Сучасна фантастична повість



Сторінка5/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.31 Mb.
ТипСборник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20
5

 

— Ім’я? — Там написано. — Ви повинні точно і коротко відповісти на питання. Бажано без емоній, пояснень, розмірковувань. Точно на поставлене питання. Це не моя примха. Так вимагає систематика. Не захаращуються вузли машинної пам’яті зайвою інформацією. Ім’я? — Адам Сезар. — Рік народження? — Тисяча дев’ятсот сорок восьмий. — Місце народження? — N, округ Шауберг, околиця номер тринадцять, ферма Колхауз. Але там було чотири ферми… — Ясно. Де й коли вчилися? — Грамон. Шістдесят шостий рік. Школа космічного пілотування. Три роки. Потім там же у вищій школі астронавтики. — Місце роботи? — База «Грамон». — Спеціальність? — Астронавт першого класу. — Посада? — Командир корабля «Глорія». — З якого року літаєте? — З вісімдесят шостого. За орбіту Місяця, мається на увазі. — Курс вашого останнього рейсу? — Міжгалактична станція «Кентавр-два». — Мета? — Доставка апаратури. — Старт? — Сімнадцятого лютого дев’яносто п’ятого року. — Як проходив політ? — Нормально. — Стенограма польоту велася? — Так. На базі і на кораблі. — У вас не було відчуття, що сталась аварія? — Здалося, що «Глорія» здригнулась. Справді, здалося, бо інакше б ми з вами не розмовляли. — Як ви оцінюєте свій стан? — Задовільний. — Ви розумієте, що відбувається? — Ну… не зовсім. Гадаю, що це сон? — Не віриться, що за якусь мить опинились на Землі, та ще й у місцях свого народження?! — Так. Не віриться. — Ще які гіпотези? — Можливі галюцинації. Це буває. Космос усе-таки. Потім минає. — Ще? — Можливо, психологи запланували якийсь експеримент. — Без вашого відома? — Так. Без мого відома. Може, це потрібно для успішного завершення польоту. — Яку ж лінію поведінки ви обрали… гм, у своєму сні? — Бути таким, як є. — Усні? — Так. Прийняти його за реальність. — І не забувати, що це… сон? — Ну, наскільки це можливо. — Але ж це не та дійсність, яка б могла вам приснитись? — То й що? Я ж той самий. — Неминуче виникнуть протиріччя, хіба ні? — Тоді я заспокоюватиму себе, що це — сон. — Гаразд. Обміркуйте таку собі… божевільну ідею: ви й справді невідомо яким чином потрапили з польоту на Землю, і на Землі з дня вашого старту минуло, скажімо, півтори сотні років. — Маю уявити обстановку? — Для початку. — Ну, вона десь така, як от зараз. — Ваші дії? — Якось би призвичаївся. — У незнайомому психічному кліматі? — Все живе пристосовується до обставин. — Безумовно! Але й обставини до живого, так? А обставинами можуть бути і люди, правда ж? — Тобто, чи люди до мене пристосуються? Я один, а їх багато. Я не бачу в цьому проблеми. — Якими були ваші стосунки з іншими до останнього старту? На Землі? — Звичайними. На роботі — робочими. А в повсякденності… Суто утилітарні. Купити щось, відпочити, забезпечити себе необхідним… Навіть важко сказати. Я мав достатню платню і ніяких проблем у мене не виникало. Гроші — це, знаєте, своєрідне забезпечення функції комунікації, відповідний суспільний статус, чи що. — Добре. І, скажімо, коли основи суспільства, в яке ви, припустимо, потрапили зараз, не змінилися, ви б не мали з ним конфліктних ситуацій? — Думаю, ні. — Якби була забезпечена функція комунікації? — Певно. — А щоб забезпечити її, треба працювати? — Авжеж. Дарма грошей не платять. — А коли б для вас не знайшли роботи? Тобто, ви розумієте, що я маю на увазі: техніка пішла вперед і таке інше, постійна увага оточення до вашої особи тощо… — Я б міг і не працювати. У мене були солідні вклади, страховий поліс. Нащадків я не мав. А в нашій державі такі речі не пропадають і за тисячу років. До кінця б вистачило прожити безбідно. Певне, раз техніка пішла вперед, ціни не такі вже й високі? — Помірні. Добре, що у вас збереглося почуття гумору. Отже, проблем не бачите? — Ні. Не бачу. — Навіть якби демократія змінилася б фашистською диктатурою? — Я б дожив якось своє. Тобто, я гадаю, мороки зі мною, одним таким, що випав з часу, не було б. — Гаразд. Скажіть відверто: по-вашому, оця наша розмова — плід сонної фантазії, галюцинації чи експерименту? — При всій повазі до майбутньої цивілізації і балонні хоч краєчком ока поглянути на неї я б волів сидіти, точніше, лежати в кріслі «Глорії», ще краще — в боксі відпочинку, летіти своїм курсом і бачити прекрасні сни. Згодьтеся, що наша дійсність краща за будь-які утопічні фантазії! — Згоден. Тим більше, майбутнє в таких конкретних реаліях і не може вам снитися. Вам. Для нас це реальність. — Я згоден. Тепер я з вами згоден. — Добре, що ми з вами знаходимо спільну мову. Коли ви й далі згоджуватиметесь, гадаю, не виникне ніяких непорозумінь. І найкраще, коли те, що я вам зараз скажу, сприймете спокійно. Як реальність. Для вас краще. — Я завжди був певен, що моя країна бажає своїм громадянам тільки добра. — От-от. Це основа основ, яку нездатні похитнути віки. Надто громадянам, які ради блага її щомиті йшли на ризик!.. — Я — весь увага. — Можливо, те, що я скажу, завдасть вам болю. Та й як же інакше… Всі ми люди… Сподіваюсь, ви зустрінете звістку з мужністю, достойною астронавта. Вам її досі не бракувало! — Дякую. — Я сам схвильований… Для нас усіх це велика несподіванка, де здивування, радість і тривога поруч… Так! Медикобіологічні дані показали, що ви — цілком здорова фізично, розумово і морально людина!.. — Дякую. — … позбавлена галюцинацій, зовнішніх впливів і таке інше. Техніко-соціальні аналізи — розшифровка оцієї нашої розмови, дослідження «Глорії», показали, що ви справді астронавт першого класу Адам Сезар, громадянин N. — Дякую! Я справді схвильований. — Отож усе, що перед вами, — дійсність, конкретна реальність, така ж, як і, приміром, переді мною. — Це вже значно легше. — Єдиний нюанс: сьогодні — двадцяте червня дві тисячі сто чотирнадцятого року. — Це не така вже й велика трагедія. Навпаки. Я радий, що моя країна досягла ще більшого благополуччя. — І країна також рада, що Адам Сезар, пропавши безвісти більше ста років тому, повернувся в її обійми. — Єдиний нюанс: мені здалося, що те століття я подолав за якісь миті. — Нюанс, справді, делікатний: зараз над цією проблемою б’ються математики, космологи-теоретики, словом, не в моїй компетенції це пояснювати. Але в «Грамоні», так-так, у нашому славному «Грамоні», вам усе розтлумачать. Я ж, як заступник голови окружного відділення координації суспільної рівноваги, вітаю вас з поверненням від імені ваших земляків. Ми пишаємося вами!  

6

 

Це був той самий кабінет. Ті ж столи й крісла, портрети і картини, пухнасті зелені килимки, на вікнах гардини з японського шовку. Тут Адам Сезар 17 лютого 1995 року забирав льотні документи і підписував необхідні папери. І зараз, ступивши сюди, він був подумав спершу, що експериментатори навмисне зіграли на контрастах, кинувши його на добру сотню літ уперед, а потім знову повернули у звичну обстановку; один бог знає, чого вони хочуть. Глянув запитально-іронічно на куратора космічного Центру, худорлявого непоказного чоловіка, і той зрозумів, що хотів сказати Сезар, покліпав глибокодумно під товстими скельцями окулярів: так-так, мовляв, ми навмисне скрупульозно відтворили обстановку, ту, 17 лютого 1995 року, це вже для вас минуле, далеке минуле, яке вже не боляче згадувати, але навіює печаль, світлу таку печаль, мов за дитинством загубленим… — Панове, — заговорив куратор, — з вашого дозволу я зроблю коротеньку інформацію, яка водночас буде відповіддю на питання, що хвилюють кожного, в тому числі й нашого шановного пілігрима. — Куратор легенько вклонився у бік Сезара. — Ви здогадалися, про що йдеться. Яким чином Адам Сезар опинився в 2114 році? Я буду коротким: докладніші відомості ви отримаєте в прес-центрі, крім того, вони будуть опубліковані в спеціальних виданнях, з науковими викладками, гіпотезами, розрахунками тощо. Отож сама суть: маємо на сьогодні дві версії незвичайного повернення Адама Сезара — фізичну і біологічну. Версія перша: «Глорія» потрапляє в закапсульований згусток часу, утворений на зчепленні сил тяжіння планет і окремих систем. Так, ніби курча влізло в яйце, не розбивши шкаралупи. Однак швидкість і маса «Глорії» збурили вміст капсули зсередини, шкаралупа тріснула, й курча вилупилося… тільки в іншому просторовому вимірі. Відповідно змінився і знак часу. Мінус! Апаратура спрацювала у зворотному порядку. «Глорію» за мить, а в нас тим часом минуло ціле століття, відкинуло назад. По мірі наближення до Землі енергія мінус простору — часу вичерпувалась і врешті перейшла у звичний для нас стан, а Сезар приземлився. Ніяких змін ні в його організмі, ні в системах корабля не відбулося. Біологічна версія: якимось чином — чи то під впливом невідомого випромінювання, чи знов-таки сил тяжіння — корабель і Адам Сезар законсервувались і блукали космосом оці всі 119 років, доки не опинилися в точці відльоту, в яку в подібних випадках потрапляють неминуче. І знов — ніяких змін. — Але ж автоматика мала посадити «Глорію» в «Грамоні», а не там, де народився астронавт, — подав голос хтось із журналістів. — Шановні, — поблажливо усміхнувся куратор, — в астронавтиці відхилення в чотириста кілометрів вважається влучанням у «десятку». — Не будемо вдаватися в деталі, — густо прогув журналіст од вікна, і Сезар мимоволі глянув у той бік: рудий велетень з розпушеними бакенбардами невинно поблискував голубенькими скельцями окулярів. — Тим більше, до розгадки деталей ще далеко. То парафія спе’ ціалістів. Повернення Сезара дасть багато для науки і, слава богу, на благо, як кажуть. А нас цікавить са Адам Сезар, чи не так, колеги? — Прекрасно, панове, — махнув рукою куратор, — ми для того й зібралися тут, щоб поговорити. Прошу запитання: і до нашого астронавта, і до керівництва Центром. — Оскільки ще багато неясного, то, певно, експерименти й досліди над «Глорією» і астронавтом триватимуть? — одразу ж поспішив хтось. — Безумовно, — вже сидячи, відповів куратор. — Безумовно. Але вже більше на папері і в обчислювальних машинах. Медики прискіпливо перевірили Сезара і знайшли його стан бездоганним — це ви знаєте. — Ну, після таких перетурбацій апаратура не все могла осягнути… — Пробачте, вас хвилює, чи не перетворимо ми тепер Адама Сезара на піддослідного кролика? — перебив куратор. — Ні. Й ще раз ні. Сезар — вільний, які всі громадяни, і може розпоряджатися собою на власний розсуд. — А що з цього приводу думає сам Сезар? — Я не зовсім зрозумів, — підвів голову Сезар, — про що йдеться: що я думаю про своє повернення чи як бути далі? Те, як я повернувся, мені, звичайно, цікаво, але то справа теоретиків. Я ж астронавт і наскільки міг виконував свої обов’язки. Щодо подальших досліджень, то при потребі я завжди готовий прислужитись науці й тут про власні амбіції не може бути мови. Усі схвально загомоніли, пролунали оплески. — Прошу, панове, — зблиснув скельцями окулярів куратор. — Який коефіцієнт інтелекту Сезара? — Сімсот дев’яносто шість і чотири десятих. — Цілком пристойно. — Мушу проінформувати, панове, — трохи врочисто підвів руку з самопискою куратор, — подвиг Сезара більший, ніж його коефіцієнт інтелекту. Тому за постановою Ради координації суспільної рівноваги Сезар матиме в своїй картці навскісну зелену смуту! — Браво! Хтось поплескав Сезара по плечу. — Ніякої мороки. — І щорічної переатестації. — І спокій до кінця життя. — Ви задоволені, панове? — погасив легенький шум куратор. — Цілком. І навіть заздримо, — сколихнув бакенбардами рудий велетень біля вікна. — А наш астронавт, певно, ще й не підозрює, про що йдеться. — Чесно кажучи — ні, — погодився Сезар, одразу пригадавши Ленгстона. — Нічого, — кивнув йому куратор, — це не втече. Буде приємним сюрпризом. Ще питання? — Чи не відчуваєте ви себе, Адаме Сезар, чужим, потрапивши в інший вік? — Що ж з того, що інший вік? Я потрапив у свою країну. Звичайно, до всього нового треба пристосуватись, і часом це нелегко. Але ж в астронавтів психіка гнучка, і вони звикли до ситуацій і більш неймовірних. — А чи не відчуваєте, що чужим вас вважають інші? Якоїсь неконтактабельності? — Зрозумів. І ясно, що для дві тисячи сто чотирнадцятого року мої манери і поведінка будуть дещо архаїчними, може, й дуже навіть, та, певно ж, мої співвітчизники і самі розуміють причини і поблажливо поставляться до мене. Як старші до молодшого. — Панове, — втрутився куратор, — я дещо додам. Ті, хто контактував уже з Сезаром, не відчували його чужим. Пам’ятаєте його коефіцієнт інтелекту? Розумні люди завжди зрозуміють одне одного. А щодо того інциденту з Ленгстоном… Не забувайте. «Ремонт. Заправка. Прокат». У залі засміялися. — Так що нам легше порозумітися з Сезаром, ніж з Ленгстоном, — закінчив куратор. — Скажіть, Сезаре, ви залишали когось на Землі? — Рідні померли ще до мого польоту. Залишалась дружина. Патріс Сезар. Тридцять два роки. Я все розумію… Навіть коли Патріс жива… Він уперше згадав про Патріс, точніше, його навели на згадку про неї. Бо її, живої, реальної Патріс, Патріс 17 лютого 1995 року, не могло тут бути, якщо це навіть і галюцинації чи експеримент. Не уявлялась вона навіть привидом, фантомом, бо він забув її очі, губи, тіло, забув усе. — Так, — тихо сказав куратор. — Це найтрагічніший момент повернення. Повернутися до живих, які мертві. А мертві — як живі.  

7

 

Наступного дня, під вечір, Адам Сезар відчув себе до краю втомленим. День справді видався тяжкий і довгий, як піша дорога під палючим сонцем. Тоді, одразу після прес-конференції, коли журналісти пішли, перед ним увімкнули невеличкий макет «Грамона», всього міста з околицями, і запропонували обрати район для проживання. Трохи повагавшись, Сезар показав на восьмиквартирний одноповерховий будинок, що підківкою ховався в якомусь сквері. Вибір присутнім видався вдалим, і вже на банкеті, що відбувся в затишному ресторанчику, Центру, в одному з перших тостів, вітаючи з поверненням, йому зичили щасливого життя на новому місці, в новій квартирі. І ще одну врочисту церемонію відбув тоді, і, виявляється, дуже важливу. Після бенкету і прогулянки до Центру у відділенні координації суспільної рівноваги йому вручили індивідуальну картку. Церемонію обставили врочисто і пишно, були квіти і шампанське, промови й подарунки від музею астронавтики. Фотографії на картці не було, натомість на лівій стороні стояло 0–796,4, перекреслене по діагоналі зеленою смугою, а на правій віддрукований текст інструкції. Прочитати не встиг, здається, йшлося про те, що робити, коли картка загублена, про заборону передачі в інші руки, ще про щось… Керівник узяв картку з рук Сезара, повернувся, встромив її лівою стороною в щілину якогось пристрою, там клацнуло, зблиснуло зелене вічко — і залунали аплодисменти. — Віднині, — проголосив керівник, повертаючи картку, — Адам Сезар знову повноправний громадянин республіки. Ця картка замінить вам усі документи… До Сезара підходили, тисли руку, бажали успіху, вітали й прощалися. Пішли куратор, і керівник відділення, і люди з Центру — справді ж бо, торжества не тривають вічно, від сенсації слід відпочити й самому винуватцю її. — Що ж я маю робити з цією карткою? — повернувся Сезар до тих кількох чоловік, що залишилися. Це були службовці нижчого штибу, які мали поки що опікуватися ним. До нього жваво підійшов один — інші й зрухнулися, — низенький, у літах, смаглявий і горбоносий, рідке сиве волосся тільки на потилиці. — Я розумію ваше нетерпіння, — мало не проспівав горбоносий. — Все дуже просто. У ваш час існували гроші. А тепер їх замінює коефіцієнт інтелекту, тобто ваша здатність приносити користь державі, що в принципі прирівнюється наслідкам вашої праці. Ви захотіли купити костюм? Заходите в універмаг, міряєте костюм, здаєте автомату. Це щось схоже на робота. А картку вставляєте в спеціальний пристрій. Аитомат вам видає покупку. І випускає. І так скрізь. Тобто ще раз повторюю: це ваші гроші. І документ. Більше ні в кого такого шифру немає. Та ви все зрозумієте досить скоро й призвичаїтесь. — Спасибі, — сказав Сезар, хоч у нього одразу виникло багато питань, — спасибі. — Прошу, прошу. Всього вам найкращого. І одразу до Сезара підійшов інший, молодий, міцно збудований чоловік. — Пане Сезар, — злегка вклонився молодик, — сьогодні я у вашому розпорядженні. Певно, ви стомилися. Зараз вас відвезуть додому, ви відпочинете, а ввечері я заїду по вас, щоб завезти на прийом до президента. Коли будуть якісь інші побажання, я до ваших послуг. — Ніяких. Справді, я трохи відпочину. Та й житло треба оглянути, — відповів Сезар. — Там усе готове. Бажаю приємного відпочинку. Ось ваш водій. До побачення. «Бояться бути нав’язливими, бо нав’язливість не свідчить про інтелект», — зіронізував подумки Сезар. Машина не дуже відрізнялася від тих, що їх він знав свого часу. Сезар згадав, що вже в кінці віку з’явилася теорія, що автомобільна інженерія практично вичерпала всі свої можливості. — Гарна штука і навіки ваша, — ляпнув долонею по кузову водій. — Бігає, плаває, повзає, тільки невисоко літає: над болотом, над камінням. — Моя? — А чого ж? Заслужили. Самі поведете чи я? Можна он там, на панелі, набрати програму, й вона сама повезе, не розтрусить. Як? — А ви до мене водієм теж навіки? — Ні, на сьогодні. Але, коли бажаєте, до ваших послуг. Ваша картка дозволяє вам тримати водія. — Ну, добре, Давайте зробимо так, — трохи помовчавши, сказав Сезар. — Не будемо вмикати програму. Я сяду чза кермо, ви коротко розкажете про систему управління, а потім підказуватимете, куди звертати. — Годиться. Йому так хотілося вп’ястися пальцями в кермо, взяти долю в свої руки, хоч на мить відчути, як тобі підкоряється залізо з усіма його програмами, що він заспішив і злякався навіть, що авто від його необережних рухів стрибне вперед, гримне бампером об високий бордюр. Але машина рушила тихо, плавно, навіть двигун не збився з рівномірного гудіння: так, ніби сама знала, що робити. — Гарна машина, — мовив Сезар, відчувши, що серце зайшлося від радості. — Атож, — коротко відгукнувся водій. Вже вважав, мабуть, що першому тепер немає чого лізти з розмовами. — Працюєте десь? — порушив згодом мовчанку Сезар. — Тут. У Центрі. — І який же у вас коефіцієнт? — мимоволі зірвалося з язика в Сезара. — Тобто я хотів спитати, яка у вас платня? Виправився, називається! От чорт! Помітив, що водій не обертаючись зиркнув скоса на нього. Вибачитись, чи що? Так, наче запитав у чоловіка, чи всі в нього дома. — Нормальний для водія. Вистачає. — І ця відповідь повністю вдовольнила Сезара. — Буде мені морока з тою карткою, — зітхнув він, переводячи розмову на інше. — Нічого ще не розумію. — Яка там морока? — реготнув водій. — Я чув, номер у вас — дай боже. Та ще й із зеленою смугою. На все життя. Заходь куди хочеш і бери що душа забажає. — Таж, як я зрозумів, кожен може так? — Може, та негоже. Я, скажімо, тільки раз у п’ять років можу взяти щось з отих камінчиків, що в деяких дам на шиях теліпаються, для своєї подруги життя. А машину — раз у три роки. — Але ж можна, коли, гм… коефіцієнт малий, невисокий, можна в різних магазинах десять раз на день набирати собі чого заманеться? — А чого ж, можна. Тільки контроль по всій країні — одна система. І одного разу не зелене вічко загориться, а червоне, і вас випровадять з магазину чи ще звідки. Розраховано-бо, скільки приблизно на рік відпущено людині, приміром, з шифром «200». У тій електронній системі все записується чи запам’ятовується. Більше не дасть. А раз на рік картку міняють, аякже. Може, виріс коефіцієнт. А може, й знизився, щоб справедливо. — Ага, так… Техніка пішла далеко, не те, що в мої часи, і добробут, певне, зріс, коли дозволили собі таку систему. Але ж, отримавши картку, хтось може й не працювати, продовжуватиме її та й житиме потихеньку. — Хай спробує, — буркнув водій. — Що б ми не робили, теж фіксується системою. Як, я не знаю, брехати не буду. Таке відчуття, ніби ця система бачить кожен твій крок. Навіть коли спиш з жінкою, здається, що на тебе дивляться… Так от! І коли потрібного мінімуму праці не набіжить, спробуй продовжити картку! Через тиждень гигнеш з голоду. — А як чужою скористатися? Це я до того, що дармоїди завжди знаходили якісь прийоми… — Де там чужою. В кожній людині свій біологічний ритм. Ви підходите до «контролю», вставляєте картку, і система співвідносить ваш ритм з шифром. — То, бачу, грабіжники без роботи залишились? — пожартував Сезар. — Еге! — засміявся водій. — Ще б пак! Є такі інтелектуали, що пристосовуються. У них якісь пристрої теж є, такі, що й біоритми змінюють, і систему обдурюють. Хлопці з кебетою. — Зате вже, очевидно, бідних і багатих немає, правда? Тобто не така вже різниця. — Немає. Бідних і багатих нема. Є розумні й дурні. Та хто ж тому бідакові, дурневі, винен, що він дурень? Всі можливості, щоб не бути дурнем, є. — Водій сплюнув через плече у вікно. — Отак. Ніхто не винен. А в кого коефіцієнт високий, та ще й літерований, і систему на собі тримає, й годує тих, у кого він, той коефіцієнт, занизький. Кожен носить свій банк у голові. Отаке. — Ненадійна схованка. — Голови не вкрадеш, собі не прикрутиш. — Водій! знову скоса зиркнув на Сезара, здалося навіть, що підозріло. — Звичайно, цей сейф не броньований, але шефи наші спокійно носять її. Система береже. І люди спеціальні охороняють. З низьким коефіцієнтом, правда, як у собак приблизно, але й віддані вони, як собаки, і картки в них літеровані, а це додаткові пільги. — Поліція тобто? — Щось на зразок цього. — Чітка система, що й казати. — А чого ж. Усе вона знає, геть-чисто. І ніякого тобі клопоту. Отакий у них діалог відбувся дорогою. І на прийомі і у президента вже було нецікаво. Мабуть, враження так заполонили, що й почуття ослабли. А будинок і справді виявився чудовим: акуратний і в тихому місці. Кілька мешканців, що гуляли в дворику, не звернули на нього особливої уваги, але, безперечно, впізнали: бачили по телевізору. І діти навіть не відірвалися від іграшок. «Що ж, так і треба, — подумав Сезар. — Нічого дивного. Не цирк. Астронавтика. Де хочеш, не зупинишся». І ще подумав: «А чого це мене має турбувати? Наче це вічно триватиме». І з умеблюванням квартири постаралися. Ніби хто наперед узнав його смаки. Наче таким і хотів бачити своє мешкання Сезар. Не дивно: раз визначають можливості інтелекту, то вже й смаки під силу їм вирахувати, за допомогою своєрідних тестів, чи що. І цим ще раз відзначив, що все більше й більше цікавиться життям співвітчизників, ніби й не вві сні він, а в реальності. З тим і ліг відпочити перед прийомом. Зранку й почалося шаленство дня. Рівно о восьмій біля дверей подзвонили. Сезар за звичкою прокинувся одразу і в першу мить був уражений простором навколо — звичка до тісноти на кораблі в’їлася назавжди. «Кошмар якийсь», — буркнув до себе, але не поспішив скочити з канапи: не тривога. Згадав, що йому нічого не снилося. Втомився. Взагалі, цікаво б було: спить, і йому сниться, що спить… Та ж дурна безконечність. А що коли все це з ним справді трапилось? І справді, Адам Сезар потрапив у 2114 рік? Ні, він би й тоді не повірив, подумав би: сон. Надто несподіваний і різкий перехід, щоб повірити. Подзвонили ще раз: делікатно, ненастирливо. — Я зараз, — гукнув Сезар і накинув халат. — Даруйте, що рано потурбував вас, пане Сезар, — на порозі стояв зніяковілий юнак років двадцяти двох. — Нічого страшного. Проходьте. — Сезар махнув рукою в глиб квартири. — Коли прийшли, то, очевидно, в справах. Я до ваших послуг. — Мене послали до вас з відділу координації. — Дуже приємно, сідайте, будь ласка. Я зараз приготую каву. Снідали? — Дякую. Так. Не турбуйтеся. Тільки склянку оранжаду, коли ласка… — Прошу. — Сезар дістав пляшку з холодильника. — Мене послали до вас з відділу координації, — повторив юнак. — Я маю бути прй вас на перших порах, доки освоїтесь, розказувати, показувати… Ніби за секретаря. — Прекрасно. Дякую. Тоді будьмо знайомі. — Я — двісті тридцять п’ять і чотири сотих… Ой, зовсім забув, пробачте. Петер Хант. Мене звати Петер Хант. — Можна, я вас буду звати просто Петером? — Можна. — Хлопець зашарівся. — От і добре, Петере. По келишку коньяку за знайомство? — Не чекаючи відповіді, Сезар рушив до бару. Дивна веселість находила на нього: а коли напитися коньяку вві сні, ніби напитися, можна сп’яніти? Петер збентежився. — Зранку пити шкідливо, — несміливо запротестував він. — Справді? — реготнув Сезар. — А ви одну краплю. З оранжадом. Розмішайте, і здоров’я не помітить її. — Хіба так. Ради знайомства. — А на мене не зважайте. Мене вже ніщо не візьме, — сказав Сезар і одним духом вихилив келишок. Нічого напій, якби не вві сні… Та чого це його зранку розхвилював той «сон»? Хай собі йде, «як кіно». — То, шановний секретарю, вводьте мене в курс справ, — мовив Сезар, відламуючи маленькі шматочки сиру й жуючи. — Власне, якщо ви згодні… — Чого ж. Кажуть, я багата людина, можу дозволити собі тримати секретаря. Не розумію тільки, яким чином платитиму вам. — Тут усе гаразд. Система знає, що я працюю на вас, і платитиме за моїм коефіцієнтом. — Тоді ніяких проблем. Я беру вас. Сподіваюсь, переобтяжені роботою не будете. — Робитиму стільки, скільки ви вважатимете за потрібне. — Гаразд. Почнемо з того, що ви поясните мені, що таке система. — Система — це все, — серйозно сказав Петер. — Вичерпно, — погодився Сезар. — Ні, справді, — знітився юнак, — вона — всюди… — Давайте так, — перебив Сезар, — я питатиму, а ви відповідатимете, бо коли почнете розказувати про все, наших життів не вистачить. Отож у загальних рисах система — це… — … Електронно-обчислювальна машина, що займає площу всієї N. Збирає і аналізує дані про кожного. Навіть наша розмова зараз фіксується. — Щось типу підслуховувачів? — Ні, не те. Просто будинок цей — один з блоків системи. — Але для чого? — Щоб точно визначати коефіцієнт інтелекту і наслідок праці кожного на благо країни. Жодна думка не пропадає дарма: хто б її не висловив — двірник чи президент. — А якщо комусь не захочеться бути весь час на видноті? Є ж якісь особисті, інтимні моменти? — А кому захочеться, щоб його думки пропадали марно? І потім — система блокує інтимне, особисте, те, що являє вартість тільки для окремої людини. Головне ж — демократичний принцип: до системи підключені всі. Ви можете по довіднику взнати шифр людини, яка вас цікавить, потім по цьому шифру вам розкажуть про неї все, крім інтиму. Можете перевірити роботу уряду, свою власну, мою, чию завгодно. Громадяни зацікавлені в системі, вона об’єктивно оцінює кожного. А кому цікаво, щоб пропадала якась там одиниця інтелекту? І кожен причетний до справ суспільства. Ось вам приклад: добродій X придумав, як раціоналізувати певний процес на виробництві носовичків. Висловив свою думку у кімнаті чи в машині, де завгодно, навіть у лісі, байдуже. Сигнал піде на систему, перевіриться нею і передасться у відповідну галузь. Автомати негайно переобладнають конвейєр, і будь ласка, процес виготовлення носовичків поліпшився. А добродієві X система автоматично підкинула якусь одиницю інтелекту. Він може тепер купити новішу марку машини раз не в чотири, а в три роки. — А чиєю власністю є система? — Нічиєю. Національною. Її просто контролюють люди з високим коефіцієнтом інтелекту. І, ясна річ, що в їхньому розпорядженні і найбільші блага. — Словом, система, — як бог. Усі в ній і вона в усьому, а присутність бога, як відомо, не заважає нікому. — Вдале порівняння. — Ще коньяку? Я теж ніколи не зловживав ним. Ваше здоров’я! Система зафіксує, що я руйную свій мозок алкоголем? — Зафіксувала вже. Але вам нічого не загрожує. Зелена смуга — до кінця життя. Врешті, системі байдуже, хто скільки п’є. Зменшиться продуктивність — зменшиться інтелект. — А відділення, Рада координації — це як проміжна ланка між системою і населенням? — Ви правильно зрозуміли. — Скажіть, — випивши третій келишок, поцікавився Сезар, — а конфліктів не буває? Ущемлених самолюбств? Комплексів неповноцінності? Зверхнього ставлення розумніших до відсталіших, тобто своєрідного інтелектуального расизму, як ото було за мого часу з неграми в Америці? — Скільки завгодно. Це ж суспільство. Завжди виникають якісь протиріччя. І самогубства є. І блоки системи ламають. А щоб саму систему поламати, треба всім разом на всі блоки накинутись. Такого ж не буде ніколи. Та й для чого? В кожного рівні можливості, щоб накопичити в своїй голові необхідне, суспільству тільки на користь було б, якби кожен громадянин мав інтелект за тисячу. Що поробиш. Це справа далекого майбутнього. — А як уряд допомагає тим, у кого коефіцієнт занизький? — Всіма можливими способами. Але ж природа — це природа. Насильне втручання тільки зашкодить. Негативна спадковість — це й дається взнаки. Війни, голод, розпуста, наркоманія, тяжка праця — все це відкладалося на генах, передавалося поколінням наступним. Можливості мозку фактично у всіх однакові, а функція можливостей — ні. І доки не очиститься генотип громадянства, конфлікти неминучі. — Гадаю, ми далеко забралися. Принцип я зрозумів. Решту, як кажуть, у робочому порядку. Часу в мене — океан. — Сезар підсунув до себе келишок. — Вам немає чого хвилюватися: ви забезпечені. Але я б не радив зараз більше пити. — Петер підвівся. — Телеглядачі просять вас виконати одну місію. Власне, тому я так рано й прийшов. — Радий прислужитися. В чому ж вона? — Сезар відкинувся у кріслі. — Просять показати вас у Музеї астронавтики, біля пам’ятника, у вашому будинку-музеї. — Мені є пам’ятник? І музей? — Аякже. Як і всім загиблим чи тим, хто пропав безвісти. — О слзвя!.. — Так, хоч, коли ви повернулись, довелось старі архіви піднімати, ви ще не були введені в систему. — Нічого. Я не ображаюсь. Хоч мені вчора не говорили ні про пам’ятник, ні про музей. — Ніхто не пам’ятав, а для системи це тоді було нераціональним. — А нині? — Нині — так. Раз виявився інтерес, значить… — Тоді — вперед! Отак починався сьогоднішній день. Незрозуміло, що його погнало шалено у власний музей, до власного пам’ятника. Ага, прохання співвітчизників. Їм захотілось побачити, як той, хто загинув, воскрес і дивиться на себе, мертвого. А він і справді повернувся зі смерті до того, що трапилося невдовзі по смерті. Пам’ятник був з необтесаного чорного лабрадориту, в ньому видовбана ніша, а в ніші — голова Адама Сезара з білого мармуру. Розум, загублений у просторі. І дивно було: зайти в котедж, звідки вийшов 17 лютого 1995 року. Він дивився на фотографії і сумно всміхався. На одній з них Патріс бігла узбережжям моря в призахідному сонці. Патріс, яка зістарилась без нього і померла. Просто не вірилося, що Патріс немає. Але ж це сон?.. У машині він попросив Петера дізнатися про долю Патріс. Хлопець вагався мить, потім почав швидко натискати клавіші на пульті. «Віддрукувати чи повідомити голосом? — застигли на екрані маленькі зелені літери. Голосом, тільки голосом, подумав Сезар, я не служба інформації, щоб збирати досьє. Тільки коротко, істотне. Хай собі Патріс біжить узбережжям моря. У призахідному сонці. А мені — одні дані про Патріс Лонг. — Патріс Лонг. 1963. Грамон. Психолог. Вченого ступеня не мала. Перший чоловік — астронавт Адам Сезар. Пропав безвісті в серпні 1995 року. Вдруге одружилася в 2000-му році. Чоловік, Франц Зігмунд, автогонщик, загинув у аварії в 2003 році. 2007 року вийшла заміж за службовця фірми «Фенікс» Куба Лонга, який помер у похилому віці в 2025 році. В період переходу суспільства з грошової оплати праці на інтелектуальну не витримала перевантаження. З 2047 по 2060 рік перебувала в психіатричній лікарні, де й померла. Похована державним коштом. Рідних і близьких не має.  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка