Сучасна фантастична повість



Сторінка6/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.31 Mb.
ТипСборник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20
8

 

Здалеку гора була схожа на величезний голубуватий сегмент сонця, що тільки-но почало виповзати з-за обрію і застигло. Сезар за звичкою прикинув на око відстань до неї, проїхав автострадою ще метрів п’ятдесят і, коли просвіт між деревами видався йому достатнім, звернув ліворуч. Машина легко і плавно подолала кювет і помчала над полем, над зеленими густими врунами на півметровій висоті, навпростець до гори. За півгодини мав бути на місці. Він його вибрав несподівано, спонтанно, в той вечір, коли система рівним голосом прочитала йому дані про життєпис Патріс. Стоп, сказав собі, ану, зупинімося на хвилину. П’ятдесят чотири роки тому померла Патріс у психіатричці, похована державним коштом. А мені сорок сім. Так, ніби до мого народження померла. Ми опинилися в різних часах, і кінців не звести ніякою логікою. Вона померла в моєму часі, я помер в її часі. Власне я справді помер і зараз перебуваю ніби на тому світі. Вві сні. І, коли я мертвий, мені втрачати нічого — я вже втратив усе, що мав. Отож, коли це сон і я покінчу з собою, сон має перерватись, я прокинусь за пультом «Глорії». Коли ж це дійсність, то мені вже втрачати нічого. Якщо це експеримент, мене в останню хвилину зупинять. Жорстокий експеримент. Все враховано. І так повестися з Патріс. Можна тільки уявити, як вона під старість опинилася без шага в кишені і з розладнаною психікою. Я ж з самого початку, як приземлився, балансую, мов на лезі бритви. Коли щось сниться і ти знаєш, що це сниться, невдовзі прокидаєшся, а я вже третю добу прокидаюсь. Коли експеримент, чому мені дозволяють думати, ніби це експеримент? Щоб загострити відчуття, щоб я повніше розкрився? Чому дозволяють контролювати себе? Чи примушують контролювати, щоб загнати на середину каната, натягненого над прірвою, — довіряємо і перевіряємо, пряник і батіг? Чого від нього чекають? Сон чи експеримент — усе зафіксується, потім розшифрується. Не вірю, що це — реальність, не вірю, не приймаю! Я — з того часу! Я хочу туди! Спокійно, умовляв себе, спокійно, ти ж — астронавт, давай думати, в тебе ж чудова реакція на зміну ситуацій. Треба думати, може, система ще не фіксує думок. Прилади «Глорії» фіксують, та бог з ними, він перевірений на лояльність, і взагалі, коли справа пішла на те, що можна з глузду з’їхати, до. чого тут лояльність? Його завдання — не з’їхати з глузду, зберегти себе, а там — як буде. По-перше — виключитися з суєти по пізнанню оцього постіндустріального, чи що, суспільства, хай живуть як знають, що йому до того? Він має перестати нервувати, зняти напруження, щоб не вскочити в халепу. Відключитися. Експериментатори мають побачити його спокій. Голими руками його не візьмеш. І він обрав місце. Через W-81. Підключився і забажав незайманого куточка природи, де б можна було побути на самоті, порибалити, постріляти качок, словом, прийти в норму. Сезара чекали. Коли за півгодини машина зробила поворот майже на дев’яносто градусів, перед ним відкрилася невелика галявина, встелена свіжоскошеними валками конюшини. В глибині — лісова сторожка, біля якої стояв літній чоловік, служитель. «Цього мені й хотілося, — промайнуло в Сезара. — Отакої сторожки, критої гонтою, порослої мохом, і колодязя у дворі». — Я вас давно чекаю, — сказав чоловік і подав руку. — Гофман. Так і кажуть на мене — Гофман. Коротко і ясно. Сезар потиснув міцну червону руку Гофмана і мимоволі пильно придивився до нього. Старий капелюх з обвислими полями, потертий костюм, на ногах солдатські черевики без шнурків, видно сірі вовняні шкарпетки. Сітка зморщок під очима, ніс, наче маленька облущена цибулина, коротка сива борідка. Що це: самотнє життя в лісі наклало відбиток чи маскарад, антикваріат спеціально для Адама Сезара, щоб йому звичніше почувалося? Все одно, яка різниця, спокій, і тільки спокій, досить самоїдства. — Давно на вас чекаю, — повторив Гофман. — Як передали з системи, так і чекаю. — Вас попередили? — це було перше, що сказав Сезар, і від того, що це було перше, вийшло якось сухо. — Аякже, — Гофман уже взяв із багажника речі, — сказали. У мене приймач є. З телефункціями. То я в курсі. А більше ніяких штук із системи. Ви можете залишити машину тут і вимкнути, хоч вона, зараза, повністю й не вимикається. — Не любите системи? — щось ніби підштовхнуло Сезара спитати. — Та я про те, що коли хто забивається сюди, значить, йому набридло знатися за коефіцієнтами і воліє бути подалі од машинерії. А система в мене своя, своя система. Гофман поніс валізи до хижі. — Скільки ж вам років? — не витримав Сезар. — Та вже за шістдесят. «Старуватий для двадцять першого віку, а для мого — то років під сорок, не більше. Юнацька спина». — І давно тут? — Вважайте, тридцять шість років. — І весь час самі? — Та де? Мужчині самому не втриматися. Була стара, правда, недавно, років десять тому, стукнуло їй щось у голову, не витримала, втекла до сестри. Роботам зі спини пилюку стирає, — говорив, не обертаючись, Гофман. — А мені вже так і однаково. Я тут коріння пустив. Ще до того, як виписав її сюди. — Як — виписали? — Замовив. Це просто робиться. От і приїхало одоробло. А мені й байдуже. Було б з ким словом перемовитись. — Гофман зупинився і обернувся до Сезара: — А дітей не захотіла, клята. Каже, ми з тобою дурні, то й діти такими будуть. — Гофман сплюнув і рушив далі. — А все одно не витримала під старість. — Я посиджу отут на лавці, — кинув йому в спину Сезар. — Подихаю. — Дихайте-дихайте. Я тим часом валізи розпакую та щось на обід зваримо. Сезар сів на лавку в тіні дикої груші, віття дашком опускалось над ним, густі й тонкі гілки, всіяні дрібним листям, перепліталися, як у всіх дичок, наче нитки сплутані, ні кінців, ні початків не знайти, пальця не просунеш. «Як у мене, — подумав Сезар, — сплелося — не розірвати, хіба одним махом розрубати. Та рубони по оцьому віттю — і криве, й пряме полетить. По живому рубати…» Він оглянувся. І те, що тут нічого не змінилося, доки сидів і думав, несподівано його заспокоїло.  

9

 

— Бачите отой мисок? — Гофман показав на протилежний берег озера. — Він наче трикутник виступає. І очерети стіною. І он дерево у глибині. Як одстріляєтесь, правте човна на нього, заночуємо там. Я й багаття розведу, на дим пливіть. А поки що в обхід піду. За півгодини до смерку й рушайте. Як сонце сяде, літ закінчиться… Ні пера, ні луски. — К чорту! О, мало не забув: а яка норма відстрілу? — Бийте скільки влізе. Налупляться, — кинув похмуро Гофман і рушив, горбатий від рюкзака за плечима, наче ведмідь. Сезар зручніше вмостився в човні і поклав рушницю на коліна. Хоч би що з ним було, хоч би що трапилося, оце дзеркальне озерце з зеленкуватою водою, почорнілий дерев’яний човен з облущеною на бортах смолою, навіки пропахлий вологою і рибою, оця прохолода в очеретах і сонячне плесо попереду, архаїчний вінчестер з двома стволами взятий у Гофмана замість рушниці з електронним прицілом, зелені набої, насипані у велику жерстяну банку, — все це ніби відсунуло кудись кошмари й галюцинації, і навіть пальці злегка тремтіли на вичовганому ложі вінчестера. І коли перша пара качок навскіс перетнула небо, він схопився був, а потім, ніби злякавшись, що це теж сон, стримався, провів їх поглядом, як вісників спокою. «Тільки вліт, тільки вліт… — гарячково запрацювала думка, і хотів, щоб вона й далі гарячково працювала, вертаючи його до реального життя. — Тільки вліт. І випливатиму забирати, хай бачать мене, щоб чесно…» — Малувато, але для першого разу пристойно, — сказав потому Гофман і забрав з човна качок — за голови, в одну руку всі вмістилися. Кипів відерний казан над багаттям, Гофман глянув на нього задоволено і заходився біля качок. «П’ять», — ще раз підрахував Сезар і сів просто на землю, обпершися спиною об рюкзак. Гофман тим часом обпатрав качку, вийняв складаного ножа й одним коротким рухом розпоров качці живіт. Поклав у миску печінку, шлунок, а серце розрізав. — Бачите? — простягнув на долоні білу крупинку. — Шріт? — не зрозумів Сезар. — Білий? — Справді, — Сезар узяв горошину. — Наріст, чи що? — Наріст… — Гофман раптом криво усміхнувся. — Я особисто качок з отаким наростом у серці не вживаю. Хоч за смаком не відрізниш від справжньої. — Хвороба якась? — Хвороба… — І знову та зла крива посмішка. — Я не знаю, як це назвати. У мене був коефіцієнт 174, рівно 174, а зараз, певно, ще менше, так що я багато не знаю. Але вам скажу. Бо ви звідти, — він махнув рукою в небо. — Для вас воно може бути важливо. Оця біла горошина означає, що качка — штучна, людьми зроблена. В горошині штучний генетичний код. І ці качки живуть, як і дикі, навіть паруються з дикими. І потомство вже те з такими горошинами. І вже невідомо, чи оця трава, дерева, звірі штучні чи ні. Хіба що копирсатися в усьому, щоб знайти горошину цю, живу горошину. А так — не відрізнити. Тепер вам ясно? — В очах Гофмана танцювали червоні відблиски багаття. — Чому ви мені про це кажете? — хрипко запитав Сезар. — Бо ви — звідти, — Гофман знову показав на небо. — І ви до цього ніколи не звикнете. Щоб знали наперед і не тішили себе ілюзіями. Нас оточує ніби й живе, з тих же органічних і неорганічних сполук, що й було завжди, з чого й світ складається, але воно не таке, воно для нас чуже. — Для кого — нас? — спитав Сезар, машинально помішуючи паличкою воду в казані. — Для нас — тих, хто відстав. А відстали мільйони. І не наздогнати. — А люди, люди які? — Не знаю. Я в них не копирсався. Але ж ви бачите — все можливо. І я певен, що з’являться і штучні люди. Якщо вже не з’явились. Яких ви не відрізните від справжніх. Але в них буде високий коефіцієнт. Наперед. Ні, це не роботи будуть. Це будуть просто інші люди. Інші озера й качки, риби й звірі. Інші люди в іншому світі. І коли хтось, як ви, заблукає в часі, він не відрізнить нічого від даного природою. — Може, в цьому і сенс цивілізації? — спробував поміркувати вголос Сезар. — Всі здорові, розумні… рівні, га? — А якою ціною? Ціною мільйонів відсталих, тих, у кого низький коефіцієнт. В чому ж їхня провина? Що не вистачає життя вибитися в люди? Ця ж нитка тягнеться віками — хто був зверху, той там і залишається. Мої предки були фермерами. Ваші — теж. Вам пощастило. Мені — ні. Кожен має вибирати сам — такий закон. Так наші розумники повели. Щоб було як у природі. Мовляв, щоб не перетворитись на роботів. Принцип виживання при видимій рівності всіх. Та «всі» відімруть і залишаться «інші». Відімруть без нащадків, наче їх на світі й не було! «Божевільний якийсь!..» — І так само в інших країнах? — угамував роздратування Сезар. — По-різному. Та й скільки їх залишилося, таких, як Ю Одиниці… Але ж ми тут народилися, це наша кров і плоть, вітчизна наша!.. — Гофман сів, ніби після важкої роботи. — У комуністичних краях не так. Вони пішли іншим шляхом: вирівнювання моральних, психічних, біологічних, інтелектуальних можливостей людини. Вони од самої своєї революції танцюють довкола людини, виходить, довкола самих себе, а значить, і всі разом один коло одного. А нам, відсталим, просто доживати, мов колись у давнину безробітним на фонд допомоги. — То ви, мабуть, і втекли сюди, в глушину, в знак протесту проти… ну, такого ходу справ? — Який у біса протест! Я поїхав сюди в двадцять п’ять років. Зі злості, так. З образою в серці, так. Який же протест? У мене коефіцієнт сто сімдесят чотири, а кохалися ми з дівчиною, у якої він був за чотириста. А дійшло до спільного життя — зась. Батьки — проти, лікарі носом крутять, а закон хоч і дозволяє одружуватись різнокоефіцієнтним, та потрібно мати довідки: і від батьків, і від лікарів. Звичайно, згода дівчини — основне. Але їй сказали, коли в тебе коефіцієнт за чотириста, то, певне, хочеш, щоб знизили? А діти? Думай і про них. Словом, отут я й опинився, плюнувши на всіх. «Чому я йому вірю? — вжахнувся Сезар. — Та він же божевільний і розказує небилиці! Знайшов спокійне місце, називається! Невже все, що він говорить, можливе?» Моторошно стенув плечима: сорочка на спині висихала, робилося холодно, густішали сутінки, тільки край неба світлішав. «А чому врешті неможливо?» — подумав з холодним спокоєм і якоюсь лютою насолодою, ніби сам себе шмагаючи, ясно й чітко повів лінію зі свого часу — від вибитої, незважаючи на заборони, звірини, забруднених водойм, ядучого смогу, витоптаних лісів, мільйонів голодних і неграмотних дітей у джунглях, наркоманів і алкоголіків, розпусників і розпусниць, війн і просто вбивств, тотального шпигунства, гетто «неповноцінних», гонитви за грошима, насолодою, втіхами; байдужості до ближнього, багатства і злиднів, набитих по зав’язку психіатричних лікарень, демагогії й просто брехні, недовіри, паскудства, дослідів над людьми, — все ж це відбувалося на його очах, а часто й при його участі, тож неможливого тут мало, більше закономірного і вмотивованого. Він же знав, як було! Тільки не задумувався, у що це може вилитись! «Та я просто божеволію! — майнула інша думка. — Вже не контролюю себе, а воно ж фіксується…» Ніби гаряча хвиля піднімалася по ньому, відривала від землі. «Зараз, зараз, маю ж я щось придумати, я ж астронавт, я завжди виходив сухим із води». Вхопився обома руками за тоненький стовбур. «Ще все нормально, я ще відчуваю, як шорстка кора вп’ялася в шкіру!» Притиснувся лобом до дерева. «Глорія» була єдиним і останнім шансом. Визволити «Глорію», коли ще її не розібрали, стартувати за старою програмою, догнати себе колишнього — якщо втрапив сюди, то, може, вдасться вирватися і звідси, єдиний шанс! — стартувати і догнати себе, і тоді — хай це сон, галюцинації, експеримент — все розвіється, коли він дожене себе, коли доставить апаратуру на далеку станцію, де чекають люди; стартувати на зворотному зв’язку! повернутися туди, де узбережжям моря біжить Патріс у призахідному сонці.  

З висновків у журналі експериментів. «Експеримент № 796,4 на футуристичну реакцію проведено успішно. Дані розшифровуються і аналізуються. Набуті піддослідним знання заблоковані. Політ триває нормально. Червень 1995 р., «Грамон».  



Віктор Савченко
МОНОЛОГ НАД БЕЗОДНЕЮ

 

 

 

 



1

 

В аудиторії тихо. Я майже не користуюся крейдою, посилаюся на ілюстративний матеріал. Деякі таблиці висять ще з часів, коли я вперше прийшов на лекцію професора Коваленка. Все вилиняло в пам’яті: інститутські, аспірантські, навіть недавні докторантські роки, залишився яскравим тільки образ Нестора Івановича Коваленка, гладкого професора з іронічним обличчям і ясними карими очима. Він не просто викладав курс генетики — прищеплював любов до цієї науки. Професор згас на вісімдесятому році життя, так і не побачивши своєї останньої монографії «Ювенільні процеси та їх стимуляція». Останніми його словами був афоризм Сенеки «Пожерти — це один із життєвих обов’язків». Але ж у монографії професор довів, що цей обов’язок можна виконати й у 150 років… щось я захопився спогадами. Треба жвавіше: — … Отже, згідно з моделлю Уотсона — Кріка, молекула ДНК складається з двох з’єднаних один з одним ланцюгів і схожа на мотузяну драбину, закручену спірально навколо уявної Осі… Мені здається, що рухами та інтонацією наслідую покійного вчителя. Правда, бракує дотепів. та барвистої образності. Мою лекцію конспектують, а його слухали. — Сторони драбини — цукор І фосфорна кислота, що чергуються. Щаблі — пуринові та пірамідинові основи… «Мотузяна драбина» — його порівняння. Згодом, коли я вже був аспірантом, професор напівжартома повчав: «З усієї аудиторії виберіть студента з найтупішою фізіономією і докладайте всіх зусиль, щоб його очі засвітилися цікавістю. Решта вас напевне зрозуміє». Добре йому було так повчати в сімдесят. А тут он чорноволоса в другому ряді притягує до себе немов магнітом. Очей не відвести. — Усе живе на Землі, від примітивних мікроскопічних водоростей і до людини, живе й повторюється в нащадках за тим самим генетичним механізмом, яким є молекула ДНК. Я раптом подумав, що говорю лише до неї. Решта сорок сім — статисти в нашому спектаклі на дві дійові особи. Вона це відчуває. Поправляє зачіску, ледь помітно всміхається. На дівчині червона в білий горошок сукня, яка їй дуже до лиця. Беру крейду й пишу формули пуринових основ. Відчуваю на спині погляд. Усі дивляться на дошку, вона — на спину… дзвінок. Відпустивши студентів, я не поспішаю покидати зали. Тепер моя черга дивитися. Прямує до дверей. Середня на зріст, гінка. В дверях озирається, наші погляди сплелися. Все. Я, здається, закохався. Скільки ж їй? Оскільки це п’ятий курс, десь двадцять три — двадцять чотири роки. А мені? Ого, різниця! Втім, як сказала одна літня одеситка, яку обізвали старою хвойдою: «А при чому тут вік!»  



Студенти раді, що іспити приймаю в лекційній аудиторії. Тут безліч таблиць — кращої шпаргалки й не вигадаєш. Я вдаю, що не розумію цього. Метод Нестора Івановича. Екзамен для нього був не стільки перевіркою знань, скільки перевіркою вміння їх синтезувати. Професор казав, що невелике лихо, коли студент підгляне якусь формулу або елемент. Головне, щоб він розумів, як діє на клітину даний елемент. Мені здається раптом, що не вони складають мені екзамен, а я їм. Зараз п’ятірка студентів готує питання, на які мені важко буде відповісти. Серед них мусить бути й таке: чи має право сорокап’ятирічний професор дурити голову студентці-п’ятикурсниці? Питання тільки на перший погляд просте. Крім звичайного смислу, в ньому ще закладено моральний підтекст. Я міг би відповісти так: походжу з родини довгожителів; моя бабуся в дев’яносто не поступиться ні розумом, ні почуттям гумору молодій людині. Різні організми мають різну швидкість старіння. Отже, до пари слід собі вибирати н. е за астрономічним часом, а за біологічним, можливо, навіть — в іншому поколінні. Що ж до моралі… О, вже один підняв руку. Кремезний, велика голова. Суне до столу, як танк. У нього спокійні сірі очі… Блискуче відповідає. — Одним із основних чинників, що призводять до старіння організму людини й тварини, є старіння колагену, — він говорить упевнено, ніби висловлює власні переконання, а не оповідає про точку зору Верцара. — Старіння колагену — цього білка з’єднувальної тканини — символізує старіння організму в цілому. Я дивлюся на руки студента, а тоді переводжу погляд на свої. Різниця не лише в тому, що його кисті засмаглі і пухкі, як млинці, а в мене пласкі й довгі, з сухими нервовими пальцями, а ще в тому, що шкіра в нього еластична — на суглобах коротких пальців майже не помітно зморщок; воднораз у його руках відчувається чоловіча сила. Щоб не дати почуттям узяти гору над справедливістю, я кладу край його пристрасному монологові, виводячи в заліковці відмінно. Екзамен складають добре, не зважаючи на те, що на консультацію вчора ніхто не з’явився. Крім Оксани… Коли вона підсіла до мого столу (в лекційній тоді нікого не було), я довго дивився на її засмагле обличчя з великими синіми очима, в яких причаїлося, як мені здалося, очікування. Мені подумалося тоді, що бачу її, мабуть, впередостаннє; адже з усієї групи, як довідався в деканаті, лише двоє хлопців-відмінників залишаються в місті, решта поїде за призначенням в усі кінці країни. «Маєш незрозумілі питання?» Вона багато чого не розуміла, але відповіді на ті питання, які вона ставила, хотів би й я знати. То була допитливість науковця, а не студента. «Я дам тобі книжки, в яких ти знайдеш дещо з того, що тебе цікавить. На решту ж запитань ти отримаєш відповідь на схилі свого життя, якщо тільки цікавість до того не мине». Вона розгубилася, коли я запропонував книжки з моєї особистої бібліотеки; але вираз розгубленості на обличчі швидко змінився ваганням, а на зміну ваганню прийшла довіра. Коли ми сіли в машину, вже сутеніло… … Заходить Оксана. Бере білет, не дивлячись на мене. Крадькома спостерігаю за студентами. Ні, їм до нас немає діла. Або ж вони ні про що не здогадуються. Нарешті її черга. На перші питання вона не відповіла, а виспівала. Майже дослівно цитує рядки з моєї монографії: — В кожній клітині міститься десять мільйонів молекул ДНК, які не тільки забезпечують усю інформацію, що необхідна для життєдіяльності організму, а й містять велику кількість генів, які поки що не мають функціонального значення і є своєрідним запасом для подальшої еволюції… — Гаразд, — перепиняю її. — Третє питання про вплив мікроелементів на розвиток клітин. Хочу запитати вас не за білетом… Як ви трактуєте цю формулу? — пишу на папірці формулу «міцели»: — [Ті (Mo Ne)] Lu BiS? Вона нерозуміюче втупилася в той набір хімічних символів. Минає хвилина, друга, зводить на мене розгублені очі. Та, помітивши на моєму обличчі лукаву посмішку, дивиться на ту «формулу» вже по-іншому. Раптом щоки в неї наливаються рум’янцем, очі аж променяться. Добре, що вона сидить спиною до зали. Пише поряд з «формулою» «Так!!!». А тоді перекреслює слово, і, окинувши поглядом періодичну таблицю елементів, пише символи талію і калію: «ТаК!!!» — Ви прекрасно розумієтеся на цьому питанні, — кажу незворушно й виводжу в заліковій книжці відмінно. Тоді додаю притишеним голосом: — Заходьте. Не забувайте…  

2

 

— Послухай-но, колего, як поживають оті білі миші, над якими ще за покійного Коваленка проводили досліди? Чи за ними доглядають? — Авжеж… — мовить Пилипчук і заходиться сухим кашлем. — Лаборанти постійно їх годують, чистять клітки. Правда, в першій клітці виздихали ще позаминулого року; проте у другій як було п’ятдесят, так і залишилося. Жирують, гризуться, плодяться… Дивна порода. — Товариш мій знову закашлюється, його обличчя від натуги стало червоним, як помідор. «То не порода, — думаю я, — то не порода, то істоти, які лишили позаду кілька поколінь». Уголос питаю: — Годували мишей однаково в обох клітках? — Як ти й наказував. Гортаючи пожовклі сторінки лабораторного журналу, від якого тхне прілим папером, я нарешті надибую те, що шукаю. Так І є: дві однакові за віком і здоров’ям групи білих мишей. Тим, що в клітці за номером два, було введено препарат ювенал. Рік, число… Отже, судячи Із записів у журналі, ці звірята прожили вдвічі більше, ніж їм даровано природою, і невідомо скільки ще проживуть. Я продовжую гортати сторінки, шукаючи місце, де наводиться хімічний склад ювеналу. Пилипчук підводиться. — Б-б-бувай, — каже крізь приступи кашлю. — Тільки пацюки можуть існувати в таких умовах. — Він окидає поглядом столи, підвіконня, шафу, на яких розкладено архів Нестора Івановича, тоді виходить. Я винувато всміхаюся йому вслід. У мене, на відміну від колеги, немає алергії до старих паперів. Мені навіть приємно відчувати цей прілий гірчичний запах. Оті білі миші, яким я за інструкцією Коваленка ввів ювенал, уже подолали два мишачі віки, а проте жирують, як їхні правнуки. На жаль, я досі не знайшов у записах Нестора Івановича ні складу препарату, ні пояснення його дії на організм. Найімовірніше, він гальмує старіння колагену, зміцнює нервову систему, водночас сприяє регенерації ДНК-клітин… Раптом пригадую одну дуже важливу деталь: Коваленко взяв для дослідів дві групи мишей, які прожили дві чверті мишачого віку, бо були вже не дуже рухливі, а деякі з них — добре обтерті і облізлі. Зараз же миші, яким колись вводився препарат, — ’живі білі клубочки з блискучими очицями. Отже, препарат не тільки додає віку, а й омолоджує… Мені раптом починає допікати сумління, бо я замість того, щоб упорядковувати наукову спадщину мого вчителя, дошукуюсь у ній назв складових ювеналу. Та попри ті докори сумління, наступного дня я їхав на роботу з твердим наміром віднайти в Коваленковому архіві формулу ювеналу. Знаючи складові препарату, можна говорити про механізм омолодження, тобто під це явище можна підвести теоретичні підвалини, а сам препарат передати фармацевтам. Почав уже вкотре гортати лабораторний журнал, але в ньому, крім двох таблиць, у яких занотовувалося щомісячне спостереження над кожною з піддослідних мишей, нічого не знайшов. В заголовку таблиці за номером два зазначалося, що групі тварин введено енну кількість ювеналу… Тоді я подумки розбив усю наукову діяльність Коваленка на п’ятиріччя і відповідно до цього почав систематизувати папери. За моїм припущенням, створення препарату мало відбутися в останні п’ять років життя професора. Але ні в паперах п’ятирічної, ні десятирічної давності слова «ювенал» я не знайшов. Виходила містика: склянка з препаратом є, перевірка його на живих істотах відбулася, а от що це за препарат — невідомо. Раптом я згадав, що Коваленко листувався з сотнями людей, здебільшого колегами-вченими і довгожителями. Окрім того, залишив по собі з десятка два нотатників, де, крім номерів телефонів та адрес, мусять бути якісь записи. Все це зберігається в його кабінеті, котрий з моєї ініціативи перетворили на меморіальну кімнату. Поспішаю туди. Кімната мого покійного шефа нагадує вузький коридор, в кінці якого, біля єдиного вікна, стоїть старовинний дубовий стіл, критий малиновим сукном. Та широчезна двотумбова споруда знала тільки одного господаря і, мабуть, через те, не дивлячись на свій півстолітній вік, свіжо поблискує поліровкою, ніби щойно з меблевої фабрики. Коли я по смерті Нестора Івановича опинився в просторому, як на мене, кріслі з гнутим поруччям, то одразу ж відчув якусь невідповідність такого ансамблю. Чомусь здалося, що над малиновим сукном столу все ще нависала тінь покійного професора. Але тепер мені не до містики. Я підсуваю ближче пластмасову підставку з календарем, починаю гортати. На звороті кожного листка дрібним бісером занотовано нагадування самому собі: потелефонувати тому-то, прийняти того-то. Одноманітні записи набридають, але я продовжую знайомитися з методами шефової роботи. І тут мене насторожує один запис: «НРР — препарат Гусейнова. Перевірити на мишах». Занотовано 22 березня, а я ввіз ювенал 25 березня; ця дата стоїть в лабораторному журналі, я її добре пам’ятаю. Мозок починає гарячково працювати. Намагаюся пригадати, хто з працівників кафедри проводив досліди на тваринах у ті часи. Ніхто. Наукою займалися тільки ми з Пилипчуком. Решта — просто асистенти, просто — доценти. Отже, препарат Гусейнова і ювенал — одне й те ж. Тому, хто не знав мого шефа, важко було б пояснити, чому Коваленко вигадав нову назву, для мене ж це не загадка: він зробив те з етичних міркувань, мовляв, коли перевірка препарату дасть негативні наслідки, — а таке може трапитися не через погану якість препарату, а з вини тих, хто його апробовує, — то ніхто на кафедрі, а отже, й за її межами, про це не довідається. Препарат і самого Гусейнова не буде скомпрометовано… Напружую пам’ять, намагаючись пригадати, чи не чув десь про ту абревіатуру НРР, але марно — ніякого здогаду. Не можу згадати й що це за людина — Гусейнов. Отже, лишається листування. Коваленко казав, що кожен діловий лист — це документ, і тому складав листи (разом з конвертами) в теку в хронологічному порядку. Цих тек по ньому зосталося кілька, і я почав з останньої. Конверт, який я шукав, лежав зверху, він, мабуть, був останнім, з отриманих Коваленком. На конверті значилось: Азербайджан, Баку, Гусейнов Ісмаїл. Самого листа було надруковано на машинці. Я крутив у руках аркуш, ніби то був тугий клубок прядива, а я нарешті віднайшов на його поверхні ниточку, схопившись за яку, можна розплутати весь клубок. «Салям, Несторе! Невдовзі ти отримаєш препарат, про який я тобі коротко розповідав на бакинській конференції. Якщо не передумав, апробуй його на тваринах. У молоді роки я займався мінеральними добривами. Для розкладання апатиту і виготовлення суперфосфату я запропонував тоді замінити сірчану кислоту гудронами — відходами нафтопереробних заводів, які містять чималий відсоток сірчаної кислоти. Незабаром я помітив, що суперфосфат, отриманий таким шляхом, ефективніше сприяє росту рослин, ніж той, що його виробляли традиційним способом. Я тоді подумав, що в кислих гудронах міститься якийсь стимулятор. Згодом довів нафтове походження загадкового стимулятора: стимулюючу дію мали тільки нафти, до складу яких входила нафтенова кислота (бакинські і сахалінські). Я назвав той стимулятор нафтовою ростовою речовиною — НРР. Нині він впроваджується всюди, оскільки сприяє різкому підвищенню врожаю. А нещодавно виявилося, що НРР виявляє стимулюючу дію не тільки на рослин, а й на тварин. Так, тваринники повідомляють про підвищення продуктивності худоби, онкологи розповідають про те, що були випадки, коли НРР в сукупності з іншими лікарськими препаратами викликало гальмування росту пухлин І подальше їх розсмоктування. Фізіологи досліджували вплив НРР на втому м’язів. А от — непередбачена ситуація: в одному з містечок Ставропольського краю знайшлися люди, які без будь-яких на те медичних рекомендацій почали експериментувати на собі. Протягом останніх місяців на мою адресу надходять дивні, м’якск кажучи, листи. Наводжу деякі витяги з тих листів. «Мені 65 років. Після вживання НРР у мене почало темніти сиве волосся, заросла лисина, потемніли брови, підвищилася загальна працездатність і розумова діяльність». А ось пише сімдесятирічний лікар: «Після вживання НРР у мене зросла розумова і фізична діяльність, зі мною коїться щось неймовірне, я відчуваю, що мій організм омолодився. Хай дарує офіційна медицина за зухвальство, але я, експериментатор НРР, перевіривши дію препарату на собі, стверджую, що НРР має дивовижну властивість викликати омолодження». Комісія з лікарів, журналістів, працівників радіо і телебачення, яка побувала в Ставропольському краї, привезла фото- і кіноматеріали, магнітофонні стрічки. А головне, це були люди, які бачили диво на власні очі. Проте висновки науковців Інституту рентгенології і радіології Міністерства охорони здоров’я АзРСР дуже обережні. «Коли навіть припустити, що НРР викликає стимуляцію певних органів і систем, то невідомо, на який період і чи не настане по деякому часі ще більше пригнічення тих-таки органів і систем». Все правильно, але коли перед тобою сімдесятирічний дід з ходою парубка, коли в нього заростає лисина і темніє волосся, то є над чим поміркувати. Звіряюсь тобі, Несторе, я й сам на шляху до того, щоб повторити «подвиг» своїх кореспондентів-ставропільчан. Бракує лише наукового підґрунтя — експерименту солідного вченого. Без нього скажуть: здурів старий. До твого відома: великі дози НРР діють, як отрута. В сільському господарстві збільшені дози його використовують як гербіциди для знищення бур’янів. Прошу тебе, друже, не зволікай! Нам з тобою зосталося дуже мало. Бувай здоровий! Твій І. Гусейнов».  

У моїх руках препарат, який справляє на організм ювенільну дію. З п’ятдесяти білих мишей, яким я колись його ввів, не загинуло жодної. Натомість контрольна партія вимерла від старості ще кілька років тому. На жаль, я не можу зараз порівняти теперішній фізичний стан тварин з тим, яким він був у перші місяці після введення препарату зокрема для кожної миші, бо номери незмивної фарби на їхніх спинках зникли, мабуть, у період линьки. Але зовні — це здорові, жваві тварини. Таким чином, препарат перевірено, і мені залишається тільки надіслати наслідки перевірки його творцеві. Але хто такий Гусейнов? Знімаю трубку, набираю номер Сорочинського. — Алло, це ти, Костю? — Я. А хто мене питає? — Негуренко… — А-а, Негуро! Не впізнав твого голосу — багатим будеш. — Костю, тобі не доводилося десь зустрічати такої абревіатури — НРР — нафтова ростова речовина? — Вперше чую. — А ім’я Ісмаїла Гусейнова тобі ні про що не говорить? — Ні. — Маю ще одне питання. Твоя новенька ще не пішла додому? — Чого б то? Ми ж до п’ятої. Слухай, а хто вона тобі? Родичка? — Певною мірою. Дружина. — Негуро, відколи я тебе знаю, а знаю двадцять вісім років, ти не дуже був схильним до гумору. — От через це й мусиш сприймати мої слова як істину. — Та в вас бо з нею и прізвища різні! — втоми в голосі Сорочинського як і не бувало. — І штампу в паспорті поки що бракує, — додаю я. — І все ж, — усміхаюсь у трубку, — ми — молодята. — Ага. Надто ти. — Ну, колего, ми так не домовлялися. Замість привітати товариша і побажати… — Вибач, Негуро. Не ображайся! — Гаразд… Перекажи Оксані, щоб чекала мене на зупинці біля вашого інституту.  



Шукаючи в телефонній книзі номери коду і довідкового бюро міста Баку, я водночас думаю над можливим механізмом дії ювеналу на організм. Якщо дотримуватися точки зору Верцара, то нафтенова кислота мусить гальмувати старіння колагену, надавати попередньо втраченої еластичності, сприяти фізіологічній регенерації. І воднораз, мабуть, впливає на фібробласти — основний клітинний елемент з’єднувальної тканини. Але то вже клопіт власника препарату. На мить відчуваю прикрість, що не я той власник. Жіночий голос, який прийняв у мене замовлення, по кількох хвилинах мовить із вкрадливим східним акцентом: — Ми маємо тільки його робочий телефон. Коли я, набравши номер, попрохав покликати до телефону Ісмаїла Гусейнова, чоловік, що озвався на тому кінці, замовк, і я вже подумав, що натрапив на якогось нечему, та раптом він запитав: — А хто ним цікавиться? Я назвався, згадав також про Коваленка. — Академік Гусейнов два роки як помер… — Від чого?.. — вихопилося в мене. — Від старості, — відповів спокійний голос. — Йому було дев’яносто. По недовгій паузі я запитав: — А скажіть, у вас нафтовою ростовою речовиною хтось займається? — Ні, — на тому боці, мені здалося, від мого запитання зітхнули. — Ми вже давно передали цю розробку сільському господарству.  

Людині властиво не замислюватися над тим, «коли проб’є «пора!» дзвонар — всевладний час із позахмар’я»[1]. Вона починає клопотатися тільки тоді, коли почує його перші дзвони. Мабуть, те ж сталося і з Гусейновим. Він кинувся шукати вихід тоді, коли залишилося дуже мало часу. Чи не тому геронтологія розвивається такими повільними темпами, що до неї звертаються зрілі люди, яким уже часто бракує фантазії, гнучкості думки, сили подолати власну інерцію. З годину тому я шкодував, що ювенал — не мін винахід, а зараз, відчувши себе опікуном, розгубився. Адже наді мною тяжіє моральний обов’язок передати препарат людям. Питання тільки: передати таким, яким він до нас потрапив від Гусейнова, а чи дослідити повніше… Мені прийшло в голову порівняти кількість нервових клітин головного мозку тварини, яка зазнала дії ювеналу, і звичайної старої миші. Оскільки відомо, що з віком кількість нейронів головного мозку зменшується. Дехто навіть вважає, що тривалість життя визначається швидкістю їх загибелі. Мабуть, так воно і є — це завдяки їм узгоджено функціонують ЗО трильйонів клітин людського організму, від їхньої кількості залежить надійність і стійкість системи, що зветься організмом. А стан з’єднувальної тканини — колагену — це тільки окремішній випадок впливу нейронів. Свіжий вітерець повіває в прочинене вікно, бавиться фіранками. Блакитні вдень, зараз, у ранкових сутінках, вони нагадують павутиння. Моє вікно виходить на балку. Я часто, щось обмірковуючи, дивлюся на зелене шумовиння. О п’ятій ті застиглі зелені хвилі ще покриті сизим тумаком. Оксана, мабуть, бачить приємний сон, бо на обличчі лагідна усмішка. Кохана лежить на правому боці, волосся чорним серпанком вкриває плечі І шию. Я не перестаю дивуватись із тієї видовженої жіночої шиї. В мене бубнявіє нове почуття до цієї дівчини — почуття батьківської ніжності. Я торкаюся губами її чола й накидаю на плече ковдру. Від дотику ковдри довгі вії сіпаються, вона розплющує очі. — Спи, спи, ще рано, — кажу пошепки. Її сумка стоїть у сінях, зібрана ще з вечора, а до аеропорту їхати всього двадцять хвилин. Батьки, перед тим як відбути за кордон, лишили їй путівку в пансіонат, який знаходиться в Ялті. Оксана спершу відмовлялася, та я наполіг. Після екзаменів їй потрібен відпочинок. Моя порада була продиктована розумом, а не серцем, Спадає на думку, що досі, розглядаючи під мікроскопом пайпотаємніше людського виду, я не помічав людини. А зараз уперше спізнав радість бачити людину. Я сиджу, цілу годину біля ліжка, не зводячи з Оксани погляду, ніби стережу її сон. Донедавна щасливі хвилини в мене були пов’язані з вдалим експериментом, з публікацією в солідному журналі; якийсь час я втішався званням професора, а от справжнє людське щастя прийшло до мене з цією дівчиною… Відчуттю інтимного щастя не можуть завадити навіть надзвичайні обставини, які виникли в зв’язку з дослідженням ювеналу. Нейрохірурги представили мені дивні результати: у мозкові миші, якій я ввів шістдесят чотири місяці тому ювенал, загинуло тільки півпроцента нейронів, а в звичайної, від роду двадцяти трьох місяців, — майже півтора відсотка. Отже, тепер я маю експериментальне підґрунтя, яке вже дозволяє говорити про механізм омолодження. І тут мені приходить в голову, що я доти не матиму морального права передати препарат фармацевтам, аж доки не перевірю його дію на собі. Випадкові-бо експерименти ставропільчан мало важитимуть для тих, хто погодиться впроваджувати його у практику. На мить почуваюся одним із гих, хто стукав у двері вічності, і мені стає смішно й водночас сумно, бо нікому тих дверей досі не відчинено. А хто тільки в них не пхався! Алхіміки, володарі, генії. Навіть молодий Гете просидів кілька років в оточенні колб, реторт і тиглів, шукаючи еліксир вічного життя. Мабуть, тоді, у мансарді під червоним черепичним дахом, і зародився дух Фауста.  

… За кермом Оксана. Вона пристойно водить машину» хоча й відчувається ще якась невпевненість. — Можеш наддати швидкості, — подаю голос. — Траса ж порожня. Тополі обабіч шосе починають мигтіти швидше. Від того мигтіння, яке змінюється спалахами ранкового сонця, в мене йде обертом голова. А може, не від того, а від рішення, яке я сьогодні прийняв… Скоро зелений тунель закінчується; ми спиняємося в тіні аеропортівської споруди, що, здається, аж двигтить од ревища на льотному полі. На реєстрацію пішло якихось п’ять хвилин. Усю дорогу, а зараз надто, відчуваю гостру потребу звіритися про свій намір здійснити експеримент. Але замість того спитав: — Писатимеш? У відповідь Оксана пригорнулася до мене й поцілувала. Тоді взяла синю сумку й зайшла в сектор. Разом із теплом, що розлилося по тілу від її ласки, мене сповнив жаль до того себе, у якого, за словами поета, «здиміли роки, немов свічки…»[2].  



У старому журналі Нестора Івановича ще є місце, і я записую: вік — 45 років; зріст- 180 сантиметрів; вага — 80 кілограмів; волосся — попелясте, рідкувате, тонке, пряме, на скронях сивина; шкіра на обличчі — бліда, помітні зморшки біля очей і кутиків вуст; очі — карі, білки в червоній мережі судин. Тоді замикаю двері і, роздягшись до пояса, розглядаю себе в дзеркалі. Пишу далі: статура — середньої розвинутості; плечі — трохи похилі, в молодості були прямими; зайве ожиріння — не спостерігається, проте над нирками помітне потовщення; волосся на грудях — поблискують окремі сиві волосини; шкіра на грудях і плечах — еластична, з ледь помітними ознаками прив’ялення. Рік, число. Тоді підсукую холошу вище коліна і беру шприц. Проте стромляти не поспішаю — боюся. Не препарату, який може подіяти на людський організм зовсім несподівано, а голки. В мені прокидається той страх, який викликали колись щеплення. Найстрашнішим було очікування уколу в спину або нижче спини. І зараз затрепетав у мені школярик-первачок, який стоїть під дверима медпункту. Та: «мене-текел-фарес» (пораховано-зважено-поділено). Кімната сповнюється запахом алкоголю, якого я терпіти не можу; змоченій ділянці шкіри стає прохолодно. Школярик у мені затріпотів, як вербовий листок, весь зіщулився. Отже, експеримент розпочався. І тут я згадую, що не записав відомостей про психічний стан та інші особливості, які можуть мати велике значенні! в експерименті. Занотовую: пам’ять професійна — задовільна; пам’ять на побутові предмети і явища — незадовільна; воля — міцна; психічний стан — урівноважений; емоційний стан… На мить замислився, мене огортає тепле почуття ніжності до Оксани. Ще півроку тому в графі «емоційний стан» я записав би «сухар», а зараз виводжу: «чуттєвий».  

На стегні, де я зробив укол, виросла ґуля завбільшки з яйце. Відчуття болю й одночасно свербіння не дають заснути, і мої думки плавають безладно у часі й просторі. Раніше за щоденними клопотами я ніколи не згадував дитинство. А зараз картини яскраві й живі, неначе я підліток. Побачив свого товариша Юрка Сандула — невисокого хлопчину, у якого навіть крізь майку проступав пуп (у нього колись була грижа). Він умів ліпити з глею, до того ж був добрим товаришем. Ми просиджували, бувало, дотемна. Я теж міг ліпити, і глею було доволі, проте мені подобалося дивитися, як ліпить Юрко. Він мав на диво рухливі і тонкі, як у бандуриста, пальці, які не пасували до його статури. Ті пальці були міцні й напористі, коли місили глей, і — ніжні та лагідні, коли доводили скульптуру. Ми ліпили коней, собак, риб; а коли висихало, роздавали малюкам. Батьки купили б мені будь-яку іграшку. Проте я не мав жодної. Натомість підвіконня, стіл, етажерка рясніли нашими з Юрком виробами. Там красувався зелений голуб, крокодил на довгих, як у корови, ногах. Бувало, вже о сьомій у мене під вікном чувся його грудний голос: «Негуро, гайда по глей!» Глину ми брали в яру за містом. Там було слизько і вогко, по дну протікав струмок. Ми скаламучували його, і вода ставала білою, як молоко, Білим був і глей. Ми нагрібали з дна по добрячому вальку! а щоб не висихав, клали в целофанові торбинки. Я й зараз бачу те глибоке урвище, на краю якого притулилася шипшина. Стіна яру нагадувала зріз — на ній добре проступали всі прошарки: жирний чорнозем, суглинок, червоний пісок і, нарешті, білий глей. А шипшини довіку не забути, бо колотого куща мене вкусила оса. В стегно — я носив тоді коротенькі штани. Так от чого все те згадалося… Мене тоді вжалила оса, і саме в те місце, де я сьогодні зробив укол. Тоді теж схопилася ґуля, під очима понабрякало, піднялась температура. І все через кілька шипшинових ягід… За спогадами я й не помітив, що біль значно послабшав, уже й не так свербіло, хоча вряди-годи й пошпигувало. Під те поколювання я й заснув. Уранці прокидався двічі, та кожного разу мене огортала лагідна дрімота, і я знову поринав у сон. Остаточно розбудив голод. Не одягаючись, подався на кухню, кинув на сковороду шмат шинки і розбив два яйця. Стегно вже не боліло. Я не відзначав жодних змін, водячи електробритвою по обличчю; скроні, як і раніше, сіріли сивизною, сива парость пробивалася також на підборідді. Проте зміни відчувалися. На предмети, які оточували, я дивився іншими очима, неначе з’явився в своїй квартирі після року відсутності. Звернув увагу на те, що друга секція книжкового стелажа досі не засклена, тхне спорохнявілим папером. На стелажах, крім книг, різні дрібнички, що їх мені дарували з усяких нагод; там і японський будильник у формі пагоди, і бронзовий підсвічник — антикварна річ, і ота глиняна курка чи голуб, яку виліпив колись Юрко Сандул. Періодично я роблю переоцінку цьому дріб’язку — дещо лежить на смітник, дещо роздаю. Та отого зеленого глиняного птаха не торкнулася жодна чистка. Бо то часточка мого дитинства… Листя на верхівці тополі ледь тремтить, сріблясто поблискуючи в променях ранкового сонця. Мені радісно й легко. Подумалося, що такий настрій мусять мати поети, коли пишуть про щось близьке їм і ніжне. В такі хвилини людина потребує когось, кому вона могла б звіритись. І оскільки нікого поряд немає, я звіряюся собі, що перевірку ювеналу роблю, не лише заради великої загальнолюдської мети, а й трішки заради кохання. Коли школярик у мені тремтів, а вчений-експериментатор вагався, тримаючи біля стегна шприц, хтось третій сказав: «Або ти зробиш укол, або не бачити тобі Оксани. — І додав: — Пан або пропав!»  

Перші зрушення я відзначив не в зовнішності, а в психіці. Мене вабило ліпити. Спочатку я успішно боровся з цією забаганкою, занурюючись із головою в досліди і роботу над упорядкуванням наукової спадщини Коваленка. Та потім зазначив, що й схиляючись над бінокуляром, подумки розмішую глину й обмірковую форму скульптури. Це бажання щодень підсилювалось, і навіть моя тренована воля поступилась. Я змушений був купити пластилін… Чого тільки не з’являлося з-під моїх пальців! Я ліпив усе, що створила природа: від слимакової спіралі до спіралі нуклеїнової кислоти. До того ж останню, зроблену з дроту і кульок різноколірного пластиліну, показав Пилипчукові, чим його неабияк здивував. Він навіть порадив демонструвати її студентам. Моя модель відрізнялася від існуючої тим, що на ній було виділено кожен ген. Я міг пошкодити один із генів і пояснити зміни, яких зазнавала б від того клітина; я міг з допомогою моєї моделі пояснити механізм можливих мутацій і те, чому, наприклад, шкіра ссавця (зокрема й людини) вкрита волоссям, шкіра птаха — пір’ям, шкіра рептилії — роговими наростами, а шкіра риби — лускою. Я міг пояснити і таке явище, як монстризм — коли народжуються діти з певними ознаками тварин. Віддаючись цьому заняттю, сподівався, що з часом захоплення пригасне і я знову вийду на «бігову доріжку», котру останнім часом украй занедбав. Та марно. Незабаром я вже відчував, що не можу вдовольнитися пластиліном і потребую глею, до того ж білого, слизького, з яким ми бавилися в дитинстві. Нестерпно кортіло ліпити погруддя Оксани і хлопчика, мого майбутнього сина, але ліпити їх із жирного пластиліну здавалося блюзнірством. Біля моєї машини крутиться хлоп’я — син самітньої ринки з сьомого поверху. Коли смеркне, я завжди чую її низький потужний голос: «Василю!» Але з балки, де грається хлопець, ні звуку. Тоді вона вже не гукає, а кричить: «Ваську! Чорти б тебе забрали!» Той одразу відгукується: «Га, мамо?» — «Іди хутко додому!» Через півгодини діалог повторюється, а ще за півгодини я чую голос Василевої мами уже в балці, з якої валує дим. — Хочеш, покатаю? — питаю хлопця. Він поспішно киває. — Піди тільки в мами запитай. — Вона на роботі, — каже хлопець. Він мовчить, його бистрі оченята перебігають з одного приладу на інший. Особливо йому подобається, як блимає зелена стрілка сигналу повороту. — Ти любиш ліпити з пластиліну? — питаю. — Ага. — А з глею? — Теж. — Ми зараз поїдемо по глей. Але спершу заправимось. Заразом і запитаєш дозволу. Здається, мама твоя на заправці працює? Хлопець киває, й цікавість на його обличчі змінюється радістю. До самої заправки Василь мовчить, його погляд фіксує кожен мій рух і кожен рух стрілки. Ми їдемо в інший край міста, туди, де живуть мої батьки і звідки ми з Юрком Сандулом вирушали приміським автобусом по глей. … Гай-гай, немає вже більше глибокого яру. Є великий кількаярусний кар’єр, в якому потужні екскаватори вантажать на КрАЗи глину. Дорога більше нагадує річку з рудої пилюки. Щоразу, коли повз нас проїздить ваговоз, нас огортає морок, хоча в небі-яскраве липневе сонце. — Ми як у підводному човні, — озивається Василь. — Ага, тільки локатора немає. — Зупиняю машину, бо далі їхати небезпечно. Коли слабий вітерець нарешті зсуває пилюку, я бачу попереду джерельце, що проклало собі шлях через дорогу і впадає в невеличку річку. Самої річки не видно, та контури її визначають верби і очерет. Ми виходимо з машини, і хлопча зненацька ушкварює по дорозі, здіймаючи пишний хвіст куряви. Я ж іду понад потічком у той бік, де колись була розщілина, і, о диво, бачу молочно-біле ложе струмка. Наш глей зостався! Екскаватори вибирають верхні шари рудої глини для цегельних заводів, нижчі ж не чіпають. Щойно мої руки занурилися в прохолодний струмок і торкнулися тугого дна, як я відчув себе раптом у дитинстві. Мені на мить здалося, що хлопчина в запилюжених черевиках, який прямує до мене, то Юрко Сандул… Ми мовчки вовтузимося біля струмка, набираючи нові й нові вальки податливого глею.  

Уже кілька вечорів я не чув голосу Василевої матері. А сьогодні зустрівся з нею віч-на-віч, коли повертався додому після ранкового бігу. Тонка квітчаста сукня облягала звабливі форми її постаті. Вона не була гладкою, проте видавалась огрядною, рум’яною молодицею. А в її великих, невідомого кольору, очах проглядалася цікавість. — Що ви зробили з моїм сином? — розлігся в тісному під’їзді її могутній голос. — То, було, не заженеш, а тепер навіть у кіно не виманиш. Бабрається в глині з ранку до вечора, як та очмана. — Якусь мить вона розглядала мене з голови до синіх кедів, а тоді додала: — А мені чомусь здавалося, що ви старші літами… Піднімаючись у ліфті, я подумав про якусь невідповідність у цій жінці. І раптом зрозумів, що невідповідність та — запах тонких парфумів. Мені ж чомусь думалося, що від неї мусить тхнути бензозаправкою. Відтоді, як я випробував ювенал на собі, я ніби перескочив на іншу бігову доріжку. Мені навіть здається, що то зовсім і не доріжка, а конвейєрна смуга, що рухається в тому ж напрямку, в якому біжу я. Не дивлячись на моє захоплення скульптурою, лабораторний журнал пухне від нових вклеєних сторінок із спостереженнями над собою… Уже тиждень, як я помітив дивну особливість — брати все лівою рукою. В їдальні я те й роблю, що перекладаю ніж у праву руку, а виделку — в ліву. А з ручкою взагалі лихо — забуваючи про цю свою особливість, я починаю писати лівою, справа наліво, з таким же нахилом літер. Виходить рівно написана абракадабра. Та сьогодні мене вразило, коли я побачив ту писанину в дзеркалі (в нього я часто видивляюся своє помолоділе обличчя). По той бік скла моїм ламаним почерком було написано: «Дванадцятий день після введення ювеналу». Отже, все, що я роблю лівою, — то дзеркальна копія рухів правої руки. Я й ліпив усе здебільшого лівою, права ж виконувала лише підсобну роль. Це однак не заважало мені вдосконалювати свою майстерність. Після довгих вправ, які інколи тривали цілий день, я нарешті навчився передавати внутрішній смисл об’єкта. Так, виліплене мною погруддя Оксани несло більше думки, ніж сам оригінал. Я наділив її рисами, про які тільки здогадувався і які було сховано за зовнішньою стриманістю. В тому образі поєднувалися ніжність і жіночість, доброта і приховане материнство.  



Схилившись над осцилографом електронного мікроскопа, я порівнюю «тіла» клітин людського організму і примітивних одноклітинних. Структурою вони нічим не відрізняються. Різниця в тому, що клітини, які живуть у калюжі або паразитують в чужих організмах, безсмертні. Стаючи дорослими, вони діляться, і з кожної клітини виникають дві нові. Трупів не залишається. Вони були першими живими істотами, і ними кишіли води стародавнього моря ще мільярди років тому. На них не вплинули ні радіація, ні похолодання, яких зазнавала земна куля. Вимирали цілі види і форми живого, а примітивні залишалися. Мені додумалося про один із основних законів діалектики «переходу кількості в якість», адже людське тіло є згустком тих-таки одноклітинних. На моїх очах ділиться клітина людського м’яза. Вона спочатку бубнявіє, тоді тоншає посередині і, нарешті, розтікається на дві кульки, які з часом набудуть попередніх розмірів. Перед цим я спостерігав таку ж картину з амебою. Та на відміну від вічної амеби, людська клітина, однаково чи в поживному розчині, а чи в людському тілі, може зазнавати всього 40–50 поділів. Потім здатність розмножуватися зникає, всі клітини починають гинути. Цей процес починається приблизно у тридцятирічному віці- спочатку непомітно, та з віком прискорюється, і десь у 80 років пропадає 10 кілограмів клітин тіла. Відмирання триває аж поки вся колонія клітин — людина — нарешті гине. Чому? Кожна з тисяч мільярдів клітин людського організму — це щось схоже на автоматичну фабрику білка, підприємство, що має складні агрегати. Як і всяка фабрика, клітина виробляє також і браковану продукцію. Весь секрет наближення старості і смерті полягає в тому, що під час продукування білка в клітині щось ламається; починається ескалація виробничих дефектів або, як сказав Леслі Орджел, — «катастрофа помилок». А ювенал, судячи з мого вигляду, усуває ті несправності агрегатів і, отже, з конвейєрів знову сходить доброякісний білок. Я записую ці свої міркування лівою рукою на окремій сторінці, яку ввечері вклею до лабораторного журналу. Я тримаю журнал удома, бо останнім часом став помічати, що в моїх паперах, коли мене немає, хтось порпається. Що ближче літак наближався до Сімферополя, то непевніше я почувався. Як зустріне мене Оксана? Адже вона покохала того Віктора Степановича, якого знала до введення йому ювеналу — раціональну, вольову і дещо суху людину. А тепер перед нею з’явиться молодик років тридцяти, та ще й з купою комплексів. Щоправда, до складу тих комплексів входять і палкі, незатьмарені роками, почуття. Я не тільки летів до Оксани, я ще й тікав від здивованих, цікавих, а то й просто меркантильних поглядів, які спочатку приносили мені моральну втіху, а пізніше почали сильно пригнічувати. Кожна зустріч із знайомою людиною, яка дотепер була для мене маленьким святом, оберталася допитом. Я почувався впевнено тільки серед чужих; я навіть звик до панібратського «хлопче». Я починаю розуміти, чому безсмертний граф Сен-Жермен час від часу міняв оточення. Цього чоловіка в різні часи бачили в Англії, знали в Голландії, пам’ятали в Італії. Він несподівано з’являвся в Парижі, не маючи ні минулого, ні навіть якоїсь імовірної історії, яку можна було б видати за минуле. Він з’являвся із простору і зникав у просторі. Його поява примушувала дивуватись і ніяковіти літніх аристократів, які пригадували раптом, що бачили вже цього чоловіка дуже давно, в дитинстві, в салонах своїх бабусь. Може, й мені змінити оточення? Виїхати, скажімо, в інше місто, де мене ніхто не знає? Але ж це тільки експеримент, і невідомо, чим він закінчиться… Літак уже заходив на посадку, коли мені прийшла в голову гарна думка: по приїзді в Ялту я потелефоную і призначу побачення Оксані ввечері, щоб їй не одразу впали в очі зміни в моєму вигляді.  

На мені легкий твідовий костюм. Цьому костюмові років із п’ять, але він як новий, бо я вдягав його лише кілька разів. Коли купував (це було в Бомбеї, де проходив конгрес генетиків), він був точно по мені, навіть трохи під пахвами тиснув. А зараз мені в ньому просторо. Мабуть, тому, що зникли потовщення над нирками, до того ж випросталися плечі, і тому піджак уже не облипає стан, а сидить, як на манекені. Незважаючи на значний час, який я провів у літаку, а потім у тролейбусі Сімферополь — Ялта, відчуваюся легко й свіжо. До мого піднесеного настрою додаються тривожні передчуття, і чи від них, чи від прохолодного віддиху моря мене проймає тремтіння. Я стаю в тінь від платана. Спину гріє граніт парапету, до якого я прихилився і який ще не встиг охолонути від денного палу… Ага, ось і Оксана. У зеленій сукні без рукавів, у руці та ж торбинка, з якою ходила в інститут. — Я відразу тебе впізнала, хоч і не бачила в цьому костюмі, — в її голосі, крім ніжності й радості, я вловлюю ще й подив. Забуваю про все і, незважаючи на перехожих, які, до речі, на нас не звертають уваги, обнімаю кохану. Вона відгукується на моє поривання довгим і міцним цілунком. Той поцілунок відбив мені всю пам’ять; я навіть забуваю про квіти, що лежать поряд на парапеті. Оксана сама бере їх і підносить до обличчя. До мене теж долинають тонкі пахощі нарцисів. — Я тобі щось купила, — каже і, зануривши руку в торбинку, виймає автомобільний компас — кульку, яка плаває всередині іншої кульки в якійсь рідині. Тоді знову порпається в торбинці й подає мені тонкі шкарпетки. — Бавовняні, — каже, — бо від синтетичних у тебе ноги стомлюються. «Виявляється, життя має ще й таку сторону, — майнула мені думка. — І щоб це спізнати, я мусив прожити сорок п’ять років, хай би вони запалися!» Ми виходимо на видноту й простуємо вздовж гомінкої набережної. Оксана бере мене за руку, і я починаю час від часу відчувати дотики її стегна. Раніше за таких обставин мене гриз комплекс неповноцінності, адже різниця в віці була очевидна. Я й досі його не позбувся, і непомітно, але пильно вдивляюсь в обличчя стрічних перехожих, особливо жінок. Та в їхніх поглядах часто читаю таке, від чого приємно лоскоче самолюбство й від чого Оксана щільніше притискається до моєї руки. Ми прогулюємося від порту до готелю «Ореанда» і назад, а потім я повертаю на вулицю Червоноармійську, в кінці якої височить мій готель. У ліфт набилося чоловік із десять. Раз по раз клацає автоматика, гудіння уривається, розсовуються і зсовуються стулки дверей. Під стелею яскраве світло, і Оксана уважно дивиться на мої скроні, в яких іще недавно плуталося чимало сивини. Я крадькома спостерігаю за виразом її засмаглого обличчя, але, крім уваги, на ньому нічого не можу прочитати. — Товаришу Негуренку, у нас дозволено гостям бути лише до одинадцятої, — наздоганяє нас нерішучий голос коридорної. Блимнувши на циферблат, на якому вже десять, відповідаю: — Гадаєте, тієї години нам стане? Її мовчання я сприймаю як домовленість. В яскравому світлі, яке я щойно ввімкнув, Оксанине обличчя аж пашить, навіть густа бронзова засмага не притлумлює того рум’янцю. — Ніколи не подумала б, що ти такий зухвалець, — каже вона. Замість відповіді пригортаю кохану. — А що як зайде ота жінка, — шепоче Оксана. — Не зайде, — кажу впевнено.  

… Третя година. Нерухоме небо здається інкрустоване зорями. З балкона виднїються контури Ай-Петрі, біля вершини якої гуртується ватага хмар, їх нагнало з-над моря ще зранку, але вітер нездужав перевалити їх на той бік, і вони зараз схожі на чорні баркаси, припнуті до вершини гори. Ніч населила місто ілюзорними образами; та й сама Оксана, яка стоїть на балконі, закутавшись у блакитне покривало, теж нагадує одне з творінь темряви. А Віктор готує чай. Він привіз із собою електрокип’ятильник і все необхідне для приготування чаю в умовах готелю. У неї завжди було таке відчуття, що Віктор — її коханий і чоловік — це лише незначна частина його великої і водночас невидимої особи, яку їй належить довго ще відкривати. Власне, це і надає його постаті тієї глибокої перспективи, краю якої не видно і яка тільки відчувається. Їй завжди здавалося, що ті думки, які він висловлював на лекціях чи в розмовах із нею, мають потужне підґрунтя; вони прості, як істина, хоча шлях до них складний і тернистий. Саме ця його особливість — коли ти відчуваєш, що перед тобою не ціле, а частина невидимого цілого, надають йому, принаймні для неї, якоїсь таємничості і притягальної сили. Та сьогодні вона спізнала його раптом як чоловіка, якого не точать ні високі думки, ні сумніви і який живе лише нею. Вона вперше забула про ту різницю у віці, яка давалася взнаки чи то надто зрілим його судженням, чи стомленим поглядом, чи стриманою ласкою, коли в ній самій кипіли почуття. А надто її вразила зовнішня зміна: кудись поділася зі скронь сива парость, посвіжів обличчям. На набережній вона впізнала його тільки по постаті. І всьому тому — вона причина, бо інакше, як пояснити той нестримний чуттєвий шал, який захлюпнув їх сьогодні. Вона всміхнулася, згадавши застереження подруг щодо невідповідності «деяких інтимних особливостей» людей із такою різницею в роках, як у них з Віктором. Оксана вловлює духмяний запах чаю, а за мить на балкон виходить Віктор у вилинялих шортах. — Ходімо, — він легко піднімає її, укутану в блакитний марселін, і несе в кімнату, де світло нічника на столі ледь пробивається крізь накинутий зверху рушник. Біля того нічника чай у двох склянках здається збісім чорним.  

Коли я розплющив очі, то довго не міг уторопати: вечір зараз чи ранок; у кімнаті, щільно заштореній, стояв присмерк, до того ж годинник, який я звечора забув накрутити, зупинився. Оксани в кімнаті не було. Я відчував у собі такий прилив сил, що хотілося літати. Коли розсунув штори, в очі вдарив полудень. Водночас я вловив запах чогось смачного. На широкому тарелі поряд з гарніром лежав біфштекс і смажене яйце. На аркуші паперу, що накривав склянку молока, Оксаниною рукою було написано: «Любий! Я вчора не попередила в пансіонаті про свою відсутність. Спішу туди, бо заб’ють на сполох. Посуд віднеси в буфет. Жди мого дзвінка». Замість підпису — помадний відбиток губ. Мені й на душі було спокійно, бо Оксана, здається, не помітила «підробки». З одного боку позначилося те, що ми зустрілися ввечері і, отже, різницю важко було вловити, з, іншого — образ мій в її свідомості, мабуть, не був досить чітким, і тому ні з чим було порівнювати.  

Обізвався нарешті телефон. Оксана. — Пообідав уже? — Ага. Ти з мене трутня зробиш. — Не зроблю… Тут продають квитки на концерт органної музики. Підемо? О восьмій початок. Я не в захваті від Оксаниної пропозиції. Мені більше хотілося б погуляти з нею містом, коли спаде полуднева спека. А потім знову прийти в готель… Але я схвалюю її пропозицію, бо їй так хочеться. — Отже, жду біля філармонії, — каже вона. — Одягни той костюм, у якому ти був учора.  




Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка