В. І. Гайового Наталя Околітенко, 1990 Вірші. Давило Кулиняк, 1990



Сторінка6/10
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.53 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

ПРОГУЛЯНКА

 

 



 

 

 



 

— Тобі, маленька, зі мною ну-удно буде, — каже тітка Оксана і, присівши, зазирає мені в очі. — Ти потерпи вже, потерпи. А там і мамка твоя повернеться… Ти будеш зі мною ловкенькою дівчинкою, еге ж? Ця велика, як дядько, тітка Оксана дуже лагідна, але дітей у неї немає, тому вона мене трохи боїться й щосили старається догодити. Відчуваючи той страх, я прагну її заспокоїти; власне, ми тільки те й робимо, що приручаємо одна одну, а тому скоро втомлюємося, коли вдвох. Очі моєї наглядачки починають стурбовано нишпорити по кутках — ну чим би ще забавити бідну дитину? — і я рвучко обіймаю її: — Тітко Оксано, пустіть мене гуляти! Тітці Оксані, вочевидь, приємні мої пестощі, але вона соромиться своїх розпашілих щік, тож, потримавши цупкі долоні на моїх плечах, обережно знімає їх і чомусь пошепки запитує: — Гуляти? Це ж як, аж за ворота? — Трошечки-трошечки за ворота, — палко шепочу я. — Ну от на стілечки, — показую на пальцях. — Лихо мені! А що як ти зайдеш кудись І не повернешся? Може, не треба, дитино? Я краще тобі спіймаю котика… — Не треба котика, — й далі благаю я. — Я гулятиму перед самими ворітьми. — Ото ж біда! — здається тітка. — Тільки ж щоб озивалася. Гукну тебе — одразу й озивайся. Я терпляче вислуховую, куди мені не треба заходити: за огорожу, де руїни старої башти, під гору, де колючі зарості, а головне, боронь боже, щоб униз спускатися. Там вулиця! Нарешті. За ворітьми роблю кілька кроків, і пщ ноги мені котиться горіх — хтозна-звідки, бо дерева немає й близько. Горіхове дерево росте на тітчиній садибі, але плід, що падає з чужого, по-особливому смачний, і я шукаю, чим би розлущити шкаралупу. Камінчикій скрізь валяється багато — плескатих, білих, на дотик таких оксамитно-м’яких, що не віриться, чи можна ними щось розбити. Ну таки ж спробую — хрясь! Аби розтягнути втіху, я не кваплюся вибирати зерня, натомість зводжу очі й роздивляюся білясте, зблякле від спеки небо. Високо-високо наді мною летить бабка, її крильця дрібно мерехтять у повітрі, й здається, що це вони нагоняють ясних пругів, які котяться й котяться дорогою. Скільки можу, я стежу за комахою, що зважилася змагатися з птахом, коли ж опускаю голову, то засліплені сонцем очі враз поймає сутінь. Скоро мені розвидняється, і я бачу палац. Такий міг спорудити хіба що чарівник із застиглого серпневого повітря: кругла башта із синьою, в золотих зірочках банею, білі колони, візерунчаста брама, на якій дракони тримають у пащах ліхтарі… І вся ця розкіш ну зовсім близько, — та я аж ніяк не порушу тітчиної заборони, коли краще роздивлюсь її! — тож умить прискочую до казкового видива й читаю: «Стороннім вхід заборонено». Отак! Заборонено, та й годі… Ніде ні хвіртки, ні шпариночки, а залізна брама сягає самої землі. «Гаразд. Вхід заборонено, та ж має бути лаз», — цілком резонно міркую я й негайно починаю той лаз шукати. Стіна дряпучих заростей, що від них мене застерігала тітка, в одному місці ледь розсунута; я присідаю, підібравши своє святкове платтячко, з’їжджаю кудись униз по дрібних сипучих камінцях і опиняюся перед маленьким басейном. Вода в нього дзвінко крапотить з-під розлогого кореня напіввивернутого куща. Переконавшись, що палац, як і слід чекати, вже щез, — та й хай собі, чи ж тільки цікавого на світі, що той палац! — я ловлю своє відображення поміж сонячних зайчиків та перших обпалих листків і раптом помічаю на дні монетку. Трохи соромлячись (а чого, власне? нічийний горіх узяти можна, а п’ять копійок, що так собі лежать, нікому не потрібні, — вже й ні?..), я тягнуся по неї, й мене так обпікає холодом, що я зразу згадую про тітчине прохання: — Тітко Оксано, гов! — гукаю. — Агов, дитинко, гов — не заблукала? — Та ні, я близько, — кваплюся запевнити. — Я зовсім близько, й мені тут добре… — Ну то й гараздоньки, — і справді десь поряд жебонить тітчин голос. — Ну от і ловкенька така дитинка, старших слухає. Останні слова моєї наглядачки даленіють і зовсім гаснуть, але те вже мене не обходить. Я на дорозі, що круто завертає праворуч і стелиться вгору. Обіч неї, за невисокими деревами, малесенькі будиночки, а звідти чути сичання олії на сковороді і запах смаженої риби. Б’є хвостом об дерев’яний поріг, чекаючи, доки господар вийде надвір, слухняний пес, десь хрипко бубонить не зовсім справне радіо, у чиїхось руках шелестить газета. Спека. Від неї мені аж тісно на всипаній галькою дорозі, я звертаю на притінену стежечку й обтираю обличчя подолом плаття, що враз стає вологим. Наді мною— прив’яле листя й довгасті, яскраво-жовті плодики, а поряд — точнісінько такі, лише оранжеві. Кілька хвилин я роздивляюся два дерева, вражена тим, що в них усе однакове — і гілки, і кора, і форма тих плодів, а колір — різний. Чому? Може, це не прості ягоди, а мертві й живі? Я неодмінно маю скуштувати їх, і хай там хоч би що зі мною станеться. Шукаючи падалиці, перебираю кожну травинку, нишпорю поміж трикутними листочками плюща, що повили каміння, — ніде нічого! Що ж, доведеться видиратися нагору. Скинувши мештики, я хоробро ставлю ногу на мовби навмисне вигнутий коліном стовбур дерева, підтягуюся на руках. Напружуюсь. Та ну ж бо! Хлопці чудово вміють лазити куди завгодно, а я що — гірша? Яскрава блакить засліплює мені очі, й шерхкий стовбур одразу вислизає з рук. У просвіті поміж гілками бачу дротяну сітку, обплетену безліччю величезних паничиків: всі вони повернуті в один бік і здригаються, в ритмі з вееелбю піснею, що, здавалося, лине з їхніх роздутих, немов маленькі вітрила, віночків. Сітка дротяна, отже, тут мають жити люди. А де ж вони? Чому я досі нікого не зустріла — самі лише запахи, самі лише барви та звуки, повсякчас різні, ніби сюди якимсь вітром відносить усе, що вже почули людські вуха, побачили очі, понюхали носи; все те стрімко лине повз мене і линутиме завжди, хоч би й скільки я простояла на одному місці. Де ж люди? Де? Нарешті! Назустріч мені повільно спускається жінка, їїм6бличчя дуже знайоме і навіть рідне… ні, це не моя мати, хоч і схожа, а хто? Хто? — щосили стараюся пригадати, й тут великий горіх падає переді мною на дорогу… — Агов, дитинко! — гукає тітка Оксана, і раптом я усвідомлюю, що досі стою перед її ворітьми, що, може, нікуди й не відходила.  

Я знаходжу очима підходящий камінець, аби розлущити горіх, що впав з чужого дерева, — горіх з чужого дерева по-особливому смачний, — беру в руки, і поверхня того камінця здається мені дуже м’якою, неначе вкритою оксамитом. «Це вже було!» — проймає раптом гострий спогад. Вражена ним, я впускаю горіх у куряву й кажу до тітки Оксани, яка спостерігає за мною, виткнувшись з-за дротяного, повитого великими паничиками паркана: — Яке безглуздя! Ну скільки тут висітиме табличка, що стороннім вхід заборонено? Та ж цей будинок-башту відреставрували не менше як сто років тому. — Ні, — каже тітка. — Лише торік. — Торік? Я не приїздила сюди з часів свого раннього дитинства. Наша далека родичка, тітка Оксана, ніби й не змінилася, навіть волосся в неї не посивіло, й до мене ставиться так само — лагідно й насторожено водночас, мов трішечки мене боїться. Це приємно, але й обтяжливо. Законсервована в своєму наївному дівоцтві, вона здається мені подругою, але для неї я все одно дитина. — Дивно. Можу поклястися, що бачила цей палац, коли була малою. — Як то може бути? Коли була малою, тут лежали самі руїни, ще їх обнесли високим парканом… А нині збираються робити пансіонат, на осінь вже й завезуть перших відпочивальників від якогось московського заводу. Клопоту, шуму буде? А що? Воно й на краще. Мене беруть на кухню працювати. Чомусь мені не хочеться продовжувати цю буденну розмову, і я рішуче кажу: — Тітко, я трохи погуляю. — Ой, лишенько! — полохається тітка. Повагавшись якусь мить, просить: — Тільки ж коли б не заблукати. Я сміюсь і повертаю в бік відреставрованої— виявляється, недавно— казкового вигляду будівлі, пойнята бажанням будь-що проникнути на її територію. Знайшовши лаз у стінці дряпучих кущів, ретельно підбираю свій сарафанчик і з’їжджаю вниз по дрібних сипучих камінцях. Дістаю із сумочки п’ять копійок і кидаю в чотирикутний басейн, куди з-під вивернутого кореня старезного куща крапотить і крапотить вода. Нехай чиясь рука шасне по монетку, обпікшись холодом. Ось і прив’яле від спеки листя двох однакових дерева Я шукаю в траві їхніх оранжевих та жовтих плодів і врешті скучивши, виходжу на дорогу. Повільно простую вниз: попереду — самотня постать. Білява семилітня дівчинка милується дивами, які вона встигла спізнати шк між двома окриками тітки Оксани. От зараз… Спекотне марево огортає дівчинку, й вона якийсь час тріпотить у ньому, немов барвистий метелик: здається, що то від неї лягають на дорогу і котяться, нескінченно котяться пруги світла, та, коли я проводжу рукою по засліплених сонцем очах, дівчинки вже немає. «Стомилася? — запитую я себе. — Коли здається, що ти вже бачила те, чого напевне бачити не могла, — це прикмета втоми. Стомилася… Ось відпочинеш, покупаєшся у морі, і все минеться». Як просто… Як правильно й тверезо я вмію мислити! Але ж тверезі думки— це білі плями на поверхні пізнання, за ними — сама Таємниця, прикрита найнадійнішою з шапок-невидимок: звичкою. Та коли б зняти її хоча б із слова «гуляти»…  

Що це таке? Як може дитина години, дні, тижні, місяці проводити на кількох квадратних метрах простору, не знудьговуючись одноманіттям? Безмежні городи, таємничі озера й дикі пущі провалюються крізь маленькі грядки, копанки та приміське рідколісся нашої дорослості, безкраїй простір відходить у минуле разом з нескінченно довгими днями — що стоїть за всім цим? Що стоїть за безліччю пригод, які лишаються в пам’яті отим сліпучим, радісним і захоплюючим, що йому назва для всіх однакова — дитинство? О, не кажіть мені про свіжість психіки, про незамуленість уяви… Не буду сперечатись, і все ж таки… Хто може поручитися, що на тих кількох метрах простору дитина не блукає в нетрищах часу, в минулому й майбутньому, що ті її вигадки, від яких поблажливо відмахуються дорослі, — не відсвіт цілком реальних подій? Так, я знаю, життя, відходячи в минуле, втрачає для нас свою матеріальність, я знаю, що «машина часу» не більш як вигадка фантастів… Знаю! І все одно не можу збагнути, як стається, що троянда— з її барвами й краплинами роси, з жуком-оленкою всередині, який ось щойно обірвав одну з тичинок, — перетворюється на цупкий плід і купу зів’ялих пелюсток, а день, сповнений плоті думок і відчуттів, стає спогадом, дражливим, немов річище висохлого джерела для того, хто хоче пити. Як може не бути того, що було напевне, як з небуття узятися тому, що буде? Не час летить, а ми йдемо крізь нього від весняної квітки до зимового, запорошеного снігом куща, і все, що було, що буде, існує так само, як і те, що є. А хіба, ставши дорослими, ми не можемо заблукати в тому короткому відтинку часу, що називається життям? Такого ні в кого не траплялося? Звідки нам знати, що такого не траплялося? Ну так, чекаємо неймовірних вражень, дивних пригод… А що б насправді побачили, потрапивши назад на десять чи двадцять років? Ту ж саму вулицю, що її звикли бачити щодень, а вічна заклопотаність не дала б завважити, що цього ось газетного кіоска ще вчора не було, а коли б і завважили, коли б здивувалися, звідки він тут узявся, то пояснили б просто: привезли й поставили вночі. Життя дорослої людини надто коротке. Навіть для того, щоб заблукати в часі на кілька хвилин, доки сполохане «Та що це я, не впізнаю своєї вулиці!» усе поверне на свої місця. Як добре, що в дитинстві людина ще не має такої чесноти, як здоровий глузд! І їй гуляється… …Я кинула монетку в зацементований басейник, де з-пїд розлогого кореня крапотить вода. Я хочу повернутися сюди — в цю точку часу. В ці самі барви, і запахну І звуки, у дотик піднятого камінця, в колір плодів, оранжевих і жовтих, і невиразне відчуття «Це вже було». У мить, коли хтозна-звідки на дорогу впаде горіх.  

 

РОЗТУЛИ ДОЛОНЮ


 

 



 

 

 



 

«Не думай про білу мавпу, не думай про білу мавпу…» Біла мавпа безшумно вистрибувала в сутінках: блискавками мигтіли її довгі руки, метлявся й скручувався в петлі порослий ріденьким волоссям хвіст, палахкотіли червоним очі. Біла мавпа показувала язика, розтягувала в глумливій посмішці безгубий рот; її карикатурно-людське обличчя надималося й опадало, немов гумове. Біла мавпа зненацька ховалася Джільбертові за спину й робила там якісь божевільні маніпуляції. На лівій скроні хлопця напружився й боляче запульсував нерв. «Не думай про білу мавпу… Не думай про білу мавпу… Чуєш? Взагалі ні про що не думай…» Ось де воно! Прилад, захований у циферблат електронного годинника, що лежав у його кишені, ледь чутно задзенькотів, коли хлопець наблизився до книжкової шафи. Відсунувши її, Джільберт оддер планку в задній стінці і, здригаючись від огиди, роздушив крихітний пластмасовий ґудзик, немов бридку комаху. Ага! Списуйте тепер попсовану апаратуру, а вона ж коштує недешево… Раптом відчув себе вкрай знесиленим і, навіть не глянувши на купу книжок, що посипалися на підлогу, як був — одягнений і в пилюці — впав на не прибрану з ночі постіль. Спав напрочуд міцно: прокинувшись, довго роздивлявся пошарпані шпалери в спальні, облуплену стелю; людей запросити соромно. Та й не хочеться… Колись він любовно опоряджував своє житло, добираючи недорогі й, оригінальні мебді,посуд, картини. Дитинно тішився, коли мав гроші, аби купити в антикварному магазині якусь вишукану річ, що так і просилася йому до рук, бо мала у кольорах та лініях щось невловимо споріднене, з його душею. Друзі високо цінували його смак, і він тим тішився. Тепер Джільберт дивився на свою занедбану оселю з почуттям провини й гіркого жалю. Коли перестав доглядати її? Тоді, коли помітив, що й тут не може заховатися від Управління Гігієни Громадської Думки… Так, саме з тих часів він став почуватися, немов шолудивий пес, якому ніде й ніколи не світитиме притулок. Спочатку пробував обдурити себе: тікаючи за місто, казав собі, що стеля його домівки — небо, а дерева — колони в пишному палаці, яким для нього є безмежний світ. Що то за щастя — чотири стіни! Службу покинув. Брав у рюкзак спальний мішок, запас їжі й, сховавшись де-небудь у лісі, якомога далі від доріг, годинами обмірковував свій винахід, готуючись утілити його в метал і пластмасу. Коли стомлювався від нескінченних обрахунків, лягав горілиць на траву й дивився на хмари, доки засинав. Тішився приємними спогадами, мріями — жив собі як хотів, певний, що хоч тут ніхто не зазирне в його душу, як у замкову шпарину, криво всміхнувшись. Ту посмішку на стандартному обличчі, яке нічого не виражало, крім утіхи від власної влади над людьми, Джільберт відчував майже фізично. Вона, коли вертався до міста, ну просто плавала над ним у повітрі, й зрештою він почав ловити себе на тому, що йому стає ніяково згадувати та мріяти, як ніяково було б ходити на людях без одягу. Він призвичаївся подумки наспівувати модні пісеньки, по кілька разів розповідати собі сюжети переглянутих кінокартин і прочитаних романів, та незабаром прийшло відчуття порожнечі, й воно виявилося найдошкульнішою з усіх бід, що його досі спіткали. Втомлювався сам від себе, як від дурного, а проте надмір балакучого співрозмовника… Отоді й зрозумів просту істину: речі, хоч людина й нагромаджує їх усе своє життя, — ніщо в порівнянні з тим, що нам дано природою, як вода й повітря: вільною грою думки та уяви. Внутрішнім життям, що лишається незбагненним дивом, хоч його й пробують пояснити фізіологи. Але закута душа робить існування надто обтяжливим. …Отож знищивши «спостерігача», Джільберт почав легко дихати у власному житлі. Незабаром прийшла й чиста радість бути самим собою — без системи шифрів, яку придумав, щоб ховати за ними цікаві ідеї, без нав’язливого нагадування: «Не думай про білу мавпу, не думай про білу мавпу…» За таке щастя варто було поборотися. «На будь-яку отруту рано чи пізно знайдеться протиотрута, — думав Джільберт. — Коли можна вловити й розшифрувати електромагнітне випромінювання людського мозку, коли думка й на далеких відстанях дає телевізійне зображення, то хтось же та спроможеться винайти й надійний спосіб виявляти оті потайні штучки, що повсякчас шпигують за тобою. Повсякчас… Яка гидота! Хіба це вже так складно — винайти? За тими ж самими електромагнітними випромінюваннями, тим самим принципом. О, вони б дорого дали за цей винахід! Щоб… знищити його разом із винахідником — аякже! Тобі не судилося зажити слави за свій талант, то ж постарайся хоч голову зберегти якомога довше. Не думай про білу мавпу, не думай про білу мавпу… Е! Чого це я? Таж мене вже ніхто не підслуховує, можна і відпустити на волю душу. Цей страх, ця недовіра, внутрішня затиснутість… Не думай про білу мавпу… Ну це вже хтозна-що — я розучився нормально жити… Цього ще бракувало! Для когось забагато честі, щоб і таке з нами ставалося! Знов — порожнеча, ця втомлива порожнеча, відраза до самого себе: невже не вдасться її позбутися? Ну ж бо, почнемо працювати над собою!» Витираючи з меблів пилюку, Джільберт намагався пригадати, яким він був до того, як зрозумів, що Управління Гігієни Громадської Думки стежить за ним; знавці радіоапаратури, тим більше винахідники, зацікавили його в першу чергу. Був безпосереднім, легким у спілкуванні, товариським… Як це йому вдавалося? На очі трапилась течка, що лежала поверх книжок. У ній — вирізки із старих газет, давно вилучених з бібліотек, публічних і — в міру можливості — приватних. Ті, що років з десять розв’язали полеміку, а потім кілька місяців вели її на грані дійсності й фантастики, тепер добилися суворої заборони на тему й робили все можливе, аби люди взагалі забули про неї. Просто дивно, чому в нього ці матеріали не викрали під час котрогось із потаємних трусів! Джільберт витягнув першу-ліпшу вирізку й прочитав: «Гігієна громадської думки — благо для всіх! Останнім часом ми знайшли в редакційній пошті кілька листів, автори яких вважають за потрібне протестувати проти масового виробництва й запровадження в життя приладів, які контролюють підсвідомі мотиви людської поведінки й потаємні настрої. Така позиція свідчить про громадську незрілість, нерозуміння суспільних завдань і нічого, крім жалю, викликати не може; Вона суперечить нашим спільним інтересам! Самі подумайте: хіба не в таємниці, не в душевній темряві визрівають найжахливіші наміри, які рано чи пізно призводять до злочину? Хіба не сам на сам із заплутаною підсвідомістю, цим підґрунтям найнебезпечніших комплексів, ми втрачаємо моральні орієнтири? Чи в кожного з нас стачить розуму й сили дати раду тому, над чим тяжіє сповнена загадок пам’ять поколінь, фатальний спадок минулого, що породжує жорстокі фізіологічні інстинкти? Скуті примітивними упередженнями, неправильно виховані, ми навіть перед лікарем-психіатром не розкриваємося до кінця, хоч це може обернутися для нас тяжкою трагедією. Ми — найбільша з усіх природних таємниць, і наша душевна та розумова сліпота — ось причина дев’яносто дев’яти відсотків усіх нерозважливих та небезпечних учинків… Але ж із цього жахливого становища є легкий та приємний вихід! Спеціальний прилад, вмонтований у кабінеті лікаря-психіатра, де кожен двічі на рік проходитиме профілактичний огляд, створить можливість вивчити потаємну картину нашого духовного життя з усіма його комплексами та пригніченими бажаннями, і це полегшить наш тягар відповідальності за самих себе. Справді, хіба погано, коли суб’єкт, схильний до правопорушень або зайвих конфліктувань на роботі та вдома, дістане курс кваліфікованого лікування? Це врятує його від багатьох життєвих ускладнень. Тим же, в кого психіка врівноважена, а наміри благородні, хто цілком благонадійний і сповнений палкого прагнення жити для інших, буде гарантовано особливу безпеку: адже бажаючих зазіхнути на їхнє майно, честь чи життя в суспільстві просто не виявиться. Якими вільними, якими спокійними стануть тоді наші громадяни! Так, ми з повною відповідальністю твердимо, іцо тотальна гігієна громадської думки — велике благо всіх без винятку. Головне, виховати в собі високу свідомість, щоб вчасно і без нагадувань пройти профілактику». «Розкішна перспектива! — подумав Джільберт. — Уявляю, з якими причепуреними думками та намірами з’являлися б ми на ці огляди, коли б їх справді було запроваджено в «добровільному порядку»! Цікаво… І що ж далі?» Далі було: «Всміхайтеся!» Це гасло прийшло до нас із прадавніх часів, зберігши одвічну мудрість. Адже посмішка, навіть роблена, підносить настрій, бо зовнішня лінія нашої поведінки непереборно впливає на самопочуття. Людина, котра звикла себе контролювати, ніколи не піддається безглуздій злостивості, людина, котра виховала в собі звичку красиво мислити та відчувати, не опуститься до ницих думок та емоцій. Їй ні з чим ховатися й нічого соромитися! Прилад «Гігієна Думки» (скорочено ГД) серійного виробництва привчить нас до суворої дисципліни внутрішнього світу, а відтак допоможе морально вдосконалитись. Звичайно, він дорогий, але не сумніваємось, що найближчим часом буде знайдено спосіб здешевити його». «Не так воно й просто — здешевити, — подумав Джільберт. — Я б допоміг пошукати, але… не хочу брати на душу такого гріха». Він недбало запхав цю вирізку до течки і, діставши іншу, почав її читати просто з середини. «…Скільки людина існує на землі, стільки вона прагне довір’я та щирості в стосунках. Звідки пішов відомий звичай при зустрічі тиснути один одному руку? З того, що наші далекі пращури простягали невідомому вільну долоню, даючи зрозуміти, що в ній немає каменя чи якоїсь іншої зброї. Люди, розкрийте один перед одним свої душі, як долоні, й ви навічно позбудетесь сварок та непорозумінь. Яким світлим, яким прекрасним стане тоді ваше життя! Високу місію миротворця бере на себе Управління Гігієни Громадської Думки, яке незабаром буде створене». Джільберт глузливо гмукнув: «Гарно співаєте! Коли ви такі щирі та чисті в помислах, чого ж негайно сховалися за таємниці та заборони? Навіть з відкриття свого Управління зробили таємницю…» Раптом Джільберт злякався, що знайде і власний опус, писаний і надрукований у журналі ще за студентських часів, коли концепція «розтуленої долоні» здавалася неабияким досягненням у боротьбі за моральний поступ людства. Який наївний, який зарозумідо-недалекий був він тоді! Захоплювався, галасував, обвинувачував невір… Яка облуда! Людей приспа. но солодкими словами й пограбовано. У них вкрадено найдорожче — «дім», тобто свободу волі, мрії, спогаду, свободу внутрішнього життя. Несуттєво, що приладів ГД поки що мало: досить знати, що вони в принципі існують і вмонтовані невідомо де, щоб людина втратила власне «я». Жити у внутрішній в’язниці неможливо… Та час не жде, тож досить цих нікому не потрібних прибирань! Поклавши до кишені «годинника», Джільберт вийшов на вулицю. «Ти винний у тому, що дозволив обдурити себе, тож негайно шукай виходу! Давні помилки належить виправляти!»  

Людей на вулиці було небагато. Падав дрібний дощ, схожий на одвійки далекої зливи, й обличчя перехожих здавалися як ніколи блідими та виснаженими. Запах вихлопних газів змішувався з солодким духом акації, яким тягнуло від скверу. Джільберт побрів, куди очі світять, й незабаром зумер на «годиннику» озвався слабким, немов тремтінн і нерва, звуком: ага, здається, він реагує на добродія в сірому плащі, котрий пішов до кіоска по газети. Джільберт негайно ж присусідився. «Он як? Вже й на вулиці нас супроводжує «всюдисуще око»? Багато встигли! Тільки ж де вони цю штуку ховають? Де її взагалі можна заховати? В одязі? Малоймовірно, бо ж одяг знімають, перуть, віддають до чистки. Взуття? Теж ненадійна А парасоль можна забути, загубити…» Чоловік у плащі заходив до крамниць, купував фрукти, хліб, і врешті, прискоривши кроки, завернув у тихий провулок, спинився біля одного з стандартних будинків і почав шукати ключа. Ціла низка їх виявилася на дні господарської сумки. «Звичайно ж! У винахідливості «гігієністам» не відмовиш!» Намагаючись ступати безшелесно, Джільберт впритул наблизився до незнайомця й тихо йому сказав: — Будь ласка, трішечки уваги… Очі вже літнього чоловіка глянули на нього гостро й насторожено: — Що вам від мене треба? — Послухайте мене. І постарайтесь зрозуміти правильно. Будь ласка, схиліться до мене, бо нас підслуховують. Джільберт і далі щось прохально белькотів, відчуваючи, що його голос непевний, а слова непереконливі: між ним і незнайомим таки ж була стіна, одвічна стіна і нерозуміння, крізь яку так важко пробитися навіть з найкращими намірами. Ні, йому нічого соромитись сввїщ студентських років: у модній концепції «розтуленої долоні», яку він так палко тоді сповідував, і справді багато привабливого. «Повір мені, бо я як є перед тобою, сприйми голос душі моєї, наче пісню…» Якою ж гіркою іронією обернулися ці гарні слова! «Не думай про білу мавпу, не думай про білу мавпу, — прозвучав у ньому застережний голос. — За нами, стежать — вже обома… Не думай про білу мавпу…» «Людино, справді прийми мою душу, як розтулену долоню, довірся мені, не зволікаючи, ризикни, зрештою, б в нас немає часу, немає вибору: нас обікрали раніше! ніж ми дійшли до розуміння та довіри. Зацьковані, залякані, ми все ж таки повинні вірити й допомагати один одному, інакше опинимось у в’язниці без просвітку й надії». І те, що не змогли зробити слова, зробило мовчання: полагідніле чоловікове обличчя схилилося до Джільбертового плеча. — Кажіть, що маєте. — Залиште свого ключа на ґанку. Ні, я не божевільний, я хочу допомогти вам. Залиште ключа на ґанку і йдіть за мною метрів десять. Знизавши плечима, чоловік пошпурив низку ключів під двері: — Ну ось. І навіщо вам? Джільберт узяв його попідруч. Аж за чотири будинки зумер перестав попереджати про прилад ГД, й тоді Джільберт сказав: — Ви під жорстким таємним наглядом… не знаю вже, з якої причини. Ви нещодавно загубили квартирного ключа? І мусили замовити новий? В найближчій майстерні, звичайно? Так от, у нього вмонтували «наглядач ГД». Я знаю це напевне, бо маю в кишені прилад, який на нього реагує. — Спасибі… — чоловік зняв окуляри, й очі його здалися дуже добрими та оголено-беззахисними. — Я відчував, що перебуваю в чиємусь полі зору, але не думав, що це аж так серйозно. Спасибі. Слухайте, а ви ж як? Невже не боїтесь, що вас запеленгують? — Доки це станеться, я встигну не одного попередити. Нехай ключі для вас замовить хто-небудь із знайомих і — подалі від вашого будинку… — Та щось придумаю. Будь ласка, будьте обережні! Трохи роздосадуваний невмінням незнайомця берегти таємниці, Джільберт поквапився відійти. Мусив про всвк випадок узяти таксі і, назвавши першу-ліпшу далеку адресу, зійти дорогою. Не дуже надійний спосіб «замести слід», але іншого не встиг придумати. Всього ще треба навчатися;.. Того дня повернувся додому пізно — мокрий і такий стомлений, що навіть забув подивитися, чи не чатує хто на нього біля хвіртки. Втім, навряд чи в нього стачить бажання завжди й у всьому бути обережним. Більшість перехожих, яких він попередив про необхідність остерігатися контролю Управління Гігієни Громадської Думки, йому не повірили. «Чи вартий результат такого ризику? — подумав Джільберт. — Що більше в суспільстві розмов про щирість та довір’я, то менше люди довіряють один одному. То що ж робити? А те, що і роблю. Робитиму, навіть коли до арешту встигну попередити хоч одного чоловіка. Головне, щоб люди знали: в їхніх душах і думках влаштовують обшуки, щоб не було тотальної сліпоти, а протиотрута на отруту знайдеться». На ніч дощ подужчав, вулиця була встелена збитим кленовим листям, мов зорями. Джільберт відімкнув хвіртку свого обійстя, й назустріч йому з жалісним нявчанням вискочив кіт. — Чого це ти розгулюєш в таку мокву, голубчику? — спитав Джільберт. — Я ж тебе, достеменно пам’ятаю, залишив у кімнаті, ще й молока тобі налив. Так уже ти солодко спав у кріслі… і кватирки були зачинені. Хто ж тебе випустив, як ту габровську муху з цукерниці? Що, знов у нас побували непрохані гості? Еге, знову доведеться шукати слідів їхньої діяльності… Ну що ж, нам не звикати. Але спочатку відпочинемо. Джільберт узяв мокрого кота під плащ і сів під навісом на ґанок. Тваринка дзвінко муркотіла — приємна грудка тепла й мирного затишку, така довірлива й така далека від людських проблем. «…Добра моя бабуся розповідала, що колись світом правили коти. Вони прагнули досконалості, та досягти її не могли, бо й найсвітліші явища мали свою тінь, бо зло чаїлося в самій природі речей, а тому і найкращі наміри оберталися своїм зворотним боком. Утримувати владу, усвідомлюючи свою безпорадність перед лихими силами, було безглуздо, й коти вирішили зректися її на користь іншої істоти — досить розумної, аби взяти на себе тягар світових проблем, й воднрчас надто обмеженої, щоб збагнути безплідність своїх зусиль. Вони обрали; людину…» — Ну, досить спогадів! Когось вже ця легенда зації кавила. Спустивши кота на землю, Джільберт дістав ключ. «Не думай про білу мавпу, не думай про білу мавпу…»— и звично почав повторювати, повільно обходячи кімнату.  

Черговий оператор, котрий сидів на пульті, що стжив за кварталом з умовною назвою ВВ-3— саме там жив Джільберт, — відірвався від екрана, де кривлялася й витанцьовувала якась потворна тварюка. — Нічого не розумію! Заледве не в половини міста в думках — біла мавпа. Що б це означало? Масове божевілля, чи що? — Біла мавпа — це з притчі про Ходжу Насреддіна, — сказав його напарник. — Цей хитрюга наказав присутнім не думати про білу мавпу, й саме тому вона всім марилася. Така вже властивість людського розуму, щоі саме про заборонене й неможливо не думати. Чесно кажучи, я й сам ще не все розумію, але… здогадуюсь, що це своєрідний шифр, що нам навмисне підставляють перший план розумової діяльності, заповнюючи його всілякими дурницями, аби в такий спосіб заховатися з чимось суттєвішим. Схоже на те, що наші спостереження втрачають сенс. — То що ж це буде? — Доведеться копати глибше. Недаремно ж наше Управління розширює штати.  

 


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка