Сюзан Коллiнз Переспівниця



Сторінка5/11
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

РОЗДІЛ 1




 

Зойк народився у найглибшій глибині нутра і, розітнувши все тіло, застряг у горлі. Я оніміла, немов авокс, похлинулася власним горем. Навіть якби я змогла розслабити шийні м’язи, випустити зойк із грудей, чи хтось почув би його? У кімнаті здійнявся справжній балаган. Звідусіль сипалися запитання й відповіді, всі намагалися розшифрувати Пітині слова. «А ви… в Окрузі 13… помрете ще до ранку!» Однак ніхто й не обмовився про самого посланця, чия кров заляпала білу підлогу. — Тихо! — гаркнув упевнений голос. Усі очі здивовано витріщилися на Геймітча. — Тут немає нічого загадкового! Хлопець хотів сказати, що нас сьогодні атакують. Тут. В Окрузі 13. — Звідки в нього така інформація? — Як ми можемо йому довіряти? — Звідки така впевненість? Геймітч безсило застогнав: — Поки ми тут сперечаємося, його б’ють, до крові б’ють! Яких доказів вам іще потрібно? Катніс, допоможи мені! Подумки я добряче потрусила себе, щоб повернути собі дар мовлення. — Геймітч має рацію. Мені не відомо, звідки в Піти така інформація. І я не знаю, чи вона правдива. Але він вірить, що це гак. І зараз у Капітолії…— я не змогла вимовити вголос те, що в Капітолії робить із ним зараз Снігоу. — Ви його не знаєте, — мовив Геймітч до Коїн. — А ми знаємо. Готуйте людей до евакуації. Однак президент, здається, зовсім не стривожилася — просто не очікувала такого повороту подій. Здається, вона добирала потрібні слова, постукуючи пальцем по панелі управління. Коли вона заговорила, її голос звучав упевнено та спокійно, а зверталася вона до Геймітча: — Звісно, ми готові до такого сценарію. Хоча останні кількадесят років свідчать, що Капітолій усвідомлює: пряма атака на Округ 13 така ж страшна для Капітолія, як і для нас. Ядерні ракети вибухнуть, пошириться радіація, і це матиме непередбачувані наслідки. Ба навіть незначне бомбардування може серйозно пошкодити нашу базу, якою вони досі сподіваються заволодіти. Ну і, звісно, Капітолій боїться контратаки. Хоча, зважаючи на наше союзництво з повстанцями, цілком імовірно, що Капітолій готовий ризикнути. — Ви гадаєте? — запитав Геймітч надто вже щиро, але в Окрузі 13 іронію мало хто розуміє. — Так. У будь-якому разі ми вже давно готові до евакуації п’ятого ступеня, — мовила Коїн, — тому просто дотримуватимемося інструкції. Вона швидко затарабанила пальцями по клавіатурі, віддаючи відповідний наказ. І щойно її погляд відірвався від монітора, почалося. За час мого перебування в Окрузі 13 було уже дві навчальні евакуації першого ступеня. Про першу з них я взагалі нічого не пам’ятала — лежала в інтенсивній терапії в лікарні, а важким пацієнтам, здається, дозволялося не брати участі в евакуації, оскільки це могло погіршити їхній стан. Смутно пригадувався голос, який наказував людям збиратися в жовтих зонах. Під час евакуації другого ступеня (яка оголошується при невисокому ризику — наприклад, при карантинах, коли всіх мешканців перевіряють під час епідемії грипу) ми повинні були пройти у свої кімнати й просто сидіти там. У той день я заховалася в комірчині, ігноруючи сигнали, які линули з системи сповіщення, і спостерігала за павучком, який плів павутинку… Жодна з цих евакуацій не підготувала мене до гучних сирен, які завили звідусіль. Такий звук неможливо було ігнорувати — здається, його створили навмисно для того, щоб сіяти паніку. Але ж це був Округ 13 — тут ніхто ніколи не панікував. Богз вивів нас із Фінеєм зі Ставки, провів коридором і вказав на широкий сходовий майданчик. Сюди стікалися потоки людей, утворюючи єдину річку, яка бігла вниз. Ніхто не сварився і не намагався протиснутися вперед. Навіть діти не капризували. Ми спускалися вниз, поверх за поверхом, не перекинувшись і словом, — хіба щось почуєш за такого виття сирен? Я роззирнулася, шукаючи маму і Прим, але в такому натовпі важко було когось розгледіти. Сьогодні вони обидві мали працювати в лікарні, отже, просто не могли не почути сирен. У вухах калатало, а в очах миготіло. Глибина була, як у шахті. Однак був один плюс: що глибше ми спускалися під землю, то менше було чутно звук сирен. Так ніби ті сирени мали тиснути на нас фізично, заганяючи в підземелля, — швидше за все, так воно й було. Маленькі групки людей почали відколюватися від загального потоку й зникати за дверима на різних поверхах; мене Богз вів дедалі нижче, аж поки сходи не вивели нас у велику печеру. Я хотіла вже була зайти, але Богз затримав мене і вказав на сканер, до якого я повинна була піднести руку із розкладом. Без сумніву, вся інформація збиралася десь у комп’ютері: влада округу 13 мала пересвідчитися, що всі без винятку жителі евакуйовані. Було важко визначити, якого походження це місце — природного чи техногенного. Деякі зони були суцільно кам’яні, тоді як інші підтримувалися залізною арматурою та бетонними балками. Тут була кухня, ванні кімнати і медпункт — це місце приготували для кількаденного перебування. По всій печері були з певними інтервалами розвішані таблички з білими літерами і цифрами. Богз саме пояснював, що ми повинні знайти зону, яка збігається з номерами наших кімнат, — у моєму випадку зону «Е», бо я жила в кімнаті «Е», — коли до нас підійшов Плутарх. — А, ось де ви, — мовив він. Останні події, здається, зовсім не вплинули на його піднесений гумор — він досі тішився успіхом Біпера під час прямої трансляції. Як завжди, він за деревами бачив ліс, окремі дерева його не цікавили: йому було байдуже, чи покарають Піту, йому плювати було на неминуче бомбардування Округу 13.— Катніс, гадаю, це не зовсім вдалий момент: із Пітою сталася прикрість і все таке, але хочу нагадати, що за тобою всі стежитимуть. — Що? — мовила я. Просто не могла повірити, що він назвав те, що сталося з Пітою, просто прикрістю. — Я маю на увазі людей, які сидітимуть із тобою в бункері. Вони спостерігатимуть за тобою і перейматимуть твою поведінку. Якщо ти поводитимешся спокійно та врівноважено, інші наслідуватимуть тебе. Якщо ж ти панікуватимеш, інші можуть також заразитися, — пояснив Плутарх. Я не відривала від нього очей. — Вогонь поширюється легко, так би мовити, — провадив він, так ніби до мене туго доходило. — То мені поводитися, як перед камерами, Плутар-ху? — мовила я. — Так! Чудово! Люди завжди відважніші, коли опиняються на публіці,— сказав він. — Подивись тільки, яку відвагу щойно виявив Піта! Ще трошки — і я б дала йому ляпас. — Маю повернутися до Коїн, перш ніж зачиняться всі входи. А ти тут працюй! — мовив він і вийшов. Я підійшла до таблички з великою буквою «Е». Нам відвели площу чотири на чотири метри — наша територія була відмічена лініями на підлозі. До стіни кріпилися два довгі ліжка — отже, комусь із нас доведеться спати на підлозі; в кутку стояла квадратна скриня на речі. На заламінованому аркуші білого паперу було великими буквами надруковано: «ПРАВИЛА ПОВЕДІНКИ В БУНКЕРІ». Я зосереджено подивилася на папірець, але в очах мерехтіло. А тоді мені здалося, що на чорний текст впало кілька крапель крові. Поволі розпливчасті літери набрали різкості. Перший розділ називався «Після прибуття». 1. Переконайтеся, що всі ваші співмешканці спустилися в бункер. Мама з Прим іще не прийшли, але я була серед перших мешканців, які спустилися в бункер. Мабуть, вони обидві допомагали евакуювати пацієнтів. 2. Підійдіть до складу й отримайте один пакет спорядження на кожного мешканця вашої кімнати. Підготуйте територію для життя. Поверніть пакет (и) назад. Я оглянула печеру й розшукала склад — глибоку кімнату за високим прилавком. У чергу вишикувалося кілька людей, однак поки що там було досить тихо. Підійшовши до прилавка, я дала список мешканців нашої кімнати і попросила три пакети. Чоловік перевірив список, зняв із полички три пакети й кинув їх на прилавок. Закинувши один мішок собі за спину, ще два я взяла в руки. Коли я розвернулася, виявилося, що за моєю спиною вже встигла зібратися довга черга. — Вибачте, — мовила я, протискуючись крізь натовп. Питання часу? Чи все-таки Плутарх мав рацію? Невже ці люди наслідують мої дії? Повернувшись на свою житлову площу, я розкрила один із пакетів — там був тонкий матрац, постільний набір, два комплекти сірого одягу, зубна щітка, паста, гребінець і ліхтарик. Вивчивши вміст двох інших пакетів, я пересвідчилася, що вони мало чим відрізняються, але до їхнього складу входило два набори одягу — один сірий і один білий. Зрозуміло, що білий одяг призначався для мами і Прим, адже вони, якщо виникне потреба, допомагатимуть лікарям. Застеливши ліжка, я поскладала одяг і повернула пакети на склад. Не знала, що мені робити далі, тому почала вивчати наступне правило. 3. Чекайте на подальші інструкції. Всівшись на підлозі, я схрестила ноги й почала чекати. В кімнату повільно вливався безперервний потік людей, які займали й облаштовували свої місця. За кілька хвилин кімната була натоптана людьми. Може, мама з Прим залишаться на ніч із пацієнтами? Та ні, навряд чи. Вони були в списку, отже, повинні ночувати тут. Я уже почала хвилюватися, коли нарешті з’явилася мама. Я пошукала поглядом у неї за спиною Прим. — А де Прим? — запитала я. — А хіба вона не тут? — здивувалася мама. — З лікарні вона повинна була йти просто сюди. І вийшла на десять хвилин швидше за мене. Де вона? Куди вона могла подітися? Я на мить заплющила очі, намагаючись уявити її маршрут, як часто робила на полюванні. Ось вона почула звук сирен, кинулася на допомогу пацієнтам, кивнула, коли їй звеліли спускатися в бункер, а тоді, опинившись на сходах, завагалася. Але чому? Мої очі різко розплющилися. — Кіт! Вона повернулася по нього! — О ні,— простогнала мама. Та ми обидві знали, що так і було. Ми почали протискуватися між людей, які потоком лилися в бункер. Здалеку було видно, що охорона готується зачинити товсті металеві двері, повільно крутячи з обох боків залізні колеса. Тільки-но ці двері замкнуться, ніщо в світі не змусить солдатів відчинити їх знову. Можливо, це навіть буде їм непідвладно. Безцеремонно розштовхуючи людей, я гукала до солдатів, щоб вони зачекали на мене. Щілина між двома половинками дверей поступово зменшувалася; залишилося всього кілька дюймів, аж тут я просунула в шпарину руку. — Відчиніть двері! Випустіть мене! — заверещала я. На обличчях солдатів відбився переляк, і вони трохи притримали двері. Протиснутися назовні я не могла, та принаймні пальців мені не прищемили. Скориставшись нагодою, я протиснула в щілину плече. — Прим! — заверещала я. Мама благала солдатів відчинити двері, а я вертілася, намагаючись пролізти назовні.— Прим! І тут я нарешті почула на сходах віддалений тупіт. — Ми вже біжимо! — гукнула сестра. — Притримайте двері! — цього разу долинув голос Гейла. — Вони вже біжать! — крикнула я охоронцям, і ті трохи прочинили двері. Але я не зрушила з місця — боялася, що вони не чекатимуть і таки зачинять двері,— поки не побачила Прим: її щічки розчервонілися від бігу, вона засапалася, але тримала в руках Денді. Я затягнула її всередину. Одразу за нею заскочив Гейл — йому довелося розвернутися боком, щоб пронести в бункер багаж. Зрештою двері ляснули і замок голосно клацнув. — Про що ви тільки думали? — я злісно трусонула Прим, а тоді кинулася обнімати, прищемивши Денді. У Прим уже було готове пояснення: — Я не могла залишити його, Катніс. Удруге він би цього не пережив. Треба було бачити, як він метався кімнатою і завивав. Прибіг, щоб захистити нас. — Гаразд. Гаразд, — я кілька разів глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися, відступила на крок і підняла Денді за шкірку. — Слід було втопити тебе, коли я ще мала таку можливість. Притиснувши вуха до голови, він виставив одну лапку вперед. Однак я випередила його і зашипіла першою — і це, здається, трохи рознервувало його, оскільки він вважав шипіння своєю прерогативою. Натомість він безпомічно нявкнув, і звісно, сестра одразу стала на його захист. — Катніс, прошу, не дражни його, — мовила вона, притискаючи Денді до грудей. — Він і так засмучений. Від усвідомлення, що я образила почуття цього нахабного кота, мені захотілося подражнити його ще раз. Але Прим так за нього переживала! Тому я уявила собі рукавички, обшиті по краю хутром Денді: такий образ допомагав мені миритися з цим котом не один рік. — Гаразд. Вибач. Ми під великою літерою «Е». Йди покажи йому нашу хату. Прим пішла, а я опинилася віч-на-віч із Гейлом. У руках він тримав коробку з медичними препаратами з нашої кухні в Окрузі 12 — з того місця, де ми востаннє розмовляли, цілувалися… байдуже. А ще на плечі в нього висіла моя мисливська торба. — Якщо Піта правий, то ці речі не мали шансів на порятунок, — мовив він. Піта. Кров дощовими краплями стікає по шибці. Кров чорніє на черевиках… — Дякую… за все, — вичавила я. — А що ти робив у нашій кімнаті? — Просто перевіряв, — мовив він. — Я в сорок сьомій, якщо знадоблюся. Потому як замкнулися двері, майже всі розійшлися по своїх місцях, тому коли я поверталася до свого місця, за мною спостерігало майже п’ять сотень людей. Я намагалася поводитись якнайспокійніше, адже й так нещодавно металася в натовпі, немов божевільна. От тільки обдурити людей навряд чи вдасться. Як важко бути взірцем! Хоча кому яке діло? Вони і так усі думають, що я несповна розуму. Чоловік, якого я штовхнула, пробираючись до дверей, здається, впав, тож тепер, потираючи забитий лікоть, позирав на мене підозріло. Я мало не засичала йому у відповідь. Прим примостила Денді на нижньому ліжку і замотала його у покривало, з якого визирала тільки мордочка. Прим завжди так робить, коли починається гроза і гримить. Грім — це єдине, чого боїться Денді. Мама обережно поставила коробку з ліками у скриню. А я всі-лася на підлогу, спиною прихилившись до стіни, — хотіла перевірити, що саме запакував Гейл у мою мисливську торбу. Книжку з лікарськими та їстівними рослинами, мисливську куртку, весільне фото моїх батьків і увесь вміст моєї шухляди. Моя брошка-переспівниця тепер входить у костюм Цинни, але мені повернувся золотий медальйон, срібний парашут із втулкою і Пітина перлина — це мої особисті скарби. Я замотала перлину в парашут і заховала глибоко в потайну кишеньку мисливської торби, так ніби це Пітине життя і ніхто не зможе відібрати його в нього, поки я насторожі. Несподівано сирени заглухли. З системи оповіщенні долинув голос Коїн: вона дякувала всім за зразкову евакуацію з верхніх поверхів, наголошуючи, що це не тренування: Піта Мелларк, переможець з Округу 12, у прямій трансляції по телебаченню натякнув на можливе бомбардування. І саме в цю мить вибухнула перша бомба. Вибух струсонув усе моє нутро: здавалося, завібрував шлунок, заторохтіли кістки й зуби. Першою думкою було: ми всі помремо. Очі мої так і шукали на стелі величезні тріщини, я очікувала граду каміння, але бункер тільки здригнувся. Світло погасло, і в абсолютній темряві я трохи розгубилася. Звуки — зойки, прискорене дихання, схлипування дітей, мало не божевільний сміх — завмерли. Аж тут запрацювали генератори, і з’явилося світло, слабке і тьмяне — не таке, як зазвичай в Окрузі 13. Радше схоже на те, яке було у нас удома в Окрузі 12, коли глупої зимової ночі в кімнаті горіли свічки й коминок. У сутінках я потягнулася до Прим і, намацавши її ногу, присунулася ближче. Заспокійливим голосом вона вмовляла Денді: — Все гаразд, маленький, усе гаразд. Тут ми в безпеці. Мама обняла нас обох, і на якусь мить я дозволила собі знову стати маленькою і поклала голову їй на плече. — Це дрібниці в порівнянні з бомбардуванням Округу 8,— мовила я. — Мабуть, це підземні снаряди, — сказала Прим дуже спокійно, щоб не лякати кота. — Нам про них розповідали на лекції для новоприбулих. Вони вгризаються глибоко в землю і тільки тоді вибухають. Адже немає сенсу бомбардувати поверхню Округу 13. — Це ядерні снаряди? — запитала я, а по шкірі в мене аж мурашки пробігли. — Не обов’язково, — відповіла Прим. — Просто страшенно потужні. Але… мабуть, бувають і ядерні. Через темряву я не бачила важких металевих дверей у кінці бункера. Чи зможуть вони захистити від ядерної атаки? Та навіть якщо й не пропустять усередину радіації, що здавалося мені малоймовірним, то чи зможемо ми коли-небудь звідси вийти? Мене не на жарт налякала думка про те, що доведеться провести решту життя у цьому кам’яному склепі. Я насилу стрималася — кортіло кинутися до дверей і заверещати, щоб мене негайно випустили. Однак це марно. Мене б усе одно не випустили, і тоді в мене почалася б істерика. — Ми так глибоко під землею, що я майже на сто відсотків упевнена — нам нічого не загрожує,— сказала мама тихо. Може, вона думала про батька, якого розірвало на шматки десь глибоко в копальні? — Хоча вони вже близько підібралися. Дякувати провидінню, що Піті випав шанс нас попередити. Випав шанс. Це просте визначення включало все, що вимагалося від Піти, аби нас попередити: знання, можливість, відвагу. І ще щось, для чого я не могла підібрати слова. Мені здалося, ніби Піта переборював себе, довго зважував, чи варто йому нас сповіщати. Але чому? Адже він так легко добирає слова, це його найбільший талант. Може, це після катування? Чи тут щось інше? Ознаки божевілля? Світло стало трохи яскравішим, і голос Коїн, цього разу похмуріший, звернувся до громадян: — Очевидячки, інформація, яку надав нам Піта Мел-ларк, виявилася правдивою, і тепер ми багато чим йому завдячуємо. Датчики встановили, що перша атака була не ядерна, однак дуже потужна. Ми очікуємо на продовження. Поки що просимо всіх громадян залишатись у відведених їм місцях, аж поки не надійдуть інші вказівки. До нас підійшов солдат і повідомив, що маму чекають у першому пункті надання невідкладної допомоги. Мама не хотіла залишати нас самих, хоча пункт розташувався кроків за тридцять. — З нами все буде гаразд. Справді,— запевнила я її.— Гадаєш, повз нього може щось проскочити? — я показала пальцем на Денді, який так голосно зашипів у відповідь, що всі ми засміялися. Навіть мені стало його шкода. Потому як мати пішла, я мовила до Прим: — Залізай із ним у ліжко, Прим, гаразд? — Знаю, це смішно… але я боюся, що під час атаки ліжко може обвалитися, — відповіла вона. Якщо дійде до такого, то завалиться весь бункер і поховає нас усіх тут живцем, однак я вирішила тримати цю думку при собі. Натомість я мовчки витягнула зі скрині всі речі та зробила для Денді кубельце. А тоді підсунула ще один матрац до свого, і ми з Прим вмостилися разом на підлозі. Нам дозволили розбитися на маленькі групи та сходити у ванні кімнати почистити зуби, однак купання відмінили. Потім, скрутившись на матраці поруч із Прим, я вкрилася двома покривалами: в печері було холодно і вогко. Незважаючи на постійну увагу, яку йому приділяла Прим, Денді здавався нещасним: він скрутився в кубельці й важко зітхав по-котячому. Незважаючи на обставини, за яких ми тут опинилися, я була невимовно рада, що отримала нагоду провести більше часу з сестрою. Відтоді як я опинилася тут, — ні, відтоді як я брала участь у перших Голодних іграх, — у мене зовсім не було для неї часу. Я не піклувалася про неї так, як робила це завжди, як повинна була б. Зрештою, це ж Гейл повернувся до нашої кімнати, щоб перевірити, чи не залишилося там когось. Гейл, а не я. А це вже щось означало. Я жодного разу не питала Прим, як вона тут почувається, як поборола шок від зруйнування Округу 12 і переїзду. — Як тобі тут, Прим? Подобається в Окрузі 13? — запитала я. — В цю мить? — запитала вона. Ми обидві розсміялися. — Іноді я сумую за домівкою. А тоді згадую, що немає за чим сумувати. Тут я почуваюся в безпеці. Тут ми можемо не хвилюватися за тебе. Принаймні не так сильно, — вона замовкла, а тоді на її вустах розцвіла сором’язлива усмішка. — Здається, мене вчитимуть на лікаря. Оце так новина! — Ну звісно, що вчитимуть. Було б нерозумно змарнувати такий талант. — За мною спостерігали, коли я допомагала в лікарні. Я вже почала відвідувати медичні курси. Для початківців. Чимало я знаю ще з дому. Однак треба ще багато чого навчитися, — сказала Прим. — Чудово, — 1 мовила я. Прим стане лікаркою. В Окрузі 12 вона не могла і мріяти про таке. В душі в мене мов сірничок запалили. Заради такого майбутнього варто боротися. — А ти, Катніс? Як ти все це витримуєш? — вона легкими лагідними рухами куйовдила шерсть Денді.— Я б не сказала, що з тобою все гаразд. Це правда. Зі мною не все гаразд. Тому я розповіла їй про Піту, про те, як сильно він змінився, і про те, що постійно думаю про нього — уявляю, як його вбивають. Денді довелось якийсь час посидіти на самоті, бо Прим приділила всю свою увагу мені. Вона присунулася ближче й ніжно гладила мені волосся. Я замовкла, бо більше не було що розказувати, тільки серце щеміло. Може, в мене серцевий напад, однак не варто звертати уваги. — Катніс, не думаю, що президент Снігоу стратить Піту, — мовила Прим. Ну звісно, вона це каже, щоб мене заспокоїти. Але наступні слова стали для мене несподіванкою: — Тоді в нього не залишиться зброї проти тебе. Він не зможе більше завдавати тобі болю. Раптом я згадала ще одну дівчину, яка пройшла через усе зло, яке було в запасі в Капітолія, — Джоанну Мейсон, трибута з Округу 7, що з нею ми познайомилися на останніх Іграх. Коли я спробувала відмовити її іти в джунглі, де сойкотуни скрикували голосами наших близьких, наче їх катували, вона відповіла: «Мені не зможуть завдати болю. Я не така, як усі. На світі не зосталося нікого з тих, кого я любила». Я зрозуміла, що Прим має рацію. Снігоу не може дозволити собі такої розкоші — вбити Піту, особливо тепер, коли Переспівниця завдає стільки клопоту. Він уже вбив Цинну. Зруйнував мою домівку. До моєї родини, до Гейла і навіть Геймітча йому не дотягнутися. Піта — це єдине, що в нього залишилось. — Як гадаєш, що з ним буде? — запитала я. Коли Прим заговорила, мені здалося, що їй щонайменше тисяча років — такою мудрою була її відповідь. — Капітолій піде на все, щоб тебе зламати.

РОЗДІЛ 2




 

Що здатне мене зламати? На це запитання я шукала відповідь усі наступні три дні, поки ми сиділи в підземному ув’язненні. Що здатне мене зламати, знищити, зруйнувати? Я ні з ким не ділилася своїми думками, хоча вони цілковито мене поглинули, та сама не могла думати ні про що інше, мені не хотілося ні їсти, ні спати: щоночі мене переслідували кошмари. За цей час на Округ 13 скидали бомби ще чотири рази. Бомбардування були надзвичайно потужні, завдали багато шкоди, але нічого фатального. Кожне тривало кілька годин, так ніби Капітолій розтягував задоволення. Тільки-но ти починаєш думати, що все позаду, як нутрощі знову здригаються від ударної хвилі. Схоже, що основним завданням цього бомбардування було потримати нас в ув’язненні, а не знищити. Добряче зруйнувати округ. Завдати людям побільше клопоту з відновлюваль-ними роботами. Але стерти з лиця землі? Ні. Коїн мала рацію. Ніхто не нищить те, чим сподівається заволодіти у майбутньому. Тадаю, що наразі Капітолій хотів припинити наші «Атаки в ефірі» й таким чином прибрати мене з телеекранів жителів усього Панему. Ми майже не отримували інформації про те, що відбувалося на поверхні. Екрани лишалися чорними, і тільки з радіопередавачів час від часу лунав голос Коїн, яка повідомляла про чергове бомбардування й види бомб. Отже, війна тривала, а!ле ніхто з нас не знав, на якому вона етапі. Тут, у бункері, ми також жили за певним розпорядком. Дотримувалися суворого розкладу харчування і купання, тренування і сну. Аби бодай трохи розвіяти нудьгу, нам було дозволено спілкуватися. Дуже скоро завдяки Денді наша «кімната» набула популярності і серед дітей, і серед дорослих. Завдяки вечірній грі у «крученого кота» Денді став справжньою зіркою. Це я її вигадала кілька років тому, в один із довгих нудних зимових вечорів. Потрібно було просто водити по землі промінчиком ліхтарика, а Денді намагався його зловити. Я любила цю гру, бо так мені здавалося, що Денді мав дурненький вигляд. Хай там як, усі вважали його розумним і чарівним. Мені навіть видали додатковий комплект батарейок — небачене марнотратство! — з цією метою. Жителі Округу 13 так давно не мали розваг! Саме третього вечора, граючись із Денді, я відповіла собі на запитання, яке так мене мучило. «Кручений кіт» — чудова метафора у моїй ситуації. Я — це Денді. Піта, якого я понад усе хочу захистити і вберегти, — це світло ліхтарика. Доки Денді вірить у те, що в нього є шанс зловити миготливе світло, доти він стрибає, сичить, злоститься. (Саме так поводилась я після того, як мене забрали з арени і я дізналася, що Піта живий). Коли світло гасне, Денді спочатку не розуміє, що сталося, він збентежений, але згодом заспокоюється й починає займатися чимось іншим. (Саме так поводилася б я, якби Піта помер). Але єдине, що заводить Денді у глухий кут, — це коли я вмикаю світло, проте спрямовую промінчик високо на стелю, так що кіт не може доскочити. Тоді він тицяється туди-сюди, нявчить, не може заспокоїтися, і годі чимось відвернути його увагу. Він не припиняє дратуватися, поки я не вимкну світло. (Ось що намагається зробити зі мною Снігоу, от тільки мені не відомі правила гри). Можливо, Снігоу хоче, щоб я це зрозуміла. Важко було думати, що Піту катують заради відомостей про повстанців. Однак що може бути гірше за думку про те, що його катують заради того, щоб розчавити мене морально? Остаточно усвідомивши це, я таки почала ламатися. Після «крученого кота» ми лягали спати. Світло то спалахувало, то згасало; іноді лампи горіли на повну потужність, іноді — ледве жевріли, і ми тулилися одне до одного в цілковитій темряві. У нічний час лампи згасали майже повністю, і над кожним ліжком запалювалися нічники. Прим, яка зрештою повірила в те, що стіни не заваляться, спала обійнявшись із Денді на нижній полиці. Мама — на верхній. Я хотіла вилізти на верхню полицю, але мама переконала мене, щоб я лягла на підлозі, оскільки я дуже вертілася уві сні. Тепер я не вертілася, тепер мої м’язи були постійно напружені — я намагалася не розклеїтися. Біль у грудях повернувся, я майже фізично відчувала, як від серця врізнобіч тягнуться рани. Вони розкраяли все тіло — руки, ноги, обличчя. Ще один поштовх — і я розколюся на сотні крихітних уламків. Коли зрештою майже всі заснули, я обережно вислизнула з-під ковдри і навшпиньках вирушила на пошуки Фінея. Відчувала, що тільки він один у змозі зрозуміти мене. Він сидів на своєму місці під нічником, зав’язуючи й розв’язуючи мотузку, і навіть не вдавав, що намагається заснути. Коли я1- поділилася з Фінеєм своїм відкриттям щодо плану президента Снігоу, мене раптом осяяло: для Фінея це зовсім не новина. Саме так розчавили і його. — Енні. Ось як на тебе тиснуть, правда? — запитала я. — її арештували не тому, що хотіли вибити відомості про повстанців, — кивнув він. — У Капітолії знають, що я ніколи їй нічого не розповідав. Заради її ж безпеки. — О Фінею! Мені так прикро, — мовила я. — Ні, це мені прикро. Я мав тебе попередити. Раптом у пам’яті спливла сцена: я прив’язана до ліжка, скажена, люта, сама не своя. Це сталося після того, як мене викрали з арени. Фіней намагається мене заспокоїти, запевнити, що з Пітою нічого не станеться. «В Капітолії швидко втямлять, що він не знає геть нічого. Але його не вб’ють, адже його можна використати проти тебе». — Ти мене попереджав. У вертольоті. Тільки коли ти сказав, що Піту використають проти мене, я гадала — як наживку. Щоб заманити мене в Капітолій, — мовила я. — Байдуже, що я сказав. Було вже запізно: тобі б це вже не допомогло. Не попередив тебе ще перед Червоною чвертю — мав би й надалі тримати язика за зубами, — Фіней смикнув за кінець мотузки — і вузлик знову розв’язався. — Просто я не одразу все втямив. Після перших Ігор я думав, що ваш роман — вигадка, що ти просто підігруєш. Ми всі саме цього й очікували. Та коли Піту вдарило струмом і він мало не помер, я… — Фіней завагався. Я повернулася думками на арену. Згадала, як схлипувала, коли Фіней оживляв Піту. Збентежений вираз на обличчі Фінея. Те, як він списав мою поведінку на вдавану вагітність. — Що? Що ти? — Я збагнув, що помилявся. Ти справді його кохаєш. Не знаю, як саме. Можливо, ти сама цього не знаєш. Але будь-хто підтвердить мої слова, — мовив він лагідно. Будь-хто? Під час свого візиту перед Туром переможців Снігоу звелів мені поводитися так, щоб ні в кого не виникло жодних сумнівів щодо наших із Пітою почуттів. «Переконай мене», — сказав тоді Снігоу. Виходить, за кілька днів у джунглях під палючим сонцем мені таки вдалося його переконати. Тепер у нього з’явилася зброя, якої він так потребував, щоб мене розчавити. Ми з Фінеєм довго мовчали, спостерігаючи за вузликами, які то з’являлися, то зникали, та нарешті я мовила: — Як ти це витримуєш? Фіней здивовано глянув на мене. — А я і не витримую, Катніс! Це ж очевидно. Щоранку я прокидаюся від чергового кошмару, і навіть тоді не отримую полегшення… — почав був він, та щось у моєму виразі обличчя зупинило його. — Ліпше не вдаваймося в подробиці. Мені потрібно вдесятеро більше часу, щоб зібратися, аніж щоб знову розклеїтися. Йому відомо. Він мене розумів. Я глибоко вдихнула, збираючись на думці. — Що менше ти про це думатимеш, то краще, — мовив він. — Завтра вранці ми передовсім роздобудемо тобі мотузку, а поки що візьми мою. Решту ночі я провела на своєму матраці, одержимо зав’язуючи вузли, які Денді вивчав прискіпливим поглядом. Якщо якийсь вузол видавався йому підозрілим, він підкидав його у повітря і кілька разів кусав, поки той не розв’язувався. До ранку пальці мої понапухали, але я вперто продовжувала. Після двадцяти годин мовчанки Коїн нарешті повідомила, що ми можемо вийти з бункера. Наші колишні кімнати знищені під час бомбардування, нам доведеться переселитися в нові. Ми чемно прибрали за собою й рушили до дверей. На півдорозі до мене підійшов Богз і висмикнув мене з шереги. А тоді подав знак Фінею та Гейлу, щоб вони приєдналися до нас. Люди розступилися, пропускаючи нас уперед. Дехто навіть усміхався до мене: мабуть, гра у «крученого і кота» зробила популярним не тільки Денді. Ми вийшли з печери, піднялися сходами нагору, довгим коридором дісталися одного з ліфтів і зрештою опинились у Штабі оборони. Дорогою я не помітила ніяких руйнувань, проте ми й досі були дуже глибоко. Богз провів нас у кімнату, яка дуже нагадувала Ставку. Всі, хто сидів за столом: Коїн, Плутарх, Геймітч, Кресида й інші,— здавалися виснаженими. Хтось домігся, щоб принесли каву, — хоча, я впевнена, тут її розглядали як стимулянт, — і Плутарх обома руками вчепився у горнятко, так ніби боявся, що його от-от можуть відібрати. Нарада почалася з копита. — Вам чотирьом доведеться піднятися на поверхню, — мовила президент. — У вас є дві години на те, щоб відзняти матеріал про бомбардування, повідомити, що збройні сили Округу 13 не тільки не знищені, а й мають перевагу. І звісно, показати, що Переспівниця жива. Запитання є? — Можна і нам кави? — попросив Фіней. Нам подали дві чашки паруючої кави. Я бридливо втупилась у чорну рідину: ніколи не любила кави, — однак вирішила, що це допоможе мені триматися на ногах. Фіней долив у мою чашку трохи вершків і потягнувся до цукернички. — Рафінаду? — запитав він своїм награно-спокусливим тоном. Саме так ми познайомилися — Фіней запропонував мені цукровий кубик. Ми стояли з ним в оточенні коней і колісниць, одягнені й розмальовані для виїзду до публіки, — тоді ми ще не були союзниками. В той час я й не підозрювала, яких зусиль вартує йому просто жити. Приємні спогади викликали мимовільну посмішку. — Ось візьми, так буде смачніше, — мовив він своїм нормальним голосом і вкинув у мою чашку три кубики рафінаду. Я вирішила, що саме час переодягатися в костюм Переспівниці, й рушила з кімнати, коли раптом зловила сумний погляд Гейла, який він кинув на нас із Фінеєм. Ну що цього разу? Невже він вирішив, що між нами щось відбувається? Може, він бачив, як я йшла до Фінея минулої ночі? Щоб дістатися туди, я мала пройти повз Готорнів. Мабуть, саме це збило його з пантелику. Йому здається, що я проміняла його товариство на Фінеєве. Що ж, байдуже. Мої пальці спухли від мотузки, я мало не засинаю навстоячки, а знімальна група чекає від мене яскравого дійства. Снігоу катує Піту. Зараз мені байдуже, що думає Гейл. У новій гримерці в Штабі оборони підготовча команда хутенько вбрала мене в костюм Переспівниці, зачесала й наклала на обличчя мінімум макіяжу — ще моя кава не вистигла. За десять хвилин усі вже манівцями рухалися до виходу. Я поволі сьорбала каву; було важко не погодитися з Фінеєм: вершки і цукор таки впливали на її смак. Коли я допила до дна й сьорбнула осад, від насолоди по тілу аж мурашки пробігли. Здолавши останню драбину, Богз смикнув за важіль, і люк відчинився. В обличчя вдарило свіже повітря. Я пожадливо ковтала його й ковтала, і вперше за увесь час дозволила собі подумати про те, як остогидів мені бункер. Ми рушили в ліс, і мої руки самі потягнулися до листочків. Де-не-де листя вже почало скручуватися. — Який сьогодні день? — запитала я. Богз відповів, що за кілька днів прийде вересень. Вересень. А це означає, що Снігоу тримає Піту в своїх лапах уже п’ять, а може, й шість тижнів. Втупившись у листочок у' себе на долоні, я раптом затремтіла. І не могла зупинитися. Хапаючи ротом повітря, я в усьому винила каву. Під ногами почали траплятися уламки заліза. Ми підійшли до першої воронки — метрів тридцять завширшки і не знаю скільки завглибшки. Дуже глибока! Богз сказав, що якби ми розмістилися на десятьох верхніх поверхах, то загинули б до ноги. Обійшовши яму по краю, ми рушили далі. — Ці десять поверхів можна відбудувати? — запитав Гейл. — Можна, от тільки не найближчим часом. Бомбування завдало не так багато шкоди — знищено всього кілька запасних генераторів і птахофабрику, — пояснив Богз. — Ми просто їх законсервуємо. Коли ми ступили на територію, обгороджену парканом, виявилося, що дерев тут більше нема. Земля була просто всіяна воронками. Перед бомбардуванням усього декілька будівель Округу 13 містилися над землею: кілька пунктів безпеки, тренувальна зона і приблизно тридцять сантиметрів верхнього поверху, обшитого металом, — саме тут було віконечко Денді. Звісно, метал не міг захистити навіть від легкої атаки. — Скільки часу ви виграли завдяки тому, що хлопець нас попередив? — гукнув Геймітч. — Наша система сповістила би про наближення бомбардувальників приблизно за десять хвилин до їхньої появи, — мовив Богз. — Але ж він допоміг, так? — запитала я. Не переживу, якщо він скаже «ні». — Певна річ, — відповів Богз. — Ми встигли евакуювати всіх жителів. У таких випадках важить кожна секунда. А десять хвилин — це сотні врятованих життів. «Життя Прим, — подумала я. — І Гейла». Вони дісталися бункера всього за кілька хвилин до початку атаки. Можливо, саме Піта їх урятував. Треба додати їхні імена до списку того, за що я ніколи не зможу йому віддячити. У Кресиди виникла ідея зазняти мене на тлі руїн колишнього Будинку правосуддя. Такий собі жарт, оскільки Капітолій кількадесят років поспіль використовував це тло, доводячи, що округу більше не існує. Після нещодавньої атаки за кілька метрів од Будинку правосуддя зяяла величезна вирва. Коли ми наблизилися до того місця, де був колись центральний вхід, Гейл жестом на щось указав, і всі зупинилися. Спочатку я не могла втямити, в чому справа, а тоді побачила, що земля всіяна свіжими рожевими й червоними трояндами. — Не торкайтеся! — скрикнула я. — Це для мене! В ніс ударив солодкавий уїдливий запах, і в грудях шалено закалатало серце. Виходить, мені не привиділося. Спершу в моїй кімнаті залишили троянду. А тепер переді мною друге послання Снігоу. Рожеві й червоні красуні на довгих ніжках — такі самі квіти, як прикрашали наше з Пітою «гніздечко закоханих» у день інтерв’ю з переможцями. Ці квіти призначалися не для одного, а для пари закоханих. Я постаралася все пояснити. Після детального огляду виявилося, що це абсолютно безпечні генетично модифіковані сорти троянд. Дві дюжини квітів. Трохи прив’ялих. Швидше за все, їх розсипали тут після останньої хвилі бомбардування. Команда в спеціальних костюмах зібрала їх і відвезла геть,і Я була абсолютно впевнена, що в них не знайдуть нічого особливого. Снігоу знав, що робить. Він прислав їх із тією ж метою, з якою наказав забити на моїх очах Цинну. Щоб розчавити мене морально. Як і тоді, я скипіла від люті, готова до відсічі. Та поки Кресида розставила по місцях Полідевка й Кастора, на мене накотила тривога. Я страшенно втомилася, мої нерви були напнуті як струни, і з тієї миті, як я побачила троянди, я не могла думати ні про що, крім Піти. Ліпше б я не пила тої кави! Чого-чого, а стимулянтів мені зараз зовсім не потрібно. Я тремтіла так, що це помітили всі, а ще я не могла ніяк відсапатися. Після кількох днів, проведених у бункері, я постійно мружилася, від яскравого світла боліли очі. И хоча надворі дув прохолодний вітерець, з обличчя у мене котилися великі краплі поту. — То що мені конкретно робити? — запитала я. — Скажи кілька речень, щоб показати: ти жива і борешся, — мовила Кресида. — Гаразд, — стала я на позицію й подивилася на червону лампочку. І дивилася, і дивилася… — Вибачте. Але я не знаю, що казати. До мене підійшла Кресида. — З тобою все гаразд? Я кивнула. Кресида витягнула з кишеньки хустинку і втерла мені обличчя. — Може, давай я запитуватиму, а ти відповідатимеш? — Гаразд. Так мені буде легше. Щоб приховати тремтіння, я схрестила руки на грудях. Поглянула на Фінея — він весело задер угору обидва великі пальці. Однак його самого добряче трусило. Кресида все підготувала. — Отже, Катніс. Ти пережила нещодавнє бомбардування Округу 13, здійснене Капітолієм. Які твої враження в порівнянні з бомбардуванням округу 8? — Цього разу ми були так глибоко під землею, що не відчували ніякої реальної загрози. Округ 13 живий, так само як і…— мій голос здригнувся, і з горла вилетів сухий рипучий звук. — Спробуй сказати це речення ще раз, — мовила Кресида. — «Округ 13 живий, так само як і я». Я вдихнула на повні груди. — Округ 13 живий, так само… Ні, щось було не так. Присягаюся, я досі відчувала запах тих троянд! — Катніс, усього одне речення — і ти на сьогодні вільна. Обіцяю, — сказала Кресида. — «Округ 13 живий, так само як і я». Щоб розслабитися, кілька разів я помахала руками. Тоді вперлася кулаками в стегна, а потім просто звісила руки долі. Рот наповнився слиною, і я відчула, як до горла підкочується нудота. Ковтнувши, я розтулила рота, щоб вимовити нарешті те дурне речення, але не змогла, кинулася в ліс і розридалася. Неможливо бути Переспівницею! Неможливо бодай вимовити одне дурне речення. Бо тепер я знаю, що будь-яке моє слово окошиться на Піті. Його катуватимуть. Але не вб’ють, ні, Капітолій не настільки милосердний. Снігоу все зробить, аби Піта за життя мріяв про смерть. — Знято, — мовила Кресида тихо. — Що з нею таке? — запитав Плутарх пошепки. — Вона збагнула, для чого Снігоу Піта, — відповів Фіней. До мене долинуло одностайне зітхання: тепер я знаю все. Цього вже не змінити. А Округ 13 не просто ризикує втратити Переспівницю — я цілковито розчавлена. Мабуть, усім; зараз хотілося мене співчутливо пригорнути. Але єдиною людиною, яка могла мене втішити, був Геймітч, бо він також любив Піту. Простягнувши до нього руки, я щось зронила — мабуть, покликала його на ім’я, і він одразу ж обняв мене й поплескав по спині. — Все добре. Все буде гаразд, люба. Ми сіли на уламок мармурової колони; я схлипувала, а Геймітч пригортав мене за плечі. — Я більше не можу, — мовила я. — Знаю, — сказав Геймітч. — Я тільки й думаю, що буде з Пітою через те, що я згодилася стати Переспівницею! — випалила я. — Знаю, — Геймітч дужче обняв мене. — Ви помітили? Як дивно він поводився? Що з ним роблять? Схлипуючи, я хапала ротом повітря, однак вичавила з себе ще одну останню фразу: — Це я в усьому винна! А тоді в мене почалася істерика, руку мені протяла голка — і світ поплив перед очима. Мені дали якісь справді міцні ліки, бо прокинулась я аж на другий день. Однак мій сон усе одно не можна було назвати спокійним. Уві сні я блукала в темряві, лазила покинутими похмурими місцями. Розплющивши очі, я побачила Геймітча — він сидів у кріслі біля мого ліжка. Шкіра його здавалася неприродно блідою, а очі були налиті кров’ю. Я згадала про Піту — і знову затремтіла. Геймітч нахилився і потиснув мені плече. — Все гаразд. Ми спробуємо витягнути Піту. — Що? Нісенітниця якась! — Плутарх вислав рятувальну команду. У нього є в Капітолії свої люди, і він гадає, що ми зможемо врятувати Піту, — сказав він. — Чому ж ми не зробили цього раніше? — запитала я. — Бо це дорого. Але всі погодилися, що в нашій ситуації треба діяти саме так. Такий самий вибір перед нами постав і на арені: зробити все можливе, щоб зберегти тебе. Ми не можемо втратити Переспівницю зараз. А ти не зможеш боротися, знаючи: хай що ти зробиш, це окошиться на Піті…— Геймітч подав мені чашку. — Ось, випий. Повільно сівши в ліжку, я зробила кілька ковтків води. — Що ви маєте на увазі, коли кажете «дорого»? Геймітч знизав плечима. — Буде викрито чимало людей, які працюють під прикриттям. Хтось може загинути. Але пам’ятай: хтось гине щодня. І справа не тільки в Піті: ми також спробуємо врятувати Енні для Фінея. — Де він? — запитала я. — Спить отам за перегородкою, йому також штрикнули заспокійливе. Потому як тебе приспали, він мов із ланцюга зірвався, — мовив Геймітч. Я ледь помітно всміхнулася. — Гарненькі зйомки вийшли: ви двоє зламалися, а Богзові довелося очолити місію з визволення Піти. — Якщо операцію очолює Богз, тоді немає про що хвилюватися, — мовила я. — О так, він головний. Обирали добровольця, і я теж махав рукою, але він удав, що не зауважив мене, — мовив Геймітч. — Бачиш? Він таки розсудливий. Щось було не так. Надто наполегливо Геймітч намагався розвеселити мене. Це не в його стилі. — А хто ще зголосився на добровольця? — Гадаю, їх було семеро, — мовив Геймітч ухильно. У мене стислося серце. — Хто ще, Геймітчу? — не купилась я. Геймітч зрештою здався. — Ти сама знаєш хто, Катніс. Ти сама знаєш, хто зголосився першим. Ну звісно, що знаю. Гейл.
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка