Сучасна фантастична повість



Сторінка9/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.31 Mb.
ТипСборник
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   20
7

 

Поки ми оформлялися на стоянку, сонце вже втопилося в Утлюцькому лимані. Як спомин про нього край неба на заході залило слабким багрянцем. За шлагбаумом, від якого починалася автостоянка, машину затрусило, ніби вона виїхала на пральну дошку. Ми прогецькали понад десяток кілометрів по вапняково-пісковій дорозі, коли Оксана попросила, щоб я зупинився. Ліворуч, при самій воді, чорніло кілька квадратів — слідів недавніх наметів, а найближчі сусіди таборилися за сотню метрів… Тим часом на берег спустився присмерк. На мене раптом повіяло таким спокоєм, що я, забувши про все, ніжно пригорнув Оксану. Ми довго стояли при самій воді. Кволий вітерець гнав хвильки вздовж берега, й здавалося, що море, немов швидкоплинна ріка, кудись текло. Що більше смеркало, то зеленішало море і синішало небо. Невдовзі вода стала смарагдово-зеленою, а небо — темно-синім, бездонним. І тут у мені прокинулося почуття, якого я недавно зазнав, вдивляючись у нічне небо: я знову відчувся однією з його часточок, яка летить не в просторі, а в часі. Моє «я» — лише видозміна тієї часточки в останню мить. Наступна його видозміна бубнявіла в жінці, яку я пригортав, тепло і ніжність якої вливали в мене спокій.  



Рікою безмежжя пливуть за віками віки,
Не можна побачити миті у вирі тієї ріки.
І світ безконечний, безмежний, та в тій далині
Є тихий і милий куточок… І він найрідніший мені[5].

 

А куточок цей — моя епоха, проміжок часу, в якому живемо ми з Оксаною, початок вересня і піскова коса, що відділяє лиман від Азовського моря. Колись я читав, що на землі існують місця, де людина почувається особливо добре. На сході навіть були люди, які вміли виявляти такі ділянки, і там потім споруджувалися храми. Те явище годі пояснити природними умовами чи кліматом. Мабуть, існує зв’язок між магнітним полем Землі в якомусь конкретному місці та біополем людини, і, можливо, в ньому криється незбагненний смисл чуття батьківщини, що його носить у собі кожна нормальна людина. Майданчик, який ми обрали під намет, був всьрго за кілька кроків від води, до того ж недавні мешканці залишили товстий шар сухих водоростей. Накривши їх піддоном намету, м» и отримали м’яку постіль. Оксана не захотіла навіть виймати з машини розкладачок. Тим часом моп ре притягувало мене дедалі сильніше, і я, щойно забивши. останній пакіл під наметом, роздягся і шубовснув у водун Оксана, вже без мене, занесла до намету спальники, запарила на газовій плитці чай, а тоді, не дочекавшись мене, подала мені в воду філіжанку духм’яного напою і бутерброд, сама сіла на розкладний стільчик при березі. — Чаювання в воді не таке вже й безглуздя, — мовив я, відсьорбуючи. — Справді? Тобі добре? — її голос у вечірньому супокої лунав як казка. Вона-бо й була персонажем казки, в яку зненацька перетворилося моє сіре життя. Було в тій казці велике кохання і щастя, жах і одкровення. Аби ще в ній було щасливе закінчення… Дорога стомила Оксану. Вона сиділа, поклавши руки, на коліна, нерухомо; місячний промінь поблискував на щоках. — Іди вже лягай, — сказав я, виходячи з води і віддаючи Оксані філіжанку. — Пізно-бо. — А ти ж? — озвалася вона, підводячись. — Я спатиму в морі. — Це небезпечно. — В її голосі була тривога. — Накотиться хвиля, і ти захлинешся. — Звідки їй узятись? — Я озирнувся на море, воно здавалося мені тілом велетенської істоти, яке дрібно тремтить, поблискуючи лускою в місячному сяйві. — Може, краще накачати човен і наносити в нього води… — запропонувала Оксана. — Ні, я спатиму в морі, на розкладачці.  



… Уже давно змовкли дівочі голоси, що долинали від сусіднього намету. Тишу вряди-годи порушує легкий шепіт хвиль та слабкий подув вітру, схожий на повів пташиного крила. Мені здається, що то не тепла хвиля торкається моєї шиї, а пестить Оксанина рука. Згодом слабкі пориви: вітру припиняються, і я перестаю відчувати тіло. Воно немов розчиняється в морі, а море, в ньому. Якийсь час ні про що не думаю, в пам’яті, спочатку уривками, а потім суцільним плином, починають звучати врочисті звуки токати. На мить заплющую очі, як тоді, в органному залі, і… Спочатку відчуваю світло (крізь заплющені повіки) й майже водночас — холод. Довго не можу второпати, де я. Нарешті збагнув: уночі повіяв неабиякий вітер (на щастя, з суші) і відігнав море від берега метрів на двісті. Отже, я лежу на мокрій розкладачці, на оголеному морському дні серед водоростей і калюж, у голову дме вітер, рівномірно, ніби на мене спрямували вентилятор. Холод і страху що хтось угледить мене роздягненого, зганяють з мокрого лігва й женуть до намету. Ще дуже рано. Велике зелене шатро сусідів, від якого увечері долинали дівочі голоси, ретельно запнуто, поряд стоїть старенька машина. Відзначаю, що далі за нами на косі немає нікого. Отже, ми крайні. У наметі мене проймає теплом, затишком і пахощами прілих водоростей. По тому, як міцно спить Оксана, я здогадуюся, що сон здолав її недавно. Невже більшу частину ночі вона пильнувала біля прозорої запони? Обережно, щоб не розбудити, дістаю з купи одягу штани і гольф і, одягнувшись, виходжу. За видноколом здіймається рожеве марево. У небесній сині все ще тьмяно мерехтять зорі. На березі ні душі. Поодинокі намети й темні латки сухих водоростей на піску наводять на думку, що люди повтікали з коси, дехто не встиг навіть захопити майно. І тут на оголене дно злітаються баклани. Великі гарні птахи походжають перевальцем по калюжах і водоростях, щось длубають. Я милуюся їхніми викінченими формами, граційним змаганням з вітром. І тут у мене прокидається рибальський інстинкт — птахи-бо з дна вибирають рибуи. Баклани не тікають від мене, можливо, тому, що я, як і вони, одягнений у сіро-біле. Ми чалапаємо по калюжах; за два-три кроки одне від одного. Нарешті збувається давнішня мрія наловити багато риби. Правда, зараз я не ловлю, а збираю — бички причаїлися в лунках, заповнених водою. Трапляється й камбала. Часом море з сірого стає бузковим, перегодя вкривається зеленою поливою, по якій рухаються білі смуги хвиль, а далі вже смарагдову площину, від обрію аж до берега, перетинає малинова стежка. На неї викочується сонце. Водночас я ніби позбавляюсь глухоти, вуха сповнюються завиванням вітру, шепотінням прибою і галасом птахів. Власне, їхні крила й пробудили мене від глухоти. І від сну. Здається, все, що я досі робив, відбувалося у сні. А тепер проявилася сумна реальність. Мої ноги бліді, й з таким самим лускатим покривом, як і пташині. Вони залишають на вогкому піску глибокі відбитки, які швидко заповнює вода. А може, це все ще сон? З намету виходить Оксана. Її розбудив пташиний галас і сонце, що світить у прозору запону. Вітер куйовдить довге волосся, яке здається мені часткою ночі. Я піднімаю відро і показую, що воно повне риби. — Що ми з нею робитимемо!? — вигукує Оксана. Але радіє вона не з великого улову, а тому, що бачить мене щасливим. — Пов’ялимо, — кажу. — Ти куштувала коли-небудь в’яленого глося? — А що це таке? Я вибираю з-поміж риб камбалу завбільшки з долоню. — Ось. Вона має ніжне м’ясо. Тут її називають глосем. Помічаю, що Оксана, примружившись од сонця, дивиться на море. Я обертаюся. Мою розкладачку обсіли птахи, вимахують крилами, галасують. — Та й великі ж! — дивується Оксана. — Не менше метра в розкриллі. Ото їм ушістьох, мабуть, нічого не варто підняти розкладачку. — Атож, — усміхаюся. — Понаїдалися ж. Їх стане й на те, щоб і мене в тій розкладачці піднести. По цих словах обличчя Оксани ніби кам’яніє. Вона переводить погляд на відро з рибою. — Давай найбільших посмажимо, — мовить заклопотано й починає вибирати м’ясистих рябих бичків. Тим часом сонце відірвалося від обрію, зникла й малинова доріжка через усе море. Я починаю відчувати на собі тепло вранішнього проміння. — Роздягайся і лягай на осонні. Сніданок буде через півгодини. — Оксана вправно тельбушить великого бичка. Вперше, відколи прокинувся, мені спадає на думку, що я не відчуваю сверблячки, незважаючи на те, що тіло досить довго не знало вологи. Вода, як і раніше, притягує, і я, скинувши одяг, занурююсь у піну прибою, в якому полощуться зелені довгі смушки морської трави. Здається, хтось усю ніч розкидав по морю зелені серпантини, а зараз їх пригнало до берега. На мить впадаю в дивне забуття. Я — згусток почуттів. Біле шумовиння масажує кожну клітину мого багатостраждального тіла. Я не чую ні пташиного галасу, ані гулу прибою, але вловлюю, як гучно лопаються на плечах бульбашки, коли витинаюся з води. Здається, я чую шкірою. Водночас усередині розкручуються зсукані і нап’яті до краю жили та нерви, в тіло вливається полегкість, яку можна порівняти хіба що з невагомістю. Втрачаю навіть відчуття часу й не можу пригадати, відколи я тут: чверть години чи вічність… Та раювання незабаром закінчується. Я здивований і водночас збентежений. Від зеленого шатра відділяються дві гінкі дівочі постаті. Вони неквапно прямують до моря, тягнучи слідом довгі тіні. Хутко виходжу з води й поспішаю до одягу. Над головами незнайомок, мало не торкаючись білявого волосся, ширяють баклани. Вітер студить мені мокре тіло, і я, тремтячи від холоду, натягую гольф. Все-таки вересень, хоч і перша декада. Подумалося, що я на диво гостро сприймаю все довкола. З моїх чуттєвих центрів ніби хто здмухнув товстий шар пилюки. І море, і пісок, і риби, і птахи — все мене дивує, мовби я ніколи його досі не бачив. А й справді, де я його міг бачити? В лабораторії? Моє життя донедавна було підпорядковане ідеї, змаганню за істину. Я не знав ні вихідних, ні відпусток, ні кохання, ні батьківських почуттів. І все лише для того, щоб покласти зайву цеглину в споруду, яку зводитимуть тисячі поколінь майстрів і яку прийдешнім навіть важко буде виділити з-посеред інших цеглин на дивній мозаїці-стіні. Чи варто було офірувати кращими роками, щоб покласти єдину цеглину (а може, й не цеглину, а тільки кельму розчину) в споруду, яку невідь-хто й вивершить? Хіба можна вивершити науку? Трохи запізно постало переді мною це запитання. Трохи запізно… І тут, разом з пташиним криком, вітер доносить голос Оксани. Вона кличе на сніданок… — Що то за дві дівулі, від яких ти не міг відірвати погляду? — Дружина говорить хоч і жартома, але я ладен заприсягтися, що вона ревнує. — Та сусідки ж із зеленого намету. — Зелений намет аж он де… То й ішли б собі прямо до моря, а не скошували в наш бік. Я пригортаю Оксану і вкладаю в обійми всю ніжність, яка призбиралася в мені від дня нашої, розлуки в Ялті. — Ластівочко моя, хіба ти припускаєш, що мене може хтось цікавити, крім тебе? Її тіло здригнулося, відтак розм’якло й ніби злилося з моїм. Я знову втрачаю почуття часу: секунди мені здаються вічністю, а вічність — секундами. З цього дивного стану, в якому, я певен, перебувала й Оксана, нас вивів крик баклана. Коли я подивився Оксані в обличчя, то побачив, що вона плаче.  

Сонце висушило мою постіль з морської трави, і я вже починаю відчувати пошпигування, немовби не промені, а міріади голок впиваються в груди, живіт, ноги. Подумки порівнюю себе з доісторичною амфібією, яка, либонь, теж полюбляла вилежуватися на осонні в «перинах» прибережного моху. Тільки птахів тоді ще не було, натомість літали велетенські бабки, розкрилля яких сягало метра, та повзало безліч комах. Довго вилежувалася — мільйони років, аж поки жаб’яча шкіра на ній не перетворилася на шкіру рептилії, а рухи не стали проворнішими. Далі рептилія вже перетворилася на ссавця… Та змін передусім зазнавала шкіра. На неьбо першу впливали сонячна радіація, вибух наднової зірки чи виверження вулкана й вилив радіоактивної лави. Отже, щоб моя шкіра, вкрита ороговілими наростами, перетворилася природним шляхом знову в нормальну, потрібно, аби стався якийсь катаклізм — земний чи космічний, минуло щонайменше сто мільйонів років. Я сумно всміхаюся цій думці. Хоча можливе й таке, що иезакріплені мутації (якщо це тільки мутації, а не звичайна реакція шкіри на введений препарат) можуть зазнати зворотної дії під впливом самого тільки сонячного проміння. Хай йому абищо, тому промінню! Несила вже його терпіти! Щось море не поспішає мене підтоплювати. Водорості, на яких лежу, з зелених уже перетворилися на руді, від них пахне йодом. І птахи ніби зледащіли, не галасують, не ширяють над головою, а походжають, як ситі гуси. Дістаю з-під голови піжамну пару й помічаю, що море за два кроки від мене. Воно підбиралося до мого лігва тихо й непомітно, як лихо. Оксану сонце не турбує, вона добре засмагла в Криму, лежить собі на розкладачці, читає. Розкладачку поставила між мною і наметом сусідів. Пильнує, аби хтось із тієї гамірної сім’ї не потурбував мого спокою. На сусідньому «дворі», крім двох дівчат, яких я бачив уранці, метушаться дітлахи і літнє подружжя… А Оксана на мене не дивиться, знає, що я підвівся, але не дивиться. Я вдячний їй за це. Перед тим як одягнути піжаму, лягаю в тепле мілководдя й відчуваю, як тіло починає жадібно «дихати» водою. Перед очима весь берег-пустельний ліворуч і в пістрявих латках наметів праворуч. Сусіда біля зеленого намету, брунатний, як І вся родина, підняв капот, морокує над мотором. Зрештою безнадійно махає рукою й простує до нас. — Будьмо знайомі. Василь… — І, пильніше подивившись мені в обличчя, додає: — Михайлович. — Віктор. — Спікся? Я киваю. — А я кажу своїм: отому хлопцеві зле буде — з самого рання на сонці. — В нього густий хрипкуватий баритон, який, як мені здається, не. відповідає худій, невисокій постаті. — Слухай, ти щось у машинах тямиш? Я невизначено стенаю плечима. — Іскра є, стартер крутить, бензину повен бак, а завести не можу. Підсоби, будь ласка. Свіжим оком завше видніше. … Хлоп’яки біля машини дивляться на мене поштиво, як на лікаря. В обох жваві чорні оченята й відстовбурчені вуха. — А ти чого такий малий? — питаю в меншенького. — Видно, далеко від річки ріс? Він соромиться. Відгукується брат: — Та йому ж тільки шість років. — А-а… — Мені так і кортить погладити малого по вихрястій голові, але руки прикипіли до кишень піжами. Сусіда тим часом сідає за кермо і вмикає запалення» А я беру викрутку і, послабивши хомут на гумовій трубці, що сполучає бензонасос із карбюратором, стягую трубку»: Стартер Швидко крутить двигун, але з бензонасоса за мість жвавого струменя ледь капає. Кличу господаря, а сам; сідаю на його місце. — Зрозуміло, — каже по хвилі сусіда. — Десь забився бензопровід або насос не працює. А я вже хотів карбюратор розкручувати. — Не варто. Коли потребуватимете допомоги, гукніть. Прямуючи до нашого «двору», я відчуваю на собі п. он гляди обох дівчат і дебелої господині. Чоловік і хлопці схилилися над моторним відсіком. Спостерігаючи за сусідами, я переживаю незрозумілу ностальгію за тим, чого ніколи не мав. Батьки виховали мене — єдине дитя — цілеспрямованим і наполегливим у досягненні мети. Їхній прорахунок тільки в тому, що не навчили відрізняти необхідне від потрібного. Саме через цей гандж у вихованні я дав утягнути себе в змагання, в азартну, гру, яка полягає в тому, щоб глибше копнути й більше здобути істини (це зветься наукою). Я захопився грою, забувши про життя, добуваючи істину абстрактну, нехтував істиною конкретною. Та з’явилася дівчина і лише своїм існуванням змусила мене глянути по-іншому на все. Я раптом побачив, що за грою змарнував чимало життя, і в паніці кит нувся надолужувати. Моя рішучість була такою великою, а почутя до Оксани таким сильним, що я замахнувся на природу, на час… Вода непомітно повертається в свої володіння, до межі, яку вона спорудила з панцирів черепашок і яка тягнеться по смузі прибою в двох напрямках, скільки сягає око. Бакланам, мабуть, незручно ходити по гострих черепашках, і птахи подалися до кущів низькорослого очерету. Суглобисті стебла того дивного очерету не тягнуться вгору, а стеляться при самій землі на багато метрів від кореня. Тут якісь дивні рослини: або сухі, ніби зроблені із скловолокна (очерет), або соковиті (зламаєш гілочку — закапає сік), схожі на курай. Замість листочків — зелені кульки, завбільшки з ягоду пасльону. Віддалік поблискує плесо Утлюцького лиману з безліччю зелених острівців, на яких, мабуть, баклани висиджують пташенят. Та о цій порі пташенята вже дорослі, і відрізнити їх з-поміж батьків можна лише по тому, як вони махають крилами і несамовито кричать, ніби просять їсти. Прогулянка до лиману викликана не самим тільки пізнавальним рефлексом — мені кортить на самоті оглянути двоє тіло, можливо, після морських і сонячних ванн сталися якісь зміни. Хоча, попри тривале вилежування на осонні, мені пече тільки під пахвами і на шиї, та ще смужка по периметру плавок(плавки, які на мені зараз, коротші від тих, в яких я був у Ялті), тобто на ділянках, не вражених хворобою. Скидаю піжаму і уважно оглядаю живіт, груди. В пам’яті зринає голос ректора: «Нічого жахливого. Це навіть не луска, а ороговіла тканина…» Яка, помічаю, стала м’якшою й тепер нагадує воскові цяточки, здається, сколупни їх — і виявиш здорові ділянки. Я обмацую себе й відзначаю, що шкіра стала еластичнішою, менш вузлуватою. В душу пробивається слабкий промінець надії. Вирішую не казати Оксані про свої спостереження. Щоб потім, коли надія не справдиться, не завдавати їй прикрощів. А є ж Іще одна надія — майбутня телефонна розмова з Сергієм. Місце нашої стоянки здається давно обжитим. Біля плитки чаклує Оксана — на ній коротенький халат у квітках льону. Вітерець роздмухує запах юшки, під стріхою намету в’яляться довгі низки бичків і камбали, а від берега долинає лагідний шепіт, то хвиля перебирає черепашками. Мабуть, отаку ситуацію можна було б назвати одним словом ЩАСТЯ, якби не обставини, які призвели до цієї ситуації. Оксана тонко відчуває мій настрій: коли я пригнічений, і вона насторожена, коли в мене розвиднюється на душі, і вона веселішає. — Тут до тебе делегація приходила, — каже, всміхаючись. — Питали, чи вмієш робити повітряного змія… А он де вони — знову. Від сусідів у наш бік прямують дітлахи, несучи тріски, поліетилен та якесь мотузяччя. Тіла обох у променях призахідного сонця тьмяно поблискують і здаються рухомими бронзовими скульптурками, вкритими на животі і плечах брунатною патиною. Дивлячись на них, я пригадав, як ми з Юрком Сандулом мріяли зробити такого великого змія, на якому можна було б літати. — Що, допомогти змія зробити? — питаю. Вони кивають. На обличчях обох стільки довіри й прохання, що мені ще більше розвиднюється на душі. Ми сідаємо біля намету, і я, перевіривши, чи комір піжами надійно ховає шию, приступаю до майстрування… На мить здається, що тих тридцяти п’яти років, які лежать між останнім змієм мого дитинства і цим, не було зовсім. А дві пари чорних очей невідривно стежать за кожним моїм рухом… Нарешті ми підводимось, я критично оглядаю чималий прямокутник, а тоді прошу в Оксани губну помаду й малюю на ньому сонце. Діти в захваті. Вони швидко розмотують клубок, і по кількох хвилинах змій уже ширяє в рожевому призахідному небі, сіпається, ніби прагне зірватися з «вуздечки». Старший, в руках якого клубок, наблизився до пташиного тирла, і чи то від його різких рухів, чи від галасу, який вони вчинили з братом, баклани враз знімаються й летять на острів. Мені подумалося, що коли б людина протягом життя не розгублювала дарованих природою властивостей дивуватися, прагнути чогось світлого й високого, не втрачала притаманного всьому живому дослідницького рефлексу, то людство, мабуть, не знало б паразитизму і не мало клопоту з війнами. Тим часом сонце торкнулося Утлюцького лиману, вода в ньому стала схожою на рідкий, чавун, який щойно вилили з доменної печі. Жива зелень острівців посеред того пекла здається протиприродною, дивною. Після вечері ми довго сидимо і мовчки дивимось на море. На монотонному аквамарині вряди-годи з’являється і швидко розгортається білий сувій, край якого накочується на черепашкову смугу берега за кілька кроків від нас. Море сходить якимось ритмічним гулом. І той дивний приємний гул, який не так чуєш, як відчуваєш, і кволе шепотіння хвиль, і монотонність аквамарину діють на нас з Оксаною миротворчо. Оксана підсовує ближче свій стільчик і тулиться до мене. Я спізнаю прилив ніжності, та по миті ціпенію: мені передається тепло її тіла. Ще недавно я його не відчував. Здавалося (напевне, так воно й було), що й вона не відчувала тепла мого тіла. Через те я уникав її пригортати. Я обіймаю її за плечі, і в мою, здавалося, ще недавно порожню оболонку вливається життя. «Хіба трапиться диво, і чудовисько перетвориться на гарного принца?!» — б’ється в мені відчайдушна думка. — Любий, — озивається Оксана, — не муч себе, не лягай більше на осонні. Сонячна радіація може наробити ще більшого лиха. Все й так минеться. Ось побачиш. — По хвилі додає: — Якщо ж лихо нас не покине, то й тоді не слід упадати в відчай. Є люди з гіршими болячками, а живуть і радіють життю. Оксана заспокоює мене точнісінько, як і ректор. Може, й справді не слід так драматизувати подію, якщо про неї однаково говорять такі різні люди? — Море сьогодні неспокійне, — зауважує Оксана. Я розумію, до чого вона веде, й згадую раптом, що моє тіло не знало води щонайменше три години. — Спатиму в наметі, — обіцяю. — Я так боялася минулої ночі. Весь час здавалося, що накотиться хвиля і ти захлинешся. Добре, що море помілкішало. — Ще одна така ніч, і в мене зябра виростуть, — кажу з усміхом. — Вранці ти знайдеш біля берега не свого чоловіка, а русалку чоловічої стати. — Аби ти тільки був живий і здоровий, — озивається Оксана на мій жарт. Мені стає добре від її самовідданості. Добре й водночас боляче за неї. Хіба вона — молода, гарна, розумна, з чуйною душею не заслуговує на ліпшу долю, аніж бути дружиною монстра? — Скажи, коли ти ще була дівчиною-школяркою, про якого ти мріяла собі чоловіка? Адже дівчата мріють про це… — Про такого, як ти, — відповідає Оксана, не думаючи. — Але ж я… — починаю здивовано. — Про такого, як ти, — повторює вона. — А цим лихом не дуже переймайся. Воно минуче. «Все минуче, — відзначаю подумки. — Але минути воно може разом із життям».  

А що — як Радість — згасне,


Заклякне — в склі — очей[6].

 

Від рядків, що згадав, на мить стає зимно. Щільліще пригортаю Оксану, шукаючи в ній тепла й надії. І знаходжу, але не на довго, бо раптом немов опиняюся в кропиві. Це стан, який передує сверблячці, нагадує, що пора зволожуватись. … Море приймає мене лагідно, як своє дитя. Піна прибою вкриває тіло лоскітливими бульбашками, проникає в пори. Я спізнаю дивне відчуття, яке ні з якими людськими почуттями не зрівняєш і яке разом з тим, здається, колись уже спізнавав. Мабуть, то почуття риби чи амфібій яке озвалося в мені завдяки зміні епідермісу, а також морській воді. Я ніби спустився до самого початку спіралі розвитку, залишившись розумом на її вершині, побував водночас і далеким пращуром і нащадком. Мене п’янить дивне відчуття тілесного щастя. Тіло, виявляється, може бути щасливим незалежно від свідомості. Щоб таке спізнати, мені знадобилося скалічити його. А багато в кого почуття, якого я зазнаю зараз, мабуть, значно сильніше і над цим не владарює свідомість. Поклик риби чи якоїсь іншої істоти часом бере гору над свідомістю, загдушає голос людини. І тоді в людині проростає Ґречний, і використовує найбільший набуток еволюції — розум на служіння власній плоті, Та найгірше — залучає до цього й інших людей, які часто не підозрюють, що служать не істині, а чужій шкірі. Так розмірковуючи, я млію від задоволення і не маю наміру скоро виходити з води. Тим паче що й Оксана поряд — сидить на стільчику біля самого прибою, і хвиля лиже їй ноги. Сутінки непомітно переходять в ніч. Світ стає знову безмежним, а я в ньому відчуваюся мізерною ланкою безконечного ланцюга часу, вічного в русі — коли щось і є абсолютно вічне, то це час і рух… Минуло, мабуть, півночі. Давно погасла автомобільна переноска над столом сусідів, де вони грали в лото. Оксана, побачивши, що я виходжу з води, поспішила до намету і принесла рушник. Повітря посвіжішало, здається прохолоднішим ніж учора, і я, обтираючись (чого останнім часом не робив, а очікував поки тіло саме висохне), аж тремчу від холоду. — Ну, це ти вже накупався, на цілу ніч, — каже Оксана, погладжуючи мене по спині. І тим рухом теплої ніжної руки стирає раптом зі свідомості всі моральні табу. Я пригортаю Оксану. І — о диво! — замість випручатись з обіймів, мене пестять уже обидві її руки, і я хмелію в довгому цілунку.  



Прокинувся раптово, ніби випірнув з глибокого туману. Втім, я і в сон упав так само раптово. У темряві намету світні позначки циферблату спалахують несподівано яскраво: п’ята. Обережно, щоб не розбудити Оксани, котра притулилася до мене спиною, підводжуся з постелі, за яку нам править морська трава, накрита піддоном намету та простирадлами, і виходжу назовні. Враз опиняюся в обіймах західного вітру. Він дме рівномірно, без подувів, мені здається, що я чую, як вітер треться об намет. Ритмічне рокотання моря зараз скидається на глибоке дихання велетенської сплячої істоти. Її тіло періодично здригається у сні, і тоді по медвяній поверхні пробігає біла смуга. Допівнічне море зовсім не схоже на море післяпівнічне. Може, через різне розташування сузір’їв і місяця в нічному небі, а може, через те, що людина в різний час має відмітне світосприйняття… Хвиля перебирає черепашками, І ті звуки та шипіння піни нагадують рівномірне посопування у сні. Я, спонуканий якимось невідомим покликом, прямую до води. І тут мені спадає на думку, що бути в воді для мене стало також необхідністю, як і на суші, що, попри людський інтелект, я поступово перетворююсь на амфібію. Втішає тільки те, що термін між двома купаннями збільшився з сорока хвилин до п’яти годин та ще поліпшилося самопочуття. А уві сні в мене знову вселилася людина. В її присутності я почувався б і зовсім’кепсько, аби не пом’якшуючі обставини: Оксана відповідала на мої любощі справжнім коханням. Втім, той дикий чуттєвий шал можна назвати ще покликом статі, який дрімав у мені аж до сорока п’яти років, а знедавна до того ж я його штучно притлумлював. А він-бо такий самий вічний, як час і рух… Море ще спить. Ніхто не знає, що море може спати. А я знаю. Воно огортає мене лагідно і ніби закликає крізь дрімоту: потерпи, дай ще трохи поспати. І я відгукуюся на його прохання. Рухи мої плавні, я не здіймаю жодної бризки, тільки занурююся по самий ніс у воду і починаю спостерігати, як поступово окреслюються контури наметів на узбережжі, немов на фотопапері під час проявлення, як линяють місяць і зоряне небо, відчуваю, як плине ніч. Через півгодини від темної повені лишилася тільки роса на піску та прохолода. Одночасно в мені проростає бажання щось робити, вселяється натхнення. Я-бо ніколи ще так довго не байдикував. Тремтячи від холоду, поспішаю до намету по рушник і. одяг, а тоді на вогкому піску починаю ліпити крокодила. Великого, чи не три метри завдовжки. Чому крокодила? Бо я щойно сидів у воді непорушно, немов крокодил, на поверхні були тільки ніс і очі. Викладаю спочатку довгий горб, тоді ліплю з нього подобу рептилії. Скоро під моїми руками справді з’являється щось схоже, але здаля той витвір більше нагадує тінь від крокодила, аніж саму істоту. І тоді мені в голову приходить обкласти його черепашками. Тим часом налетіли птахи. Вони завзято гребуться в морській траві, яку нанесло до берега за ніч. Птахи метушливі, але мовчазні. Кричатимуть вони по тому, як наситяться. Незабаром кінчаю викладати черево, яке ніби розпласталося на піску. Різної величини черепашки: на спині й лапах великі, з боків дрібніші створюють ілюзію натуральності. Це і є знахідка. В перших променях ще волога від роси «крокодиляча шкіра» раптом заблищала, ніби крокодил щойно виліз з води і завмер на мить, приголублений сонцем. Відходжу і дивлюсь на відстані. Потвора справді нагадує живу, про це свідчить поведінка птахів. Увесь берег аж ряхтить від птахів, а в тому місці, де крокодил, — жодного. Шкода, батько не побачить. Він його увічнив би на фото. В свої сімдесят батько рбвив такі знімки, які не всякому фотографу-професіоналу до снаги. Згадавши про батька, я на мить відчув щем під серцем. Я не був у них з червня. Боявся налякати. Щоправда, телефонував кожного тижня, до того ж вони переконані, що я ні в яку халепу не вклепаюся. Про Оксану батьки не знають. Цікаво, як вони сприймуть те, що ми побралися з такою різницею в роках. Гадаю, бажання бачити мене одруженим, а також надія на внука візьмуть гору над поміркованістю. — Ой, що це! — чую за спиною Оксанин голос, в якому бринить щире дивування. — Його навіть птахи бояться. — Оксана в халаті, розпущене волосся спадає на плечі. Баклани справді, щоб переміститися по березі на півсотню метрів ліворуч від крокодила, знімаються з безпечної відстані і перелітають. Ті, що вже понаїдались, ширяють, розглядаючи його з висоти. Від здивованого Оксаниного оклику я проймаюсь таким же приємним почуттям, як мій батько, коли ми з матір’ю дивувались і вихваляли його кольорові фотографії. — Шкода, що не довговічний, — каже Оксана. — Пісок висохне, і черепашки обсипляться. — Ага, з глини б його зробити… Ловлю на собі пильний Оксанин погляд. — У тебе червоне обличчя, — каже вона. — Учора ти надміру був на сонці. Я й сам відчуваю, як щемлять попечені ділянки тіла, а щоки палають, неначе від сорому. Проте заспокоюю її, та й себе теж: — Звичайна засмага. Хоча трохи й перебрав… — про себе подумав, що надалі не вражені ділянки тіла слід чимось закривати. Важка сонячна куля нарешті відірвалася від обрію й ніби в нерішучості зависла над морем. Здається, ще мить, і вона знову втопиться в аквамариновому обрії, і берег огорне сіра прохолода, а потім ніч. Мабуть, і в птахів виникло таке ж побоювання, бо вони разом зняли шалений галас. Сонце, немов сполохане тим криком, здригнулося, сіпнулось; і від того розірвалася промениста павутина, яка припинала його до обрію, і просто на очах почала збільшуватися відстань між ним і морем. Досвіток перейшов у ранок. Незважаючи на прохолоду я роздягаюсь і лягаю на вогку з ночі розкладачку. Тим часом оживає зелений намет. Спочатку господар з’являється і починає розпалювати паяльну лампу, за ним господиня, а потім обидві дівчини. Вони, як і вчора, прямують до води, здається, в чому мати народила. Я на мить забуваю, що це тільки міраж і що на дівчатах коричневі, під колір їхніх тіл, купальники. Раптом ціпенію і, немов заворожений, проводжаю їх поглядом аж до берега. Отямлююсь тільки по тому, як дівчата зникають у воді. Я навіть жартую подумки, називаючи бачене «ефектом Негуренка». Та водночас мене стає й на те, щоб подивитись на себе збоку. Адже те п’янке відчуття, яке я спізнав, спостерігаючи за дівчатами, не назвеш цнотливим. У мені все більше проростає звір. Спочатку він проявив себе в тілесній насолоді, якої моє тіло зазнає в воді, а тепер — у, здавалося б, природному потягові до протилежної статі. В чому ж він проявиться ще? Аргумент, який я використав у полеміці з ректором щодо відповідності змісту формі, на жаль, виявився не самим тільки полемічним прийомом… Шум близького прибою та ніжне проміння заколисують, і я, накривши обличчя піжамою, поступово поринаю в дрімоту і засинаю. Прокидаюся від того ж шуму, від якого й заснув. Сонце в зеніті, але його палу не чутно — мене вкрито простирадлом. Поряд сидить Оксана. Помітивши, що я прокинувся, вона відкладає в’язання й каже: — Охляв, мабуть? Не снідав, не обідав, — тоді додає: — Тут від екскурсантів відбою не було. Крокодилом твоїм цікавилися. Кажуть, такого ще ніде не бачили. Від тих слів щось приємне-приємне розливається по всьому тілу. І не знати від чого більше млію: від Оксаниного голосу а чи від того, що мене хвалять. — А хто приходив? — питаю. — Та всі оті, що в зеленому наметі. Навіть дівки, — каже Оксана, і в її голосі вчувається осуд. — Він їм сподобався? — Та кажу ж тобі, що вони всі були вражені. Мовляв, як живий. Помітивши, що я збираюся вставати, Оксана підводиться з крісла-матраца. — Обід, мабуть, давно вже охолов, — каже, прямуючи до намету. Мені добре смакує. Смажені бички хрупаю просто з кісточками. Оксана сидить навпроти і спостерігає. Точнісінько як моя мати. Тільки на обличчі неспокій. Дочекавшись, поки я доп’ю чай, мовить: — Тобі шкіра на обличчі не болить? — Та пече. Мені досить одного погляду в люстерко, аби переконатися, що на обличчі й шиї, та, мабуть, і на інших ділянках, які раніше були незасмаглими, почався той самий процес, що й півтора місяці тому. Певніше, це продовження того процесу. Шкіра на щоках і шиї вкрилася густою мережею тріщин, ніби я довго блукав морозної і вітряної погоди по вулицях. Зараз тільки наважуюся зізнатися собі, що я давно виглядаю це лихо. Воно мене навіть не вразило, а тільки щось замлоїло в грудях. — Учора й позавчора сонце дуже пекло, — мій спокійний тон навряд чи переконав Оксану, та все ж вираз тривоги на її обличчі змінюється непевністю. Так буває, коли людина бачить одне, а її переконують в іншому. Та, мабуть, гору візьмуть мої слова. Бо коли доводиться вибирати між бажаним і дійсним, перевагу віддають бажаному. Поспішаю до води, лягаю в піну прибою і враз заспокоююся. Цьому сприяє шум піни, а може, і саме море. Колиска всього живого на землі заколисує й мене, змиває сумні думки і тягар інтелекту, і я, ніби маля в люльці, якому ще невідомий страх, проймаюся почуттям безпеки. Я реагую тільки на бачене в цю мить, на «крокодила», що наче живий, розлігся на піску неподалік від смуги прибою, на бакланів, які обсіли розкладачку. Ліжко нагадує стіл, а птахи — учасників бенкету. Вони мають і тамаду — баклана, що б’є крилами і голосить. Мені здається, що це мої крилаті родичі, які справляють по мені поминки. Я не поспішаю на сухе, бо знаю: там на мене чекають сумніви й відчай; вони тягнуться до мене з берега, але вода, як зачароване коло, боронить від них… Тим часом сонце знесилено зависає над лиманом, воно вже не пече, а тільки забарвлює в червоне все довкола та видовжує тіні. Спочатку від нашого мусянжевого намету, який неначе затлівся, стелеться Оксанина тінь, а потім і сама вона наближається до берега. Замахується на бакланів, кричить: — Акиш, нахаби! Баклан-тамада на мить угамувався, сторожко повів оком у її бік, тоді знехотя знявся і важко поплив по повітрю на захід. Решта птахів потягнулася слідом.  

Десь літає птах мого життя.


Я не знаю — високо чи низько.
Може, в сизі падає жита,
Може, над проваллям чорним висне[7].

 

Одночасно з цими рядками пригадався сон, який я бачив останньої ночі в Ялті. Мені снилося, що я перестрибую не широку, як на перший погляд, розщілину в горах. Я розігнався і, відштовхнувшись від краю урвища, вже на льоту раптом зрозумів, що внизу прірва, якої мені не подолати. В мене виникло тоді таке сильне бажання жити, що я завис на мить над безоднею (таке буває тільки у сні), та так і прокинувся. І відтоді не полишає почуття, ніби я все ще над прірвою і утримує мене там нелюдська сила, яка в мені самому і яка, я те знаю, колись мене покине. А Оксана, взявши з розкладачки простирадло, прямує до мене. — У тебе справді зябри виростуть, — каже голосно, перекрикуючи шум прибою. — Вилазь уже, замерзнеш! Я слухняно виходжу на сухе і враз проймаюся тремтінням. Тільки в наметі заспокоююся, і не так від затишку, який там панує, як від кольору намету: він аж палає в призахідному промінні, мені здається, я опинився в топці. Разом із теплом приходить здатність аналізувати… Отже, хвороба вражає все тіло, питання тільки часу й умов. Як же я раніше не зметикував, що сонячна радіація є її прискорювачем! Замість берегтися ультрафіолету, я піддав себе його навальній дії. Та водночас є й позитивне: я надав хворобі можливості проявитися до краю за короткий термін, фактично спровокував її. До того ж ділянки тіла, які першими було вражено, тепер пом’якшали, на них немов розсмокталися старі шрами, і тіло стало гладеньким, тільки й того, що має шагреневий малюнок. Такий хід думок, власне, є новою версією, яка допоможе мені протриматися ще якийсь час. Сумно всміхаюсь, адже людина сама себе дурить, бо ж знає, що дурить, і, незважаючи на те, вірить. Щоб якось відвернути увагу від сумних думок, вмикаю транзистор і шукаю легку музику, та натрапляю на «Болеро» Равеля. Несподівано швидко занурююсь у ті звуки, як у море. Проймаюся періодичністю, з якою повторюється тема, так само, як щойно відчував періодичність хвиль, які накочуються на берег. Я впізнаю в «Болеро» врочисто-напружений ритм свого життя, який у різні часи забарвлювався в різні емоційні відтінки. Мені здається навіть, що цей твір — адекватно покладена на музику моя біографія. Хай би й закінчення вона мала непомітно затухаюче, без зміни ритму, а тільки із зміною музичного забарвлення та непомітним переходом у тишу, як у творі Равеля. Це, мабуть, велике щастя завершити своє життя непомітним переходом у тишу. Тим часом «топка», в якій я сиджу, починає «холонути», стіни вже не сходять палом, зони стають темно-мусянжевими, потім брунатними, і, нарешті, в намет заповзає присмерк… Дикторка оголошує прогноз на завтра: «… Очікується сонячна погода, вітер слабкий, змінних напрямків, температура води в Азовському морі двадцять чотири градуси…» Отже, маю ще один теплий день. Не знаю тільки, як його використати: чи знову піддамся сонячним тортурам, чи насолоджуватимусь морем, а чи сидітиму в затишку намету. Зараз я неспроможний приймати рішення. Коли й треба за щось розплачуватися, то це за необачність. До того ж платити часто доводиться безневинним. Причому Оксана? Або чим завинив мій син, який ще й світу не бачив? А йому ж бо доведеться мати дивного батька. Спочатку він не розумітиме й довірливо тягнутиметься до мене, та коли підросте й побачить ближче людей… Чується голос Оксани. Кличе вечеряти. — Зараз, рибонько, — відгукуюся. Над силу намагаюся розслабитись, натягую на обличчя усмішку, немов тісну маску, і якийсь час стою в сутінках, очікуючи, доки та маска приросте до тіла.  

Ми йдемо з Оксаною мокрим піском в глиб коси. Просто йдемо, ні про що не розмовляючи, бо відчуваємо потребу кудись іти. Може, це викликано жадобою діяти, протистояти лихові, про яке ми обоє знаємо, але мовчимо. Ми прямуємо, здається, не в глиб коси, а в глиб ночі — за нами вже не видно жодного вогника, тільки яріють угорі зорі. Голос Оксани здається мені спочатку одним з голосів моря, і лише перегодя доходить смисл її слів. — Ти вже підібрав ім’я нашій дитині? — Підібрав, — кажу, — Василь, якщо не заперечуєш. У пам’яті на мить з’являється вухате створіння з ясними очима — сусіда мій і колега по скульптурних вправах. Я вже тоді вирішив, що запозичу його ім’я. — Василь Негуренко, — вимовляє Оксана, вслухаючись у мелодику цих двох слів. — Що ж, звучить. Сподіваюся, він буде ніжнішим, ніж його батько… Я спиняюсь і пригортаю Оксану. — Ясочко моя, він буде й розумнішим, обачливішим від свого батька і не дозволить себе втягнути ні в яку сумнівну історію. — Хай він буде у всьому точнісінько таким, як батьком-мовить Оксана, — тільки ласкавішим. Бо за обачністю настає поміркованість, а за поміркованістю — егоїзм. Я втоплюю очі в темно-синю безодню, на дні якої стоїмо ми з Оксаною, а на думку навертаються давно забуті слова: «Зоряне небо над нами, моральний закон в нас самих». Хотів би я знати, що мав на увазі мислитель, який їх проголосив.  

Не спиться. Час від часу виходжу з намету і зволожую обличчя й шию, зачерпуючи пригоршнями з прибою. Вітер; який усі ці дні дув з однаковою силою, стає рвучкішим, море на те відгукується невдоволеним рокотанням, хвилі важко плюхаються і, перекотившись на сухе, вертаються назад, лишивши по собі смугу білої піни. З острахом зауважую, що коли вітер посилиться, то вода зруйнує мого «крокодила», котрий в якихось двох-трьох кроках від тієї смуги. Тим часом темно-синя баня вгорі вже обернулася на кілька градусів навколо власної осі, перемістивши водночас сузір’я. Попереду ще добра третина ночі — тієї пори, коли бачиться все, що дуже далеко, і не розгледіти того, що близько — моєї пори, бо не треба ні від кого критись. Я починаю здогадуватися, що мав на увазі мислитель, який проголосив оту славетну формулу. Він поєднав у ній моральний закон окремої людини і всього людства у просторі й часі. Щоб осягнути це, мені треба було опинитися наодинці з ніччю, посеред безмежного таємничого поля, на якому зацвіли золоті безсмертники… І тут погляд, який блукав досі по матовому досвітньому небі, спустився вниз, і я розгледів на березі, навпроти сусіднього шатра, розпластану постать. Наблизившись, я побачив людину, виліплену з піску і обкладену черепашками, яка лежить горілиць, розкинувши руки, в такій точнісінько позі, в якій лежав я, коли засмагав. Виявляється, діти приходили дивитися не тільки на крокодила. Дрібні черепашки, що тьмяно поблискують у дотліваючому місячному сяйві, імітують мою шкіру. Не знати від чого: від холоду чи від баченого мене починає трусити. Дріж минає тільки по тому, як опиняюся в воді. А всередині в мене піднімається щось важке-важке, здається, то відкривається обкладинка «ЗАКОНУ», яку кожна людина мусить відкрити бодай раз у житті. Вона важка, як могильна плита, і підняти її може тільки той, хто багато і довго страждав. Її може підняти також відчай, але відчай приходить, коли вже не залишається найменшої надії. А в мене ж вона є. Примарна, хистка, але ж є…  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка