Сучасна релігійна філософія



Скачати 21.06 Kb.
Дата конвертації21.07.2021
Розмір21.06 Kb.

Сучасна релігійна філософія

Філософські напрями релігійної орієнтації на Заході виникли в основному в   руслі християнського   релігійно-теологічного  комплексу   або   в безпосередньому зв'язку з ним. Найбільш концептуально стійкими та  ідеологічно впливовими в західному світі є неотомізм, тейярдизм і  персоналізм.

Неотомізм – офіційне філософське вчення католицької церкви. Серед найвідоміших представників неотомізму - колишній посол Франції у Ватикані Жак Марітен (1882–1973), французький академік Етьєн Анрі Жільсон (1884–1978), Густав Веттер (1911 р.), а також Карел Войтило (папа Іоанн Павло II), що написав книгу "Діюча особа". На відміну від усіх інших філософій Заходу неотомізму властиві традиціоналізм догматична стабільність ідей і теоретичних постулатів; він свідомо чинить опір тенденціям оновлення і не без гордості проголошує себе "філософією", "яка зберігається в століттях".

Філософії неотомізму притаманні такі характерні риси (схема 3.6).

1. Ідейними джерелами неотомізму є вчення філософа-схоластика XIII століття Фоми Аквінського. По латині ім'я "Фома" вимовляється, як "Томас". Звідси його вчення – християнізований арістотелізм – дістало назву "томізм". Сучасний томізм – це неотомізм. Він був відроджений Енциклікою папи Льва ХІІІ в 1879 році. У наш час розробляють і пропагують неотомізм Академія св. Фоми у Ватикані, католицький інститут у Парижі, Пуллахський інститут поблизу Мюнхена, інститут Нотр-Дам у США та ін. Видаються журнали "Томіст" та "Божественний Фома".

2. Предмет філософії неотомізму - буття Бога. Це відкрита релігійна філософія. Вона протиставляє абсолютне, надприродне буття – буттю конкретних речей. Буття саме по собі – це чисте буття (Бог). Неотомізм проголошує існування аналогії між Богом і його творінням: Творець протилежний світові, але його творіння дозволяє судити про нього.

Буття Бога неотомісти доводять на підставі створених ним речей. В основі теорії буття лежить ідея креаціонізму (від лат.- створення). За цією ідеєю органічний і неорганічний світ виникає внаслідок акту "божественного творіння". Звідси випливає, що матерія не вічна, вона другорядна. Питання про те, що таке буття, вирішується таким чином: "бути – значить бути створеним Богом, бути – значить бути в Богові".

3. Центральним принципом неотомізму є принцип гармонії віри та розуму. Він спрямований на те, щоб примирити догматичні основи християнської віри з вимогами мислячого розуму, узгодити недоказові положення релігії з раціонально-логічною силою знання і таким чином виправдати християнство перед наукою і освітою, авторитет яких дедалі зростав. Неотомісти запевняють, що віра без розуму перетворюється на сліпе поклоніння, марновірство (фідеїзм), а розум без віри впадає в гординю зарозумілості (атеїзм, скептицизм, науковий раціоналізм). Однак замість обіцяної "гармонії" віри і розуму неотомісти пропонують варіант підпорядкування розуму вірі, бо   пропорція, в якій вони об'єднуються, продиктована міркуваннями католицького віровчення.

4. Мета філософії неотомізму – раціональне обґрунтування буття Бога. Все це було зроблене ще Фомою Аквінським у працях "Сума теології" та "Сума проти поганців". Там міститься п'ять "обґрунтувань" буття Бога:

а) коли брати рух у всій його повноті, а не тільки як механічний рух, неможливо не прийти до визнання першодвигуна, тобто Бога;

б) коли все у світі має свою причину, то повинна бути "першопричина" - Бог;

в) безкінечна безліч можливостей і випадковостей у світі повинна керуватись цілком необхідною причиною, тобто Богом;

г) для вимірювання ступенів досконалості (красоти, блага, істинності) усього, що є у світі, повинно існувати мірило усіх досконалостей, тобто Бог;

ґ) все, що існує у світі має певну міру доцільності, а, отже, повинна існувати первісна і головна ціль - Бог.

З метою переконати в істинності релігійних догматів неотомісти "опановують" найсучаснішу наукову термінологію, активно оперують нею. Говорячи про створення світла в перший день творіння, Бог, запевняють вони, мав на увазі взаємоперетворення позитронів-електронів на потоки фотонів. Не заперечують неотомісти еволюційну теорію Ч. Дарвіна.

У сучасній релігійній філософії значне місце посідає тейярдизм. Заснував теорію тейярдизму П'єр Тейяр де Шарден (1881–1955) – видатний французький палеонтолог і антрополог. За релігійне інакомислення, вільне поводження з канонічним текстом Святого письма він був висланий з Франції і позбавлений права читати лекції, публікувати філософсько-теологічні твори. Але після смерті Тейяра, в 60-х роках, його погляди широко використовуються у модерністських концепціях найрізноманітнішої орієнтації.

У своїх працях "Гімн Всесвіту", "Феномен людини" Тейяр де Шарден намагається узгодити релігійний світогляд з досягненнями сучасної науки. Він вважав, що сучасна наука істотно скорегувала середньовічну конструкцію світобудови, довела, що світ перебуває в постійному русі та розвитку. Тому необхідно   докорінно   переосмислити   християнське   світорозуміння. Центральним методологічним принципом сучасного мислення французький теолог проголосив еволюціонізм. Відмовившись від старозавітного міфу про одноразовий акт творіння Богом світу, Тейяр де Шарден висуває свою теорію космогенезу, де основними точками процесу розвитку Всесвіту виступають такі три етапи (схема 3.7): ,,переджиття" (фізична оболонка), “життя” (органічна оболонка) і “мислення”. На етапі мислення з'являється людина, яка концентрує в собі психічну енергію, творить ноосферу, персоналізує світ. Така  діяльність врешті-решт веде до формування „наджиття” . На цьому рівні виникає вища форма в розвитку світу – духовна оболонка. Керують космічним процесом не природні закони, які вивчає наука, а надкосмічний Бог, якого Тейяр де Шарден називає ,,точкою Омега". У „точці Омега" підсумовується і збирається у своїй довершеності та цілісності велика кількість свідомості, яка поступово перетворюється на Землі на ноогенез. „Наджиття", таким чином, знаменує стан єднання душ людей після завершення історії в космічному Христі. „Точка Омега" є центром Всесвіту і символізує собою Христа, співпричетного до Всесвіту і одночасно трансцендентного до нього.

Тейяр де Шарден називає два види енергії як руйнівної сили, що не тільки дала імпульс еволюції, а й залишається її постійним джерелом. Це „тангенціальна" енергія – фізична сила, яка пов'язує однорідні елементи без їх ускладнення, забезпечує їх єдність без змін, тобто діє закон збереження енергії і принцип ентропії, – і „радіальна" енергія - духовна сила, яка поширюється на всі елементи світу і спрямовує їх рух „уперед і вверх", тобто забезпечує поступальний розвиток. Закон збереження енергії і принцип ентропії, за цією теорією, не тільки не діють, а й переходять у свою протилежність – духовна енергія не тільки не спадає і не розсіюється в процесі еволюції, а, навпаки, зростає, нагромаджується - аж до концентрації в „точці Омега".

Історіософські погляди Тейяр де Шардена позначені гуманістично-християнсько-ліберальною спрямованістю. Людство, згідно з його поглядами, рухається в ході історії шляхом універсалізації зв'язків між країнами і народами до стану великої „монади". Він вірив у силу союзу християнства і гуманізму, покликаних згуртувати всіх людей планети, висунув ідею поєднання науки і містики як панацеї від усіх бід сучасності.

В цілому концепція П'єра Тейяра де Шардена глибоко суперечлива – це складна суміш наукових прогнозів, утопізму, абстрактного гуманізму, містицизму й традиційного теїзму. Тейярдизм досить впливовий серед „лівих" католиків, які видають це вчення за „новий світогляд", що нібито вказує шляхи поєднання науки і релігії.

  

До сучасної релігійної філософії належить і такий напрям, як персоналізм (від лат. persona  – особа). Основні положення персоналізму такі:



а) центральне поняття – особа, але не просто як реальна людина, особистість, а як першоелемент буття, духовна сутність, якій властиві активність, воля, самосвідомість; витоки людської особи йдуть від Верховної особи, тобто Бога;

б) світ (природа) є сукупністю духовних осіб, найвища з яких - Бог; все   матеріальне є наслідком творчої активності особи: все - загальне – творчість Бога, конкретні речі - творчість людини; матеріальне має значення лише тоді, коли входить у в досвід особи;

в) процес пізнання здійснюється індивідуальною особою завдяки її оцінювальній здатності (здатності визначати цінність об'єктів);

г) взаємовідносини особи і суспільства є ворожими (антагоністичними); зняття ворожості можливе через самовдосконалення особи і оновлення суспільства. Оновлення суспільства також зводиться до духовного оновлення особи. Тобто за перетворенням особи наступає перетворення суспільства.

Персоналізм існує у двох варіантах: американському і французькому. Американський персоналізм (з кінця XIX століття) виникає як своєрідна реакція на деперсоналізацію і дегуманізацію особи в умовах техногенного прогресу і бюрократизованого суспільства. Його засновником був Борден Боун (1847–1910). Продовжили його вчення Джорж Хаусон (1834–916), Мері Калкінс (1863–1930), Вільям Хокінг (1873–1966), Ралф Флюеллінг (1871–1960), Едгар Брайтмен (1884–1954). На відміну від американського (більш абстрактного і академічного вчення) французький персоналізм, що виникає в 30-ті роки ХХ століття, був набагато ближчим до життя. Це філософська доктрина, яка в осмисленні сучасного світу виходить з проблем "тотального" розвитку людини на основі примату (першості) духовних  цінностей.

Французький персоналізм народжується з групи інтелігентів, котрі об'єднувалися навколо журналу "Esprit" ("Дух"). Очолював групу Емануель Муньє (1905–1950). Серед його представників – Поль-Луї Ландсберг (1901–1944), Габріель Мадіньє (1895–1958), Поль Рікьор (нар. 1913р.), Жан-Марі Доменак (нар 1913р.). Основні положення французького персоналізму такі (схема 3.8.):

а) криза людини є наслідком кризи цивілізації в цілому: криза виробництва позбавляє людину саморозвитку, недоліки системи розподілу ведуть до занепаду моралі, насадження соціальних стандартів гасить індивідуальну творчість, а засилля комфорту перетворює борця на споживача;

б) буття людини має два виміри: “зовнішнє буття” – біологічні, економічні і соціально-політичні проблеми людини, які вивчаються конкретними науками; "внутрішнє буття" – психологічні, економічні і культурні проблеми людини, які є предметом антропологічного знання;

в) індивід (окрема людина) включається в загальне (суспільне) завдяки своєму діяльному характеру. Діяльність характеру – це практична життєдіяльність людини, яка виявляється знаходить свій вияв у трудовій діяльності; "немає нічого людського, що не було б практикою"; "діяльність людини - це її вершина".

г) діяльний характер людини, як її діяльне ставлення до світу, формується процесом "залучення" людини до таких "видів руху", як: екстеріоризація (від лат. externus  – зовнішній) – взаємодія людини з зовнішньою реальністю; інтеріоризація (від лат. internus – внутрішній) – внутрішня зосередженість особи, її звернення до глибин власного "Я", взаємодія з самим собою; подолання – поєднання прагнень особи взаємодіяти з внутрішньою зосередженістю. Подолання протиставлення себе і світу через поєднання "взаємодії" і "зосередженості";

ґ) внутрішній світ людини – основний предмет філософії і серцевина не тільки людського існування, а й системи "людина–світ". Він має такі три рівні: по-перше, органічне і колективне несвідоме (досвідоме), змістом якого є сукупність чуттєвих інстинктів, потягів, прагнень (відповідає фрейдистському "Воно"); по-друге, свідомість, змістом якого є спрямованість людського індивідуального розуму на реальний світ і усвідомлення реальності (відповідає фрейдистському "Я");  по-третє, дух, змістом якого є надсвідомість "Я" та самосвідомість "Я". Це – “безодня особистої трансценденції”, де здійснюється перетворення реальності шляхом відродження об'єктивного в суб'єктивне. На цьому рівні існування осмислюється з позиції Добра і Зла, Блага і Гріха, а також тільки тут особисте існування набуває істинної свободи – спрямованості окремої особи до Верховної особи (Бога).

Отже основні орієнтації сучасної релігійної філософії полягають у:

1) повороті від теоцентризму до антропоцентризму, визнанні абсолютної цінності людини;

2) спробі скоригувати релігійну філософію і науку;

3) спиранні теорії пізнання на такі течії, як герменевтика, структуралізм та ін.;

4) визнанні важливості збереження гуманістичної орієнтації культури;



5) увазі до проблеми суспільного розвитку;

6) екуменістичному зближенні релігій як засобі пом'якшення драматичних суперечностей сучасності.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка