Та й утворім собі ім'я, щоб ми не розпорошувались по всій землі



Скачати 185.14 Kb.
Дата конвертації04.11.2016
Розмір185.14 Kb.
Та й утворім собі ім'я, щоб ми не розпорошувались по всій землі”.

Буття: 11,4

I. ІМ’Я


Назва народу, його ім’я, або інакше – етнонім, є для кожного народу особливим і священним. Як це не парадок­сально, але без етноніма народ існувати не може, власне кажучи, без етноніма його просто нема, як нема людини без імені. “Кожний з етносів народів має зриму і разом з тим неодмінну зовнішню ознаку: самоназву – власне ім’я, етно­нім”1. Історія будь-якого народу тісно пов’язана з історією його етноніма. Взагалі, серед головних атрибутів етнічної спільноти на першому місці стоїть саме групова власна назва2. Етнонім – це спільне національне ім’я, яке формує та організовує людей навіть більшою мірою, ніж спільна мова, спільне походження, територія, ніж звичаї та вірування. Назва народу (племені, роду) вказує на те, що єдність його членів, як чогось відмінного від представників інших етнічних об’єд­нань, уже цілком усвідомлена. “Для кожної із таких єдностей, великих і малих, ім’я служить ознакою, яка об’єднує всередині й розрізняє назовні”3. Отже, зовнішнім символом внутрішньої єдності народу є загальне національне ім’я.

Інколи вважають, що етноніми належать до числа таких суспільно-політичних абстрактних термінів, як, скажімо, “про­грес”, “реакція”, “демократія”, “капіталізм”, “соціалізм”, “фашизм” і т. д. Ці й подібні їм абстрактні терміни мають багатозначний розпливчастий зміст, який змінюється залежно від того, хто і з якою метою ними користується. Їх не можна порівнювати з етнонімами, які мають безпосередню дотич­ність до життя кожної людини. “Етноніми містять певну ха­рактеристику називаних: уміщені в них оцінки не завжди справедливі, проте завжди історично зумовлені і тим самим становлять вартість як історичні свідчення. Етнонім виконує й ідеологічну функцію, служачи кличем, прапором”1. У нас, наприклад, етноніми циган, німець, поляк, грузин, татарин викликають певні, цілком конкретні, історично вмотивовані системні уявлення або, як їх ще називають, “національні сте­реотипи”. З власного досвіду ми знаємо, що у представників інших національностей етнонім українець теж викликає уяв­лення про певний національний стереотип, який стосується і фізичного вигляду, і рис характеру, і вдачі, звичок, поведінки, смаків, уподобань, вірування тощо. Ось який зміст, наприк­лад, вкладають у термін “українці” в нещодавно виданому в Москві збірнику: “Украинцы” отличаются обыкновенно ту­постью ума, узостью кругозора, глупым упрямством, крайней нетерпимостью, гайдамацким зверством и нравственной рас­пущенностью”2. Такими нас, на жаль, бачать певні кола Росії.

“Національне ім’я є голосом предків, яким вони промов­ляють до нащадків і поколінь, виховують в них історичну пам’ять і самоповагу, в’яжуть їх у національну суспільність, яка стає внутрішньою і зовнішньою силою і творить свою іс­торію й культуру, чим тільки й може викликати зацікавлення собою й повагу до себе. Зв’язки народу з національним ім’ям не формальні, а перш за все внутрішні, моральні, духовні, ма­теріальні, повні любові, інтимности і взаємности. Природне ім’я народу є для нього основою моралі і школою її. Самий патріотизм, як одна з найвищих категорій моралі, зв’язаний з народністю і її іменем”1.

Для тих українських істориків, які пишуть у постмарксист­ській дискурсивній манері, такі поняття, як “етнонім”, “нація”, “патріотизм”, є порожнім, або майже порожнім, звуком. Вони, досліджуючи минуле, не згадують, з яким напруженням усіх сил протягом майже сторіччя український народ боровся за утвердження свого нового етноніма, що було рівнозначним з боротьбою за право на існування. Ці історики керуються в своїх дослідженнях книжними, абстрактними конструкціями, далекими від реалій Східної Європи. Які б зараз не поширю­валися новомодні дискурси – основними одиницями в схід­ноєвропейському політичному світі в XIX і XX ст. виступали нації. Саме національний патріотизм був найсильнішим по­чуттям і саме патріотизм містить у собі справжню культурну вартість. “Класова боротьба не є основною рушійною силою історії. Цією силою є радше національне почуття”2, – це ви­знають навіть упереджені ліберальні дослідники.

У знаменитій статті “Поза межами можливого” Іван Франко застерігав від новомодних ілюзій: “Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації. Може бути, що колись надійде пора консолідування якихсь вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей. Але се може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних споминів”1.

Життєві реалії у Східній Європі в період двох світових воєн і в часах громадянських кровопролить були такими, що для мільйонів людських істот часто саме етнонім вирішував дилему життя або смерті. Власне, за етнонімічною ознакою відбулися примусові депортації багатьох народів, єврейський геноцид і багато інших проявів масових етнічних чисток та переслідувань.

Одним з головних принципів теорії марксизму-ленінізму є відомий пролетарський інтернаціоналізм, що голосить верхо­венство класової солідарності трудящих над буцімто реакцій­ною обмеженістю національних почуттів. Теорія пролетарсь­кого інтернаціоналізму не завадила, проте, комуністичному режимові з 1932 р. запровадити на практиці в особистих документах (паспорт, свідоцтво про народження) та ідентифі­каційних анкетах обов’язкову горезвісну п’яту графу, яка чітко фіксувала етнонім, жорстко прив’язуючи його до націо­нальності батьків. Для вищих посадових осіб анкета вимагала “подати не лише свою національність, але ще національність батьків та навіть національність дружини”2. Саме фіксований етнонім з п’ятої графи служив більшовицьким “інтернаціона­лістам” підставою для дискримінацій та репресій не лише ок­ремих осіб, а й цілих народів. За етнонімом глави сім’ї по­трапляли у список на депортацію змішані родини. Саме етнонім, а не класове походження, соціальний стан, політичні погляди тощо, в радянській імперії часто вирішував людську долю. Це чітко підтвердив генеральний секретар ЦК КПРС М. Хрущов, говорячи, що проводилося “масове депортування цілих народів з земель їхнього довговікового поселення, не виключаючи комуністів і комсомольців”1.

Примусові виселення Московщина знала ще з часів Івана Грозного. Тоді депортували частину казанських татар і новго­родських словен. “Депортація в широкому масштабі почала вживатися Росією ще в період Першої світової війни: маю на увазі виселення німців з Волині 1916 р. Пізніше Росія почала застосовувати такий спосіб “вирішення” національних проблем як у мирний, так і воєнний час. Подаю перелік народів, відносно яких – повністю або частково – застосовувались такі заходи: кубанські українці, месхетинські турки, німці з Південної Украї­ни, Криму і Поволжя, кримські татари, греки, болгари і вірмени з Криму, чеченці, інгуші, карачаєвці, балкарці, а також румуни і греки – чужоземні громадяни з Північного Кавказу”2. Ще треба згадати про намір 1944 р. депортувати всіх казанських татар. “Заселення спустошених після депортації 1943–44 рр. місце­востей проводилося головним чином за рахунок російського населення”3. Це називалося: “інтернаціоналізм у дії”.

Депортації не обминули і українців. До українців з почат­ком 1930 х рр. Москва застосувала тактику “повзучої депор­тації”. Українців виселяли поступово, то як контрреволюціо­нерів, то як куркулів, підкуркульників або “сочувствующих” і тому подібне. На місце загиблих від голодомору 1932 1933 рр. масово поселяли росіян. Друга світова війна з її історичними катаклізмами створила, на гадку Кремля, нагоду остаточно знищити ненависне українство.

На вже згадуваному спеціальному закритому засіданні XX з’їзду КПРС (1956 р.) Хрущов приголомшив зал відвер­тістю, сповістивши, що Сталін у роки війни хотів вислати за межі батьківщини весь український народ, подібно як зробили з чеченцями, кримськими татарами, калмиками та іншими, – усі сорок мільйонів українців, “якби їх не було так багато і якби було б куди їх вислати”. Делегати з’їзду, які були при­четні до кремлівських таємниць, знали, що Хрущов мав на увазі секретний наказ з літа 1944 р. Тривалий час цей наказ оголошували фальсифікатом, так само як наказ про знищення в Катині польських офіцерів або таємний договір Ріббентропа–Молотова. Нещодавно колишній народний комісар внутрішніх справ УРСР, комісар державної безпеки 3 рангу (генерал-майор НКВД) Василь Рясной розповів, що в 1944 р. “товарищ Сталин за враждебное отношение к русскому народу приказал выселить всех украинцев к известной матери, а конкретнее – в Сибирь”. Відтворення цього секретного наказу опубліковано в праці відомого прокомуністичного московського документаліста Фелікса Чуєва “Солдаты империи”. Ось текст наказу, який подав Ф. Чуєв:



совершенно секретно

Приказ № 0078/42

22 июня 1944 года г. Москва

ПО НАРОДНОМУ КОМИССАРИАТУ
ВНУТРЕННИХ ДЕЛ СОЮЗА
И НАРОДНОМУ КОМИССАРИАТУ
ОБОРОНЫ СОЮЗА СССР


Агентурной разведкой установлено:

За последнее время на Украине, особенно в Киевской, Полтавской, Винницкой, Ровенской и других областях, наблю­дается явно враждебное настроение украинского населения против Красной Армии и местных органов Советской власти. В отдельных районах и областях украинское население враждебно сопротивляется выполнять мероприятия партии и правительства по восстановлению колхозов и сдаче хлеба для нужд Красной Армии. Оно для того, чтобы сорвать колхозное строительство, хищнически убивает скот. Чтобы сорвать снабжение продовольствием Красной Армии, хлеб закапывают в ямы. Во многих районах враждебные украинские элементы преимущественно из лиц, укрывающихся от мобилизации в Красную Армию, организовали в лесах “зеленые” банды, которые не только взрывают воинские эшелоны, но и нападают на небольшие воинские части, а также убивают местных представителей власти. Отдельные красноармейцы и коман­диры, попав под влияние полуфашистского украинского насе­ления и мобилизованных красноармейцев из освобожденных областей Украины, стали разлагаться и переходить на сторону врага. Из вышеизложенного видно, что украинское население стало на путь явного саботажа Красной Армии и Советской власти и стремится к возврату немецких оккупантов. Поэтому, в целях ликвидации и контроля над мобилизованными красноармейцами и командирами освобожденных областей Украины,



приказываю:

1. Выслать в отдаленные края Союза ССР всех украинцев, проживавших под властью немецких оккупантов.

2. Выселение производить:

а) в первую очередь украинцев, которые работали и слу­жили у немцев;

б) во вторую очередь выслать всех остальных украинцев, которые знакомы с жизнью во время немецкой оккупации;

в) выселение начать после того, как будет собран урожай и сдан государству для нужд Красной Армии;

г) выселение производить только ночью и внезапно, чтобы не дать скрыться одним и не дать знать членам его семьи, которые находятся в Красной Армии.

3. Над красноармейцами и командирами из оккупирован­ных областей установить следующий контроль:

а) завести в особых отделах специальные дела на каждого;

б) все письма проверять не через цензуру, а через особый отдел;

в) прикрепить одного секретного сотрудника на 5 человек командиров и красноармейцев.

4. Для борьбы с антисоветскими бандами перебросить 12 и 25 карательные дивизии НКВД.

Приказ объявить до командира полка включительно.

Народный комиссар внутренних дел Союза ССР
БЕРИЯ


Зам. народного комиссара обороны Союза ССР,
маршал Советского Союза ЖУКОВ1

Наказ цей, як відомо, комуністичному режимові не вдалося виконати. Але аналогічні накази стосовно дрібніших народів сталінські сатрапи здійснили у повному обсязі. Скрізь основ­ним критерієм відбору людей на депортацію служив їх зафік­сований у документах етнонім.

Відзначимо, що навколо українського етноніма точилася затята боротьба впродовж тривалого часу, про що мова йтиме в пропонованій книжці. “Є такі, – писав князь Волконський, – які думають показати широту поглядів, сказавши: “Малороси або українці, ми про слова не сперечаємося”. Однак це не просто слова, це імена. Про імена не лише сперечаються, за них вмирають; і якщо за якесь ім’я немає людей, готових вмерти, то існування такого імені, а з ним і народу, який його носить, не довговічне”1. За ім’я українець не тільки готові були вмерти, а й загинули сотні тисяч людей: чоловіків, жінок, дітей. “Українці стали жертвами найбільших рукотвор­них катастроф на континенті і загального геноциду. Їхні втрати під час війни 1918–1920 рр., колективізації 1930-х рр., терору та голодомору 1932–1933 рр. та нищень Другої світової війни мають бути близькими до 20 млн чоловік”2. Цю цифру українські історики, ймовірно, могли б збільшити. За пові­домленням Берії, лише у 1944–1952 рр. за право бути свідо­мими українцями, різним видам репресій були піддані понад 500 тисяч людей. Зокрема, заарештовано понад 134 тисячі осіб, вбито понад 153 тисячі, вислано навічно за межі України понад 203 тисячі осіб3. Ось що таке етнонім в один короткий період української історії. Додаймо, що в другій половині XIX ст. територія України стала, за словами російського дос­лідника Міллера, об’єктом справжньої етнонімічної війни. “Українським активістам довелося запроваджувати новий термін українці замість більш розповсюдженої самоназви русини для того, щоб перебороти двохсотлітню традицію, яка стверджувала спільне ім’я для всього східнослов’янського населення”4.

Здавна етноніми приваблювали людську уяву, породжую­чи численні домисли, часто доволі фантастичного характеру. З розвитком науки виникла нова, спеціально їм присвячена дисципліна – етноніміка, що знаходиться на пограниччі мо­вознавства, етнографії та історії.

Етноніміка – галузь науки, що займається вивченням власних назв етносів; має низку номенклатурних термінів: аутоетноніми, тобто самоназви, ектоетноніми – назви, дані іншими народами. Розрізняють ще хороніми – назви країни і населення її, котойконіми – означення людей за місцем про­живання, етнофороніми – етнічне ім’я окремого його пред­ставника, який має ще своє особове ім’я та прізвище та ін. Етноніміка допомагає вивченню походження народу (етноге­нез) та при вивченні походження мови (глоттогенез). “Спіль­на самосвідомість будь-якої етнічної спільноти автоматично пов’язана з існуванням спільної самоназви”1. Вчення про етноніми (етноніміка) розглядає не тільки походження (ети­мологію) етнонімів, а всю їхню історію, найменші зміни, які в розвитку проходив конкретний етнонім за часто багатовікову історію свого функціонування. Для етноніміки всі ці зміни є більш вартісними, ніж застигла первісна форма, бо саме вони є красномовним свідченням історії. “Жодне суспільство не залишається незмінним. Якщо етнонім існував декілька десяти­літь, то в кінці них він означував не зовсім тих або зовсім не тих, кого на початку. Історик, який не враховує цього, неминуче приречений на грубі помилки”2.

Можна навести немало фактів, коли один і той же етнонім служить на означення різних понять, називає цілком відмінні народи. Так, наприклад, у VII ст. на Балканський півострів прийшла частина тюркомовного народу булгар. Їх хан став на чолі держави, заселеної слов’янами. І хоча пришельці роз­чинилися у слов’янстві, але слов’янське населення цієї держа­ви має тюркську етнічну назву булгари. Північними сусідами стародавніх греків були македоняни, за своїм етнонімом краї­ну називали Македонією. У VI–VII ст. цю країну заселили слов’яни, які отримали через топонім Македонія назву маке­донці; македонська мова – слов’янська, вона не має жодної причетності до македонської мови античної епохи. З цього приводу у наші часи виник міжнародний конфлікт1. Уряд сучасної Греції, посилаючись на історію, різко протестує на рівні ООН проти назви новоутвореної південнослов’янської держави Македонія. Ледь не дійшло до війни. Через претензії Греції до сучасної назви Македонії вона досі не є загальновиз­наною; до ООН Республіка Македонія прийнята 1993 р. під дивною назвою Колишня Югославська Республіка Македонія.

Античні римляни (Romani), змішавшись з різними завойо­ваними племенами, утворили численні романськомовні наро­ди – італійців, французів, португальців, іспанців (не врахо­вуючи численних іспаномовних народів Латинської Амери­ки), а також каталонців, провансальців, румунів та інших. Відомо, що етнічна назва французів походить від герман­ського племені франків, яке залишило Франції своє ім’я, а не мову. Хоча наші південні сусіди – румуни – живуть найдалі від античної батьківщини римлян – Італії і їх столиці Рима, а румунська мова найменш близька до латини, сталося так, що з 1861 р., коли об’єдналися Валахія та Молдова, саме румуни мають самоназву – етнонім “Romani”, а назва їх країни – Румунія означає “Римлянія”. До речі, наприкінці 1930 х рр. румунська влада примусила буковинських українців уживати на письмі лише термін “Романія”, а не “Румунія”.

У наведених прикладах, а число їх можна, звичайно, збіль­шити, йдеться про етнонімічні зміни, які сталися переважно внаслідок гри випадку, а не свідомого вибору. Як не дивно, але трапляються і протилежні ситуації, де свідомий вибір відіграє вирішальну роль у зміні етноніма. Наприклад, суто еллінська за походженням Візантійська держава, яка існувала з 330 р. до 1453 р., називала себе офіційно Ромейською імпе­рією, тобто Римською імперією, а своїх грецькомовних підда­них – ромеями (римлянами), хоча всі навколишні народи знали, що мова йде про греків. Така назва мала велике ідеоло­гічно-політичне значення. Свою державу вони вважали про­довженням Великої Римської імперії, а всі колишні провінції, що не входили до Візантії, розглядалися лише тимчасово відірваними, які з часом мали об’єднатися знову. Вплив Візан­тії на експансіоністську політичну ідеологію Москви загаль­нознаний, “собіраніє русскіх земель” є цьому промовистим свідченням. Узагалі візантійські греки “тішилися славою рим­ського імені, чіплялися за форми імперського врядування, не маючи його військової сили; дотримувалися римського права, не чинячи справедливого суду, пишалися правовірністю церк­ви, чиє духівництво обернулось на васалів імператорського двору. Такому суспільству неминуче судилося згасати, хоча згасання могло відбуватися украй повільно”1.

Зміна етноніма, образно висловлюючись, схожа на те, якби у когось виникла забаганка чи потреба змінити своє питоме прізвище. Нелегко це зробити, щоб усі довкола прий­няли цю зміну. А що вже казати про свідому зміну національ­ного імені! У житті народу це акт величезного значення і з далекосяжними наслідками. До слова, в китайській мові фор­ма терміна “революція” – “ге мін” – означає “зміна імені”. Справді, зміна імені в українців стала не лише великою духов­ною революцією, вона також радикально змінила політичний образ Східної Європи.

В історії російського народу, а згодом і українського, про­йшла свідома зміна етнонімів. “Давне історичне ім’я України “Русь” і назва української держави Х–XII ст. “Київська Русь” стали джерелом палкого і затяжного спору між українськими і московськими істориками, який продовжується до нашого часу. Головними питаннями цього спору є: який народ і чию культуру являє собою “Київська Русь”, хто перейняв “київську спадщину” і продовжує в наш час її культурно-історичні традиції?

Здавалось би, відповідь на таке питання дуже проста: вона дана вже у самій назві Київської держави. Якщо Київ був і залишається українською столицею і є символом України, то “Київська Русь” була українською державою, а українці – її спадкоємці і продовжувачі за нашого часу. Але в дійсності боротьба за київську спадщину привела до парадоксальних наслідків: українці не тільки втратили свою державу, а й саме ім’я давньої України “Русь” було присвоєне північним пере­можцем – Москвою. Назвавши себе Росією або Великою Руссю, Московія тим самим стверджувала себе спадкоємцем і продовжувачем Київської Руси, цим стверджувала і своє пра­во на “собирание земель русских”. У супроводі цієї маскаради і творилася Російська імперія. Незважаючи на те, що Москов­ське царство являло і в національно-етнічному, і в культурно-історичному відношенні відмінну від Київської Руси форма­цію, північне плем’я московитів пригадало свою колишню державну приналежність до “руських” підданих і, посила­ючись на династичні зв’язки своїх князів з київською динас­тією, привласнило назву “Русь” і для новопосталої держави”1.

Трагічні історичні події, пережиті українським народом унаслідок втрати політичної незалежності, наклали зловісну печать на все його життя, зокрема і на етнонім. Як заявив Михайло Грушевський: “Ми є народ, у якого вкрали назву”. Необхідно було змінити етнонім. Свідома зміна етноніма у народу, як свідчить історія, – явище рідкісне і завжди зумов­лене дуже складними політично-культурними причинами. Та­ким унікальним, а в європейській історії останнього півтися­чоліття зовсім винятковим, явищем є зміна етноніма в укра­їнців і росіян.

На відміну від нас, українців, росіяни зробили це без істо­ричного примусу, добровільно і, можна б сказати, з радістю. Власне кажучи, вони здавна чигали на наш старий етнонім, здавна прагнули змінити історичну семантику нашого етно­німа і присвоїли його з великим задоволенням, слушно доці­нюючи величезне політичне значення цього явища. “Москов­щина присвоїла собі нашу давню назву, загарбала нам наше давнє, політичне, державне ім’я – і то навіть загарбала нам його цілком свідомо, з політичним планом”1.

Процес зміни етноніма в українців і росіян розпочався по-справжньому близько двохсот років тому і відбувався упро­довж новітніх часів. Стосовно українців цей процес закін­чився аж після Другої світової війни, хоча, слід сказати, до остаточного його завершення, мабуть, ще далеко2. За окрес­лений період Московія, або Московське государство, пере­йменувалася в Російську імперію (республіку, федерацію), або просто в Росію, а етнотопонім або хоронім “Русь” – в Україну. Відповідно змінилися етноніми: з крестіян-моско­витян вийшли русскіє, а з русинів – українці. Треба підкрес­лити, що “протягом багатьох століть етнічна субстанція українців не мінялася, а формальна зміна етноніма цілком не торкнулася фактичного етнічного змісту поняття”3.

Московські панівні кола, виплекані на монголо-татарських державних традиціях, завжди розуміли силу магії слів та значення хороніма. “Питання про самоназвання держави є питання про її міжнародний престиж і оберіг від зовнішньо­політичних зазіхань”1. Європейців не раз дивувала незрозуміла затятість, з якою вони прискіпливо чіплялися до найменшої формальної помилки в титулуванні, до найдрібнішої неточ­ності в політичній термінології. Насправді за нібито форма­лістичним ставленням до титулів, термінів, політичних фор­мул і т. д. ховалося перейняте із древнього азіатського Сходу глибоке розуміння ваги мови в суспільному житті.

“Люди живуть не тільки в об’єктивному світі і не тільки у світі громадської діяльності, – твердить знаменитий амери­канський мовознавець Едуард Сепір, – вони значною мірою перебувають під впливом тієї конкретної мови, яка стала за­собом вислову для цього суспільства”2. І це також стосується історичних понять.

Навмисно плутаючи найдавніші етнічні назви українського народу – руский і руський з русским (через два “с”)3, росій­ські великодержавні шовіністи зараховують історію українсь­кого народу, його культуру до своєї, створюючи видимість свого 1000-літнього існування і навіть 1000-літнього хрещен­ня Росії, якої, як далі побачимо, навіть за назвою не існувало. Аналогічні спроби робили польські асимілятори, про що та­кож йдеться далі. “Погляди польських і московських учених і публіцистів годилися між собою в одному кличі: Нема ніякої України, нема ніяких українців, є тільки Польща і Росія, тільки польська і російська нація”4.

Словесна облуда, свідоме змішування понять і термінів здавна були улюбленим методом ідеологів російського імпе­ріалізму.

Яскравим прикладом такого змішування термінів і понять є питання зміни російського етноніма. За допомогою зміни етноніма російські урядові кола і вчені намагалися довести, що княжа держава Русь зі столицею в Києві була російською (московською) державою. Мета таких тверджень – довести, що нема окремого українського й білоруського народів, а існує тільки один російський народ, отже, українська та біло­руська мови – це лише діалекти російської.

“Наука мусить нарешті освоїтися з тим фактом, що досі багато її тез про стару Русь побудовано на більш або менш зручнім жонглюванні словами “Русь”, “руський”1. Наповнена міфологемами російська історіографія виникла і функціонує як невід’ємна частина державної імперської ідеології. Ядром російської історіографії є концепція генеалогічної безперерв­ності панівного в Москві князівського роду. На її підставі в XIX ст. виникли такі кабінетні, позаісторичні терміни, як “Київська Русь”, “Володимирська Русь”, “Московська Русь”, що походять за назвами центрів влади. В середньовіччі цих термінів не знали. “Поняття “Київська Русь” виникло в ро­сійській науці як елемент загальних уявлень про історичну долю Росії, – як необхідна ланка в періодизації її буття. Статус терміна як інструменту, фактично забутий, і він (тер­мін) непомітно перетворився у щось значно більше, цілком самостійне, керуючи поза тим нашими уявленнями”2. Коли офіційну тричленну формулу або “три кити”: православіє, са­модержавіє, народність (насправді: цезаропапізм, деспотизм, шовінізм) замінила доктрина марксизму-ленінізму, догми т. зв. “звичайної схеми російської історіографії” не лише не втратили силу, а набрали характеру священного писання. Не можна тут принагідно не відзначити надзвичайно пікантний і промовистий факт, що написана К. Марксом праця “Secret diplomatic history XVIII century” (“Секретна дипломатія XVIII сторіччя”), в якій класик піддав аналізові російську історію, ніколи не поширювалася і не перекладалася в марксистській країні. Посилання на цю працю основоположника марксизму владою, що називалася марксистською, було негласно заборонене. І це в державі, де жодна історична робота, жодна стаття не могла появитися без посилання на класиків марксизму. Насправді ідеологія нібито марксизму маскувала російський великодержавний шовінізм. “Прийшовши до влади, більшовики, хоч і сповідували віру в історичні закономірності і неминучість краху будь-яких імперій, тим не менше самі вирішили вступити у двобій з історією, насильно відтворили імперію під новою вивіскою і дахом, зробивши в результаті заручниками свого експерименту чимало народів та націй, включно з російським. Те, що відбулося на початку 1990 х рр. у СРСР, можна розглядати як реванш, взятий історією у революційно-інтернаціональної політичної партії, і свідчення того, що “обвал” Російської імперії 1917 р. зовсім не був випадковим”1.

Через школу, вузи та інші засоби тотального контролю над ідеологічним життям суспільства імперська термінологія прищеплювалася цілим поколінням росіян, українців та біло­русів. Не зайве тут додати, що в російських (радянських) школах на території України виховувалися громадяни чужої державності, а часто-густо національні перевертні. Це були не школи, а казарми яничарів. Історія, яка вивчалася в російсь­ких (радянських) школах, була ідеологічною трутизною. Вона калічила українські юнацькі душі, не давала їм ні розуміти, ні аналізувати долю власного народу. Драконівська цензура пильно стежила за всіма публікаціями, не допускаючи най­меншого відхилення від офіційних термінів, – зосібно це сто­сується історичної термінології періоду Київської Русі.

Ті українські підрадянські історики, які не прийняли ро­сійської етнонімічної термінології, були брутально репресовані, а твори позарадянських істориків як єретичні були заборонені. Відомо, якого тотального фізичного винищення, засудження та депортації зазнали чільні представники української історичної науки. І не тільки історичної науки. За словами режисера Юрія Іллєнка, справжня еліта українського народу, його генофонд постійно відстрілювався, висилався до Сибіру, морився у тюрмах, витіснявся на вигнання (часто добровільне), переслідувався усіма видами цензури. Йому не давали мож­ливості додумати до кінця жодної серйозної і оригінальної думки. Не дозволяли жодного самостійного вчинку, включно до заборони думати рідною мовою. Народ сторіччями перетворювали в байдужий до всього, крім годівниці, натовп.

Зарубіжні дослідники, в тому числі навіть деякі діаспорні, часто, на жаль, не розуміють ролі та значення у реальних умовах Східної Європи етнонімічної термінології. Показовою є відсторонена позиція І. Лисяка-Рудницького: “Словесна по­леміка проти терміна “Київська Росія” не приноситиме корис­ті, і, правдоподібно, не буде продуктивною”1. Насправді проблема етнонімічної термінології в умовах Східної Європи є не лише щоденною практикою десятків мільйонів, а й гострою проблемою національної ідентичності. “Найкращі пред­ставники української науки добре бачили усю вагу роз’ясню­вання цієї справи і все присвячували їй багато уваги”2. З. Кузеля, розглядаючи терміни Русь, Україна, Малоросія, ствердив: “Питання про цю термінологію творить вихідний пункт у всій схемі української історії”1. Зрештою невипадково всі курси історії України, так чи інакше, починаються зі з’ясу­вання у часі і просторі назв, під якими йшли історичною дорогою український і російський народи.

За допомогою маніпуляцій етнонімами “русскій”, “русь­кий”, “русин” ідеологи “Вєлікой Россії” намагаються позба­вити українців права на спадщину Київської Русі, показати їх у вигляді етнічної збиранини, без історичних коренів і без традицій. Маніпуляції з іменами відомі здавна. Наприклад, у Стародавньому Єгипті під час спеціального ритуалу розбива­ли керамічні вироби з написаними на них назвами народів-ворогів, накликаючи у такий спосіб їм загибель. Для досяг­нення аналогічної мети в новіші часи вдаються просто до заборони власних етнічних назв, до заборони власної мови.

Разом із назвою, із коротеньким словом “Русь” московські правителі хотіли відібрати багатовікову культурну спадщину наших предків, їхні політичні надбання. Як слушно ствердив проф. О. Огоновський, від українського народу московський імперіалізм “присвоїв собі народну назву “Русь”, користу­ється його стародавньою літературою і голосить світові, що Русь-Україна єсть настоящою Россією”2. Такої ж думки до­тримувався і видатний славіст О. Брюкнер, який у своїй “Іс­торії Росії” зазначив: “Виплеканий монгольськими ханами примітивний народ з мізерним, орієнтального характеру культурним надбанням раптом перетворився у старовинний з багатющою спадщиною європейський народ”3.

Таким чином, московські правителі, перейнявши наш ста­рий етнонім, досягли мімікричного ефекту, тобто уподібнення чогось одного до іншого.

Привласнення росіянами нашого етноніма, незважаючи на його перекручену фонетично форму, внесло цілковитий хаос у розуміння історії Східної Європи, “неясність й баламуцтво”1, сильно затерло, зокрема для західних дослідників, межі між двома – українською і російською – історико-культурними спадщинами. За незначними винятками, на Заході під впли­вом офіційної термінології ці межі, по суті, не розрізняють. Західні історики, мовознавці, літературознавці, мистецтво­знавці, археологи нерозбірливо приписують росіянам усе на­ше минуле2. Через етнонімічну мімікрію розпливчасті ці межі і в писаннях “вітчизняних” дослідників. Досить сказати, що, наприклад, у шкільному підручнику “Історія СРСР”, видано­му в Україні, українські діти вичитують, як то “російські” (!) князі Олег та Ігор панували в Києві. Із подібних фактів, по­черпнутих, зокрема, з науково-популярної, публіцистичної та художньої літератури, можна б скласти не одну книгу.

Від другої половини XVIII століття (“Історія Русів”) триває ідеологічна суперечка за етнонім “Русь” і за все, що з ним пов’язано, яку закарпатець Ю. Венелін свого часу назвав суперечкою між “южанами и северянами”3. Цю ідеологічну боротьбу, до певної міри, можна порівняти з боротьбою двох європейських історіографічних шкіл – романської та гер­манської. Сперечаються, чи цивілізація Заходу виникла на тлі давньої римської культури, чи то нова цивілізація германсь­кого походження. Суперечка має суто кабінетний характер.

Однак суперечка “южан и северян” не має і не може мати академічного, флегматично-спокійного характеру. Свого часу М. Грушевський застерігав, що український історик не може виступати з позицій нейтрального, скептично налаштованого дослідника. Звідси інколи надмірна полемічність у суперечці, інколи надмірна категоричність суджень. Адже йдеться тут, ні більше ні менше, про право українців та білорусів на існуван­ня як окремих народів. Для московських імперіалістичних кіл твердження про нібито спільний етнонім є засобом ідеологіч­ного узаконення загарбання і гноблення України та Білорусії, солодка мрія про вічне володіння ними, за правом начебто спадкоємця Київської держави – Русі. Пропаганда в такому плані в Росії не вщухає донині.

Схема історичного процесу, заснована на ідентифікації понять “Русь” і “Росія”, до недавнього часу викладалася в школах усіх республік СРСР1. Така практика, зрештою, про­довжується до сьогодні в Росії і частково в Україні.

Безпрецедентний сімдесятирічний антиукраїнський терор більшовизму, період відвертої фальсифікації, елементарної брехні, жорстокого поліційно-ідеологічного нагляду, коли ук­раїнських істориків фізично знищували разом з їх забороне­ними творами, відлучили цілі покоління українців від свого минулого. Трапляється, що навіть освічені люди плутаються у визначенні та розрізненні етнонімів “Русь”, “Україна” і їх по­хідних форм. “Упродовж історії, – як дуже влучно зазначає у своїй праці “Нові обрії стародавньої України” доктор Олек­сандра Копач, – міняються назви мешканців і території України, а це впливає на неясність і плутанину, чого ми й самі зазнаємо на собі зі зміною стародавньої назви “Русь” на “Ук­раїна”2.

Темою пропонованої розвідки є спроба коротко висвітлити питання, чому і як відбувався у реальному житті процес етно­німічної мімікрії у росіян, а оскільки цей процес невіддільний від процесу зміни етноніма в українців, то розглядатимемо їх у сукупності, в тій їхній нерозривній взаємозумовленості, у якій вони насправді разом виступають в історії. Слід заува­жити, що характер теми вимагає густого цитування розмаїтих джерел. Рясне цитування зумовлене ще й тією обставиною, що за останніх шість десятиліть не з’явилося жодної окремої книжкової публікації, присвяченої цій темі. Винятком є дро­гобицьке репринтне видання роботи С. Шелухина “Україна – назва нашої землі з найдавніших часів”, що вперше появилася 1936 р. в Празі. Найпізнішою за часом є публікація С. Боярича “Чому ми називаємося українці: з чого й як повстала, що означає та відколи існує наша національна назва”. Побачила вона світ у Львові ще на початку далекого 1939 р. На Над­дніпрянщині, при всіх режимах, цензура не дозволяла пору­шувати це особливе для Росії питання. Етнонімічна проблема через причини, про які йдеться далі, там не лише замов­чувалась, її категорично заборонялося обговорювати. Як наслідок, навіть у великих наукових книгозбірнях Києва, Харкова, Одеси, не кажучи вже про менші культурні центри, україномовний читач не знайде більшості цитованих тут розвідок та статей про національне ім’я українського народу. Зокрема, це праці Богдана Барвінського, Льонгина Цегельсь­кого, Миколи Андрусяка, В. Окуня-Бережанського та інших українських дослідників проблем національної етнонімії. Праці вказаних авторів за комуністичного режиму (як і за царського) були суворо заборонені та засекречені. Щоб урівноважити аргументацію у дискусії, переконати сучасного читача в об’єктивності розгляду, не менш часто наводяться цитати з авторитетних російських праць і публікацій, які допомагають розкрити історико-політичну сутність етновиз­начальних термінів.



1 Бромлей Ю. В., Подольный Р. Г. Человечество – это народы. – М.: Мысль, 1990. – С. 17.

2 Сміт Ентоні. Національна ідентичність. – К.: Основи, 1994. – С.30.

3 Этнонимы. – М.: Наука, 1970. – С. 5.

1 Этнонимы. – М.: Наука, 1970. – С. 3.

2 Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскола: Сборник / Прилож. к ж. “Москва”. – М., 1998. – С. 251.

Шелухин С. Україна – назва нашої землі з найдавніших часів. – Прага, 1936. – С. 88.

Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. – К.: Основи, 1995. – С. 727.

Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К.: Наук. думка, 1986. – Т. 45. – С. 284.

Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917–1941 рр.): Джерелознавче дослідження. – К., 1999. – С. 184.

1 Про культ особи і його наслідки: Доповідь М. С. Хрущова на XX з’їзді КПРС. – [Б. м.]: Пролог, 1959. – С. 58.

Дашкевич Я. Подзвінне операції “Вісла” // Українські проблеми. – 1997. – № 2. – С. 116.

Некрич А. Наказанные народы. – Нью-Йорк: Хроника, 1978. – С. 88.

1 Чуев Ф. Солдаты империи: Беседы. Воспоминания. Документы. – М., 1998. – С. 177–178.

Волконский А. В. Малоросс или украинец? – Ужгород, 1929. – С. 6.

Дейвіс Норман. Європа: Історія. – К.: Основи, 2000. – С. 72.

3 Новая и новейшая история. – 1998. – № 5. – С. 23.

Миллер А. Конфликт “Идеальных отечеств” // Родина. – 1999. – № 8. – С. 82.

Алексеев В. П. Этногенез. – М.: Высшая школа, 1986. – С. 28.

2 Этнонимы. – М.: Наука, 1970. – С. 10.

Чеснов Я. В. Название народа: откуда оно? // Советская этнография. – 1973. – № 6. – С. 145.

1 Дейвіс Норман. Європа: Історія. – К.: Основи, 2000. – С. 400.

1 Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. – Нью-Йорк; Париж; Торонто, 1987. – С. 93.

Цегельський Л. Звідки взялися і що значать назви “Русь” і “Україна”? – Львів, 1907. – С. 28.

Мушинка М. Русинізм на антиукраїнській основі. – Пряшів, 1992. – С. 15.

Дашкевич Я. Національна самосвідомість українців на зламі XVI–XVII ст. // Сучасність. – 1992. – № 3. – С. 67.

1 Хорошкевич А. Л. Русь, Русия, Московия, Россия, Московское госу­дарство, Российское царство // Спорные вопросы отечественной истории XI–XVIII веков. – М.: Ин т истории СССР, 1990. – С. 290.

2 Новое в лингвистике. – М.: Наука, 1960. – Вып. І. – С. 114.

Полєк В. “Русский”, “руський”, “російський”, “український”. Синоні­ми? Так! // Березіль. – 1991. – № 9. – С. 160.

4 Рудницький С. Основи землезнання України. – Ужгород, 1926. – С. 33.

1 Смаль-Стоцький С. Найважнійший момент в історії України // Літера­турно-Науковий Вісник [далі – ЛНВ]. – 1931. – Т. 107, кн. 9. – С. 804.

2 Толочко А. Химера “Киевской Руси” // Родина. – 1999. – № 8. – С. 29.

1 Согрин В. В. 1985–1995: реалии и утопии новой России // Отечествен­ная история. – 1995. – № 2. – С. 10.

Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. – К.: Основи, 1994. – Т. 1. – С. 46.

Чехович К. Початки української нації // ЛНВ. – 1931. – Т. 106, кн. 4. – С. 351.

1 Кузеля З. Назва території і народу // Енциклопедія Українознавства: Загальна частина / За ред. В. Кубійовича. – К., 1994. – Т. 1: Перевид. в Україні. – С. 13.

2 Огоновський О. Історія літератури руської. – Львів, 1891. – С. 6.

3 Brckner A. Geschichte Russlands. – Gotha, 1896. – Bd. I. – S. 250.

Грушевський М. Звичайна схема “русской історії” й справа раціона­льного укладу історії східного слов’янства // Статьи по славяноведению. – СПб., 1904. – С. 5.

2 Крип’якевич І., Дольницькшй М. Історія України. – Нью-Йорк: Вид во Шкільної Ради, 1990. – С. 223.

Венелін Ю. О споре между южанами и северянами на счет их россизма. – М.: Изд во Имп. О ва Истории и Древн. Росс., 1848. – С. 9.

1 Ісаєвич Я. Проблема походження українського народу: історіографіч­ний і політичний аспект // Україна: Культурна спадщина, національна сві­домість, державність. – 1995. – Вип. 2. – С. 8.

2 Копач О. Нові обрії стародавньої України. – Торонто; Едмонтон, 1980. – С. 3.






Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка