Українська жінка в політиці”



Скачати 370.99 Kb.
Сторінка2/3
Дата конвертації05.05.2016
Розмір370.99 Kb.
1   2   3

ІІ. ЩО РОБИТИ?





  1. Сутність і перспективи жіночого руху в Україні.

  2. Основні напрямки подальших дій.

  3. Жінка — держава — громадянське суспільство в Україні на межі ХХІ століття.


ІІ. 1. Сутність і перспективи жіночого руху в Україні.
У період боротьби за незалежність багато жінок брали участь у мітингах, демонстраціях, пікету­ван­нях тощо. Тоді жила надія, що життя зміниться на краще досить скоро. Проте цього не сталося, а одна з головних “революцій­них сил” кінця 80-х — початку 90-х років не знадобилася на подальших етапах утвердження державності. “Революціонерки” зневірилися в своїх силах і можли­во­стях, а ті діячі, переважно чоловічої статі, які взялися утверджу­ва­ти державність і демократію, довели суспільство до такого стану, коли жінка змушена думати як урятувати сім’ю від голоду й руйнування, а не про суспільні проблеми. Окрім того, жінки ніколи не мали, і в процесі цієї нетривалої “революції” не зайняли того становища, яке б дозволило їм і надалі істотно впливати на перебіг подій. На певний час жіноча активність зменшилась, набула інших, менш яскравих, буденніших форм. Та все ж, вона не зникла з арени громадського та політич­ного життя України. Зараз, на зламі тисячоліть, виглядає на те, що жінки знову стають однією з помітних суспільно-заінтересованих груп в Україні. Їх активність наростає, поширюючись на все нові питання і сфери, і з цієї причини, на мій погляд, доцільно говорити про існування жіночого руху в Україні.

Термін рух вживається в різних значеннях і самі форми рухів бувають різні. Найчастіше під ру­ха­ми розуміють різнома­ніт­ні форми грома­дян­­ської активності, спрямованої на до­сяг­нення певних суспільно-зна­чимих цілей — через прояв ініціативи і мобі­лі­за­цію масової підтримки на користь вироблених у рамках руху програм або шляхом тиску на владні структури, якщо вирішення проблеми залежить саме від задіяння владних важелів. Поштовхом до ви­ни­кнен­ня руху може бути прийняття певних, важливих для суспільства рі­шень або протидія їм. На протидію спрямовані наприклад антивоєнні рухи, рухи за заборону абортів, за відміну смертної кари, інших, недемократичних чи антигуманних законів. Окрім того, загальносуспільні рухи можуть формуватись навколо широких програм економічних та суспільно-політичних перетворень, особливо коли суспільство перебуває в стані кризи і різні кола громадськості шукають такого виходу з існуючого становища, який би най­біль­ше відповідав їх соціальним інтересам.

Рухами називають також широкі загальнонаціональні та міжнародні об’єднання, що намага­ються координувати діяльність однотипних партій чи громадських організацій заради того, щоб полегшити досягнення поставлених ними цілей. Таким є сучасний соціал-де­мо­кра­тичний, христи­янсько-демократичний та інші партійно-політичні рухи зі своїми Інтернаціоналами. Говорять також про робітни­чий, молодіжний, жіночий рухи, про екологічний або національний рух. Про рух, на мій погляд, доцільно говорити, якщо мережа організацій, що прагнуть до однієї мети, є розгалуженою, а число акцій, що здійснюється цими організаціями — значним, коли спостерігається динаміка у життєдіяльності цих організацій (тобто, нема застою); коли існує мінімальна, якщо не постійна (та інституційована), то бодай спорадична (ситуативна) співпраця між цими організаціями. З багаточисельних форм громадського життя і громадської життя в сучасній Україні я б застосувала цей термін до шахтарського руху за свої соціальні права (профспілковий рух як такий, на мою думку, зараз не існує), а також до молодіжного та жіночого рухів, які перебувають у стадії становлення. Це відбувається шляхом створення молодіжних та жіночих громадських організацій, які, з одного боку, самостійно вирішують підвадні їм (посильні для них) проблеми, а з іншого, стають групами тиску при вирішенні тих чи інших суто жіночих, а ще частіше загальносуспільних проблем; через політичну участь, політичний вплив; власне політичну діяльність — участь у партях, виборах, законотворчій та іншій роботі на державному рівні.

Маємо ми і досить видні постаті політичних діячок. Це:



Ніна Карпачова,

Сюзанна Станік,

Лілія Григорович,

Наталія Вітренко,

Юлія Тимошенко,

Олександра Кужель



Валентина Довженко,

Слава Стецько,

Зореслава Ромовська,

Катерина Ващук,

Ганна Антоньєва,

Валентина Гошовська.




Проте до фактичної гендерної рівноправності нам ще далеко. І для того, щоб успішно йти в напрямку до неї, українським жінкам, чи поки що — українській жіночій еліті потрібно визначити почерговість завдань, що стоять перед жіночим рухом, та виробити механізм їх реалізації.

ІІ. 2. Основні напрямки подальших дій.
Які ж це завдання? На мій погляд, їх варто поділити на дві групи.

  1. До першої відносяться завдання, розраховані на перспек­тиву. Вони є тими самими, що й у жіночих рухів будь-якої країни:

  • у галузі політики — це досягнення паритетної демократії як засобу ство­рен­ня соціального середовища, однаково сприятливого для життя та самореалізації як жінок, так і чоловіків;

  • у галузі культури — це радикальна зміни парадигми відносин між статями в сім’ї та усіх інших сферах суспільного життя.

  1. Друга група завдань стосується теперішнього етапу розвитку жіночого руху в Україні. На ньо­му потрібно:

  • визначитись, який шлях приведе до утвердження паритетної демократії та подолання стереотипів патріархальності у суспільній свідомості;

  • узгодити його з діями, які уже сьогодні мають виправляти ситуацію з нерівністю прав та можливостей жінок.

Виходячи з наведеного раніше аналізу причин, що обумовили теперішній стан з недопредставле­ністю жінок на владних поверхах суспільної піраміди, ці дії, на мій погляд, пови­нні бути зорієнтова­ні на СТВОРЕННЯ ПОТУЖНОГО ПРОШАРКУ ПІД-ЕЛІТИ, З ЯКОГО РЕКРУТУ­ЮТЬСЯ ОСОБИ НА НАЙ­ВИ­ЩІ ДЕРЖАВНІ ТА ІНШІ КЕРІВНІ ПОСАДИ. Для цього потрібно :

  • Формувати по-громадянському зрілих та політично підготовлених жінок через мережу громад­ських організацій: жіночих і звичайних.

  • Активно захищати права та інтереси жінок; виступати проти фактів відкритої і прихованої дискримінації; формувати анти-дискримінаційну незалежну та достатньо бойову громадську думку; забезпе­чувати, в такий спосіб, нормальний процес будівництва кар’єри жінками в усіх сферах суспіль­ного життя, приділяючи особливу увагу просуванню жінок на по щаблях адміністративної та та політичної драбини.

  • Налагоджувати співпрацю громадських жіночих організацій і політичних партій, близьких за своїм розу­мінням суспільних проблем та шляхів їх розв’язання, розширюючи участь жінок у роботі партій. Потрібно прагнути, щоб жінки — на індивідуальній основі — частіше ставали активними членами партій і впли­вали на вироблення їхніх політичних платформ, а не лише брали участь у виборах.9

  • І через партії, і поза ними домогтися, щоб під час виборів в кандидати балотувались усі найбільш підготовлені та політично грамотні жінки, які бажають робити політичну кар’єру і можуть після обрання представляти інтереси жіноцтва та громадських об’єднань, що їх висунули.

Отже, на питання: ”ЯКИМ МОЖЕ БУТИ МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ РІВНИХ ПРАВ ТА РІВНИХ МОЖЛИВОСТЕЙ ЖІНОК?”, ми можемо відповісти, що він має включати в себе 1. усі способи громадсько-політичної дія­ль­но­сті жінок та 2. усі заходи, що сприяють розширенню можливо­стей такої діяльності. Перший пункт звернений до самих жінок, до їх здатності і схильності до самоорганізації та активного суспіль­ного самовираження, а другий — до владних структур і до суспільства в цілому (у тому числі й до тих жінок, які поки що не належать до числа зацікавлених суспільними справами громадян), які мають збагнути, як багато втрачає держава, якщо в ній немає належних умов для рівного, рівновартісного і повноцінного самовиразу половини нації; коли ця половина, замість того, щоб знайти себе у тих сферах діяльності, де вона може якнайкраще самовиявитись та принести найбільше користі суспільству, за старою патріархальною традицією або через крайню економічну нужденність вимушено займається так званою жіночою роботою: пере, миє, варить, прибирає, обробляє самотужки город, а тепер ще й додалося — торгує, щоб сім’я могла якось вижити.

Суспільство, що перебуває в такій глибокій кризі, у якій є нині Україна, не може не відчувати потреби у примноженні внеску жінок у вирішення загально­суспільних проблем. Воно просто виму­ше­не сприяти ширшій залученості жінок до всіх форм громадської та політичної актив­ності і задля цього має зробити наступне:



  • А. Домогтися полегшення побуту і покращення матеріального становища сімей (зменшення тягара побутової завантаженості обох статей, але в першу чергу жінки, бо вона сьогодні на своїх плечах несе основний тягар сімейних проблем). Сюди входить, окрім іншого, покращення охорони здоров’я, вдоско­на­лен­ня гро­мад­ських форм виховання і догляду дітей в дитячих садках, освітнього та виховного процесу в школах.

  • Б. Крок за кроком долати стереотипи патріархального суспільства щодо “нормального” розподілу сімейних та суспільних функцій, видів творчої та рутинної побутової роботи за статевою ознакою; сприяти утвердженню рівномірного розподілу сімейних обов’язків між подружжям як норми суспільного життя, розуміючи, що зміна культурних стереотипів є справою не одного десятиліття та що вона вимагає змін в усьому процесі соціалізації особи — починаючи від сім’ї і закінчуючи стосунками в професійному та громадському середовищі. Тепер є модне слово “парадигма”взірець, модель сприйняття якогось явища. Можемо говорити про необхідність зміни парадигми становища жінки та її ролі в суспільстві. Завдання полягає в тому, щоб порва­ти з пануючою парадигмою, яка належить минулому (бо сформувалась у традицій­ному, застиглому суспільству зі статичним розподілом суспільних ролей за статями, станами і навіть етносами) замінивши іншою її, сучасною динамічною моделлю, що базується на принципі рівності усіх людей, їх права на вибір та особисту свободу.

  • В. Усувати будь-які, як явні, так і приховані форми дискримінації жінок — на роботі, в ­ жи­т­ті і політиці; використовувати правові та організаційно-політичні заходи для забезпечення рів­ного доступу жінок до процесу прийняття рішень. Адже в консти­туціях усіх демокра­тич­них держав мовиться про створення рівних можливостей для самореалізації (в усіх сферах, у тому числі й у політиці) кожного індивіда, незалежно від віку, статі, етнічної, класової чи іншої групової приналежності.10

Змагаючись за свої права, жінки проте, повинні враховувати, що влада, особливо якщо до неї не будуть входити та на неї не будуть впливати самі жінки, не буде просуватись у напрямку вище означених завдань. Вона не зацікавлена у розвитку впливових жіночих центрів, так само як і будь-яких інших незалежних структур, здатних чинити тиск. Тим більше в наших умовах, коли владні структури надмірно бюрократи­зовані, “кланізова­ні” і не ще відчули своєї відпові­даль­ності перед народом. Отже, прорив мають зробити самі громадяни. Це стосується не лише жіно­чих, а й усіх громадських організацій, які створюються не заради підтримки влади (хоч можуть виконувати й цю функцію, якщо влада діє в їхніх інтересах), а заради захисту тих людей, яких вони представляють, або для допомоги іншим людям, які самі собі допо­могти не можуть. Наштовхуючись на нерозуміння влади, громадські організації мають не обурюватись, а боротись. Для цього у їх розпорядженні є такі канали впливу:

  • формування громад­ської думки черезЗМІ;

  • вплив на законодавчий процес через своїх представників у парламенті, через лобістські групи та через масові акції;

  • вплив н авладні структури в цілому (не зайвою, наприклад, є спроба мати своїх людей у виконавчих структурах та в органах місцевого само­вря­­дування).

  • Якщо говорити про перспективу, то можна назвати ще й третій напрямок дії — виховний та освітній. Маю на увазі формування іншого ставлення до суспільної ролі жінки у школі та в процесі домашнього виховання.

У принципі, для зламу існуючих стереотипів і прориву до нового сприйняття гендерних стосунків усі способи активізації жіночого руху та підвищення залученості жінок до прийняття рішень є хороші: і квоти, і жіночі партії, і спроби діяти через загальні партії, і організація сильного громадського руху жінок, здатного чинити політичний тиск. Однак треба думати про їх відповідність умовам того чи іншого етапу — в розвитку держави, суспільства, та й самого жіночого руху.

Зараз жінці набагато важче ніж чоловікові потрапити в політику. Щоб подолати цей диспа­ритет можливостей частина жінок пішла шляхом організації суто жіночих партій. Їх в Україні вже налічується чотири. (Коротка характеристика цих партій подана в примітці11). Однак, майже всі питання, що формулюються в програмах жіночих партій (до речі, дуже непослідовно й неперекон­ливо), набагато легше й ефективніше можуть вирішуватись на рівні громадської роботи. Представ­ники жіночих партій і жіноцтва мали б прислухатися до думки наших визначних громадських діячок, таких як Мілена Рудницька, та дослідниць жіночого руху, таких як Марта Богачевська-Хом’як (до них приєднуються й інші, але я говорю про найвизначніших), які в один голос стверджують: у жінок як окремої соціально-демографічної групи є спільні інтереси, але є й глибокі відмінності у політич­них орієнтаціях. Ця група є надто широкою і надто неоднорідною, щоб творити партію, яка завжди має бути групою однодумців щодо наряму державної політики та методів її здійснення. Отже, підстав для політичної солідарності у межах усього жіноцтва немає, як немає до­статньо переконливих аргументів, чому суспільство під час виборів має надавати перевагу партії, сформованій за озна­кою статі.

Хоч теоретично не можна заперечувати права жінок на утворення окремих політичних організацій, не кожну з таких оганізацій варто утворювати і реєструвати як партію. Адже партії від інших громадських і громадсько-політичних організацій відрізняються насамперед тим, що вони мають бути націлені на здобуття влади, готувати, на випадок приходу до влади, кадри і програми загальносуспільних перетворень (чи загальносуспільної регуляції). Якщо “партія” навіть не реєстру­ється для участі у виборах, або неспроможна провести свої кандидатів на виборах, то це значить, що як партія вона не існує.12

Послухаймо Мілену Рудницьку: “Правда, — каже вона, — жіноцтво має свої специфічні інтереси і тому гуртується в окремі жіночі організації. Одначе ці організації мають лише тоді ціль і рацію існування, коли є зорганізованим змаганням до розв’язки тих усіх теоретичних і суспільних проблем, які сумуємо під назвою жіночого питання. Всяка інша жіноча організація (або жіночий гурт при загальній установі) не має ніякого глузду, є зайва і анахронічна, а нераз просто шкідлива. Зайва тому, що не має ніякої провідної думки, яка оправдувала б її існування; анахронічна, бо анахронічним є відокремлюватися від мужчин в якій небудь громадській чи культурній роботі; шкідлива, бо поглиблює ще віками витворену пропасть між мужеською і жіночою психікою.

Сказане торкається, — додає М. Рудницька, — також жіночих секцій при політичній партії. Ці секції не видержують критики з ніякого боку, вони є зовсім непотрібні з погляду як жіночих, так і партійних інтересів... В політичні партії жіноцтво повинно вступати не як якась жіноча каста, а лише на персональній основі, як звичайні члени, при тих самих правах і обов’язках, що й мужчини”.13

Готувати жінок до такої рівноправної та рівноцінної участі в політиці мають громадські організації. А висування кандидатур на виборах має відбуватися через уже існуючі партії, які не мають озна­че­ної прихильності лише до однієї статі. Бо, як правильно пише Е. Слободянюк, “конкуренція “жіночих за формою” партій проти “чоловічих за суттю” не має перспектив”.14 На наступних виборах наголос має бути зроблений на включенні біль­шого числа жінок до партійних списків тих партій, які вже існують і які усвідоми­ли, що жінки — це резерв, за рахунок якого політична еліта може оновитись і поповнити свої ряди. Зрозуміло, що залучати до політики потрібно не будь-кого з жінок (артисткам можна дати спокій), а громадськи активних, з адміністративним, політичним досвідом чи досвідом громадської роботи осіб, які вже показали себе і довели, що вони здатні працювати для загалу і домагатися поставлених цілей. (Те ж саме, до речі, стосується й висуванців від чоловіків). Інші ж, потенційні кандидати в депутати та майбутні політичні діячки, повинні пройти школу громадської та/або адміністративної роботи в низових структурах державного управління і громадського сектора і тільки після цього претендувати на участь у законотворенні чи інших видах державно-політичної діяльності.


ІІ. 4. Жінка — держава — громадянське суспільство в Україні на межі ХХІ століття.
Отже, основною сферою суто жіночої громадянської активності мають бути інститути громадянського суспільства, які найкраще надаються для виконання тих завдань, які стоять сьогодні перед жінками. Громадський жіночий рух в Україні зростає кількісно та якісно. Погляньмо лише на назви громадських жіночих організацій (див. Додаток 2).

Особливістю феміністичного руху в Україні завжди було те, що жінки зверта­ли увагу не стільки на своє власне становище (хоч і воно відігравало певну роль у становленні руху), скільки на необхідність їхньої участі у розв’язанні складних за­га­льно-суспільних проблем. Як пише Марта-Богачевська-Хом’як, “організації жінок в Україні — це не організації котрі намагаються визволити жінок. Вони намагаються перебрати на себе частку загальногромадянської діяльності”. Це стосується Союзу українок у між­воєнний період, так само як і громадських жіночих організацій, що виникли в незалежній Україні. Але чи маємо ми аж так наполягати на цій особливості і надалі замикатися в тих самих рамках? Задумаймося, а чи не це є причиною того, що попри періоди піднесення жіночих рухів у нашій історії і на сучасному етапі, поки що не стається істотних зрушень у суспільній свідомості з гендерної проблематики.

На мій погляд, чудово цю проблему виразила Ніла Зборовська., яка вважає, що поряд із цим традиційним для України “прагматичним” фемінізмом, що зорієнтований на вирішення суспільних проблем, “цілком можливе виникнення в сучасній ситуації модерного неофемінізму з його власне проблемами статевої дискримінації, критикою цивілізації як домінування чоловічого начала, чоловічих традицій влади та насильства. Такий космополітичний характер фемінізму є культурним намаганням виявляти та аналізувати архетипну модель всякого гноблення і поневолення закладену у статевих стосунках.” І далі вона наводить слова американської дослідниці Кейт Міллер яка писала: “Якщо не покінчити з ідеологією реальної чи уявної чоловічої сили, якщо не перестати чіплятися за чоловічу вищість за правом народження, то всі системи гноблення й далі функціонуватимуть — просто через те, що матимуть логічне та емоційне виправдання в споконвічних людських взаєминах”.15

Не варто сліпо копіювати західні зразки фемінізму та гендерної політики (адже у них інша культура — особливо в Америці — і інакші проблеми), але не можна й абсолютизувати свою специфіку, видаючи патріахальні установки традиційного суспільства за національну специфіку.

Жінки повинні розуміти, що у всіх без винятку країнах є консервативні люди, групи, партії, котрі переконані, що суспільство тільки виграє, якщо кожна стать виконуватиме природою, як вони вважають, їй визначену роль. Є вони й в Україні. Але дивним є те, що не консерватори, а ПЗУ — тобто політична сила, яка в розвинених демократіях займає місце лівіше центра — приділяючи увагу “жіночому питання”, намагається його вирішити по-консервативному. У її програмі йдеться про прирівняння домашньої праці жінок по вихованню дітей до праці в суспільному секторі і про її оплату. Хоч спроба звільнити жінку від подвійного робочого дня — річ гуманна, але в даному випадку досягається вона шляхом , який тільки посилить патріархальні принципи розподілу праці на сімейну — жіночу та суспільну — чоловічу. Оскільки перша не може бути належним чином виміряна, нікому, окрім даної сім’ї, не приносить очевидного прибутку, а також за своєю природою є працею рутинною, то зрозуміло, що вона не може бути високооплачуваною і лише закріпить підлегле становище жінки в сім’ї. Та головна небезпека навіть не в цьому, а в тому, що у випадку прийняття подібного закону таємне стане явним: закон легалізує обмеження можливостей вибору жінкою тих видів діяльності, які є покликанням кожної окремої особи, а не цілої статі. Щоб закон був недискримінаційним, він мав би передбачати винагороду за домашню працю тому членові сім’ї, який її виконує за взаємною домовленістю — незалежно від статі.

Щоб враховувати такі та інші нюанси вироблення і постановки на порядок денний вимог щодо суспільного статусу жінок, створення паритету їхніх можливостей з можливостями чоловіків, жінки самі мають активніше брати участь в усіх видах партійної, законотворчої та іншої політичної роботи.

Українські жінки не можуть і не хочуть стояти осторонь і дивитися як країна топчеться на місці, усе більше відстаючи від своїх західних сусідів, тратячи шанс стати розвиненим, цивілізованим суспільством уже за життя теперішніх поколінь. Активніша частина жіноцтва прагне сказати своє слово у бізнесі, брати участь у громадському житті та політиці. Через просвіту і об’єднання вона намагається залучити ширші кола жінок до громадської й політичної участі. Однією з організацій, яка ставить собі подібні цілі є жіноча асоціація “Взаємодія”. Вона бачить свою мету у підвищенні рівня громадянської освіченості та полі­тич­ної залученості жінок, шукає способи розширення їх участі у прийнятті полі­тичних і інших, важливих для суспільства рішень, намагається координувати дії жіночих рухів та організацій.

Поки що між жіночими організаціями України немає єдності, як немає її у суспіль­стві в цілому. Та все ж, жінки є на шляху до єднання. Про це говорить створення координаційних рад, спілок та центрів жіночих організацій у Києві, Харкові, Тернополі, Львові, Одесі та інших містах України. Щоб домогтися повнішого відображення жіночих вимог у курсах державної політики жінки прагнуть — і вони доб’ються цього — бути ширше представленими у гілках державної влади. Визнаючи справедливим ідеал паритетної демократії, коли жінки й чоловіки представлені в політиці і владі у співвідношенні 50:50, українські жінки розуміють, що постановка питання на порядок денний у такій формі ще не є безпосереднім завданням сьогоднішнього дня, а лише орієнтиром на майбутнє. Подолання існуючого диспаритету можливостей — справа не одного або декількох років. Реалістичнішими є вимоги поступового, але неухильного підвищення частки жінок-депутатів від теперішніх 8 до 15-20% відсотків, а потім і більше — в міру долання патріархальних стереотипів щодо суспільної ролі жінок, підвищення рівня громадсько-політичної компетентності та досвідченості жіноцтва при допомозі громадських організацій.



Я думаю, жінки України на правильному шляху і їх чекає успіх.

1 Марта Богачевська-Хом’як. Суспільство переосмислює ролі жінок і чоловіків в Україні // Очима жінок (про перехідне суспільство в Україні з позиції прогресивного жіноцтва). Осінь, 1997. С.6. (С. 6-7).

2 Див.: Україна й українка. Інтерв’ю з М. Богачевською-Хом’як // Літературна Україна. — 1992, 5 березня.

3 Див.: Проблеми розвитку демократії та забезпечення рівних прав для жінок і чоловіків в Україні трансформаційного періоду. Наукова доповідь. — К.: АТ “Видавництво “Столиця”, 1998. — С. 70-75.

Див.: “Українки віддаляються від суспільства” // День. — 1999. — 13 липня.

4 Таран Людмила. Така наша доля? // Очима жінки. — 1997. — С. 26.

5 Тут не зайвим буде подумати про різний імідж та різний шлях у політику таких жінок часів “пербудови” і перших років незалежності як Валентина Шевченко, Марія Орлик, Алла Ярошинська, Лариса Хоролець, Світлана Остроущенко, Лариса Скорик.

6 Таран Людмила. Така наша доля? // Очима жінки. — 1997. — С. 26.

7 Її антиподом є жінка-антигерой, що проривається в політику всупереч цьому стереотипу, завойовуючи вплив так би мовити нежіночою поведінкою, граючи за “чоловічими” правилами і демонструючи чоловічі риси характеру. Зразок у цьому плані — Н. Вітренко. Але не лише вона одна “грає за чоловічими правилами”. Так чинили і поки що чинитьть переважна більшість — політичних лідерів. А у програмах партій, на чолі яких стоять очолені жінки, взагалі не згадується проблема громадянського (чи загалом суспільного) статусу та політичної участі жінок.

Див. Катан Ольга (голова Всеукраїнської гомадської організації “Жінки ХХІ століття”). “Дайте жінкам шанс проголо­сува­­ти за себе” ; Тетяна Чорновіл. “Щоб стати політиком, треба залишатися жінкою” // ПіК. Політика і культура. — 1999. — № 32. — С. 13-15.

8 Там само.

9 Від такої взаємодії виграють і партії, і жінки. Адже поки що українські партії мають вузьку соціальну базу, вони недостатньо працюють серед різних верств суспільства і ще не стали для них каналом політичної самореалізації. Тому більшість із них, прагнучи розширити свій вплив, у найближчі роки повинні прямувати до ширшого залучення до партійною діяльністі тих осіб і суспільних груп, які досі були недостатньо активними в політиці. Це передовсім жінки та молодь. А жінки через партії отримають можливість увійти до парламенту та урядових структур, де вони самі найкраще зуміють представити і захистити свої інтереси на владному рівні, висловити та відстояти своє розуміння суспільних проблем, зробити вагомий внесок у вироблення політичного курсу держави.

10 В англомовних країнах є такий термін:



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка