«Три світи Григорія Сковороди»


Розділ ІІ. Вчення Г. Сковороди про три світи і дві натури



Сторінка4/6
Дата конвертації01.02.2021
Розмір37.8 Kb.
1   2   3   4   5   6
Розділ ІІ. Вчення Г. Сковороди про три світи і дві натури

Основною проблемою філософії Сковороди, як уже відзначалося, є проблема людини, її щастя і шляхів досягнення цього щастя. Ця проблема органічно випливає з філософської системи Сковороди, з його вчення про дві натури і три світи. Логічним завершенням філософського вчення були не лише розроблені на його основі етичні принципи, а й власне життя філософа, яке він підпорядкував реалізації цих принципів. В своєму практичному житті він прагнув не відступати від них. Отже, щоб зрозуміти і сенс життя Сковороди, і сутність його філософії, необхідно розкрити зміст його філософської системи.

Онтологічною основою вчення Сковороди є концепція трьох світів і двох натур: «Весь мір состоит из двух натур: одна – видимая, другая – невидимая. Видимая натура называется тварь, невидимая – Бог». Це перший основоположний принцип філософської системи Сковороди, спираючись на який можна стверджувати, що філософська позиція мислителя – об'єктивний ідеалізм.

Сковорода учив, що в усьому треба бачити двоїстість: видиме і невидиме, зовнішнє і внутрішнє, тілесне і духовне, тлінне і вічне, твар і Бога, матерію і форму, старе і нове, явне і таємне.

Матеріальний світ існує всюди і не можна знайти жодного місця, де б його не було. Але так само всюди існує і невидимий світ, тобто виидмий і невидимий світи нерозривно пов'язані один з одним.

Думку про те, що основою всіх речей, їх діяльністю і рушійною силою є саме невидима натура (Бог, дух), Сковорода розкриває і поглиблює у філософському творі «Наркісс» (1767). У цій праці мислитель пише, що невидимість «першенствує» в усіх без винятку речах матеріального світу і в самій людині. А Бог є не що інше, як «вічна глава і таємний закон у тварях».

Закон же цей є «господньою природою», тобто невидимою натурою, що не підлягає тлінню. Вона всьому є основою, початком, а сама – безпочаткова, не обмежена ні часом, ні місцем, ні статтю.

Отже, у працях Сковороди Бог означає не тільки невидиму натуру чи просто натуру, а й закономірність, що лежить в основі існування матеріального світу.

Поняттям, протилежним за своїм змістом, до прийняття Бог, у творах Сковороди виступає видима натура, або тварь, терміном «тварь» філософ позначав світ речей, все матеріальне.

Матерію Сковорода називав «видимостью, внешностью, наружностью», бо світ речей, на його думку, залежить від невидимості. Оскільки видимість минуща, вона може бути істинною, бо істинне, за Сковородою, тільки те, що вічне.

На думку філософа, з того, що в усьому існує два єства – невидиме (Боже) і видиме (речовинне), випливає неможливість зникнення, загибелі чого-небудь. Загинути ніщо не може, воно тільки втрачає свою тінь.

Викладаючи свою концепцію двох натур, Сковорода, хоч і визнавав невидиму натуру більш важливою, однак неодноразово підкреслював її тісний зв'язок з натурою видимою. Наголошував на їх єдності.

Важливе місце у вченні філософа займає питання співвідношення між сутністю і явищем, формою і матерією: сутність – невидима, явище – видиме.

Під поняттям «явище» Сковорода розумів матеріальний світ, об'єктивно існуючий, який чуттєво сприймається, тобто видиму натуру. Явище являє собою світ речей, в противагу якому сутність – духовна натура. Потрібно відзначити, що Сковорода проповідував об'єктивний ідеалізм, був спадкоємцем філософських ідей Платона.

Відносно співвідношення матерії і форми філософ стверджував, що матерія (або «вещество») – світ речей, «твар», видима натура. Протилежність матерії – форма – «нематеріальне у предметах», «невидиме у предметах».

За твердженням Сковороди, Всесвіт складається з двох «естеств» – матерії і форми. Матерія не постійна, рухлива, мінлива і, в цьому розумінні, – минуща; вона є зовнішнім, видимим , тлінним. Форма ж – це бож'є єстество, внутрішнє у предметах, невидиме, вічне.

Концепція трьох світів Григорія Сковороди стверджує, що існують світи:

1) великий або макрокосмос («Обителбный мир», Всесвіт);

2) малий або мікрокосмос (людина);

3) символічний (біблія, міфологія, тощо).

Поділ світу на його різновиди, як і поділ його на видиму і невидиму натури, сягає в античну філософію. Там була висловлена думка про тотожність людини з всесвітньо-космічною субстанцією. В цій концепції єдності людини і Всесвіту людина – малий світ, мікрокосмос, що зосереджує в собі всі особливості Всесвіту макрокосмосу. Тобто людина – це модель великого світу, його копія у зменшеному розмірі.

Що ж являє собою великий світ? За вченням Сковороди, він є весь світ речей, Всесвіт. Розглядається як безконечний і безмежний. Особливо необхідно зазначити, що Всесвіт складається з багатьох світів, яких існує безконечна кількість.

В основі всіх матеріальних речей, за твердженням Сковороди, лежить єдність чотирьох елементів – вогню, повітря, води і землі. У цьому вбачається наслідування Сковородою вчення Арістотеля, що першим винайшов це. Переносячи дану концепцію на мікрокосмос, тобто людину, Сковорода впевнений, що тілесне здоров'я людини є нещо інше, як рівновага цих чотирьох елементів.

Позитивним моментом пантеїстичного світогляду Григорія Сковороди є насиченість його вчення діалектикою. Всі речі у великому світі, за його твердженням, зіткані з протилежностей і знаходяться у постійному русі.

Виходячи з розуміння Сковородою природи великого світу, його погляди в цілому можна охарактеризувати як ідеалістичний пантеїзм у своєрідній формі. Специфіка полягає в тому, що він історично є перехідною формою від теїзму через об'єктивний ідеалізм до матеріалізму.

В розумінні матеріального світу Сковородою поряд з ідеалістичними поглядами важливо визначити такі прогресивні положення:

– твердження про вічну зміну і рух матеріального світу;

– визнання суперечливої природи світу речей та нерозривного зв'язку протилежностей;

– проголошення існування безлічі світів, вічності та безконечності матерії;

– послідовний антиклерикалізм і відхід від офіційного вчення православної церкви.

Друим різновидом є малий світ, або мікрокосмос. Під цим Сковорода розумів людину. Він пояснює її сутність, виходячи із своєї концепції двох натур: усі світи, в тому числі і малий світ, складається із видимої і невидимої натур. Отже, і в людині є видиме і невидиме, тілесне і духовне, тлінне і вічне. Якщо людина вмирає, то вона втрачає видиме, тілесне, свою тінь. А духовне, невидиме зостається, бо воно вічне.

За вченням Сковороди, створення справжньої людини відбувається не тоді, коли з'являється тілесна людина з її чуттєвими властивостями. Тілесна людина – несправжня: вона-тінь і ніщо. Справжня людина виникає тоді, коли вона осягає невидимість.

У творах мандрівного філософа людина виступає мірою всього існуючого, бо перш ніж пізнати великий і символічний світи, людина повинна пізнати саму себе.

Найважливішим для людини Сковорода вважав щастя. Щастя повинно бути побудоване на непохитній основі, яку складає невидимість. Воно не залежить ні від землі, ні від небес. Наше щастя – світ душевний, пізнання самого себе. У кожної людини є своя природа. Її можна пізнати і обрати собі заняття у «сродності» з цією природою. Тобто сродна праця – та, що відповідає природі людини.

З'ясування своєрідності філософського вчення Сковороди пов'язане також з його ставленням до таких джерел, як Біблія та міфологія. Розглядаючи «символічний світ» та його місце в системі поглядів філософа, звичайно говорять лише про Біблію, оскільки про неї найчастіше згадував сам Сковорода. Тим часом його твори свідчать, що в цьому «символічному світі» він відводить чимало місця також язичницькій міфології.

У ставленні до Біблії, у виробленні принципів її алегорично-символічного витлумачення Сковорода також спирався на традиції пізньоеллінистичної філософії, середньовічних і ренесансних авторів. Міфологія його цікавить перед усім як засіб розпізнання людиною внутрішніх законів, що керують буттям. Це урівняння Біблії з міфологією, розгляд біблійних сюжетів як своєрідних притч, що узагальнюють нагромаджений людством пізнавальний та моральний досвід, характерна риса світосприймання і світорозуміння українського філософа.

Щодо релігії Сковорода виходив з визнання закономірності розвитку природи, можливості пізнання світу і людини. В цьому яскраво виявилась матеріалістична тенденція його вчення, пов'язаного з традиціями гуманізму та прсвітництва. Інша річ, що мислитель визнавав можливість алегоричного витлумачення легенд і міфів. Вони стали одним із важливих засобів самопізнання людиною свого справжнього єства – «сродної» натури, не пізнавши яку неможливо знайти своє природнє покликання і ствердитися в сфері діяльності, яка приносить насолоду людині і користь суспільству.

Дослідник спадщини Сковороди В. Шинкарук у своїй статті « Великий селянський просвітитель» так пояснює ставлення філософа до Біблії: «Істинний смисл Біблії, за Сковородою, полягає в прихованій за символічною формою ідеї рівності всіх людей, любові і спільності всього... Як і багато інших ідеологів плебейських мас, Сковорода намагався своєю теоретизацією Біблії відродити бунтарський дух ранньго християнства. І навчав він не Біблії, а ідеям рівності, братерства, свободи, ідеям неприйняття ганебної соціальної дійсності».

Філософ визнавав лише алегоричний зміст Біблії, за допомогою якої він прагнув намалювати утопічну картину ідеального з погляду моральності світу, в якому стверджується істинно людський спосіб життя.

Необхідно зазначити, що вивчаючи всі три різновиди світу, найбільшу увагу він приділяв людині.

Григорій Сковорода здобув освіту, як відзначалося у Києво-Могилянській академії, де мав можливість засвоїти всі найважливіші ідеї, які викладалися в її лекційних курсах. Крім того, в процесі самоосвіти він багато надолужував з того, чого не знайшов в академії. Саме це дало змогу філософу усвідомити світоглядне значення вчення М. Коперника, виразно побачити успіхи людства в науці і техніці, в пізнанні Всесвіту.

Однак інтереси Сковороди зосереджуються не на природознавстві, а на людинознавстві, на проблемі людини і людського щастя. Тому, наприклад, при безперечній і зрозумілій спільності певних рис світогляду Сковороди з поглядами його сучасників, які спиралися насамперед на узагальнення досвіду природознавства, не можна не помітити, що тут ми маємо справу з двома різними напрямами просвітництва XVII-XVIII століть.

У світогляді Сковороди зустрічається несподіване сусідство наукових знань про природу і запозичених із середньовічних збірників «Фізіолог» чи «Бестіарій» та відомостей про тваринний і рослинний світ, пов'язаних з фантастичними уявленнями, які тлумачилися алегорично.

Захоплення науково достовірними фактами у нього мириться з міфологічними та фантастичними уявленнями, нереальності яких він не заперечує, але зрештою визнає їх морально-практичну функцію, здатність бути засобом пізнання людиною внутрішнього змісту речей.

Спираючись на розроблену концепцію трьох світів і двох натур, Григорій Сковорода створив філософське вчення, центром якого стала людина і проблеми досягнення нею щастя.

Таким чином, основною проблемою філософії Сковороди, як уже відзначалося, є проблема людини, її щастя і шляхів досягнення цього щастя. Ця проблема органічно випливає з філософської системи Сковороди, з його вчення про дві натури і три світи. Логічним завершенням філософського вчення були не лише розроблені на його основі етичні принципи, а й власне життя філософа, яке він підпорядкував реалізації цих принципів. В своєму практичному житті він прагнув не відступати від них. Отже, щоб зрозуміти і сенс життя Сковороди, і сутність його філософії, необхідно розкрити зміст його філософської системи. Онтологічною основою вчення Сковороди є концепція трьох світів і двох натур: «Весь мір состоит из двух натур: одна – видимая, другая – невидимая. Видимая натура называется тварь, невидимая – Бог». Це перший основоположний принцип філософської системи Сковороди, спираючись на який можна стверджувати, що філософська позиція мислителя – об'єктивний ідеалізм.

Розділ ІІІ. Педагогічні і морально-етичні принципи Григорія Сковороди

Письменник-мислитель Г. Сковорода не міг не бачити, що боротьба селянства за свободу, прагнення людей праці до справедливого перерозподілу соціальних благ у ті часи (XVII-XVIII ст.) оберталися ще більшим посиленням експлуатації та гнобленням трудящих. Усвідомлення цього, а також спостереження над зростанням несправедливості та злочинів, занепадом духовних цінностей, обожненням тлінного багатства спонукали Сковороду виробити вчення, в якому вістря критики суспільних відносин та боротьби за їх докорінну перебудову переноситься у сферу моралі.

Він приходить до висновку, що своє щастя людина повинна знайти в «сродній» праці (праця, що відповідає природнім здібностям, нахилам та уподобанням людини). Тим часом у світі панують відносини, які грунтуються на несправедливому розподілі праці. В цьому філософ вбачає головне джерело нещасть і страждань людей, їх постійного невдоволення долею. Він виступає проти породженого таким станом речей поневолення людини, наруги над її гідністю.

Утопізм уявлень і сподівань Сковороди полягав у тому, що в тому суспільстві обрання «сродної» праці обмежується соціальним, класовим становищем усіх і кожного, що поділ праці зовні нав'язується індивідам – стихійною силою.

За цих умов домінуючою була саме «несродна» відчужена праця. Щоб ліквідувати цю відчуженість, потрібне не самопізнання, а й революційна перебудова суспільних відносин і віповідний рівень розвитку продуктивних сил суспільства.

Його ідею «втечі» від світу аж ніяк не слід розглядати як проповідь бездіяльності, як втечу від боротьби зі злом. Однак було б не правильно розуміти заклик Сковороди до боротьби зі світом і як ознаку революційності його поглядів. Історична обмеженість його світогляду виявляється у нерозумінні суспільної природи людини. Він вважав, що сили, які протистоять злу, сили добра знаходяться в самій людині, дані їй від природи, їх треба відкрити, пізнати і привести в дію. Щоб подолати зло, на його думку, треба вести спосіб життя, справді гідний людини. На цій основі і побудоване його просвітительське, утопічне вчення, його суспільний ідеал.

Сковорода сприйняв ідеали філософії гуманізму і просвітництва, віру у всемогутність людського розуму, в неменучість торжества правди й справедливості. Важливу роль в цьому відіграло його навчання в Києво-Могилянській академії, де значного впливу набули просвітницькі традиції. Сковорода вважав, що ідеал суспільства, де кожен реалізує свої природні обдарування у «сродній» праці і дістає насолоду від цього, можна втілити в життя за допомогою освіти, самопізнання. Звідси проголошення самопізнання універсальним засобом моральної перебудови світу. Щастя ж, за твердженням філософа, доступне всім і кожному, бо нікого природа не обділила. Варто лише відвернути увагу від згубних «плотських» жадань та інтересів і пізнати в собі «справжню людину», щоб знайти своє покликання і щастя в «сродній» праці, яка зробить «нужноє нетрудным, а трудноє – ненужным».

У Сковороди визріває переконання, що справедливе суспільство виникає на грунті освіти, пізнання людьми себе. Матеріальні відносини та стосунки між людьми регулюються додержанням моральних принципів. Основою моральності і справедливості він вважає «споріднену» працю, яка є корисною для всього суспільства, оскільки вже сам процес виконання її приносить насолоду.

Сковорода належить до тих мислителів, вчення яких перебуває у повній гармонії з їхнім житям. Однак цієї гармонії не слід перебільшувати, бо його гаряче прагнення знайти «гармонійну рівновагу» духу в умовах панування зла і несправедливості залишилося недосяжною мрією.

Філософська творчість Григорія Сковороди розвивалась під впливом багатьох чинників, що й зумовило її складний характер. Окрім багатого життєвого досвіду, тогочасних соціально-економічних факторів, на філософських поглядах Сковороди позначився вплив принаймні трьох ідейно-теоретичних джерел. Це:

– філософські вчення античності, Середньовіччя і Відродження;

– вітчизняне просвітництво;

– народна мудрість.

У творах Сковороди є чимало посилань на грецьких та римських філософів. Найчастіше він використовує висловлювання з морально-етичних питань представників таких філософських шкіл, як піфагорійці, кініки, кіненаїки, стоїки. В розв'язанні морально-етичних проблем для українського філософа авторитетами є Піфагор, Діоген, Сократ, Епікур, Сенека. Сковорода часто посилається на Платона і Арістотеля. Добра обізнаність з античною філософією і критичне її використання при створенні власного вчення свідчать, що це вчення виникло не осторонь світової філософії. Осмислюючи проблеми і завдання своєї епохи, український філософ спирається на надбання людської думки минулого, які він вважає істинним. Проте слід зауважити, що порівняно з античною філософією інтерес до надбань філософії Нового Часу у нього значно менший. У центрі уваги Сковороди знаходиться етико-гуманістична проблематика, тоді як у новій філософії переважала тенденція до розв'язання логіко-гносеологічних проблем. З пізніших філософів Сковорода добре знав твори ареопагітиків і насамперед Діонісія Ареопагіта (V ст.).

Є всі підстави говорити про очевидний зв'язок учення Сковороди з ідеями діячів Реформації. Паралелі у них виявляються в орієнтації на суспільно-етичні ідеали раннього християнства, в демократичному тлумаченні Біблії в інтересах народних мас і, нарешті, в запереченні церковної обрядовості та ієрархії. Ця близькість особливо вражає при порівнянні Сковороди, наприклад, з Еразмом Роттердамським, з творчістю якого був добре обізнаний український філософ-письменник.

Філософські погляди і зміст творчості Сковороди позначені також помітним впливом ідей пізнього стоїцизму, виразником якого був голандський філософ Юст Ліпсій.

Не існує безпосередніх доказів знайомства Сковороди з творами Джордано Бруно, Миколи Кузанського, з ідеями Б. Спінози, Хр. Вольфа та інших філософів. Але вчення про двонатурість світу перегукується з відповідними положеннями Спінози, який, як відомо, твердив про наявність двох натур – тієї, що народжує, і народжуваної. Те саме можна сказати й про ставлення Сковороди до ідей Хр. Вольфа, зокрема розуміння філософії як науки про людське щастя.

Умонастрій та ідеї Сковороди не були чужими для тогочасних європейських просвітників. Це помітив уже І. Франко, який писав, що у складній, застарілій формі творів мислителя відбилися «… нові ідеї європейської філософії і етики, ті самі ідеї рівності людей, простоти і натуральних взаємин, які у Франції проповідував Руссо»[3]

Творчість і філософські ідеї Григорія Сковороди співзвучні з ідеями російських мислителів того часу: М. Ломоносова, А. Анічкова, М. Поповського, М. Новикова та Я. Козельського, спадщина якого є спільним надбанням російської та української культур.

Слід вказати і на зв'язок основних етико-гуманістичних ідей Сковороди з ідеями його попередників. Йдеться про ідею самопізнання, заклик до доброчинності, суд жадоби і розкішного життя, проповідь задоволення малим тощо; тобто все те, що становить леймотив проповідей та філософсько-богословських трактатів таких українських письменників, як К. Транквіліон-Ставровецький, П.Могила, І. Гізель, С. Полоцький, Д. Туптало, А. Радивиловський, Ф. Прокопович та його вчителі М. Козачинський, Г. Кониський. Крім, власне, ідейного змісту в їх спадщині, Сковороду приваблювали художньо-стилістичні особливості їхніх творів, регламентовані вимогами стилю барокко. Близькість етичних поглядів М. Козачинського та Г. Кониського і вчення Сковороди виявляється, наприклад, в однаковому позитивному ставленні до етики Епікура, у твердженні про можливість досягнення людиною земного щастя у «сродній праці».

Крім літературної та філософської спадщини Г. Сковорода був відомий також і як великий педагог. Важливо зазначити, що у цій сфері він був як теоретиком, так і практиком. Працюючи домашнім вчителем, викладачем в Переяславському та Харківському колегіумах, Сковорода наочно зіткнувся з проблелами педагогіки. Але його філософсько-педагогічні погляди неподобалися правлячій верхівці. Через переслідування він повинен був залишити викладацьку діяльність.

У педагогічних поглядах Сковороди відбилися основні напрями передової педагогіки:

– гуманізм;

– демократизм;

– висока моральність;

– любов до батьківщини і народу.

В притчах «Благодарный Еродій», «Убогій жайворонок» та інших Сковорода висміяв дворянсько-аристократичне виховання і протиставив йому позитивний ідеал виховання, мета якого – створення гармонійно розвиненої людини. Головним педагогічним принципом Сковорода вважав розкриття природних здібностей людини.

Великого значення український філософ надавав вихованню любові до праці, самодіяльності учнів. Одним з положень його вчення «сродної» праці було твердження про те, що тільки та наука і те навчання мають сенс, які відповідають природі учня. Тобто, якщо людина має хист і здібності у якісь галузі, то тільки навчання, спрямоване на вдосконалення цих здібностей, може принести користь суспільству і задоволення людині. Якщо ж, наприклад, художника вчити грати на скрипці, то це дасть певні результати, але не зможе іти ні в яке порівняння з результатами вдосконалення його художніх здібностей.

На основі цих педагогічних принципів великого філософа і мислителя Г. Сковороди можна досягти найзаповітнішої мети педагогів – створення гармонійно розвиненої людини. При цьому філософ послідовно відстоював загальнодоступне, безкоштовне навчання для всіх верств населення. Завдяки якому можна було б створити ідеальне, з точки зору Сковороди, суспільство.

Сковорода і як письменник, і як педагог, і як мислитель пройшов ідейно-естетичну еволюцію. Його філософські погляди формувалися поступово. У 60-х роках Сковороду цікавлять насамперед питання моральних принципів практичної поведінки. Світоглядні прблеми частково знаходять відображення у віршах, байках і листах. Листи до М. Ковалинського та інших осіб містять багато порад про те, як слід поводитися в певних життєвих обставинах, дають оцінки цих обставин. Сковороду в цей період задовольняв спосіб осмислення тих або інших понять за допомогою художніх образів. Його листи 60-х років являють собою спробу викладу переконань автора. Вони включають в себе ряд латинських віршів та епіграм і є майстерними зразками епістолярного жанру.

Ця літературно-художня форма згодом перестала задовольняти його, оскільки не давала простору для адекванного розкриття тих філософських ідей, до яких він прийшов у кінці 60-х на початку 70-х років.

Перехід від літературно-художніх жанрів до філософських форм – діалогів, трактатів та притч – знаменує новий етап у творчості письменника-філософа. Ця еволюція обумовила зовнішні форми самовиразу, тобто звертання до різних жанрів, узаконених шкільними риториками і поетиками.

Таким чином, утопізм уявлень і сподівань Сковороди полягав у тому, що в тому суспільстві обрання «сродної» праці обмежується соціальним, класовим становищем усіх і кожного, що поділ праці зовні нав'язується індивідам – стихійною силою. За цих умов домінуючою була саме «несродна» відчужена праця. Щоб ліквідувати цю відчуженість, потрібне не самопізнання, а й революційна перебудова суспільних відносин і віповідний рівень розвитку продуктивних сил суспільства. Його ідею «втечі» від світу аж ніяк не слід розглядати як проповідь бездіяльності, як втечу від боротьби зі злом. Однак було б не правильно розуміти заклик Сковороди до боротьби зі світом і як ознаку революційності його поглядів. Історична обмеженість його світогляду виявляється у нерозумінні суспільної природи людини. Він вважав, що сили, які протистоять злу, сили добра знаходяться в самій людині, дані їй від природи, їх треба відкрити, пізнати і привести в дію. Щоб подолати зло, на його думку, треба вести спосіб життя, справді гідний людини. На цій основі і побудоване його просвітительське, утопічне вчення, його суспільний ідеал.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка