В. В. Головачов Художнє оформлення


НОВИЙ ЗНАЙОМИЙ АЛІНИ ІВАНІВНИ



Сторінка10/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.8 Mb.
ТипЗакон
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   22
НОВИЙ ЗНАЙОМИЙ АЛІНИ ІВАНІВНИ


Після дощу галька була вологою, шатро неба здавалося випраним, а смуга моря біля берега потемнішала. Відпочиваючі не поспішали на пляж, лежаки під дашком були вільні. Аля сіла на один з них. Алин знайомий поїхав учора, а її путівка закінчувалася через тиждень. — Нудьгуєте? Вона повернула голову. Чоловік середнього віку. Либонь, усе в ньому було “середнім” — обличчя і постать. Тільки усмішка якась дивна — самими очима. Вже згодом вона завважила: очі в нього часто і майже невловимо змінювалися. То вони були поважними, то веселими, а часом у них з’являвся смуток. — Я випадково прийшов сюди — через дощ, — мовив чоловік. — Раніше ходив на той пляж, а тепер на дорозі туди — величезна калюжа. От і завернув. А тут — ви. — Ну то й що? — Говорячи, вона скосила погляд так, аби в скельцях окулярів побачити свою голову: чи охайна зачіска? — А ви мені не випадково зустрілися, — відповів чоловік. — Я це точно знаю. І здається, що ви лікар. — А я й справді лікар, — розгублено мовила Аля. — Значить — доля. “Світло дальньої зорі і світло долі — у моїм вікні”. Його очі дивилися на неї привітно. Аля зраділа, що він знає її улюблений вірш. Він надів темні окуляри. Аля запитала: — А якби я не була лікарем? — В юності я кохав жінку, схожу на вас. Вона була лікарем, працювала в Орлі. А випадкових збігів у цьому житті майже не буває. Випадок і закономірність — два боки однієї медалі. Аля почала хвилюватися. Вона нахилилася до нього, наче хотіла заглянути крізь темні окуляри в його очі. — Я теж з Орла, — мовила машинально. — Тому я й кажу: доля, — анітрохи не здивувавшись такому збігові, сказав чоловік і підвівся. — Ходімо в море. Плавала вона поганенько, швидко втомлювалася. Хотіла було повернути до берега, але чоловік запропонував: — Пливемо далі. Якщо натомилися, потримайтесь за мої плечі. Не соромтеся. Скажіть лише: Юрію, я втомилася… Мабуть, нікому іншому вона б отак зразу не довірилась, та ще й у воді. А тут, наче й не було нічого, легенько вхопилася за його плечі, і він, мов дельфін, помчав її у відкрите море. — Досить! — закричала вона. — Повертайте! Юрій слухняно повернув. Плечі його були холодними, її пальці відчували гладеньку шкіру, під якою перекочувалися м’язи. На мить їй здалося, що це і справді не людина, а дельфін. Коли вони вийшли на берег, під ласкаве сонячне проміння, у неї виникло відчуття чогось незвичайного. Їй було вже двадцять шість років. Заміж вона вийшла за колегу-лікаря, що поділяв багато її поглядів і смаків і, як вона, жваво цікавився мистецтвом, музикою, театром. Ще зовсім недавно — три роки тому — вона вважала себе щасливою: люблячий чоловік, великі сподівання, мрії. Разом укладали плани на майбутнє у райдужному світлі. Влітку подорожували річкою на байдарці, декілька разів вирушали в далекі туристські поїздки. Чоловікові добре велося на службі, але згодом у нього з’явилися нові друзі, він дедалі частіше став залишати її саму, ходити по компаніях, пиячити. Вона відчувала, що він віддаляється від неї, а втримати його не могла. Почалися чвари. Він робився осоружним, вона помічала в ньому нові неприємні риси, заново “відкривала” його. Спробувала впливати на нього, та незабаром пересвідчилась, що це марна справа. Тоді вона зважилася на крайній захід — розлучення. Гадала, він злякається, схаменеться. І, коли він уже пішов з дому, все ждала, надіялася, що повернеться у каятті. А він оженився на іншій. Вона вирішила, що це зроблено на зло, що це ненадовго. Та минув рік, і якось, зустрівши його, вона відчула, що вони зробилися чужими. Спочатку було незвично тихо самій у квартирі. Звикла. Пристосувалася. Перестала чекати на велике щастя, навчилася задовольнятися малими радощами. Міркувала: більше нікого не зможу покохати. Замкнулася в собі, мов равлик у черепашці. І вже боялася хвилин, коли прокидалися мрії про щось незвичайне, небуденне. Знала, що велике щастя — це казка. І ось сьогодні… Юрій немовби підслухав її думки: — Кожна людина в дитинстві і юності мріє зустріти казку. Згодом багато разів ошукується, розчаровується. І коли насправді зустрічає казку, вже не вірить, що це вона. — Не вірить, — мов луна, відгукнулась Аля. — Ви гадаєте, це добре? — спитав Юра дуже серйозно. — Ні, я так не думаю! — з гарячністю вигукнула Аля. І я так не думаю…. Він усміхнувся їй ласкаво, очікуючи взаємної усмішки. Однак Аля надто боялася розчаруватися. Поспішливо сказала: — А втім, усе набагато простіше. Минає дитинство, і людина перестає бути маленьким принцом, — вона зітхнула. — А про те, як здійснюються казки, іноді пишуться книжки… Інтонація її голосу виразно підтверджувала, що вона втомилася ждати. — А хіба в книжках не буває того ж, що і в житті? — Ви так вірите книжкам? — Звичайно. Як людина опише те, чого не пережила? Його погляд ковзнув по ній, злетів кудись у височінь. Вона мимоволі глянула в тому напрямку. Синява неба була такою прозорою, що погляд наче провалювався в неї. Коли Аля знову подивилася на Юру, його очі були тьмяними. Він глухо мовив: Іноді мені здається, що я проковтнув забагато книжок і забагато чужих думок, образів людей. Вони ворушаться в мені, шепочуться, думають за мене. Я їх проковтнув, а тепер вони гризуть мене своїми турботами й нещастями… Книжки — це люди — і ті, котрі їх написали, і ті, котрі в них описані… “Наївний, — подумала Аля. — Але милий, романтичний”. — А яка у вас професія? — Фізіолог. — Значить, багато знаєте про життя. Не лише парадний бік. — Найбільше про життя я знаю з книжок. Він сказав це так щиро й категорично, що вона ладна була повірити йому. І все ж щось у його тоні насторожувало. Аля запитувала себе: “А можливо, вся справа в тому, ідо я не зустрічала таких?” До неї підходили знайомі, заговорювали, та вона відповідала небагатослівно, неуважно. Аля позирала на Юру: як він реагує? Проте новий знайомий гортав книжку, принесену Алею на пляж, і це заняття поглинало його. Вона звернула увагу, що він перегортає сторінку за сторінкою, не пропускаючи жодної, одначе і не затримуючись ні на одній більше секунди. Аля дістала з пляжної торби записник, олівець і кількома штрихами спробувала накидати шарж. Та малюнок не виходив. Їй ніяк не вдавалося схопити риси, придатні для шаржування: Юрин профіль був класично невразливим. Тоді вона обіграла його позу, вираз обличчя, очей. Вийшло непогано, і, коли Юра нарешті закрив книжку, вона простягла йому записник. — Впізнаєте? — Та це ж я! — втішився він. — Схожий і несхожий. Як це вам удалося? В його очах з’явився захват, і Алі стало приємно, що її малюнок справив враження. Юра, уважно розглядаючи його, сказав: — В одному місці схоже, в іншому — несхоже. Дуже несхоже. Але загалом — схоже, — він повертав аркушик, дивлячись на малюнок і так і сяк, потім вигукнув, наче зробив відкриття: — Ви намагаєтеся випнути й обіграти якусь рису! — Авжеж, — знизала плечима Аля. — У цьому й полягає шаржування. — Шаржування… — він так вимовив це слово, ніби чув його вперше. — Цікавий метод… Легко скочив на ноги, простягнув їй руку. Море стало живим і веселим, а віддалік у сонячному мареві грілися гори — спини зелених верблюдів. Річка туману повільно пливла в ущелину, заповнивши її до краю. Світ був примарним… Після вечері Юра ждав на неї біля їдальні будинку відпочинку. Вони гуляли в парку над морем. Місяць летів крізь легкі хмаринки, як новенька монета, кинута кимось у море на прощання. Юрій розповідав Алі про недавно прочитаний фантастичний роман, де діяла штучна людина — сигом. У неї завмирало серце, було трошки тривожно, і Юрій сам видався їй могутнім сигомом, котрий прийшов, аби зустрітися з нею. Згодом вона показала йому найромантичнішу алею парку, де над головою шелестіло листя і сплелися Ліани в зелені арки. Вони були разом ще три дні, а потім він засмутив її, сказавши, що їде в дводенну екскурсію і повернеться тільки до її від’їзду. Ввечері, коли Юра провів її і попрощався, Аля довго дивилася йому вслід. Вона побачила, як назустріч Юрі звідкись із-за кущів вийшла темна масивна постать, простягла руку, перетинаючи шлях. Аля вискочила па доріжку, закричала, кинулася до Юри. Він повернувся до неї, поманив рукою. Його жест був звичайним, спокійним, і вона заспокоїлася, хоча серце калатало шалено, а дихання було шумним і уривчастим. — Це мій особистий робот-слуга, — сказав Юрій. Темна постать повернулася, просто на Алю подивилися два яскравих ока. Робот уклонився. Все-таки Алю проймав нервовий дрож, і Юрій накинув їй на плечі піджак. — Ви що, боїтесь його? — запитав. — Трішки, — зізналася вона. Тоді Юрій наказав роботу зображати закоханого і скласти спеціально для Алі баладу. Робот опустився на одне коліно, всередині у нього, — вона це бачила крізь щілину в його нагрудному щитку, — засвітилися додаткові індикатори, почулося гудіння. Потім гудіння змовкло і залунала мелодія, немов заграла гітара. Низький приємний голос заспівав: — Колись закохався робот У жінку земну, звичайну. Історія ця банальна. Та їй освідчився він: — Я — робот, могутній, сталевий. Як хочеш — зруйную місто, Як хочеш — збудую замок, Для тебе одної все… — А жінка йому сказала: — Твій голос луна, мов сирена, Із сталі і руки, і серце, Смертельні обійми твої, Нащо мені місто і замок? Я хочу палкого кохання. Ти спробуй людиною стати, Тоді й покохаю тебе. — Тривожно, мов сполох закличний, У робота стукало серце, Од пристрасті плавились блоки І плоттю ставали вони. До милої знову прийшовши, Він вигукнув: — Сталося диво! Живий я, такий, як і люди, Тепер ти полюбиш мене. Я місто уже не зруйную. Я замок уже не збудую. Та знаю я відчай і сумнів. І тугу земну, і сум. — А жінка йому відказала, А жінка отак говорила: — Я бачу, що сталося диво: Ти просто мужчиною став. Ти місто уже не зруйнуєш, Ти замок уже не збудуєш, А знаєш лиш біль та страждання… То за що тебе кохать? Проспівавши пісню, робот й далі стояв навколішки доти, доки Аля не дозволила йому встати. Вона підозрювала, що Юра готував їй сюрприз: сам склав пісню і заздалегідь наказав роботу розучити її. Кілька днів вона ходила під враженням цього вечора й пісні. Люди довкола неї ніби посувалися на задній план, втрачали індивідуальність, ставали невиразним тлом, а на передньому плані був Юрій. Її трохи зобідило, що він не пожертвував туристською поїздкою заради неї, Алі, і вони не були разом цілих два дні, з іншого боку, зачепило самолюбність і розпалило її. Начебто випадково вона прийшла зустріти його. Він збагнув й оцінив цю “випадковість”. А другого дня він пішов проводжати її до зупинки рейсових автобусів. — Ходімо на стоянку таксі, — сказала вона. Він загадково всміхнувся і глянув убік. Вона теж подивилася туди і побачила робота. — Зараз я відвезу вас, — мовив Юрій. Він наказав роботу лягти, переставив йому йоги, вигвинтив кілька деталей і поміняв їх місцями. На спині робота утворилася тісна кабіна, Юрій перший сів у неї і запросив Алю. Земля почала плавно віддалятися, сині живі хвилі моря бились об кам’яні застиглі хвилі гір. Алі заклало вуха. Юрій Дістав звідкілясь прозору плівку, натягнув над головами, як Дашок кабіни. Вони летіли невисоко, не пробиваючи шару хмар. Внизу розіслалося знайоме поле аеродрому. Аля гадала, що вони почнуть знижуватися, проте Юрій накрив своєю Долонею її руку. — Я відвезу вас додому. — Чи варто? Пропустите кращі години купання. — Байдуже. Робот летів повільно. Чи то не міг розвинути більшої швидкості, чи то Юрій не квапив його. Нагорі проносилися білі кучері хмар. Небо ставало молочним. Аля попрохала, щоб робот повторив пісню. Вона сиділа мовчки, притиснувшись до свого незвичайного супутника, і починала вірити в казку. — Знижуюся, — попередив робот. — По карті до Орла залишилося шістдесят кілометрів. Знижувалися поволі. Робот зробив над містом кілька кіл, перш ніж вони знайшли її будинок. — Якщо ви не поспішаєте, може, зайдете в гості? — несміливо запропонувала Аля. — Даруйте, поспішаю. В Юриному голосі зненацька залунали металеві нотки. І зразу ж зникли, розтали. І вже м’яко він закінчив: — Я обов’язково прилечу до вас. А ви чекайте. І вірте в казку. Аби вона прийшла, у неї треба вірити. Дедалі зменшувався у блакиті дивовижний птах. Адя довго проводжала його поглядом. Вона чула глухий стукіт свого серця, вважала себе дурепою, проте не могла не вірити в його обіцянки… СУСІД ПО НОМЕРУ


Василеві Фокіну щастило на сусідів по номерах у готелях. Зазвичай ними виявлялися статечні терплячі люди, яким можна вилити вистраждану душу, і вони підтакуватимуть та співчуватимуть. Іноді траплялися й такі оригінали, котрі навіть наважувалися давати поради. Тому Василь, коли йому пропонували окремі номери, завжди просив номер із сусідом. Адміністратор, певна річ, ішов йому назустріч. От і цим разом адміністраторка сказала Василеві: — Хороший сусід у вас буде в триста сорок другому. Номер, правда, поганенький, тісний, зате з вікон видно стару фортецю. Красиво… — Гаразд. Поговоримо з сусідом, — мрійно мовив Василь. — Ну, говорити, либонь, будете в основному ви, — попередила адміністраторка. — Сусід ваш — людина мовчазна. Але від балакучого сусіда не відмовляється. Він уже давненько в нас мешкає. Понад місяць. Троє сусідів змінилося. І все страх які балакучі. Ви будете четвертим. А він мовчить і кожного з такою увагою слухає, що в них — сльози на очах. — А він не глухонімий? — уточнив Василь. — Виключено, — запевнила дама. — Сама з ним розмовляла. Він ще дякував за сусідів. Як це він висловився дивно? “Благодатний людський матеріал…” — Матеріал? — нехороша підозра ворухнулася у Василя. — Ну, сусіди. Так говорять учені — “людський матеріал”. — А він теє… не письменник? — сполошився Василь. — А то згодом так тебе розмалює — сам себе не впізнаєш. — Щодо цього не тривожтеся, — поспішила заспокоїти його адміністраторка. — Він біолог, здається, фізіолог, можна зараз уточнити… — Біолог мене влаштовує, — підбадьорився Василь, думаючи: “І за життя пофілософствуємо, і на болячки свої поскаржуся. Головне — виговоритися на якусь місячину вперед. Де ж іще, як не у відрядженні?” Ліфт підняв його на третій поверх. Чергова люб’язно повела Василя аж до номера. Василь тихенько постукав. За дверима почулося приглушене: — Ввійдіть. Василь увійшов у передпокій, поставив свій показний портфель до шафи. Із спальні вийшов сусід. Він сподобався Василеві з першого погляду. Нічим він не виділявся, трохи вищий за Василя, приблизно з метр вісімдесят, темне волосся гладенько зачесане обабіч бездоганного проділу. Він усміхався зичливо, білозубо, очі дивилися уважно і дружньо, немов говорили: давай, приятелю, поговоримо. Василю навіть здалося, що він уже десь бачив цього чоловіка, але де саме — згадати не міг. — Давайте знайомитися, — запропонував Василь, простягаючи руку, і за старою звичкою назвав себе, місто, з якого прибув, і професію. — Дуже приємно, — відповів сусід. — Мене звуть Юрієм. Коли він думав, що від Василя можна відбутися такими скупими біографічними даними, то явно помилявся. — А звідки ви приїхали? — негайно запитав Василь. — Я визначив би, що з середньої смуги. З Курська, наприклад, або з Калуги. — З Орла, — відказав Юрій і всміхнувся ще чарівніше. — Ви майже вгадали. — Куди ж ви прибули, в яку установу? — вів далі Василь. — Ото було б здорово, якби в Об’єднаний медичний Центр. — Чому “здорово”? — поцікавився сусід. — Так і мене туди відряджено, по ремонту апаратури. Наш завод недавно освоїв випуск деякої медичної техніки:. Новітньої… Він загадково підморгнув і помовчав кілька секунд у надії почути запитання. Прождавши даремно, додав: — Про неї ще й в газетах не було… Ще через секунду: — Всі мене розпитують про це, а я — ні мур-мур… Нарешті Василь вирішив, що й так уже виявив досить витримки, і випалив: — А вам розкажу, хочете? Ви мені симпатичні. Звичайно, його запитання було чисто риторичним. Юрій це зрозумів і промовчав. Через п’ятнадцять хвилин він узнав не тільки найменування апаратури, але також її короткі характеристики. Йому довелось би вислухати ще чимало різноманітних відомостей, якби він не здогадався вчасно повідомити Василя, що поки що нікуди не збирається йти, а значить, той може спочатку вмитися. Василь викопав його пораду по-своєму: він приймав душ 1 водночас, напружуючи голос, аби заглушити плюскіт води, розповідав далі. Він вийшов з душу посвіжілим і просвітлілим, бо не марнував часу, а втаємничив сусіда у свої виробничі та родинні стосунки, перейшов із ним “на ти” і вже викладав деякі подробиці. — Начальник мій, Артем Сидорович, людина незворушно-мудра, — мовив він, акуратно промокаючи мохнатим рушником крапельки вологи на худих плечах. — Дає він мені такі вказівки. Ти, каже, Василю, головне — не супереч замовникові. Скаржаться, приміром, хворі, що операційний стіл погано повертається, ти відказуй: все правильно, точно примітили, молодці, довіку вдячні будемо за критичні зауваження і дефекти постараємось усунути, — і тут же додавай: зате ж бо апаратура “серце-легені” вдалася на славу, і підключається дуже зручно, і працює без перебоїв. А якщо заперечать, мовляв, “серце — легені” збиваються з ритму, ти знову ж не супереч. Так, мовляв, і так, є ще, звичайно, недоліки, але зате нирки функціонують краще, ніж природні… — Еге ж, і настрій у хворих одразу різко змінюється, — докинув сусід так, що Василь миттю підняв голову, сподіваючись побачити глузливу посмішку на обличчі Юрія. Посмішки не було. Сусідове обличчя зоставалося уважним і зосередженим. Це дещо збило Василя з пантелику. Про всяк випадок він вирішив підіграти сусідові: — Хворий і померти ладен, аби тільки фільтри штучної нирки працювали безперебійно. Він гадав, що почує бодай легенький смішок Юрія, але у відповідь пролупало: — А фільтри з багатошарового синтезола? Шість на вісім? — Так, — розгублено відповів Василь, дивуючись тому, що його сусід знає характеристики фільтрів найновішої конструкції. — Та хіба справа в цьому? Я про хворих кажу. — Що ж, стан хворих вельми цікавий. Значить, вони розуміють значення науки для людства. Юрієві брови зійшлися на переніссі в одну суцільну лінію. В очах світилися глибокі роздуми. “Ото грає! Справжній артист!” — захоплено подумав Василь і підхопив: — Правильно зауважив. Заради торжества науки вони так і пнуться самопожертвуватися. Лікарів благають: “Візьміть мене для досліду, нехай для науки користь буде від моєї хвороби…” — Он як? — з непідробним здивуванням промовив Юрій. Потім кинув швидкий косий погляд на Василя, від якого йому стало незатишно, і додав: — Ну що ж, цього и варто було чекати, люди змінюються, з’являються нові риси характеру. Недарма сказано: “Людина — це звучить гордо!” Василеві тепер було не до жартів, обпалила думка: “Божевільний? І я з ним тут наодинці”. Зробилося жарко. Дрібно затремтіли руки. Та, на щастя, пригадалися слова адміністраторки про те, що сусіди Юрія були задоволені. “А коли вона сказала це навмисне? Якщо вона змовилася з божевільним? Неймовірно. Адже неймовірно й зустріти божевільного в готелі. Недарма Едіта Геліївна твердила: “Твій язик, зятьку, проти годинникової стрілки працює, життя тобі вкорочує”. Як у воду дивилася! Вона завжди так. Уже як видасть прогноз, то неодмінно справдиться. Але що робити зараз? Треба думати швидше. А поки що вдавати, що нічого не запідозрив. Намагаючись, аби голос лунав спокійніше, Василь мовив У тон. — Ці якості в людей довго виховували… І виховали нарешті! Брови Юрія підстрибнули вгору, кожна зламалася посередині, майже під гострим кутом. Тепер вони здавалися наклеєними, як у блазня. “Він жартує, розігрує”, — з полегкістю подумав Василь і сказав: — Здорово це у тебе виходить! — Що? — Ну, жарти. І не втямиш, чи ти серйозно, чи шуткуєш. — Блазень біжить попереду короля, жарти — попереду істини. — Розігруєш? — А ти як думаєш? Знову неприємно засмоктало під ложечкою від пронизливого погляду. — Та що ж тут думати. Ти ж не будеш поважно говорити все це… — Не буду, — погодився Юрій і усміхнувся. Але усмішка в нього тепер була неприродною, немовби він щойно згадав про неї і накинув на обличчя поквапно, аби тільки прикрити його голизну. Він мовив: — А втім, ніхто не знає, який жарт кожен врешті-решт приховує. Ти ж, по суті, не знаєш, що думають хворі, не так уже часто ти їх спостерігав. І не так уже рідко! — заграла впертість у Василеві. — Коли апаратуру перевіряєш, бува, підслухаєш їхні розмови з лікарями. Та й сам, коли захворієш… А ти часто хворів? Запитання вирвалося само собою, випадково. Але на Юрія воно справило несподіване враження. Обличчя миттю скам’яніло, мов у статуї, зате очі заблискали нестерпно і ніби злилися в одну сталеву смужку. — Стараюся не хворіти, — відповів Юрій тоном, що виключав подальше розпитування. “Напевно, викликав у нього неприємні спогади, — подумав Василь. — Можливо, він серйозно хворий і приїхав до медцентру лікуватися, а я необачно бовкнув…” Він розумів, що належало перевести розмову на іншу тему, але замість цього сказав: — Коли в тебе що болить, то я запросто можу влаштувати лікування в медцентрі. В один момент, без тяганини… Сказав — і злякався: як відреагує сусід? Однак той несподівано усміхнувся: — Жалібника з тебе не вийде, хіба що брат-жалібник. Надто ретельничаєш. А от у медцентрі ми з тобою зустрінемося. Разом хворих спостерігатимемо. Там і досперечаємось. — Коли? — зрадів Василь. — Хоч сьогодні. Можеш видати мене за свого помічника. — Гаразд! — вигукнув Василь. — Мені якраз треба в хірургічний відділ! …На території медцентру автобус привіз їх до багатоповерхових корпусів хірургічного відділу. В нижніх поверхах містилися службові приміщення та склади запчастин: різних органів для пересадок, кісток, кісткового мозку; у верхніх — їдальні, палати, операційні. Хворі щойно закінчили снідати й виходили з їдалень грудами, жваво перемовляючись. Василь помітив, що Юрій прислухається до їхніх розмов, і на його обличчі проступає здивування. Він навіть промовив, не дивлячись па Василя: — Всі вони клопочуться тільки своїми хворобами. Тон у нього був багатозначний, наче він зробив відкриття. Це розсмішило Василя, і він відгукнувся: — У кого що болить, той про те і гомонить. — Це ти придумав? — Дивак. Старовинне прислів’я. — Що значить старовинне? Скільки йому років? Василь був переконаний, що Юрій жартує. І він відповів жартома: — П’ять тисяч вісімсот сорок один. Досить? — Виходить, за п’ять тисяч вісімсот сорок один рік люди анітрохи не змінилися? — А навіщо їм змінюватися? — правив своє тим же тоном Василь. — Адже ти сам говорив: “Людина — це звучить гордо!” — Так. Але тільки людською мовою. — Що ти хочеш цим сказати? І “амеба” звучало б гордо амебною мовою. Василь не знав, як продовжувати розмову, і поцікавився: — А як ти вважаєш, про що хворі мали б говорити? — Ну, припустімо, про вивчення атмосфери Землі, про успіхи хімії полімерів… Особливо — про потоки ліо. — Ніколи не чув про такі потоки, — сказав до краю спантеличений Василь. Їх відкрив я! — гордо мовив Юрій. — Що ж це за потоки? — Вони утворюються внаслідок взаємодії людини з єдиним полем. — Про них уже було в пресі? — Ні. — То яким же чином хворі можуть говорити про те, чого не знають? — Адже вони хочуть вилікуватися. “Все-таки він божевільний, — сполошився Василь. — Іноді, правда, поводиться, як нормальний. Таж саме така поведінка характерна для божевільних. Здається, це називається “нестійкість психіки”. Треба буде сказати про нього кому-небудь з лікарів. Нехай перевірять”. У цей час назустріч їм трапилися дві жінки. Молода підтримувала стару. Обличчя старої поборознили глибокі зморшки, очі запали. Худі, тонкі руки висіли вздовж тулуба, бовтаючись, як батоги. У порівнянні з нею молода жінка являла яскравий контраст. Зухвалі, з іскринками сміху очі, ямочки на щоках, повні губи. І йшла вона — виступала, стримуючи свою молоду силу. Так і здавалося: коли б не стара поруч, помчала вона б стрімкою пружною ходою, гордовито несучи своє струнке тіло. Василь ледве відірвав погляд од неї, ще раз мигцем глянув на стару і мимоволі подумав: “Цій бідоласі вже недовго залишилось. А колись же була такою самою, як ота… Навіть повірити важко…” І негайно, заперечуючи його думкам, озвався Юрій: — Обидві вони однаково мертві. Холодні мурашки поповзли у Василя по спині, вирвалось: — Чому? Та відразу ж він спохопився і подумки вилаяв себе: “Не встрявай у суперечку!” — Пусті життя. Слова впали важко, мов каміння, яке збиралися прив’язати до чиїхось ший. І хоч Василь мовчав, Юрій продовжив: — Коефіцієнт ліо в обох вагається поблизу нуля. Він не звернув уваги на Василя, думав про щось своє І вдивлявся в коридор. Раптово вигукнув із захватом: — А ось іде жива людина, зовсім жива! По коридору в крокуючому кріслі, керованому біострумами, їхав паралітик. До його голови підходили численні Проводи від маніпуляторів крісла. Юрій ступив назустріч паралітикові, простягнув руку: — Здрастуй! — Здрастуй! — відгукнувся репродуктор крісла, і рука-маніпулятор обережно потиснула руку Юрія. — Ти можеш одужати. Знаєш про це? — запитав Юрій. — Вірю в це. — Чого ти хочеш більше за все? “Ну, це ясно навіть божевільному”, — подумав Василь і почув відповідь з репродуктора: — Завершити почате дослідження. — В якій галузі? — Походження життя. — Теоретична праця чи експерименти з протогеном? Коацервати, асиметричний синтез? “Звідки йому відоме все це? — подивувався Василь. — Він і в медичній літературі тямить, і в художній літературі начитаний… Просто-таки ходяча енциклопедія…” І перше, і друге, і третє, — відповів паралітик Юрію, водночас ніби відповідаючи на Василеві думки. І якщо ти його завершиш… — мовив Юрій напівзапитально і зробив паузу. Пролунала відповідь: — Стане відомо ще про одну можливість зародження життя. Та й усе. А от як узнати, котра з них здійснилася на Землі? Дорого я дав би за це… Василь відзначив, що ці двоє, як видно, розуміють одне одного з півслова; що паралітика не дивує безцеремонність запитань. — Я міг би допомогти тобі? — запитав Юрій. — Спробуй. Звернись у мій інститут за два місяці. До того часу мене обіцяють виписати, і я зможу допомогти тобі. Рука-маніпулятор простягла візитну картку. Юрій обережно взяв її, ще раз потиснув пластмасові пальці-захвати і побажав хворому: — Якнайшвидшого тобі одужання. Ми ще допоможемо один одному. — До зустрічі. Сумніви обсідали Василя. Хто ж його сусід? Божевільний? То чому він так одразу, раз-два, знайшов спільну мову з оцим паралітиком? Бідна патлата Василева голова тріщала від суперечливих думок, які зштовхувалися в ній, немов більярдні кульки. А може, для орієнтації запитати спочатку про таємничі потоки ліо? Юрій дивився кудись повз нього, і Василь уже подумав, що той не розчув запитання. Однак виявилося, він просто роздумував над відповіддю. — Якщо я видам тобі характеристики потоків, ти все одно без підготовки нічого не зрозумієш, і я виглядатиму, як ідіот, — уголос міркував він, щадячи співрозмовника. — Коли тобі сказати, що при взаємодії з єдиним полем виникають імпульси, що змінюють людину, і людина стає не такою, якою була раніше, ти не повіриш… Спробуй-но спочатку відповісти на просте запитання: які радощі ти знав у своєму житті? — Перерахувати, чи що? — ображено запитав Василь. — Витратимо багато часу… — Проте, боячись, що йому не дадуть договорити, почав: — Ну, по-перше, я і в дитинстві захоплювався футболом… І домагався, між іншим, деяких успіхів! — Ти й зараз в гарній спортивній формі, — сказав Юрій. — Ти — ого-го! Тілом і душею молодий. — По-друге, в мене закохалася чудова дівчина, — бадьоро продовжував Василь. — Премію отримав на олімпіаді. І по службі немало їх перепадало… Взагалі по службі я просувався швидко… — А чому ти називаєш роботу службою? Василь глянув на Юрія і затнувся. Тільки тепер він помітив, які у нього очі. — Тобі смішно? — Трішечки, — відповів Юрій, — я сміюся над собою. Знаєш, про що я зараз подумав? Мабуть, якщо перевірити пам’ять багатьох людей, вона виявиться захаращеною, як сміттєпровід. — Це й називається ціною пам’яті? — з викликом запитав Василь. — Вірніше, ціною життя, — Юрій вже не посміхався. — Не розумію, чому ти не почав з інших радощів: гарні речі, комфортна квартира, власний транспорт. — Все це також необхідно для щастя, — вперто хитнув головою Василь. — Ти мені розповідав про свою тещу… Чи погодився б жити так, як вона? — Вона — дурна міщанка, — відрубав Василь. — Щастя борсучихи — якомога більше натягти до своєї нори… — Отже, ти не бажаєш борсукового щастя? — пустотливо запитав Юрій. — А хіба кожен не бажає жити з принципу: не гірше за інших? — А що в цьому поганого? — відказав Василь. — Врешті-решт усі люди рівні! — Рівні, заспокойся, рівні, тільки перед законом — це було записано ще у стародавній декларації. Але я читав у книжках, що одна людина шукає щастя в тому, щоб одягатися не гірше за іншого, а друга буде щасливою, якщо взнає те, чого ще не знають інші. І при цьому ризикує життям. Як же їх зрівняти? А може, в книжках говорять неправду? — Правду, — знехотя проказав Василь і роздратовано нагадав. — Ти говорив про потоки ліо. Сподіваюсь, вони як об’єктивне явище природи доступні всім? — Либонь, ні, — заперечив Юрій, з жалем дивлячись на Василя. — Ані на Землі, ні будь-де в іншому місці. — В іншому місці? Де ж саме? Василь пильно глянув на Юрія. Йому здалося, що сусід збентежився. Он воно що. Невже влучив у ціль? Здогадка сяйнула в патлатій голові, і спина та руки Василя вкрилися гусячою шкірою. “Здається, я розкусив його, — подумав він. — Пришелець! Це багато чого з’ясовує. Ось чому він з такою готовністю всіх вислуховує! Йому потрібна інформація про Землю, про людину. Навіщо? І чому він не заявить про себе офіційно, не звернеться до уряду? А що як він збирає інформацію, аби його одноплеменці могли безперешкодно уярмити нас або перебити? Можливо, вони шукають планету для переселення…” Страхітливі відомості, почерпнуті з прочитаних книжок, ще роз’ятрювали думку Василя, та він уже знав, у чому полягає його обов’язок. Він скрізь супроводжуватиме пришельця, мов тінь. Він постарається остаточно переконатися в своїх підозріннях і врятує людство від поневолення. Він стане найуславленішим землянином, і тоді дехто пожалкує, що обрав не того… Швидкою дріботливою ходою, потираючи довгі руки і про щось розмовляючи сам із собою, коридором ішов високий кістлявий чоловік, схожий на сушену воблу. Декілька разів він озирався, повертаючись усім тулубом, здригаючись. Втягуючи в плечі голову з круглими тьмяними очима, петляв коридором, притискуючись до стін. Побачивши Юрія та Василя, чоловік-вобла благально глянув на них і поклав палець на уста. Василь одразу зрозумів, що перед ним пацієнт із психіатричного відділу, і потягнув сусіда за рукав. Але Юрій вирвав руку, кивнув у відповідь хворому і поманив його до себе. — Стережіться, вони стежать за мною, — зашепотів хворий, підходячи впритул до них. Василь ладен був зірватися з місця й бігти подалі від нового знайомця. Всі попередні побоювання разом спалахнули в голові. — Не бійся. Ми переможемо їх! — урочисто пообіцяв Юрій хворому. — Хіба це можливо? — хворий зачаровано дивився на несподіваного рятівника. — Цілком, — запевнив його Юрій. — Ми знищимо їх назавжди за допомогою новітньої зброї гаммафоніда. Хворий захоплено і віддано подивився на нього і повідомив: — Вони вже давно стежать за мною. Відтоді, як Оріон перемістився до Південного Хреста. — Знаю, — на повному серйозі відказав Юрій. — Вони летять на кораблі, кружляють, — продовжував хворий. — Хочуть захопити Землю. Тільки я один знаю про них. Вони змовились мене знищити. Його обличчям пройшли корчі. Він ухопив Юрія за вилогу халата: — Чекайте тут. А я вигляну… Він повернувся, зробив кілька поквапливих кроків і завмер, утупившись у стелю. — Ходімо звідси, — прошепотів Василь Юрію. — Хіба ти не зрозумів, що він ненормальний? — А що таке норма? — так само пошепки відповів йому Юрій. — Коли мозок захищається від хвороби, він намагається надолужити втрату в одній якості перевагою в іншій… Хворий знову підійшов до них, підвівшись навшпиньки. Він нахилився до Юрія, майже припав до нього і почав розповідати, як уперше виявив, що за ним стежать. — Коли ти почув їхні голоси? — зацікавився Юрій. — Ввечері, ввечері, коли звірі йдуть на водопій, — відповів хворий, переступаючи з ноги на ногу. І довго це триває? — Не зрозумів. — Скільки часу минуло від того вечора? — Кожна хвилина — мука, — простогнав хворий. — Знаю. Але скільки хвилин пройшло? — наполягав Юрій. — Вісімсот двадцять дві тисячі двісті сорок, — швидко промовив ненормальний. — Другий рік. Вісімсот двадцять дві тисячі двісті сорок хвилин, п’ятсот сімдесят одна доба. Ще сімнадцять діб — і мені кінець. — Полічи, скільки це хвилин, — запропонував Юрій. — Двадцять чотири тисячі чотириста вісімдесят, — одразу ж відгукнувся хворий, виструнчившись. Юрій скоса багатозначно зиркнув на Василя і попрохав хворого: — Витягни квадратний корінь з названого тобою числа. Відповідь пролунала негайно: — Сто п’ятдесят шість цілих і багато тисячних. Перерахувати їх усі? — Не треба. Скажи краще, де це тебе так швидко навчили рахувати? — Ніде, — хворий змінив позу, заклав руки за спину. — Як же це тобі вдається? — Юрій тихенько ліктем штовхнув у бік Василя. — Не знаю. Ти запитуєш — я відповідаю. Ти — великий, сильний. Ти добрий… Зможеш їх перемогти? — Звичайно. Я ж обіцяв тобі, — впевнено промовив Юрій. Хворий несміливо усміхнувся: — Вірю тобі. Десь відчинили двері кухні чи їдальні, і запахи бульйонів та тушкованої капусти розійшлися по коридору. Іди в їдальню, обідай, — сказав Юрій. — Вони більше ніколи не зможуть завдати тобі зла. Хворий випростався, випнув худі груди, зробив “під козирок” і попрямував коридором у той бік, звідки долітали запахи їжі. — Він обчислює, як машина, — збентежено прошепотів Василь, дивлячись услід хворому. — У нього розвинулись ще й інші якості, не властиві такій нормальній людині, як ти, — відказав Юрій без тіні посмішки. — Він відчуває потоки ліо, але сприймає їх викривлено, бачить шматочки іншого світу, який існує поряд і проходить крізь нас, проте не вміє розшифрувати побачене, боїться його. Появляються галюцинації. Та він вилікується від них, у цьому я допоможу йому… Юрій і Василь піднялися ще на один поверх. Тут у настінних вітринах були надувні гумові слони, зайці, жирафи, а в холах стояли маленькі столики і стільчики. Ось із палати вийшли в коридор двоє — благовидий старик та дівчинка років п’яти з заплаканим личком. Юрій швидко підійшов до них, нагнувся, склавшись навпіл, заглянув у злякані оченята і сказав: — А тут показують мультфільми про Гошу й капусту. Дівчинка недовірливо скосила на нього погляд. — Поверхом вище, в кінозалі, — вів далі Юрій. — Ти зможеш давати вказівки Гоші, як поводитись. Він їх виконуватиме. Сама побачиш. — А так буває? — запитала дівчинка. Сльози миттю висохли, личко пожвавилось, проступили ямочки. — Ви лікар? — запитав старик Юрія, і той ствердно кивнув головою. — Тоді, можливо, ви зумієте щось порадити нам? — Можливо. “Та що він робить, самозванець! — обурився Василь. — Одна неправильна порада може коштувати життя дитині. А нащо це йому потрібно? Хоче розібратися в організмі людини? Що ж діяти? Як зірвати його плани?” — Підемо до вашого кабінету? — спитав старик, який нічого не запідозрив. — Ходімте. Юрій повів старика з онучкою до ліфта. Приголомшений отаким нахабством, Василь закляк на місці. Все, що він зараз міг зробити, це спопелити Юрія поглядом. А коли він опам’ятався і рушив услід за ними до ліфта, перед його носом зачинилися двері… У КАБІНЕТІ № 143


Ліфт опустив Юрія та його супутників на кілька поверхів нижче. Вони пройшли до круглого вестибюля, від якого радіусами розходилися коридори. Кілька секунд Юрій стояв у нерішучості, перш ніж обрати один з коридорів. “Недавно тут чи ж неуважливий?” — подумав старик, слідкуючи крадькома за “професором”, як він подумки називав Юрія. “Професор” заглянув в один кабінет, другий… І в першому, і в другому були люди, і Юрій повів супутників далі. Старик здивувався: “Невже він не пам’ятає свого кабінету?” Та він ні про що не питав, звикнувши довіряти лікарям. Вільним виявився тільки п’ятий по черзі кабінет. Юрій впустив туди своїх супутників, потім увійшов сам і зачинив двері. Зняв з вішалки чийсь халат. Він виявився йому малим, і це не сховалося від очей старика. — Давно вона хворіє? — запитав Юрій, кладучи руку на голову дівчинки. — Давно, дуже давно, можна сказати, від дня народження. Ми не могли зрозуміти, чому вона так погано засинає, чому багато плаче, скаржиться на постійні головні болі. А згодом вона почала накульгувати на праву ногу… Півроку внучка лежала в генетичному центрі. Її опромінювали, вона випила дев’ять флаконів ампи — нічого не допомогло. Кажуть, необхідна комбінована операція. Та ризик великий. Я цікавився статистикою. Лише у двадцяти семи із ста хворих настає стійке одужання. — Хто вам це сказав? — недобре спитав Юрій. Його рука обережно пестила голівку дівчинки, пальці ледь здригалися, вивчаючи волосся й шкіру. Дівчинка стояла від усього відчужена, заворожена його дотиками. її очі потьмяніли, вії опустилися, мов крильцята втомленого метелика. — Ви б зажадали її картку, — прохально сказав старик. — Там усі результати аналізів. — Мені вони непотрібні, — відказав Юрій. — Відповідайте на мої запитання. — Будь ласка, будь ласка, — з готовністю промовив збентежений старик. — Ви її дід? — Прадід. Дід… — Не треба нічого розповідати. Відповідайте “так”, “ні”. Ясно? — Так. — У дитинстві захоплювалась малюванням? — Не… не пам’ятаю. — Музикою? — Не тільки в дитинстві. — Я ж попередив: лише “так” або “ні”. — Пробачте… — Числа запам’ятовувала погано? — Так. Зовсім спантеличений старик не знав, що й гадати про запитання “професора”. — Ви її прадід по материнській лінії? — це було напівзапитання-напівствердження. — Так. Ім’я її матері починається на літеру “о”? — Так. — Батько — геолог? — Так. “Звідки він усе це знає?” — думав старик. — У вашій родині більше гуманітаріїв? — Так. — У родині батька — представники точних наук? — Так. Юрій не давав старикові передихнути. — Ви художник? — Так. — Малювати почали в юності? Раптово, мовби з натхнення? — Так. — Схильність до кубічних форм? — Так. — Улюблена геометрична фігура — нерівнобедрепий трикутник? — Так. — Ви кохали без взаємності? У старика було таке відчуття, наче його роздягають догола. Він навіть щільніше запнув куртку. — Так. Але… — Без “але”. Ви чуйно реагуєте на зміну тиску. Головні болі? — Так. І вона теж? — Мабуть, так. — Як ви гадаєте, чи успішно завершиться експедиція “Океан-300?” — Я не думав про це… — Так чи ні? — Якщо експедицію добре підготували… — Так чи ні? — Так. — А тепер мовчіть. Неприродно вигнувшись, Юрій знизу заглянув у обличчя дівчинки, і надалі промацуючи її голову. — У тебе багато подруг? — запитав він. — Так. Оля, Ліна, Тося… — почала перераховувати дівчинка. — Ти не любиш цукерок? — Еге ж, — сказала дівчинка, — не люблю. — А любиш грати в м’яч? — Ще б пак! Тільки мені не можна довго. — Можна. — Ви дозволяєте? Прадусю, чуєш? — Вона швидко втомлюється… — пояснив прадід. — Зараз я запитаю її, — мовив Юрій тоном, що виключав заперечення. — Це ти сама надумала називати прадідуся прадусею? — А хто ж іще? — А прадуся тобі не допомагає вигадувати слова? Іноді, коли не зайнятий. — Ти не хочеш, щоб я зробив тобі боляче? — Так, не хочу! — вигукнула дівчинка, і в її очах з’явилися сльози. — Пробачте, професоре, — занепокоєно втрутився старик. — Її не можна хвилювати. Може початися приступ. У її картці записано, що… — Мене не цікавить її картка, — відказав Юрій, і раптом на його обличчі, мов сонячний зайчик, промайнула задоволена усмішка. — Зате мені вдалося встановити, що у вашій родині частіше кажуть “так”, аніж “ні”, і що приступи в неї починаються зненацька. Так? — Так, — старик готовий був крізь землю провалитися, допит видався йому тортурами. — А в політиці ви завжди вболіваєте за тих, хто виявляється слабкішим? — Але яке це має відношення? — Мені краще знати. Нетерплячий рух бровами, і старик забурмотів: — Даруйте, професоре, я розгубився. Ви говорите так, наче знаєте про мене все… Його слова не справили жодного враження на “професора”. Юрій запитував далі. — Ви не любите риби? — Так, не люблю. — А ти, — до дівчинки, — любиш чай більше, ніж молоко? — Молока я взагалі не люблю. Юрій різко повернувся, підійшов до пульта керування приладами. Рвучко висмикнув проводи із гнізд — ті, що йшли до апаратів ультразвукового масажу, іонтофорезу, кварцу, До магнітних барабанів, — і почав з’єднувати їх по-своєму, так, що вони утворили петлю. Затим він підкликав дівчинку і, перш ніж старик устиг заперечити, наклав їй петлю на голову. Дівчинка судорожно відкрила рот, мовби хотіла крикнути і не могла… ВТЕЧА САМОЗВАНЦЯ


Василь Фокін тріумфував. Усе життя він мріяв опинитися в гущі таких подій. І зараз він жалкував лише про одне: дружина й теща не побачать, як він сидить у кабіні міліцейського автомобіля поруч із майже легендарним полковником Тарновим. А за їхньою машиною мчать іще дві — із спритними й безстрашними хлопцями-оперативниками. І подумати лишень, що весь цей загін веде він, Василь, рятівник! Що їх чекає попереду? Які події — аж дух завмирає! — відбудуться за його безпосередньої участі?! І хоч, одверто кажучи, Василеві страшнувато, зате вже тепер йому до кінця днів вистачить розповідей про те, що іншим і не снилося. Роззявивши роти, слухатимуть вони його та нестерпно заздритимуть. Щойно машини в’їхали на територію медцентру, полковник Тарнов радіотелефоном передав розпорядження. Бійці оперзагону оточили головний будинок, перекрили входи й виходи. Декілька співробітників услід за полковником увійшли в самий будинок і зайняли там пости. Тільки троє з них разом з Тарновим та Василем піднялися ліфтом до кабінету директора. Секретарка негайно впустила їх у простору кімнату, стіни якої суціль складалися з телевізійних екранів. Худий чоловік із стомленим обличчям підвівся назустріч їм з-за стола-пульта. Він нагадував кволого засмиканого хлопчика, котрому не дають перепочити. Широким помахом руки, що видавав у ньому директора, він запросив їх сідати. — Я вже поінформований, товариші, і зараз ми звідси будемо стежити за перебігом операції. Він звернувся до полковника: — Присувайтесь, будь ласка, ближче, надіньте ось цей шолом, і ви зможете керувати діями своїх колег у будь-якому куточку будинку. Василь напружено спостерігав за екранами телевізорів. Він бачив, як оперативники та медперсонал прочісували будинок, оглядаючи палати, кабінети, коридори. — Ось він! — тріумфуюче вигукнув Василь, показуючи на екран. Він побачив, як Юрій без помітних зусиль розкидав навсібіч оперативників і кинувся до дверей. Тут дорогу йому заступив дебелий санітар. Юрій простягнув руку, торкнувся його плеча, і той почав осідати, намагався за щось ухопитися і впав. На другому екрані було видно коридор. Ось з’явився Юрій, пробіг кілька метрів, підвів голову, побачив угорі вузьке вікно, схоже на бійницю старовинної фортеці. Підстрибнув, потім, звиваючись усім тілом, ніби ящірка, проповз по стіні, вповз у вікно і щез. — Туди! — гукнув полковник, скидаючи шолом. — Це на вісімнадцятому, я вас проведу! Директор кинувся до дверей першим, за ним — решта. Василь старався не відставати. Коли ліфт привіз їх на вісімнадцятий поверх, там уже перебувало понад десяток оперативників. До стіни була приставлена вузька драбинка. По ній до вікна спритно спинався лейтенант. — Ну, що там? — нетерпляче запитав полковник. — Він зник, — розгублено відповів лейтенант, виглядаючи у вікно. Тарнов з незвичайною для його років моторністю теж виліз на драбинку, заглянув у вікно. Крізь ажурні грати фільтра вдалині виднілася шпичаста стіна лісу на ясно-червоному прузі неба. Останнє проміння надвечірнього сонця, мовби мечі прожекторів, висвітлювало обрій. Полковник опитав усі пости, з яких було видно вікно. Молоденький старшина з кругловидим кирпатим обличчям повідомив, що бачив якийсь апарат, котрий здався йому виступом стіни. — Який він був, цей апарат? — спитав Тарнов. — Він змінювався. Спочатку нагадував просто якийсь куб. Тому я подумав, що це виступ. А коли він уже відокремився від стіни, у нього з’явилися невеликі крила. Мені здалося, що від нього від’єдналася якась деталь і впала на землю. Полковник наказав оперативникам ретельно оглянути двір. Невдовзі йому принесли пластмасову пластинку з отворами для кріплення. В центрі пластинки вдалося розібрати цифру 8. Полковник доручив своєму помічникові з’ясувати, на якому апараті могла застосовуватися така деталь. У цей час до нього привели старика та дівчинку, яку лікував лікар-самозванець. Незважаючи на пережитий переляк, старик тримався з гідністю. — Вам не здався лікар дивним? — поцікавився полковник. — Дивним — це ще м’яко сказано, — долаючи задишку, промовив старик. “А я що казав! — захотілося вигукнути Василеві. Він замахав руками, стараючись звернути на себе увагу полковника, але той зробив досадливий жест, і Василь ображено насупився. “Якби не я… — думав він. — А подяка? І так завжди…” — У чому виявлялась його дивність? — запитував далі полковник. — У кожному слові, кожному жесті, особливо у методах лікування. Я хотів перешкодити йому, але не встиг. Полковник кинув багатозначний погляд на директора, і той нахилився до мікрофона, щось сказав: І дуже добре, що не встиг, — вів далі старик. — Адже найдивніше в тому, що він вилікував її. — Чому ви так гадаєте? — У неї відразу зник головний біль. А головне — вона більше не кульгає… До них підійшло зразу кілька лікарів, викликаних директором. Вони забрали дівчинку з собою. — Піднімемося до мене, — запропонував директор. — Скоро нам стануть відомі результати його лікування. — Він скептично похитав головою. — Останнім часом мені щось не віриться в лікарів-чарівників і у миттєве виліковування. А може, я просто старію? В директорському кабінеті їм довелося прождати близько півтори години. Декілька разів директор по селектору квапив лікарів. Нарешті один з них узагальнив думку колег і розвів руками: — Неймовірно, але дівчинка одужала. Ми провели генетичний аналіз, порівняли з генокартами… У нього були широко розплющені, вражені очі. — Припустімо, помилилися в діагнозі. Проте я сам складав першу генокарту. Кілька разів перевіряв на машині. Ні, Це неможливо. Такого не буває. А старик стверджує, що дівчинку лікували за допомогою наших апаратів у кабінеті сто сорок три. Зайдіть туди, подивіться самі… Директор глянув на полковника Тарнова, і вони водночас підвелися, прямуючи до дверей. Услід, заклопотано наморщивши лоба і не чекаючи на запрошення, пішов Василь. У кабінеті № 143 на них чекали лікарі та інженери. Деякі з них оглядали прилади і про щось перемовлялися. їхньої уваги не відвернула навіть поява директора й полковника міліції. Директорові навіть довелося нагадати, що він жде висновку. Та люди в білих халатах знову й знову поверталися до апаратів та переплетіння проводів. — Ну що ви скажете, Вадиме Архиповичу? — не втерпів директор. Високий кістлявий чоловік про щось напружено міркував. Його широкі плечі зіщулилися на мить, аби, розпрямившись, видатися ще ширшими. — Таке враження, що апарати сполучав божевільний…

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка