Сюзан Коллiнз Переспівниця



Сторінка3/11
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
РОЗДIЛ 5




Ще одна сила, якій треба коритися. Ще один владний гравець, який вирішив використати мене як пішака у своїй грі,— от тільки не завжди все йде по плану. Спочатку продюсери хотіли зробити з мене зірку, а тоді насилу загладили скандал з отруйними ягодами. Потім президент Снігоу хотів із моєю допомогою загасити вогонь повстання, а це призвело до посилення опору. Наступними були повстанці, які силоміць викрали мене з арени, щоб я стала їхньою Переспівницею, і довго не могли змиритися з тим, що я не хочу крил. А тепер ще й Коїн зі своїм дорогоцінним ядерним арсеналом і абсолютним контролем над Округом 13. Вона перша збагнула, що приручити Переспівницю набагато важче, ніж зловити. Що в мене свої плани і мені не варто довіряти. Вона перша пригрозила мені розправою публічно. Я занурила пальці в густий шар бульбашок у ванні. Перший пункт плану — вимити мене, а тоді вже вирішувати, що робити далі. Волосся у мене посічене на кінчиках і попалене кислотою, шкіра попечена, а руки й обличчя вкриті потворними шрамами. Підготовчій команді доведеться добре попрацювати, щоби спершу зробити з мене красуню, а тоді пошарпати, обпалити й пошрамувати в привабливіший спосіб. — Перший етап — базовий рівень краси, — звеліла Фульвія сьогодні вранці.— А далі побачимо, що вийде. Базовий рівень краси — значить, я повинна мати такий вигляд, ніби щойно прокинулася й вилізла з ліжка: зовнішність майже ідеальна, однак природна. Нігті повинні бути рівненькі, але без жодної краплі лаку. Волосся — м’яке та блискуче, але без укладки. Шкіра — гладенька й чиста, але не підфарбована. З тіла слід повисмикувати все зайве волосся й замалювати кола під очима, але не виділяти й не підкреслювати жодної риси. Здається, Цинна дав саме такі вказівки того дня, коли я вперше приїхала в Капітолій як трибут. Але зараз усе не так: тоді я була учасником Ігор, а тепер я повстанець, тож маю бути схожа на себе реальну. Однак, здається, телевізійна версія повстанця трохи відрізняється від повстанця справжнього. Відмившись нарешті від мильної піни, я обернулась — і побачила, що на мене вже чекає Октавія з рушником у руках. Вона неймовірно змінилася: тепер це була зовсім не та жінка, з якою я познайомилась у Капітолії. Без барвистого одягу, густого макіяжу, підфарбованої шкіри, біжутерії та всіляких дрібничок, якими вона прикрашала волосся, Октавія була сама на себе не схожа. Пам’ятаю, як одного дня вона заплела собі яскраво-рожеві коси, які прикрашали миготливі лампочки-мишки, і пояснила мені, що тримає вдома кількох мишей. Я не вірила власним вухам: миші — домашні улюбленці! У нас удома миша, яку ви не збираєтеся їсти, — шкідник. Та, мабуть, Октавія їх любила, адже вони маленькі, м’якенькі й пискляві. Як і вона сама… Поки вона мене витирала, я намагалася звикнути до нової Октавії з Округу 13. ЇЇ натуральне волосся мало чудовий золотисто-каштановий відтінок. Обличчя простеньке, однак миле. Вона молодша, ніж мені здавалося, — трохи за двадцять. Без довжелезних накладних нігтів її пальці здавалися дуже короткими, а ще вони без упину тремтіли. Мені хотілося сказати їй, що все буде гаразд, що я подбаю, аби Коїн знову їх трьох не скривдила. Однак різнокольорові синці, які проступали на її зеленуватій шкірі, зайвий раз нагадали мені про те, яка я насправді безсила. Флавія також було не впізнати без його багряної помади і яскравих нарядів. Однак якимось чином він спромігся надати своїм помаранчевим кучерям подобу зачіски. Найменше змінилася Вінія. Її блакитне волосся просто спадало на плечі, а не стирчало навсібіч шпичаками, і при коренях вже почало відростати. Проте мене завжди найбільше вражало її золоте татуювання, а воно нікуди не зникло. Вона підійшла й забрала в Октавії рушник. — Катніс нас не образить, — мовила вона тихо, але твердо. — Катніс навіть не знала, що ми тут. Тепер усе зміниться. Октавія ледь помітно кивнула, але так і не наважилася подивитися мені у вічі. Повернути мені базовий рівень краси виявилося завданням не з легких, дарма що Плутарх завбачливо прихопив із собою з Капітолія всі необхідні препарати, знаряддя та пристрої. Підготовча команда працювала, як завжди, першокласно, аж поки не дійшла до передпліччя, звідки Джоанна витягнула маячок. Зашиваючи рану, лікар не подумав про те, який вона матиме вигляд, коли загоїться. Тепер на руці утворився грудкуватий зубчастий шрам завбільшки з яблуко. Зазвичай його затуляв рукав сорочки, але в костюмі Переспівниці, розробленому Цинною, рукава були дещо коротші. Мій шрам викликав стільки суперечок, що зрештою ухвалили покликати Фульвію та Плутарха і запитати поради в них. Готова заприсягнутися, що від вигляду шраму Фульвії відібрало мову. Як на людину, яка стільки часу пропрацювала пліч-о-пліч із головним продюсером Ігор, вона занадто чутлива. Однак, гадаю, вона звикла бачити неприємні речі тільки на екрані. — Всі знають, що в мене тут шрам, — мовила я похмуро. — Знати — це одне, а бачити — зовсім інше, — відповіла Фульвія. — Він огидний. Це однозначно. Ми з Плу-тархом порадимося за обідом і щось придумаємо. — Якось затулимо, — мовив Плутарх і байдуже махнув рукою. — Може, пов’язку причепимо абощо. Я обурено вдягнулася, готова йти в їдальню. Підготовча команда збилася докупи й топталася біля дверей. — Вам приносять їжу сюди? — запитала я. — Ні,— відповіла Вінія. — Ми повинні ходити в їдальню разом зі всіма. Я подумки зітхнула, уявивши, як увійду в їдальню в оточенні цих трьох. Проте люди й так завжди витріщаються на мене. Гадаю, мало що зміниться. — Я проведу вас, — мовила я. — Ходімо. Крадькома кинуті погляди й приглушене перешіптування, яке супроводжувало кожну мою появу в їдальні,— все це ніщо в порівнянні з реакцією, яку викликала моя дивакувата підготовча команда. Люди пороззявляли роти, тицяли паЛьцями, голосно вигукували. — Просто не звертайте на них уваги, — сказала я трійці, яка дріботіла за мною з опущеними долі очима і мовчки брала склянки з водою й миски з сіруватою рибою і дивним рагу. Ми сіли за столик, де зазвичай їли біженці зі Скиби. Зараз вони поводилися трохи стриманіше, ніж господарі з Округу '13, однак це можна було пояснити тим, що їх заскочили зненацька. Дівчинка Ліві, моя сусідка з Округу 12, насторожено привіталася з новоприбулими, а Гейлова мати Гейзел, яка знала про ув’язнення, піднесла ложку рагу й мовила: — Не бійтеся. На смак воно краще, ніж на вигляд. Однак найбільше допомогла п’ятирічна Гейлова сестричка — Пізонія. Вона зіскочила з лавки, підійшла до Октавії й легенько торкнулася пальцем її шкіри. — Ви зелена. Може, ви хвора? — Це модно, Пізоніс. Так само, як користуватися помадою, — пояснила я. — Це для краси, — прошепотіла Октавія, і з її очей мало не бризнули сльози. Пізонія трохи поміркувала і сказала серйозним тоном: — Ви й так вродлива. — Дякую, — відповіла Октавія, і на її устах з’явилася ледь помітна усмішка. — Якщо ви хочете справити враження на Пізонію, вам доведеться пофарбуватися в яскраво-рожевий колір, — мовив Гейл, поставивши свою тацю поруч із моєю. — Це її улюблений. Пізонія хіхікнула й повернулася назад до матері. Гейл кивнув Флавію. — Не чекайте, поки рагу вистигне. Від цього воно не робиться смачнішим. Усі заходилися їсти. Рагу справді було непогане, але якесь липке. Ложку можна було проковтнути тільки за третім разом. Гейл, який зазвичай не розмовляв за столом, наполегливо силкувався підтримувати розмову, навіть розпитував про макіяж. Я знала, що таким чином він намагався залагодити наші натягнуті стосунки: вчора ввечері ми посварилися, коли він сказав, що я не залишила Коїн вибору і тій просто довелося висунути свої контрвимоги. — Катніс, вона керує цілим округом. І не може в усьому потурати тобі. — Ти хотів сказати, що вона не терпить заперечень, навіть справедливих? — випалила я. — Я хотів сказати, що ти її підставила, змусивши подарувати недоторканність Піті й усім іншим, хоча насправді ми навіть не уявляємо, якої шкоди вони можуть завдати справі,— мовив Гейл. — Значить, я повинна була просто скоритися її волі, а інші трибути хай сподіваються на диво? Зрештою, саме це зараз і відбувається! Отут я гримнула дверима просто в нього перед носом. Під час сніданку ми сиділи нарізно, а коли вранці Плутарх відіслав Гейла на тренування, ми не перемовилися й словом. Я знала, що Гейл просто хвилюється за мене, але він повинен бути на моєму боці, а не на боці Коїн. Хіба він сам цього не розуміє? По обіді згідно з розкладом ми з Гейлом вирушили в Штаб оборони до Біпера. Поки ми їхали ліфтом, Гейл мовив: — Ти досі гніваєшся. — А ти досі не вибачився, — відповіла я. — Я правий, тому не збираюся забирати свої слова назад. Хочеш, щоб я просто тобі збрехав? — запитав він. — Ні, я хочу, щоб ти подумав іще раз і прийняв правильне рішення, — сказала я. Але Гейл тільки засміявся у відповідь. Ліпше просто облишити цю розмову. Не варто диктувати Гейлові, що робити. Якщо чесно, то саме тому я йому й довіряю. Штаб оборони містився так само глибоко під землею, як і в’язниця, де утримували мою підготовчу команду, і складався з безлічі кімнат, нашпигованих комп’ютерами і спеціальним обладнанням, а ще з лабораторій і тирів. Коли ми запитали, де Біпер, нам вказали на величезне скляне вікно. За ним я угледіла перший прегарний краєвид в Окрузі 13: точну копію галявини зі справжніми деревами, квітучими рослинами і живими колібрі. Посеред галявини в інвалідному візку сидів Біпер, спостерігаючи за яскраво-зеленою пташкою, яка, тріпочучи маленькими крильцями, збирала нектар із величезної жовтогарячої квітки. Його очі невідривно стежили за пташиним польотом, аж поки не помітили нас. Біпер дружнім кивком запросив нас приєднатися до нього. Повітря було прохолодне і свіже, зовсім не вологе й задушливе, як я очікувала. Зусібіч линуло тріпотіння малесеньких крил, яке вдома я завжди плутала з комашиним. Цікаво, хто дозволив створити таку чарівну місцину тут? Біпер був досі блідий після хвороби, але за незграбними окулярами блищали сповнені радості й хвилювання очі. — Ну хіба вони не дивовижні? Ось уже кілька років Округ 13 вивчає їхню аеродинаміку — вони ж бо здатні літати і вперед, і назад і набирати швидкість до шістдесятьох миль на годину. Якби ж я зміг збудувати такі крила для тебе, Катніс! — Сумніваюся, що впоралась би з керуванням, Біпере, — засміялась я. — Ось вона тут, а за секунду вже там… А ти поцілиш у колібрі стрілою? — запитав він. — Не знаю. Ніколи не пробувала. Та й навіщо? Хіба то м’ясо? — відповіла я. — Ну звісно, що ні. А ти не з тих, хто вбиває заради спортивного інтересу, — мовив Біпер, — Усе одно, в них важко поцілити. — Можна розкласти сильце, — запропонував Гейл, і його обличчя стало зосередженим, як завжди, коли він міркував. — Слід узяти сітку з дуже дрібненькими дірочками. Обгородити доволі велику територію, а як приманку використати квіти. Поки пташки збиратимуть медок, смикнути за шнурок. Вони злякаються шуму й пурхнуть — і потраплять у сітку. — А це спрацює? — запитав Біпер. — Не знаю. Просто міркував уголос, — мовив Гейл. — Може, вони й перехитрять нас. — Атож. Ти спираєшся на їхній інстинкт втікати від небезпеки. А ти постав себе на місце здобичі й почни думати, як вона… тільки так ти зможеш намацати її слабкості,— сказав Біпер. Тут мені згадалося дещо, про що думати мені зовсім не хотілося. Готуючись до Червоної чверті, я переглядала записи й на одному з них побачила Біпера — маленького хлопчика, котрий з’єднав два дротики — і вбив струмом кількох дітей, які на нього полювали. Тіла в конвульсіях, перекошені обличчя. Біпер, майбутній переможець тих давніх Голодних ігор, спостерігає за тим, як помирають інші… Це не його провина. Це самозахист. Усі ми тільки захищалися… і Раптом мені закортіло вийти з кімнати, поки хтось не почав розкладати сильце на колібрі. — Біпере, Плутарх каже, що у вас для мене дещо є. — Так. Новйй лук, — він натиснув кнопку на ручці свого інвалідного візка і викотився з кімнати. Поки ми прямували за ним коридорами Штабу оборони, Біпер пояснював, чому крристується інвалідним візком. — Я вже можу трохи ходити, просто дуже швидко втомлююся. А так мені легше пересуватися. Як там Фіней? — У нього… у нього проблеми з концентрацією уваги, — відповіла я. Мені просто не хотілося казати, що в нього повний психічний розлад. — А, проблеми з концентрацією? — Біпер похмуро посміхнувся. — Знали б ви, через що довелося пройти Фінею за останні кілька років, то дивувалися б, що він узагалі на цьому світі. Передайте Фінею, що я працюю над новим тризубом для нього, гаразд? Це бодай трошки його розрадить. Розрада — останнє, що потрібно зараз Фінею, але я пообіцяла передати повідомлення. Біля дверей із написом «Спеціальне озброєння» стояло чотири охоронці. Спочатку вони перевірили розклади на наших руках. Потім зняли відбитки пальців, сканували зіниці та зробили аналіз ДНК, після чого ще й обшукали нас металодетекто-рами. Біпер залишив свій інвалідний візок у коридорі, однак усередині йому одразу дали новий. Усе це здалося мені дивним, адже важко уявити, щоб хтось, якщо він виріс в Окрузі 13, міг становити загрозу для уряду. Чи, може, такі заходи безпеки введені з напливом іммігрантів? Біля входу в сам арсенал ми пройшли другий рівень ідентифікації — так ніби моє ДНК могло змінитися за час, поки ми подолали двадцять кроків до дверей, — і зрештою нам дозволили зайти у сховище. Мушу визнати, коли я побачила арсенал, у мене відібрало мову. Десятки рядів вогнепальної зброї, пускових установок, вибухових речовин, броньованої техніки… — Звісно, авіація розміщена в окремому ангарі,— сказав Біпер. — Авжеж, — мовила я таким тоном, ніби це цілком очевидно. Хіба посеред усього цього високотехнічного обладнання є місце звичайному лукові й стрілам? Однак ми підійшли до стіни з безліччю смертоносних луків. Під час тренувань у Капітолії я тримала в руках чимало зброї, але жодна не була призначена для справжніх бойових дій. Я не зводила очей зі смертельного лука, величезного й нашпигованого сучасними новинками, аж я була не певна, що зможу його підняти — якщо мені, звісно, дозволять спробувати. — Гейле, може, хочеш щось випробувати? — запитав Біпер. — Серйозно? — здивувався Гейл. — Звісно, для участі в битвах тобі видадуть зброю. Але якщо ти мелькатимеш поряд із Катніс по телебаченню й на плакатах, тобі знадобиться щось вишуканіше. От я й подумав, що ти сам обереш собі щось до вподоби, — сказав Біпер. — Радо. Гейлова рука потягнулася до лука, який і мені впав в око, і спритно підкинула його на плече. Притуливши око до прицілу, Гейл роззирнувся кімнатою. — Несправедливо: в оленя не буде шансів, — мовила я. — Я ж не на оліеня з ним піду, еге ж? — відповів Гейл. — Зараз повернуся, — сказав Біпер. Він натиснув кілька кнопок на стіні, і відчинилися невеличкі двері. Я провела його поглядом, двері зачинилися. — Отже, на людей піти з ним ти не проти? — запитала я. — Такого я не казав, — Гелл опустив лук. — Але якби у мене була зброя, яка б зупин їла тих, хто в мене на очах знищив Округ 12… Якби в меі е була зброя, яка б урятувала тебе від арени… Я б нею скористався. — Я також, — зізналась я. Але як пояснити йому, що відчуваєш, вбивши людину? Образ її вже ніколи тебе не полишить… До кімнати повернувся Біпер, ногами він незграбно затискав чорний прямокутний футляр, який впирався одним кінцем у підставку для ніг, а другим — йому в плече. Біпер подав футляр мені: — Це для тебе. Поклавши футляр на підлогу, я розстебнула засувки. Віко безшумно відкинулося — всередині, на ложі з бордового оксамиту, лежав неймовірно гарний чорний лук. — Ого! — прошепотіла я, захоплено й обережно піднімаючи його у повітря — витончений, збалансований, елегантний, із загнутими кінцями, які нагадували розпростані в польоті крила пташки. Було в ньому ще щось. Я завмерла, аби переконатися, що мені не привиділося. Ні, не привиділося: лук був справді живий. Притиснувши його до щоки, я шкірою відчула легеньку вібрацію. — Що це він робить? — запитала я. — Вітається з тобою, — пояснив Біпер з усмішкою на вустах. — Почув твій голос. — Він упізнає мій голос? — здивувалась я. — Тільки твій голос, — пояснив Біпер. — Розумієш, командування хотіло, щоб я створив просто красиву цяцьку, яка пасувала б до костюму. А мені все не йшло з голови, що це нечуване марнотратство. А раптом тобі знадобиться зброя? Не просто модний аксесуар, а справжня зброя? Отож я зробив зовні простенький лук, та всередину вклав усю свою уяву… Ліпше я вам на практиці покажу. Хочете випробувати свої луки? Ще б пак! Мішені були вже готові. Стріли, які спроектував Біпер, були на перший погляд такі ж прості, як і лук. Але завдяки їм я могла за сто метрів поцілити точнісінько в яблучко. Різні види стріл — гострі мов леза, самозаймисті, вибухові — перетворили лук на універсальну зброю. Розрізнялися стріли за кольором. Крім того, завжди можна відмінити постріл за допомогою голосової команди — навіть не уявляю, для чого це мені. Щоб вимкнути лук, мені просто потрібно сказати «На добраніч». І тоді він засне, аж поки мій голос не збудить його знову. Залишивши Гейла з Біпером, я в гарному гуморі повернулася до своєї підготовчої команди. Терпляче висиділа, поки мене приводили до ладу, а потім вбрала костюм, до якого тепер додавалася кривава пов’язка, яка затуляла шрам і повинна була свідчити, що нещодавно я була учасником бойових дій. Вінія пристебнула мені до грудей брошку з переспівницею. Я закинула на плече свій новий лук і сагайдак зі звичайними стрілами: Біпер знав, що мені не дозволять розгулювати округом із його особливими стрілами. Тоді мене відвели на знімальний майданчик, де щонайменше годину підправляли макіяж, виставляли світло і пускали дим. Поступово вказівок від невидимих людей, які сиділи в загадковій скляній будці, меншало. Фульвія з Плутархом здебільшого роздивлялися мене, не намагаючись щось підправити. Зрештою на майданчику стало тихо. Хвилин п’ять мене просто роздивлялися, аж нарешті Плутарх оголосив: — Знято. Мене підвели до монітора. Запис відмотали назад, і я побачила на екрані жінку. її тіло здавалося міцнішим, мужнішим, ніж моє. Обличчя було в брудних смугах, які однак додавали їй сексуальності. Чорні брови були насуплені — в них читалася непокора. За спиною жінки клубочився сизий дим від вогню, який або щойно згас, або от-от розгориться. Я не впізнавала цієї людини. Фіней, який крутився на знімальному майданчику ось уже кілька годин, підійшов до мене і з іронією в голосі мовив: — Ти викликатимеш три бажання: вбити, поцілувати або стати тобою. Всі були в надзвичайному піднесенні, цілком задоволені своєю роботою. Прийшов час вечері, але присутні наполягали на тому, щоб ми продовжили зйомки. Завтра нам треба буде зосередитися на промовах та інтерв’ю, а ще домогтися, щоб усі повірили, ніби я брала участь у бойових діях. А сьогодні від мене вимагали тільки одне гасло, тільки один коротенький рядочок для агітки, щоб увечері продемонструвати президенту Коїн. «Народе усього Панему, ми кинули виклик, ми боремося, ми втамуємо свою жагу правосуддя!» — ось такий рядок. Судячи з усього, над ним працювали місяці, а то й роки, і дуже з цього пишалися. Однак я заледве могла його швидко вимовити. Він звучав надто штучно. В реальному житті я б нізащо в світі не сказала такого — хіба що для сміху, з капітолійським акцентом. Так, як ми з Гейлом колись перекривлювали Еффі Тринькіт: «І нехай везіння завжди буде на вашому боці!» Але Фульвія вже стояла поруч і змальовувала бій, у якому я буцімто щойно взяла участь, описувала моїх товаришів по зброї, які всі до ноги загинули. Я мала обернути голову до камери і якнайгучніше прокричати гасло. Мене підштовхнули на моє місце, і машина, що виробляла дим, знову запрацювала. Хтось попросив тиші, камери запрацювали, і я почула: «Вперед!» Тож піднесла лук високо над головою і, зібравши всю свою злість, заверещала: — Народе усього Панему, ми кинули виклик, ми боремося, ми втамуємо свою жагу правосуддя! На майданчику запала мертва тиша. Вона повисла в повітрі. І висіла. Висіла. Висіла. Нарешті мікрофон затріщав, і студію наповнив гучний регіт Геймітча. На мить погамувавши сміх, Геймітч спромігся вичавити: — Отак, друзі мої, вмирає революція. РОЗДIЛ 6




 

Вчорашнє потрясіння, — коли я почула голос Геймітча, коли усвідомила, що він не тільки не п’яний, а ще й знову отримав контроль над моїм життям, — не на жарт розізлило мене. Я миттю покинула знімальний майданчик, бо не хотіла й чути Геймітчевих коментарів. Проте вже тоді я знала, що він має рацію. Увесь ранок Геймітч наполегливо пояснював усім, що так діла не буде. Що я не впораюся. Що я не здатна стояти перед телекамерами в костюмі, з тоннами косметики, у хмарах фальшивого диму, і закликати округи до об’єднання й перемоги. Мені й самій було дивно, що я так довго встояла перед камерою. У таких випадках мені завжди допомагав Піта. Самотужки мені не впоратися з роллю Переспівниці. Ми зібралися за велетенським столом у Ставці: Коїн і весь її почет, Фульвія з Плутархом, моя підготовча команда. А ще невеличка група жителів Округу 12, і серед них Геймітч, Гейл, а також Ліві й Сальна Сей, хоча я й не знала, як пояснити їхню присутність. В останню хвилину в кімнату увійшов Фіней, штовхаючи перед собою Біперів інвалідний візок, а також Далтон з Округу 10. Я гадала, Коїн скликала всіх цих людей для того, щоб засвідчити мій остаточний провал. Однак новоприбулих зустрічав Геймітч, і з його слів я зрозуміла, що всі вони прийшли сюди на його особисте прохання. Відтоді як я роздряпала йому обличчя, оце вперше ми опинилися в одній кімнаті. Я уникала його погляду, однак краєм ока поглядала на його відображення в одній із дзеркальних контрольних панелей. Його шкіра набула жовтуватого відтінку, і він так схуд, аж мовби зморщився. На якусь мить я злякалася, що він помирає. Однак вчасно нагадала собі, що мені це байдуже. Найперше Геймітч прокрутив ролик, який ми щойно зняли. Здається, під керівництвом Плутарха і Фульвії я геть зганьбилася. Мій голос звучав неприродно, уривчасто, а тіло сіпалося, аж я стала схожою на маріонетку, яку смикали за невидимі мотузочки. — Гаразд, — мовив Геймітч, коли ролик закінчився. — Може, хтось хоче посперечатися та спробувати переконати мене, що це допоможе нам виграти війну? — (Ніхто не озвався). — Чудово. Значить, зекономимо трохи часу. Я прошу вас приділити мені всього хвилинку. Поміркуйте і пригадайте моменти, коли Катніс Евердін зворушила вас. Коли це зробила вона сама, а не її зачіска, не полум’яна сукня, не влучно випущена стріла. Не Пітине до неї кохання. Згадайте всього одну мить, коли саме вона вас вразила. У кімнаті запала тиша, і я подумала, що так триватиме вічно, коли раптом обізвалася Ліві: — Під час Жнив, коли вона зголосилася добровольцем замість Прим. Упевнена: вона гадала, що йде на вірну смерть. — Чудово. Непоганий приклад, — мовив Геймітч, а тоді взяв червоний маркер і записав у зошит: «Зголосилася добровольцем замість сестри на Жнивах». Знову оглянув присутніх. — Ще щось? На моє превелике здивування, наступним заговорив Богз, якого я вважала м’язистим роботом, песиком на побігеньках у Коїн. — Коли вона співала колискову. Для дівчинки, яка помирала. У голові зринув образ Богза з хлопчиком на колінах. Здається, в їдальні. Можливо, він зовсім не робот. — Я плакала, коли вона приспала Піту, щоб роздобути йому ліки, і коли поцілувала його на прощання! — випалила Октавія. А тоді швидко затулила рот рукою, ніби злякалася, що бовкнула зайве. Однак Геймітч тільки кивнув. — О так. Приспала Піту, щоб урятувати йому життя. Дуже добре. Схожі приклади почали вискакувати один за одним. Коли я запропонувала Руті стати моєю союзницею. Потиснула руку Чичу в ніч інтерв’ю. Тягнула на собі Магс. І знову вигулькнули ті злощасні вовчі ягоди, які для різних людей означали зовсім різне: кохання до Піти, відмову здаватися за таких, на перший погляд, безнадійних обставин, демонстративну непокору Капітолію. Геймітч підняв угору зошит. — Отже, питання в тому, що об’єднує всі ці випадки. — Тут Катніс діяла на свій розсуд, — мовив Гейл тихо. — Ніхто не вказував їй, що робити й говорити. — Так, жодних сценаріїв! — вигукнув Біпер. Він потягнувся до мене й поплескав мене по руці.— То виходить, нам просто слід облишити тебе? Всі розсміялися. Навіть я ледь помітно усміхнулася. — Це все, звісно, добре, але як це допоможе нам? — буркнула Фульвія. — На жаль, тут, в Окрузі 13, її можливості обмежені. А оскільки ми не можемо кинути її в сам епіцентр битви… — А я саме це і пропоную, — мовив Геймітч. — Висадити її посеред поля бою і ввімкнути камери. — Але всі думають, що вона вагітна, — втрутився Гейл. — Ми поширимо чутку, що вона втратила дитину, коли на арені її вдарило струмом, — відповів Плутарх. — Дуже сумно. Таке нещастя. Пропозиція Геймітча викликала суперечки, але він наполегливо відстоював свою думку. Якщо єдине місце, де я можу поводитися природно, — це реальне життя, то туди мені й дорога. — Щоразу, коли ми змушуємо її грати за сценарієм чи вимовляти завчені фрази, то в найкращому разі можемо сподіватися на посередній результат. Все повинно йти від неї самої. Ось на що реагують люди. — Навіть якщо ми будемо надзвичайно обережні, все одно не зможемо гарантувати їй безпеку, — мовив Богз. — Вона стане мішенню для кожного… — Саме цього я й хочу, — втрутилась я. — 3 цього підземелля я нічим не зможу допомогти повстанцям. — А якщо тебе вб’ють? — запитала Коїн. — Подбайте про те, щоб це зняли на камеру. Потім зможете використати, — відповіла я. — Гаразд, — кивнула Коїн. — Але не квапмося. Спочатку підшукаємо не надто небезпечне місце, здатне надихнути тебе на спонтанні вчинки, — вона почала міряти кроками кімнату, вивчаючи підсвітлені карти округів з дислокацією військ. — Сьогодні по обіді відвезіть її в Округ 8. Вранці його бомбардували, але тепер, здається, там спокійно. Озбройте її і надайте їй посилену охорону. Нехай знімальна група не відходить від неї ні на крок. Геймітчу, ви залишитесь у вертольоті й будете увесь час з нею на зв’язку. Побачимо, чим усе закінчиться. Ще якісь пропозиції? — Вмийте її,— сказав Далтон. Усі воднораз обернулися до нього. — Вона ж дівчинка, а ви зробили з неї тридцятип’ятирічну пані. Якось воно неправильно — так вчинили б у Капітолії. Тільки-но Коїн оголосила перерву, Геймітч попросив дозволу поговорити зі мною віч-на-віч. Вийшли всі, окрім Гейла, який нерішуче топтався поруч. — Чого ти хвилюєшся? — буркнув йому Геймітч. — Охорона потрібна не їй, а мені. — Все гаразд, — мовила я до Гейла, і він вийшов. У кімнаті стало тихо, тільки гуділи прилади і шуміла вентиляційна система. Геймітч сів навпроти мене. — Нам знову доведеться працювати разом. Тому давай, вивалюй мені все, що хотіла сказати. Мені кортіло гаркнути, заверещати, повторити сцену у вертольоті, але я тільки й вичавила з себе: — Не можу повірити, що ви не врятували Піту. — Здогадуюся, — відповів Геймітч. У кімнаті повисла якась недомовленість. І зовсім не через те, що він не вибачився. Радше через те, що колись ми були в одній команді. У нас був договір — вберегти життя Піті. Злощасний договір, укладений на п’яну голову, але хіба це міняло суть?! А ще в глибині душі я знала, що завинили ми обоє. — Тепер ваша черга, — сказала я. — Не можу повірити, що тієї ночі ти випустила його з поля зору, — мовив Геймітч. Я кивнула. Так, це воно. — Я знову і знову прокручую все в голові. Чи могла я втримати його біля себе, не посіявши підозр і не порвавши з союзниками? Але ніщо не спадає мені на Думку. — У тебе не було вибору. А якби я змусив Плутарха повернутися, щоб урятувати Піту, не вижив би жоден пасажир вертольота. Те, що ми вирвалися, вже саме по собі диво. Вперше за весь час я поглянула Геймітчу в очі. Очі людини, яка все життя прожила на Скибі. Сірі, глибокі, втомлені від безсонних ночей. — Він іще не мертвий, Катніс. — Ігри тривають… — я намагалася надати своєму голосові оптимізму, але він затремтів і обірвався. — Тривають. І я досі твій ментор, — Геймітч тицьнув у мене своїм маркером. — Коли опинишся на землі, пам’ятай, що я у вертольоті. Я все бачитиму, тому роби, що наказуватиму. — Це ми ще побачимо, — відповіла я. Повернувшись у гримерку, я змила з обличчя всю косметику. Дівчина, що дивилася на мене з дзеркала, здавалася виснаженою, з попеченою шкірою і втомленими очима, але це була я, справжня я. А тоді я зняла з руки закривавлену пов’язку й виставила напоказ свій потворний шрам. Ось так набагато краще. Оскільки мене відсилали в зону бойових дій, Біпер допоміг мені одягнути спорядження, яке розробив Цинна. Шолом щільно прилягав до голови і був зроблений із гнучкого матеріалу, тонкого як тканина, та ще й відкидався на плечі мов каптур — на той раз, якщо я не захочу носити його постійно. Жилет захищав життєво важливі органи. До коміра пристібався маленький білий навушник. До пояса Біпер причепив протигаз, який я повинна буду вдягнути за найменших ознак газової атаки. — Як побачиш, що хтось упав на землю без видимих причин, одразу вдягай протигаз, — пояснив він. А потім пристебнув мені на спину сагайдак із трьома відділеннями для стріл. — ПрЬсто запам’ятай: праворуч — вогонь, ліворуч — вибухівка, по центру — звичайні стріли. Вони тобі не знадобляться, однак про всяк випадок. Богз узявся супроводжувати мене до вертольота. Щойно ми викликали ліфт, як у коридорі з’явився збуджений Фіней. — Катніс, мене не пускають! Я запевнив, що почуваюся добре, але мені навіть не дозволили спостерігати за тобою з вертольота! Я глянула на Фінея — на голі ноги, які визирали з-під лікарняного халата, на заплутане волосся, на шнурок із напів-зав’язаним вузликом, який звисав із-поміж пальців, на несамовитий блиск в очах — і збагнула, що його не переконати. Але навіть мені здавалося, що брати його з собою не варто. Тому я легенько вдарила себе рукою по чолі й вигукнула: — Ой, я мало не забула! Це все через струс мозку. Я ж мала переказати, що Біпер чекає на тебе в арсеналі. Він змайстрував для тебе новий тризуб. Почувши слово тризуб, Фіней аж засяяв. — Справді? А який він? — Не знаю. Але якщо він бодай трохи схожий на мій новий лук і стріли, то тобі сподобається, — відповіла я. — Однак треба буде трохи попрактикуватися. — Так, звісно. Почну просто зараз, — мовив він. — Фінею, — гукнула я навздогін. — Може, одягнеш штани? Він подивився на власні голі ноги, так ніби вперше помітив, що стоїть без штанів. А тоді одним рухом скинув лікарняний халат, лишившись у самому спідньому. — А що? Невже це, — він завмер у спокусливій позі,— заважає тобі зосередитися? Я не витримала й розсміялася, бо такий вибрик був справді кумедним, він змусив Богза пекти раків, а ще я була просто щаслива, бо вперше за весь час Фіней поводився, як хлопець, з яким я познайомилася під час Червоної чверті. — Ніщо людське мені не чуже, Одейр, — сказала я і заскочила в ліфт. — Вибачте, — мовила я до Богза. — Не варто вибачатися. Гадаю, ти… чудово все владнала, — відповів він. — В іншому разі мені б довелося його заарештувати. — Авжеж, — сказала я і уважно подивилася на Богза. Йому було близько сорока, у волоссі густо майнула сивина, а очі були приємного синього кольору. А ще в нього була неймовірно рівна постава. За сьогоднішній день він уже двічі говорив до мене, і судячи зі сказаного, ми радше станемо друзями, аніж ворогами. Може, варто дати йому шанс. Просто він такий нерозлучний із Коїн… Почулося голосне клацання. Ліфт зупинився, і за кілька секунд рушив ліворуч. — Він рухається і вбік, не тільки вгору-вниз? — запитала я. — Так. У нас в окрузі ціла мережа підземних доріг, — відповів Богз. — Ця біжить на щабель вище від п’ятої транспортної платформи і веде до ангару. Ангар. В’язниця. Штаб оборони. А ще десь тут росте їжа. Виробляється енергія. Очищуються вода і повітря. — Округ 13 більший, ніж я гадала. — Переважно це не наша заслуга, — мовив Богз. — Ми практично успадкували це місце і робимо все можливе, щоб воно й надалі функціонувало. Знову почулося клацання. Ліфт попрямував униз — усього на кільку поверхів — і двері відчинилися в ангарі. — Ого, — не втрималась я. Розміри ангару і десятки рядів вертольотів просто таки вражали. — Це ви також успадкували? — Деякі з них ми зробили самотужки. Частина вертольотів входила до складу авіації Капітолія. Звісно, ми їх удосконалили, — сказав Богз. Мене захлиснула ненависть до Округу 13. — Виходить, ви мали все це — і покинули решту округів напризволяще? — Все не так просто, — відповів Богз. — До недавнього часу в нас не було можливості контратакувати. Ми намагалися просто вижити. Коли ми стратили ка-пітолійську верхівку округу, виявилося, що лише кілька наших мешканців уміє керувати вертольотами. Так, ми могли скинути на Капітолій ядерні боєголовки. Але нас завжди хвилювало одне важливе запитання: якщо ми розв’яжемо таку війну, чи є шанс на те, що виживе бодай одна людина? — Піта сказав те саме. І ви всі одностайно обізвали його зрадником, — випалила я. — Тому що він закликав до перемир’я, — пояснив Богз. — От побачиш, жодна зі сторін не застосує ядерної зброї. Сюди, солдате Евердін, — він вказав на один із невеличких вертольотів. Опинившись усередині, я побачила, що вертоліт просто натоптаний відеотехнікою. Всі присутні були одягнені в темно-сірі комбінезони, навіть Геймітч, хоча, здавалося, йому з таким тісним комірцем незручно. Фульвія Кардью поквапилась до мене — і розчаровано зітхнула, побачивши моє обличчя без макіяжу. — Вся праця пішла нанівець. Не хочу образити тебе, Катніс, але зовсім мало людей мають фотогенічну зовнішність. От як у нього, — вона підійшла до Гейла, який саме розмовляв із Плутархом, і розвернула його обличчям до нас. — Ну, хіба він не симпатичний? Гадаю, в комбінезоні Гейл і справді мав привабливий вигляд. Але це запитання тільки збентежило нас, зважаючи на наші стосунки. Я підшукувала слова, щоб від-жартуватися, коли втрутився Богз: — Нас ти цим не вразиш — ми щойно бачили Фінея Одейра в самих трусах. І з цієї миті я вирішила, що ми з Богзом поладнаємо. Сигнал сповістив, що час відлітати, і я пристебнула пасок безпеки. Ми з Гейлом вмостилися поруч навпроти Геймітча та Плутарха. Дивні тунелі-лабіринти вивели нас на платформу. Якийсь невідомий пристрій повільно піднімав вертоліт угору, аж поки ми не опинилися в полі посеред лісу. Тоді вертоліт огорнули сірі хмарки, і ми злетіли в повітря. І тільки тепер, коли закінчився метушливий процес підготовки, я втямила, що раніше ні на хвилину не замислювалась над тим, що ж мене чекає в Окрузі 8. Насправді я майже нічого не знала про перебіг війни. Слабко уявляла, що треба робити для того, аби перемогти, і що станеться опісля, якщо ми таки переможемо. Плутарх спробував пояснити мені все простими словами. На цю мить відкрито оголосили Капітолію війну всі округи, крім Округу 2, який завжди був у фаворитах і підтримував дружні стосунки з нашими ворогами, незважаючи на Голодні ігри. Взамін вони отримували більше їжі та кращі умови життя. Після Чорних часів і «знищення» Округу 13 саме Округ 2 став новим центром оборони Капітолія, хоча офіційно тут видобували коштовності, так само, як колись Округ 13 славився видобуванням графіту. А насправді ж Округ 2 не тільки виробляв зброю, але й постачав для Капітолія миротворців. — Тобто… деякі миротворці народилися в Окрузі 2? — запитала я. — А я думала, що всі вони з Капітолія. Плутарх кивнув. — Саме так ти й повинна була думати. Деякі з них справді капітолійці. Але в Капітолії замало населення, щоб забезпечити таку кількість військових. До того ж люди, які виросли в Капітолії, не дуже прагнуть нудного, позбавленого розваг життя в округах. Служба триває двадцять років, у цей час заборонено одружуватися й народжувати дітей. Дехто погоджується на таку посаду, бо вона вважається почесною, інші вибирають її як альтернативу покаранню. Наприклад, якщо стаєш миротворцем, тобі списують борги. А в Капітолії чимало людей погрузли в боргах, однак не всі вони годяться для військової служби. Тож саме з Округу 2 Капітолій поповнює лави своїх солдатів. Це шанс для людей уникнути бідності й виснажливої роботи в кар’єрах. їх змалку виховують, як солдатів. Ти ж бачила, як ті діти зі шкури пнуться, щоб узяти участь в Іграх. Катон і Клівія. Брут і Енобарія. Важко було не звернути уваги на їхню завзятість і кровожерливість. — Але всі інші округи на нашому боці? — запитала я. — Так. Наша головна ціль — повністю звільнити всі до останнього округи, в тому числі й Округ 2, і таким чином припинити постачання харчів у Капітолій. А коли столиця ослабне, ми захопимо і її,— мовив Плутарх. — Нелегке буде завдання… Але ми впораємося і з ним, коли до цього дійде справа. — Якщо ми переможемо, хто формуватиме уряд? — запитав Гейл. — Усі,— відповів Плутарх. — Ми хочемо створити республіку з централізованим урядом, в якому були б представники кожного округу, а також Капітолія. Не дивись на мене з підозрою — колись давно так і було. — Мабуть, у книжках вичитали, — буркнув Геймітч. — У підручниках з історії,— підтвердив Плутарх. — Якщо наші пращури зуміли це зробити, то і ми зможемо. Якщо чесно, то я взагалі не розуміла, за що хвалити наших пращурів. Згадайте, в якому стані була планета: постійні війни, практично вичерпані ресурси. Ніхто не переймався, що буде з людьми, які прийдуть після них. Однак ідея з республікою — це уже щось, принаймні в порівнянні з тим, що ми маємо зараз. — А якщо ми програємо? — запитала я. — Якщо ми програємо? — Плутарх не відводив погляду від хмар, його вуста вигнулися в іронічній посмішці.— Тоді наступні Голодні ігри будуть як ніколи видовищні. Ага, мало не забув, — з цими словами він витягнув із кишені невеличку пляшечку, відкоркував її й висипав на долоню кілька маленьких фіолетових пігулок. — Ми назвали їх «ягодами» на твою честь, Катніс. Повстанці не можуть ризикувати, жоден із нас не повинен потрапити в полон. Смерть буде безболісною, обіцяю. Я взяла пігулку й довго не могла вирішити, куди її сховати, й тоді Плутарх показав мені на ліве плече. Обстеживши рукав, я виявила крихітну кишеньку, яка оберігала й водночас приховувала капсулу. Навіть якби мені зв’язали руки, я б зубами дотягнулася до неї. Здається, Цинна подбав про все.

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка