В. І. Гайового Наталя Околітенко, 1990 Вірші. Давило Кулиняк, 1990



Сторінка1/10
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.53 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Annotation


У творах, які склали цей збірник, письменниця осмислює магічний фольклор — оповіді, легенди, заклинання — з позицій сучасної науки, що ставить пропоновані твори дещо осібно від інших зразків такого жанру. В центрі уваги авторки — людина з таємницями її психіки та спадковості. Так, у повісті «Тутті» привертає увагу спроба прогнозування етичних та соціальних проблем, які можуть постати з відродженням древніх генетичних програм. А це реально, коли зважити, що вже тепер синтезовано штучний ген, а з мумії єгипетського хлопчика виділено носія спадковості…

КРОК ВІКІНГА

ПРОСТЯГАЮ У НІЧ Я РУКИ

РІДНА КРОВ

ДАР ОРІОНА

ІНТЕГРАЛ ПИЛИПІВНИ

ДОЩ І СНІГ

ДЯДЬКОВІ СПАДКОЄМЦІ

МІХАЙ — ОДИНИЦЯ РАДОСТІ

ПОБУДЬ ЗІ МНОЮ

ОПОВІДЬ ПРО ЗМІЯ ГОРИНИЧА

ПРОГУЛЯНКА

РОЗТУЛИ ДОЛОНЮ

БУДИНОК НАД ОЗЕРОМ

У ЦЕНТРІ ЦИКЛОНУ

КОРОЛЕВА ЕЛЬФІВ

ТУТТІ

Розділ І

Розділ II

Розділ ІІІ

notes1

 

 



 

 

 

 

 



 

 



Науково-фантастичні оповідання

та повість

Київ Видавництво «МОЛОДЬ» 1990  

Художнє оформлення В. І. Гайового  

 

© Наталя Околітенко, 1990 © Вірші. Давило Кулиняк, 1990,  



 

ВІД АВТОРА

 

Доктор біологічних наук М. В. Клоков, він же поет Михайло Доленго, дуже любив фантастику. Якось, коли; мова зайшла про роман одного з сучасних авторів, я недбало кинула: — Ви нічого не втратили, не прочитавши цей твір. А у відповідь почула: — Але й нічого не знайшов! І справді, що люди знаходять у фантастиці? Можливість зазирнути в майбутнє? Провидцем епохи науково-технічного прогресу називають Жюля Верна: чимало тих літальних, плавальних та всіляких інших апаратів, за допомогою яких його герої підкорювали світ, ми вже маємо. Звичайно, пострілом з гармати здійснити політ на Місяць неможливо, але це не збавляє нашого захвату творчістю генія фантастики. Пишучи «Франкенштейн», чи дбала Мері Шеллі про науковість змісту? Навряд чи так, та й нинішні роботи поки що нічим не нагадують істоту «во плоті», яку створив необачний вчений. Однак цей твір має особливу наукову цінність, бо вже в ХІХ столітті застерігав від розриву між технічним прогресом і суспільною свідомістю, який може обернутися на трагедію для людства. І «Марсіанська хроніка» в наших очах нічого не втратила від того, що тепер ми напевне знаємо: життя на Марсі неможливе. Проте нерідко можна почути, що в своїх прогнозах нинішня фантастика зайшла в глухий кут, безнадійно відставши від науки. Чи можна з цим погодитись? Якоюсь мірою. Техніка й справді багато в чому випередила письменницьку уяву, але саме тому, що технократичні амбіції запанували в суспільстві, поглинаючи основні природні й виробничі ресурси, необхідно зупинитися й осмислити поточний момент. Що ж, власне, сталося? Чи не забула людина, що найважливіше на Землі — все ж таки вона сама, а не породжене її руками; чи не переступила тієї межі, коли створене нібито задля кращого життя починає нищити життя як таке. Нам не можна забувати, що наука — не тільки те, що в той чи інший спосіб пов’язане з технічними здобутками, а й те, що стосується людини, більше того — насамперед те, що стосується людини. Це й соціологія, психологія, етика, фольклор… Панівною темою у фантастиці тривалий час були польоти на інші планети, міжзоряні мандрівки. А той «космос», що всередині кожного з нас, — хіба менш цікавий? Пишучи, що «весь всесвіт або, ще ширше, — все буття було створене за евклідовою геометрією», Достоєвський «буття» ставив над всесвітом. Часово-просторова структура має чотири виміри. А скільки їх ми відчуваємо у тій науково невизначеній, а проте непереборно відчутній субстанції, яку здавна називали «душею»? Час від часу цьому «сумнівному» поняттю оголошували війну, намагалися «вигнати» його з літератури й науки, а проте все одно в нас «душа болить», «душа радіє», й болітиме та радітиме вона, доки людина суща на Землі. Саме через диктат всемогутньої поки що техніки, через ейфорію від її успіхів майбутнє дихнуло на нас холодом космічної зими та змертвілої біосфери. Протистояти цьому може тільки «космос» людської душі, що вічно лишатиметься для письменника-фантаста цілиною, бо «два рази не ввійдеш в ту саму річку», бо ніколи не народяться на планеті дві однакові людини, бо людина сьогоднішнього дня ніколи не впишеться в соціальні, етичні та моральні рамки майбутнього, а це робить життя прекрасним і драматичним водночас. Людська уява не відстала від науки — просто необхідно змінити кут зору на наукову основу всього нашого життя. Треба переосмислити ті цінності, які ще вчора здавалися самодостатніми, треба моделювати не технічне оточення завтрашнього дня, а породжені ним соціальні та психологічні колізії, треба за пеленою прийдешнього розгледіти небезпеки, які чатують на людину… Нам слід повертатися до самих себе. Скрізь. У фантастиці також. Дозволь же мені, шановний читачу, поміркувати над співвідношенням у цих творах наукового й фантастичного — настільки, наскільки це дозволяє день сьогоднішній. У невеличкій повісті «Тутті» вигадку від реальності відділяє дуже тонка грань, хоча на перший погляд що може бути неймовірнішим від другого народження єгипетського хлопчика? Але ж справді 1976 року виділено носія спадковості — молекули дезоксирибонуклеїнової кислоти — з мумії хлопчика, знайденої в одній з єгипетських пірамід, і справді американський вчений, індус за походженням, Гобін Хорана створив штучний ген, який «працював» не згірше від справжнього. Звичайно, від синтезу окремої ділянки ДНК до синтезу цілої молекули, де записано колосальну спадкову інформацію, відстань, образно кажучи, не менша, ніж від Землі до Місяця, але це перепона не якісна, а кількісна. Уявіть собі величезний складний комп’ютер, який належить зібрати. Десятки людей виготовляють кожну деталь окремо, розшифровуючи креслення, потім підгонять їх одну до одної, перевіряють методом проб і помилок… — величезна робота, звичайно, і все ж таки рано чи пізно комп’ютер буде готовий. Ідея штучного синтезу ДНК з наступним вживленням у статеву клітину жінки висить у повітрі, яким дихає світ: Так, конгрес США уже прийняв закон, який дозволяє патентувати багатоклітинні організми, створені методом генної інженерії, обумовивши одне: не можна патентувати людей, «народжених у лабораторії», бо патент дає винахіднику право приватного володіння, відтак і продажу «виробу рук своїх», а це суперечить тринадцятій поправці до конституції США, яка забороняє рабовласництво. Людство має заздалегідь готуватися до майбутніх новацій, прогнозуючи їхні наслідки. А якими вони можуть виявитися? Адже пройдено великий шлях еволюції, зокрема й на клітинному рівні. Сочинський лікар М. О. Шульц, десятиліттями збираючи аналізи крові людей, спостерігав, як змінювалися картини «рідини життя» лише за одне покоління, що було зумовлене, найімовірніше, наслідками науково-технічного прогресу. Що ж відбулося за століття, тисячоліття? Відійшли в минуле пошесті чуми, прокази, холери й ціла низка недіагностованих хвороб; натомість маємо нові форми сибірської виразки, лихоманку о’ньонг-ньонг, «хворобу легіонерів» і, врешті, сумнозвісний СНІД; не виключено, що доки ця книжка побачить світ, у пресі з’являться повідомлення про нові проблеми, які постали перед медициною. Надто скоро змінюється навколишнє середовище під впливом діяльності людини, й природа мусить прискорювати еволюційні темпи, адаптуючи до тих змін живі організми. Сучасна наука вже розкриває таємниці цього механізму: стрибучі гени, віруси — «секундна стрілка» великого біологічного годинника, бо вони перші зазнають генетичних змін і, в силу своєї природи паразитуючи на живій клітині, вносять у її спадковий апарат нову інформацію. За висловом доктора медичних наук С. М. Рум’янцева, саме віруси «вивели мавпу в люди». Отож хлопчик, що приходить із глибини віків, у наших умовах жити не може, його доводиться в прямому розумінні цього слова «брати під ковпак», витримувати в стерильному середовищі, прирікаючи тим самим на самотність та жалюгідне існування. Можна спробувати адаптувати людину за допомогою вірусів єгипетських пірамід; спричиняючись до раптової смерті дослідників, вони породили легенди про «помсту фараонів». Але ж тоді виникає загроза, що ці архаїчні віруси вийдуть з-під контролю і якась химера, утворена методом генної інженерії, винищить ціле людство… Як розв’язати протиріччя між жалістю до жертви необачного експерименту й відповідальністю за наслідки того, що нібито належить зробити з гуманних міркувань? Навіть невеликий досвід «сурогатних матерів» змусив нас відчути обмеженість сучасної етики; розвиток генної інженерії поставить іще серйозніші проблеми. Як вони будуть розв’язані в майбутньому? Одне ясно: людству доведеться навчитися «судити переможців» — тих, хто з честолюбних міркувань зважується на експерименти з далекосяжними наслідками. Тепер зрозуміло, як насправді мало фантастики у на перший погляд «неймовірному» сюжеті повісті «Тутті». І мало її ще в одному «карколомному творі» — «Оповіді про Змія Горинича», якщо глянути на нього під кутом зору ймовірності на нашій планеті змальованої ситуації. Легенди про вогнедишних драконів є у фольклорі всіх народів. Чи може бути в них якесь раціональне зерно? Безперечно. Досить припустити — а для цього немає ніяких наукових протипоказань, — що життя можливе не на водно-вуглецевій основі, як наше, а на силіцієвій. Атоми силіцію, зчеплюючись між собою, не дають такого розмаїття ланцюжків, як атоми його аналога — вуглецю, а тому й відповідні життєві форми мають бути одноманітніші, консервативніші, не такі пластичні, як земні. «Вуглецевий шовінізм», що прослизає у поглядах учених, які займаються космічною біологією, мабуть, має вагомі підстави. І вуглець, і силіцій вступають у взаємодію з воднем, даючи горючі газоподібні сполуки. Та якщо до пальника газової плитки нам треба піднести запалений сірник, аби загорівся метан, то силан— SіН4 — спалахне в нашій атмосфері сам по собі. Досить припустити, що пришельці з Іншої планети видихали цей газ, і неважко уявити їхню можливу долю на Землі за ось такою реакцією:  

SіН4 + O2 = SіO2 + Н2O  



SiO2 не що інше, як пісок або гірська порода. Рано чи пізно людство здійснить міжгалактичний політ. Але що чекає астронавтів на невідомих планетах, чи здатні ми з позиції земного досвіду передбачити всі небезпечні несподіванки. Так, героям твору «Оповідь про Змія Горинича» судилося зіграти роль жахної Істоти, «кари божої» через те, що інженери їхньої планети сконструювали модуль, що формою нагадував птеродактилів, аби не привертати зайвої уваги земних високоорганізованих істот. Але вчені планети з далекої галактики не знали темпів земної еволюції і не змогли передбачити, що ящери вимерли задовго до того, як на Землі з’явилися люди. Ніщо з нічого не народжується, й пояснювати легенди самою лише народною темнотою — це свідомо відкидати шанс «відкрити Трою». Ельфи, домовики й така інша, нечиста сила — персонажі казок, і автор не збирається переконувати читачів у реальності їхнього існування. Але й обходити таку гему у фантастиці — все одно, що уподібнюватися директору музею, котрий боявся виставити євангеліє Калнишевського, цей світового значення шедевр українського золотарства, аби не пробуджувати в одвідувачів музею релігійних настроїв. Для фантастики не повинно існувати «заборонених тем», для науки — також. Хіба не будить уяву, не інтригує той безперечний факт, що кількісно атомний склад живих систем не відповідає атомному складу земної кори, яка, за образним висловом учених, є «прахом з важких елементів» — тільки кисень, найважчий елемент серед легких і найлегший серед важких, і сполучає ці два царства природи? Що стоїть за тим? К. Е. Ціолковський з цього приводу висловлював думку, що колись матерія нашої планети була розрідженішою, легшою, і світ той породив своїх ефірних істот; позаду нас багато еволюцій і, можливо, багато попереду? Та час уже, мабуть, для рівноваги назвати оповідання, яке автор вважає найфантастичнішим, якщо найреалістичнішим є твір «Тутті». Що ж, назву. Це — «Дощ і сніг», де герой систематично записує імпульси, що виникають при падінні дощових крапель, і з того врешті постає вірш. Такий принцип лежить в основі появи на Землі всього сущого: адже літери азбуки, якою написана Книга Життя, — генетичного коду — теж є імпульсами, і завдяки певному їхньому поєднанню квітне троянда, горить світлячок, співає соловейко й сміється дитина… Однак автоматичним перебором можливих варіантів не можна чогось досягти: не те що життя однієї людини, а й всіх людських поколінь не стачило б, аби в такий спосіб з дощового шуму вичленити бодай одне змістовне слово. То чому ж, розуміючи це, авторка написала оповідання? А хіба не цікаво поміркувати над можливістю існування об’єктивної інформації, закладеної в навколишньому світі, в самому факті життя? Трохи тепла — ось і все, що потрібно, аби з безформної маси білка курячого яйця утворилося курча. Чи не замало для такого ефекту? Якими каналами й способами природа реалізує й підсилює закладену в зародку інформацію? А парадокс появи на Землі людини? Зовсім нікчемні, порівняно з іншими приматами, морфологічні зміни — і така потужна сила, що стала на планеті космічною… Фантастика — це ж необов’язково відповідь на питання, це може бути й сама постановка питання, на яке довго доведеться шукати відповіді. На те вона й фантастика. Окрім того, елемент фантастичного дозволяє під іншим кутом зору глянути на звичну проблему. Важко навіть сказати, яке співвідношення між вигадкою та реальністю в оповіданні «Будинок над озером» — біополя, які створюють навколо себе живі істоти, зокрема й людина, ще дуже мало вивчені, хоч це відкриває перед практикою надзвичайно широкі можливості. Надто багато в нас критикували цю концепцію за принципом: «Цього не може бути, бо цього не може бути ніколи», й тепер лишається тільки пошкодувати, що «аура Кірліан» використовується для медичної діагностики, наприклад, в Англії, а не в нашій країні, хоча відкрили це явище співвітчизники. Виправляти вчорашні помилки гірко, бо за тим — завжди великі втрати, І все ж таки робити це необхідно. Скільки не заперечуй істини, вона все одно дозрілим плодом упаде в людські руки, й що раніше це станеться, то краще. Слабкі електромагнітні поля, за висловом доктора біологічних наук О. С. Пресмана, що активно розвиває вчення В. І. Вернадського, — це мова, якою спілкується вся жива природа. Матеріальні випромінювання людської психіки ми відчуваємо повсякчас, ховаючи нашу необізнаність з цим явищем за абстрактними, але такими звичними висловами, як «важкий характер», «не зійшлися характерами», «психологічна несумісність». Люди втомлюються один від одного не тому, що часто сваряться між собою: навпаки, сварки — це наслідок взаємовідштовхування двох надто різних біологічних полів. Коли-небудь вони будуть детально вивчені, не виключено, що техніка майбутнього вловлюватиме їх, трансформуючи явища нашого внутрішнього життя в конкретне телевізійне зображення. Але які тут межі дозволеного, що принесе людині така практика? Тож герой «Будинку над озером» категорично відхиляє бюрократичний підхід до створення сім’ї, розуміючи, що за гучними словами про жертовність і самозречення приховується спроба знеособити людину й звести суспільство до рівня «мурашиної цивілізації»; життя героя оповідання «Розтули долоню» стає трагічним від самого усвідомлення того, що будь-якої миті якийсь недоброзичливець може зазирнути дд того мікросвіту, яким є особисте життя кожної людини; Вони обоє протестують проти насильства над собою, бо втрата особистості для них означає втрату будь-якого життєвого сенсу. З прадавніх часів дійшов до нас вислів: «Доки я мислю, я живу». А чи знаємо ми, що таке думка? Коли це матерія, хай навіть особливого виду, то вона має коритися всім матеріальним законам, зокрема й закону про збереження речовини та енергії, — куди ж дівається духовний потенціал людини, який вона повсякчас віддає світові? Ніщо нікуди не щезає… З чийогось дуже обережного, але не дуже глибокого твердження в нас тривалий час класичне розуміння ноосфери ототожнювали з техносферою, але це не одне й те саме… «Навколо іскри першої рефлектуючої свідомості почав розгорятися вогонь. Точки горіння розгорталися. Вогонь поширювався все далі й далі. В кінцевому підсумку полум’я охопило цілу планету. Тільки одне витлумачення, тільки одна назва спроможна передати цей великий феномен — ноосфера…Вона справді новий покрив, «шар, який мислить», який, зародившись у кінці третинного періоду, розгортався звідтоді над світом рослин і тварин — поза біосферою і над нею», — писав видатний мислитель і гуманіст Тейяр де Шарден. І далі: «…Якомусь марсіанину, здатному аналізувати як фізичні, так і психічні небесні радіації, найпершою особливістю нашої планети здалася б не синява її морів або зелень її лісів, а фосфоресценція думки». Подальше дослідження ноосфери принесе розгадку таємниці натхнення — специфічного стану, добре знайомого справжнім митцям, коли здається, що твоє творіння само приходить до тебе або ж ти вириваєшся в якісь особливі сфери, де свідомість прояснюється, а духовні сили дивовижно прибувають, як це стається з героєм оповідання «Простягаю у ніч я руки». Головне, позбутися того специфічного ідеалізму, на який штовхає… страх перед ідеалізмом. Саме погляд на думку, на духовне життя людини як на щось таке, що не піддається дослідженню, й веде до концепції «дива», котра безплідна в самій своїй основі, бо нічого не пояснює. Дива немає — є непізнане, й усе, що створила колективна людська уява, безперечно, несе в собі раціональне зерно. Ми вже звикли знаходити в газетах та чути по радіо попередження про магнітні бурі й поради, як треба поводитись у такі дні хворим на серцево-судинні недуги. Але яким же непростим був шлях до цієї практики, як багато звичних упереджень довелося відкинути на ньому. А скільки їх’ ще обтяжує політ нашої думки та уяви? В оповіданні «Дар Оріона» у роздумах про етичні явища життя використані записи легенд, які зібрали учасники однієї з реріхівських експедицій. Не можна полетіти на Місяць у такий спосіб, як його описав Жюль Верн… Але яке це має значення, коли в принципі людина може дістатися супутника Землі? Найперше завдання фантастики — це готувати громадську думку до того, що прийде з майбутнього, аби воно було зустрінуте не з перелякано заплющеними очима і не з бездумним захватом, а тверезо, з гідністю, з розумінням неоднозначності всього відкритого й створеного, з прагненням повернути його тим боком, що стверджує життя, а не знищує його. Ще зовсім недавно у нас називали ідеалістами не тих, хто заявляв, що пшениця може перетворитися на пирій, а із зозулячого яйця вилуплюється малинівка, хоч це й суперечило найелементарнішому здоровому глузду, а тих, котрі прагнули дослідити матеріальну природу спадковості. Саме останніх і звинувачували у «попівщині» та «містиці»: розгул лисенківщини з її заборонно-карними методами ведення дискусій відкинув нашу науку, зокрема й сільське господарство, на кілька десятиліть, знищив багато світлих та сміливих умів. Такого не повинно повторитися. Нам необхідно позбутися тяжкого спадку минулого, змінивши духовну атмосферу всього нашого життя. Щодо цього становлять інтерес думки письменника Володимира Новикова, висловлені з приводу творчості поета Анатолія Жигуліна: «Змінити духовно-моральну атмосферу нашої дійсності… Чи наївне це прагнення? Воно, звичайно, за першої нагоди ми зразу ж починаємо іронізувати над ідеалізмом, посилатися на соціальні передумови та економічний базис. Але іронія історичної долі й полягає в тому, що наша тотальна прагматична орієнтація на «базис», наше схиляння перед цифрами виплавки чавуну й сталі обернулося великими негараздами саме в «базисній» частині. В країні, де матеріалізм піднесли ледь не до рангу релігії, вельми скрутно стало саме з усілякого роду матеріалами. І чи не приходимо ми саме сьогодні до неминучих думок про те, що духовне звільнення особистості — не десерт до соціальних перетворень, а їхня складова частина і необхідна умова». От у цьому «духовному звільненні особистості», як від ейфоричних захоплень творіннями рук своїх, що поставило на межу катастрофи саме життя на нашій планеті, так і від страху перед обширом та загадкою власного буття, й повинна зіграти особливу роль фантастика. «Ми зачинили двері перед помилкою, але як же туди зайде істина?» — запитував Рабіндранат Тагор. Справді, історичний досвід розвитку науки з усіма його успіхами та розчаруваннями показав, що на великому шляху пізнання світу ніде не можна чіпляти табличку з написом «Сюди ступати заборонено». Навіть помилки, за умови їхнього мудрого осмислення, стають надійним способом здобути цікаву інформацію. Та й чи існують вони, ті помилки? Середньовічні алхіміки, звичайно, гонилися за примарами, але скільки необхідного для сучасної хімії відкрили вониі Та й чи такі то вже були примари? Адже з позиції періодичного закону Менделєєва ми вже уявляємо, який ланцюжок перетворень має пройти залізо, щоб стати золотом. І так — з усім. Помилок немає — є тільки нижчі й вищі витки одвічної спіралі пізнання.  

 

КРОК ВІКІНГА


 

 



 

 

 



 

Глибоко зітхнувши, Микола почав концентруватися: мав не тільки здолати колапс, а й зберегти здатність блискавично приймати відповідальні рішення — не сумнівався, що потреба в них виникне. Однак прикрих відчуттів не було, й незабаром йому нічого не лишилось, як зняти внутрішню напругу, точніше, вона зійшла сама по собі. Поряд сидів Ів, він зосереджено вдивлявся в екран, де мигтіли невиразні тіні. — Щось сталося, — сказав Микола. — Закинути нас в інший Всесвіт не вдалося, мабуть, не стачило енергії для «білої діри». Ів розпростав і повільно розтер руки, ніби щойно відірвав їх від важкої роботи. — Відверто кажучи, я в це вірив і не вірив, точніше, воно мені голови не бралося. Я і природну «чорну діру» з усіма її гравітаційними ефектами уявити не можу, а штучну… — Ха! «Чорна діра»! Я й досі не збагнув, що таке електрика. Ніби все розумію — рух електронів і так далі, хоч лекцію на цю тему читай. А уявою осягнути негоден! І телебачення для мене — суцільна містика. — Бог з ним! Ми практики, у нас своя робота… про теорію нехай інші думають. А про таку елементарщину не варто і розводитись. Таблиця множення — то для вчителів та першокласників. Вони засміялися й повернули крісла у вертикальне положення. Чекали подальших розпоряджень з Центру керування польотами — вийти з корабля чи готуватися до нового старту. — Ще поживемо, — раптом мовив Микола. — Отакої! — Ів аж присвиснув. — Оце з такими настроями ти збираєшся мандрувати? Як же тебе пропустила психологічна комісія? — А що мені та комісія? Вона бере на контроль емоції, я ж їх і сам за собою не помічав/Просто перші завжди найбільше ризикують, бо людству все дається методом проб і помилок. Якась маленька несподіванка, щось трохи не передбачили… — Все передбачено, все вивчено й перевірено експериментами. Ти просто песиміст, Миколо! — Оптимістичний. Я згоден покласти своє життя на те, щоб людство дізналося про якусь непередбачену деталь… а втім, і справді, це безпідставні настрої. Дивися, Іве! Екран, від якого вони відірвалися на хвильку, яскраво спалахнув, і на ньому з’явились обриси небесного тіла, оповитого чи шлейфом з газів чи просто димом. Сліпучий зблиск вихопився з-під тієї запони, і, хитнувшись, немов м’ячик на поверхні озера, планета щезла з поля зору. — Змінився кут екліптики! — вигукнув Ів. — Який жах! Що це? — Заспокойся, — сказав Микола. — Здається, ми таки летимо й проходимо крізь шварцшільдівську сферу. Заспокойся. Коли це Земля, то ми побачили те, що станеться в дуже далекому майбутньому. Власне, нас і посилають, щоб ми розвідали, чи матиме людство куди переселитися. В разі потреби… Крізь скло скафандра було видно, як Ів заплющив очі й на чолі в нього проступили краплини поту. Микола й сам почувався так, ніби його зненацька провели крізь усі кола Дантового пекла; вольовим зусиллям він відігнав видиво катастрофи, І, ніби вичаклувана уявою, на екрані з’явилася та ж сама планета, але спокійна, в мирному блакитному мареві. — Друге народження світу, — прошепотів Микола. — Чи, може, третє, п’яте? Звідки нам знати? Це наше минуле чи наше майбутнє, я геть заплутався… — Ні, тут без супроводу не обійтися, — силувано засміявся Ів. — «Загибель богів» Вагнера! Нурт грізних І величних звуків різко вдарив по нервах, і Микола наказав: — Годі! Втратиш над собою контроль. їв звів на старшого товариша винуватий погляд: — Гаразд. Не буду… Але дозволь мені хоч вірша почитати, коли не хочеш музики. Я мушу дати вихід емоціям. Миколі стало шкода товариша, й він лагідно торкнувся його руки: — Вірша читай. Вірш — це спокійніше. Чомусь одвернувшись, Ів стиха почав:  

Від подій тих минуло, може, з тисячу літ.


З прибережного міста країни варягів
На легкому вітрильнику вікінг рушив у світ
— Відкривати незнайдені архіпелаги.

Чи відкрив щось, чи ні — повернувсь через рік


Надвечір’ям багряним до свого причалу.
Як змінилося все! Те, що бачити звик,
Зникло з цього фіорду. Не стало. Розтало.

А на дикому березі натовп стоїть.


Вікінг крикнув з вітрильника слово вітання:
«Рік мандрівки моєї промайнув, наче мить!»
Та на суші — мовчання.

Похитав головою: «Та хіба ж це отак


На причалі своїх земляків зустрічають?
Я ж з містечка Брунхоульда, Сігмунд-моряк…»

«В нас ні міста, ні роду такого немає! —


Відповів найстаріший з мовчазної юрби. —
Місто з схожою назвою в битви годину
Сотні років, як знищено, і — назавжди.
Щось ти плутаєш, хлопче!
Ти мара чи людина?»

Здивувався варяг. І ступив на причал.


І… розсипався в порох від першого кроку:
Доки він в океані дні і ночі стрічав,
На Землі промайнуло чотириста років.

 

— Я все одно хочу повернутися на Землю, — несподівано перейшов на прозу Ів. — Я хочу повернутися на Землю, навіть коли мій перший крок там буде останнім. — Це легенда, — сказав Микола. — Це — всього-на-всього легенда, й на Землю ми повернемось неодмінно. Що далі?  



Час минає по-різному, в кожного свій.
Час по-різному плине у різних площинах.
На вітрильнику долі в Океані Надій
Найвідважніші плавають мрії людини.

Та ступивши на пристань реальних подій,


Повернувшись до дійсності берега буднів,
Розсипаються в порох наші вікінги мрій…
Бачу берег — причалюємо. А чи варто? Чи будем?[1]

 

Ів замовк, вдивляючись в екран. Невимовно прекрасне жіноче обличчя майнуло на ньому, гнучкі руки були простягнені вдалечінь; стрімко вихопилося щось схоже на вавілонський зіккурат І одразу пойнялося туманом. Нараз кораблем трусонуло так, що обидва космонавти знепритомніли.  



«Один, два, три… Мобілізуюсь!» — наказав собі Микола, долаючи млість. Ів прийшов до тями раніше й старанно робив рекомендовані вправи, повертаючи собі форму. «Приземлення… Приземлення… — повторював звуковий інформатор. — Всі прилади працюють нормально, пошкоджень не виявлено. Приземлення… Приземлення…» Перед очима котилася світлова доріжка, й на ній мигтіли цифри та умовні позначки. — Ху-у… — Микола витер чоло. — Коли б ще хтось повідомив мені, де ми приземлилися, то й зовсім було б добре. Невже повернулися на матінку-Землю? Ото ганьби наберемося! Теж мені — міжзоряні мандрівники! «Приземлення… Приземлення… Всі прилади працюють нормально». Ів уже почувався добре, бо, перегнувшись через бильце крісла, гукнув:  

— «Та хіба ж це отак На причалі своїх земляків зустрічають?..»  



А Інформатор уже повідомляв температуру за бортом — цілком комфортну, вологість — гм, гм, щось зависока… Інертних газів у повітрі виявилось так багато, що Микола засумнівався, чи справді нормально працюють їхні прилади. «Бракує вихідних даних… бракує вихідних даних… — пролунало далі. — Таких елементів на Землі не виявлено». — Що? — підхопився Ів. — Ця бісова «біла діра» таки спрацювала, й ми на третій планеті системи зірки Бернарда. Як скоро все звершилося! Ми перескочили через гору часу, ти чуєш, мій оптимістичний песимісте? Пора сказати: «Гоп!» Ми перескочили! Однак Миколу не брали ні переляк, ні радість, він застережливо звів руку: — Моя розумна й добра матуся радила, навіть коли й перескочиш, не квапитись гукати «Гоп!», а спершу подивитись, у що вскочив. Аналізатор неспроможний визначити елементи, які входять до складу атмосфери й грунту цієї планети, — як тобі подобається такий сюрприз? — Нормально! На те ми й прилетіли, щоб на місці в усьому розібратися. Принаймні матимемо що розповісти, коли повернемось. Якщо вірити нашим теоретикам, на той час на Землі мине кілька сотень років і всі наукові здобутки стануть анахронізмом. Ми почуватимемось серед землян майбутнього, як почувався б король Артур на вченій раді Академії наук. Звичайно, якщо про нас пам’ятатимуть… — Ретельно перевір скафандр і не забудь про запас їжі, — суворо наказав Микола. — Не просто пам’ятатимуть — нас чекатимуть, нас радо зустрічатимуть. Ну, в добрий час, друзяко! Він не вагаючись ступив уперед і віддраїв перший відсік. На мить зупинився, відчувши гострий приплив ніжності до свого міжпланетного корабля, маленького куточка рідної планети — від традесканції на стіні до крихітного плюшевого ведмедика, що при посадці впав зі столика. Хотілось якомога довше затримати погляд на кожній дрібниці, та, схаменувшись, він рішуче перетнув другий відсік. Біля дверей третього мовив: — Прогулянка тривалою не буде: за годину — перший зв’язок із Землею. — А там і справді проминуло кілька віків, а може, й тисячоліть? — Не озирайся назад так часто, бо в голові запаморочиться. Знаєш, краще про це не думати. Однак не думати не могли обидва. Про покоління вчених у лабораторії, розташованій неподалік єдиного на планеті дикого плато, де вперше вдалося сколапсувати надщільну матерію і штучно створити «білу діру» — часовий тунель у безмежному просторі поміж двома світилами: «Службу зірки Бернарда», чия планетна система мала стати другою домівкою для землян. Про те, як давно вмерли, відживши належне, ті, з ким вони зналися ще якихось півгодини тому. Про те, що для них не змінилося нічого — навіть не встигли зголодніти чи знудьгуватися у товаристві одне одного. Не встигли й усвідомити, що, власне, з ними сталося. — Будемо спокійно та сумлінно робити своє діло, — сказав Микола, натиснувши на останню кнопку. — І пам’ятати, що найкращі заміри можуть розбитися об дрібницю. Ще раз закликаю тебе до пильності. Трап було спущено, а зелений вогник запевняв, що в радіусі трьохсот метрів астронавтам небезпека не загрожує. Навіть не дочекавшись, поки до кінця розійдуться стулки дверей, Ів прослизнув у щілину й звів руки, вітаючи нову планету. Вона була схожою на старовинний, трохи збляклий від часу і через те ще прекрасніший гобелен. Лускаті дерева з кронами тілесного кольору оточували галявину, де сів їхній корабель. У повітрі похитувалися схожі на земні ліани сірувато-бежеві рослини, м’яко контрастуючи з золотаво-смарагдовим небом. Дрібнолисті кущики клубочилися, мов дим, та й взагалі все навколо пливло, гойдалося, щомиті змінюючи обриси. Безліч відтінків ясно-брунатних тонів мінилися між червоним та жовтим, і на всьому лежав якийсь надвечірній лагід. Зірка Бернарда була в зеніті, однак світила притушено, мов крізь густий серпанок. Незвична гармонія брала за душу, обіцяючи мир та добрі надії. — Здається, що й справді все гаразд, — сказав Микола і почув у відповідь сповнене захвату зітхання молодшого товариша. Ніяких стежок не було, і вони пішли навпростець, сторожко озираючись навсібіч. Те, що вони називали мохом, приємно пружинило під ногами, й їхні кроки поглинала незглибима тиша — ні шереху гілок, ні пташиного крику. Присівши, Микола торкнувся однієї з рослинок — в руці залишилось рожево-шоколадне стебло з тонким різьбленим листям, схожим на листя «заячого холодку». Найближчий кущ, стиснувшись у кулю, раптом безшелесно вибухнув, виметнувши вгору безліч спор. Озирнувшись на Іва, Микола побачив, що він обплутаний чимось схожим на брунатну павутину. Очі товариша сміялися за склом скафандра, і нагадував він хлопчика, який, тікаючи від грози, перебіг порослий високою травою луг, зібравши на себе пилок усіх квітів. Вони вирішили пройти трохи в глиб лісу, про всяк випадок тримаючи напоготові лазерну зброю, але незабаром відчули щось схоже на сором за свою сторожкість: той самий палево-смарагдовий лагід пестив очі, та сама тиша дихала на них теплом і затишком — чужа планета ластилася до пришельців, мов пещена домашня кицька, переймаючи їх щасливою вмиротворенністю. — Коли тут досі не завелись якісь аборигени, то гріх, щоб пропадало таке добро, — пробурмотів Микола. — Тло з середньовічних картин, такі собі райські кущі, хіба що, зелених барв бракує. — Нічого! Звикнемо жити й без зелених, — озвався Ів. Ввімкнувши мегафон, він раптом гукнув щосили: — Гей-гей! А хто тут є живий!.. Ні звуку… Микола не дав йому повторити заклик: — Ще й справді озветься хтось з рогами та копитами, а ми ж далеко від корабля. Хоча… Жодних слідів вищих істот, тим паче мислячих, та й взагалі — нічого, крім рослин. Хоч би тобі якась комаха продзикотіла… немає й того! Але час вертатися. Ти уявляєш, як сприймуть на Землі наше запізнення? — Сам радив про таке не думати. Ходімо. Нам є що повідомити. Теракотова галявина, де вони залишили корабель, не скоро засвітилась поміж деревами, й під кінець вони майже бігли, наскільки їм дозволяв важкий скафандр. Подумали б, що заблукали, коли б не власні сліди, що чітко вирізнялися на моховинні. Ось кущик, від якого Микола відламав гілку, — де ж їхній корабель? Там, де він мав бути, височів палево-шоколадний пагорб, на ньому ворушилися, мов черв’яки, гнучкі ліани. — Вже й заплели! — вигукнув Ів. — Яка життєва сила! Нічого, ми її приборкаємо. Микола спробував згребти рослини зі стінки корабля, й вони піддалися, проте нові негайно ж потяглися туди легкими хвилями, мов конденсувалися з повітря. Вирішивши не витрачати зусиль на марну боротьбу, він ступив у їхню масу, мов у болотяну твань, і сам собі не повірив, коли відчув, що виготовлена з базальтового волокна приступка прогнулася під ногами. Ціла хмара брунатних спор закрутилася перед очима, сплітаючись у химерне павутиння; розірвавши його, астронавт з жахом побачив, що двері останнього відсіку стали тонкими й дірявими, немов бляшанка, що хтозна-скільки пролежала на морському дні. Їхній корабель танув на ідилічній теракотовій галявині, немов льодяник у пащі казкового чудовиська, — той корабель, що був споруджений з надміцних матеріалів, що витримав шалене полум’я сконцентрованого часу. Діставшись першого відсіку, зоряні мандрівники перевели подих. — Ось вона, та «дрібниця», на яку не звернули увагу наші вчені, — гірко всміхнувся Микола. — А її ж знав ще Спіноза: він перший сформулював положення про константність законів природи, пізніше його підтвердив своїми розрахунками Масквелл. — Спіноза? — перепитав Ів. — Це ж було дуже давно. І тоді людина вміла так мало… Миколі ніколи було відповісти, бо прозвучав сигнал, що викликав на контакт із Землею. В його буденності було щось жахне, й астронавти здригнулися. — Я — «Земля», я — «Земля», — чітко пролунав низький жіночий голос. — Екіпаж «Бернард-1», відгукніться! Минуло чотириста років відтоді, як ви стартували, однак ми про вас пам’ятаємо й з нетерпінням чекаємо від вас звістки. «Бернард-1», відгукніться! Пильно подивившись на Іва, Микола став перед екраном: — Я — «Бернард-1». Годину тому ми щасливо дісталися заданої планети. Вона гарна й затишна, її тяжіння таке ж, як і земне, а в атмосфері достатньо кисню. Та все складніш, аніж ми думали. Згадайте постулат Вернадського про те, що кожна речовина існує незмінною доти, доки перебуває в тих умовах, у яких виникла, а вихід за них спричиняється до перегрупування елементів. Тим-то наш корабель руйнується на очах. Здається, мрію Ціолковського про те, що людство розселиться по інших планетних системах, ще довго не вдасться втілити в життя. Бережіть Землю! Пам’ятайте про закон константності. Бережіть нашу Землю! Миколин голос урвався: він побачив, що стеля над ним стала прозорою і крізь неї проступають зорі, великі й чисті, як над рідним херсонським степом. Йому перехопило подих… може, від міазмів, які виділяли чужі рослини, розчиняючи його скафандр? Ів був уже непритомний. Смарагдово-палева, схожа на старовинний гобелен, планета впевнено освоювала свою здобич, творячи власну біосферу; через мільйоноліття тут з’явиться прекрасна жінка й простягне до життєдайного світила — зірки Бернарда — гнучкі руки. — Бережіть Землю, — прошепотів Микола. — Бережіть нашу біосферу…  

 


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка