Сюзан Коллiнз Переспівниця



Сторінка11/11
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
РОЗДIЛ 7




 

Правда чи ні? Я була у вогні. Полум’яні кулі після вибуху парашутів перелетіли через барикаду, розітнувши повітря, та приземлилися в натовпі людей. Одна з куль упала просто на мене, лизнула своїм вогненним язиком мені спину й перетворила мене на якусь нову істоту — невгасну як сонце. Вогонь притуплює все, лишаючи тільки біль. Нема ні образів, ні звуків, ні відчуттів — лише безжальне палання плоті. Мабуть, час від часу я непритомніла, та що з того, якщо навіть тоді не могла забутися? Я Циннина пташка, я у вогні, лечу навмання, силкуючись утекти від того, від чого утекти неможливо. На моєму тілі виросло полум’яне пір’я, і з кожним змахом крил вогонь розгоряється дедалі дужче. Я горю, пожираючи сама себе, і не можу згоріти… Зрештою мої крила втомилися, я почала втрачати висоту, сила тяжіння потягнула мене вниз — у море кольору Фінеєвих очей. Я пливла на спині, палаючи під водою, та на зміну нестерпному болю прийшов біль тупий і тихий. І я попливла за течією, не в силі гребти, і тоді до мене прийшли вони. Мертві. Ті, кого я любила, пташками пролітали високо в небі. Кружляли, скиглили, кликали мене до себе. Мені нестерпно кортіло приєднатися до них, та мої крила просякли морською водою, і я не могла їх здійняти. Ті, кого я ненавиділа, підлітали до води й цюкали гострими як голки дзьобами моє солоне тіло. Клювали й клювали мене, намагаючись утопити. Маленька біла пташка з рожевою плямкою на грудях підлетіла до мене, вп’ялася крихітними кігтиками в груди, силкуючись утримати мене на плаву. «Ні, Катніс! Ні! Не вмирай!» Однак ті, кого я ненавиділа, перемагали. І якщо пташка й надалі чіпатиметься за мене, то також загине. «Прим, відпусти!» І зрештою вона послухалася. Глибоко під водою не було нікого. Чулося тільки моє важке сапання: я докладала неймовірних зусиль, вдихаючи повітря разом із водою, а тоді видихаючи його. Хотіла завмерти, затамувати подих, але море не слухалося мене і змушувало дихати проти волі. «Дай мені померти. Дай піти вслід за іншими», — благала я. Однак марно. Я застряла тут на довгі дні, на роки, можливо, на цілі століття. Мертва, але не до кінця. Жива, але за крок від смерті. Настільки самотня, що зраділа б і найстрашнішому гостю. І коли він прийшов до мене, мені зробилося легко та приємно. Морфлій! Він пульсував жилами, вбиваючи біль, від нього тіло стало невагомим, випірнуло на поверхню та спочило в морській піні. Піна. Я й справді лежала в піні. Відчувала її кінчиками пальців, моє оголене тіло купалося в ній. Біль і далі пропікав мене, але був він якийсь наче реальний. Горло пересохло, язик зробився немов наждачний папір. У повітрі витав запах мазі від опіків, так добре знайомий мені з першої арени. Чувся мамин голос. Це налякало мене, і я спробувала пірнути на дно, щоб здалеку все роздивитися. Та назад вороття не було. Зрештою я змушена була згадати, хто я. Дівчина з важкими опіками, без крил. Без вогню. І без сестри. У сніжно-білій капітолійській лікарні медики намагалися сотворити диво. Затягнути опіки новими шарами шкіри. Приживити до мого тіла нові клітини й переконати їх у тому, що вони мої. Мої кінцівки згинали й випростували, аби переконатися, що я знову зможу рухатися. Звідусіль раз у раз лунало, як сильно мені пощастило: очі не постраждали. Як і загалом обличчя. А легені можна вилікувати. Скоро я буду як нова копійка. Коли моя ніжна шкіра стала досить пружною і вже не боялася простирадл, до мене почало приходити більше відвідувачів. Морфлій відчиняв двері не тільки живим, але й мертвим. Геймітч, жовтий і зажурений. Цинна з новою весільною сукнею в руках. Деллі з розмовами про те, що всі люди чудові. Батько, який заспівав усі чотири куплети «Дерева страстей» і нагадав, що мамі (котра, звільняючись після чергування, постійно спала на кріслі поруч із моїм ліжком) не обов’язково про це знати. Прокинувшись одного дня, я збагнула, що більше мені не дозволять жити у країні снів і марень. Доведеться їсти через рот. Рухати тілом самотужки. Самій ходити у ванну… Не уникла я й короткої зустрічі з президентом Коїн. — Не хвилюйся, — мовила вона. — Я притримала його для тебе. Лікарі губилися в здогадках, чому я втратила здатність говорити. Мені зробили безліч аналізів, але голосові зв’язки пошкоджені не були, і ніхто не міг зрозуміти, що зі мною не так. Зрештою головний лікар на ім’я Аврелій дійшов висновку, що я просто відмовляюся розмовляти, отже, причина ховається у моїй психіці. Він вважав, що моя німота є наслідком важкої психічної травми. І хоча в лікарні були тисячі різноманітних препаратів, він наказав просто мене облишити. Я ні про що не запитувала, однак люди все одно завалювали мене інформацією. Про війну: Капітолій упав того дня, коли вибухнули парашути, тепер Панемом керує президент Коїн, залишається придушити всього декілька загонів миротворців. Про президента Снігоу: зараз він у в’язниці, очікує на суд і страту. Про мій загін: Кресида з Полідевком вирушили в тур по округах, щоб зафіль-мувати, якої шкоди завдала війна. Гейл, який при спробі втечі отримав дві кулі, зараз в Окрузі 2 розправляється з останніми миротворцями. Піта досі в опіковому відділенні: він також дістався Столичного кільця. Про сім’ю: мати переживає горе, з головою поринувши в роботу. Мені не було чим зайнятися, тому горе поїдало мене зсередини. Не давало мені зламатися тільки те, що Коїн дотримала слова. Я вб’ю президента Снігоу. Коли це станеться, не залишиться нічого. Зрештою мене виписали з лікарні й разом із мамою оселили в одній із кімнат особняка президента. Мама там майже не бувала, вона їла та спала в лікарні. Вся відповідальність за мене впала на Геймітча, він піклувався про мене, стежив, щоб я вчасно їла та приймала ліки. А це було завдання не з легких. Я поводилася точно так само, як в Окрузі 13: безцільно блукала резиденцією. Заходила у спальні й кабінети, бальні зали й ванні кімнати. Шукала дивні схованки. Наприклад, сиділа в шафі з хутром. Або в шафці в бібліотеці. Або в старій ванні у кімнаті зі списаними меблями; Мої схованки були похмурі й тихі, і їх було важко знайти. Я скручувалася калачиком, щоб стати меншою, щоб узагалі зникнути. Закутавшись у тишу, я просто сиділа й термосила браслет із позначкою «Психічно неврівноважена». «Мене звати Катніс Евердін. Мені сімнадцять років. Мій дім — Округ 12. Округу 12 більше не існує. Я — Переспівниця. Це (я повалила Капітолій. Президент Снігоу ненавидить мене. Він убив мою сестру. Тепер я вб’ю його. І тоді Голодні ігри закінчаться…» Час від часу я опинялася в своїй кімнаті, не певна, хто або що привело мене туди: чи то необхідність уколоти дозу морфлію, чи то Геймітч. Я слухняно їла, приймала ліки, а ще доводилося митись. Я не боялася води — радше лякалася віддзеркалення свого оголеного тіла, покраяного шрамами, спотвореного вогнем. Трансплантована шкіра була гладенька, ніжно-рожева — як дитяча. Моя власна попечена, але залікована шкіра була червона, гаряча, мовби розплавлена. Неушкоджені ділянки були бліді, аж білі. Я мала вигляд дивацької ковдри з різних клаптиків шкіри. Де-не-де волосся моє повністю згоріло, а те, що не згоріло, було нерівно обстрижене. Катніс Евердін, дівчина у вогні… Мені було байдуже, от тільки одного погляду в дзеркало було достатньо, щоб викликати спогади про біль. Звідки він узявся. І що сталося перед тим, як цей біль народився. Моя маленька сестричка перетворилася на факел. Коли я заплющувала очі, ставало ще гірше. У темряві вогонь горить яскравіше. Час від часу мене навідував лікар Аврелій. Він мені подобався, бо ніколи не бовкав дурниць: наприклад, ніколи не казав, що я в цілковитій безпеці, або що, можливо, зараз це здається неймовірним, але одного дня знову буду щаслива, або що тепер у Панемі буде набагато краще. Він просто запитував, чи хочу я побалакати, а коли я мовчала, засинав у кріслі. Власне, я вважаю, що всі його візити мали один мотив — йому хотілося подрімати. І це влаштовувало нас обох. Час спливав, хоча я й не орієнтувалася, скільки годин чи хвилин минуло. Президента Снігоу судили, визнали винним і винесли йому смертний вирок. Про це мені розповів Геймітч, а ще я підслухала розмову охоронців у коридорі. У мою кімнату принесли костюм Переспівниці. На ліжко поклали і лук, але не було стріл. Чи то вони згоріли, чи то мені ще не дозволялося носити зброю. На мить я замислилася, чи не слід якось приготуватися до цієї визначної події, та нічого не спало на думку. Одного дня по обіді я довго просиділа на підвіконні, дивлячись крізь шибку вдалечінь, а тоді рушила на звичну прогулянку особняком, але заплуталася й повернула ліворуч, хоча завжди ходила праворуч. І опинилася в незнайомому, дуже дивному місці, й одразу ж заблукала. Але тут було так тихо й безлюдно, що навіть не було в кого спитати дороги. Однак мені тут сподобалося. Шкода, що я не натрапила на це місце раніше. Тут було дуже тихо, товсті килими й важкі гобелени приглушували звуки. Неяскраве світло. М’які кольори. Спокій. Аж раптом я відчула запах троянд. Заховавшись за портьєрою, я затремтіла, коліна підігнулися — я не могла утекти, просто закам’яніла, чекаючи на появу мутантів. Та зрештою я зрозуміла, що мутанти не з’являться. Тоді що це за запах? Справжні троянди? Невже я поблизу оранжереї, де вирощують ці жахливі квіти? Я почала скрадатися коридором, а запах ставав дедалі уїдливішим. Можливо, він був не такий міцний, як той, що линув од мутантів, але набагато насиченіший, адже його не перебивав сморід стічних вод і вибухівки. Завернувши за ріг, я опинилася віч-на-віч із двома здивованими вартовими. Не миротворцями, певна річ. Тут більше не було миротворців. Але це були не підтягнуті солдати з Округу 13 в сірих одностроях. Ці двоє, чоловік і жінка, були вдягнені як повстанці: в подертий мішаний одяг. Виснажені, досі перебинтовані, вони охороняли двері, що вели в кімнату з трояндами. Коли я ступила крок до дверей, їхні рушниці схрестилися, загородивши мені дорогу. — Вам туди не можна, міс, — мовив чоловік. — Солдате, — виправила його жінка. — Вам заборонено туди заходити, солдате Евердін. Це наказ президента. Я просто терпляче завмерла на місці, сподіваючись, що вони самі опустять зброю, самі зрозуміють, що за тими дверима ховається те, що мені зараз конче необхідно. Всього одна троянда. Єдина квіточка. Щоб застромити її в петлицю Снігоу, перш ніж я його пристрелю. Здається, вартові розхвилювалися через мою появу. Вони вже хотіли кликати Геймітча, аж тут позаду мене почувся голос. — Впустіть її. Підсвідомо я впізнала цей голос, але не змогла одразу визначити, кому він належить. Це людина не зі Скиби, не з Округу 13 і точно не з Капітолія. Обернувшись, я угледіла Пейлор, командувачку Округу 8. Вона здавалася ще більше виснаженою, ніж тоді в лікарні, та хіба зараз хтось мав інакший вигляд? — Я беру всю відповідальність на себе, — мовила Пейлор. — Вона має право на все, що ховається за цими дверима. То були її солдати, а не солдати Коїн. Не мовивши й слова, вони опустили зброю, даючи мені дорогу. Ступивши кілька кроків уперед, я відчинила скляні двері. Аромат став таким міцним, що, здається, перебив усі інші запахи. Вологе повітря приємно холодило розпашілу шкіру. Троянди були й справді прегарні. Переді мною простягнулися ряди розкішних квітів, і соковито-рожевих, і кольору призахідного сонця, і навіть блідо-голубих. Я блукала між рядами ретельно доглянутих рослин; роздивлялася, але не торкалася їх, знаючи, якими смертоносними можуть бути ці красуні. Я одразу впізнала високий кущ із тугими білосніжними пуп’янками, які тільки-тільки починали розпукуватися. Сховавши долоню в рукаві, щоб бува не торкнутися бутона, я взяла секатор і саме збиралася зрізати троянду, коли пролунав чоловічий голос: — Чудовий вибір. Рука сіпнулася, секатор клацнув — і пошкодив ніжку троянди. — Звісно, всі кольори чудові, але що може бути ідеальніше за білий? Я досі нікого не бачила, але, здавалося, голос долинав просто з клумби. Обережно взявши троянду за колючу ніжку, я завернула за ріг — і побачила нарешті його: він сидів у кріслі біля стіни, одягнений, як завжди, охайно й елегантно, однак на руках і ногах у нього красувалися кайдани й маячки. В яскравому світлі шкіра його здавалася дуже блідою, аж якоюсь зеленкуватою. В руці він тримав білий носовичок, заплямований червоною кров’ю. Та попри такий жахливий стан, його зміїні очі холодно світилися. — Я сподівався, що ти таки завітаєш у мої покої. Його покої. Я без запрошення увірвалася в його володіння точно так само, як минулого року він у мої, щоб своїм криваво-трояндовим подихом видихнути мені в обличчя свої погрози. Ця теплиця, мабуть, його улюблена кімната; можливо, в кращі часи він сам вирощував троянди. Але тепер і вона перетворилася на його в’язницю. Ось чому вартові не хотіли мене пропускати! Ось чому впустила мене Пейлор. Я гадала, що Снігоу замкнули в якійсь підземній темниці, найвіддаленішій і найжахливішій у Капітолії, а натомість його помістили в цей розкішний куточок. Це справа рук Коїн. Гадаю, щоб створити прецедент. Як знати, що станеться з нею самою у майбутньому. Цим жестом вона хотіла показати, що президенти — навіть найжорстокіші — мають право на особливе ставлення. Зрештою, хто знає, коли згасне її теперішня влада?.. — Нам слід так багато обговорити, та я відчуваю, що твій візит буде коротким. Тому спочатку найважливіше, — Снігоу закашлявся, а коли забрав хустинку від рота, вона стала ще червонішою. — Мені страшенно шкода твоєї сестри. Хоча я перебувала в стані омертвіння, наркотичного заціпеніння, від його слів мене прошив біль. Іще раз нагадавши, що жорстокості Снігоу немає меж. І що він стоятиме однією ногою в могилі, а все одно намагатиметься знищити мене. — Яка марна, яка непотрібна смерть! Саме тоді гра й закінчилася. Я й так уже хотів здатися, аж тут дітям скинули ті парашути… Його очі немов приклеїлися до мене, він жодного разу не змигнув, наче боявся проґавити мою реакцію. Та в його словах не було сенсу. Хто скинув дітям парашути? — Ти ж не думаєш, що це я наказав так учинити, правда? Якби в мене був справний вертоліт, я б скористався ним для втечі. Але той вертоліт… Що мали на меті люди, які прислали його? Ми з тобою добре знаємо, що я здатен убивати й дітей, але я не марнотратний. Я забираю життя тільки тоді, коли це необхідно. Навіщо мені було вбивати стільки капітолійських дітей? У мене підстав не було. Він знову закашлявся. Цікаво, він навмисне дав мені час перетравити його слова? Бреше. Ну звісно, що бреше. Та було в його брехні щось дивне. — Мушу визнати, це був майстерний крок із боку Коїн. Сама лише думка про те, що я вбив ні в чому не винних беззахисних дітей, змусила останніх моїх прихильників відвернутися од мене. Після цього люди припинили чинити опір. Знаєш, що всю цю сцену транслювали в прямому ефірі? Відчувається рука Плутарха. А парашути! Так схоже на старшого продюсера, чи не так? — Снігоу торкнувся кутиків рота. — Я впевнений, він не навмисно цілився в твою сестру, просто не пощастило… З теплиці Снігоу я вмить перенеслася в арсенал Округу 13 до Гейла й Біпера. Я роздивлялася креслення Гейлових пасток. Він хотів скористатися з людських слаб-костей. Перша бомба вбиває жертву. Друга — того, хто приходить жертві на порятунок… Я немов знову почула Гейлові слова: «Ми з Біпером дотримуємося таких самих правил, як президент Снігоу, коли накачував Піту». — Я завинив у тому, — мовив Снігоу, — що не здогадався одразу, не розкусив плану Коїн. Розпалити війну Капітолія з округами, а наприкінці гри, майже не зазнавши шкоди, з’явитися на сцені й узяти владу в свої руки. Без сумніву, вона з самого початку планувала посісти моє місце. Чому я дивуюся? Зрештою, саме Округ 13 розпочав повстання, яке призвело до Чорних часів, а тоді покинув усі інші округи напризволяще. Однак я не стежив за Коїн. Я стежив за тобою, Переспів-нице. А ти за мною. Боюся, нас обох пошили в дурні. Мені не хотілося вірити йому. Є речі, які навіть я не в силі витримати. І вперше після смерті сестри я заговорила: — Я вам не вірю. Снігоу вдавано-розчаровано похитав головою. — Люба моя міс Евердін! Здається, ми домовилися, що більше не брехатимемо одне одному. РОЗДIЛ 8




 

У коридорі я наскочила на Пейлор. Вона стояла на тому ж місці, що й кілька хвилин тому. — Ти знайшла те, що шукала? — запитала вона. У відповідь я показала білий бутон і мовчки пішла геть. Мабуть, до своєї кімнати, бо далі я пам’ятаю, як набрала в склянку води з крана й поставила в неї троянду. А тоді впала навколішки на холодну плитку й схилилася над квіткою, адже було так важко роздивитися білу плямку в яскравому флуоресцентному світлі. Запхнувши палець під браслет, я скрутила його як джгут, і зап’ястя аж запалало. Я сподівалася, що біль допоможе мені зосередитися, як завжди допомагав Піті. А я мушу зосередитися. Мушу дізнатися правду. Варіантів було два, але пояснень могло бути безліч. Наприклад, як я й думала, вертоліт міг прислати Капітолій, миротворці скинули парашути, пожертвувавши життями капітолійських дітей, знаючи, що повстанці, які вже увійшли в місто, кинуться їх рятувати. На підтримку цієї теорії були навіть деякі докази: на вертольоті був ка-пітолійський герб, миротворці навіть не зробили спроби обстріляти вертоліт із землі, та й Капітолій завжди використовував дітей як пішаків у війні проти округів. Іншу теорію запропонував Снігоу. Капітолійський вертоліт, керований повстанцями, бомбардував дітей із метою швидкого завершення війни. Але якщо все було саме так, чому Капітолій не спробував збити ворожий вертоліт? Може, повстанці заскочили їх зненацька? Чи в них не залишилося засобів для захисту? Округ 13 цінує дітей, принаймні мені завжди так здавалося. Ну, мене вони ніколи не цінували. Тільки-но я впоралася зі своїм завданням, мене вирішили позбутися. Однак у цій війні мене уже давно перестали вважати дитиною. Та й навіщо повстанцям було скидати парашути, якщо вони знали, що їхні медики кинуться на допомогу й постраждають від другої хвилі вибухів? Вони б так не вчинили. Просто не могли. Снігоу бреше. Маніпулює мною, як завжди. Сподівається налаштувати мене проти повстанців і зруйнувати їхні плани. Так. Звісно. Тоді що не дає мені спокою? По-перше, дві хвилі вибухів. У Капітолія теж могла бути така зброя, я лише знала, що вона стовідсотково є у повстанців. Розробка Гейла й Біпера. Крім того, Снігоу навіть не спробував утекти, а я знала, що виживати він уміє. Було важко повірити, що у нього не було сховку — якогось віддаленого бункера, напхом напханого припасами, щоб дожити решту свого нікчемного зміїного життя. І зрештою, його думка про Коїн. Неспростовним є той факт, що Коїн і справді вчинила так, як казав Снігоу. Дочекалася, поки Капітолій та округи знищать одні одних, а тоді просто перебрала на себе всю владу. Однак навіть якщо таким був її план, це не означає, що це за її наказом скинули парашути. Перемога уже й так була в її руках. Усе було в її руках. За винятком мене. І мені пригадалося, що відповів мені Богз, коли я зізналася, що ніколи раніше не замислювалася над тим, хто повинен зайняти місце Снігоу: «От бачиш, ти не відповіла беззастережно, що підтримаєш Коїн, а значить, ти становиш загрозу. Ти — обличчя революції. У тебе більше впливу, ніж у будь-кого. І мені здається, що досі ти просто терпіла Коїн». Раптом я подумала про Прим: їй іще не виповнилося чотирнадцятьох років, вона була замала, щоб стати солдатом, але чомусь опинилася на передовій. Як таке могло статися? Я ні хвилини не сумнівалася в тому, що моя сестра сама схотіла на передову. І що вміла більше за інших, старших за неї. Однак, щоб відіслати тринадцятирічну дівчинку в епіцентр війни, треба було отримати дозвіл з самої гори. Може, вказівку дала сама Коїн, сподіваючись, що смерть Прим остаточно мене знищить? Чи змусить без сумнівів стати на бік Коїн? Навіть якби я сама не стала свідком вибуху, численні камери на Столичному кільці зафільму-вали б усе для мене. Зберегли б цю мить назавжди. Я мало не з’їжджала з глузду, у мене починалася параноя. Про завдання мало знати багато людей. Хтось би обмовився. Чи ні? Про завдання достатньо було знати Коїн, Плутарху й невеликому гурту відданих людей, яких легко ліквідувати. Зараз я дуже потребувала допомоги, от тільки всі, кому я довіряла, загинули. Цинна. Богз. Фіней. Прим. Є ще Піта, однак він може лише висловлювати припущення, та й хто знає, в якому він стані зараз. Залишився тільки Гейл. Він далеко, але якби він був поруч, чи змогла б я довіритись йому? Хай що б я сказала, хай як би сформулювала фразу, все одно непрямо звинуватила б Гейла в тому, що це саме його бомба вбила Прим. А цей факт більше за всі інші переконує мене в тому, що Снігоу бреше. Залишається тільки одна людина, яка може знати правду і яка досі, сподіваюся, на моєму боці. Звісно, навіть піднімати це питання ризиковано. Та хоча Геймітч неодноразово грався моїм життям на арені, сумніваюся, що він здасть мене Коїн. Може, ми і сварилися між собою, але завжди з’ясовували стосунки сам-на-сам, без посередників. Звівшись на ноги, я вийшла в коридор і попленталася до Геймітчевої кімнати. Коли на мій стук ніхто не відповів, я увійшла без запрошення. Фе! Просто неймовірно, як швидко людина здатна забруднити своє помешкання. Тарілки з залишками їжі, потовчені пляшки від спиртного, уламки меблів, розкидані по всій кімнаті,— наслідки п’яних бешкетів. Сам Геймітч, неохайний і невмитий, лежав без тями на зіжмаканих простирадлах на ліжку. — Геймітчу, — покликала я, потрусивши його за ногу. Звісно, він не чув. Я ще трохи його потермосила, а тоді не витримала й вилила на нього холодну воду. Отямившись, він оскаженіло почав розмахувати ножем. Очевидячки, кінець панування Снігоу не приніс полегшення Геймітчу. — А, це ти, — мовив він. Судячи з голосу, він був досі п’яний. — Геймітчу, — почала я. — Послухайте тільки! Переспівниця знову заговорила, — він розреготався. — Що ж, Плутарх буде на сьомому небі від щастя, — він ковтнув просто з пляшки. — А чому я до нитки мокрий? Я жбурнула глечик на купу брудного одягу. — Допоможіть мені,— попросила я. Геймітч нахилився до мене, і в повітрі завис важкий дух алкоголю. — Що сталося, люба? Проблеми з вибором коханого? Не знаю чому, але його слова вразили мене в саме серце. Так умів тільки Геймітч. Мабуть, на моєму обличчі ясно читався біль, бо сп’яну Геймітч спробував загладити провину: — Гаразд, жарт був зовсім не смішний… — (Я уже була на порозі). — Кажу ж, не смішний! Повернись! Почувся гуркіт: судячи з усього, Геймітч намагався мене втримати, але перечепився і впав. Трохи потинявшись особняком, я зрештою сховалася в шафі, повній шовкового краму. Поздиравши з вішаків речі, я вимостила собі гніздечко, в яке зарилася з головою. У кишені за підкладку завалилася пігулка морфлію, і я ковтнула її без води, сподіваючись угамувати близьку істерику. Проте однієї пігулки було недостатньо, щоб цілком відключитися. Я чула вдалині голос Геймітча: він шукав мене, але в такому стані він би сам себе не знайшов. До того ж це була новенька схованка. У шовковому коконі я почувалася мов лялечка, яка очікує на перетворення. Мені завжди ввижалося, що це момент цілковитого спокою… Спочатку так і було. Та ближче до ночі я відчула себе в пастці, в шовкових тенетах, не здатна звільнитися, поки не перетворюся на щось нове та прекрасне. Я корчилася, силкуючись скинути з себе понівечену шкаралущу й виростити бездоганні крила. Та, незважаючи на неймовірні зусилля, я залишилася огидним створінням, замкненим в обгорілому тілі. Зустріч зі Снігоу пробудила всі мої колишні нічні кошмари. Так ніби мене знову вжалили мисливці-вбивці. Хвиля за хвилею на мене накочувалися жахіття, і коли мені здавалося, що от-от я прокинуся, на мене обрушувалася нова хвиля кошмарів. Коли мене зрештою знайшли охоронці, я сиділа в шафі, заплутавшись у шовку, й верещала як божевільна. Спочатку я відбивалася, але їм таки вдалося мене переконати в тому, що вони намагаються мені допомогти, витягнути з шафи й відвести назад до моєї кімнати. Дорогою ми пройшли повз вікно, і я побачила сірий сніжний світанок над Капітолієм. У кімнаті на мене чекав похмільний Геймітч зі жменькою пігулок у руці й тацею їжі, якої ми так і не торкнулися. Він спробував мене розговорити, та збагнувши, що всі спроби марні, відіслав мене у ванну, яку хтось приготував заздалегідь. Ванна була глибока, на дно вели три сходинки. Опинившись у теплій воді, я занурилася в піну по саму шию, сподіваючись, що скоро подіють ліки. Погляд мій зупинився на троянді, яка за ніч розпустила свої ідеальні пелюстки і тепер наповнювала повітря міцним ароматом. Підвівшись, я потягнулася по рушник, щоб накрити троянду, і саме в цю мить почувся легенький стукіт у двері, й до ванної кімнати зазирнули три добре знайомі мені обличчя. Вони силкувались усміхнутися, але навіть Вінія, побачивши моє скалічене тіло, не змогла приховати шоку. — Сюрприз! — пропищала Октавія, а тоді розридалася. Мене здивувала їхня поява, а тоді я здогадалася, що, мабуть, сьогодні день страти. І ця трійця прийшла, щоб приготувати мене до виходу на публіку. Зробити з мене красуню. Не дивно, що Октавія розплакалася. Вона усвідомила, що це неможливо. Всі троє боялися навіть торкнутися моєї полатаної шкіри, щоб не поранити, тому я взяла рушник і витерлася сама. Я їх запевнила, що майже не відчуваю болю, однак Флавій усе одно морщився, вдягаючи на мене халат. У спальні на мене чекала ще одна несподіванка — вона гордо сиділа у кріслі, розпроставши плечі. Ідеальна від золотистої перуки до модних шкіряних туфель на високих підборах. Вона геть не змінилася, якби не відсутній погляд в очах., — Еффі,— мовила я. — Привіт, Катніс, — вона підвелася й поцілувала мене в щоку, так ніби з нашої останньої зустрічі, з тієї ночі перед Червоною чвертю, нічого не сталося. — Сьогодні в тебе важливий, важливий, важливий день! Готуйся, а я перевірю, чи все йде за планом. — Гаразд, — відповіла я їй у спину. — Подейкують, Плутарх із Геймітчем добряче попотіли, щоб урятувати їй життя, — прошепотіла Вінія. — Після твоєї втечі її ув’язнили, тож це трохи допомогло. От сміхота: Еффі Тринькіт — повстанець! Та мені зовсім не хотілося, щоб Коїн її вбила, тому я вирішила, що в разі необхідності підтверджу: вона була заодно з повстанцями. — Мабуть, Плутарх таки добре вчинив, викравши вас трьох. — Ми єдині з усіх підготовчих команд, хто залишився в живих. Усі стилісти з Червоної чверті мертві,— мовила Вінія. Вона не сказала, хто саме їх стратив. Та хіба це мало значення? Обережно взявши мою тремтячу руку, вона оглянула її.— Що робитимемо з нігтями? Червоні чи, може, чорні? Флавій сотворив ще одне диво з моїм волоссям: спереду підрівняв, а ззаду затулив залисини довшими пасмами. Оскільки обличчя моє не постраждало, з ним проблем не виникло. Коли я вбрала костюм Переспівниці, створений Цинною, шрами було видно тільки на шиї, передпліччях і долонях. Октавія пристебнула мені на груди брошку-переспівницю, і ми всі на крок відступили від дзеркала, щоб оглянути мене. Я просто не могла повірити очам: з легкої руки цієї дивовижної трійці зовні я мала чудовий вигляд, хоча всередині була цілковито спустошена. Почувся стукіт у двері, й у кімнату зазирнув Гейл. — Можна тебе на хвилинку? — запитав він. У дзеркалі я бачила, як заметушилася підготовча команда. Не знаючи, куди подітися, вони, наштовхуючись одне на одного, потинялися кімнатою, а тоді зачинились у ванній. Гейл підійшов до мене ззаду, і ми поглянули одне на одного в люстрі. Я шукала якийсь знак, що ми й досі ті самі хлопець і дівчина, які п’ять років тому зустрілися випадково в лісі й відтоді стали нерозлучними. Цікаво, що було б із ними, якби дівчина не потрапила на Голодні ігри? Якби закохалася в хлопця, можливо, навіть вийшла за нього заміж? І колись у майбутньому, щойно менші брати й сестри підросли б, утекла з ним у ліси, назавжди покинувши Округ 12. Чи зазнали б вони щастя в лісах, чи все одно б між ними стали біль і журба — навіть без допомоги Капітолія? — Я тобі дещо приніс, — Гейл простягнув мені сагайдак. Взявши його в руки, я помітила, що там була всього одна звичайна стріла. — Все повинно бути символічно. Ти зробиш останній постріл, поставиш у війні крапку. — А що як я схиблю? — мовила я. — Тоді Коїн накаже витягнути стрілу та знову принести мені? Чи сама застрелить Снігоу? — Ти не схибиш, — і з цими словами Гейл одягнув сагайдак мені на плече. Ми стояли лице до лиця, але не дивилися одне на одного. — Ти жодного разу не навідав мене у лікарні. Він не відповів, і тоді я просто спитала: — То була твоя бомба? — Не знаю. І Біпер не знає,— мовив Гейл. — Та хіба це має значення? Тебе завжди мучитимуть сумніви. Він замовк, сподіваючись, що я заперечу; мені й хотілося заперечити, та я знала, що Гейл правий. Навіть зараз у мене перед очима стояв спалах, який поглинув Прим, навіть зараз я відчувала жар від полум’я. І це завжди для мене буде пов’язано з Гейлом. Моє мовчання було красномовніше за відповідь. — А ти ж бо поклала на мене найвідповідальніше завдання: попіклуватися про твою родину, — мовив він. — Стріляй — і все, гаразд? Торкнувшись моєї щоки, Гейл пішов. Мені кортіло погукати його назад, сказати, що я помилялася. Що я зможу змиритися й жити з цим. Що я пам’ятаю обставини, за яких він створив бомбу. Що візьму до уваги власні непростимі злочини. Що докопаюся до істини, дізнаюся, хто скинув парашути. Доведу, що це були не повстанці. Пробачу Гейла. Але насправді я цього не могла зробити, тож мені просто доведеться жити з цим болем. До кімнати увійшла Еффі, щоб супроводжувати мене на якусь нараду. Схопивши лук, я в останню мить згадала про троянду, яка іскрилася в склянці з водою. Коли я увійшла до ванної кімнати, то побачила там свою підготовчу команду: вони сиділи рядочком на ванні, згорблені й переможені. Й тоді я згадала, що зруйнований не тільки мій світ. — Ходіть, — мовила я до них. — Нас чекає публіка. Я гадала, що мене просто проінструктує Плутарх, де ставати і як стріляти в Снігоу. Натомість, увійшовши до кімнати, я побачила за столом шістьох людей. Піту, Джо-анну, Біпера, Геймітча, Енні й Енобарію. Всі вони були одягнені в сірі повстанські однострої Округу 13 і мали жахливий вигляд. — Що це таке? — запитала я. — Ми не впевнені,— відповів Геймітч. — Але дуже схоже на зібрання всіх живих переможців. — Більше нікого не залишилося? — запитала я. — Ціна слави, — мовив Біпер. — Ми були під прицілом з обох боків. Капітолій стратив тих переможців, яких підозрювали в співпраці з повстанцями. Повстанці повбивали тих, кого вважали союзниками Капітолія. Джоанна покосилася на Енобарію. — Тоді що тут робить вона? — Вона підпадає під дію так званої Угоди Переспів-ниці,— мовила Коїн, безшумно увійшовши в кімнату. — Адже Катніс Евердін погодилася допомагати повстанцям взамін на недоторканність для ув’язнених переможців. Катніс дотримала слова, так само вчинили й ми. Енобарія посміхнулася Джоанні. — Рано зраділа, — відрубала Джоанна. — Ми все одно тебе вб’ємо. — Катніс, сідай, будь ласка, — мовила Коїн, причинивши по собі двері. Я сіла між Біпером та Енні й обережно поклала троянду на стіл. Як завжди, Коїн одразу перейшла до справи. — Я зібрала вас тут, щоб обговорити одне питання. Сьогодні ми стратимо Снігоу. За останні кілька тижнів сотні його союзників-поневолювачів були визнані винними й засуджені до страти, якої вони зараз і чекають. Однак від їхніх рук постраждало стільки безневинних жителів округів, що таке покарання багатьом здається занадто лояльним. Власне, люди просять повного знищення всіх капітолійців. Однак, якщо ми хвилюємося за долю людства, робити цього не можна. Крізь воду в склянці я побачила Пітину спотворену руку. Опіки. Тепер ми обоє обпалені у вогні. Мій погляд ковзнув угору — туди, де полум’яні язики лизнули його чоло, обсмаливши брови, але не зачепили очей. Отих блакитних очей, які в школі іноді шукали моїх, а тоді ніяково опускалися долі. Точно як зараз. — Є альтернатива. Оскільки ми з колегами не можемо знайти консенсусу, було домов ено, що рішення прийматимуть переможці. Ви повинні пр 'голосувати. Чотири голоси достатньо для ухвалення ріше. ня. Ніхто не може утриматися від голосування, — мовила Коїн. — Є пропозиція замість знищення усього населення Капітолія провести останні символічні Голодні ігри, в яких братимуть участь діти, пов’язані родинними зв’язками з тими, хто займав найвищі керівні посади в Капітолії. Всі ми витріщилися на Коїн. — Що? — вигукнула Джоанна. — Ми проведемо ще одні Голодні ігри за участі дітей із Капітолія, — пояснила Коїн. — Ви жартуєте? — запитав Піта. — Ні. Ще я повинна попередити вас: якщо Ігри таки відбудуться, то всі знатимуть, що проводимо ми їх із вашої згоди, однак таємниця голосування буде збережена: ніхто й ніколи не дізнається, за що віддали свій голос саме ви. Заради вашої ж безпеки, — пояснила Коїн. — Це Плутархова ідея? — запитав Геймітч. — Ні. Моя, — сказала Коїн. — Це наймудріша помста з найменшими втратами. Можете розпочинати голосування. — Ні! — вигукнув Піта. — Звісно, що я голосую проти! Ми не можемо допустити ще одні Голодні ігри! — А чом би й ні? — заперечила Джоанна. — Мені здається, що це цілком справедливо. У Снігоу є онучка. Я голосую за. — Я також, — мовила Енобарія байдуже. — Нехай самі посмакують кашу, яку заварили. — Саме проти цього ми повстали! Пам’ятаєте? — Піта подивився на решту. — Енні? — Я голосую проти, так як і Піта, — мовила вона. — І Фіней зробив би так, якби був серед нас. — Але його тут немає, тому що його вбили мутанти Снігоу, — нагадала Джоанна. — Ні,— мовив Біпер. — Це створить поганий прецедент. Ми повинні припинити сприймати одні одних як ворогів. Зараз для виживання понад усе необхідна єдність. Я проти. — Залишилися Катніс і Геймітч, — сказала Коїн. Цікаво, тоді теж так було? Сімдесят п’ять років тому? Купка людей сиділа ось так за столом і вирішувала, чи варто розпочати проведення щорічних Голодних ігор? Чи висловив бодай хтось незгоду? Чи змилувався над безневинними дітьми? Запах троянди Снігоу прокрався мені у ніздрі, тоді в горло, стиснув легені. Усі, кого я любила, загинули, а ми зараз обговорюємо доречність проведення наступних Голодних ігор, буцімто щоб не марнувати життя! Нічого не змінилося. Тепер уже нічого не зміниться. Я зважила всі варіанти, ретельно все обміркувала. Не відриваючи очей від троянди, я мовила: — Я голосую за… через Прим. — Геймітчу, тепер усе залежить від вас, — мовила Коїн. Розлючений Піта крикнув до Геймітча, що той не може, не має права виявити таку жорстокість, але Геймітч невідривно стежив за мною. Ось воно: ось та мить, коли ми нарешті усвідомили, наскільки ми схожі, наскільки добре розуміємо одне одного. — Я підтримую Переспівницю, — мовив Геймітч. — Чудово. Голосування закінчено, — мовила Коїн. — А тепер ходімо, час страти. Коли вона проходила повз мене, я простягнула їй склянку з трояндою. — Зможете додбати про те, щоб Снігоу пристебнули оце? Біля самого серця? — Звісно, — усміхнулася Коїн. — А ще я подбаю про те, щоб він дізнався про Ігри. — Дякую, — мовила я. В кімнату хлинули люди, оточили мене зусібіч. Останні приготування, макіяж, інструкції від Плутарха, а тоді мене відвели до парадного входу в особняк. Столичне кільце було переповнене людьми, вони заполонили всі прилеглі вулиці. Свої місця почали займати офіційні особи. Варта. Чиновники. Очільники повстання. Переможці. Долинули гучні привітання: це означало, що на балконі з’явилася Коїн. Тоді Еффі поплескала мене по плечу, і я ступила під холодне зимове сонце. Під ревіння збудженого натовпу пройшла на своє місце. Стоячи в профіль до публіки, я чекала. Коли у дверях з’явився Снігоу в оточенні конвою, народ немов оскаженів. Снігоу прив’язали до стовпа, що було необов’язково. Він і так не збирався тікати. Та й не було куди втікати. Це вам не простора площа перед Тренувальним центром, а невеличка вузька тераса навпроти особняка президента. Не дивно, що мені навіть не запропонували попрактикуватися. Снігоу стояв усього метрів за десять од мене. Лук завібрував у мене в руці. Закинути руку за спину, дістати стрілу. Вкласти її в тятиву, націлитися в троянду, не відриваючи очей від обличчя Снігоу. Він закашлявся, і по його підборіддю потекли тоненькі цівки крові. Язиком облизав пухкі губи. Я шукала його погляду: хотіла побачити бодай щось — страх, докори сумління, злість. Натомість угледіла знайомий зацікавлений вираз, як під час нашої останньої розмови. Він ніби знову казав: «Люба моя міс Евердін! Здається, ми домовилися, що більше не брехатимемо одне одному». Так, він має рацію. Ми домовилися. Кінчик стріли задерся вгору. Я відпустила тятиву. І президент Коїн, перекинувшись через перила балкона, впала на землю. Мертва. РОЗДІЛ 9




 

Мій учинок заскочив усіх зненацька, і в мертвій тиші, яка запала над Столичним кільцем, чувся лише один звук. Сміх Снігоу. Моторошне булькотіння-гигикання, яке переросло в кашель: із горла Снігоу хлинула кривава піна. Я бачила, як він нахилився, вибльовуючи рештки свого життя, але за мить це видовище загородив своїми спинами конвой. Поки сірі однострої наближалися до мене, я міркувала над тим, яким буде моє недовге майбутнє в ролі вбивці нового президента Панему. Спочатку мене допитають, швидше за все, катуватимуть, а тоді публічно стратять. Можливо, дозволять, як колись, попрощатися з купкою людей, які досі мені небайдужі. Уявивши обличчя матері, яка тепер залишиться сама-самісінька на світі, я прийняла рішення. — На добраніч, — прошепотіла я до лука й відчула, як він вимкнувся. Підкинувши ліву руку, схилила голову, щоб дотягнутися до пігулки, захованої в рукаві. Але натомість мої зуби вп’ялися в чиюсь плоть. Від несподіванки я сіпнулась і зустрілася поглядом із Пітою: він не зводив із мене очей. На його руці красувалися сліди від моїх зубів, зі свіжої рани цебеніла кров; це він не дав мені проковтнути ягоду. — Відпусти! — загарчала я, силкуючись вивільнити плече. — Не можу, — мовив він. Коли варта потягнула мене геть від Піти, рукав тріснув, і темно-фіолетова пігулка впала на землю: останній подарунок Цинни розсипався на порох під важким черевиком вартового. Я перетворилася на дикого звіра: копалася, дряпалася, кусалася, звивалася, щоб вивільнитись, а натовп стискав нас зусібіч. Вартові підняли мене в повітря, щоб розлючені люди не розтовкли мене, а я й далі смикалася та брикалася. Я гукала Гейла. Шукала його поглядом у тисняві. Він зрозуміє, що мені потрібно. Один влучний постріл — і всьому кінець. От тільки нічого не сталося: ніхто не пустив у мене ні стріли, ні кулі. Може, Гейл не бачить мене? Ні, це неможливо. Над нашими головами, на гігантському екрані, йшла пряма трансляція. Гейл усе бачив, усе знав, але нічого не зробив. Повівся так, як я, коли його впіймали. Око за око, зуб за зуб. Я залишилася сама. Мене завели в резиденцію, одягнули на руки кайданки й зав’язали очі. Мене то тягнули, то несли довгими коридорами, то заштовхували в ліфти, то витягували з них, і зрештою жбурнули на застелену килимом підлогу. Кайданки зняли, а двері замкнули на замок. Коли я зняла з очей пов’язку, то виявила, що опинилася в колишній своїй кімнаті у Тренувальному центрі. Там, де провела кілька останніх дорогоцінних днів перед моїми першими Голодними іграми й перед Червоною чвертю. На ліжку не було нічого, крім матраца, шафи також зяяли порожнечею, та я б упізнала цю кімнату й так. Насилу звівшись на ноги, я зняла костюм Переспівниці. Мене добряче потовкли, можливо, зламали палець чи два, та найгірше під час сутички з вартою поплатилася шкіра: рожеві клаптики молодої шкіри розлізлися, мов серветки, і зі штучно нарощених клітин цебеніла кров. Оскільки лікарів до мене не прислали, а самій мені було до всього байдуже, я просто вилізла на ліжко та скрутилася калачиком на матраці, понад усе на світі воліючи сплисти кров’ю. Та не з моїм щастям. До вечора кров запеклася, все тіло боліло та прилипало, я не могла поворухнутися, але я була жива. Підвівшись із ліжка, я попленталась у ванну кімнату, по пам’яті вибрала найпростіший режим, делікатний, без мила й шампунів, й присіла навпочіпки, впершись ліктями в коліна, а голову схиливши на руки. «Мене звати Катніс Евердін. Чому я досі не померла? Я мала померти. Для всіх було б ліпше, якби я померла…» Коли я ступила на килимок, мою поранену шкіру обпекло гаряче повітря. Тут не було ні чистого вбрання, ні бодай рушника, щоб загорнутися. Повернувшись у кімнату, я помітила, що костюм Переспівниці зник. На його місці лежав бавовняний халат. Хтось приніс вечерю, а на десерт була жменька пігулок. Поруч також стояла баночка з маззю. Я з’їла їжу, прийняла ліки й натерла шкіру маззю. А тоді почала міркувати над тим, як накласти на себе руки. Застрибнувши на закривавлений матрац, я скрутилася калачиком: не те щоб мені було холодно, просто в самому халатику я почувалася зовсім голою. Викинутися з вікна, мабуть, не вийде: тут затовсте скло. Можна сплести ідеальну петлю, та нема на чому вішатися. Можна ховати пігулки, а тоді одного чудового дня випити їх усі одним махом, от тільки за мною ведеться цілодобове стеження. Я була на сто відсотків упевнена, що й зараз мене показують у прямому ефірі, а коментатори наввипередки намагаються пояснити мій учинок, докопатися до мотиву вбивства президента Коїн. Оскільки за мною постійно наглядають, версія з самогубством відпадає. Моє життя цілковито залежить від Капітолія. Знову. Я вирішила просто на все наплювати. Лягти в ліжко, не їсти, не пити, не вживати ліків. А чому б ні? Так теж можна померти. Якби за деякий час на заваді не стала моя залежність від морфлію. Вона накотила на мене не поволі, як у лікарні Округу 13, а раптово, однією великою потужною хвилею. Мабуть, я приймала досить великі дози, бо коли почалася ломка, мене трусило й лихоманило, боліло все тіло — і мою рішучість немов рукою зняло. Упавши навколішки, я дряпала нігтями килим, шукаючи дорогоцінні пігулки, які встигла повикидати. Довелося переглянути план самогубства, і я вирішила, що ліпше повільно помру від морфлію. Перетворюся на жовтий мішок із кістками й величезними очима. Кілька днів я ретельно дотримувалася плану і досягнула непоганих результатів, аж тут трапилася несподіванка. Я почала співати. Біля вікна, в душі, уві сні. Годину за годиною я співала балади, любовні пісні, гірські пісеньки. Усіх цих пісень навчив мене батько, адже по його смерті у моєму житті було дуже мало музики. Дивовижно було те, як добре я все пам’ятала — мелодії, слова. Мій голос, спочатку грубий і невпевнений, згодом розспівався й звучав чарівно. Цей голос таки змусив би переспівниць замовкнути, а тоді підхопити мелодію. Минали дні, тижні. Я спостерігала, як за вікном на карниз сідає сніг. І за весь цей час я чула лише один голос — власний. Цікаво, що робиться на волі? В чому причина такої довгої затримки? Хіба так важко підготувати страту однієї-єдиної дівчини? Я наполегливо руйнувала власне здоров’я. Схудла до кісток — такою я ще в житті не була, й іноді моя битва з голодом була настільки завзята, що якийсь тваринний інстинкт мало не змушував мене піддатися спокусі й накинутися на хліб із маслом чи смаженину. Однак я трималася. Кілька днів я почувалася зовсім кепсько і сподівалася, що це кінець, але тут помітила, що пігулок морфлію значно поменшало. Мене вирішили поволі від них відучувати. Але навіщо? Адже одурманеної наркотиками Переспівниці буде набагато легше позбутися перед натовпом. Аж раптом мене вжалила жахлива думка: а що як мене й не збираються вбивати? Що як на мене інші плани? Підрихтувати, видресирувати й знову використовувати? Я не піддамся. Якщо я не зможу накласти на себе руки тут, то обов’язково зроблю це за першої-ліпшої нагоди. Мене можуть відгодувати. Привести моє тіло в ідеальний стан, пишно мене вбрати, знову зробити з мене красуню. Можуть вигадати чудернацьку зброю, яка оживатиме в моїх руках, та ніколи не зможуть промити мені мізки. Я більше не довірятиму жодному чудовиську на ім’я людина, тільки собі. Гадаю, Піта мав рацію, коли казав, що людство знищить себе і на зміну нам прийдуть розумніші, гідніші істоти. Тому що вид, здатний пожертвувати своїм потомством заради політики, не заслуговує на життя. Можете розуміти це, як хочете. Снігоу вважав Голодні ігри дієвим способом контролю. Коїн вважала, що парашути прискорять розв’язку війни. Але хто від цього виграв? Ніхто. Правда в тому, що ніхто не хоче жити в світі, де таке можливе. Останні два дні я просто лежала на матраці — не їла, не пила, не приймала пігулок, аж раптом двері моєї кімнати відчинилися. До ліжка хтось підійшов. Геймітч. — Суд над тобою завершився, — мовив він. — Ходімо. Ми їдемо додому. Додому? Про що це він? У мене більше немає дому. Та навіть якби мені й дозволили вийти звідси, я була заслабка, щоб рухатися. У кімнату увійшли якісь незнайомці. Вони напоїли й нагодували мене. Викупали й одягнули. А тоді один із них відніс мене на руках, немов ганчір’яну ляльку, на дах, заніс у вертоліт і пристебнув до крісла. Геймітч і Плутарх сіли навпроти. За кілька секунд ми злетіли в повітря. Я ще ніколи не бачила Плутарха в такому піднесеному гуморі. Він просто світився. — Мабуть, у тебе мільйон запитань! Оскільки я нічого не відповіла, він сам продовжив торохтіти. Коли я вбила Коїн, у натовпі прокотилося сум’яття. Щойно галас стих, виявили тіло президента Снігоу, досі прив’язане до стовпа. Важко сказати, чому він помер — задихнувся від кашлю чи його затовк натовп. Та хіба це має значення? Всім байдуже. Негайно оголосили вибори, і президентом обрали Пейлор. Плутарха призначили помічником президента з питань зв’язку, а це означало, що тепер він вирішуватиме, що і коли транслювати по телебаченню. Першим великим телевізійним проектом був мій суд, на якому Плутарх виступав свідком. Від захисту, певна річ. Однак, мабуть, найбільше я повинна дякувати лікарю Аврелію, який виставив мене абсолютно безнадійною контуженою божевільною. За умовами мого звільнення я й надалі перебуватиму під його наглядом — по телефону, оскільки він нізащо не погодиться переїхати у таке Богом забуте місце, як Округ 12, а саме туди мене запроторили. Справа в тому, що ніхто гадки не мав, що робити зі мною тепер, коли війна закінчилася, хоча якщо спалахне нова війна, Плутарх обов’язково знайде в ній роль і для мене. Тут Плутарх голосно розсміявся. Здається, його ніколи не хвилювало те, що ніхто не цінує його жартів. — Готуєтеся до нової війни, Плутарху? — запитала я. — О ні, не зараз. Поки що ми перебуваємо в стані солодкого сп’яніння, коли всі без винятку погоджуються, що недавно пережиті жахи не повинні повторитися, — мовив він. — Та колективна думка, як правило, швидко міняється. Ми — мінливі безмозкі створіння з поганою пам яттю й нездоланним потягом до саморуйнації. Однак хто знає? Може, на цьому все закінчиться, Катніс. — Що? — запитала я. — Наша ера. Можливо, саме зараз ми стаємо свідками еволюції людської раси. Подумай про це. А тоді він запитав мене, чи не хочу я взяти участь у новій пісенній програмі, яка стартує за кілька тижнів. Людям не завадить трохи розважитися. Плутарх пришле до мене знімальну групу. Дорогою ми заскочили в Округ 3, щоб висадити Плу-тарха: він мав зустрітися з Біпером, щоб обговорити інноваційні технології відеотрансляцій. На прощання він сказав: — Не зникай. Коли ми знову піднялися високо в небо й опинилися поміж хмар, я поглянула на Геймітча. — А чому повертаєтеся в Округ 12 ви? — Здається, для мене в Капітолії також не знайшлося місця, — мовив він. Спочатку я ні про що не замислилася. Але згодом до мене почали підкрадатися сумніви. Геймітч нікого не вбив. І міг би оселитися будь-де. Якщо він повертається в Округ 12, то тільки з однієї причини: йому наказали. — Ви маєте наглядати за мною, так? Як ментор? Він знизав плечима. І тільки тоді я усвідомила, що це означає. — Отже, мама додому не повернеться. — Ні,— підтвердив Геймітч. З цими словами він витягнув із кишені листа й подав мені. Я оглянула охайний конверт, делікатний почерк. — Вона допомагає облаштувати лікарню в Окрузі 4. Просила, щоб ти їй зателефонувала, тільки-но дістанешся додому. Я торкнулася пальцем ідеального завитка на одній із букв. — Ти знаєш, чому вона не може повернутися додому. Так, я знала чому. Бо там батько, і Прим, і попіл — все це надто болюче для неї. А для мене, вочевидь, ні. — Хочеш знати, хто ще не повернеться? — Ні,— мовила я. — Нехай це буде сюрпризом. Як взірцевий ментор, Геймітч змусив мене з’їсти бутерброд, а тоді решту шляху прикидався, наче повірив у те, що я сплю. Він знайшов собі заняття — блукав вертольотом, шукаючи пляшки зі спиртним, і запихав у торбу. Коли ми приземлилися на галявині в Поселенні Переможців, була вже ніч. У половині будинків світилося світло, в тому числі у мене і в Геймітча. А у Піти ні. У мене на кухні хтось розпалив вогонь. Сівши у крісло-гойдалку перед коминком, я вертіла в руках мамин лист. — Ну що, побачимося завтра, — мовив Геймітч. Коли торохкотіння пляшок у його торбі стихло вдалині, я прошепотіла: — Сумніваюся. Я не могла підвестися з крісла. Решта будинку здавалася холодною, порожньою і темною. Замотавшись у стару шаль, я дивилася на полум’я. Мабуть, я задрімала, бо коли розплющила очі, уже був ранок і на кухні поралася Сальна Сей. Вона приготувала мені яєчню і тост і сиділа поруч, поки я не з’їла все до останньої крихти. Ми майже не розмовляли. Її маленька онучка, яка жила у власному світі, витягнула з маминого кошика клубок яскраво-синіх ниток. Сальна Сей звеліла їй покласти все назад, але я дозволила дівчинці залишити нитки собі. В цьому домі більше ніхто не плестиме. По сніданку Сальна Сей помила посуд і пішла, але в обідній час повернулася і знову змусила мене поїсти. Важко сказати, чи вона це робила по-сусідськи, чи отримала завдання від уряду, але навідувалася вона регулярно двічі на день. Куховарила, а я їла. Я міркувала, що мені діяти далі. Зараз мені нічого не перешкоджало жити так, як я хочу. Та я, здається, досі на щось чекала. Іноді дзвонив телефон, але я не піднімала слухавки. Геймітч ніколи не навідував мене. Може, він передумав і поїхав деінде, хоча ймовірніше, що він валявся вдома п’яний як чіп. До мене не приходив ніхто, за винятком Сальної Сей та її онуки. По кількох місяцях цілковитої самотності навіть вони здавалися мені натовпом. — Сьогодні надворі відчувається весна. Ти повинна вийти прогулятися, — мовила Сальна Сей. — Сходи на полювання. Я ще жодного разу не вийшла з дому. Навіть із кухні не виходила, хіба що у туалет, розташований за кілька кроків звідси. Не перевдягалася — так і ходила в тому самому одязі, в якому поїхала з Капітолія. Здебільшого я просто сиділа біля вогню. І дивилася на купу листів, яка назбиралася на коминку. — У мене навіть немає лука. — Подивись у вітальні,— сказала вона. Потому як Сальна Сей пішла, я замислилася над тим, чи варто навідатись у вітальню. За кілька годин я таки наважилася, підвелася з крісла й тихою-тихою ходою — щоб бува не злякати привидів — рушила коридором. У кабінеті, де ми пили чай із президентом Снігоу, лежала коробка. В ній була батькова мисливська куртка, наша родинна книга 5 рослинами, весільне фото моїх батьків, втулка, яку прислав мені Геймітч, і медальйон, подарований Пітою на арені під час Червоної чверті. Два луки й сагайдак зі стрілами, які вдалося врятувати Гейлові у ніч бомбардування, лежали на столі. Я вдягнула мисливську куртку, а інших речей навіть не торкнулася. Так і заснула просто на канапі у нашій колишній вітальні. Мені наснився жахливий сон, ніби я лежала на дні могили, а всі мертві, яких я знала за життя, один по одному підходили й кидали на мене повну лопату попелу. Зважаючи на кількість людей, сон був довгий, і що глибше мене закопували, то важче мені було дихати. Я силкувалася покликати на допомогу, благала їх зупинитися, але попіл набивався мені в рот і в ніс і я не могла видушити з себе жодного звуку. А лопата все шкребла і шкребла… Прокинулась я я мало не з криком. Крізь фіранки пробивався сірий ранок. Скреготіння лопати не вщухало. Досі напівсонна я вибігла з кімнати, вискочила надвір, завернула за ріг, бо вже була готова сваритися навіть на мертвих. Але, побачивши того, хто там був, я заніміла. Його обличчя розпашіло, а він і далі копав землю під вікном. Поруч стояла тачка, а в ній п’ять прив’ялих кущів. — Ти повернувся, — мовила я. — Лікар Аврелій не відпускав мене з Капітолія аж до вчорашнього дня, — мовив Піта. — До речі, він просив передати, що не зможе вічно вдавати, що лікує тебе. Знімай, будь ласка, трубку, коли дзвонить телефон. Вигляд Піта мав непоганий. Худий і пошрамований від опіків, але очі вже не затуманені й не зболені. Однак, побачивши мене, Піта трохи насупився. Я зробила марну спробу відкинути з очей волосся, але скуйовджена кучма не слухалася. Я почувалася ніяково. — Що ти робиш? — Уранці я сходив у ліс і накопав ось це. Для неї,— мовив він. — Подумав, що можна посадити кущі вздовж будинку. Я подивилася на кущики, на груддя землі, що звисало з їхнього коріння, й мені забракло повітря: на мить здалося, що Піта приніс із лісу троянди. Я мало не накинулася на Піту з лайкою, аж тут утямила, що ніякі це не троянди: це вечірня примула. Квітка, на честь якої назвали мою сестру. Кивнувши Піті на знак згоди, я побігла назад у будинок і замкнула по собі двері. Проте зло було всередині, а не ззовні. Тремтячи від слабкості та тривоги, я майнула сходами нагору. На останній сходинці нога перечепилася, і я гримнулася на підлогу. Я змусила себе підвестися й зайти у свою кімнату. Запах був дуже слабкий, але досі висів у повітрі. Ось вона. У вазі. Біла троянда поміж зів’ялих квітів. Засохла й крихка, однак досі ідеальна; одразу видно, що вирощена в теплицях Снігоу. Схопивши вазу, я помчала на кухню й викинула квіти у тліючий попіл. Спалахнула іскра, язики синього полум’я огорнули троянди і водномить проковтнули їх. Квіти згоріли вщент. Про всяк випадок я ще й вазу розбила, пожбуривши її на підлогу. Повернувшись у свою кімнату, я розчахнула вікна: нехай свіже повітря витіснить запах Снігоу. Однак я все одно відчувала його, він був повсюди: на моєму одязі, в порах шкіри, у волоссі. Я почала роздягатися, разом з одягом здираючи величезні клапті шкіри, які відлущилися від старих ран. Уникаючи дзеркал, я рушила у ванну та змила запах троянд із волосся, з тіла, прополоскала рот. Усе тіло стало рожевим і трохи поколювало. Вдягнувши щось чисте, я півгодини розчісувала волосся, аж тут відчинилися вхідні двері, й на порозі з’явилася Сальна Сей. Поки вона готувала сніданок, я спалила свій старий одяг. А тоді, дослухавшись поради Сальної Сей, вишкребла ножем болото з-під нігтів. Покінчивши з яєчнею, я запитала: — Куди подався Гейл? — В Округ 2. Отримав там роботу своєї мрії. Час від часу його показують по телевізору, — мовила вона. Я покопалася в собі, намагаючись збагнути, що відчуваю: злість, ненависть, тугу. І полегшено зрозуміла, що нічого. — Сьогодні я піду на полювання, — мовила я. — Що ж, я б не відмовилася від свіжини, — відповіла Сальна Сей. Озброївшись луком і стрілами, я подалася на Леваду, сподіваючись там вийти за межі округу. Біля площі працювали люди в респіраторах і рукавичках. На вози, запряжені кіньми, вони складали те, що проступило на землі після танення снігу. Сміття, людські рештки. Віз стояв і біля будинку мера Андерсі. Я впізнала Тома, Гей-лового старого друга з шахти: він на хвилинку розігнувся, щоб витерти з обличчя піт ганчіркою. Я бачила його в Окрузі 13 — виходить, він повернувся додому. Він привітався зі мною перший, і це додало мені відваги: — Ви знайшли когось? — Усю сім’ю. І ще двох хатніх працівників, — відповів Том. Мадж. Тиха, добра й відважна. Дівчина, яка подарувала мені брошку, на честь якої я отримала своє прізвисько. До горла підкотив клубок. Цікаво, чи приєднається вона до списку моїх нічних кошмарів? Чи закидатиме попіл мені до рота лопатою? — Просто я подумала… Оскільки він був мером… — Не думаю, що статус мера Округу 12 давав бодай якісь переваги, — мовив Том. Кивнувши у відповідь, я рушила далі, навмисне відвернувшись, щоб бува не побачити, що там на возі. По всьому місті й на Скибі всі займалися одним і тим самим: збирали останки мертвих. Наблизившись до руїн нашої колишньої хати, я побачила цілу шерегу возів. Левада зникла, вірніше, змінилася до невпізнанності. Посередині викопали величезний котлован, у який скидали рештки моїх земляків — то було масове поховання. Я пролізла в звичну дірку в паркані й опинилася в лісі. Хоча тепер це не мало ніякого значення. Паркан більше не охоронявся, його не розібрали тільки з однієї причини: щоб відгородитися від хижаків. Проте старих звичок важко позбутися. Я хотіла сходити до озера, однак була така слабка, що ледве добрела до місця наших із Гейлом зустрічей. Довго сиділа на валуні, на якому нас знімала Кресида, та він здавався зашироким без Гейлового тіла поруч. Кілька разів я заплющувала очі й рахувала до десятьох, вірячи, що коли я розліплю повіки, Гейл з’явиться біля мене, як завжди беззвучно. А тоді я нагадала собі, що Гейл в Окрузі 2 отримав роботу своєї мрії і, можливо, саме цієї миті цілує чиїсь вуста. Зараз улюблена пора колишньої Катніс. Рання весна. Ліси прокидаються після довгої зими. Однак, окрім примули, нічого ще не розквітло. Поки я допленталася назад до паркана, так утомилася, і в голові так паморочилося, що Том запропонував підвезти мене додому на возі для мертвих, і я погодилася. Том допоміг мені дістатися канапи у вітальні, і я довго лежала, спостерігаючи за танцюючим у повітрі порохом. Вчулося сичання, і я аж підскочила від несподіванки, але знадобилося трохи часу, щоб повірити в те, що мені це не примарилося. Як він сюди дістався? На спині в нього виднілися сліди чиїхось кігтів, задню лапу він тримав над землею, під шкірою випиналися кістки. Він пішки здолав увесь шлях з Округу 13. Можливо, його просто вигнали, а може, не міг там жити без неї, тому вирушив на пошуки. — Даремно ти старався. її тут немає,— мовила я. Денді знову засичав. — її тут немає! Можеш сичати скільки заманеться — ти не знайдеш Прим. Почувши її ім’я, він підбадьорився, підняв опущені вуха, занявчав із надією. — Вимітайся звідси! Я пожбурила в нього подушку, але він ухилився. — Забирайся геть! Тебе тут ніхто не чекає! Я затремтіла, розлючена його настирливістю. — Вона не повернеться! Вона більше ніколи не повернеться! Схопивши ще одну подушку, я скочила на ноги, щоб цього разу вже точно не схибити, і знагла з моїх очей бризнули сльози. — Вона мертва! Від наглого болю я вхопилася за живіт. А тоді впала навколішки, впустила подушку на підлогу й заридала ридма. — Ти, дурний коте, ти не розумієш, що вона мертва. Вона мертва! З моїх уст зірвавсь несподіваний звук — чи то плач, чи то спів, — вивільняючи відчай. Денді також заскиглив. Байдуже, що я робитиму, він усе одно звідси не піде. Я ридала та схлипувала, а він оддалік кружляв навколо мене, аж поки я не знепритомніла. Він має зрозуміти! Мабуть, він здогадався, що трапилося щось немислиме, і тепер, щоб вижити, доведеться зважитися на немислиме. Тому що пізніше, коли я отямилась у своєму ліжку, в місячному світлі я побачила його. Скрутившись калачиком, Денді лежав поруч зі мною, блимаючи очима барви гнилого кабачка: вартував мій нічний спокій. Уранці, коли я промивала йому рани, він тримався стоїчно, навіть не нявкав, а от коли я почала витягати будяки з лап, заскавулів, мов мале кошеня. І тут ми обоє розплакалися, обійнявшись і заспокоюючи одне одного. Розчулившись, я розпечатала листа, якого передав мені Геймітч, і подзвонила матері. Ми обидві поплакали, побалакали, і мені стало легше. Разом із Сальною Сей до мене прийшов Піта — він приніс буханець свіжого хліба. Сальна Сей приготувала нам сніданок, і ми згодували увесь бекон Денді. Я повільно поверталася до життя. Намагалася дослухатися порад лікаря Аврелія та просто жити. Дивно, але останнім часом слово «життя» почало набувати для мене нового значення. Я поділилася з лікарем своєю ідеєю щодо книги, і наступним поїздом із Капітолія мені доправили цілу коробку пергаментного паперу. Цю ідею я почерпнула з нашої сімейної книги про рослини. Записати те, що може забутися. Кожна сторінка починатиметься чиїмось зображенням: світлиною, якщо нам вдасться її знайти, або Пітиним малюнком. А тоді я найакуратнішим почерком записуватиму подробиці, забути які просто злочин. Як Леді лиже Прим у щоку. Наш тато сміється. Пітин батько з печивом. Колір Фі-неєвих очей. Диво, яке Цинна міг сотворити зі шматка шовку. Богз програмує «Голо». Рута навшпиньках, руки трішки розкинуті в боки, наче вона збирається злетіти. Тощо, тощо. Ми скріпили сторінки солоними сльозами й обіцянками жити добре заради них і за них. Зрештою до нас приєднався і Геймітч, зробивши свій внесок: він перелічив імена всіх трибутів, ментором яких був за останні двадцять три роки. Про них у нас було не так уже й багато відомостей. Мозок стирає те, що йому боляче пам’ятати. Між сторінок ми заховали засушену примулу і ще багато-багато щасливих спогадів: наприклад, світлину новонародженого сина Енні й Фінея. Ми знову навчилися знаходити собі справу. Піта пік. Я полювала. Геймітч пив, поки не закінчувалося спиртне, а тоді до прибуття наступного поїзда розводив гусей. На щастя, гуси дбали про себе самі. Ми вже не почувалися самотніми: в Округ 12 повернулося ще кількасот людей, адже хай що сталося, це наша домівка. Копальні зачинили, а землю зорали й почали вирощувати хліб. Велетенські машини з Капітолія готували майданчик під будівництво великої фармацевтичної фабрики. Левада знову зазеленіла, хоча її ніхто й не доглядав. Ми з Пітою знову приростали одне до одного. Досі траплялися моменти, коли він хапався за спинку крісла й перечікував напади люті. А я прокидалася посеред ночі в сльозах і з криком — від нічних кошмарів, переслідувана мутантами і мертвими дітьми. Однак Пітині руки — а згодом і губи — були завжди поруч і заспокоювали мене. Однієї ночі я знову відчула голод, який уперше схвилював мене на узбережжі під час Червоної чверті. Я знала, що це колись станеться. Для того, щоб вижити, мені не потрібен Гейлів вогонь, його лють і ненависть. У мене самої достатньо вогню. Мені потрібна весняна кульбаба. Яскраво-жовта кульбаба, яка символізує відродження, а не руйнування. Потрібна впевненість у тому, що життя триває, хай скільки втрат ми зазнали. Що все знову може бути чудово. І тільки Піта спроможний подарувати мені це. І коли він прошепотів: «Ти мене кохаєш. Правда чи ні?» — я відповіла: «Правда». Епілог

На Леваді гралися діти. Дівчинка з темним волоссям і блакитними очима весело танцювала. Хлопчик із білявими кучерями й сірими очима намагався не відставати від сестри і теж пританцьовував на своїх пухкеньких ніжках. Минуло п’ять, десять, п’ятнадцять років, перш ніж я на це погодилась. Але Піта так сильно хотів дітей! Коли я вперше відчула, як у моєму лоні ворушиться дитина, мене охопив такий страх, як ніколи досі. І здолала цей страх тільки радість, коли я вперше потримала дочку на руках. Виношувати хлопчика було трохи легше. Діти тільки починають ставити запитання. Всі арени давно знищили, на їхньому місці збудували меморіальні комплекси, і жодних Голодних ігор більше не проводилося. Але їх вивчали в школі, і дівчинка знала, що ми брали в них участь. Хлопчик також усе дізнається за кілька років. Як я їм про це розповідатиму? Як підберу влучні слова? Як мені не нажахати їх до смерті? Моїх дітей, які полюбили колискову: На казковому лузі під густою вербою


Застелю тобі ліжко м’якою травою,
Моя люба дитинко, засни, засни,
Хай насняться тобі казковії сни.
Заплющ оченята і руту знайди,
Вона вберіга 'іє від лиха й біди.
А я залишаюсь навіки з тобою,
Тебе огортаю своєю любов’ю.

Мої діти не знають, що граються на могилі. Піта каже, що все буде гаразд. Ми разом. І в нас є книга. Ми зможемо розповісти все дітям, і вони зрозуміють і стануть відважнішими. Але одного дня мені доведеться пояснити їм природу своїх нічних кошмарів. Чому вони мучать мене і ніколи не облишать. Доведеться розповісти, як я вижила. І що іноді мені страшенно важко жити й отримувати від життя задоволення: я боюся, що завтра у мене все це відберуть. У такі моменти я стараюся пригадати добрі вчинки інших людей. Це немов гра. Незмінна гра. І навіть трохи набридлива, якщо гратися в неї двадцять років поспіль. Однак є набагато гірші ігри. кінець



 



Найкращим романом і досі залишаються «Голодні ігри» — зворушлива, яскрава й чудово написана антиутопія про телевізійні реаліті-шоу. Завдяки незабутній героїні ця книжка полонить і дівчат, і хлопців. «Таймс» н світі продяна понад 1Б мільйонів книжок < > ПЕРЕКЛАДЕНО НА 27 МОВ < Коллінз поповнила когорту письменниць, таких як Дж. К. Роулінг і Стефені Маєр, чиї дитячі книжки залюбки читають дорослі. «Блумберг» Трилогія [ «Голодні ігри»] в найкращому сенсі поєднує політичну пристрасть роману «1984», незабутню лють «Механічного апельсина», всеохопну вигадливість «Хронік Нарнії» та детальну винахідливість «Гаррі Поттера». «Нью-Йорк Таймз» notes

1


Переклад Наталі Тисовської.— Прим. ред.
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка