Українська жінка в політиці”



Скачати 370.99 Kb.
Сторінка3/3
Дата конвертації05.05.2016
Розмір370.99 Kb.
1   2   3
affirmative action. Він означає позитивну стверджувальну дію (аж до надання переваг у доступі до тих чи інших суспільних благ) відносно тих суспільних груп, які раніше зазана­вали дискримінації і не змогли достатньою мірою розвинути свій потенціал. Це може торкатися расових та національних меншин, корінних мешканців новозаселених країн (індіанців). Тепер усе частіше цей термін застосовується і стосовно жінок. Позитивна дія щодо них може полягати в регламентації їх відсотка у виборних органах влади, встановлення партіями жіночої квоти у виборчих списках, цілеспрямованому розширенню набору жінок на до вузівські спеціальності, на яких традиційно перевага надавалася чоловікам тощо.

11 ПаЖУ: Створена у 1997 р. Партія “Жінки України” на чолі з Аліною Комаровою (директором НДІ “Про­бле­ми людини) намагалася самостійно, не вступаючи у блок з іншими політичними партіями, взяти участь у виборах-98. Серед громадських організацій її союзницями (згідно виборчого закону — неофіційними) мали бути Всеукраїнська асоціація жінок-підприємців та Всеукраїнська громадська організація “Жінки і діти України”. Партія проголосила себе центристською силою, що ставить такі програмні цілі як: побудова правової, демократич­ної, суверенної Української держави, створення громадянського суспільства, досянення консенсусу на основі соціального партнерства, і соціального захисту найбільш незахи­ще­них верств населення, підтримка сім’ї, материнства й дитинства, захист власного вироб­ни­ка тощо. Маємо тут повний набір популістських гасел, які підкреслюють, що партія неоригінальна як за назвою (порівн.: “Женщины России”), так і за програмою). Вони (ці гасла) нічого не говорять про справжнє обличчя партії або про необхідність її існування як окремої політич­ної сили. Цій партії, проте, не вдалося зареєструватися для участі у виборах (ЦВК не визнала дійсни­ми усі 200 000 підписів, які партія зібрала на свою підтримку). Список кандидатів з понад 150 осіб залишився незатребуваним. Зі Львова до його першої десятки увійшли тоді Галина Хомиця, Голова ЛОО партії, заступник начальника Львівського відділення Фонду держмайна та Любов Дубова, лікар-експерт обласної ВТЕК.

ВПЖІ: Всеукраїнська партія жіночих ініціатив також “народилася” в процесі передвиборних спо­дівань і політичних комбінацій 1997 р. у м. Харкові. ЇЇ голова — Валентина Даценко була заступ­ни­ком голови правління ВАТ “Харківнафтопродукт”. Як записано в Програмі партії, її метою є “вдо­ско­налення конституційної системи влади, ініціювання політичної активності всіх верств насе­лення, і в першу чергу, жінок”. У програмі вказується як на необхідність “постановки та вирішення соціальних проблем жінок”, і захисту їхніх загальногрома­дянських прав, так і на потребу в проведенні низки ор­га­нізаційних та виховних заходів “по підви­щенню політичної активності жінок, розширенню їх участі в законодавчих та виконавчих органах”. Як тимчасові і перехідні пропонуються квотування та інші заходи, зокрема — апробовані в країнах Ради Європи, які здатні гарантувати належне представництво жінок в органах влади. Задля усунення нерівних можливостей чоловіків і жінок у політичній сфері, партія передбачала розробку “комплекс­ної цільової програми підвищення представництва жінок органах влади” і планувала її здійснення у співпраці з іншими політичними силами, що поділяють дану мету. Партії вдалося зареєструватися для участі у виборах, проте вона спромоглася скласти вибор­чий список аж з 27 кандидатів, з яких ... складали жінки. Під час виборів партія зібрала 154 650 голо­сів — 0.58% від загального числа голосів, поданих за партійні списки по багатомандатному загально­на­ціональному округу. Зрозуміло, що з таким результатом, партія не отримала жодного мандата і є не представленою у Верховній Раді.

ЖНП(о): Після невдач у виборчій кампанії обидві партії вирішили об’єднатися. 22 серпня 1998 р. вони провели провели Установчий з’їзд спільно організованої Жіночої народної партії (об’єднаної) та зареєстрували її у Мін’юсті в кінці вересня. Проте, як видно з преси та іших ЗМІ, партії засновники — ПаЖУ та ВПЖІ не перестали існувати. Про них більше чути, аніж про ЖНП(о). Однією з причин такого стану могла бути аморфність та декларативність, а подекуди й безграмотність програмних вимог цієї партії. Проголосивши своєю метою “об’єднання зусиль усіх жіночих рухів України для участі у формуванні інститутів громадянського суспільства” (для цього, до речі, не потрібні державні важелі, а отже й партія з такою метою), та що “суспільне становище жінки має свідчити про рівень демократичності влади в державі”, програма партії далі фрагментарно, без будь-якої видимої логіки вихоплює деякі, актуальні для України напрямки державної політики (як то соціальний захист, приватизація землі тощо) і декларує свою прихильність до них. Курйозом можна вважати включення до партійної програми майже дослівно переписаних конституційних положень про розподіл гілок влади, про те, що джерелом влади в Україні є народ і т. д. Непослідовність у захисті інтересів жінок, відсутність реального уявлення про шляхи цього захисту проявилось також у тому, що на установчому з’їзді було сказано про пропрезидентську орієнтацію партії та її зобов’язаність підтримувати будь-кого, хто займатиме президентську посаду. “Президент — це батько, а кожна мати вчить своїх дітей поважати батька”, заявила Ніна Лаврентьєва, одна з ініціаторів об’єднання.

СЖУ: У 1999 р. народилася ще одна жіноча партія — “Солідарність жінок України” на чолі з народним депутатом Валентиною Гошовською. Виглядає на те, що ця партія також не має з чим іти в у велику політику, окрім проблеми об’єднання та деяких моралізаторських істин . “Але ж, — справедливо відзначє доктор біологічних наук Тетяна Палладіна, — роль жінок у парламенті не може зводитись до ушляхетнення поведінки дорослих чоловіків у сесійному залі!”.

12 Звичайно ми не маємо в Україні ста політичних партій як факту політичного життя. Найбільше, що ми маємо — це список реєстрації партій (від часу здобуття незалежності й дотепер), у якому нараховується більше 100 позицій. Одні з цих утво­рень давно розпалися, інші стали недієздатними, ще інші — були мертвонародженими від початку. І нашим політичним аналітикам та коментаторам варто було б із цим розібратись і не вводити громадськість в оману. Однак, правдою є те, що процес суспільно-політичних розмежувань в Україні не тільки не змінився на зворотній процес консолідації, а набув (не без сприяння заінтересованих осіб та груп) характеру безглуздої не­скін­ченності. Найсумніше в цьому процесі те, що дискреди­тується сама ідея партії як інструмента здобуття влади і здійснення державної політики. Усе більше з’являється партій виключно задля того, щоб заробити гроші, а також партій-іграшок, створених для забави чи то для веселого скандалу. Одна з них, “партія шанувальників жінок” П. Зіброва компроментує дві суспільні ідеї одночасно: ідею партії як організації однодумців, які прагнуть змін у суспільному житті на основі певної ідеології, та ідею рівноправності жінки, яка “галантно заперечується”. Жінку у нас продовжують любити, шанувати; вона й длі у нас залишається “другом человека”. І ніхто не запитає навіть, а чим вдрізняється така “партія”, скажімо, від клубу преферансистів чи від товариства любителів кішок.

До “екзотики партотвореня” я зараховую також регістрацію таких партій як: “Українська партія шануваль­ників пива”, “Українська партія нормалістів”, партія “За красивую Украину”, тепер от — “Партія ша­нувальників жінок”. До Росії, щоправда не дотягуємо, бо там є навіть партія “За субтропическую Рос­сию”. Окрім цих паро­дійно-розважальних об’єднань, є ще так звані ситуативні партії (“створені нав­ко­ло певних, чисто ситуативних, тимчасових цілей” — Ю. Шведа), як наприк­лад: Партія реабіліто­ваних тяжко­хво­рих України, Українська партія справедливості (яка займається виключно проблемами афганців та чорнобиль­ців), новоство­рена Партія захисту прав споживачів”. Завдання , які ставлять собі ці організації (якщо тільки не йдеться про елементарне бажання похизуватись), із значно більшим успіхом могли б реалізуватись через громад­ські організації і не є “партій­ними” за своєю суттю. Те саме можна сказати і про партію жінок, які, не маючи політичної пози­ції, хо­чуть підтримувати “будь-якого президента”. Для цього можна створити таке об’єднання як “група підтримки” певної особи чи навіть посади (хоч це вже щось нове в політичних рухах), але до чого тут політична партія?



За наших умов, на мій погляд, навіть про партію зеленихможна твердити, що було б значно краще, якби вона залишалась рухом чи громадською організацією. Тоді перипетії політичної боротьби не поглинули б її слабких сил, їй не треба було б (заради фінансування цих перипетій) втягувати у свої ряди зовсім не-зелених представників бізнесових кіл, а її лідерові не довелося б сушити голову над проблемою, висуватися чи не висуватися кандидатом у президенти. Організація займалася б тим, для чого й була колись створена: відслідковувала б ситуацію з довкіллям, будила б громадську думку і здійснювала тиск на владні структури в інтересах покращення екологічної ситуації. Від перетворення громадських організацій у партії можливо виграють окремі особи, але аж ніяк не суспільна справа, за яку вони ніби-то борються.

13 Рудницька Мілена. Статті, листи, документи / Відпов. редактор М. Богачевська-Хом’як. — Львів, 1998. С. 118.

14 Слободянюк Еліна. Політика — не жіноча справа? // Нова політика.— 1998. — № 6. — С. 7.

15 Див.: Зборовська Ніла. Ільницька Марія. Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків. — Львів: Літопис, 1999. — С. 128-129.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка