено сказав Михайло Дмитрович. Аля одразу ж відгукнулася: — Він кохав мене. Він говорив: “От, виявляється, як це буває, коли покохаєш…” “Ще одна якість, необхідна вченому, — жіночий розрадник”, — гнівно подумав Олександр Миколайович, дивлячись на свого заступника, і різко мовив до Алі: — Та зрозумійте ж, супермозок експериментує. Він зробив чимало злочинів. — Яких саме? — з одвертою недовірою запитала Аля. — Через нього в автомобільній аварії загинула людина. — Мушу зауважити, — втрутився Михайло Дмитрович, — що хоч він і винен у загибелі шофера, але не більше, ніж хлопчисько-школяр, який перебігає вулицю перед автомобілем. Скоріше за все, він і гадки не має про те, що сталося. Аля уважно подивилася на несподіваного союзника, та йому вже відповів Олександр Миколайович: — Тим гірше. — Для нас із вами, — запально заперечив Михайло Дмитрович. — Це ми недопрограмували його! І тому він виніс із лабораторії пробірки з мікробами… І навряд, щоб він їх виніс, аби розводити на дозвіллі кроликів, — меланхолійно докинув полковник. — Він не зробить нічого поганого, — сказала Аля. — Ви гадаєте? — Знаю. Він зовсім не такий, як ви собі уявляєте. Світло з вікна струмувало широкою смугою. У нього попало пасмо Алиного волосся і спалахнуло золотими лелітками. Кремезний оперативник, який стояв біля дверей, переминаючись із ноги на ногу, захоплено подивився на молоду жінку. Можливо, він згадав про ту, яка жде його вдома. — Але зрозумійте й нас. Про будь-яку істоту судять за її поведінкою. А поведінка супермозку була небезпечною. І коли ще згадати про його можливості… Аля заперечливо похитала головою, і ще одне пасмо її волосся зазолотіло. — Ні, ні, він не здатний завдати зла. — З його точки зору це зовсім не зло, — знову втрутився Олександр Миколайович. — Експеримент — і все. Наприклад, прищеплення людям хвороб, отруєння водоймищ. А потім можна з цікавістю спостерігати, як поширюються мікроби і як людський організм бореться з ними. — Я його знаю краще. — Дурниці! — переконливо відрізав Олександр Миколайович. — Ви не можете його знати. Ви навіть не знали, хто він насправді. — Це не мало для мене значення. Вона навіть не помітила, що повторила слова Михайла Дмитровича, а він багатозначно глянув на Олександра Миколайовича і мовив: — Можливо, варто запам’ятати її слова… — Навіщо? Це допоможе нам розшукати його? — іронічно спитав Олександр Миколайович. — Я не здивувався б. Якось запитав заєць у робота… Полковник Тарнов зрозумів, що настав час припинити їхню суперечку, і звернувся до Алі: — Якби ви допомогли нам розшукати й затримати його, було б краще для всіх. — А ви гадаєте, він сам цього прагне? — запитала жінка згаслим голосом. Її гнів ущух, та разом з тим танули сили. — Ні, він цього не прагне, — сказав полковник. — Але ви мусите розуміти, що задля безпеки людей ми не зупинимось і перед крайніми заходами. — Що це означає? — Якщо він вчинить опір, у нього можуть бути неприємності. — Не розумію. Михайло Дмитрович нахилився до неї: — Погоджуйтесь. Аля недовірливо зиркнула на нього. — Ви ще не сказали, нащо він вам. Олександр Миколайович хотів щось мовити, але полковник легенько штурхнув його під лікоть, показуючи поглядом на Михайла Дмитровича: нехай, мовляв, говорить він. — Нам треба дізнатися про його наміри і втлумачити йому, в чому полягає безпека людини. Полковник залишився задоволений формулюванням Михайла Дмитровича. Жінка знайшла інше рішення: — Коли він повернеться, я сама поговорю з ним про це. Кремезний оперативний з повагою подивився на неї. — Але до того його можуть поранити, — проклинаючи себе, сказав Михайло Дмитрович. — Міліція не порушуватиме закону. — Закони стосуються людей, — нагадав полковник. Аля зрозуміла безпорадність свого становища. Вона сказала з одчаєм: — Я ж навіть не уявляю, де він може бути. Михайло Дмитрович одразу повірив їй, проте полковник Тарнов вирішив уточнити: — Можливо, ви знаєте хоч би місто. Хіба він ніколи не згадував, звідки приїздить до вас? — Ніколи. Раптом вона зробилася наче вищою на зріст. — Ви не посмієте стріляти в нього! — Звичайно… якщо він залишить нам інший вихід… — Дайте йому час більше пізнати людей. “Навіть устами жінок іноді глаголить істина, — подумав Михайло Дмитрович. — Та марні її зусилля. Вони не підуть на це. Побояться. А я? Я ризикнув би? Скільки людських життів може залежати від будь-якого його кроку, доки він на волі…” В розмову вступив Ельбор Георгійович. Його обличчя з правильними жорсткими рисами зненацька стало навдивовиж м’яким і трохи сумний, наче з-під гриму проглянуло його справжнє обличчя. Він сказав про те, чого не наважився висловити ніхто з присутніх: — Ви так кохаєте його, що навіть заздрісно, — усмішка, ледь з’явившись, одразу згасла, зітерлася суворими зморшками біля очей та густими бровами. — Але не можна забувати, що в нього в руках небезпечні “іграшки”. — Він їх не застосує на шкоду людям. — Це тільки слова. А з другого боку — мільйони життів. Уперше Аля пізнала, що то таке, коли з туги хочеться вовком завити. Вперше їй так було. Стиснуті пальці побіліли. — Чим же я можу вам допомогти? — А це ми зараз усі разом спробуємо з’ясувати, — сказав Ельбор Георгійович. — Для початку розкажіть нам якнайдокладніше про його звички, про найдрібніші деталі його поведінки… У місті спалахнула епідемія. Скрізь пахло дезавактом і карболкою; навіть на бульварі Пушкіна, де було дуже багато квіткових клумб, до духмяних пахощів квітів примішувався ядучий і пронизливий запах. Перехожі кривилися і затискували носи, а люди з чутливими нюхом закладали ніздрі спеціальними тампонами, придбаними в аптеках. Вода теж пахла дезавактом, а також хліб, фаянсовий посуд. Тільки пластмасові тарілочки і склянки та їжа, котра продавалась у кафе-автоматах, нічим не відгонила. Втім, знавці, без яких не обходиться жодна подія в світі, стверджували, що й ті пахнуть, але запах так приглушений, що споживач його не розрізняє. Вулиці здавалися зловісними. Вони були виповнені миготінням білих кіл з червоними хрестами — це мчали із увімкнутими сиренами машини “швидкої допомоги”. Особливо загрозливих розмірів набула епідемія в трьох районах міста. Хвороба, схожа на черевний тиф, протікала в гострій формі. Температура сягала сорока і навіть сорок одного градуса. Ліки не могли знищити або хоча б на якийсь час притлумити розмноження збудника і лише трохи гальмували розвиток захворювання. Троє хворих померло. Па місце епідемії одна за одною приїздили медичні та урядові комісії. Пройшло вже чимало часу від дня реєстрації першого випадку захворювання, а ефективних методів лікування ще не знайшли. Олександр Миколайович та Михайло Дмитрович кілька днів перебували в інституті експериментальної генетики. Регулярно сюди наїздив полковник Тарнов. У лабораторіях інституту терміново готували антибіотики проти тих культур мікробів, які зникли в горезвісний день. Однак антибіотики, які одразу ж вражали ці культури мікробів, виявилися безсилими протії збудників, які викликали епідемію. Директор інституту привів полковника до великого, на півстіни термостата, відчинив дверцята. На полицях, розташованих одна над одною, громадилися пласкі круглі чашки Петрі. Директор вийняв декілька чашок, зняв з однієї щільно припасовану кришку. На шматочку забарвленого желе вирізнялися світлі вкраплення. — Ми виконали декілька десятків пересівів, — сказав директор, — і розділили бактерії по типах, забарвлюючи кожну культуру за Граммом. У цих чашках розвиваються культури збудника епідемії. Вони дають чітку клінічну картину захворювання на експериментальних тваринах. Ось вам дві чашки. В одній — культури збудника, в другій — ідентичні тим, котрі в пробірці викрали з нашої лабораторії. Бачите, які схожі колонії, навіть коли дивитися простим оком; обриси колоній, візерунок, величина зумовлені інтенсивністю розмноження мікробів. А ось ті самі культури, — він відкрив інші чашки, — але з додатком у живильне середовище ністовелеміцину. Як бачите, в цій чашці колонія повністю загинула, чого і слід було чекати. Тепер подивіться в оцю чашку, де міститься збудник епідемії. Для цієї культури ністовелеміцин виявився не страшний. її наш антибіотик не вбиває, бо він стріляє в одну мішень — у певний фермент, а, як показали хімічні аналізи, збудник засвоює азот за допомогою іншого ферменту. — Ви хочете довести нам, що збудник епідемії тільки схожий на ті культури, які викрадено у вас? — Так, так, дуже схожий, але ністовелеміцин на нього не діє. Директор кинув на полковника важкий погляд спідлоба: що то думає Тарнов? Чи не звинувачує вчених у спробах уникнути відповідальності? Йому здалося, що він знає навіть слова, які подумки промовляє полковник. Прагнучи випередити їх, директор каже: — А втім, це можуть бути ті ж самі штами, але видозмінені. Саме про це говорять результати експериментів. — Директор подав полковнику паперову стрічку з формулами та їх розшифровкою. — Ось судіть самі… Тарнов прочитав, хвилину постояв мовчки, напівзаплющивши очі і згорбивши плечі. Затим випростався, знову підніс до очей стрічку і почав її вивчати. Він думав: “Вони шукають, хто допоміг би їм розв’язати задачу, якої вони самі розв’язати не можуть, хоча і є спеціалістами. Ні, не так. Не розв’язати, а поставити останню крапку. Тому що за кожною крапкою з’являються нові і перетворюють її на багато крапок. Той, хто зараз допоможе їм, візьме на себе все — і їхні похибки, і правоту…” Тим часом Олександр Миколайович упівголоса запитав свого заступника: — Вже точно встановлено, що збудник не має нічого спільного з культурами, котрі були в пробірках? — Я цього не стверджую, — розгубився Михайло Дмитрович. — Не стверджуєте чи не знаєте? І те, і друге… А ви хочете, щоб я узнав те, чого поки що не знають самі мікроби? Так би мовити, подивитися з дерева на пустелю… — Тільки без цих афоризмів, — попросив Олександр Миколайович. — Отже, ви не стверджуєте і не знаєте. Але говорите. — Ми забули про одну істотну деталь, — сказав полковник, перериваючи їхню розмову. — Дійсно, результати аналізів, з якими я щойно познайомився, підтверджують — штами різні. Проте один з них міг же стати вихідним матеріалом для другого. І зовсім не в лабораторії природи. Є ще одна ланка, котра виступає посереднім доказом… На ньому зразу зосередилася загальна напружена увага. — Треба з’ясувати, де перебуває той, кого ми шукаємо. І якщо він все-таки переховується в цьому місті, то ми віддамо перевагу другій гіпотезі. “Він має рацію, — подумав Олександр Миколайович. — Супермозок захоче сам стежити за перебігом досліду. На цьому можна впіймати”. Полковник по телефону віддав додаткові розпорядження. Разом з Олександром Миколайовичем та Михайлом Дмитровичем він поспішив до управління. У пошуки по місту включилися всі пости, опергрупи, дружинники. Минула безсонна ніч. Уранці полковникові доповіли, що чоловіка, чиї прикмети збігаються із словесним портретом, помічено добровольцями на розі бульвару Пушкіна та Чекінської вулиці біля каналізаційного люка. Він зсунув кришку і опускав у люк на тонкому тросі якийсь предмет. Помітивши добровольців, зумів зникнути. — Можна вважати встановленою його причетність до виникнення епідемії,глухо сказав Олександр Миколайович, побіжно глянувши на свого заступника. Тарнов теж кивнув головою, погоджуючись. Один Михайло Дмитрович із страдницьким виразом промовив: — Та зрозумійте ж, ми судимо про нього, як горобці про папугу. Нам же нічого не відомо про його наміри. І я вірю цій жінці… Олександр Миколайович уже не міг сердитись на свого помічника. Він думав: “Хороша людина Михайло Дмитрович. Усе розуміючий Михайло Дмитрович. Розгонисто мислить, ерудований. Лагідний, глибоко людяний. Співчуваючий. Це знають усі. І так само усім відомо, що я суворий і вимогливий. Владолюбець, умію приймати круті рішення і впроваджувати їх у життя. Нечулий. Що ж, комусь треба бути таким. Коли зараз усі будуть добрими і лагідними, як Михайло Дмитрович, то можуть загинути тисячі таких же добрих і лагідних…” Він уже не думав про вибори в академію. Він знав: тепер, після епідемії, його забалотують. І правильно зроблять. На їхньому місці він зробив би так само. Ніхто не вточнюватиме, що в лабораторії добрий Михайло Дмитрович обстоював найбільшу свободу волі для супермозку, а він, Олександр Миколайович, — обмеження, котрі гарантували безпеку людей. У це ніхто не стане заглиблюватись — і це теж правильно. Бо Михайло Дмитрович мав право відстоювати свої сміливі гіпотези, а на ньому, на Олександрові Миколайовичу, і нині тяжіє відповідальність за те, що він не був достатньо владолюбним, не прийняв достатньо крутого рішення, не наполіг на жорстких обмеженнях. Він думав про Ніну, про свою молоду дружину. “Навіщо молодій красивій жінці дурний і старий чоловік? Ще й до того досить нечулий? Ще й до того невдаха? Коли вже дурний, то краще молодий…” — Хроше вірити жінці, — мовив полковник Михайлові Дмитровичу, відповідаючи тому, проте Олександру Миколайовичу здалося, що Тарнов відповідає на його думки. — Мудро вірити жінці. Але як бути з фактами? — Факти ще треба витлумачити. — Як же ви витлумачите останнє повідомлення? — тихо, дуже тихо й покірно спитав у свого заступника Олександр Миколайович, а потім звернувся до полковника, ніби без слів перепитуючи: еге ж, як він витлумачить його, оте повідомлення? Цікаво все ж таки знати, як іще можна витлумачити його, яким чином довести, що чорне — це біле, а злочинець — благодійник? — Наприклад, він, як і ми, шукає засоби боротьби проти епідемії — бере проби, — відказав Михайло Дмитрович, не дивлячись на опонентів. — Одного разу ворона запідозрила лисицю, що… На стіні кабінету серед танцюючих різнокольорових цяток яскраво спалахнула одна і заблимала. Полковника Тарнова викликав пост номер сім. Пост сповіщав: — Злочинця виявлено в нашому квадраті й оточено. — Накажіть не застосовувати зброї! — гукнув полковнику Михайло Дмитрович. Полковник не звернув уваги на його вигук, кинув у мікрофон “Виїжджаю!” і жестом показав ученим, що вони можуть їхати з ним. — Дозвольте мені діяти самостійно, — попросив Михайло Дмитрович. Обурення Олександра Миколайовича ладне було вилитися в найрізкішій формі. Та полковник випередив його і сказав Михайлу Дмитровичу: — Зараз ніколи сперечатися. Поїхали. Квадрат номер сім було оточено так, аби з нього ніхто не міг вибратися непоміченим. Спецкоманди чергували біля пересувних установок стеження, патрульні вертольоти літали хмарою. Живе кільце пульсувало і стискалося. — Ось він! — Полковник показав на темну цятку в кутку радіолокаційного екрана, вмонтованого у панель керування автомобіля. Цятка почала збільшуватись. Автоматично ввімкнувся телеекран. На ньому було виразно видно людську постать. — Зараз його візьмуть, — прошепотів Тарнов, підводячись на сидінні. Чоловік на екрані швидко йшов вулицею, завернув за ріг, вийшов на набережну каналу. Там уздовж квіткових клумб походжали бабусі, на дитячих майданчиках між макетів ракет, кораблів, полярних таборів гралися діти. Над самим каналом стояли й сиділи люди з вудками в руках. Не менше десятка оперативників рухалися кільцем разом із злочинцем. Але взяти його на набережній вони не могли — заважали люди. Переслідуваний збіг східцями до каналу, зігнувся для стрибка і… щез. — Він стрибнув у канал! — вигукнув полковник, висунув чашечку мікрофона і скомандував: — Перекрити шлюзи! Мікрофон на гнучкому стрижні розхитувався перед ним, ніби квітка. Полковник почув праворуч себе тихий шепіт. Він скосив погляд і побачив нижню частину обличчя Олександра Миколайовича — з тонкими, чітко окресленими губами і важким квадратним підборіддям. Губи ворушилися, шепотіли, мов закляття: — Він не втече, цим разом не втече… Полковник поглянув на Михайла Дмитровича. Той теж трохи прицмокував губами, а втім, Тарнов уже давно запримітив за ним цю дитячу звичку. Відчувши на собі погляд полковника, вчений глянув йому в очі. Він погано приховував свої почуття. В його очах виразно читався скептицизм. “Він зарані впевнений у нашій невдачі, — подумав полковник. — Либонь, він сказав би так: пастка на вовка не стримає тигра. Або інакше: полював заєць на вовка… Цікава людина, треба до нього придивитися пильніше…” Тарнов зауважив спалах виклику на пульті і негайно відповів. Передавали оперативники з берега каналу: переслідуваного виявити не вдалося. Він зник. Щез, мовби у воді розчинився. За кілька хвилин такі ж повідомлення надійшли від усіх груп переслідування, з пунктів спостереження, з постів біля шлюзів. Юрій Юрійович не залишив слідів. Полковник запитально дивився на Олександра Миколайовича, а той робив вигляд, що не розуміє його погляду. Та й чим він міг зараз зарадити? Розповідати знову про здогадні, але не вивчені можливості супермозку? Про те, які експерименти може робити супермозок з людьми чи навіть із людством у цілому? Про те, що він створював організм із невідомого матеріалу, схожого на людську плоть, але з прихованими від людей можливостями? Вони сиділи в автомобілі, відкинувшись на бильця сидінь, і навіть не підозрювали, як вони зараз схожі одне на одного — з утомлено опущеними плечима, з невеселими обличчями. Полковник шукав порятунку в діяльності. Він натиснув кілька кнопок на пульті, порадився з комісаром і з тими, хто провадив слідство паралельно, віддав розпорядження постам. — Найкращий засіб на розчарування — не зачаровуватися, — зненацька і вельми недоречно прорік Михайло Дмитрович. Полковникові нестерпно схотілося гепнути кулаком бодай по бильцю сидіння, він уже навіть заніс руку, та в останню мить зміркував, що, вдаривши, натисне пружину, сидіння відхилиться і він опиниться у кумедному становищі. А перед цим запеклим скептиком йому цього зовсім не хотілося. Вже через кілька секунд Тарнов зрозумів, що піддається роздратуванню, що стає упередженим, і зразу викликав сам себе позмагатися силою. Поклавши на лопатки дратівливого Тарнова, полковник Тарнов подумав: “Я вже відзначив, що він — цікава людина. Логік і антилогік в одній особі. Враховуючи його характеристику блискучого вченого, можна припустити, що він — незвичайна людина. Отже, поєднання логіки та антилогіки, які створюють незвичайність. А що створює незвичайність у поведінці супермозку? Чи не те ж саме?” Розвиваючи надалі свою думку, він запитав Михайла Дмитровича: — Ви, пам’ятається, хотіли отримати можливість діяти самостійно? Олександр Миколайович зробив застережливий рух, та полковник не зважав на нього. Тоді Олександр Миколайович сказав: — На жаль, Михайло Дмитрович у своїх вчинках не завжди керується логікою. — А чим він керується? — поцікавився полковник, із його тону можна було вгадати, який у нього настрій. — Він називає це інтуїцією, — відповів Олександр Миколайович. — На мою думку, вона складається в основному з невловимих мотивів, таких, наприклад, як зміна настроїв, — він зробив вигляд, наче намагається вхопити повітря пальцями, демонструючи невловимість. — Логіка майже відсутня. — Якщо я правильно пам’ятаю, — зауважив полковник, — інтуїція інколи приходить на допомогу в умовах неповної поінформованості? — Так. Але… — Ви самі, Олександре Миколайовичу, стверджували, що в даному разі логіка нам не допомогла, — сухо мовив полковник і заохотливо глянув на Михайла Дмитровича. — Дійте самостійно. — Заждіть хвилинку, — попросив Олександр Миколайович, коли вони вийшли з автомобіля і лишилися самі на вулиці. Крізь засмагу його обличчя проступала нездорова жовтизна, темні кола збільшували очі, надаючи поглядові невластиву йому відчуженість. Михайло Дмитрович відчув болючий укол жалощів: з цією людиною він пропрацював пліч-о-пліч десять років і завжди бачив її впевненою в собі, бадьорою, енергійною, іноді — майже величною. Він, Олександр Миколайович, умів приймати круті рішення та брати на себе відповідальність там, де інші б не наважились, умів оцінити заперечення опонента і погодитися з ними, навіть коли вони суперечили його власній, щоправда, невстояній думці. Тільки подумати, як він змінився! І голос його звучить інакше: — Вам не спадає на думку, чому він увесь час тікає від нас? — Жовна опукло перекочувалися на вилицях. Михайло Дмитрович дивився на свого начальника, випнувши губу. — Ви насправді не знаєте відповіді? Олександр Миколайович кивнув. “Він просто боїться цієї думки, правди. Вона рівнозначна ще одному визнанню вини. Та навіть зараз він хоче грати безпристрасного керівника — роль, котру він виконує все життя. Не така вже й погана роль. І все ж раніше я йому дозволяв робити це, а тепер не дозволю. Надто дорогу ціну довелося заплатити”. Стоячи до свого начальника впівоберта, виставивши праве плече вперед, як на дуелі, Михайло Дмитрович запитав, даючи противнику останню змогу відступити від фатального бар’єра. — Хочете, аби я вам сказав? Олександр Миколайович кивнув удруге. Виклик було прийнято. — Хіба ви не пам’ятаєте, скільки разів ми сперечалися до хрипоти в лабораторії, чи можна його прилаштувати для роботи на Землі, серед людей? І ви завжди мовили рішуче “ні”. Ви боялися, що він уже самим своїм існуванням принижуватиме людей. Одного разу ви навіть сказали, що воліли б знищити його, аніж мати своїм колегою в науці. Якщо пам’ятаєте, я просив вас не говорити цього при ньому. Та ви відповіли, що він чує не краще за шафу, бо не мас вух. І ви гадаєте… “Невиправний! Він і зараз вдає, наче не розуміє. Ну то маєш!” — Михайло Дмитрович облизав губи і вистрелив: — Так. Переконаний, що він чув нас. Не знаю, яким чином, — може, у вигляді електромагнітних хвиль, — але він сприйняв цю інформацію. А в тому, що він не бажає бути знищеним, немає нічого дивного. Як і в тому, що він хоче вивчити своїх творців, тільки вони цього не помічають. Обличчя Олександра Миколайовича викривилось і скам’яніло, мов маска, та вже через кілька секунд він оволодів собою. Губи його на мить розтулились і стиснулись у тверду владну лінію. Маска змінилася на звичайну, щоденну. З її прорізів дивилися суворі, упевнені в собі очі. — Він може прийти до невтішних для нас висновків, — прорік Олександр Миколайович. “Дарма я його жалів, не варто було”, — подумав Михайло Дмитрович і махнув рукою, рубонувши повітря ребром долоні. — У тисячний раз нагадую вам ту ж саму формулу гуманістів: розум і добро неподільні. Втім, глухий теж має вуха, проте зостається глухим… Алі страшно було самій залишатися вдома. Вона не могла позбутися враження, ніби хтось за нею підглядає. Іноді здавалося, що за вікном мигає тінь, і вона прожогом кидалася до вікна. Примарювалися шерехи, і вона блукала кімнатами, заглядаючи в усі кутки. Разом із нею кімнатами блукали тіні. То їй хотілося, щоб Юра приїхав, а то вона починала боятися цієї години. Боялася, що доведеться виконувати обіцянку, дану полковникові. Вона старалася абстрагуватися від цього, однак не могла не думати про те, що розшукують Юру, що над ним кружляють зграї вертольотів, що на нього чатують озброєні оперативники. Вона подумки благала його, заклинала: “Іди, рідний, іди швидше і якнайдалі — туди, де тебе не дістануть”. Аля дивувалася собі: “Як же це я йду проти всіх? Як смію? Адже полковник сказав, що розшукати Юру необхідно “в інтересах людства”. Полковник — статечний, умудрений, правдивий. От і виходить, що я — проти людства? Ні, не проти. Просто людство — якесь загальне для мене поняття, абстракція. А Юра — конкретний, близький. Можливо, треба поміняти їх місцями за ступенем абстракції. Адже людство — це люди, такі ж, як я. А він…” Однак перед її думками виростала стіна, глухий мур, частокіл спогадів. Вона не могла думати про Юру як про штучну істоту з ворожими намірами. Вона згадувала його обійми, його подих на своїй шкірі, його захват: “От, виявляється, як це буває…” Аля забувалася тільки на роботі і старалася не залишати собі часу для відпочинку та сторонніх роздумів. Коли допікали запитаннями про Юру, вона ставала злою і дратівливою, і їй давали спокій навіть доскіпливі й нетямовиті. Вона не могла збагнути, що з нею коїться, по-різному називала свої почуття і не зносила, коли хтось при ній заговорював про чекання. Аля навмисне блукала вечорами найбільш відлюдними вулицями, зупинялася у найтемніших алеях парку, аби Юра, якщо він усе-таки ховається в місті, міг підійти до неї, не ризикуючи. Кілька разів їй наснилося, що він повернувся, і потім вона довго лежала, переживаючи сон. її навідували подруги та знайомі, розповідали про свої жалі й радощі. Вона давала їм цілком розумні, слушні поради. її колега, Маргарита Петрівна, дивувалася: “Алько, та ти, їй-бо, зробилася мудрою!” Одного разу їй наснився Юра дуже ясно — він увійшов до кімнати, висунув із ніші письмовий стіл, розклав його і почав щось писати. Вона пам’ятала, що тінь од стола сягала її постелі, падала на подушку. “Юро!” — гукнула вона. Він повернув до неї змучене обличчя. “Коли ти повернешся?” “Я весь час поряд з тобою”, — відповів він. “Хочу, аби ти повернувся назавжди”. “Не вимовляй цього слова. Назавжди — страшне поняття. Чорно-фіолетова порожнеча, де не чути ні кроків, ні стукоту годинника”. Вона заклично простягла до нього руки, та в цю мить пролунав дзвоник у двері. Вискочила в передпокій, одімкнула замок. У двері бочком просунувся Михайло Дмитрович. Підніс капелюха, вклонився. — Доброго ранку, — привітався. — Даруйте за ранній візит, — і ще раз підніс капелюха, відкриваючи лисіючу голову. — Мені необхідно з вами поговорити. — А де ваш грізний начальник? — спитала Аля, придивляючись до відвідувача. — Кого ви маєте на увазі? — Михайло Дмитрович вирішив, що вона вважає його за співробітника міліції. — Тепер, здається, на мене черга вибачатися, — задоволено відказала Аля. Михайло Дмитрович засміявся. Він умів сміятись, як дитина, — заливчасто і невтримно. У сміхові брало участь усе тіло: стрибали повні губи, тряслися плечі, розмахували руки. Аля теж усміхнулася. Крига скресла. Та вже наступної миті Аля спохмурніла і запитала: — Хочете говорити про нього? І про вас, — відповів Михайло Дмитрович, витираючи хусточкою спочатку піт з лоба, затим — сльози. — А що про мене говорити? Зі мною все ясно. — Все, та не все. Як у коханні: і місяць світить, і гори високі. І, щоб Аля не встигла кинути вже наготовлене: “А це стосується лише мене”, Михайло Дмитрович швидко додав: — Юра гідний кохання. Це я вам кажу цілком об’єктивно, як один із його батьків. Він і тут не міг стриматися від жарту. На щастя, Аля не помітила цього. Її зацікавило в його словах зовсім інше: “Він знає про Юру багато”. — Він — оригінальна людина, — вів далі вчений, зовсім невимушено і природно вимовивши слово “людина”. — Могутня, мудра. І, як усяка мудра людина, він не може бути злим. Розум і зло несумісні, бо зло завжди нерозумне. — Ви їм це казали? — Звичайно. І що ж вони? — Хто не хоче почути, той не почує. — Вони й мені не повірили. А він же любить мене по-справжньому. У словах Алі вчувався прихований виклик, і Михайло Дмитрович поквапливо підтвердив: — Він цілком здатний на глибокі почуття. На значно глибші, ніж… Михайло Дмитрович хотів сказати “ніж деякі люди”, але спохопився і став жувати губами, підшукуючи відповідне слово. Аля знайшла швидше: — Ніж багато хто. За це можу ручитися. Вона навіть притупнула ногою задля більшої переконливості. Співрозмовник збуджено засопів. Потім сопіння перейшло у задоволене муркотіння. — Саме це я й хотів сказати. Аля, як і в першу їхню зустріч, перейнялася до нього довірою і запитала про те, що давно мучило її. — Може, мені не слід було говорити академіку про Юру? — Е… є… — Я дурепа. Повні губи Михайла Дмитровича то розтягувалися, наче він хотів усміхнутися, то випиналися. Нарешті вони розтулилися, пропускаючи потік слів: — Е-е, не потерпайте. Вистачало інших фактів, аби його виявити. Кита в карася не впхнеш. Дуже-бо незвичні були Юрині дії та вчинки. Він не такий, як усі, та й до того ж тільки розпочинав знайомитися із світом людей і зовсім не знав мистецтва камуфляжу. Я дуже боюся, щоб це знайомство не затьмарилося чимось непоправним… — Він добрий. — Знаю. Та коли слон іде до водопою, він може не помітити на дорозі мурашок. Аля примружилася, подивилася пильно на співрозмовника, затим запитала: — Таке співвідношення? Михайло Дмитрович проникливо усміхнувся: — А вам би хотілося такого? Мушу вас розчарувати. Ні, звичайно. Я перебільшив. А втім, не беруся точно визначити різницю у мисленні. І не в розмірах справа, як мовив одного разу кравець, виявивши, що пошитий ним костюм — із гнилої тканини. Різниця є, а значить, нам важко передбачити наслідки. — Тому ви теж хочете, аби він якнайшвидше повернувся? Михайло Дмитрович поглянув на неї мовби з-над окулярів, хоч окулярів не носив. І тому, і цьому, тому і цьому, — примовляв він. — А коли відверто, то я ставлюся до нього, як до своєї дитини, розумієте? Аля кивнула, довірливо поклала руку йому на плече, по-змовницькому запитала: — А хіба можна якось прискорити його повернення? — Бумеранг повертається, коли його кидають. Як перший крок я рекомендував полковникові та своєму шефові повернутися на вихідні позиції — припинити всякі пошуки Юри. — Повністю згодна з вами. — Однак вони не погодилися. Тітка зебра боїться, що один полічить її смуги, а інший з’їсть, не займаючись ліком, їх теж треба зрозуміти. — Що ж робити? — Гай-гай, друже мій, зізнаюся з усією відвертістю, як старий інтелігент, — не знаю. Одна з наших непорушних істин проголошує: розмірковувати легше, ніж діяти. А у вас немає ніяких контактів з Юрою? Аля відсахнулася. На обличчі з’явився вираз обуреного подиву. — Невже ви все ще підозрюєте… Михайло Дмитрович навіть руками замахав: — Що ви?! Що ви?! Я зовсім не те мав на увазі. Я запитую про неусвідомлені контакти. Наприклад, ви могли бачити його вві сні… Аля залилася краскою. Брови Михайла Дмитровича здивовано полізли вгору. — Це було не раз. Але ж я весь час думаю про нього, — пробурмотіла вона. — Розкажіть про ваші сни. Нікому б іншому не могла Аля цього розказати. Хіба що мамі, якби мама була жива. А цьому чоловікові чомусь змогла. І від його мовчазного співчуття, від його доброї зацікавленості їй ставало спокійніше, з’являлася впевненість, що жодної біди не станеться. Вони попрощалися друзями. Михайло Дмитрович старанно відводив погляд від чоловіка, який сидів навпроти. Він знав, що по його очах той зразу все зрозуміє. “А правда нам зараз не потрібна, — думав учений. — Правда зараз для нас — сліпуча вершина, а сходження ми відклали на потім. Нас влаштовує нестійка рівновага — ані брехні, ані правди. В даний момент важливо лише те, з чим він прийшов: ліки і рецепт їх виготовлення. Але чи знімає це з нього підозру в причетності до епідемії? Чи його прихід з ліками до мене — бажання спокутувати провину? І ще одне запитання: чи знає він взагалі, чи здогадується про те, в чому підозрюють його? Чи він єдиний вовк серед коней, якому приписують з’їдення вівса, чи єдиний кінь серед вовків, який буцімто їв м’ясо? І що він у такому разі думає про людські підозри?” Прямий ніс, тверді опуклі губи, швидка гра лицевих м’язів, яка різко змінює вираз обличчя — ніби маски надіває. І лише крізь його очі, які змінюються ще швидше, можна впіймати момент, заглянути в глиб його єства, торкнутися того, що колись було сірою з різнокольоровими прожилками речовиною, котра росла в колбі, мов дріжджі, — тоді ще безпорад

ою, беззахисною, але вже з прихованою страшило вибуховою силою. “Батько вдивляється в дітище, — подумав Михайло Дмитрович про себе в третій особі. — В дітище, котре перестав розуміти. Назовсім? Чи розуміння можливе?” Він залишився незадоволений своїми думками: “Якщо ми не зрозуміємо його, то на який контакт з розумними інопланетними істотами можна сподіватися? Він — дитя людського розуму, син людський”. Почувся протяжливий негучний гул, приглушений подвійною пластмасою вікна. В синьому небі залишилася тануча смуга. Це з малого ракетодрому відлетів корабель на Місяць. Михайлові Дмитровичу прийшла в голову шалена думка. Він не знав, що подібна думка виникла і в його гостя. — Дуже шкодую, що ви не можете назвати автора цих ліків, — сказав учений, думаючи: “Чи зблизимося ми хоч трішки після його візиту? Чи правильно він витлумачить мою поведінку? А може, вирішить, що я не збагнув, хто переді мною? Це дуже важливо. Адже, йдучи до мене, він мусив припустити, що я спробую затримати його”. — Не уповноважений, — відповів гість і різко підвівся з крісла. Здавалося, крісло вистрелило ним. Підвівся й Михайло Дмитрович. Тепер він дозволив собі заглянути у вічі гостю. І зразу перестав сумніватися: “Він усе розуміє. Можливо, навіть більше, аніж я припускаю. В усякому разі він знає, що я вдаю, наче не впізнав його. Та чи зрозуміє він і те, чому я так роблю?” І зразу ж Михайло Дмитрович засоромився власних сумнівів: “Виходить, я не вірю в нього? В сина, котрого створив таким могутнім, щоб зумів доконати недоступне для мене? І коли намір удався, я злякався… Його? Себе?..” Він повільно простягнув руку, і Юра обережно потиснув її. Тінь Михайла Дмитровича лежала поміж ними, як обриси прірви, і рука здавалася мостом… Вийшовши з будинку, Юра сів на лаву в скверику. З вікон квартири Михайлові Дмитровичу було добре його видно. Він просидів непорушно понад годину. За цей час учений міг викликати сюди полковника Тарнова і його помічників. Юрій діждався, поки повз лаву пройшов Михайло Дмитрович, бережливо несучи пузатий портфель. Учений не дибився в його бік, удаючи, що нічого не помічав. Юрина тінь випросталась, виросла, накрила тінь Михайла Дмитровича. Вчений зупинився, очікувально дивлячись на Юру. — Мені здалося, що ви весь час хотіли мене про щось запитати, але не наважилися, — сказав Юрій. Його очі зробилися лукаво-веселими, наче він дізнався про співрозмовника щось дуже смішне і готувався розповісти йому про це. Михайла Дмитровича образив його погляд, і він, не даючи волі почуттям, швидко відповів: — Ви маєте рацію. Мені хотілося взнати про те, як ви думаєте, які алгоритми лежать в основі вашого мислення. Яким чином ви приходите до несподіваних висновків? Юрин погляд змінився. У ньому з’явилася задума. — Я вже намагався сформулювати це на папері. Та поки що формулювання виходять погано. Чи то я не досить знаю мову, чи то в ній не вистачає слів. Усе зводиться до того, що я стараюсь якомога менше виосібнювати, вичленяти. Силкуюся відчувати навколишній світ як нерозривну цілісність. Адже він і є таким. — Відчувати — це не значить мислити, — заперечив Михайло Дмитрович. — Кожна істота відчуває світ через органи почуттів, а вони цілком певні, — відказав Юрій. — Таким чином, уже на цьому етапі істота не може відчути світ цілісним, а виосібнює в ньому частини. Коли ж людина міркує, роздумує, вона виосібнює ще більше: спочатку ділянку, над якою замислилася, далі — елементи для роздумів. — Дозвольте, я перекладу ваші слова на професійну мову, — усміхнувся Михайло Дмитрович. — Мозок вибирає інформацію, необхідну для розв’язання даної проблеми, і відкидає несуттєву. — А коли серед “несуттєвої” інформації міститься та, від якої залежить істинне розв’язання проблем? — Еге ж, так може бути, — погодився Михайло Дмитрович. — Але ж наш мозок здатний переробити лише певну кількість інформації. І тут нічого не вдієш. — Ви хотіли дізнатися про головну відмінність між нами, — мовив Юрій. — Про відмінність, яку самі створили, аби подолати те, з чим “нічого не вдієш”. Так от, по-перше, ця відмінність вимірюється кількістю інформації, котру істота спроможна сприйняти і переробити за одиницю часу. — А по-друге? — Друге — алгоритм. Але я не можу сформулювати словами відмінність. Бачу суттєве в тому, що вам видається несуттєвим. Даруйте, я не можу викласти проблему зрозуміліше. Не знаю, як це зробити. З моєї точки зору, людина сприймає речі і явища через когось. Іноді “хтось” — вона сама, інколи, аби сприйняти, їй треба перетворитися на когось. Іноді “хтось” — її свідомість… Юра замовк, на його обличчі змінювали одне одного вирази досади, здивування, приреченості. Михайло Дмитрович співчутливо дивився на нього, беззвучно ворушачи губами, наче пробував щось підказати. Затим заговорив: — Одного разу заєць запитав у робота: “Ти вмієш бігати, як я? Значить, ти такий самий, як я. То дай відповідь на три “чому”: чому ти не їси моркви? Чому ти такий твердий? Чому ти нікого не боїшся?” “Одне з трьох “чому” відповідає на решту два”, — відповів робот. “Усе зрозумів!” — вигукнув заєць і… перестав їсти моркву. — Бідний заєць! — з полегкістю розсміявся Юрій. — А вам величезне спасибі. Ви підказали мені шлях. І якщо коли-небудь мені пощастить сформулювати алгоритми мого мислення достатньо зрозуміло й однозначно, ви будете першим, хто дізнається про це. А поки що побажайте мені успіху. “Ні, він не причетний до виникнення епідемії, — подумав учений. — Збіг у часі з викраденням пробірок — випадковість. Але зате він причетний до припинення епідемії…” — Евалде Антоновичу, ви не пізнаєте мене? Худий, з виступаючими лопатками і гострими ліктями чоловік уважно глянув на гостя. Біля очей зібралися і розбіглися зморшки. Він усміхнувся: — Це ви мусили не впізнати мене! Ви ж бачили мене тільки хворим, у кріслі! Справді, нелегко було пізнати в цьому жвавому, як ртуть, рухливому чоловікові того безпорадного паралітика в кріслі з маніпуляторами, якого колись зустрів Юрій у коридорі медцентру. — У мене був орієнтир — ваша адреса, — привітно мовив Юрій. — І стимул — ваше запрошення. А ще — ваша обіцянка… — Пам’ятаю: розповісти про наші роботи. Я виконаю її. — Зараз? — Можна й зараз. Ходімо. Вони довго ходили по лабораторіях — з поверху на поверх. Евалд Антонович показував Юрі гігантські тришийкові колби, в які поміщали суміш різноманітних елементів і, пропускаючи крізь них електричні розряди, отримували амінокислоти. Автоматичні мішалки із страшним шумом перемішували вміст. На панелях витяжних шаф загорялися й гасли контрольні лампочки, у ректифікаційних колонках з тихим шерехом струмилися потоки рідин. Тремтіли стрілки мілівольтметрів, манометрів, мановакуумуляторів. Часом лунало комарине дзижчання суперцентрифуг. Евалд Антонович знайомив гостя з результатами аналізів первісних організмів та проторганізмів; демонстрував з явним задоволенням, як із коацерватів утворюються складні сполуки. В одній з лабораторій він показав Юрі колекції “метеоритного життя”, розповів про гіпотези його космічного зародження. — Вдумайтеся хоча б у такі факти, — говорив він, запально розмахуючи довгими руками. — Шістдесят три проценти всіх атомів людського тіла — водневі. А в космосі найпоширеніший елемент — водень. За ним ідуть, коли не враховувати інертних елементів, кисень, вуглець, азот. І в нашому тілі ті ж чотири “кити”: водень, кисень, вуглець, азот. Органічні сполуки постійно мандрують на метеоритах у космічному просторі. Там є мурашиний альдегід, ціанацетилен, деревний спирт, мурашина кислота, метанімін… Розумієте, Що це означає? Адже це основи амінокислот! Хіба все це не нагадує стрілку компаса, яка показує напрям? Він тріумфуюче дивився на гостя. А той цілком спокійно і дещо поблажливо відказав: — Ви маєте рацію. Це набагато ближче до істини, ніж попередні гіпотези, з котрими ви мене знайомили. — Ви говорите так, немовби давно прозирнули в таємницю зародження життя, — не приховуючи іронії, зауважив Евалд Антонович. — Одначе космічна мікробіологія, хоч і нагромадила чимало вже спостережень, а все ж таки ще не відповіла на питання питань. — Не покладайтесь на досягнення космобіології, — А на що покладатись? Юрій мовчки знизав плечима. Евалд Антонович анітрохи не збентежився і зайшов з іншого боку: — Ви маєте факти, не відомі науці? — Не так факти, як висновки, — посміхнувся Юрій, і його посмішка не сподобалась Евалдові Антоновичу, як не подобалася вона часом і іншим людям, які бачили її. — Що ви маєте на думці? — Мої висновки несуттєві, бо спираються не на факти. В усякому разі не на ті факти, які спостерігаються багатьма. І ніхто до вас не помічав їх? Чому? — Все залежить від кута зору. Якщо спостерігати людське життя зблизька, воно має сенс навіть у деталях: у вчинках, рухах, жестах. Але якщо на літальному апараті підніматися вгору, продовжуючи спостерігати життя, ми спочатку втратимо сенс, а потім знову побачимо його, але на іншому, узагальненому рівні. Евалд Антонович подумав, що Юрій ухиляється од відповіді на його запитання, і з жалем сказав: — Ми краще розуміли один одного, коли я був хворим. — Тоді ми більше міркували. — В науці заведено спочатку нагромаджувати факти, а вже згодом роздумувати над ними. Та ж посмішка, наче хто приклеїв, з’явилася на Юрієвому обличчі. — Хіба природа не нагромадила досить фактів? Вона ставить мільярди експериментів щосекунди. Є над чим поміркувати, чи не так? — Це демагогія! — вигукнув Евалд Антонович. Юрій зігнав посмішку з обличчя і примирливо торкнувся руки співрозмовника. — Уявіть собі будь-який замкнутий світ і його мешканців; мікробів у краплі води або в пробірці, людей у ракеті, на Землі, у зоряній системі — все одно де, але в замкнутому просторі. Чи можуть мікроби взнати про себе щось істотне, якщо не вийдуть за межі краплі або пробірки? Він замовк, затим уже зовсім іншим тоном попрохав: — Дозвольте мені днинку попрацювати в одній з ваших лабораторій… Завідуючий лабораторією Кустович, з яким познайомив Юрія Евалд Антонович, очікуюче дивився на гостя. Гість зрозумів запрошення висловитись і заговорив без околясів: — Мені треба випробувати новий вид замінника живої тканини. Він необхідний для протезування внутрішніх органів. Мені потрібно кілька днів попрацювати у вашій лабораторії. — Формула тканини? — запитав Кустович. Гість простелив поверх паперів на столі Кустовича довгу стрічку, помережану значками. Кустович довго її вивчав. — Не можу уявити, навіщо тут бензольне кільце, а тут — закис заліза, — пробурчав він. — А вся ліва половина, Даруйте, це вже суцільна абракадабра. Нащо даремно завантажувати людей і апарати? Давайте програємо вашу формулу на обчислювальній машині — і самі переконаєтеся. Така тканина немислима. Вона зразу розпадеться. — Він глянув на гостя і затнувся. — Втім, якщо хочете, працюйте без помічників. Або своїх беріть. Нагадайте, як вас звуть. — Юрій Юрійович. Значить, дозволяєте? Кустович знизав могутніми плечима, що означало: я вже все сказав. Юрій круто змінив тему. — А що показала перевірка вашої гіпотези? Я знаю про неї. Пам’ятається, вона була досить цікавою. — Перші досліди пройшли успішно, — подобрішав Кустович. — Бромо-фтористі сполуки роблять пластбілок більш стійким. Якщо вас цікавить, можу й докладніше. — Цікавить. — То ходімо в лабораторію. Кустович не лише розповідав, але й показував зразки синтезованих білків, пояснюючи етапи їхнього синтезу. — Ось тут і вибрали б зразки для ваших замінників, — мимохіть сказав він і одразу ж густо побуряковів. — Вони надто близькі до природних, — заперечив Юрій, не помічаючи його збентеженості. — Так це ж добре. — Не зовсім. Тканина має водночас служити стимулятором і самого органа, і систем, що з ним взаємодіють. — Я погано вас розумію, — признався Кустович. — Але ви б могли замовити білок із заданими якостями. Ми виконуємо роботу на замовлення. Переставляємо амінокислоти, мов кубики. Змінюємо їхній склад… І все-таки ви виробляєте штучні тканини на природній основі. Навіть коли хочете зробити їх кращими, ніж природні. Кустович здивувався: — А як же інакше? — У такому разі зміни будуть незначними і неістотними. Спробуйте збудувати будиночки з піску або електромобілі з глини. Удосконалюйте їх скільки завгодно, як завгодно, змінюйте конструкцію — це будуть іграшки. Ви доможетесь успіху тільки тоді, коли зміните саму основу, самий матеріал. — Ми робимо те, що можливе, — відказав Кустович і зразу зробився схожим на хлопчака-переростка. — Та коли ви хочете попрацювати за своїми рецептами, будь ласка. А я подивлюся, що у вас вийде. Йому хотілося стати “руки в боки” і притупнути ногою. Юрій увімкнув установку для радіоактивного аналізу та рефрактометр. Припав до окуляра, покрутив ручку настройки. Знизу, з голубого туману, випливли колонки цифр. Його задовольнили результати дослідження. Підняв кінець шланга, що зміївся від ректифікаційної колонки, і опустив його в порожню банку, знявши з неї металеву фольгу. Срібляста, ніби ртуть, в’язка рідина повільно наповнювала судину. Юрій присунув до себе іншу банку з наготовленим завчасу рожевувато-білим розчином і занурив у нього руку. Трохи скривився од болю, та швидко опанував себе. Другою рукою надів на голову шолом, густо заплетений проводами. За кілька хвилин він уже спокійно дивився, як танули в розчині фаланги пальців, як з’являлися і лопалися бульбашки повітря. Коли від пальців залишилися самі кістки, він вийняв руку, промив її і, не скидаючи шолома, пішов до кабіни синтезатора. Декількома обертами верньєрів задав синтезатору модуляцію. Здоровою рукою взяв банку із сріблястою рідиною і вилив її в одне з відділень синтезатора. Лише після того він увімкнув ванну синтезатора і перевірив по спалахах індикаторів її роботу. Бережно занурив кісточки пальців у рідину. Вони негайно вкрилися набрякаючою плівкою. Плівка потовщувалася, по краях її утворювалася бахрома. Юрій заворожено стежив, як випинаються у вируючому розчині нитки бахроми, відокремлюються, мечуться, наче живі істоти, від стінки до стінки… Коли він витягнув руку, пальці на ній були такі ж, як і раніше, хіба що шкіра на них ледь-ледь виблискувала сріблясто-голубим. Юрій простягнув другу руку до зовнішньої стінки синтезатора, намацав спочатку панель, далі — верньєри, вимкнув синтезатор. Він довго шукав у шафах, перш ніж знайшов спиртівку. Запалив її і встромив щойно синтезовані пальці у вогонь. Полум’я відхилилося. В тій же шафі він знайшов товсту металеву підставку. Поставивши її на підлогу, з силою натиснув на неї пальцями руки. Пальці пройшли підставку наскрізь і навіть трохи заглибилися у підлогу. — Ось так! — сказав Юрій і заспівав: — Ось так, ось так, ось так… Старанно розкладаючи на підлозі кінці проводів і шлангів, він почав готувати ванну синтезатора.
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка