В. І. Гайового Наталя Околітенко, 1990 Вірші. Давило Кулиняк, 1990



Сторінка8/10
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.53 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

У ЦЕНТРІ ЦИКЛОНУ

 

 



 

 

 



 

Наш старий добрий завідуючий боявся розширювати штати віддглу. «Візьму одного дурня чи пліткаря — і пересварить усю мою дружну сімку», — повторював. А тому, коли стало відомо: нам таки накидають ще одного молодшого наукового, «дружна сімка» не на жарт насторожилась, тим паче, що для новенького впорядкували бічну кімнатку біля інститутського музею. Ого! Це що за цяця має з’явитись? — Синок якоїсь цяці! — уточнила Люся Чепурна. — Ну, ми йому влаштуємо життя. Головне, не забувати, хто ми є!  



…З понеділка Валерій чекав на нас у єдиній нашій більш-менш пристойній кімнаті; потиснув усім руки, сказав, що займатиметься впливом сонячного випромінювання на утворення комплексних сполук, і, коли хто захоче підпрягтися до цієї теми, він буде радий. Вона у плані. Роботи непочатий край. Коли він подався до себе, чомусь нікому не хотілось обурюватися, що йому, новенькому й навіть не доктору наук, дають окремий кабінет. «Вибив» — ну й дідько з ним, нехай працює. Хлопець, з усього видно, ініціативний, такому й «руки» не треба мати, щоб змусити з собою рахуватись. Того дня ми як ніколи мало пили чай та перекурювали в коридорах, піддавшись інтуїтивному прагненню постати перед новеньким у найкращому світлі. Але він демонструвати чудеса наукової звитяги не збирався, в очі начальству не ліз, та й взагалі волів відсиджуватися в своєму закамарку над пробірочками з різнобарвним вмістом, — ми й перестали звертати на Валерія увагу. Найбільше зазнайомився з ним я, бо другого дня під час перерви зустрів на вулиці. Мали з півгодини вільного часу, отож зайшли до сусіднього скверика, що трикутником врізався в площу, влаштувалися на лавочках навпроти сонця. Воно було вже нежарке, приборкане близькою осінню. Раптом я відчув, що навколо мене навдивовижу тихо. Безгучно, мовби в німому кіно, ковзали автомобілі, сміючись і вистрибуючи, безгучно пробігли повз нас дітлахи; я насторожено дослухався до себе — ні, з моїми вухами не сталося нічого, чув, як весело ті хлопчики лементували, як голосно розмовляли за столиком під тентом дві тітоньки — все те було, однак воно мовби обминало мою свідомість, навколо мене все дихало блаженним спокоєм надвечір’я. — Пора вертатися, — сказав Валерій, і я зблизька зазирнув у його очі. Вони в нього були, немов у врубелівського Пана, — сині, глибокі та відсторонено-спокійні. І справді сильний хлопець… Дивовижний спокій Валерія помітив не я один, бо коли у зв’язку із змінами в колективі перерозподіляли громадські обов’язки, Люся Чепурна сказала: — А Валерій у нас вестиме факультатив — спеціальний курс незворушності. О, це нам дуже корисно! Особливо перед захистом дисертацій. Справді, як вам вдається бути таким, — звернулася Люся безпосередньо до Валерія. — З вами що, ніколи й нічого не трапляється? — Ніколи й нічого. — А коли все ж таки трапиться? — Не може трапитись. Усі це сприйняли за жарт і відповіли на нього ввічливим сміхом. — Стривайте, от ми вас виберемо головою місцевкому, тоді побачите. Все ж таки він був не зовсім наш, бо ми так і не змогли перейти з ним на «ти». В ньому вчувалася врівноважена зрілість, поки що нам, учорашнім випускникам, і близько не властива, Увечері я вистежив, коли Валерій почав збиратися додому, й на правах уже замало не приятеля підпрягся до нього в товариство. Деякий час ішли мовчки, потім я спитав: — Слухайте, а ви все ж таки не жартували? Ви справді певні, що з вами не може трапитись чогось лихого? Валерій уважно подивився на мене «очима Пана». — Так. — І звідки ж така певність? Я гадав, що маю справу з фаталістом, та почув дещо несподіване. — І сказала Холера падишаху: «Насправді я згубила тільки п’ять тисяч твоїх підданців. Сорок п’ять померло з переляку», — повільно мовив Валерій і, скоса на мене глянувши, пояснив: — Це із старовинної притчі… Що ж до мене, то я просто не дозволю, щоб зі мною сталося щось прикре… не пропущу. Наші думки, наша воля — цілком матеріальні явища, і їх можна концентрувати, тоді вони стають великою силою. Волею можна вбити й волею можна оборонитися. Волею можна побудувати навколо себе захисний бар’єр з електромагнітних випромінювань психіки, таке собі поле спокою, й тоді тебе ніщо не зачепить. Але треба щомиті стежити, щоб ніякі емоції, свої або чужі, не пошкодили його. Що-ми-ті. — Емоції шкідливі, коли вони лихі. А добрі? — Емоції в принципі зайві — будь-які. Їх треба відкидати при самому зародженні. «Ну й ну, — подумав я. — На дідька мені таке пісне життя? І взагалі, на дідька вся ця теорія?» Вголос сказав: — Вважайте, що ви прочитали теоретичний курс свого факультативу. Черга за практикою. Як це здійснити в нашому шаленому житті, коли щодня тебе такий циклон підхоплює… — Атож, — погодився Валерій. — Саме циклон, це добре сказано. Але ж у центрі циклону — тиша. Треба робити все, що від тебе вимагає життя, й робити добре. Але жити… — жити треба в центрі циклону. В постійній тиші. — Невже так може кожен? — Якщо добре потренуватися — кожен. — Не певний, що це завжди корисно. — Як знаєте. Ввічливо попрощавшись, ми розійшлися.  

Буря почалась одразу. Підстрибнули й рвонулися, ніби з ланцюгів, кущі спіреї, що росли перед нашими вікнами, в повітрі закружляли пелюстки квітів, перші краплини води важко вдарили об скло відчинених вікон. Вітер поздував зі столу папери, й усі кинулись їх ловити, зразу перетворившись на янголів, — поли білих халатів маяли, мов крила. Люся видерлася на підвіконня, щоб притягти до себе віконні стулки, та не встигла повернути шпінгалет, як їх знову розчахнуло, і в кімнату ринув потік води. Приборкували його всі разом. Злива була густа, зелена, пружно й ритмічно била у віконне скло, здавалося, нескінченний табун крихітних коней кресав і кресав копитами об шибку, а за ним вигиналися в шаленому танку пірамідальні тополі, вистрибували каштани. Було не до роботи: всі поставали біля вікон, пойняті хвилюванням, яке завжди пробуджують химерні витівки природи. — Валерій… — сказала Люся. — Що там у нього робиться? Він хоч на місці? — Та він завжди на місці, — байдуже мовив наш лаборант, явно не бажаючи рушати з місця. До Валерія вирішив піти я, ще й вельми охоче, бо до того ніхто не зважувався переступати поріг його персональних володінь. Турботу про ближнього проявляти завжди приємно, а крім того… Та що там кривити душею, крім того, мене вела звичайнісінька цікавість: надто вже непроста була ця людина, щоб можна було до неї лишатись байдужим. Валерій мене інтригував… У Валерієвій кімнаті пахло озоном і мокрим листям, тими пахощами, що в нас залишились за шибкою; нараз я зрозумів, що вікно не зачинене — глуха штора зливи висіла за ним, і раз у раз її шматували блискавки. Жодної краплини не впало на підвіконня, вітер не скинув жодного папірця, не поламав крильця метеликам, які містились в незаскленій рамі на стіні. Валерій щось писав. Відчувши, що я за спиною, звів голову й усміхнувся. — Вибач, я закінчу хвилин за десять. Не можу відірватись… Дорогою поговоримо, гаразд? Я постояв, пойнятий лагідною тишею надвечір’я, що застигла в його кабінеті, потім причинив двері. До Валерія більше не заходив і про те, як почувався в нього під час грози, нікому не сказав, бо й хто б повірив? Втім, я й сам не був певен, що то мені не здалося.  



Розповідають, що та дівчина не один день крутилася біля нашого інституту, ніби до чогось придивлялась або ж когось чекала. І от вона зважилася зайти, це, вочевидь, далось їй нелегко, бо голос дівчини звучав так непевно, що ми не зразу й розчули, кого вона шукає. — А-а, Вівсюка? Валерія? Дозвольте, я вам покажу. Нас провела не одна пара очей: ще б пак, стоїк Валерій і раптом — знічена дівчина. Я допровадив гостю до «келії» Валерія й галантно розчинив двері. — До вас! Нескромна цікавість скоріше вада, ніж чеснота, але я не зміг відмовити собі в спокусі затриматись біля дверей, роблячи вигляд, що поправляю шнурівку. — Ніно? — Авжеж, Валерію. Я стільки тебе шукала… Відходячи, ще встиг почути: — Ніно, ми згодом поговоримо, зараз їдь до мене. Ось тобі ключ. Голос Валерія трохи здригнувся, і я не без зловтіхи подумав: «Ага! Щось тут є… Здається, і ти, голубчику, спіймався на емоціях. Атож!» А в лабораторії вже нуртував шквал пристрастей! за якісь п’ять хвилин вирвалися на волю всі думки й здогади, що їх три місяці тримали на вустах мої делікатні колеги. Люся підсумувала їх: — Сухар! Бездушний робот! Що вона, бідненька, від нього дочекається? А таки ж гарна дівчина, ге, хлопці? Те, що сталося за годину, було аж надто несподівано. Хтось скрикнув у коридорі, гукнув: «Сюди, сюди!» За кілька хвилин повз нашу спантеличену групку, що висипала в коридор, санітари пронесли ноші, й на них лежав Валерій. Зі східців лікар обернувся: — Треба, щоб хтось провів. І от я сиджу в кабінеті головного лікаря й чекаю, доки він скінчить розмовляти по телефону — говорить він нетерпляче, щораз стараючись урвати явно порожню розмову, й нарешті це йому вдається. Наші запитання звучать одночасно: — Що сталося? Ми безтямно дивимось одне на одного, потім лікар питає: — Валерій розхвилювався. Чому? — Ви його добре знаєте? — відповідаю я запитанням, і лікар нетерпляче знизує плечима. — Та він у нас під контролем. Чому все ж таки Валерій розхвилювався? Для нас це дуже важливо — знати чому… — До нього приїхала знайома. Інших причин, здається, і не було. Може, вона?.. — Шкода, — зітхає лікар. — Ой, як шкода… Він опановує собою й починає мені пояснювати ситуацію з такою самою нетерплячою квапливістю, з якою щойно розмовляв по телефону. — П’ять років тому, коли ще жив у іншому місті, Валерій дістав майже смертельну дозу радіації. Він фізик, то вже згодом перекваліфікувався на біолога… До нас потрапив у безнадійному стані, але чомусь був певен, що не помре, казав про поле спокою навколо свого біополя, про силу волі як цілком матеріальний фактор… Знаєте, все те надто гіпотетичне, щоб можна було в нього повірити. Але він справді жив! Цілий рік приходив на обстеження, і ніяких змін ні в крові, ні в кістковому мозку ми не знаходили. Приходив, як запевняв, уже не задля себе — хотів на ділі переконати нас в існуванні того поля спокою. Але казав, що мусив відмовитись від коханої дівчини, щоб почуття не заважали йому концентрувати волю. Щось там у них не клеїлось, стосунки були якісь виснажливі, психологічна несумісність, чи що?.. Вона приїхала? Шкода. Хвороба підтяла його зразу. І… не знаю вже, що нам вдасться зробити. Та будемо… Зайдіть до нього, але на дві хвилини. Не більше. Валерій лежав із розплющеними очима, серйозний, як завжди, лиш ледь блідий. Я мовчки всміхнувся йому, сів поруч. — Прошу вас, навідайтесь до мене додому… там Ніна. Заспокойте її, щоб не подумала чогось, скажіть, що дуже радий їй. Помовчавши, Валерій додав: — А знаєте, я їй і справді радий. І не жалкую ні за чим. Жити, як я жив останні роки, мені вже й не хочеться. То було не життя, а якийсь гіркий і нудний експеримент. Втомився я від нього. І, ледь усміхнувшись, він тріумфально звів руку» — Хвала емоціям! Усяким. На вулиці мене вразив шум великого міста. Гуркотіли машини, сичали, мов змії, тролейбуси й нестерпно галасували двоє добродіїв, стоячи біля дверей лікарні. Для чогось я купив собі морозива, однак їсти його не зміг.  

 

КОРОЛЕВА ЕЛЬФІВ


 

 



 

 

 



 

У горах дуже тихо. Вдень стрекочуть коники, й від того, здається, ледь вібрує стежка, якою ми ходимо до солярію. Якщо, трохи збочивши, розгорнути траву, то побачиш у землі дучку, а в ній сльозіе потічок. Коли є час, можна полежати, роздивляючись камінні стінки логовища, обсновані смерековим корінням, схожим на велетенських павуків; за щось зачепившись, на дні потічка котрий день б’ється, немов живе серце, жовтий листок. Тут народжується річка, й сині квіти живокості пунктиром окреслюють її шлях. Ми випробовуємо свій винахід: крихітні генератори для повітряних велосипедів, що працюють на сонячній енергії. Нас було троє, потім з’явився четвертий. Пішки діставшись лабораторії, він поклав на стіл довгастий згорток, мовчки розпакував його й царственим жестом людини, котра знає ціну своєму дарункові, простягнув нам щось схоже на велетенські крила бабки. Ми здивовано перезирнулися, й тоді четвертий назвав нам своє прізвище, досить відоме в науковому світі. А що й цього виявилось замало, аби ми щось збагнули, то мусив розповісти нам свою історію. Йому минав двадцять восьмий рік, і він встиг захистити докторську дисертацію, коли в читальному залі найбільшої міської бібліотеки зустрів невисоку дівчину. Здалася йому дивачкою: не мала анітрохи від впевненості й дещо агресивної розкутості його подруг. Цікаво було спостерігати, як вона, затиснувши під пахвою маленьку, розшиту бісером сумочку, піднімається східцями, двома пальцями притримуючи спідницю, — атавістичний жест, притаманний салонним дамам давнини; як вона, затримавшись на мить перед дзеркалом, озирає себе швидким, а проте вимогливим поглядом; як червоніє під час розмови… Отак погледів Віталій на дівчину тижнів зо два і, хоч це зовсім не входило до його планів, закохався. Звідки мав знати, що саме на скромність та лагідну безпосередність протягом віків було орієнтоване чоловіче серце, що з чарами традиційної жіночності годі змагатися чеснотам емансипованості, до яких чоловіцтво надто скоро виробило імунітет. Пропозиції піти до театру чи ресторану та іншу атрибутику традиційного залицяння дівчина м’яко відхилила, але це його не збентежило. Був гарний, сильний, у всьому вдатний — не траплялося, не могло трапитись жінки, яка б не захотіла заволодіти його серцем. Він покладався на час, час завжди працював на нього. Потім дівчина перестала приходити до бібліотеки. Віталій знайшов номер її телефону й від матері дізнався, що вона тяжко хвора й перебуває в санаторії біля моря. Море так море! Зрештою, все одно настав час відпочивати; отож одного дня Віталій з’явився в Таїній палаті з букетом рожевих троянд. Вона лежала на критій терасі, змарніла до невпізнання, а біля неї в плетеному кріслі сидів якийсь довготелесий добродій і, здається, читав вірші. Побачивши Віталія, замовк, відсунувся разом із кріслом, але не встав. Отже, в нього виявився суперник. Представившись як давній друг Таїної сім’ї, Віталій пробув стільки, скільки дозволила медсестра, і вийшов разом з довготелесим; за дверима раптом відчув бажання кинутися на нього, вдарити, аж здивувався сам собі. Розійшлися, ввічливо вклонившись один одному. Це ж треба! Ні, не кожна жінка здатна збудити такі емоції — тим цікавіше її скорити… Про суперника він зібрав відомості. Справді — поет, не дуже визнаний — вірші були бентежні й якісь беззахисні — такі легко критикувати, легко висміювати. Але подібні рядки люблять співати туристи й геологи на музику самодіяльних композиторів, та вони й Віталію могли б сподобатись, тільки не тепер: цей хлопець стояв у нього на дорозі, з ним належало боротися за Таю. Ну що ж, він переможе, це справа лише часу, час завжди працював на нього. І Віталій настирливо приходив: вислуховував поетичні одкровення Сашка, розводився про літературу та театр, хоч смаку до таких розмов не мав ніколи. Так минув майже місяць. Тая ще більше зів’яла: то була смертельна, недавно діагностована хвороба, породжена успіхами науково-технічного прогресу, й лікарі не знали, як з нею боротися. Вона поволі висотує з людей снагу. Одного разу він зрозумів: час не працює на нього, час забере Таю раніше, ніж він вирве її в суперника. Гостра жалість перейняла його, та за мить він уже думав так, як звик думати. Вона любить вірші? Тільки вірші повертають її щокам рум’янець, а очам блиск? Гаразд. Він не поет. Краса образів та мелодія слів — не для нього, але він здатен на дещо суттєвіше. Він знає, як вдихнути в неї сили, він їх вдихне, а тоді вона його оцінить. Муситиме оцінити. Він мав їхати. Вже попрощавшись, обернувся від порога: Тая лежала майже безтілесна, схожа на бабку під сірим небом, яке давно не знало сонця. Бабка під сірим небом… «І досі вважають, що універсальне паливо живого організму тільки аденозинтрифосфорна кислота з її не зовсім зрозумілим механізмом утворення запасу вільної енергії в хімічних зв’язках. Та як на мене, — думав Віталій, — то досить годину-другу поспостерігати, що діється довкіл тебе десь біля озера чи на лісовій галявині, щоб поставити під сумнів цю аксіому. Наприклад, бабка, та сама синя голочка, що ніби зшиває латаття з очеретом, а очерет з берегом, мрячного дня стає ледачою та кволою, ледь повзає, чіпляючись за листя. Та варто пригріти сонцю, як вона зразу наливається життєвою снагою — звідки? Бо її крильця — маленька сонячна батарея; енергією нашого світла живляться і мухи-поденки, від народження й до смерті не потребуючи їжі. Ми живемо серед потужних енергетичних полів, але нездатні безпосередньо використовувати їх, тому вдовольняемось таким примітивним способом видобування з навколишнього світу енергії, як споживання їжі. Як на мене, то коефіцієнт корисної дії цього процесу ну просто принизливо низький для мислячої істоти. Невже тут нічим не можна зарадити? Адже природі, вочевидь, відомий куди економічніший спосіб підтримування вогнища життя, аніж той, до якого звикли люди…» Він технар, встрявати в чужий клопіт не збирався, а тому віддавав належне сніданкам та обідам, які так добре готувала його мати, маючи це заняття нехай і за малоефективне, проте приємне. Та якось доля звела його з маленьким засмученим чоловіком, котрий вже кілька років поневірявся по різних бюрократичних інстанціях, пробиваючи свої універсальні, як йому здавалось, ліки… від слабкості. Не від серцевої, гіпертонічної, туберкульозної чи якоїсь іншої недуги — від кволості взагалі, і в тому була його помилка: звичайно ж, медичні світила сприймали його доволі плутані пояснення як маячню, ловили бідолаху на неправильно вжитих термінах, тактовно нагадували йому, що за фахом він фізик, і… випроваджували за двері. Цей чоловік твердив, що під впливом якогось компонента сонячного випромінювання в людській крові утворюються складні комплексні сполуки, які підживлюють наш організм зсередини, що автотрофне живлення за Вернадським цілком реальне, треба лише пізнати механізм цього явища. Для початку пропонував як сильний і нешкідливий біостимулятор брунатного кольору пігулки: вони мовби і є ті ж самі комплексні сполуки, лише в готовому вигляді. — Для початку вивчіть медичну термінологію, — порадив йому Віталій. — І ніяких «взагалі». Кажіть, що винайшли спосіб боротьби з кволістю, наприклад, під час катару верхніх дихальних шляхів, бо з часів Парацельса у нас до смерті бояться загальних панацей. І постарайтеся закінчити принаймні курси медбратів, аби хоч трохи нагадувати фахівця. На тому й розійшлися. Але залізовмісні комплексні сполуки, які утворюються в нашій крові під впливом сонячної радіації, запали йому в пам’ять, а коли Тая захворіла, то й зовсім не сходили з думок. Чи він жалкував, що ближче не зазнайомився з тим фізиком, котрий замахнувся на чужу царину, не розпитав докладніше, що й до чого, навіть прізвища його не записав? Та ні. У нього — свій шлях: вихід почав шукати в технічному розв’язанні. А що коли створити пристрій, який нагромаджував би сонячну енергію, розкладав її на компоненти, даючи можливість людському організмові забирати потрібне? Звичайно, штучне устаткування — не те, що дається природою: незручно, ненадійно. Та що вдієш! Мусило ж людство звикнути до окулярів, хоч колись потребу в них мали за серйозну фізичну ваду, чим же гірший такий собі протез життєвих сил? Це буде чудовим виходом Із становища, доки той фізик переконає медиків або ж хтось з їхнього середовища винайде велосипед, щасливо давши раду термінології. Мікроструктуру бабчиних крилець уже вивчили й без нього, він заходився конструювати їхній аналог^ Апарат, що виходив з його рук, міг мати який завгодно вигляд, але ж не марно його суперником був поет: Тая марилась йому казковим ельфом, у неї, знаєте, така тендітна постать, пишне золотаве волосся, а головне, зовсім незвичайні очі — вони дивились так, ніби весь час за віщось вибачались. Кілька консультацій із знайомим дизайнером — і він поєднав красиве з корисним.  

Наступного літа Тая перебувала в тому ж санаторії, й біля неї так само сидів Сашко. Важко діловій людині змагатися з поетом, котрому на творчій роботі, може, і сутужно, зате вже часу для романів досить! — Я попрошу вас вийти, — без церемоній, які здалися йому зайвими, з порога сказав Віталій. — Це задля Таї. Я її врятую, але вас щоб біля неї й близько не було, така умова. — Ви справді її врятуєте? — спитав Сашко. — Бо я безсилий… І, не дочекавшись відповіді, вийшов, слухняний, як учень перед вчителем. Натяжче було позаду. — Таю, — Віталій схилився до дівчини. — Довіртеся мені. Я поверну вам сили, тільки в усьому слухайтесь мене. Ніхто вас не врятує, окрім мене. Вона була така квола, що не могла спуститися з тераси: Віталій узяв її на руки і, намагаючись не траплятися на очі персоналу, виніс на берег моря. Він дуже хвилювався і вже не знав, хто в ньому й чого більше боявся — вчений поразки чи закоханець втрати. Обережно опустивши дівчину на пісок, приладнав до її плечей прозорі крильця, зняв з них темні чохли… Тая лежала мовчки, безсила, немоз озерна бабка тьмяного дня, відвернувши голову від надто яскравого для неї сонця. Нараз звелася на лікоть, дослухаючись до себе, потім повільно стала на ноги і, знизавши плечима, зробила кілька кроків. Безліч дрібненьких веселок спалахнуло навколо крилець, й від них навсібіч лягли яскраві полиски. — Таю! — у захваті вигукнув Віталій і кинувся цілувати її руки, що на очах наливалися життєвою снагою. — Таю! Тепер ти моя й тільки моя, бо я тебе у смерті виборов. — Боже мій, — прошепотіла Тая. — Що це? Невже я справді житиму? Це ж як? — Житимеш, люба, житимеш! Житимеш, щоб любити мене! Він обіймав її, й вона не опиралася, можливо не відчувала його рук — була надто вражена, і він не вбачав у тому нічого прикрого. Не тямлячись від щастя — то ж треба, щоб успіх і кохання — усе зразу! — він говорив про їхнє спільне життя в нього на дачі, серед книжок, квітів і сонця — оточення, гідного її, схожої на королеву ельфів. Сонце навколо неї буде тепер і хмарного дня: адже пристрій здатен накопичувати його енергію. Вона заплакала. — Який же я необережний! — схаменувся Віталій. — Усього цього після хвороби для тебе забагато, я змучив тебе… Десь за півгодини ти знімеш свій апарат, а коли відчуєш кволість, то знову одягнеш. Але ненадовго… Згодом ти сама навчишся визначати, скільки тобі належить побути із штучним підсилювачем на плечах. Лікарям, будь ласка, поки що нічого не кажи, бо винахід офіційного випробовування не пройшов і документація на нього не оформлена; Я дуже до тебе квапився і просто не мав часу займатися практичними справами, мені ще належить подбати про все, що треба. Віталій поспішав на роботу, їхати з ним Тая відмовилась: хотіла, виписуючись з санаторію, додержатись усіх формальностей. Як так, то й так: наполягати він просто не вважав за потрібне. Він збирався приїхати по неї десь через тиждень, та вже за день— подумайте лишень, уже за день! — до нього в лабораторію прийшов посильний. — Ось вам, товаришу Кижинський. Просили доставити дуже обережно, бо тут щось надто цінне, не можна було покладатися на пошту. І листа просили передати. Щось схоже на безгучний вибух притиснуло мене до стіни, забило дух. Кружляючи, повільно падав конверт, аж поки мій лаборант не підхопив його. Я знав, що в тому листі ще до того, як прочитав його. Миттєвим осяванням я вгадав оці рядки: «Ти прагнув подарувати мені життя, і за те я тобі навіки буду вдячна. Але прийняти твій подарунок я не можу, тож вибач і прощавай».  

У горах дуже тихо. Стрекочуть коники і жебонить під землею потічок, але тиша від того здається тільки глибшою. Така тиша пробуджує думку, очищує душу, зціляє… Ми раді їй. Четвертий підійшов до вікна, розкрив його і довго мовчки стояв до нас спиною. Потім, коли ми вже трохи й забули про нього, зайнявшись своїм ділом, мовив: — За правом сильнішого я хотів узяти душу жінки, котра любила іншого, як в давнину брали її тіло. Я навіть не здогадувався, що це так ганебно. Чи буде мені прощення? Чи погодитесь ви терпіти мене, чи приймете до себе? Він страждав, і ми, звичайно ж, прийняли його.  

 

 

ТУТТІ


 

 



 

 

 



Повість

 

 



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка