Сучасна фантастична повість



Сторінка8/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.31 Mb.
ТипСборник
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   20
5

 

Опинившись у кімнаті Коваленка, я передусім розчахнув вікно, бо повітря за два вакацІйних місяці так настоялося на паркетному лакові і книжках, що можна було вчадіти, вмостився зручніше в кріслі і заходився обстежувати вміст шухляд. Почав з найвищої, в яку я колись сам склав усі записники покійного. То були блокноти, схожі за формою на настінний календар, були «алфавіти» і нотатники, видані до спеціальних конференцій, з календарем та довідником з генетики. Я вирішив гортати їх за хронологією, тобто з останнього записника в червоній обкладинці. Ця книжечка (форматом якраз по внутрішній кишені піджака) складалася з «алфавіта», в якому вписано адреси та номери телефонів, і щотижневика, де Нестор Іванович дрібним почерком занотовував свої думки, цитати, літературні джерела і навіть вклеював невеличкі журнальні повідомлення. На одній із сторінок, серед формул і структур ДНК я прочитав: «Фізично людина старіє значно скоріше, ніж психічно», а через кілька сторінок: «Літа приборкують плоть, але жадань душі не вгамовують». Наприкінці нотатника було виведено тонким коричневим фломастером:  



«Лиш боги та сонце вічні, А в людини — лічені роки, Все, що робиш, — майне, як вітер». «Епос про Гільгамеша»  

Це був останній запис в його житті. Він нагадав мені епітафію. — Все, що робиш, майне, як вітер, — повторив я вголов і раптом усвідомив провокаційну сутність цієї фрази. В другому нотатнику прочитав: «Я вже в тому віці, коли відчуваєш відносну цінність свого місця в суспільстві і абсолютну — життя». А на звороті було вклеєно колонку з якогось іноземного журналу, яку я спочатку залишив поза увагою, шукаючи слово «ювенал», та пролиставши блокнот до кінця, повернувся до тієї вирізки; вона виявилася дописом із «Кобєти і жиця» і називалася «Трагедія». Сяк-так розбираючи польські слова, я читав: «Восьмирічний Франц Герінгер, котрий мешкає з батьками в Північній Африці, має вигляд мініатюрного дуже старого чоловіка. Він полисів, втратив майже всі зуби, його шкіра взялася глибокими зморшками. Рухається важко, як людина, що багато сидить, його голос хрипкий, як у старого. Франц хворий на ПРОГЕРІЮ. Хворобу таку рідкісну, що повідомлення в пресі викликало сенсацію не лише серед широкого загалу, а й серед спеціалістів-медиків. Лікарі не знають причини тієї хвороби. Відомо тільки, що хворі на неї старіють у 10 разів швидше, ніж здорові люди. Франц уродився нормальною дитиною». Я відчув раптом, як моє покалічене тіло запекло, ніби його обдали окропом, та за мить мене кинуло в холод — я аж затремтів. Те, що відбувалося з моєю шкірою, нагадувало прогерію. В нормальному організмі завжди існує рівновага між усіма процесами, зокрема, й між процесами старіння та ювенільними. Я ж порушив ту рівновагу, ввівши собі ювенал, на що організм відреагував посиленням геронтологічних процесів. Я довго сидів у тупому занімінні, і погляд мій бездумно блукав по високих лакованих дверях з бронзовою ручкою. — Все, що робиш, майне, як вітер, — мовив я вголос і раптом зрозумів, що ця фраза так просто від мене не відчепиться.  



Оксана в гурті пасажирів наближалася до виходу з льотного поля; вона спочатку не впізнала серед поодиноких постатей за парканом Віктора. На мить розгубилася, коли він заступив дорогу, подаючи їй червоні гвоздики. Він здавався вкрай виснаженим і змарнілим. — Вікторе! — Маєш гарну засмагу, — мовив він поспішно, ніби застерігаючи від вияву почуттів і можливого поцілунку. В його рухах стриманість, та ж стриманість на обличчі, а в голосі чи то байдужість, чи то втома. Оксана взяла його під руку і раптом відчула, як він весь напружився. Почуття скутості не полишало його, поки вони простували до машини. Мовчки сіли, і раптом вона побачила його кисті, які він поклав на кермо — шкіра на них — суцільний шрам. — Що з руками!? — скрикнула. — Не знаю, — мовив він холодно і ввімкнув стартер. Тоді різко вивернув колеса і погнав автомобіль на шосе. Оксану пойняла тривога, а по хвилі з’явилося ще й почуття образи. Адже в Ялті, коли вони зустрілись, він весь аж світився… — Скажи, нарешті, що сталося, — мовила, марно намагаючись здолати сльози. — Сталося погане, — озвався він. — До мене причепилася якась хвороба. — Його обличчя не виказувало ніяких почуттів, проте на чолі — вона побачила те в панорамному люстерку- залягли страдницькі зморшки. — Звертався й до лікаря, — він ніби попереджав її запитання;— але навряд чи існує зараз фахівець, який узявся б мене позбавити цього лиха. Скидається, — це наслідок моїх експериментів з біологічно активними препаратами. Оксана збагнула раптом, що байдужість, — лише ширма, за якою криється відчай. — В чому вона виявляється — та хвороба? Якийсь час він мовчав, ніби вагався, а тоді сказав: — Спочатку свербіж по всьому тілу, далі шкіра почала репатись, а ще далі — суцільний панцир із засохлої крові, тепер ось, — він ворухнув кистями, — молода шкіра з нетиповим для людини малюнком… Що буде далі — побачимо. В місто в’їхали уже в сутінках. — Ти грішиш на якийсь конкретний препарат? — В тому то й лихо, що ні, — сказав Віктор, вмикаючи лівий поворот. — Стій! Куди ти мене везеш? — До тебе. — Але ж на мене там ніхто не очікує… — Тобі слід побути на самоті… — по хвилі додав: — Зараз нам обом краще бути насамоті. Коли машина зупинилася біля Оксаниного будинку, сутінки вже перейшли в темряву. Оксана нахилилась і торкнулась губами його щоки. Від нього свіжо пахло якимось зіллям. — Ти мене, мабуть, розлюбив, — сказала тихо. Він уперше повернувся до неї обличчям, і хоч у тьмяному світлі приладного щитка не можна було розгледіти його виразу, вона інтуїтивно відчула на собі такий потік ніжності і німого відчаю, що їй стало і добре, і водночас боляче на душі.  

Зручні меблі й барвисті східні килими, які за звичний умов створювали затишок, цього разу гнітили її. Вони промовляли до неї напутливими голосами батьків і дивилися їхніми остережливими поглядами. Ще недавно в сінях стояли спаковані чемодани. На пероні, в останню мить перед відходом поїзда, батько сказав з іронією в голосі: «Може, нагодиться весілля, то не поспішай, нас дочекайся». Вона не порушила цього батькового побажання. І коли Віктор запропонував віднести заяву до загсу, попрохала почекати повернення батьків. Він на те відповів, що йому байдуже: матимуть вони шлюбне посвідчення чи ні, він-бо її й так вважає своєю дружиною. «Твої батьки з’являться через рік, — сказав він, усміхаючись, — отже, ти постарієш на рік і, таким чином, наблизишся до мого віку». «Але ж і з твого рахунку ніхто того року не спише», — відповіла вона. «Астрономічного року не спишуть, це напевне, а от щодо біологічного, то тут ми ще побачимо». А потім раптом сказав: «Ми з тобою оригінальне подружжя — свою першу шлюбну ніч провели за цілий рік до шлюбу». Оксана ловилася на тому, що ні-ні, та й гляне на свої руки, ніби його хвороба — це і її хвороба. Вона вийшла на балкон і там довго стояла, звівши очі в мерехтливе серпневе небо. Було вже пів на одинадцяту, коли фари таксі висвітили на причілку Вікторового будинку номер. Якийсь час Оксана в нерішучості стояла біля під’їзду, та нарешті відважившись, попрямувала до ліфта. Після її дзвінка минула хвилина, а то й більше, перш ніж за дверима почувся якийсь рух. В шпарину виглянула мокра голова господаря. — Зараз, — сказав Віктор, причиняючи двері. За мить явився з обмотаним навколо стегон рушником, мокрий, з налиплими на плечах пелюстками якоїсь трави. Але не це вразило Оксану, а блискуча поверхня замість шкіри, схожа на фіолетовий целофан. І це на місті гарного чоловічого тіла, ласку і тепло якого вона зазнала ще зовсім недавно. — Я ж попереджав: зараз нам бути краще окремо, — сказав він, дивлячись в її розширені від ляку і подиву зіниці. — Та проходь же. Він зайшов у ванну, а Оксана, ставши посеред кімнати, дала волю сльозам. Раптом її увагу привернули скульптурні погруддя літнього чоловіка і дівчини, які стояли на підвіконні. Прикипіла поглядом до погруддя дівчини, відчуваючи, як її захлюпує хвиля ревнощів. Навіть угамувалися глухі ридання, що душили її. Тим часом у ванні припинився плюскіт, отже, він обтирається і зараз мусить з’явитися. Промокнула носовичком сльози і, діставши з торбинки люстерко, зробила спробу надати обличчю байдужого вигляду. І тут вона помітила, що її засмагле в дзеркалі і біле з глею — те саме обличчя. З ванни вийшов Віктор. Смугаста піжамна пара з курткою, застебнутою під саме підборіддя, робили його худішим і довшим. — Чого прийшла? — запитав. — Захотіла, то й прийшла, — відповіла майже зухвало. — Назвав дружиною — терпи. — Пам’ятаєш казку Лепренс де Бомон «Красуня і звір»? — знову запитав він. Оксана кивнула. — Пригадуєш, яка метаморфоза відбулася з Чудовиськом? Воно перетворилося на прекрасного принца. Так оце, — він ткнув пальцем себе в груди, — не той випадок. Аналогічної метаморфози не буде, — і, повагавшись, додав! — Схоже на те. — Навіщо ж так похмуро, любий? Ні вірність, ні доброта людська не перевелися. Адже це завдяки їм Чудовисько перетворилося на гарного принца. — Цих якостей замало. Потрібні ще розум і величезні знання… — Немає нічого гіршого за зневіру. Ти пробував лікуватися? — Пробую. Дві години кис у ванні з чистотілу. — І як ти себе почуваєш? — Добре, але тільки у воді.  

Оксана не ворушилася — вдавала, що спить. Вона лежала на розкладачці біля прочинених навстіж балконних дверей. Віктор, який, здавалося, давно вже спить, тихо підвівся. Він довго стояв над нею, а потім нахилився і торкнувся пошерхлими губами її плеча; вона відчула його тривожне дихання. Перегодя до неї долинув з ванни шум води. Якийсь час вона дивилася в темно-синій безкрай за дверима, який, немов різдвяну ялинку, убрано в густу мережу вогників, а тоді її здолав сон… Прокинулася на зорі. Вікторове ліжко було порожнім. На кухні його теж не було. Він лежав у ванні, в неприродній позі. Вода була йому по шию: ліва рука, синьо-фіолетова, як і все тіло, звисала з краю ванни, торкаючись пальцями підлоги. На мить Оксана заціпеніла, очі напружено вдивлялись у заросле вже щетиною, сіре обличчя. Крик жаху ось-ось мав зірватися з її вуст, і тут вона помітила, як поволі відхлинає вода від його грудей, а згодом — ледь вловимий порух він. Він спав. Коли прокинувся, Оксана обережно занурила в холодну вже купіль гнучкий душ і пустила теплу воду.  

Вперше за останній тиждень я виспався. На душі розвиднілось, а в м’язах відчував не знану досі бадьорість. Може, вода є отим середовищем, яке найліпше відповідає моєму станові? А може, причина психологічна: поряд Оксана? Вона поклала на батарею свіжу білизну і не будила, аж поки моє тіло не наситилося літеплом і я сам не прокинувся. Коли ж вийшов з ванни, на кухні вже парувало картопляне пюре і шкварчала на сковороді яєшня. Як я не придивлявся, але так і не розгледів на Оксаниному обличчі бодай натяку на пригніченість. Вона поралася, пов’язавши навколо стегон рушник, ніби нічого й не сталося. Волосся було сховане під косинкою, і я вперше помітив, що в неї високе чоло, яке робило її значно старшою.  

— Може, ти сядеш за кермо? — питаю в Оксани. — Іншим разом, — мовить вона, запинаючись пасом безпеки. — Відкіля ти знаєш Сорочинського? — Ще по інституту. В одній групі навчалися. — То це з твоєї допомоги мене направили до нього у відділ? — питає вона суворо. — Нічого подібного. Я лише порекомендував Сорочинському гарного спеціаліста-біолога, та й годі. В панорамному люстерку бачу безконечний ланцюг машин, така ж картина і попереду. Я то пригальмовую, то наддаю швидкості, відповідно до руху «ланцюга», ланкою якого ми є. «Все у світі є ланкою чогось, — міркую я. — Як у просторі, так і в часі. А коли якась Із ланок надумає випередити інші або, навпаки, відстати від інших, то це неминуче призведе до порушення ланцюга подій і отже, — до катастрофи». — Аж не віриться, що ви з Сорочинським в одній групі навчались, — озивається Оксана. — Він видається старшим від тебе років на десять, щонайменше. Мішки під очима, глибокі зморшки… — Не помічав, — кажу я. — Може, хворіє? Раптом відчуваю, що зараз викладу все Оксані. Перед тим як почати розмову, уважно дивлюся на свої руки, потім на годинник, що на приладному щитку. Глибоко зітхаю, ніби збираюся пірнути… — Мушу тобі дещо сказати… Причина нашої з Сорочинським зовнішньої невідповідності не в тому, що я краще зберігся, а в тому, що я вживав омолоджуючий препарат. — Навіщо? Навіщо ти це зробив?! — її голос зривається. — Щоб перевірити, як діє препарат на людський організм… А ще я боявся, що ти скоро прозрієш, побачиш оту різницю в роках. — Яке безглуздя! Я покохала тебе таким, яким ти є. Я кохала тебе п’ять років, не думаючи про твій вік… Яке безглуздя! — повторює вона. Я нишком поглядаю на Оксану й помічаю, як у неї починає тремтіти спідня губа. Вона все зрозуміла. — Боже, що ти з собою зробив! — її тремткий голос пробирає мене наскрізь. — А було ж усе так добре, так гарно! Вона не знає головного: що той препарат не окрема сполука, а суміш, і що я, по суті, опинився в пастці. Бажання розповісти все як є раптом похитнулося. Вона надто близько взяла до серця моє перше повідомлення. Крім прикрого болю, в мене ще зріє почуття сорому, ніби я розплачувався з кимось фальшивими грошима, а зараз про це стало відомо, і я мушу давати пояснення, ні — шукати пом’якшуючі провину обставини. — Коли це сталося? — питає так тихо, що я ледве чую. Наступного дня після твого від’їзду в Ялту.  

Оксана виходить із машини, щоб відчинити двері гаража, і я бачу її обличчя повністю: воно прибите горем і дуже сумне, але на ньому вже немає панічного страху, який я підгледів по тому, як їй звірився. Додому не хочеться ні їй, ні мені, і ми прямуємо в балку. Від вітру, який тут вирував уночі, стежку місцями рясно всипано абрикосами. Мусянжеві плоди нагадують мені дитинство; я приходив до бабусі — живе вона в передмісті — і, видершись на дерево, ласував цими плодами. Бабуся теж їх любить, Може, від того й живе довго. Абрикоси ж багаті на калій, а він робить судини еластичними, не крихкими, отже, й склеротичні процеси гальмує. Я вибираю в траві продовгуваті соковиті плоди. Оксана відмовляється, а я їм, мені байдуже, що вони немиті. Спадає на думку, що я недаремно терплю муки. Я зазнав щастя. Такого великого щастя, що годі його з чимось і порівняти. Отой тиждень у Ялті переважить усі щасливі дні мого сорокап’ятирічного життя разом узяті. — Не сумуй, — пробую її заспокоїти. — Хоч препарат і виявив несподівану побічну дію, у мене є ідея, як виправити становище. Головне зараз — не панікувати. Я мовчу про те, що лише сьогодні дізнався про справжню назву препарату. Не скажу про це нікому й ніколи. — Мала тобі вчора сказати, — мовить, затинаючись Оксана, — але ти мене так зустрів… Коротше — я вагітна… Відчуваю, як хитнулась земля. Сталося те, чого я найбільше прагнув, а з недавна найбільше боюсь. Якщо Оксана завагітніла до від’їзду в Ялту, то це для мене велике щастя, коли ж це трапилось в Ялті, то на мене очікує страхітлива роль компракчекоса власної дитини. Бо коли ювенал сприяє монстризмові моєї шкіри, то де гарантія, що він не виявлятиме такої ж дії на моє потомство? На мить мені перехопило дихання, як тоді в бабусиному садку, коли я зірвався з гілки і гупнувся на землю. В мене тоді ротом і носом пішла кров. Зараз я вхопився за гілку абрикоса і стис її так, немов висів над прірвою. Мабуть, мої почуття відбилися на обличчі, бо Оксана пригорнулась і прошепотіла ласкавим голосом: — Я знав, про що ти подумав… Не хвилюйся. Це трапилося до мого від’їзду на курорт.  

Я знову спав у ванні. То був глибокий, здоровий сон. Лише під ранок відчув, що мені холодно і, спустивши гнучкий душ, вкрутив теплу воду, В мені зріла якась незнана досі сила. Якщо раніше я бігав з метою зарядки, то сьогодні вранці кілька разів спускався й піднімався крутою стежкою, намагаючись позбутися надлишка сил. І на п’ятий поверх я вибіг легко, немов важив не вісімдесят кілограмів, а сорок. Поки бігав, Оксана випрасувала мої штани і свою блакитну сукню. Цієї сукні вона ніколи раніше не одягала. Але сьогодні був особливий день. Я зняв трубку і, глянувши на годинник (рівно сьома), набрав номер Сорочинського. — Доброго ранку, Костю. Негуренко. Твоя новенька затримається сьогодні на дві години, з вельми поважних причин. Сорочинський, мабуть, снідав, бо слово «гаразд» надто довго вимовляв. Він ні про що не запитав, і я, сказавши» «ну, бувай», поклав трубку. Просторі приміщення загсу відгородилися від вуличного палу, яким сходили бетон і асфальт, важкими оксамитовими шторами на широких вікнах, від того в залі, куди ми зайшли, стояли сутінки й прохолода. Працівниця в свої сорок з гаком нагадувала яскравого метелика, в якого місцями вже повитиралися крильця. Схожість з метеликом надавали їй широкі рукава барвистої шовкової сукні. Жінка безцеремонно, як лікар, оглянувши постать Оксани, здивовано запитала: — Чого вам так прикрутило? — зверталася до мене. Оксану, схоже, трактувала, як мою власність. — Розумієте, термінове відрядження за кордон, на цілий рік. В Калькутський університет, читати лекції. Я — професор-біолог. Брехня справила враження. Карі очі, які спочатку недовірливо спостерігали з затінку довгих він, набрали раптом співчутливо-шанобливого змісту. — Це поважна причина, — мовила вона. — Але тиждень вам усе ж таки доведеться потерпіти.  

Оксана, яка очікувала мене біля Санбакінституту, швидко пірнула в машину, поклала біля ніг набиту книжками торбинку. — Термінова робота? — поцікавився, киваючи на її ношу. — Ні, це книжки з дерматології. Вивчатиму будову шкіри… Треба щось робити, — додала спокійно. Її діловитість і впевненість передалися й мені. Я раптом збагнув, що маю спільника. Увечері Оксана зайняла моє місце за письмовим стрлом, обклалася привезеними книжками. Я ж, натягнувши стару спортивну кофтину, пішов у гараж- треба було попідтягувати в машині гайки, поміняти мастило, та й Оксані не заважатиму.  

Якщо раніше мене через помолодіння не впізнавали, то зараз, де б я не з’явився, мене обмацували, немов щупальці, погляди знайомих і незнайомих людей. Часом здавалося, що я заплутався в якомусь невидимому плетиві з відвертого цинізму і навіть заздрості. Та найгірше, що н студенти заразилися нездоровою цікавістю; через те до них погано доходять мої лекції, та й мені те заважає творчо подавати матеріал. Хоча це павутиння рвалося, щойно зачинялися двері дослідницької і я опинявся на самоті… Для багатьох я перестав бути одним із них. Я — каліка. Фізичний покруч. Адже моральних не видно: духовного каліцтва не роздивишся — ні великого, ні малого. Та й навряд чи такий каліка знає про своє каліцтво. А про мене він перший вигукне: «Не такий як усі, отже, гірший від усіх!» і вимагатиме, щоб мене ізолювали або лікували, ніби він сам створив стандарт на людину і має право вимагати покарання за порушення того стандарту…  



6

 

Кондиціонер у віварії працював одночасно і як термостат. Підтримував температуру 22 °C. Кожна з кліток стояла під невеликим бункером, з якого що чверть доби висипалася мірка дерті. Попри надійну систему, за якою докладала до того ж сумління людина, у мене на душі було неспокійно: а рантом в якомусь із бункерів забився шибер, і пацюки похляли з голоду, або перекинулося коритце з водою… Проте я мужньо витримав усі п’ять днів. Перед тим як зайти у віварій, глибоко зітхнув. Здавалося, що за грубими нефарбованими дверима знайду свій вирок. У ньому може бути громадський докір, а може, — й довічна каторга. Нарешті шарпнув за ручку і переступив поріг. Клацнув вимикачем, і враз морок глухого довгого приміщення щез. Від яскравого світла пацюки шугнули по кутках, аж загуркотіло. В клітці, що біля самих дверей, — контрольна група, далі, одна по одній, — дев’ятнадцять кліток з піддослідними. Переходячи від клітки до клітки, виганяв тварин із закутків, але ось уже друга, третя, четверта група, а видимих змін не було помітно. Хоча в четвертій тварини кволі — не чіплялися зубами за рогач, а лише тікали від нього. Я зловив одного й виніс на подвір’я, але й при яскравому сонячному світлі на шкірі нічого не помітив. Лише відчув крізь рукавицю, як гучно забилося серце переляканої тварини. Це була група, якій я ввів циклопентилоцтову кислоту. А втім, і в мене серце не на місці. Уже десята, одинадцята клітка… В одинадцятій, незважаючи на яскраве світло, пацюки гризлись, як собаки. І рогачем не розборониш. Схоже, камфонова кислота викликала в них почуття агресивності. Оглянув кожного, але, крім глибоких укусів, на шкірі — нічого підозрілого. В решті груп ніяких змін. Раптом усвідомив, що на краще й не сподівався. Вирок винесено було вже тоді, як по тілу пішли червоні плями. А зараз я його тільки «прочитав» — той вирок. Пошук складових ювеналу, як і перевірка НРР на тваринах, — лише версія. Я вхопився за неї, як утопаючий за соломину, розуміючи підсвідомо, що сподівався на один шанс із мільйонів: ювенільним бо. процесам може сприяти як одна з циклопарафінових кислот, так і сума з двох, трьох або більше. А ще я сподівався на випадок — на щасливий лотерейний виграш… «Все, що робиш, — майне, як вітер…» Зневіра накочувалася важкою хвилею. Я борсався в ній, намагаючись ухопитися за нову версію, яка не дасть потонути остаточно.  



Голова ректора нерухома, трохи схилена — він щось писав. — Можна до вас, Миколо Петровичу? — . Мій голос не одразу до нього дійшов. Здавалося, що я звертався до скульптури, яку сам виліпив. Та ось він звів очі в широких окулярах, тоді підвівся і, обійшовши стіл з довгою прибудовою, пішов мені назустріч. Я знав ректора багато років, і мені не треба, було гадати, в якій ролі він зараз виступав: в ролі дипломата, судді чи актора. Зараз до мене йшла просто людина. Вперше подумав, що, можливо, помилився, виліпивши його голову з вольтерівським виразом на обличчі. Він потис мені руку і запропонував м’яке крісло біля вікна, сам сів у таке ж з другого боку журнального столика, зняв окуляри… Я очікував, що він. поцікавиться метою моїх відвідин, але ректор пильно дивився на мене, ні — вивчав мене. Я раптом збагнув, що йому все було відомо, а може, це мені тільки здавалося через його розумні проникливі очі. — Ну що, живі-здорові? — нарешті озвався, і я вловив у його голосі доброзичливість і, як мені здалося, полегкість. — Живий, але не дуже здоровий. Власне, через це я й тут. — Я поклав на стіл течку, яку з собою приніс. На широкому обличчі майнула тінь збентеженості, а в водянистих очах я помітив запитання. — Потрібна відпустка за власний рахунок, — пояснив я. — Мушу їхати лікуватись. — На лікування беруть дні в рахунок майбутньої відпустки, — зауважив ректор. — А що трапилося? Поки я бачу перед собою молодого чоловіка, здоров’ю якого позаздриш. Фізично я справді дужий, а надто в порівнянні з ректором: його обвислі плечі, в’ялі біцепси під напівпрозорим батистом сорочки, жовтуваті вікові плями на шиї наводили на думку про швидкоплинність людського життя. — То виходить, це правда… — вирвалося в нього по миті збентеження. — Що правда? — Ну, що ви занедужали на якусь шкіряну хворобу? — Якоюсь мірою можна вважати це хворобою… — В мої плани не входило викладати перед ректором усе, як є. Але очі напроти, в яких з’явився вираз заклопотаності, очікували на пояснення. — Тільки якоюсь мірою, — додав. — Насправді це нещасливий випадок, що трапився під час невдалого експерименту. — Експерименту на собі? — На брезклому обличчі на мить з’явився осуд, але тільки на мить. — Так, на собі. — Я підкотив рукав гольфа мало не до плеча і показав руку. Та йому нічого не було видно, і він, одягнувши окуляри, нахилився над моєю рукою. Він не сахнувся, як це зробив Пилипчук, а почав уважно розглядати поверхню, вкриту дрібненькими перламутровими лусочками. Навіть спробував відколупувати їх, від чого я здригнувся, такий свербіж мене пройняв. — Ну, ну, — він лагідно, як лікар, поплескав по руці, — більше не буду. Як ви себе почуваєте? — запитав. — Ну, там фізичний стан, розумовий, емоційний? — Як ніколи раніше, — сказав я, відкочуючи рукав. — Як ніколи — добре чи погано? — Добре. Якийсь час ректор мовчав. Глибокі зморшки на обличчі і погляд, спрямований кудись убік, свідчили про те, що він зосереджено думав. — А який стан передував оцьому покриву? — запитав. — Той, який змалював вам Ґречний, — вирвалося в мене. Ректор поблажливо посміхнувся, і я ще раз переконався, що ніхто з нас не кривить душею. Коротко оповів про метаморфози, яких зазнало моє тіло. — Спасибі, Вікторе, за відвертість, — озвався ректор. — А надто за… — на мить образ щирої людини затуманився, і я побачив перед собою актора, але тільки на мить, бо щирий співбесідник знову заступив того актора. — Втім, ви знаєте, за що. — Він дивився мені в очі так само, як я йому, коли ми вийшли з моєї машини на інститутському подвір’ї два місяці тому. Я знав, він дякував мені за те, що я не піддався на умовляння і не прилучив його до свого експерименту. Тепер він упевнений, що то був тільки експеримент. Я невизначено стенув плечима: мовляв, за віщо дякувати? А тоді сказав: — Якось ви казали, що ведете лік видатним людям — нашим випускникам. А як щодо невдах? Вам не спадало на думку перелічити невдах — теж наших випускників? Якщо, такий реєстр складатимете, то моє прізвище поставте першим. — Е-е, ні. Список той сталий. Такий сталий, що його можна карбувати на граніті. Що ж до невдач… У кого їх не буває? — Але ж ця невдача обернулася для мене трагедією! — Не слід так драматизувати подію. Ви ж самі сказали, що добре почуваєтесь. Я в багато гіршому становищі. Ваша хвороба, напевне, лікується. Моя ж… — ректор окинув себе безнадійним поглядом. — Повірите, як подумаю, що ось-ось треба залишати цю хату, — він обвів поглядом високі стіни кабінету, який нагадував залу картинної галереї, — плакати хочеться. Порахуйте картини на стінах: їх тридцять. Друзі, знаючи моє захоплення живописом, дарували їх на дні народження. Тут немає жодної репродукції — самі оригінали. Портрети зачинателів генетики — теж оригінали. Декого я знав особисто. Я пам’ятаю їхні голоси, їхні жарти, моя уява, поєднавши все те з прекрасно виконаними портретами, створює ілюзію живих людей. Інколи я ловлюся на тому, що розмовляю з ними, але то тільки міраж — фантоми пам’яті. Я й сам видаюся собі одним з фантомів. Скажіть, ваш препарат якось впливає на пам’ять? — Так. Робить її ємкішою. — Погано. Людина мусить періодично оновлюватися, залишати в минулому не тільки відмерлі клітини, а й пам’ять. Не всю, звісно; так чого доброго забудеш і як тебе звали. Але більшу частину слід залишати в минулому. Людина може творити тільки тоді, коли дивується. Якщо ж у неї пам’ять заповнена до краю, то вона обов’язково знайде в ній якийсь аналог. Отже, дивування не відбудеться. Оті всі, — ректор показав на портрети, — зробили свої відкриття в молодому віці, коли їхні очі були широко розплющеними для всього звичайного і незвичайного. Згодом вони мали власні школи, але відкриття вже робили не вони, а їхні учні. — Але ж якщо не буде людей з досвідом, не буде і їхніх шкіл, а отже, — і нових відкриттів. Щоб деревце почало плодоносити, його хтось мусить доглядати. А хто це найкраще зробить? Той, хто сам був у ролі деревця. — Дивна у нас розмова: я заспокоюю вас, ви — мене. — То як щодо відпустки? — нагадав я. — Яка там відпустка. Всі свої канікули ви провели на кафедрі. Я ж знаю. Доручіть комусь почитати за вас лекції та й поганяйте на лікування. До речі, в чому воно полягає? — Пилипчук каже, що це схоже на іхтіоз, а іхтіоз лікують ультрафіолетом. Поки пряжить сонце, спробую позасмагати десь на морі. — То й з богом.  

В ямі, де я оглядав ходову частину автомобіля, було прохолодно, як у погребі. Перед тим я перевірив бензонасос, генератор, поміняв мастило в двигуні. Дорога далека, аж до Азовського, а може, і Чорного моря. Раптом на шляху сонячного світла виросла чиясь постать. В гаражі, а надто в ямі, враз засутеніло. З-під машини я побачив чиїсь ноги в великих коричневих сандалях і сірі холоші штанів. Ще не встиг уторопати, де мені доводилося вже бачити ці ноги, як почув голос ректора: — То ви там, Вікторе Степановичу? Він спостерігав, як я вужем вислизав з вузького простору, що між передком машини і ямою. — Геть-чисто тобі механік, — сказав з усміхом, розглядаючи мою заплямлену мастилом спецівку. — Не люблю несподіванок у дорозі, — пояснив я. — А у вас, мабуть, у цьому кооперативі знайомі? — Та ні, я до вас прийшов, — сказав ректор просто. — До мене?! А як ви довідалися, де мій гараж? — Ваша, е-е… сказала номер боксу. — Дружина вона мені, дружина, — поспішив запевнити гостя, і, кивнувши на потерте крісло, запропонував: — Присядьте, Миколо Петровичу, відпочиньте. Він попрямував у кінець гаража і, вмостившись, вдоволено видихнув: — Та й ловко ж! — окинувши короткозоро небілені стіни, додав: — Не гараж, а термос. Надворі спека, а тут, як у печері. — Атож, — погодився я. — З усіх боків же сусіди. — Я сів на купу туристичного начиння і, продовжуючи обтирати ганчіркою руки, очікуюче дивився на гостя. — А там що? — кивнув він на ворота. — Там балка. А в балці поїзди ходять. — Подумки я перебирав усі можливі причини, які спонукали ректора прийти. — Не ламайте даремно голови, — доброзичливо усміхнувся гість. — Все просто. — І враз обличчя добряги-діда зникло, і я побачив перед собою лице ділової і водночас вольової людини. — Мене справді цікавить ваше здоров’я, а тільки в ширшому, ніж звичайна людяність, розумінні… — Ви небезпечна людина, — перепинив я його і відчув, що ніяковію. Ректор поблажливо посміхнувся. — І, скажу вам, — продовжив, — ваш вигляд, коли ви ловко, немов хлопчисько, вигулькнули з ями, надав мені гарного настрою… — На мить він замислився, а тоді сказав: — Відтоді, як ви покинули мій кабінет, мене не полишає думка про вашу хворобу. І знаєте, до чого я додумався? Що ви зробили велике відкриття. Не посміхайтеся. Ви, вчені, максималісти. Вам або — все, або — нічого. А тим часом існує ще й половинне вирішення проблеми, так би мовити, напівфабрикати відкриттів. І відмовлятися від них безглуздо. А надто в теперішній ситуації, коли людство катастрофічно старіє. Ви ж знаєте, що зараз на землі налічується триста двадцять мільйонів людей, яким за шістдесят, а за прогнозами на найближчі двадцять п’ять-тридцять років ця цифра подвоїться. Що ж накажете, такій масі людей спокійнісінько дотлівати? А чи не краще надати їм можливість відчути себе знову повноцінними членами суспільства? Чимось, правда, доведеться поступитись. Але людина, перед очима якої все чіткіше повстають чорні контури цвинтарних пілонів, не стане надто довго торгуватись. Людина — не клітина великого організму, що зветься суспільством. Та й існує вона через те, що виконує в ньбму певну функцію. До того ж згодом роль функції так посилюється, що задля неї людина поступається етичними, а часом і біологічними потребами. Та попри самовідданість, настає час, і організм відкидає її, як неспроможну вже виконувати свої обов’язки. І тоді приходить відчай. Ти ладен запродатися хоч самому сатані, аби тільки суспільство не позбавляло тебе тих монотонних рухів, до яких ти так звик. А ваш винахід вимагає не такої вже й великої плати за статус-кво — змінити шкіру на луску, та й годі. Тим паче та зміна не торкається лиця і, отже, людина матиме змогу приховати свій гандж від суспільства. — І ви припускаєте, що знайдеться, хто погодиться опинитися в моїй шкірі? — Я підвівся і розхристав поли спецівки. Ректор примружився короткозоро, а тоді з кректанням зіп’явся на ноги і, підійшовши впритул, довго розглядав мій живіт і груди. — Нічого жахливого, — нарешті озвався. — Це навіть не луска, а якась ороговіла тканина… — Яка, до речі, щопівгодини нагадує про себе страшною сверблячкою. — Я скинув куртку і, підійшовши до рукомийника, почав звичну вже вправу зволоження. Ректор не зводив з мене пильних очей. — І так щопівгодини, — пояснив, натягнувши спецівку на вологе тіло. — І вночі? — А надто вночі. Тому спати мені доводиться у ванні. — Хм… І як ви почуваєтесь вранці? — Добре… — по миті уточнив: — Фізично добре. Ректор якийсь час мовчав. На нього, мабуть, справило враження побачене й почуте. — Але ж з обличчя, з постаті ви маєте вигляд молодої й дужої людини. — В голосі я вловив дивування і щось схоже на відчай. — Так воно й є. Я практично не стомлююсь. Я багато сильніший за тридцятирічну людину, на яку зараз схожий. — Ось, бачите! — вигукнув він з надією. — А я знаю людей мого віку, яких мордують ревматизм, подагра, серце. Б’юсь об заклад, багато хто з них поступиться своєю в’ялою шкірою, аби позбутися тих болячок. Це для вас, молодих, краса тіла багато важить, для нашого ж брата — діда це поняття відсувається на другий план. Ваш препарат має право на існування. Хай як крайня міра, але ж має… Ви не згодні? — раптом запитав. Тим несподіваним запитанням я почув себе на мить збитим з пантелику. З’явилася навіть гостра потреба у всьому звіритися. Та переді мною стояла людина, у якої нічого, крім міфічної надії, не залишилося, до того ж людина, яку я по-справжньому поважаю. Руйнувати Ілюзії взагалі жорстоко, надто ж коли, крім них, у людини нічого не залишилося. — Може, ви й маєте рацію. Але поміркуємо далі. Припустімо, що препарат після перевірки на літніх людях, справді не вимагатиме іншої офіри, крім зміни шкіряного покриву, і люди похилого віку з часом до нього звикнуть… Скільки, ви сказали, їх налічуватиметься через двадцять п’ять років — шістсот сорок мільйонів? Така маса людей у драконовій шкірі! А де гарантія, що за зміною форми не потягнеться зміна змісту? Уявіть собі шістсот сорок мільйонів людей з такими ж, як і їхня шкіра, зароговілими уявленнями про розвиток — бездушних, егоїстичних функціонерів. Чи потрібно це людству? Ректор розгубився, про це свідчили його очі, які враз утратили гостроту погляду, ніби вкрилися полудою. — А чого ви вважаєте, що зміна шкіряного покриву конче потягне за собою зміну якості людської психіки? — нарешті запитав. — Діалектика… Форма і зміст взаємно відповідають одне одному. — Але ж чому вдача людини мусить прибрати свого гіршого варіанту? Адже людина може стати, навпаки, чуйнішою, добрішою. — Може бути й таке, — мене вже починав тішити наш діалог. — А тільки зароговілі нарости на тілі притаманні нижчим тваринам: вимерлим амфібіям, ящіркам, крокодилам. Ну, а вдача крокодила, гадаю, вам відома. Ректор замислився, а тоді сказав з усміхом: — Не певен щодо інших якостей, які можуть з’явитись у людини при вживанні вашого препарату, але логіки думки їм не бракуватиме, це вже перевірено… А суперечку нашу може вирішити тільки дослід. — Такий дослід вимагає. великої кількості добровольців, — зауважив я. — Можна почати хоча б з двох, — сказав ректор. — А хто другий? — Я. — Жартуєте, Миколо Петровичу? — Мені не до жартів. — Він подивився на мене важким поглядом і додав: — За своє сімдесятирічне життя я ще ніколи не був серйознішим, ніж зараз. По цих словах я зрозумів: збити його на манівці вже не пощастить. Він добре все зважив І на карту поставив життя. Треба або розповісти про НРР, тобто поставити його перед новими обставинами, або зволікати з відповіддю. Ректор тим часом не зводив з мене пильних очей. — Ну, що ж, — сказав я. — Хай буде на ваше. А тільки перед тим, як узяти в роботу другого піддослідного, треба перевірити всі прояви препарату на першому. Ми ж бо з вами не білі миші, яких можна брати для експерименту партіями. Я помітив, як здригнулись і поповзли від перенісся колючі кущики брів, як затлілись надією водянисті очі. Пухке, в’яле обличчя, з якого швидко сходило напруження, промовистіше від слів говорило про те, що він зараз думав: «Я знав, що ти мене зрозумієш». — Гадаєте, ті прояви, яких зазнали ви, ще не все? — Те, що ви побачили — один бік медалі. А існує й інший — психологічний: по тому, як я ввів собі ювенал, я відчув нестерпний потяг ліпити з глею. Власне, до мене повернулося моє дитяче захоплення. Дитяче! А чи можна бути певним, що з часом не виникне бажання гончарувати або кувати шаблі, або виливати бронзу, або розводити багаття в печері, або оселитися на дереві, або… І так аж до динозавра? Адже порушується генетичний апарат. — І ви якось протидіяли отій новій якості ліпити з глею? — запитав ректор. — А навіщо? З новою якістю я, навпаки, відчувся більше людиною. До того ж — не майте мене за хвалька — мої скульптурні вправи не такі вже й безуспішні. Він доброзичливо, а може, й поблажливо, посміхнувся, несподівано запитав: — А з яких міркувань ви для своїх вправ обрали саме мою особу? Отже, зайшовши до нас, ректор звернув увагу на мої вироби. З’явилося на мить відчуття, ніби він заглянув мені в душу. — З двох причин, — відповів якомога байдуже. — Перше: це те, що знаю вас двадцять вісім років, до того ж спізнав вас і як «студентського батька», і як керівника, що дало мені змогу побачити вас як розумну, вольову людину і разом з тим як гнучкого дипломата. Щоб керувати стільки років багатотисячним колективом, треба мати неабияку гнучкість… — Я відчув, що ця остання моя фраза прозвучала, як виправдання. — А по-друге, ви були першим, кого я зустрів по тому, як у мене виникло бажання ліпити. Я ніби побачив вас ізсередини. В той самий день, прийшовши додому, я виліпив вашу голову. По пам’яті. — По пам’яті!? — щиро здивувався ректор. — Не маючи перед собою навіть фото? — Атож. Тільки по пам’яті. — Не критимусь, приємно було переконатися, що тебе шанують. До того ж поза очі, так би мовити, безкорисливо. — В голосі гостя вчувалися теплі, майже батьківські, нотки. — Вельми було приємно в цьому переконатись. Я тоді зрозумів, що з вашого боку не зустріну крутійства… — Про що ви, Миколо Петровичу?! Я ще ліпитиму вар помолоділим. Та спершу доведемо експеримент на мені. Може, луската поверхня це тільки тимчасовий, побічний фактор омолоджувального процесу, і я повернуся з відпочинку таким, яким прийшов до вас на перший курс. Проте не виключено, що лихо, яке мене зараз обсіло, тільки початок ще більшого лиха. Отже, не слід пришпорювати час. Я достатньо знав ректора, щоб розгледіти в його вицвілих очах довіру. Почав відчувати від того полегкість, та разом з тим мені муляло сумління. Так, мабуть, почувається лікар, який успішно бреше невиліковно хворому. Де б знайти лікаря, який так само спритно обдурив би й мене? А втім, я і був тим лікарем. Хіба сказане мною про лускату поверхню, як про тимчасовий фактор омолодження, мало на меті переконати тільки ректора? Ми прямували до шлагбаума, за яким стояв автомобіль Миколи Петровича.  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка