Сучасна фантастична повість



Сторінка7/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.31 Mb.
ТипСборник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   20
3

 

Звуки плинули врочистими хвилями, одна по одній звідкись ізгори; вони то гасилися непомітно в партері, то розбивалися, відкочуючись під синю сферу бані. В залі переважно молодь і літні люди. З мого покоління тут одиниці. Отже, міркував я, мистецтвом цікавляться ті, хто має або майбутнє, або минуле. Іншими словами — ті, хто ще не впрягся, і ті, хто вже випрягся… Чи не хибне узагальнення? Тим часом орган сходив врочистими звуками Бахового хоралу. Оксана ніби закам’яніла, як і всі, хто тут сидить (я це бачу краєм ока), не зводить погляд з батареї органних труб. Я ж не» ренісся думкою в свою дослідницьку, де на столі лежить чернетка першої наукової статті Нестора Івановича- шість пожовклих спорохнявілих аркушів, списаних зеленою пастою. Ото і є місце старту мого вчителя. Між цією статтею і останньою монографією відстань у 60 років. Усі ці роки Коваленко біг, не знижуючи швидкості; навіть з певним прискоренням. Віхи, які він долав, — то етапи розвитку геронтологічної науки, а результати — фундаментальні наукові праці, яких потребує людство. Він упав знеможений і одразу ж умер, як загнаний кінь, а смолоскип його ще довго тлів, аж поки не підбіг я і не підняв його. Та в моїй руці він палає не так яскраво, як у руці Коваленка, і, мабуть, тому, що я з тих спринтерів, які краще біжать за лідером, коли ж самі опиняються в лідерах, то швидко втрачають на швидкості. Такі бігуни не люблять, коли їм хтось дихає в потилицю, і, отже, справжніх учнів не мають. У мене теж немає учнів, якщо не рахувати студентського загалу. Я біжу сам-один. І смолоскип, який колись випаде з моїх рук, довго тлітиме на дорозі (якщо не згасне зовсім), доки його підніме хтось, можливо, з іншого покоління… Що це? В залі тиша. Але повітря ще здригається від останнього акорду. Органіст не дуже ловко підводиться, йому дякують щедрими оплесками. Я симпатизую цьому чоловікові. Він позбавлений отого зовнішнього вишколу, який відрізняє професіонала від аматора, хоча йому вже десь за сорок, а мистецтво його справжнє. Коли оплески вщухають, чоловік знову вмощується за орган. Чорна блискуча спина і звисаючі фалди фрака роблять його схожим на жука-скарабея з білою смужкою на короткій шиї. На мить він завмирає з витягнутими руками, а тоді повітря здригається від величних звуків токати. А мене під ті чіткі римовані звуки раптом пронизує терпка думка: що коли трапиться те, невідворотне, чи подбає хто про те, аби пам’ять про мене не згасла? Ні, не епітафія на гранітному надгробкові, а на пам’ятникові, що його творить людина за життя. Про будівельний матеріал собі на такий пам’ятник потурбувався старий Коваленко: сотні журнальних публікацій, десятки монографій, винаходи, відкриття. Матеріал, на п’ять грубезних томів, зміст яких важчий від лабрадориту і таємничіший та глибший від синього блиску цього мінералу. Я й сам — один із шматків такого будівельного матеріалу в його постаменті. Вчена рада доручила мені, а певніше, я сам зголосився бути упорядником і редактором наукової спадщини, яка має вийти друком до дев’яносторіччя з дня народження Коваленка. Мабуть, ще не час клопотатися майбутнім, тим паче що Нестор Іванович напророчив мені довге життя. Перед тим, як поставити діагноз, уважно роздивлявся шкіру на руках, обличчі, шиї, пробував її на дотик. Він казав, що людська шкіра, то пергамент, на якому позначено час» дарований природою на життя; треба тільки вміти його прочитати. Він й собі напророчив, а може, й наврочив з точністю до півроку. Та оте його «шосте» чуття, як я згодом переконався, мало цілком реальну основу. Коваленко все життя вивчав довгожителів. У його товстелезному альбомі вміщено понад три тисячі кольорових знімків людей, яким перевалило за сто, з детальним описом найближчих родичів, способу життя, звичок, важливих змін у житті. Багатьох він знав особисто І часто відвідував, це зважаючи на досить похилий вік. Якось, повернувшись із такої подорожі, він сказав: «Але ж і Хижняк! Вже сто тридцять має, а на шкірі майже не помітно ознак старіння. Жартує і регоче, як молодий». Мені подумалося про зміни в суспільстві, які можуть настати від вживання людиною ювеналу. Люди, що продовжують собі молодість, стануть багатшими досвідом, одночасно збільшиться інтервал навчання, отже, людина стане грамотнішою. До того ж з віком людина добрішає, в усякому разі, стає терпимішою до інших. Таким чином окрема людина від вживання ювеналу стане досвідченішою, грамотнішою і добрішою (або хоч терпимішою). Отже, й суспільство збагатиться такими якостями… Що грамотніша і розумніша людина, то менш агресивна. Людство теж стане менш агресивним, зникнуть війни, розквітнуть наука і мистецтво. І змагатимуться держави і народи не кількістю лихих мегатонн, а кількістю геніальних творінь. Це і буде нова сходинка, на яку підніметься людина… Останнім часом відчуваю постійну потребу розглядати своє помолоділе обличчя, роздивлятися (як, бувало, Нестор Іванович) шкіру на шиї, лобі; вона стала еластичною і свіжою; шукати й не знаходити в густій, колись шпакуватій, чуприні бодай одну сиву волосину. Засмучували мене не тільки очі- сумні та байдужі (коли поряд не було Оксани); їх, здавалося, не торкнувся ювенал. Ніби й нічому радіти. Адже я дарую людству препарат, який додасть рокам молодості. Саме так, років — людині, а рокам — молодості. Раптом піймався на тому, що подумав: «я дарую» замість «ми даруємо». Адже препарат винайшов Гусейнов, я ж його тільки перевірив на собі. І тут мене почав точити хробак: «А хто знає, чий це препарат?» Гусейноз матеріалів ніде не публікував. Тільки зроблено спробу випробувати на мишах. Зроблено спробу, про яку не знає ніхто, бо роблено те моїми руками, оскільки Коваленко знаходився в ліжку. Отже, я поставив дослід на тваринах, а зняв результати, приголомшуючі результати! Перевірив препарат на собі. Так хто досягає мети? Той, хто змайстрував драбину, чи той, хто по ній піднявся? Я нарешті знайшов люстерко в кишені, і те, що в ньому побачив, викликало в мене подив і страх. То було не моє обличчя, то була фізіономія самовпевненого обивателя, якого я завжди зневажав. Я покосився на Оксану, ніби хотів довідатись, що вона про це думає, але чорне пасмо закривало. від мене її око, Я побачив тільки рожеву щоку, розтулені губи і кирпатенький ніс. Вона в. цю мить належала отому дебелому органістові, як і всі в залі. Крім мене, хіба що… Розтанув заключний ритм токати, а зала все ще повнилася містичними звуками, які не чуєш, а тільки відчуваєш. Нарешті зникло і те таємниче гудіння, і органіст, що завмер на хвилю, підвівся і став обличчям до публіки; його кругле лице сходило радістю. Адже це свято творчості, і його поділяють сотні слухачів. Мені стало трохи заздрісно — я теж творець! Та свої успіхи я святкую один; ну ще двоє-троє колег, що читають журнал «Генетика», скажуть або напишуть свою думку. А втім, згадав Демо. кріта: «Твої здобутки в тобі мають бути заховані…» І ще: «Мені досить кількох, досить, одного, не треба й жодного». А Нестор Іванович недаремно збирав біографії довгожителів. Крім умов, у яких мешкали ці люди, він шукав часову межу людського життя. В його альбомі є знімки старих, які прожили більше ста вісімдесяти років. Є навіть біографія такого собі Фоми Карне — англійця, який прожив 207 років. Де ж межа? Чи й справді «людське життя спіткнулося на півдорозі?» А може, й не на півдорозі, а на самому початку… Де той запобіжник, який спрацьовує, щойно людина «вибирає» свій час?.. З-під блакитної бані полилися звуки Фрескобальдової канцони, і деякий час я ні про що не думав, просто розчинився в тому мелодійному леготі. Та згодом емоційне поступилося раціональному. Мені спало на думку, що я, замість дошукуватись істини, дав утягнути себе в гонитву за привидом. Привидом, на якого людство полює від дня своєї появи. В різні часи «мисливці» обкладали його тісним кільцем, та щоразу ловили облизня. Бракувало знань, досвіду, до того ж хибними були методи. І от зараз вчені обклали привида, тісним, хоч і зашироким, кільцем. Цього разу йому важко буде виплутатися. Хтось його та вхопить. Може, тим, кому це поталанить, буду я…  

Я відчував шалений приплив творчих сил. Щоб їх накопичити, мені вистачило п’яти днів яскравого сонця, Оксаниної ніжності і нічим не затьмареної безтурботності. На шостий я відчув, як моя творча машина, ніби підновлений і добре змащений двигун, набирає дедалі більших обертів. Після довгих умовлянь Оксана погодилася зостатися в пансіонаті до кінця серпня, я ж повернувся додому.  



4

 

Мене й до від’їзду не впізнавали, а зараз, після того як я ще більше схуд і засмаг, взагалі мало хто помічав. Довго дивилася на мене і старша лаборантка в препараторській, куди я зайшов по ключ. Але в погляді її було більше кокетування, ніж дивування. — Вас Ґречний домагався, — мовила вона, подаючи ключ. — Тричі заходив. — Ну а ти ж, як тут? — звернувся несамохіть на «ти», чого раніше ніколи не робив. — Та стережу кафедру, щоб не вкрали. — Вона аж зашарілася від мого панібратства. — Коли питатиме ще, скажи, що нічого не знаєш… Замикаючись у дослідницькій, я одразу відзначив, що повітря не таке затхле, як мусить бути при зачиненому вікні. «Отже, — подумав, — Пилипчук узявся за науку». Але тут же переконався, що товариш мій не так погано вихований, аби марнувати відпустку. Мікроскоп, склянки з препаратами, стіл Пилипчука покривав шар пилу. Натомість мій стіл ретельно витерто, папери в шухлядах в такому порядку, в якому я їх ніколи не тримав, а Коваленків архів лежить рівненькими стосами. Попередня підозра, що хтось цікавиться моїми записами, переросла в певність. Щось неприємне було в тому відкритті, але виймаючи з портфеля лабораторний журнал, якого приніс із собою, я посміхнувся: адже тому, хто тут рився, конче припекло стати молодим. Мета мого приходу на кафедру — взятися за впорядкування наукової спадщини Коваленка, яку я останнім часом занедбав. Та передусім мушу обміркувати і записати спостереження над собою. А писати є про що. В моїй пам’яті останнім часом виникають яскраві картини дитинства. Вірші і уривки з творів, які нам задавали в школі. Сьогодні, наприклад, взявши англійський журнал «Природа», я прочитав у ньому статтю з генетики, забувши навіть про словник. Тільки перегодя завважив, що журнал іноземний. Колись, при вивченні англійської мови, я писав на окремих картках по двадцять слів (переклади — на звороті) і, вряди-годи виймаючи картку з кишені, заглядав до неї. Я тоді звернув увагу, що одні слова прямо самі в голову лізли, інші ж, скільки б їх не повторював, не запам’ятовувалися. А зараз оті всі слизькі слова лежать у моїй пам’яті на видноті. Не треба їх і згадувати… Так само, як англійські слова, мені пригадалися рядки з монографії Нестора Івановича: «Ділянка головного мозку, яка бере участь у виникненні слідів пам’яті, надто чутлива до браку кисню. Саме в цій ділянці в процесі старіння нагромаджується ліпофусцин, до того ж у більшій кількості, ніж в інших частинах головного мозку». Я також пригадав, що одна з складових ліпофусцину — каротиноїди — здатна поглинати кисень. Серед нервових клітин головного мозку тварин часто трапляються клітини, в яких гранули ліпофусцину займають вісімдесят відсотків усього їхнього об’єму. Такі клітини зморщені, містять багато вакуолей, їхні ядерні структури фрагментовані… Чи ювенал не розчиняє ліпофусцин, виводячи таким чином баласт з клітини, водночас надаючи їй змогу поглинати таку кількість кисню, яка необхідна для її нормального існування? Мабуть, моя поновлена пам’ять є, хоч і непрямим, але доказом того. Раніше, щось обмірковуючи, я часто напружував пам’ять. Зараз же стільки всього напохваті, що доводиться напружуватись, аби з тієї лавини інформації відібрати потрібне. Ділянка головного мозку, яка бере участь у виникненні слідів пам’яті, чимось схожа на акумулятор: коли він новий, то і ємкість у нього велика, коли ж три-чотири роки на ньому від’їздиш, пластини засульфатуються, і ємкості стає тільки на підфарники. В моєму «акумуляторі» ніби щойно замінили пластини.  

Я полишив інститут пізно ввечері, відчуваючи легке запаморочення і свербіння всього тіла… Вдома, незважаючи на пізній час, напустив у ванну води, сподіваючись, що купіль позбавить тіло сверблячки, яка допікала мені дедалі більше. «Трохи пересмажився на сонці», — заспокоював себе, згадуючи ялтинський пляж. Свербіння і справді зникло, коли я ніжився в теплій воді. Та щойно витерся, як відчув, що в тіло вп’ялися одразу міріади шпильок. Я ве знав куди подітись. А тоді вхопив сухий рушник; і почав ним розтиратися. Кляте свербіння зникало тільки там, де я натирався до синців. Спав кепсько, як у залі аеропорту, де дикторка щогодини повідомляє, що «у зв’язку з погодними умовами» рейс відкладається (уже вкотре!) ще на годину. Тільки будив мене не голос із гучномовця, а сверблячка. Це було щось середнє між свербінням і пошпигуванням. Такий стан я вже переживав, колись дуже давно. Я з хлопчаками-шестикласниками бігав по третьому поверсі недобудованої школи. Щоб утекти від сторожа, який позамикав двері в усіх під’їздах, я стрибонув з балкона на купу скловатових блоків. Краще б мене одвели в «дитячу кімнату». Я страждав цілий тиждень, стираючи мочулкою під душем невидимі шпильки… Вранці з жахом побачив у дзеркалі своє тіло, воно було все в червоних плямах впереміш із фіолетовими саднами від розтирання; і вже не стільки свербіло, як пекло. Особливо на ліктях і колінах, шкіра там понабрякала і поблискувала, як лакована. В паніці я не міг нічого. кращого вигадати, як натертися кефіром. У дитинстві, коли, бувало, перебирав сонця, бабуся натирала мене кислим молоком. Я вилив на себе цілу пляшку кефіру, але полегшення, яке з тим прийшло, минало в міру його висихання… З голови не виходило видіння, яке мені приверзлося перед самим світанком: юрма стайєрів, зовсім голих, які женуться за чимось безформеним; я — в числі перших. Мені привиділося, що я вхопив ту субстанцію, вірніше, торкнувся її, і одразу збагнув, що то лише тінь чогось більшого, яке далеко попереду. Раптом з жахом став відчувати, що рука, якою торкнувся тіні, стала швидко всихати. А коли всихання дійшло до самого плеча, я прокинувся.  



Коли я роздягнувся, лікар аж присвиснув. Він не поспішав з висновками. Обійшов мене з усіх боків, помацав шкіру на ліктях і колінах, де вона стала синьою і мало не репалась. Потім сів і довго дивився на мене, як на абстрактну статую, ніби хотів уторопати: що саме мав на меті скульптор, виліплюючи таку форму. — Вікторе Степановичу, — нарешті озвався лікар. — Я не знаю, що це таке. Схоже на якусь страшну форму алергії. Скажіть, ви останнім часом зазнавали сильних потрясінь? — Зазнавав, — відповів я, не задумуючись. — Тільки приємних. — А може, у вашому житті сталися якісь зміни? — Сталися. Тільки знову ж таки позитивні. Я одружився. — Гм… Давко? — Місяців зо два тому. — Та ви вже одягайтесь, — нагадав лікар. — А де зараз ваша дружина? — В Ялті. — Знаєте що, — сказав він, — я не буду вас допитувати. Краще напишіть самі про ті зміни в побуті й оточенні, що сталися з вами протягом останніх двох-трьох місяців. Не забудьте згадати про домашніх тварин, якщо таких собі завели, про ліки, якщо їх вживали, і таке інше. Врешті, не мені вам про це казати. Років десять тому ви прочитали нашому випуску кілька лекцій з генетики; я їх і зараз пам’ятаю. До речі, відтоді ви на обличчі нітрохи не змінилися. Було таке. Тільки читати ті лекції запрошували Коваленка. Та оскільки він нездужав, підмінити його довелося мені. — Попийте спочатку бромід натрію і хлорид кальцію, — лікар заходився виписувати рецепти, щораз поправляючи шовковисте русяве волосся, котре лізло йому на очі. — Заразом попийте вітаміни «А», «В» і «С». Тиснучи мені руку, він сказав: — Коли писатимете, не забувайте про найменші дрібниці.  

А лікар запідозрив псоріаз. Про це я довідався, погортавши довідник дерматолога. Цю хворобу відганяють саме такими ліками. Тим часом всюди, де згинається шкіра, понабрякало і посиніло. Нестерпне свербіння змінилося болем, і я трохи заспокоївся. Краще біль, ніж сверблячка. Та за ніч на згинах почався новий процес: шкіра взялася дрібною сіткою тріщин, з яких засочилася сукровиця… Сів до столу о другій, коли остаточно зрозумів, що від сверблячки й болю не засну. Якийсь час дивився в морок за вікном, подумки гортаючи сторінки мого життя і ніби підбиваючи підсумки в «Книзі добрих і лихих вчинків». Та що далі я їх гортав, то тривожніше ставало на душі… Дзвоник був довгий і настирливий. Здавалося, що я не пробуджувався від сну, а приходив до тями після тривалої втрати свідомості. Ворухнувся, щоб встати, але одразу відчув біль у всьому тілі. А дзвоник дедалі настирливіше шматував тишу. Я не підвівся, а скотився з ліжка, укутаний, як мумія, в простирадло. Так і пішов відчиняти. Кинув погляд на будильник: була четверта по полудні. Отже, я проспав, а може, пролежав без пам’яті цілий день. Відчиняючи, даю собі слово найближчим часом вставити в двері вічко… На порозі стояв Ґречний. Я інтуїтивно подався вперед, щоб заступити вхід, але він з простягнутою рукою ступив назустріч. — Що з тобою, Вікторе?! — В його голосі вловлювалося здивування, а в очах — неспокій. — Пересмажився на сонці, — збрехав я і сам не впізнав свого голосу. Мені навіть здалося, що то був старечий голос мого покійного діда. — Спочатку водянки пішли… — Боже ж ти мій! Ти хоч до лікаря звертався? А втім, що це я кажу… У такому вигляді на люди не покажешся. Ґречний не знімав зірок у галузі біології, але предмет знав добре. Настільки добре, щоб не повірити в байку про сонячні опіки. Про всяк випадок він непомітно (як йому здалося) витер долоні об штани. А я вперше звернув увагу на те, що Борис Трохимович коротконогий. Може, через те, що цього разу він був без піджака. Ґречний мав вузькі плечі і широкий поперек і чомусь нагадав мені колись бачену на малюнку доісторичну амфібію — стегоцефала. — Вікторе, Вікторе, — скрушно похитав головою гість, але на його оливкового кольору обличчі я не побачив співчуття. Саме тільки розчарування. — Хіба ж так можна… Так занапастити себе! Я певен, що Ґречний мав на увазі не сонце, а щось значно гірше, й тому відловів: — Не робить помилок у житті той, хто дошукується не істини, а особистих вигод. Завжди вологі коричневі очі на мить ніби затягнуло туманом. — Хтозна, чого більше слід дошукуватися… Врешті-решт істину осягають для того, щоб мати з неї вигоду… — Можливо, але доля одних її осягати, інших — мати з неї вигоду. Ґречний якусь мить дивився на аркуш паперу, на якому я так і не спромігся вивести жодного слова, на рецепт. Він уже простягнув було руку до рецепту, але затримав і забубонів пальцями по столі. Я не міг відвести погляду від його волохатих і досить розвинених (порівняно з постаттю) рук. Особливо притягували увагу короткі пальці, між якими мені ввижалися перетинки. — Я викличу лікаря, — сказав він, і в його голосі вчувалося нетерпіння. — У вас до мене діло? — Та ні. Просто заглянув. Він вийшов, не подавши руки, а я, напустивши у ванну теплої води, занурився в неї. Від тепла зробилося легко і навіть хороше. Чому в теплій воді людині завжди добре? Може, спрацьовує прадавній інстинкт риби, який таїться десь у генних лабіринтах? У тих лабіринтах багато чого криється. Всі оті чернеткові варіанти істоти, яка зараз знаходиться на вершині «піраміди», природа хоч і відкидала (так я відкидав свої перші скульптурні вправи), а проте інформацію про них зберегла. І не тільки Інформацію, а й «технологію» виготовлення. Через те, мабуть, вряди-годи й зустрінеш серед людей особу з рисами птаха, риби або тулубом амфібії, вже не кажучи про ближчих родичів людини — ссавців. Аналогічно ліпилася й свідомість: відсівалися одні прикмети, набувалися інші, а потім стався синтез багатомільйонорічного досвіду, внаслідок якого «темный и косматый зверь, сойдя с ума, очнулся человеком»[3]. На жаль, він прокинувся людиною лише в думці. Почуття ж — серед них і тваринний жах перед загрозою смерті — залишилися на тому ж рівні, що й до пробудження. Це я можу засвідчити… Промокаю тіло чистим простирадлом. З острахом розглядаю густу мережу тріщин, яка відповідає малюнку шкіри. Попри серпневу теплінь, я одягнув білий гольф і, підкотивши комір під саме підборіддя, побачив у дзеркалі себе таким, яким був до хвороби. Хоч двері й були відчинені, але в приміщенні стояв запах звіринця. Минувши довгий ряд кліток з морськими свинками, кролями й собаками, я зупинився перед кліткою з білими мишами. Угледівши мене, звірята попідводили писочки, нетерпляче засвітили чорними цяточками очей. У них, мабуть, уже виробився рефлекс: коли хтось підходить до клітки, то обов’язково кидає корм. Терпляче очікував, поки вони з’їдять печиво, яке приніс із собою, а тоді підняв засувку і взяв одну найдовірливішу тварину. Вона пухнаста, немов курча, яке недавно побачило світ. Обережно подув у шерсть. Мені здалося, мабуть, за браком світла, що зовні шерсть густіша, ніж при самій шкірі. Коли ж я вийшов на подвір’я, то, собі на диво, побачив, що звірятко було «зодягнене» не в шерсть, а в пташиний пух. На шкірі росли манюсінькі трубочки, які розпустилися густими кущиками білого пуху. Миша пискнула, коли я висмикнув з неї кілька тих «віничків». Коли в дослідницькій я подивився на мишачий одяг через лупу — всередині в мене похололо. Отже, ювенал викликає мутації шкіряного покриву і того, що. на ньому росте. Знову це слово — мутації! Таке звичайне для біолога і таке страшне для хворого! А у воді, в якій відмочував простирадло, плавало багато волосся. Чи не виросте йому на зміну пір’я? Біологічно це вмотивовано. Людина, хоч і віддалилася від доісторичних пращурів, на безмежну часову відстань, але в її генетичних коморах старанно зберігаються непотрібні вже матриці клітин. Коли ж прочинити відповідну комірку архіву, як враз запрацює фабрика доісторичного білка, котрий вироблявся багато мільйонів років тому. Ювенал і є тим рубильником, що вмикає фабрику. А може, не препарат Гусейнова вмикає той «рубильник», а якийсь домішок, що в нього випадково потрапив? Адже у ставропільчан усе гаразд. А втім, хтозна, гаразд чи ні. Минуло ж більше п’яти років відтоді, як Гусейнов надіслав листа. Воістину, велика вченість — ще не мудрість. Це слова Коваленка, і мені здалося на мить, що чую його голос. Боязно підвести погляд на портрет, що на стіні, ніби то портрет моєї совісті. Мені було соромно не тільки через верхоглядство щодо ювеналу… Я захистив докторську, не виконавши шефового заповіту: розплутати механізм мутацій, що відбуваються при заміні одного гена іншим. Скористався з його смерті, щоб «проштовхнути» сирий, а подекуди сумнівний матеріал. Присвята світлій пам’яті, яку не без дипломатичних маркувань я надрукував на титулі докторської, зробила своє діло. До того ж опоненти ще пам’ятали відгуки Коваленка про мої здібності й працьовитість. Захист пройшов під знаком пам’яті Нестора Івановича. Говорилося, мабуть, більше про досягнення його школи, ніж про мій скромний внесок у науку. Тривалий час я вважав, що захистився в борг. Після захисту навіть подвоїв старання, але й досі того боргу не сплатив. Та й ніколи не сплачу, бо механізм мутацій при заміні генів розплутав Сергій — чоловік, монографію якого я, образно кажучи, «зарубав». Відчув, як боляче мені від того колючого клубка всередині, який зветься совістю. Коли б тільки зарубав книжку… Я описав свій, так би мовити, гіпотетичний, механізм і отже, якщо та книжка й побачить світ, то його експериментальний матеріал лише підтвердить мою гіпотезу. Із задуми вивів шурхіт одягу і запах «Білої акації». Я й не почув, як зайшла старша лаборантка. Спочатку впала в очі її довга спідниця, скроєна з пурпурової у фіолетову смугу тканини, а потім побачив маленьку голівку з короткою зачіскою. — Я мушу вже йти, — мовила вона, з подивом розглядаючи кисті моїх рук, недоречний для серпневої спеки гольф, — ключ, будь ласка, вахтерові віддайте. Лаборантка вперше звернулася до мене в безіменній формі, ніби не мала певності, що це саме я — Віктор Степанович Негуренко. Коли за нею зачинилися двері, я глянув на годинник. Третя. Вже треба йти і мені. На мене, мабуть, чекає лікар. Він сподівається, що в записах, які маю йому принести, віднайде джерело алергенів. Ним може бути кішка, собака, звичайний кожух, рослини, ліки. Ним може бути й людина. Нічого я йому не напишу — не бажаю в його очах бути жертвою, хоч би й наукового експерименту. На інститутське подвір’я, де стояло моє авто, виходив крадькома, як злодій, — боявся спіткати ректора… А гіпотеза таки моя. Я не мав експериментального матеріалу. Це правда. Але ж я й не привласнив чужого. Я багато років ламав голову над тим механізмом, шукаючи єдиний правильний шлях його дії (щоправда, теоретично). Навіть покійний Коваленко схвалював мою робочу гіпотезу. Я її й опублікував як робочу. А те, що на очі потрапив матеріал, який робив із неї теорію, то це таке діло… Я ж його не запозичив.  

Повітря в квартирі було задушливе, і я залишив двері прочиненими. Стягуючи гольф, я відчув біль на ліктях і плечах. Але біль не заважав мені міркувати. Я думав, що за час, поки ювенал був у нас, з ним могли статися якісь зміни. Скажімо, верхній шар рідини, який контактує з повітрям, окислився. І, можливо, саме це обумовило таку його дію на шкіру… Постукали. В коридорі стояв Василько. Він сторопіло дивився в прочинені двері на моє відображення в люстрі. — Заходь, — заохотив я. — У тебе до мене діло? Хлопець кивнув, не відводячи погляду від моєї постаті. — Мабуть, глей закінчився? Він знову кивнув. Обличчя хлопчика краще від люстра свідчило про мій стан. В люстрі-бо я не бачив ні жаху, ні співчуття. — Боляче? — тихо запитав гість. — Погано мені, друже. — Я квапливо накинув піжамну куртку. — Поїхати по глей, на жаль, не зможу. Хлопчина витяг з кишені глиняну фігурку і подав мені. Я вражено розглядав того глиняного птаха, а тоді пішов у кімнату і взяв зі стелажа свого зеленого голуба. Вони були схожі, ніби їх виліпили за тим самим зразком. Хлопець теж здивовано. крутив у руках мого птаха, порівнював зі своїм, а тоді спитав: — Чим ви його пофарбували? — Вже й не пригадаю. Здається, олійною фарбою. — О! А це що? — Він підійшов до підвіконня, яке заставлене скульптурними вправами. — Як справжні. — Його погляд прилип до фігури хлопчика. Когось вона йому нагадувала, але кого саме, він не міг утямити. Я ж, на втіху собі, відзначив, що фігурка мені вдалася. Подібність до оригіналу, принаймні поверхова, була: скуйовджена чуприна, зібгані штани і вираз подиву на обличчі. — Подобається? — запитав. — Вона твоя. Василько подякував, на місце скульптурки хлопчика поставив свого птаха. Зачиняючи за гостем двері, я подумав про тотожність людської психіки: двоє дітей, віддалених одне від одного замало не сорока роками, виліплюють із глею того самого птаха; а двоє дорослих, ледве знайомих, ламаючи голову над тією самою проблемою, доходять того самого висновку. Щоправда, один — тільки теоретично. Все, мабуть, визначається сумою знань — набутих за життя і накопичених розвитком: свідомих і підсвідомих знань мозку і окремої клітини людського тіла. Заміна шерсті на пташиний пух у піддослідних мишей — теж прояв історичної пам’яті. З острахом поглядав у люстро. Обличчя поки лишалося не враженим, мабуть, тому, що природа шкіри на обличчі трохи інша, ніж на тілі, і, отже, ювенал на неї не діяв. Згадалося відчуття, якого я зазнав на березі річки, коли вперше торкнувся Оксани, — відчуття, ніби торкнувся чогось забороненого, відокремленого від мене часовою відстанню. Чи не за це на мене звалилося лихо?  



Боявся розплющити очі, бо сон міг виявитися дійсністю. Коли ж розплющив, то довго не міг уторопати, що зараз: вечоріло чи засіріло світанком. Жалісно рипнуло ліжко. Я вийшов на балкон. Серпневе небо проросло зорями на всіх рівнях своєї безконечної глибини. Я відчувався однією з його часточок, яка знаходиться у вічному леті не в просторі, а в часі. Моє «я» — лише видозміна тієї часточки в останню мить. Не було його до, не було й після. Воно тільки зараз… Снилося, що біжу в гурті стайерів і раптом помічаю, що відстаю. Панічно, з останніх сил, кидаюся по біговій смузі вслід за гуртом, який швидко віддаляєте ся, але сили мої вичерпуються, і з жахом усвідомлюю, що під ногами не бігова доріжка, а конвейєрна стрічка, яка рухається назад. Мої рухи стають уповільненими, я, знеможений, падаю на рухоме плетиво, яке несе мене у фіолетову далечінь минулого… В мені вирує нелюдська лють, я почуваюся звіром у прадавньому лісі. А смуга рухається назад усе хуткіш. Швидкість її така велика, що вітер зриває з мене скуйовджену вовну лютого звіра, та за мить тіло вкривається чи то лускою, чи то роговими наростами алігатора… Мене налякав і водночас спантеличив дивний сон. Справді-бо ссавець — пращур людини — мав за пращура рептилію, а та, в свою чергу, амфібію. Істота, яка зараз зветься людиною, на довгому шляху розвитку втрачала одні якості і набувала інших, деякі з них притлумлювалися, інші розвивалися, в залежності від навколишнього середовища. Та жодної з них вона не загубила, лише сховала в безодній коморі пам’яті. «Плоть человека — свиток, на котором отмечены все даты бытия»[4]. А ювенал, зробивши місткішою пам’ять, поглибив і почуття. Я переживаю лихо так само гостро, як переживав у дитячих снах кошмари. Схоже, ті почуття не мають ні меж, ні глибини. Ввімкнув у сінях світло і враз сахнувся від люстра: на мене дивилася істота, тіло якої, здавалося, було вкрите хітиновим панцирем. На ліктях, колінах і плечах той «хітин» пооблуплювався, а крізь шпарини поблискувала срібляста поверхня. Невже й мене очікує така ж метаморфоза, якої зазнали піддослідні тварини… Втішався поки тим, що обличчя, хоч і порите страдницькими зморшками, а проте лишилося невраженим. Зненацька пролунав телефонний дзвінок. За мить я вже тремтячою рукою притискав до вуха трубку. Оксанин голос дзвінкий і чистий, ніби вона’десь поряд. Вона не запитує про здоров’я і справи, за що я їй вдячний: не доведеться брехати. — А коли він прибуває? — запитав про літак, на який у неї квиток. — Добре… Чекатиму тебе завтра в аеропорту. Отже, часу маю трохи більше доби — літак прибуде завтра о двадцятій. Помітив раптом, що стою в калюжі, яка натекла з мене. А з люстра дивиться перелякане обличчя з тулубом анциболота, на якому налипли листя ї жовті пелюстки. Я почуваюся шахістом, якому через один хід загрожує «мат». Напружено думаю. У мене тих думок велике розмаїття, і я терпляче очікую, поки вони виснуються у струнку логічну схему. Так само, як шахіста, котрий програє вирішальну партію, мене то охоплює відчай, то раптом осяває просвітління, і я починаю вірити в перемогу або хоч в нічию. Мені важко зробити правильний хід не через брак варіантів, а через їх надмірну кількість, а також через відсутність видимого противника. Часто здається, ндо я затіяв партію з привидом. Відчуваю, що мені, як ніколи, зараз потрібен порадник, який тверезо оцінив би ситуацію, і якщо й не підказав, то бодай поглядом дав знати, що не все ще втрачено. Таким порадником завжди був для мене Нестор Іванович.  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка