Сюзан Коллiнз Переспівниця



Сторінка8/11
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
РОЗДIЛ 8




Приголомшення. Ось мої відчуття, коли Геймітч у лікарні повідомив мені новину. Через дві сходинки я помчала в Ставку, думки кружляли як навіжені, і ввірвалася в залу під час важливої військової наради. — Що значить — я не поїду в Капітолій? Я мушу! Я — Переспівниця! — мало не кричала я. Коїн неохоче відвела погляд від екрана. — І як Переспівниця ти вже виконала своє основне завдання — об’єднала всі округи проти Капітолія. Не хвилюйся — якщо все піде по плану, ми відправимо тебе туди після капітуляції. Капітуляції? — Запізно! Я проґавлю всі бої. Я вам потрібна — кращого снайпера вам не знайти! — верещала я. Зазвичай я не люблю вихвалятися, але ж це правда. — Гейл їде! — Гейл щодня відвідував тренування, якщо не був залучений до інших важливих справ. Ми впевнені, що він дасть собі раду на полі бою, — мовила Коїн. — А скільки тренувань відвідала ти? Жодного. Ось скільки. — Ну, подеколи я полювала. І… тренувалася з Біпером в арсеналі., — Це не те саме, Катніс, — сказав Богз. — Ми всі знаємо, що ти кмітлива, відважна і влучно стріляєш. Але на полі бою нам потрібні солдати. Ти не вмієш підкорятися наказам, і ти явно не на піку своєї фізичної форми. — В Окрузі 8 це не стало на заваді. Чи в Окрузі 2,— відгризнулась я. — Ні там, ні там ти не мала вступати в бій, — мовив Плутарх і стрельнув на мене оком: мовляв, не бовкай зайвого. Так, і стрілянина в Окрузі 8, і моє втручання в Окрузі 2 були діями спонтанними, нерозважливими і самовільними. — І в обох випадках тебе поранили, — нагадав мені Богз. Раптом я побачила себе їхніми очима. Невисока сімнадцятирічна дівчина, яка заледве дихає, оскільки її ребра ще не загоїлися. Неорганізована. Недисципліно-вана. Недужа. Не солдат, а дитина, за якою потрібно постійно доглядати. — Але я мушу поїхати, — мовила я. — Навіщо? — запитала Коїн. Не могла ж я їм сказати, що маю особисто помститися Снігоу, що це вендета. Чи що не можу залишатися тут, в Окрузі 13, поруч із новим Пітою, в той час як Гейл буде на полі бою. Однак у мене було безліч причин ненавидіти Капітолій. — Згадайте Округ 12. Мою зруйновану домівку! Президент замислилась над моїми словами. Якусь мить поміркувала й мовила: — Що ж, у тебе є три тижні. Це небагато, але можеш почати тренування. Якщо комісія вирішить, що ти годишся, можливо, твоє прохання розглянуть. Ось воно. Це більше, ніж я сподівалася. Мабуть, я сама в усьому винна: день у день ігнорувала свій розклад і робила тільки те, що мені було до душі. Хто хоче бігати полем із рушницею за плечем, в той час як навколо стільки всього відбувається? І тепер мені довелося поплатитися за своє недбальство. Повернувшись у лікарню, я застала там Джоанну такою ж лютою, як я щойно була сама, й переповіла їй слова Коїн. — Може, тобі теж дозволять тренуватися? — Гаразд. Я почну тренуватися. Але я поїду в той смердючий Капітолій, навіть якщо мені доведеться повбивати пілотів і самій вести вертоліт! — мовила Джоанна. — Мабуть, краще не згадувати цього на тренуванні,— сказала я. — Однак я рада, що мене буде кому підкинути. Джоанна усміхнулася, і я відчула прогрес у наших стосунках, нехай і крихітний. Не певна, що ми вже друзі, однак слово «союзники» буде цілком доречним. Це добре. Мені знадобиться союзник. Наступного ранку, коли ми о 7.30 прийшли на тренування, на нас чекала несподіванка. Нас записали в клас початківців, чотирнадцяти-п’ятнадцятирічних підлітків; це було образливо — аж поки ми не втямили, що навіть від них відстаємо. І Гейл, і інші солдати, відібрані для поїздки в Капітолій, на вищому рівні. Після розминки — болісної! — кілька годин приділяли силовим вправам — ще більш болючим, — а тоді була п’ятимильна пробіжка, яка мене мало не вбила. Незважаючи на образливе піддражнювання Джоанни, заледве здолавши милю, я відстала. — Це все ребра, — пояснила я тренеру, серйозній жінці середнього віку, до якої ми зверталися «солдат Иорк». — Вони досі забиті. — Що ж, солдате Евердін, з мого досвіду, природним шляхом вони ще гоїтимуться щонайменше місяць, — мовила вона. Я похитала головою. — У мене немає стільки часу. Вона зміряла мене поглядом. — Лікарі не запропонували тобі лікування? — А хіба існує якесь лікування? — здивувалась я. — Мені сказали, що ребра самі мають загоїтися. — Вони завжди так кажуть. Але можуть прискорити процес, якщо я дам рекомендацію. Однак попереджаю наперед — це зовсім не весело, — мовила вона. — Будь ласка! Я мушу потрапити в Капітолій, — сказала я. Солдат Йорк більше не поставила жодного запитання. Тільки написала щось на аркушику та звеліла повертатись у лікарню. Я вагалася. Мені не хотілося пропускати тренувань. — Я прийду на вечірні заняття, — пообіцяла я. У відповідь вона тільки стиснула губи. Двадцять чотири уколи в грудну клітку — і я, розпластана на лікарняному ліжку, мало не заблагала принести назад мою крапельницю з морфлієм. Досі вона стояла поруч із моїм ліжком, щоб я могла скористатися нею будь-коли, однак останнім часом я старалася не зловживати, тримала крапельницю більше для Джоанни. Перед уколами мені зробили аналізи, щоб переконатися, що в крові не лишилося знеболювального, оскільки суміш двох видів ліків — морфлію і того, що палило зараз мене зсередини, — мала серйозну побічну дію. Мені пояснили, що наступні кілька днів будуть не з легких, але я попросила продовжувати. От ніч була не з легких. Про сон не могло бути й мови. Я могла присягнути, що відчуваю запах паленої плоті — так пекло в грудях, а Джоанна мучилася через те, що не отримала чергову дозу морфлію. Вранці, коли я вибачилася за те, що попросила прибрати крапельницю з морфлієм, вона тільки махнула рукою: мовляв, колись же треба зав’язувати. Однак о третій ранку вона вже поливала мене найгіршими словами, які тільки вигадали жителі Округу 7. А на світанку Джоанна підняла мене з ліжка й потягнула на тренування. — Здається, я не зможу, — зізналась я. — Зможеш. Ми обидві зможемо. Ми ж переможці, пам’ятаєш? Ми здатні пройти крізь вогонь і воду, — гаркнула вона. Обличчя в неї було зеленкуватої хворобливої барви, і її трусило, мов осиковий листок. Я почала вдягатися. Ми таки точно переможці, якщо пережили той ранок. Коли ми піднялися на поверхню й побачили, що там ллє як із відра, мені здалося, що Джоанна зараз знепритомніє. її обличчя стало мертвотно-блідим, і, здається, вона перестала дихати. — Це ж просто вода. Нічого з нами не станеться, — мовила я. Джоанна міцно зціпила зуби та ступила в багнюку. Поки ми розминалися, просякли до нитки, а тоді попленталися на стадіон на щоденну пробіжку. Я знову здалася, здолавши всього милю, і ледве стримувалася від спокуси здерти з себе сорочку, щоб холодний дощ остудив мені ребра. Я над силу запхала в себе обід, який нам подали тут-таки: водянисту рибу з бурячковим рагу. Джоанна з’їла півмиски, а тоді все виблювала. По обіді ми вчилися збирати й розбирати зброю. Я впоралася з завданням, а от у Джоанни постійно тремтіли руки і вона не могла скласти докупи деталі автомата. Коли Иорк відвернулася, я трохи допомогла. Хоча злива досі не вщухла, друга половина дня було цікавішою, адже нас привели на стрільбище. Нарешті я могла повправля-тися в чомусь, що в мене добре виходить. Знадобилося трохи часу, щоб! звикнути: во непальна зброя — це вам не лук, — але до кінця дня я о римала найкращу оцінку в класі. Щойно ми з Джоанною повернулися у свою палату, як вона заявила: — Пора з цим зав’язувати. Ми не можемо жити в лікарні. Всі ставляться до нас, як до пацієнтів. Мені що: я будь-коли можу переїхати в кімнату до своєї сім’ї, а от у Джоанни ніколи не було своєї кімнати. Коли вона спробувала виписатися з лікарні, їй не дозволили жити в кімнаті самій, нехай навіть вона щодня ходитиме на сеанс до психолога. Гадаю, що тут уже давно здогадалися про її вибрики з морфлієм і зрозуміли, що психіка в неї досі нестабільна. — Вона буде не сама. З нею житиму я, — оголосила я. Лікарі довго сперечалися, але Геймітч став на наш бік, і до вечора нас оселили вдвох у кімнаті навпроти Прим і мами, яка погодилася наглядати за нами. Потому як я прийняла душ, а Джоанна натерлася вологим рушником, вона взялася оглядати кімнату. Висунувши шухлядку, в якій було кілька моїх речей, вона швиденько засунула її і сказала: — Вибач. І я подумала про те, що в Джоанниній шухлядці немає геть нічого, окрім форми, виданої в Окрузі 13-У неї не було жодної речі, яку вона могла б назвати своєю. — Все гаразд. Можеш подивитися мої речі, якщо хочеш. Джоанна відкрила мій медальйон зі світлинами Гейла, Прим і мами. Тоді розгорнула срібний парашут, витягнула втулку й настромила собі на мізинець. — Тільки гляну на неї — і мені хочеться пити. А тоді вона знайшла перлину, яку подарував мені Піта. — Це?.. — Так, — відповіла я. — Бачиш, не загубилася. Я зовсім не хотіла говорити про Піту. Ось що мені найбільше подобається в тренуванні — я не маю часу думати про Піту. — Геймітч каже, що йому день у день стає ліпше, — мовила Джоанна. — Можливо. Але він дуже змінився, — сказала я. — Як і ти. І я. І Фіней, і Геймітч, і Біпер. Поминаючи вже Енні Кресту. Арена добре потовкла нас, еге ж? Чи ти досі почуваєшся, як та дівчинка, яка на Жнива зголосилася замість своєї сестри? — запитала вона. — Ні,— відповіла я. — Це єдине, в чому не помиляється мій лікар. Вороття немає. Тому ми просто повинні змиритися, — вона охайно склала мої пожитки в шухляду й ковзнула в ліжко саме тоді, коли вимкнулося світло. — Не боїшся, що я вночі тебе вб’ю? — А ти не боїшся? — відповіла я. А тоді ми обидві розреготалися, адже були настільки виснажені, що не мали певності, що вранці зможемо підвестися з ліжка. Однак ми таки підвелися. Щоранку ми підводилися знову і знову. До кінця тижня мої ребра були як новенькі, а Джоанна навчилася збирати автомат без сторонньої допомоги. Наприкінці оДного дня солдат Йорк схвально кивнула нам: — Чудово, солдати. Коли ми відійшли на безпечну відстань, Джоанна пробурмотіла: — Перемогти в Іграх було легше. Однак вираз на її обличчі був красномовніший за слова: вона була Задоволена собою. Власне, ми були майже в гарному гуморі, коли прийшли в їдальню, де на мене чекав Гейл. Від того, що я отримала просто гігантську порцію телячого рагу, мій настрій не погіршився. — Сьогодні вранці прибула перша партія харчів, — повідомила Сальна Сей. — Це справжня телятина з Округу 10. Не те що ваша собачатина. — Ти і з нею непогано вправлялася, — гукнув Гейл. Ми приєдналися до Деллі, Енні й Фінея. Годі було не помітити змін, які відбулися з Фінеєм після одруження. Його попередні образи — розбещений капітолійський серцеїд, з яким я зустрілася перед Червоною чвертю, таємничий союзник на арені, пригнічений юнак, який усіляко підтримував мене у найважчі часи, — лишилися в минулому, і їм на зміну прийшов чоловік, який випромінював життя і щастя. Вперше за весь час засяяв його природний шарм — його здатність підсміюватися над собою, його компанійська натура. Він жодного разу не відпустив руки Енні — ні під час трапези, ані на прогулянці. Сумніваюся, що він узагалі колись її відпустить. Енні також купалася в щасті. Однак бували миті, коли вона переносилася в інший світ і відгороджувалася від нас. Але Фіней шепотів їй щось на вухо, і вона поверталася. Деллі, яку я знала змалечку, але на яку ніколи не звертала уваги, дуже виросла в моїх очах. їй розповіли, що Піта сказав мені після весілля, але вона не пліткарка. Геймітч запевняє, що вона — мій найзавзятіший захисник: стає на мій бік щоразу, коли Піта вкотре нападає на мене з лайкою, і звинувачує в усьому Капітолій з його тортурами. Вона має на Піту більше впливу, ніж будь-хто, адже вони добре знайомі. В будь-якому разі, навіть якщо вона й переоцінює мої позитивні якості, мені все одно приємно. Щиро кажучи, мені трохи ідеалізування не завадить. Я дуже зголодніла, а рагу було просто неперевер-шене — телятина, картопля, ріпа, цибуля і густа підливка, — тож я подумки стримувалася, щоб не ковтати не жуючи. У їдальні панували веселощі, і все завдяки гарній їжі, яка здатна зробити людей добрішими, радіснішими, оптимістичнішими і зайвий раз нагадати їм, що життя чудове. їжа лікує людей краще за будь-які ліки. Тому я намагалася не поспішати і приєдналася до розмови. Вмочала хліб у підливку й поволі смакувала страву, а Фіней тим часом розповідав смішну історію про морську черепаху, яка втекла в його капелюсі. Я сміялася… і раптом зрозуміла, що переді мною хтось стоїть. Просто біля Джоанни, де було вільне місце. І спостерігає за мною. Я ковтнула, але шматок хліба застряг у мене в горлі. — Піто! — вигукнула Деллі.— Так приємно бачити тебе не у… тут. Поруч із Пітою бовваніли два кремезні конвойні. Він якось дивно тримав тацю з їжею — вона балансувала на самих кінчиках його пальців, оскільки на зап’ястях були наручники з коротким ланцюжком. — А чому ти в цих модних кайданках? — запитала Джоанна. — Мені ще не можна довіряти, — мовив Піта. — Мені навіть заборонено присісти тут без вашого дозволу, — він кивком указав на конвойних. — Та звісно, він може присісти тут, адже ми давні друзі,— мовила Джоанна, поплескуючи долонею по місцю поруч. Конвойний кивнув, і Піта сів за стіл. — У Капітолії у нас були камери по-сусідству. Ми добре вивчили лемент одне одного. Енні — вона сиділа з другого боку Джоанни — затулила вуха руками і сховалась у паралельну реальність. Фіней кинув на Джоанну злісний погляд і пригорнув Енні. — А що? Лікар каже, що я не повинна фільтрувати свої думки. Це входить у мою терапію, — відповіла Джоанна. Куди тільки вся веселість поділася! Фіней шепотів щось Енні, поки вона не забрала руки від вух. А тоді запала довга тиша, і всі вдавали, що заклопотані їдою. — Енні,— вигукнула Деллі Картрайт весело. — А ти знаєш, що саме Піта глазурував твій весільний торт? Удома його батьки тримали пекарню, і саме він завжди глазурував усі торти. Енні обережно перехилилася через Джоанну. — Дякую, Піто. Торт неперевершений. — Дуже прошу, Енні,— мовив Піта, і я почула давні лагідні нотки в його голосі, які, як я гадала, зникли назавжди. Не те щоб він звертався до мене. Але все одно було приємно. — Якщо ми хочемо ще й прогулятися, то йти слід зараз, — сказав Фіней до Енні. Він поскладав таці одну на одну, щоб нести їх однією рукою, а другою тримати Енні за руку. — Було приємно побачитися, Піто. — Поводься з нею добре, Фінею. А то я візьму та вкраду її в тебе. Це можна було сприйняти за жарт, якби Пітин тон не був таким холодним. Усе в ньому було якимсь неправильним. Відверта недовіра до Фінея, натяк на те, що Піта накинув оком на Енні, що Енні може покинути Фінея, що мене взагалі не існує… — Ой Піто, — мовив Фіней весело. — Не змушуй мене шкодувати через те, що я тебе відкачав! Він схвильовано глянув на мене, а тоді вивів Енні геть. Коли вони зникли з очей, Деллі з докором сказала: — Він таки врятував тобі життя, Піто. І не один раз. — Він зробив це заради неї,— Піта кивнув на мене. — Заради повстання. А не заради мене самого. Я нічого йому не винен. Я не повинна була втручатися, але я не витримала. — Можливо, ти правий. Але Магс мертва, а ти живий. Це щось таки значить. — Ага, усе щось значить, хоча й не повинне, Катніс. У мене є спогади, які я досі не прояснив, і не думаю, що Капітолій до них дістався. Наші ночі в потязі, наприклад, — мовив він. Знову натяки. Наче в потязі сталося щось особливе. Те, що сталося, — ті ночі, коли Піта тримав мене в своїх обіймах, щоб я не збожеволіла, — більше нічого не означали. Все це брехня, ще один спосіб використати Піту. Піта накреслив ложкою в повітрі коло, об’єднуючи мене з Гейлом. — То ви вже офіційно пара чи й досі притримуєтеся старої версії про Ромео та Джульєтту? — Вони притримуються старої версії,— мовила Джоанна. Пітину руку прошив нервовий спазм, і вона стиснулася в кулак, а тоді пальці різко випросталися. Може, він уявляє, як душит'ь мене? Я відчула, як у Гейла напружилися м’язи: він був готовий щомиті стати на мій захист. Однак стримався і сказав: — Я б не повірив, якби не бачив цього на власні очі. — Ти про що? — не втямив Піта. — Про тебе, — відповів Гейл. — Говори конкретніше, — сказав Піта. — Що про мене? — Що не Катніс, а тебе підмінили на лютого мутанта, — мовила Джоанна. Гейл допив своє молоко. — Ти вже? — запитав він мене. Ми підвелися й віднесли наші таці. Біля дверей мене зупинив літній охоронець, бо я досі стискала в долоні намочений в підливі хліб. Щось у моєму виразі, а головне, те, що я не намагалася приховати хліб, збентежило його, і чоловік відпустив мене. Я запхала хліб у рот і пішла далі. Ми з Гейлом уже майже дійшли до моєї кімнати, коли він знову заговорив: — Я такого не очікував. — Я ж казала тобі, що він ненавидить мене, — мовила я. — Те, як він тебе ненавидить. Це… так мені знайомо. Раніше я сам так почувався, — визнав Гейл. — Коли я спостерігав на екрані, як ви цілуєтеся… От тільки я бачив, що це не зовсім справедливо щодо тебе. Він же цього не бачить. Ми наблизилися до дверей. — Можливо, він бачить мене такою, якою я є насправді… Мені треба поспати. Я хотіла йти, але Гейл зловив мене за руку: — Ось що ти думаєш? Я знизала плечима. — Катніс, я твій давній друг, повір мені: він бачить тебе не такою, якою ти є насправді. Поцілувавши мене в щоку, Гейл розвернувся й пішов. А я лишилася сидіти на ліжку, силкуючись бодай щось запам’ятати з підручника воєнної тактики, але спогади про час, проведений із Пітою в поїзді, не давали мені зосередитися. Приблизно за двадцять хвилин до кімнати увійшла Джоанна й лягла в ногах мого ліжка. — Ти проґавила найцікавіше. Деллі розхвилювалася через те, як Піта говорив до тебе, і як розпищиться! Так ніби хтось без упину штрикав мишу виделкою. У їдальні такий гармидер зчинився! — А що Піта? — запитала я. — Почав сперечатися сам із собою, так ніби в нього роздвоєння особистості. В конвойних не було іншого виходу, як забрати його геть. З іншого боку, ніхто не помітив, що я доїла його рагу, — і Джоанна провела рукою по натоптаному черевцю. Під нігтями у неї я помітила бруд і подумала: «Цікаво, жителі Округу 7 узагалі миються?» Ми кілька годин перевіряли одна одну на знання військових термінів. Тоді я зазирнула до мами та Прим. Повернувшись у свою кімнату, я довго дивилась у темряву, та зрештою запитала: — Джоанно, ти справді чула, як він кричав? — Це теж тортури, — відгукнулася вона. — Як со-йкотуни на арені. От тільки ці зойки були справжні. І не припинялися за годину. Цок-цок. — Цок-цок, — прошепотіла я у відповідь. Троянди. Вовки-мутанти. Трибути. Глазуровані дельфіни. Друзі. Переспівниці. Стилісти. Я. Сьогодні в моїх снах кричало все. •^гоаділз Я з головою поринула у тренування. їла, жила, дихала заради навчання, тренування, стрільби з вогнепальної зброї і лекцій з воєнної тактики. Незабаром кількох учнів, у тому числі й нас із Джоанною, перевели на вищий рівень, тож у мене з’явилася надія на участь у реальних бойових діях. Солдати називали цю вправу просто «квартал», але напис у мене на руці був М. В. Б., скорочено від «моделювання вуличних боїв». Глибоко під землею Округ 13 збудував копію Капітолія. Інструктор розділила нас на групи по восьмеро людей, і ми повинні були виконувати певні завдання — зайняти позицію, знищити ціль, відшукати житло, — так ніби ми справді в Капітолії. Копія столиці була оснащена всіма тими пастками, що й реальні вулиці Капітолія. Хибний крок активує міну, або на даху будинку з’являється снайпер, або твоя зброя раптом виходить із ладу, або плач дитини заманює тебе з засідку, або керівник групи (насправді лише механічний голос) смертельно поранений і тобі доводиться приймати рішення самостійно. Підсвідомо ти розумієш, що це не насправді й що ніхто не збирається нікого вбивати. Коли чуєш вибух, вдаєш, що ти мертвий, і падаєш. Однак відчуття дуже реалістичні: вороги переодягнені у форму миротворців, а димова шашка справжня. Одного разу нас навіть труїли газом. Ми з Джоанною єдині вдягнули протигази вчасно. Решта солдатів із нашої групи на десять хвилин знепритомніли. І хоча газ був начебто зовсім не шкідливий, після кількох вдихів голова боліла цілий день. РОЗДIЛ 9




Кресида зі знімальною групою фільмувала нас із Джо-анною на стрільбищі. Гейла й Фінея також знімали. Такий був план — показати людям, як повстанці готуються до взяття Капітолія. Загалом усе було добре. Піта теж почав з’являтися на ранкових тренуваннях. Кайдани з нього зняли, але за ним досі пильно наглядали два конвойні. По обіді я помітила його на тренувальному майданчику в гурті початківців. Не знаю, що замислили Коїн і її прибічники. Якщо сварка з Деллі здатна спровокувати в нього роздвоєння особистості, як можна навчати його збирати автомат? Коли я запитала про це у Плутарха, той запевнив мене, що все це робиться тільки на камеру. Увесь Панем уже побачив, як одружилася Енні, як Джоанна вправ-ляється на стрільбищі, але найбільше усіх цікавить доля Піти. Люди повинні побачити, що він бореться на боці повстанців, а не президента Снігоу. І було б чудово, якби ми погодилися зняти кілька епізодів разом. Цілуватися не обов’язково, просто показати всім, що ми щасливі й… Не дослухавши до кінця, я просто пішла геть. Чого-чого, а цього точно не буде. Іноді у мене з’являлося кілька вільних хвилин, тоді я уважно спостерігала за підготовкою до наступу. За рихтуванням обладнання і провізії, за формуванням військ. Було неважко здогадатися, хто з солдатів братиме участь в атаці: всі вони мали дуже короткі стрижки — знак, що солдат готується до бойових дій. Було багато розмов про наступ і про тунелі, які вели до Капітолія. За кілька днів до того, як повинні були виступити перші війська, Иорк несподівано повідомила нас із Джоанною, що рекомендувала нас на складання іспиту, і то негайно. Іспит складався в чотири етапи: фізичні вправи, письмова контрольна з тактики ведення бою, тест на знання зброї, а також моделювання сутички — «квартал». У мене навіть не було часу, щоб понервувати, мабуть, тому з трьома першими я впоралася на відмінно, а от із «кварталом» могли виникнути проблеми. Тут застосували якусь технічну новинку. Група солдатів обговорює тактику. Так буде і в реальному житті. Потім кожен має прориватися самостійно. Неможливо передбачити, в якій ситуації ти опинишся. Один хлопець шепнув мені: він чув, що це випробування спрямовано на індивідуальні слабкості кожного солдата. Мої слабкості? У цей закапелок підсвідомості мені й зазирати не хочеться… Однак я, заховавшись у тихому місці, спробувала з’ясувати, які в мене слабкості. Довжина списку просто приголомшила мене. Брак фізичної сили. Мінімум тренувань. Та й мій образ Переспівниці не давав мені переваг у ситуації, де ми мали діяти як команда… Та в мене слабкостей — хоч греблю гати. Джоанну викликали переді мною, і я кивнула їй на знак заохочення. Шкода, що не я перша, бо нерви вже не витримували… Нарешті назвали моє ім’я, а я досі не вирішила, якою буде моя стратегія. На щастя, коли я опинилась у «кварталі», тренування далося взнаки. На кожному кроці на мене чекали засідки. Я повинна була дістатися місця зустрічі зі своїм загоном, але на шляху один по одному поставали миротворці. Я повільно рухалася вулицею, поступово знищуючи миротворців. Двоє на даху ліворуч, ще один попереду. Це складно, але не так, як я думала. З голови ніяк не йшла думка: якщо надто легко, значить, я щось проґавила. До місця зустрічі було рукою кинути — і тут ситуація загострилася. З-за рогу з’явився гурт миротворців. їх було надто багато, у сутичці з ними я б неминуче програла, однак я дещо помітила — бак бензину в канаві. Ось воно. Моє випробування. Все зрозуміло: досягнути мети можливо тільки одним шляхом — підірвати бак. Щойно я зробила до нього крок, як мій командир, який доти не озивався, тихим голосом звелів мені падати на землю. Всі мої інстинкти кричали, щоб я проігнорувала наказ, натиснула на курок і підірвала миротворців. Аж раптом я усвідомила, що це і є моя найбільша слабкість. З перших секунд Голодних ігор, коли я кинулася по оранжевий наплічник, і до стрілянини в Окрузі 8 і мого імпульсивного вчинку на майдані Округу 2 мною керувало одне: я не вмію виконувати накази. Я гримнулася на землю як підкошена — мабуть, іще тиждень виколупуватиму з підборіддя гравій. Хтось інший підірвав бак бензину. Миротворці загинули. Я дісталася місця зустрічі. Коли я вийшла з «кварталу», солдат привітав мене з успішним складанням іспиту, поставив на моїй руці штамп із цифрою 451 і звелів повідомити командування. На радощах у мене аж у голові паморочилось, я мчала коридорами, гальмуючи на поворотах і перескакуючи через сходинки, бо ліфт рухався надто повільно. Я влетіла у Ставку — і тільки тут до мене дійшло, що склалася дивна ситуація. Чому мене скерували в Ставку? Зараз мені б мали голити волосся. За столом сиділи добре знайомі мені люди. Побачивши мене, Богз усміхнувся і похитав головою. — Що ж, давай поглянемо. Показуй. Я невпевнено простягнула руку зі штампом. — Отже, ти в моїй команді. Це спеціальний підрозділ снайперів. Ласкаво просимо до гурту, — і він кивнув на солдатів, яка вишикувалися вздовж стіни. Гейл. Фіней. П’ятеро незнайомців. Мій загін. Я не просто у грі, я з Богзом. З моїми друзями. Я постаралася взяти себе в руки і повільно зайняла своє місце в шерезі, хоча мені кортіло скакати від щастя. Мабуть, ми таки важливі для справи, адже ми в Ставці, а це вам не Переспівницею бути. Посеред кімнати перед широким столом стояв Плутарх і пояснював, із чим ми можемо зіткнутися в Капітолії. Першої миті мені здалося, що презентація не надто вдала: навіть ставши навшпиньки, я геть нічого не бачила, — поки Плутарх не натиснув кнопку. Посеред кімнати з’явилася голографічна проекція кварталу в Капітолії. — Ось вам, наприклад, територія навколо казарм миротворців. Не найважливіша, однак серйозна ціль. Подивіться… — Плутарх ввів код на клавіатурі, і спалахнуло світло. Голографічна проекція почала переливатися різними барвами. — Згусток світла — так званий секрет. Він позначає певну перешкоду — це може бути і міна, і зграя мутантів. Хай що то є, воно призначене для того, щоб загнати вас у пастку або вбити на місці. Деякі «секрети» лишилися ще з Чорних часів, інші з’явилися згодом. Мушу зізнатися, що більшість із них створив я. А ця програма, яку при втечі вдалося винести з Капітолія одному з наших шпигунів, це найсвіжіша інформація. В Капітолії не знають, що ми заволоділи нею. Однак цілком можливо, що за останні кілька місяців було активовано нові «секрети». Ось із чим вам доведеться зіткнутися. Сама цього не усвідомлюючи, я наближалася й наближалася до голограми, аж поки не вперлася в неї носом. Рука несамохіть потягнулася до зеленого миготливого світла. До мене хтось підійшов і напружено завмер поруч. Ну звісно, Фіней. Адже тільки переможець міг побачити те, що бачила я. Арену. Оснащену «секретами», якими керують продюсери. Фінеєві пальці потягнулися до червоного світла над дверима. — Пані та панове… Він говорив тихо, а от мій голос луною прокотився по кімнаті: — Оголошую сімдесят шості Голодні ігри відкритими! Я засміялася. Швидко. Поки ніхто не здогадався, що ховається за словами, які я щойно вимовила. Поки ніхто не звів здивовано брови, не почав протестувати, не склав два і два й не вирішив тримати мене якнайдалі від Капітолія. Адже кому потрібен у команді розлючений переможець з важкою психічною травмою й незалежними поглядами? — Плутарху, взагалі не розумію, навіщо ми з Фінеєм тренувалися, — мовила я. — Ага, ми двоє й так найкраще підготовлені солдати — ліпших вам не знайти, — мовив Фіней зухвало. — Матиму на увазі,— відповів Плутарх нетерпляче. — А тепер, солдате Одейр і солдате Евердін, поверніться у стрій. Я маю закінчити презентацію. Ми повернулися на свої місця, ігноруючи допитливі погляди, націлені на нас звідусіль. Плутарх вів далі, а я час від часу зосереджено кивала, змінювала позицію, щоб краще бачити, і раз у раз повторювала собі, що потерплю ще трохи, а тоді побіжу в ліс і як заверещу! Або вилаюся. Або заплачу. А може, все разом. Якщо це теж був іспит, то ми з Фінеєм обоє склали його. Коли Плутарх закінчив і оголосили перерву, мені звеліли залишитися, оскільки мали до мене особливе доручення. Однак мене просто попросили не голити волосся, адже Переспівниця має бути схожою на дівчину, яку всі пам’ятають з арени. Для камер, ти ж розумієш. Знизавши плечима, я запевнила, що мені абсолютно байдуже, якої довжини буде моє волосся. Мене відпустили без жодних подальших інструкцій. Ми з Фінеєм зустрілися в коридорі. — І що я скажу Енні? — мовив він пошепки. — Нічого, — відповіла я. — І я мамі й сестрі не казатиму нічого. Ми знову повертаємося на арену. Для чого про це знати нашим рідним? — Якщо вона побачить голограму… — почав він. — Не побачить. Це таємна інформація. Напевно, — сказала я. — Та це й не зовсім Ігри, де виживає тільки переможець. Ми просто надто гостро реагуємо — ну, ти знаєш чому. Ти досі не передумав, ні? — Звісно, що ні. Я хочу знищити Снігоу не менше, ніж ти, — мовив він. — Усе буде не так, як раніше, — сказала я рішуче, намагаючись переконати в першу чергу саму себе. І раптом мене осяяло. — Цього разу Снігоу також побуде трибутом. Фіней не встиг нічого відповісти — з’явився Геймітч. Його не було на нараді, він не думав про арену — його поглинули інші проблеми. — Джоанна повернулася в лікарню. Я гадала, що з Джоанною все гаразд, що вона склала іспит, просто не потрапила у підрозділ снайперів. Вона чудово вправлялася з сокирою, а от у стрільбі показувала досить посередній результат. — Вона поранена? Що сталося? — Вона зірвалася в «кварталі». Завдання іспиту — натиснути на потенційні слабкості солдатів. Тому для неї затопили вулицю, — мовив Геймітч. Я нічого не розуміла. Джоанна вміє плавати! Я точно бачила, як вона плавала під час Червоної чверті. З Фінеєм їй, звісно, не зрівнятися, але хто з нас може зрівнятися з Фінеєм? — Ну і що? — її так катували в Капітолії. Обливали водою, а тоді били струмом, — мовив Геймітч. — «Квартал» повернув неприємні спогади. Вона запанікувала, розгубилася, не могла зрозуміти, де вона. їй знову штрикнули заспокійливе. Ми з Фінеєм уклякли на місці, онімівши. Я згадала, що Джоанна ніколи не приймала душ. Заледве змусила себе вийти на дощ, так ніби він був кислотний. А я вважала, що все це через морфлій! — Ви двоє повинні її навідати. Крім вас, друзів у неї немає,— сказав Геймітч. Від таких слів мені стало ще гірше. Не знаю, які там стосунки у Фінея та Джоанни. А от я її ледве знала. У неї не було ані сім’ї, ані друзів. Навіть жодної речі, яку б вона могла назвати своєю і покласти в шухляду. Нічого. — А я повідомлю Плутарха. Він не зрадіє,— провадив Геймітч. — Він хотів, щоб у Капітолій вирушило якнайбільше переможців. Для видовищного шоу. — Ви з Біпером також їдете? — запитала я. — Якнайбільше молодих і привабливих переможців, — виправився Геймітч. — Тому ні. Ми залишимося тут. Фіней пішов просто до Джоанни, а я покрутилася ще трохи в коридорі, поки зі Ставки не вийшов Богз. Тепер він мій командир, тому, гадаю, саме в нього варто шукати підтримки. Коли я розповіла йому, що в мене на думці, він виписав мені перепустку на півгодини (18.00. — Вільний час), щоб я могла піти в ліс, але за умови, що я залишатимуся в полі зору охорони. Я побігла до своєї кімнати по срібний парашут, але він викликав стільки неприємних спогадів, що натомість я підхопила стерильне полотно для бандажів, яке привезла з Округу 12. Квадратне. Цупке. Саме те, що треба. В лісі я відшукала сосну і назбирала жменьку глиці. Поклала її на полотно, звела докупи кінці, крутонула добряче і зав’язала лозою. Утворився невеликий вузлик завбільшки з яблуко. Перш ніж зайти в палату, я постояла кілька хвилин ззовні, спостерігаючи за Джоанною. Вона ніколи не вміла приховувати свою лють, проте зараз здавалася маленькою жінкою з широко розплющеними очима, яка силкується не заснути під дією заспокійливого. її лякало те, що ніс із собою сон. Підійшовши до неї, я простягнула їй вузлик. — Що це? — мовила вона хрипко. Мокрі кінчики волосся кучерявилися в неї на чолі. — Я зробила це для тебе. Річ, яку ти зможеш покласти до себе в шухляду, — я вклала вузлик їй у руки. — Понюхай. Вона піднесла вузлик до носа й повільно вдихнула. — Пахне домівкою. На очах у неї виступили сльози. — На це я й сподівалася. Ти ж з Округу 7,— мовила я. — Пам’ятаєш, як ми зустрілися? Ти була деревом. Ну, тимчасово. Раптом вона схопила мене за зап’ястя. — Катніс, ти мусиш його вбити. — Не хвилюйся. Я опиралася спокусі вивільнити руку. — Присягнися. Чимсь, що тобі не байдуже, — прошипіла вона. — Присягаюся. Своїм життям. Однак вона не відпустила моєї руки. — Життям своєї родини, — наполягала вона. — Присягаю життям моєї родини, — повторила я. Джоанна здогадалася, що моє життя не важить для мене абсолютно нічого. Нарешті вона відпустила мою руку, і я потерла зап’ястя. — А для чого ще я туди їду, дурило? Вона усміхнулася. — Я просто хотіла переконатися. Притиснувши вузлик із глицею до носа, вона заплющила очі. Останні кілька днів перед від’їздом пролетіли, мов кілька годин. Щоранку після короткої розминки мій підрозділ вирушав на стрільбище, де й вправлявся весь день. Я практикувалася переважно з вогнепальною зброєю, однак щодня виділялася одна година на особливу зброю, а це означало, що мені видавали лук Переспівниці, а Гейлові — його важкий високооснащений лук. Тризуб, розроблений Біпером спеціально для Фінея, мав багато можливостей, однак головним був ефект бумеранга: Фіней кидав тризуб, а тоді натискав кнопку на металевому манжеті, що кріпився на зап’ясті, і тризуб повертався назад, його не потрібно було шукати. Іноді ми стріляли по манекенах, вбраних в однострої миротворців, щоб вивчити слабкі місця у їхньому спорядженні. (Мені миттю пригадалися слабкі місця в силовому полі). Якщо вдавалося поцілити в тіло, з’являлася пляма яскраво-червоної штучної крові. Наші манекени просто просякли червоною фарбою. Було приємно, що в нашої команди такий високий рівень влучності. Окрім Гейла й Фінея, до команди входило ще п’ять жителів Округу 13. Джексон, жінка середнього віку, була правою рукою Богза; на перший погляд, вона здавалась трохи млявою і повільною, однак могла влучити з такої віддалі, з якої ми й цілі не бачили. Вона ж казала, що просто далекозора. Ще у нашому загоні було дві сестри років двадцятьох, не старші, на прізвище Ліг (ми називали їх Ліг 1 і Ліг 2) — вони були так схожі між собою, особливо в одностроях, що я геть їх не розрізняла, аж поки не помітила маленькі жовті цятки в очах Ліг 1. Двоє старших чоловіків, мовчазні Мітчел і Гомс, могли з п’ятдесятьох метрів збити порох вам із черевиків. На тренуваннях ми іноді стикалися з іншими загонами, які також показували непогані результати, тому я не розуміла нашого особливого статусу, аж поки одного ранку до нас не прийшов Плутарх. — Загін 451, вас обрано для виконання особливої місії,— почав він. Я прикусила губу, безнадійно сподіваючись, що місія полягає в тому, щоб стратити Снігоу. — У нас є безліч хороших снайперів, однак обмаль знімальних груп. Саме тому ми обрали вас вісьмох. Ви, так би мовити, станете нашим «зірковим загоном». Саме ваші обличчя бачитимуть мешканці Панему на екранах, коли ми захоплюватимемо Капітолій. Розчарування, шок, тоді злість. Наш загін збунтувався. — Це означає, що ми не братимемо участі у бойових діях?! — випалив Гейл. — Ви братимете участь у бойових діях, але не завжди на передовій. Якщо її можна буде такою назвати, — мовив Плутарх. — Ми проти! — вигукнув Фіней. Його репліка викликала схвальне бурмотіння, однак я промовчала. — Ми хочемо битися. — Ви будете там, де від вас буде найбільше користі,— мовив Плутарх. — А ми найбільше потребуємо вас на телебаченні. Погляньте тільки, якого ефекту домоглася Катніс, розгулюючи у своєму костюмі Переспівниці! До речі, ви помітили, що вона єдина не жаліється? Це все тому, що вона розуміє вплив телебачення. Насправді Катніс не жалілася, тому що не мала наміру довго залишатися з «зірковим загоном», однак усвідомлювала, що інакше їй у Капітолій не потрапити. Але якщо вона взагалі не жалітиметься, це також може викликати підозри. — Але ж це не просто гра, правда? — запитала я. — Ви ж не збираєтеся змарнувати наші таланти? — Не хвилюйся, — відповів Плутарх. — У тебе буде досхочу живих мішеней. Тільки не підірвися на міні ненароком. У мене й так багато клопоту, а якщо ще доведеться шукати тобі заміну… Тому гайда до Капітолія і покажіть нам справжнє шоу. Ми вилітали вранці. Я попрощалася з родиною, не сказавши їм, що захоплення Капітолія — майже та сама арена: те, що я їду на війну, вже саме по собі жахіття. Мама довго не відпускала мене. По її щоках котилися сльози, а коли мене забирали для участі в Іграх, сліз не було. — Не хвилюйся. Мені нічого не загрожує. Я навіть не справжній солдат. Ми — Плутархові телемаріонетки, — запевнила я її. Прим провела мене до дверей. — Як ти почуваєшся? — Дуже добре, знаючи, що тут Снігоу не зможе дістатися до тебе, — ! — мовила я. — Коли ми зустрінемося знову, то вже звільнимося від нього, — мовила Прим упевнено. А тоді обняла мене за шию. — Будь обережною. Я поміркувала, чи варто попрощатися з Пітою, однак вирішила, що це погано вплине на нас обох. Натомість кинула в кишеню перлину. Талісман на згадку про мого хлопця з хлібом. З усіх можливих місць вертоліт доправив нас в Округ 12 — тут улаштували пересадочний пункт. Цього разу не було вишуканих потягів, натомість нас посадили у звичайний товарняк, напхом напханий солдатами у темно-сірих одностроях, змушених спати на своїх наплічниках. За кілька днів ми мали висадитися в одному з тунелів, який вів до Капітолія, і решту шляху, тобто шість годин ходи, здолати пішки, ступаючи тільки на яскраво-зелену лінію, яка позначала безпечну територію. Нас висадили в таборі повстанців за десять кварталів від залізничної станції, на яку ми з Пітою прибували стільки разів. Тут уже було безліч солдатів. Загін 451 відіслали ставити намети у відведеному місці. Ця територія перебувала під контролем повстанців уже понад тиждень. Повстанці зуміли відтиснути миротворців, однак втратили при цьому чимало солдатів. Капітолійські сили відступили в місто й перегрупувалися. Нас розділяли всіяні мінами вулиці, порожні й такі принадні! Але на кожній вулиці чатувало безліч «секретів», які нам, щоб просуватися вперед, доведеться один по одному виводити з ладу. Мітчел поцікавився, чи варто боятися бомбардування з повітря, — ми почувалися беззахисними на такій відкритій місцевості,— однак Богз запевнив його, що хвилюватися не варто, адже повітряний флот Капітолія знищений частково в Окрузі 2, а частково під час наступу. Тому якщо в миротворців і залишились якісь винищувачі, вони все одно ними не ризикуватимуть. Притримають для того, щоб в останню хвилину Снігоу і його найближче оточення мали змогу втекти в якийсь президентський бункер. Наші ж вертольоти наказано не піднімати в повітря, бо капітолійські кулемети вже й так знищили їх чимало. Ця війна відбуватиметься на вулицях міста. Всі сподівалися, що вона принесе мінімум шкоди інфраструктурі міста, так само як і мінімум жертв. Повстанці прагнули отримати Капітолій неушко-дженим так само сильно, як Капітолій прагнув отримати Округ 13. Спливло три дні, і загін 451 ризикував здохнути від нудьги. Кресида зі знімальною групою фільмували, як ми стріляємо. Нам веліли стріляти навмання, бо якби повстанці цілили одразу в «секрети», то Капітолій за дві хвилини збагнув би, що в нас є голограма. Тому ми гаяли час, цілячись у все підряд, і все це задля того, щоб збити Капітолій із пантелику. Здебільшого ми стріляли в потрощені вибухами мозаїчні шибки на фасадах будинків. Я підозрювала, що без монтажу не обходилося: стріляли ми невідомо куди, а глядач на екрані бачив, як руйнується яка-небудь важлива ціль у Капітолії. Час від часу з’являлася потреба в снайперах. Угору одразу злітало вісім рук, однак нас із Гейлом і Фінеєм ніколи не вибирали. — Сам винен — ти завжди готовий позувати на камеру, — мовила я Гейлові. Якби поглядом можна було вбити, від мене б уже мокрого місця не лишилося. Гадаю, вони самі не знали, що робити з нами трьома, а особливо зі мною. Костюм Переспівниці був зі мною, але мене увесь час знімали в однострої. Іноді з рушницею, іноді з луком. Так ніби Округ 13 не хотів остаточно втратити Переспівницю, але водночас ототожнював мене зі звичайним солдатом. Оскільки мені було байдуже, я радіііе розважалася, ніж сумувала, уявляючи, які суперечки зараз точаться в Окрузі 13. Про людське око я демонструвала своє незадоволення нашим тут байдикуванням, а тим часом обмірковувала свій таємний план. Усім нам видали звичайну паперову карту Капітолія. Місто мало форму майже ідеального квадрата. Лінії (вертикальні були позначені буквами, а горизонтальні — цифрами) поділяли квадрат на менші квадратики, утворюючи решітку. Я наполегливо вивчала карту, запам’ятовуючи кожне перехрестя й кожну вуличку, однак на практиці це навряд чи допоможе. Всі тут користувалися голограмою Плутарха. Кожен командир мав наручний пристрій, який називався «Голо» і проектував тривимірне зображення, як те, що нам показували в Ставці. За допомогою цих пристроїв можна було збільшити будь-який квадратик решітки, аби визначити, які «секрети» там заховано. «Голо» — найкраща у світі карта, цей пристрій нікуди не приєднаний, він не здатний ні отримувати сигнали, ні надсилати їх. Що моя паперова карта в порівнянні з «Голо»? «Голо» активується тільки від голосу командира. Але після активації «Голо» виконує вказівки й інших голосів — отже, якщо Богза вб’ють або смертельно поранять, хтось інший зможе перебрати командування на себе. Якщо хтось із загону повторить слово «ягода» тричі, «Голо» вибухне, підірвавши все на п’ять метрів навколо. Це заходи безпеки — на той раз, якщо ми потрапимо в полон. Ніхто навіть не ставить під сумнів, що будь-який солдат вчинить так без жодних вагань. Тому мені потрібно просто вкрасти в Богза активоване «Голо» і непомітно втекти. Боюся, буде легше вкрасти в нього зуби. Зранку на четвертий день солдат Ліг 2 наскочила на неправильно позначений на «Голо» «секрет». Виявилося, ще це не мутанти, як вважали повстанці, а ціла злива металевих дротиків. Один дротик поцілив їй просто у голову. Медики не встигли нічого вдіяти — вона померла миттєво. Плутарх пообіцяв якнайшвидше прислати заміну. Наступного вечора прибув новий солдат. Без наручників. Без охорони. Він наближався від залізничної станції, а на плечі в нього бовталася рушниця. Весь підрозділ був вражений і розгублений, залунали протести, але на руці Піти свіжим чорнилом було відбито 451. Богз забрав у нього зброю і пішов дзвонити в Округ 13. — Нічого він не вдіє,— мовив Піта. — Президент власноруч підписала моє призначення. Вона вирішила, що агітки у вас якісь пісні. Можливо, так і було. Але якщо Коїн прислала сюди Піту, у неї на гадці могло бути ще дещо. Наприклад, що я принесу їй більше користі не жива, а мертва. Частина 3
Вбивця

 



 

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка