Сучасна фантастична повість



Сторінка20/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.31 Mb.
ТипСборник
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

На дорозі

 

Я йду порожньою дорогою, за мною, як собака, біжить сріблисто-сива лисиця, а над головою висить місяць. Сюрчать цвіркуни, в обличчя віє густим спокоєм поснулих полів, їхня розмова стає бажана мені — це втишує неспокій і кладе на душу той мир, якого я давно вже прагну. Справді-бо, ось він, цей мир: відчувати під ногами дорогу батьківщини, чути дух рідної землі і смак та запах заснулого поля. Віддалік шумить ліс, в таку ніч він теж оповитий дивним зачаруванням і теж шепоче про мир. Мир — це і є така ніч, хай маю над головою я небо, а не дах рідної хати. Тільки місяць турбує мене, він як більмо на великому оці неба, на ньому сплелись у дикому і нерозумному герці брати. Неначе падає у ніч меч двосічний, списи холодного проміння над мирними полями будять кажанів та цвіркунів. З лісу долинає голосний згук пугача. Той згук відлунює у свідомості щемким болем… Але я й справді хочу миру. Проганяю навіть лисицю, як проганяють додому собаку, котра ув’язалася за хазяїном, — проганяю спогади про мій справжній гріх. Беру грудку землі й кидаю в неї. Лисиця зупиняється. Вона освітлює мене червоним поглядом, і я нахиляюся за другою грудкою… Лисиця задкує. Вишкірює білі холодні зуби, і я втретє кидаю в неї грудкою. Тоді вона сходить з дороги в густу траву. Я йду далі, намагаючись пізнати злагоду ночі і зела, але лисиця не покидає мене. Вона біжить понад дорогою, ховаючись у траві. Тоді я нахиляюся знову з грудкою. Але раптом відсмикую руку: замість грудки пальці мої натрапили на холодне слизьке тіло. То жаба-ропуха, яку теж розбудив цей місяць. Мене поймає жах. Кидаюся чимдуж бігти, серце шалено калатає в грудях, а лисиця мчить за мною по придорожній траві. В неї червоні очі, і я відчуваю, що ніколи вже не звільнюся від її переслідування.  



 

Втікач

 

Ранок приніс утікачеві полегшу: йому вдалося відпочити. Він вийшов із хати — лежало на овиді велике ранкове сонце. Земля вкрилася легенькою памороззю, і все довкола блищало тисячею спалахів. Весь простір грав і світився: срібні дерева, кущі і срібна земля. Він повільно пішов по цій срібній землі, і його босі ноги залишали після себе чорні, жовті й зелені сліди. Чорні там, де була земля, жовті — на листі, а зелені — на траві. Він ішов не озираючись. Не чув за собою погоні, але й не бачив попереду білостінної хати і двору, де зібралася вся його родина. Була тільки ця срібна земля, порожній простір без вітру і пташок, а на яскраво-синьому небі горіло червоне сонце. За цю ніч він змінився. Його виснажене обличчя було оторочене світлою бородою, а на голові сріблилися сиві пасма. Очі запали, але дивилися м’яко й тепло. Він не помічав, що ступає по паморозі — ноги його не відчували вже холоду. Груди високо здіймалися — дихав утікач спокійно й глибоко. Вряди-годи він зупинявся, наче роздумував, куди йти, і знову плів за собою вервечку кольорових слідів. Від великого світла, яке лилося звідусіль, постать його на тлі білих горбів, здавалося, розчиняється серед цих тисяч холодних іскор. Одна його рука стискала й розтискала кулак, а друга безживно звисала вздовж тулуба. Він зупинився біля дерева, яке ще не скинуло пару листків. Один з листків зірвався й, прокресливши коло, ліг йому під ноги. Засвітився непорочною жовтизною — з ока втікача виповзла сльоза, але відразу ж замерзла. Він уперше озирнувся — не на свої сліди, а на сонце. Кругле й негаряче, воно не сліпило очей. Втікач повільно чвалав далі. Сходив на крутий горб, і йому важко стало дихати. Спинився й довго перепочивав. Кольорова вервечка слідів тяглася під гору в’юнистою смужкою. Знову ішов і знову хитався довкола іскристий світ. Тільки на горі він зупинився вдруге. На всі боки розстелявся дивовижно безлюдний простір. Покритий памороззю, він палав, мінився і грав. Втікач скам’янів. Замерзла сльоза на його щоці відтанула і поповзла до кутика вуст. Велика тиша гойдала втікача, великий спокій ліг йому на душу. Ласка й мир світилися в його зорі, а довкола холодно і величаво промінилася земля… Тоді знову почувся далекий тупіт. Втікач різко озирнувся, але навколо було так само порожньо. Обличчя його спотворила гримаса, і він почав спішно підійматися на ще вищого горба. Там, на тому горбі, розійшовся туман, що вкривав вершину, і він знову побачив перед собою білостінну хату, криницю і подвір’я. Ще рано, тож на подвір’ї не було ні душі — тільки вився вгору тонкий синій струмінь і спалахнуло раптом, гостро вистріливши назустріч йому, маленьке кругле вікно.  



 

Характерник


 

Ми пішли на них тієї-таки ночі. Людей зібрали багато, і не всі були високих цнот. Пахло розбоєм і грабунком — половина нашої ватаги могла б за гроші і у вогонь полізти. Ми пішли до левади і легко прокралися на ворожу половину містечка. Наказано було не здіймати галасу, а заповзятливих собак душити петлями. Ми відчували піднесення, навіть я, бо після того ворожіння з походнею упевненість вселилася в мене, і я починав вірити у власну облуду. Ми досягли замку наших ворогів у тиші. Нападу тут не сподівалися: ворота хоч і були зачинені, але сторожа спала. Ми розставили зусебіч людей, а кілька найвідважніших перелізло через паркани. Жоден із сторожів так і не здійняв ґвалту, ворота відчинили, і ми всі безшумно зайшли до двору. Оточили дворище й почали відразу бити вікна в господарському домі. З дзенькотом сипалося скло, хтось уже підпалив хазяйський дім, щоб викурити їх звідти, як пацюків. У домі заметушилися. Я завмер, безсилий стримати шалене серцебиття: зустріч із чарівником не віщувала нічого доброго. Слуги закричали тим, у будинку, щоб виходили. Будинок палав, але звідти не виходив ніхто. Старий наказав виламувати двері. Довкола сипалися іскри і гоготіло полум’я. Горіли вже й хати слуг, звідти долинали розпачливі вигуки — наші зарізяки робили своє діло. Лиха радість гойдала моє нутро. Хай вони б’ють одне одного, ці пани, міркував я, чим менше їх буде на землі, тим ліпше! Двері господарського будинку були міцні, і ми вивалили їх тільки тоді, коли зайнявся полум’ям весь дах. Наші відчайдухи кинулись усередину й почали витягувати звідти добро. Всі бігали зачумлені і запалені дикою пристрастю руйнувати. Нарешті з полум’я було викинуто одного із Станьків. Вимахував шабелькою, але до нього кинулося кілька хлопців. Він заточився, ударений довбнею, і впав — був то якийсь їхній кревний. Тоді ми побачили й стару. Вона вийшла на ґанок і спинилася на ньому, горда й незворушна. Сиве волосся було розпатлане, а закіптюжене обличчя відважне й величаве. Вмить кілька слуг схопило її за руки й поволочило до старого Сокольського. Той стояв серед двору й байдужно дивився на цей рейвах. Стару кинули йому під ноги, і вона виплюнула згусток крові. — Будь ти проклятий! — крикнула вона, і Сокольський щосили вдарив її чоботом. — Де. спряти? — захрипів він. — А сколіла б я, ніж сказала тобі це, вбивце! — гукнула безстрашно стара. — Хто із нас правий-винуватий, розсудить господь, — сказав Сркольський. — А ваше гніздо вже в попелі, І не допомогли вам ніякі диявольські штучки. Я присягнувся, що пущу вас із вітром, і господь допоміг мені в цьому. Ну, то де спряти? Тоді стара плюнула знову. Кривава слина впала на чобіт старому, і він оскаженів. Почав періщити жінку вздовж і впоперек нагаєм, стара качалася по землі, але не репетувала. Довкола зібралося кілька слуг і реготалося. Зрештою стара смикнулася й заспокоїлася. — Води! — наказав Сокольський. Слуги побігли по воду, а в цей мент просвистіла стріла і вп’ялася старому в груди. Він вхопився за неї обома руками, але ввійшла вона надто глибоко. Сокольський захитався й вирячив очі. Всі забули про стару й кинулися шукати злочинця. Зрештою той не тікав. Це був найменший Станько — хлопчак років чотирнадцяти. Він тримався сміливцем, але коли його почали бити, страшно кричав. Один із братів Сокольських змахнув шаблею і поклав його собі до ніг… Дворисько палало вже на повну силу. Стару відливали, і вона заворушилася. — Де спряти? — нахилився до неї наймолодший Сокольський. Стара кинула на нього каламутний погляд, і з грудей у неї вирвався хрип, схожий на регіт. Наймолодший Сокольський ударив її буком, і вона затихла навіки. — Це ти даремно, — сказав йому брат. — Треба було б засипати їй за шкуру жару… Про чарівника ми забули й думати. В поспіху й колотнечі ніхто з нас не згадав про його силу і про його помсту. Один тільки я позирав навколо, і тривога не давала мені спокою. Його в замкові й справді не було, і саме це найбільше мене тривожило. Валували в містечку собаки, люди вже попрокидалися, але боялися підходити до замку. Ми були безпечні, окрім того, частина ватаги вже подалася грабувати й палити туди. Спалахували пожежі, і я вирішив, що варто мені звідси відійти. В цей час здійнявся вітер. Всі раптом завмерли. Холодний, крижаний подув війнув на пожежу, і вогонь начебто присів до обгорілого дерева. Од того відразу потемніло, а місяць розгорівся так сильно, що ми всі в його сяйві стали схожі на мерців. Тут ми й побачили чарівника. Стояв на вежі, облитий тим моторошним світлом, і ми всї чимдуж кинулися врозтіч.  

 

Пожежа




 

Я раптом побачив, як край неба спалахнула заграва. Зарожевіли хмари на небі, і я отерп, вражений жахливим здогадом. Я повертавсь у своє містечко. Глухий біль стис мені груди, і я кинувся бігти. Але тої ж хвилі зупинився: стисла мене ядуха. Стояв на нічній, порожній дорозі і важко дихав. Валували ї вили пси, здавалося, то сама ніч валує й виє. Над головою хмарою пролітали кажани, що покидали місто. Я побачив їхні блискучі, червоні очка, їхні писки і почув шерхіт їхніх крил. Лисиці коло мене вже не було. Я пішов далі: простір і тиша, воля і спокій лишилися за моєю спиною. Я вже ніколи до них не повернувся. Хай живе там ніч і бігають лисиці: я вже не міг жити в такому світі. Груди мені розпирав розпач, лихі передчуття знову погнали мене, і я біг, задихаючись і плачучи, — поступово ставав, мов натягнута тятива. З містечка тікали люди. Тягли нехитре майно, і в них були перестрашені лиця. Місяць і пожежа освітлювали все так, що видно було, як блищать у людей білки очей. — Це що, татари? — зупинив я одного з утікачів. — Які там у біса татари?! — без пошанівку до моєї шляхетської одежі сказав він. — Свої зчепилися… — Що там сталося? — схопив я його за барки. Але він вирвався з моїх рук. — Не чіпляйтесь, пане! — закричав. — А коли такі цікаві, підіть гляньте самі! — Пани б’ються, а в людей чуби тріщать, — кинув якийсь втомлений чоловік, проходячи мимо. — Куди ж ви йдете, люди? — гукнув я з відчаєм. Але мене ніхто не слухав. Люди йшли і йшли. Місяць і пожежа робили їхні постаті моторошними. Тягли на плечах клунки, котили перед собою візки, дехто був на конях чи з возом. Все це пливло повз мене, як розтривожена повільна річка, і я відчувся раптом дивно неприкаяним. Тоді я знову закричав, бажаючи спинити їх. Кричав, що помщуся за їхнє горе, за наругу та сльози. Але мої слова потонули в гомоні й шумі. Ніхто мене не слухав, і я зрозумів: річка, розбуджена повінню, не зупинить своїх хвиль, доки не знесе все, що її розтривожило. Я увійшов у розчинену браму. Мене минали й минали люди — пожежа вже охопила, здається, ціле містечко. Ставало гаряче. Я почув, як тріщить вогонь, як гостро дихає на мене вогняний смерч, і мене пойняв цілковитий відчай. Я кинувся до нашого обійстя. Тут бігали сірі постаті — я швидко видерся на сторожову вежу. Все дворище палало. На траві валялися безладно розкидані трупи, а я начебто здобув особливу здатність, бачити. Побачив мертву матір свою і брата. Коло ґанку лежала моя тітка, а трохи осторонь брат у других. Я побачив мертвого старого Сокольського і мертвих наших слуг. Наймолодший Сокольський стояв серед двору і щось наказував кільком розбишакам. Тоді в мені збурилася кров. Я напружився — здійнявся шалений вітер, і все почалося знову. Тіло моє стало, як шабля, блиснув в очах моїх холодний вогонь; люди, котрі бігали по залитому червоним полум’ям подвір’ї раптом зупинилися, неначе правцем биті, а коні їхні поперетворювались у чорні барила. Я побачив перед собою обличчя одного з Сокольських, а тоді ще одного — вони напливали на мене з разючою швидкістю. Роти їхні пороззявлялися у смертельному жаху, холодний вихор мчав через двір, збиваючи полум’я, і я зовсім закам’янів, здіймаючись вище й вище на знайому мені хвилю. Звідусіль напливали на мене обличчя розбишак, я тримав їх якусь мить у визорі й відпускав — валилися вони, як глина із кручі. Очі мої лили розтоплений метал, а душа освітилася голубим сяйвом. Я начебто висів у повітрі над румовищами рідного обійстя, де в химерних позах позастигали постаті напасників. Вогонь уже: майже пригас, і я знову побачив обличчя матінки своєї, було воно освітлене червоними вигравами; біль мій став нестерпний. Так, ця тризна, мамо, дуже кривава, дуже вогняна, і годі все те спинити. Величезний червоний чоловік у золотих риштунках з червоним пишним волоссям ішов через двір. Не я, мамо, послав цей смерч на місто — всі ми приклали до нього рук. Червоний чоловік зупинився серед двору, повернув у мій бік лице й дивився незмигно. Може, ми й не винуваті, мамо, але так сталося. Я роблю те, що має робити ваш син. Червоний чоловік присів коло матері, нахилився над нею і зиркнув їй у вічі. Тоді встав різко, і його волосся замаяло ще яскравіше — обійстя падало. Серце в моїх грудях калатало. Жах панував довкола мене. Білий, як вогонь чи місячне сяйво. Навкруги танцювало безліч облич і безліч вибалушених очей. Одне, друге й третє — наче біла машкара, що летить страхати кажанів; біле тісто, з якого уже нічого не спечуть. У тому тісті горять жарини, волають чорні роти, і крик той летить угору і щезає там. Я порожнів, як глек, з якого виливають воду, як здупліле дерево, з якого вилетів рій, винісши з собою і весь мед. Обидва Сокольські лежали мертві, а їхні слуги біля них. Ще тільки невеличкий гурт перелякано метушився на подвір’ї. Але за мить і ці попадали один за одним… Аж коли побачив порожне дворисько, зійшов я додолу. Ступав по столоченій, закиданій головешками траві, і мені було важко йти. Здавалося, не витримати цієї напруги, я теж звалюся поміж цих трупів і навіки заплющу зболілі очі. Але я йшов. Хотів віддати останню шану тим, хто був для мене на цій землі найрідніший і кого я не зумів оборонить. Мати дивилася широко розплющеними очима кудись у небо, і обличчя в неї було червоне від пожежі. «Мамо, — прошепотів я, вклякнувши, — як це сталося, мамо? Це я, я не оберіг вас, мамо!» Але мати не могла відповісти. Я взяв її голову й притис до грудей. З очей мені полилися сльози. — Мамо, — сказав я. — Видить бог, я не хотів цього! Мати була холодна, і я не мав права її турбувати. Обережно поклав на траву й прикрив їй повіки. Біля нас сиділа й вила, наче пес, лисиця. А може, то й справді був пес, зараз уже байдуже. Мені й самому захотілося завити, просячи в неба милосердя. Ледве звівся на ноги і підійшов до братового в других тіла. Був розсічений шаблею, але обличчя було чисте й нерушене. Я прикрив очі і йому. Сліз у мене вже не було, тільки знесила. Встав і, переставляючи, як колоди, ноги, побрів подивитися на малого. Лежав, дивно підвернувши голову, і коло нього вогко блищала червона калюжа. Очі були заплющені, а руки стисли лука. — Ви боролися, мої милі, — прошепотів я. — А от я не встиг… Навколо потріскував вогонь, обличчя моє аж пересохлося від того вогню. Був я дупластим деревом, що вже згодилося на смерть. За мною пленталася лисиця, і я, схопивши головешку, жбурнув у неї. Головешка пролетіла біля її голови, але не злякала. Лисиця дивилася на мене червоним лютим поглядом і гавкала. І мені здалося, що з ночі, з тої розколошканої темряви, котра товчеться там, над головою, злетів раптом кажан і з маху впав мені на голову. Я рвонув його обома руками, видираючи жмутками волосся, я кричав і плакав. Шматував його й себе, вив на той вогонь і на біль, що терзав моє нещасне тіло, рвав на собі одежу, очі мої стали гарячі й порожні, вуста потріскалися, по лобі спливали червоні струмки поту і крові, а кулаки безсило махали над головою, чи то погрожуючи небові, чи просячи у нього милосердя. Біля мене все ще гавкала лисиця, в цей мент затріщав наш дім і обвалився, метнувши вгору жахливим скопом іскор. Сипався на землю вогняний дощ, і я трохи отямився. Загорілася одежа на тітці й братові, я кинувся рятувати їх. Переносив на середину подвір’я, збивав полум’я голими руками, не відчуваючи ні болю, ні жару. Стискав попечені п’ястуки і знову ними махав. Тоді й сталося те диво з див. Повільно спустився додолу місяць і ліг на подвір’ї. На ньому сплелись у смертельній боротьбі брати. Зіскочили з місяця, котрий димів серед двору, як велетенський казан, і покотилися по перетовченій, перепаленій траві. Били і рвали один одного, їх обсипало іскрами, і вони вже палали, як два смолоскипи, але не припиняли боротьби. Крик мій висів, наче крицева нитка, якій уже несила тоншати. І я знову жбурнув головешкою, але цього разу в братів отих шалених. Пролетіла вона в повітрі, креслячи вогняне коло, і впала на лисицю, що звела писок до неба і тужливо вила. Високий синій вогонь злетів угору і затанцював: лисиця згоряла в моїх очах, наче була намальована на папері.  

 

Втікач




 

Здається, він опритомнів. Подивився навколо каламутним поглядом і почав натужно згадувати, де він. Однак голова його була порожня, очі боліли — втікач так нічого і не згадав. Тоді він роззирнувся. Понурі сірі стіни, маленьке заґратоване віконце вгорі… Не розумів, як потрапив сюди і що це навколо нього. Знову спробував згадати: якісь обличчя, писк чи шепіт, вогонь; біля нього сидить півпрозора тінь із надто довгими руками і з обличчям пугача; осінь сипле у вивалене вікно жовте мокре листя — все це жило у глибині мозку, начебто химерно вийняте з цього світу… Вибите вікно пустиці, дощ, який сіється і сіється; він лежить на долівці, шарудить сухе листя, тліє коло нього пригасле вогнище, тупіт коней, що наростає і наростає: за ним, певне, женуться. Мовчазні вершники шалено стьобають коней, їх багато — цілий простір усіяний тими вершниками. Попереду мчать четверо, всі широколиці і з рудим волоссям, а веде їх чорний рукань. У нього не обличчя, а маска пугача, і кричить він розпачливо, як той-таки пугач. «Ще трохи, і вони спіймають мене, — думає втікач. — А я не маю вже сили бігти!» Перед ним лежить вузька, крута дорога, і він натужно по ній іде. В голові в нього запаморочилося, ноги мліють, але він іде і йде, долаючи крутий підйом. З одного боку і з другого простирається поле. Паморозь уже розтала, і все навколо зробилося сіре й вимокле. Де-не-де ростуть порожні колоски, а, ле найбільше на цьому полі бур’яну і трави. В маленьких видолинках, куди не потрапляє сонце, ще світять сиві латки паморозі, а коли він переходить через них, трава під ногами хрумтить. Дорога пішла зовсім круто, і він уже просувається, допомагаючи собі руками. Зупиняється вряди-годи: небо тоді для нього покривається зірками. Він чекає, поки зникнуть ті зірки, інколи сідає на камінь і дивиться в долину. Вже видно й вершників: мріють удалині, наче ляльки. Сидять не на конях, а на пацюках, і втікачеві дивно, що так голосно дуднить під тими пацючими лапами земля. Тоді він знову дереться по крутосхилові. З-під ніг випадає жорства і котиться вниз, зачіпаючи іншу. Босі ноги його кривавляться, але він уже давно не чує болю. Закушує губу й лізе, хапаючись руками за рідкі кущі бур’яну. Обличчя у втікача вкрите потом і брудом. Рот широко розтулений, а очі вибалушені. Коліна теж сочаться сукровицею — лізе він і лізе. Вряди-годи безсило падає на землю і віддихується. Він думає, що на такий крутосхил не виїде жодний вершник, але боїться запізнитися. У грудях у нього грають хрипки, а сонце сіло на карку, наче дитина на батьковій шиї, і ласкаво поганяє його батіжком. Зводить голову: йому вже недовго бігти. Онде вона, мета його — світить білими стінами дім, критий свіжою соломою. Надворі, на свіжо-зеленій траві лежить розкладений сніданок. Біля воріт стоять батьки його, брати, сестра і тітка — всі мовчки дивляться в його бік. Серед двору валяються пилка й сокира, лежать порізані й непорізані колодки, а біля повітки в кілька рядів викладено кринички з жовтих полін. Він уже й зараз відчуває: у дворі пахне молоком, адже дивиться в його бік і біла корова, пахне там свіжозвареним кулешем, тирсою і сосною. Пахне там і хлібом, який лежить покраяний на білій полотнині, — вони всі мали б давно сісти до трапези. Але стоять біля воріт і дивляться, в усіх напружені від чекання обличчя, ніхто з них не усміхнеться, хоч у поглядах їхніх тільки і є, що співчуття. Йому вже несила дертися по крутосхилу, він падає на живіт і повзе. Десь далеко-далеко за його спиною мчить знавісніла погоня, тільки копита цокають, мов дерев’яні закаблуки. Дзвенять жайворонки, а висока жінка на недалекому полі спокійно дов’язує останнього снопа.  

Характерник


 

— Так, я бачив це все, — задумливо сказав характерник. — Волею долі я залишився серед тої колотнечі живий. Пережив тоді таке, що й досі не можу отямитися. Я зрозумів, який то великий бич — гординя людська. Тоді ж… тоді я забивсь у собачу буду, і це врятувало мене від його жахливих стріл. — Чи були то насправді стріли? — запитав возний. — То був вітер. Вітер, котрий миттю вбиває. О, то був справдешній чарівник!.. Я затулив голову руками і не бачив нічого, що робиться там, на подвір’ї. Чув тільки тріскотіння вогшо і страшні покрики людей. Жах сплавив мене у грудку, і я волів заціпеніти тут навіки, ніж визирнути назовні. Врешті я втратив зовсім тяму, а коли опритомнів, було вже тихо. Мені стало спечно в тій буді, і я виповз назовні, Навколо палахкотіла пожежа, здавалося, горіло навіть небо. Я лежав, розтуливши рота, і важко дихав: чавила ядуха, але саме вона привела мене до пам’яті. Звівся на коліна й побачив його. Ходив по подвір’ї, і в нього було таке несамовите обличчя, що мене пробрав ще більший ляк. Він не завважив мене — був заклопотаний, і я проговорив подумки кілька заклинань, відвертаючи його увагу від себе. В руках у нього був заступ, він роззирався, наче шукав зручного місця, а тоді почав копати. Мені світ закрутився в очах, і я ліг. Над головою миготіли червоні кола, іскри сипалися зусебіч, і я трохи відповз, щоб не загорілася на мені одежа. Нарешті я знайшов безпечну місцину і знову зирнув у той бік, де чарівник копав. Був уже по коліна в ямі; я спершу не міг дібрати глузду, що це він робить. ЛежаВі заплющивши очі, і відпочивав. Неподалік я побачив барило і зрадів: там могла бути вода. Я поповз туди. Справді, в барилі було повно іржавої рідини. Занурив обличчя, і, хоч вода була тепла й смердюча, мені полегшало. Але напитися цієї води я не зміг. Я сів, обіпершись об барило, і спробував роздивитися докладніше. Чарівник уже був по пах у ямі, довкола валялись у безладді трупи, яких годі було пізнати. Деякі з них добряче обгоріли. Всі будинки дворища палали яскравим полум’ям. Пожежа охопила, певне, й містечко, бо й там, поза межами замку, буяв вогонь. Поверхня барила була прохолодна, і це приносило полегшу. Обличчя моє швидко висихало. Тоді я знову вмочив голову в іржаву рідину… Мало не виблював, але мені таки полегшало. Чарівник тим часом копав. Земля вилітала з-під його рискаля з такою силою, що пісок падав аж біля мене. Був він по пояс у землі, і мені на мент здалося, що він хоче поховати живцем самого себе. А може, рятується так від навісної задухи, яка все попелить і нищить? Було моторошно дивитися, як він, копав. Кілька разів, правда, зупинявся, але для того, щоб жбурнути в когось грудкою. Жбурляв він в один і той же бік, і я збагнув — йому щось ввижається. Довкола було порожньо, я навіть подумав, що він знавіснів. Уже був по груди в ямі, коли земля перестала вилітати з-під рискаля. На хвилю він зник, і мені на думку спало, що він викопує чи ховає родинні їхні спряти. Я весь напружився і заповз за барило, щоб він випадково не уздрів мене. Але я помилився. Через кілька хвилин (мабуть, перепо: чивав у прохолоді) він вистрибнув із ями, а ще за мить уже ніс туди мертве тіло. То була, здається, стара. Сиве волосся торкалося землі, а голова відкинулася. Чарівник обережно поклав матір долі і знову пішов у глиб двору. Він приніс до ями й братів своїх — того, у других, і малого, котрий поцілив старого Сокольського. Потім він приніс ще одну жінку, якої я раніше не помітив, і так само обережно поклав коло ями. Тільки тепер зрозумів, що він робить. Мені, власне, не було чого тут сидіти, я вже прийшов до тями, а потрапляти під таку хвилю чарівникові на очі було б небезпечно. Я поповз туди, де запримітив ворота, але обійстя було опоясане щільним вогняним кільцем. В цей момент вибухнула вежа, де вони, напевне, ховали порох. Здоровенні, охоплені вогнем колоди підскочили вгору, і я злякано поповз назад. Чарівник уже поклав своїх кревних до могили і подививсь у той бік, де стався вибух. Обличчя в нього було червоне й виморене. Він стояв довго, начебто заціпенівши, а я вже боявся й пальцем кивнути. Потім він узяв рискаль і почав засипати могилу. Рухи в нього були повільні і втомлені, він ледве совав рискалем. Я знову вмокнув обличчя в іржаву воду, бо спека стояла навколо нестерпна. В цю мить він і помітив мене. — Гей, ти! — гукнув, і я здивувався, який лагідний у нього голос. Першим порухом моїм було тікати. Але далеко від нього я не втік би. Тоді я вирішив збрехати — знайомі ми не були. Я пішов, хитаючись, просто на нього. Він уже засипав могилу і стояв, спираючись на рискаль. — Ти хто? — спитав він. — Слуга вашої милості, — сказав я. Довкола нас буяв вогонь. Обличчя в мене швидко просихало, а його було вкрите струпом. — Як тебе звати? — запитав чарівник, все так само лагідно дивлячись на мене. Я вперше побачив його так близько. Вразився з тої дивної сили, що струмувала від усього його єства. І я зрозумів: який нікчемний був я і дурний, коли зважувався на прю з таким чоловіком. Я й справді міг бути тільки його слугою. — Петром мене звати, — прошепотів я. — Ти мені допоможеш, Петре, — наказав він. — Я хочу розшукати хреста. — Хреста? — здивувавсь я. — Авжеж. Негоже покидати могилу просто так. Крім того, — він подививсь кудись угору, де буяла й гоготіла пожежа, — мені треба поховати й ворогів моїх. — Для чого? — вражено видихнув я. — Такий уже звичай. На бойовиську лишаються трупи тільки тоді, коли гинуть обидва війська. Він сказав це рівним, погідним голосом, в якому я не помітив і тіні злості. Я кинув поглядом по дворищі й побачив хреста. Дві збиті одна до одної балки горіли в траві яскравим золотим полум’ям. Я простяг у той бік руку і вказав чарівникові. Він зрозумів мене. Стояв якусь хвилю й мовчки дививсь на той вогонь. — Гаразд, — сказав він. — Чи є в тому барилі вода? — Зовсім трохи, — відказав я. — Нехай залишиться тобі, — мовив він, і я раптом упав під продувом холодного вітру. Вогонь на балках миттю згас. Чарівник підійшов до жевріючого хреста і, схопивши руками, перекинув його на другий бік. Він, певне, попікся, бо почав тулити руки до землі. Дивну силу відчував я у цьому чоловікові. І що найдивніше: мені хотілося, слухатись його. Я побіг до барила і спробував підкотити його до тліючого хреста. Але в мене було стільки сили, тож я знову вмочив лице у воду. Чарівник тим часом обмотав кінець хреста ганчіркою і тяг його до могили. Ми звели хреста разом, і той закурів, поблимуючи золотими жаринами й оповиваючись синім димом. Чарівник знову взявся за рискаль. — Тут є десь другий, — пробурмотів він, і я побачив у травні ще одну півобгорілу лопату. Всадив ручку в барило — дерево засипіло, видаючи з себе нудотну пару. Ми копали ще одну могилу. Зрештою я був до того зобов’язаний: могила копалася для тих, на чий бік я став. Земля була прохолодна, і, покопавши трохи, я пожадно падав на неї, ховаючи обличчя у м’якій вільготі. Чарівник стояв наді мною і чекав. — Воно й справді спекотно, — зморено казав він, — але треба докінчувати… Щоразу не хотілося мені зводитися, відчував, що й моє обличчя вкривалося палючим струпом. Однак я, підстьобнутий тим рівним, дивно лагідним голосом, вставав і знову брався до роботи. — Для них ми вже не знайдемо хреста, — сказав чарівник, кидаючи землю через плече. В цей час хрест на могилі його рідних спалахнув. Загорівся яскравим полум’ям, і ми зупинилися, дивлячись на той високий, мені здалося, святий вогонь. Він не гасив хреста. Зітхнув і ретельніше взявся до роботи. Потім ми зносили всіх, хто лежав поблизу. Поклали в землю старого Сокольського й обох його синів. Лягли туди й слуги, їхні і наші. Прикидали могилу землею. Хрест так само палав. Тоді чарівник став навколішки, я ж уклякнув поруч, і ми почали гарячково шепотіти слова молитви. Молилися ми палко і щиро. І мені здалося, що недаремно я з’єднався в такій от хвилі з цим чоловіком — душа моя очищалась од великої скверни.  

Восени 1592 року барський староста Бухновецький мав розмову з ротмістром своєї роти. На ту нагоду до них завітав возний Кунатовський. Вони сиділи в просторому, обвішаному килимами покої і вели неспішну розмову. Власне, оповідав ротмістр. — Ми знайшли його в пустицї, — сказав він. — Уже ледве дихав, жовніри забоялися туди входити, тоді зайшов усередину я. Ромістр замовк, щоб надати своїм словам більшої переконливості. Обличчя його зробилося поважне й самовдоволене. — То був ризик! — зазначив староста. — Авжеж! — жваво підхопив ротмістр. — Був то немалий ризик. Коли зважити, що наробив він у тому нещасному містечку… — Я оглядав руїни, — сказав возний. — Місто згоріло дощенту. Мешканці покинули його під час пожежі й розбрелися по краю. Я не знайшов там нікого, якщо не числити одного із спільників пана Сокольського. — Заходжу в ту пустицю, — перебив ротмістр, — а він лежить на долівці і щось шепоче. Я не страхополох, — похвалився він, — але мене пробрав жах. Для остороги я огрів його ратищем. Він і пальцем кивнути не встиг, як утратив тяму. Отак ми його й закопали. — Той підданий пана Сокольського розповів мені майже все, — сказав возний. — Я записав його свідчення і можу віддати це до суду. Маю ще одного свідка. — Кого? — Якийсь відлюдник. Жив серед лісу і молився. Він розшукав мене сам… — Гаразд, а як наш? — Його надійно сховано, — сказав ротмістр. — Але до нього годі заходити. Звичайно, з остороги перед тією дивною силою. — О, певне, — згодився староста. — А він справді мав таку силу? — На жаль, так, — сказали возний і ротмістр водночас. — Це дуже небезпечний чоловік, — додав ротмістр. — Добряче нагнав усім страху, — докинув і возний. — Із в’язниці він, певна річ, не вийде, — зауважив ротмістр. — Інакше ми навряд чи втримаємо його. — Треба послати гінця до його королівської милості, — сказав возний. — Цього можна й не робити, — поморщився ротмістр. — Ми поставлені тут для того… — Звісна річ, — сказав староста. — Ви посвідчите як возний, а суд упише цю історію до міських книг.  



Мости в прийдешнє


 

Нині абревіатура НФ не менш поширена, ніж виразний (хоча й далеко не одновимірний) знак нашої доби — НТП. Що владніше заявляє про себе науково-техічний прогрес, то популярнішою, розмаїтнішою, етично дійовішою стає наукова фантастика. Вже не один рік звично повторюємо: НФ — термінологія, НФ-мислення, НФ — бачення світу. Однак сьогодні, як і раніше, існують щонайрізноманітніші погляди на уподобаний багатьма, надто ж молодими читачами жанр. Свого часу, готуючи для журналу «Київ» «круглий стіл» про шляхи та роздоріжжя сучасної української фантастики, я опитав не одного прозаїка, поета, критика. Ось деякі їхні судження. М. Вінграновський відповів недвозначно: «Не люблю фантастики, як не люблю неправди. Містерій вистачає і в реальній дійсності». Г. Сивокінь зізнався: «Науково-фантастичних творів не читаю». Ю. Сердюк завважив: «Фантастика не дає спати розуму. А інколи — й душі». Схожої точки зору дотримується В. Дрозд: «Ставлюся до фантастики якнайприхильніше. У творах цього жанру мають порушуватися складні морально-етичні проблеми, глибоко досліджуватися психологія людини». В. Лучук висловив тверде переконання: «Справжня фантастика є, вона буде, вона мусить існувати». Докладнішими міркуваннями поділився В. Кашин: «Нині вже ні в кого не викликає сумніву те, що науково-фантастичні твори належать до великої літератури й при розгляді не потребують ніяких знижок на специфіку, предмет зображення чи проблематику. Фантастика, як і будь-який інший жанр, досліджує світ і людину в ньому, але, ясна річ, досліджує по-своєму. Ця особливість полягає в своєрідності кута зору на буття». Відомо, що Жюль Верн називав свої романи «науковими», а Герберт Уеллс — «фантастичними». Уперше ці терміни поєднав у сталу словосполуку 1914 року відомий російський письменник Я. Перельман — саме тоді з’явився один із його творів, який мав несподіване жанрове означення «науково-фантастичне оповідання». Ніхто на початку двадцятого століття й гадки не мав, що ця незвична дефініція невдовзі пошириться і, втративши авторство, новизну, стане загальноприйнятою, ба навіть тривіальною. На Україні здавна розвивалася казкова фантастика, а після Великого Жовтня — і власне наукова. 1923 року з’явилося «Фантастичне оповідання». І. Сенченка, яке вважається першим у нашій прозі твором про далеке майбутнє — добу «Великих Комун». Прийдешнє завжди і заворожувало людину, і окрилювало її думи та почуття, і давало віру в краще життя, в торжество правди, добра, гуманності. Від покоління до покоління передач валася незнищенна духовна естафета: якщо не ми, то наші діти, якщо не діти, то бодай внуки чи правнуки, одне слово, спадком ємці, продовжувачі роду й народу, подолають зло, кривду, несправедливість, випростаються на повен зріст — стануть творцями долі, повелителями простору й часу. Ще 1906 року побачила світ стаття Лесі Українки «Утопія в белетристиці», де є такі пророчі слова: «… Фантазія людська ткала візерунки бажаної прийдешності або вимареного, фантастичного минулого, зливаючи їх обох не раз в одну нероздільну фантасмагорію. Цікаво, що ці примітивні «утопії», раз укоренившись у людських головах, ніколи вже не зникали без сліду, тільки перетворювались, «модернізувались», а все-таки щось лишалось від них аж до самих новітніх наших часів — видно, людськості найтяжче забути свої мрії, либонь, тяжче, ніж свою реальну історію… Справді, хіба ж не вживаємо ми таких виразів, як, наприклад, «соціалістичний рай»? І не чудно нам, що слова й розуміння, такі далекі межи собою на просторах віків, єднаються раптом в одно речення без жодних переходів, так, наче між прадавньою легендою про рай і новітньою теорією соціалізму єсть якийсь кревний зв’язок». Що складнішою, суворішою й трагічнішою ставала дійсність, то барвистіше, яскравіше вимальовувалися в творах «візерунки бажаної прийдешності». Чесне передбачення майбутнього, прозирання в нього на основі глибокого аналізу суспільних відносин, розвитку науки й техніки, аж ніяк не заохочувалися. Тоталітарна вимога лише «оспівувати», «возвеличувати» накладала вузькі жорсткі шори на жанр, сковувала його великі потенційні можливості, призводила до появи рожевих утопій, малоймовірних або зовсім неймовірних мрій та вимрійок, які офіційно здебільшого виливалися в частівки, а неофіційно — в народні плачі, голосіння. Тим-то лише окремі твори тридцятих років, зокрема романи та повісті Ю. Смолича, В. Владка, М. Трублаїні, Ю. Яновського, витримали випробування історією, ввійшли до золотого фонду радянської прози. Протягом останнього часу українська фантастика поповнилася новими іменами, розсунула проблемно-тематичні обрії. Оновилися жанрові структури, збагатилася стильова палітра. Та все ж… Та все ж заспокоюватися рано. Ще й досі з’являються твори, де майбутнє змальовується як царство гармонії, едем, ідилія, світ, який неначеб виникне сам собою й розвиватиметься за якісно іншими, відмітними від нинішніх, законами, постулатами, алгоритмами. Що ж, і таке, по суті, романтичне, абстраговане від конкретики, нерідко казково наївне моделювання прийдешнього має право на існування. Але, очевидно, воно не повинно бути єдиним. Конче потрібні й інші погляди на будучину, паралельне «окреслення» різних імовірних шляхів розвитку земної цивілізації, плюралістичне, багатоваріантне «прочитання» як минулого, нинішнього, так і завтрашнього й позавтрашнього буття. Свідчення цього — повісті, що ввійшли до збірника. Тематичний діапазон творів доволі широкий — від занурення в щоденні часто-густо прозаїчні клопоти вчених («Монолог над безоднею» В. Савченка, «Дисертація» В. Тарнавського) до спроб специфічними зображальними засобами розкрити зв’язок епох («Три грані часу» А. Дімарова), від прозирання в сиву давнину («Місячний біль» В. Шевчука) до роздумів над філософськими, морально-етичними проблемами, орієнтованими в ближче чи дальше майбутнє («Щось негаразд…» В. Положія, «Рапана старого Петера» О. Тесленка). Воднораз у повістях багато спільного, суголосного. Чи не найглибше їх споріднюють то прямі, то опосередковані пошуки відповідей на одвічні, кардинальні запитання: «Навіщо живе людина? За якими законами розвивається світ? Що чекає його в прийдешньому?» Істотно й те, що автори, послуговуючись різними (органічними для кожного зокрема) сюжетними, композиційними та стильовими прийомами, обстоюють і розвивають аналітичне начало фантастики, тяжіють до одного епіцентра — об’єктивного, тверезого, нерідко суворо реалістичного дослідження суспільної та морально-етичної сфер. У повістях немає ні романтичного захоплення можливостями людини, ні замилування науково-технічним прогресом. І відшумілі епохи (повісті А. Дімарова, В. Шевчука), і впізнавані недавні роки (твори В. Савченка, В. Тарнавського), і недалеке, сказати б, відчутне на дотик прийдешнє («Щось негаразд…», «Рапана старого Петера») постають з усіма їхніми складнощами, суперечностями, тривогами, болями. Таке зміщення акцентів — з бажаного, ідилічного на ймовірне, реальне, а подеколи драматичне чи й трагічне — видається і симптоматичним, принципово важливим, і перспективним. Ще одна характерна прикмета повістей — посилена увага до внутрішнього світу героїв, цілеспрямоване (інша річ — більш чи менш вдале) використання засобів як традиційного, так і новітнього психологічного письма. Вміщені в збірнику твори також дають підставу вести мову про визрівання нової концепції часошшну, нового розуміння взаємов’язку епох. Так, із повістей В. Положія і О. Тесленка випливає, що найближче майбутнє — кінець нинішнього й початок наступного тисячоліття — буде великою мірою схожим на сучасну дійсність, що відбувається плавніший, повільніший, ніж нам уявлялося раніше, перехід сьогодення в майбуття. Звичайно, світ зміниться, але не так кардинально, як нам хотілося б. На жаль, ще тривалий час існуватиме загроза знищення життя на планеті («Рапана старого Петера»), неоднозначний, а можливо, й деструктивний, руйнівний вплив прогресу на людську психіку, мораль («Щось негаразд…»). Воднораз знову ж таки повільніше, ніж нам донедавна думалося, відмирає минуле — те минуле, яке ми не воліємо брати з собою в майбуття (тривожними роздумами про одвічні, неподолані пережитки, забобони, моральні догми перейняті повісті А. Дімарова та В. Шевчука). Існує й інша спадщина давнини — неоціненна скарбниця знань, культури, пам’яті. Вселюдські надбання — основа основ цивілізації — певна річ, і завтра відлунюватимуться в наших вчинках, думках, почуттях. Таким чином прийдешнє, особливо близьке, формуватиметься за алгоритмами не лише сьогодення, а й минувшини. Це означає, що назавжди залишаться мости з прадавніх епох через нинішнє в майбуття, що воно набуватиме цілісності, завершеності в діалектичних протиборствах, двобої добра і зла, правди і кривди й сумнівно, чи перетвориться коли-небудь у застиглий, законсервований рай. Тим більше, як застерігає повість «Монолог над безоднею» В. Савченка, втручання в біологічну еволюцію гомо сапієнса може призвести до непередбачуваних наслідків. Та й внутрішній світ людини багатошаровий, неодновимірний, мінливий, далекий од бажаної гармонійності, омріяної довершеності (саме на цьому акцентує В. Тарнавський у своєрідній феєрії «Дисертація). Твори збірника приваблюють виваженим, проблемним розглядом явищ і процесів, спонукають до розважливого діалектичного мислення, закликають відмовитися від прямолінійних присудів та оцінок. Запропоновані молодому читачеві повісті, виразно відбиваючи синтетичну природу багатоликого жанру, з більшою чи меншою повнотою репрезентують його головні, визначальні відгалуження. Традиційне пригодницьке забарвлення має повість А. Дімарова «Три грані часу», яка належить до так званої релятивістської фантастики. Основа основ цього різновиду — цілковитий вимисел, суцільна умовність, найрізноманітніші припущення, що сягають у царину малоймовірного чи й неймовірного (ще одне свідчення синтетичності жанру — детальне, здебільшого в реалістичному ключі змалювання життєвих обставин, поведінки героїв). Автор, не дошукуючись мотивацій, аргументів, просто припускає, що був контакт цивілізацій, і, подаючи цю гіпотезу як доконечний факт, яскраво, захоплююче розповідає про подальші події. Це доводиться сприймати як даність, специфіку, іманентний закон релятивістского різновиду фантастики. Твір побудовано за формулою «припустімо, що…», «уявімо, що…». Перехід од реального до фантастичного, від можливого до неможливого, від імовірного до неймовірного стрімкий, неначеб сам собою зрозумілий, принаймні такий, який не потребує суто наукових тлумачень. До того ж А. Дімаров і не прагне переконати читачів, чи взагалі могло бути саме так. Його цікавить інше: як діятимуть, почуватимуться герої, які цінності, ідеали обстоюватимуть в екстремальних ситуаціях. Релятивістська фантастика близька до казкової, умовно-поетичної. І там, і там на передньому плані — гра розкутої уяви, невтримне вигадування, продукування ідей, які з огляду на здоровий глузд нерідко видаються «божевільними». Так, у повісті В. Шевчука «Місячний біль» немає жодної спроби пояснити здатності головного героя спопеляти поглядом людей, усе суще. Є інше — вміле використання казкових прийомів для пошуків у далекій минувшині (дія відбувається наприкінці шістнадцятого століття) першопочатків проблем, які хвилюють нас і нині, для окреслення різних моделей поведінки людини перед загрозою не тільки власної смерті, ай небуття роду та народу. У повісті органічно поєднується фантасмагорія з історичною конкретикою, «чудо» («Є тільки одне в цьому світі, чому варто поклонятися. Чудо!» — переконаний Бонтиволья) — з повсякденними клопотами про шматок хліба, жорсткими, аж до болючого натуралізму, описами поневірянь, духовних страждань героїв. І Бонтиволья, і родини Станьків та Сокольських, і характерник постають перед вибором: якими — чорними чи світлими — літерами запишуть їхні діяння в книгу буття. Головний герой твору доходить висновку: «Людина повинна мати обмеження своєї сили, інакше вона зазнаватиме нещасть… Людині не треба виходити, поза межі себе…» Притчеве начало, яке домінує в повісті, злютовує в єдине ціле карколомні сюжетні повороти, строго історичні реалії, філософські роздуми, марева, сновидіння… «Місячний біль» засвідчує: для фантастики немає значення напрям руху в часі — чи то в майбутнє, чи в минуле. Важать не засоби, прийоми (умовні, казкові, парадоксальні, ірреальні), а мета, надзавдання-дослідження одвічних, від шумерів і еллінів, духовних, моральних цінностей, їхня проекція на сучасність (це саме стосується й твору А. Дімарова). Оскільки раніше безапеляційно віддавалася перевага прийдешньому, а сучасне, надто ж минуле розглядалися лише як етапи, сходинки до сонячної далечини, оскільки вважалося, що головне — попереду, сенс існування — там, за обрієм, у невловних часових координатах, то, на мій погляд, особливо актуального звучання набувають повісті «Монолог над безоднею» В. Савченка та «Дисертація» В. Тарнавського. Чому? А тому, Що в них зроблено спробу неначеб уповільнити часоплин, «розчленувати» його на складові — минуле, сучасне, майбутнє, — і з’ясувати, яке ж міспе займає, яку роль відіграє в нестримній лавині років наше швидкоплинне сьогодення. «Монолог над безоднею», гадається, приверне читацьку увагу і намаганням поєднати конкретні наукові проблеми із загальнолюдськими, і неоднозначними філософськими міркуваннями про таємниці живої матерії, еліксир молодості, біологічні основи довгожительства, і відомостями про здобутки генетики тощо. Та, як на мене, І в умовно-фантастичних, і в суто реалістичних епізодах повісті закодовано глибшу ідею: гомо сапїєнс — не володар, перетворювач природи, а її органічна частка. Трагічний фінал «Монолога над безоднею» наводить на роздуми про те, що створювана ноосфера — царство розуму й духу людського — залежить і від ступеня розвою біосфери, і від конкретних діянь представників поки що роз’єднаної земної цивілізації. В. Савченко послідовно розвиває, активно обстоює поширений, здавна культивований різновид власне наукової чи й строго наукової фантастики. Що ж стоїть за цим означенням? По-перше, автор (ясна річ, висуваючи певні фантастичні ідеї, припущення) дотримується вироблених природознавством фундаментальних уявлень про світ. По-друге, вибудовує власні гіпотези на конкретному матеріалі, послуговується даними біології, генетики, медицини тощо. По-третє, як учений, кандидат хімічних наук, вільно орієнтується не лише в своїх дисциплінах, а й у суміжних галузях знань, пропонує своєрідні пояснення деяких загадкових явищ природи, ба навіть інколи робить самостійні наукові відкриття. Відкриття «на кінчику пера», в даному разі пера, яке «мережило» по суті фантастичний твір. Таким чином фантастичні й наукові аспекти повісті взаємодоповнюються, принаймні не дисонують. Важливо й те, що автор розкриває як труднощі, так і романтику пошуків, особливості власне наукового мислення, змальовує постаті героїв, які, розв’язуючи насущні проблеми, займаючись конкретними дослідженнями, сміливо експериментують, зазирають у невідоме, непізнане й оригінально його трактують. Повість завершується символічними поетичними рядками: «Із трепетом іду в тернову ніч — вчуваю поклик». Вони суголосні лейтмотиву «Дисертації». В. Тарнавського. Автор, скориставшись широкими жанровими можливостями феєрії, зосередив увагу на з’ясуванні сутності писаних і неписаних законів добра, справедливості, гуманності. Напередодні Нового року, коли, за народними повір’ями, трапляються несподівані дива, головний герой твору Хома Водянистий побачив у телефонній будці напІвроздягнену, задубілу від холоду дівчину — давно омріяну, а тієї миті неначеб матеріалізовану, одухотворену мету. Водянистий ураз забув про дисертацію, далекосяжні плани — запросив незнайомку до себе… В. Тарнавський, змалювавши минуле й сучасне героїв, сформулював аж ніяк не риторичне запитання: «А як вони житимуть далі?» Незнайомка зникла так само зненацька, як і з’явилася (типовий прийом жанру), але Хома Водянистий, утративши несподівану підтримку, все одно намагається по-селянськи твердо торувати шлях до обраної мети — захисту дисертації, силкується переконати себе: «Головне — холоднокровність», і на хвильку заспокоюється. Та несподівано бачить молоденьку тополю, яка тягнеться до сонця, впізнає в ній нічну незнайомку. Прозорий, звичний символ. В. Тарнавський, імовірно, вдався до нього, аби підкреслити: духовні, моральні цінності неоднозначні, вони в кожному конкретному випадкові піддаються сумнівам, перевіряв ються на справжність учинками героїв… Умовно-фантастичне, радше казкове, начало повісті приглушене. Воно відіграє допоміжня роль, використовується як «пуском вий механізм» сюжету, ліричне обрамлення в суті своїй реалістичних сцен. Повісті В. Положія та О. Тесленка — своєрідні маленькі антиутопії, багато в чому споріднені з так званою фантастикою «близького прицілу». Автори, прозираючи в недалеке майбутнє, акцентують увагу на його глибинних зв’язках із сьогоденням, застерігають, од непродуманих експериментів, послуговуються специфічними жанровими прийомами для змалювання героїв у несподіваних обставинах. Прозаїків споріднює тяжіння до логічно виваженої, стриманої, почасти й сухуватої оповіді. Вони приділяють велику увагу стрімкому розвитку сюжету, концентрації дії, інформаційній місткості слова. Кожна фраза вмотивована, так чи так працює на розгортання фабули, характеристику персонажів. У повістях немає розлогих описів, щедрих пейзажних мазків, барвистих метафор та епітетів. Домінують умовиводи, факти, точні деталі. Лише зрідка чорно-біла графіка немовби зігрівається пастельним ліричним відступом: «Сезар зручніше вмостився в човні і поклав рушницю на коліна. Хоч би що з ним було, хоч би що трапилося, оце дзеркальне озерце з зеленкуватою водою, почорнілий дерев’яний човен з облущеною на бортах смолою, навіки пропахлий вологою і рибою, оця прохолода в очеретах і сонячне плесо попереду… — все це ніби відсунуло кудись кошмари й галюцинації…» Наведений приклад із повісті «Щось негаразд…» — лише виняток, який потверджує спільне для обох авторів правило: ніяких оздоб, максимальна ощадливість у доборі зображальних засобів. А от А. Дімаров, В. Тарнавський та В. Шевчук змальовують ситуації, вчинки героїв розкутіше, часто послуговуються прийомами психологічної прози, не цураються традиційної барвистості, вибагливих тропів. Усі напрями сучасної фантастики, представлені в збірнику, рівноправні, суверенні. Вони не виключають, а взаємодоповнюють, взаємозбагачують один одного. Скажімо, казкові, феєричні твори пробуджують уяву, відкривають невідоме у вже знаному, вияскравлюють грані життя, які з тих чи тих причин висвітлювалися побіжно, недостатньо. При цьому реальний розвиток науки й техніки далеко не завжди береться до уваги. Більше того, нерідко свідомо ігноруються основоположні принципи буття, перекреслюються, відкидаються чи замовчуються константи, на яких тримається матеріальний світ. Приміром, деякі автори можуть заввиграшки пересунути з орбіти на орбіту планету, коли вона заважає польоту героїв, не вдаючись до будь-якого мотивування, розповідати про гіперпростір тощо. Певна річ, фантастика все може, їй усе підвладне. До того ж вважається аксіомою, що популярний жанр не зобов’язаний і не повинен підмінювати прогностику, футурологію. Справді, автоматичне перенесення, лінійна екстраполяція в близьке, а надто ж у далеке майбутнє нинішніх, здавалося б, найперспективніших тенденцій украй рідко дають бажані наслідки, ведуть до істини. З другого боку, не можна не враховувати, що існує глибинний зв’язок часів, що прийдешнє визріває в сьогоденні. Так, герой одного оповідання після довгої космічної одіссеї повертається до рідних джерел, у святу країну дитинства. І що ж? Не можна допевнитися, куди — в місто чи село — він потрапляє, чим опікується мати. Складається враження, що всі вивчають Всесвіт, розмірковують лише про таємниці простору й часу. Герой неначебто простує стеном, але годі довідатися, чи ще сіють жито-пшеницю, чи на полі відразу виростають запахущі буханці. Автор зі знанням справи змальовує, як персонажі п’ють молоко, але змальовує так, що не здогадаєшся, де його беруть, — може, доять корову, а може, просто натискають, кнопку спеціального автомата. Герой не живе, а ніби існує в соціальному вакуумі, в якомусь абстрактному середовищі, де немає часових координат, історії, пам’яті, традицій, віковічного незнищенного древа народу… Таким обтічним, не закоріненим у конкретику буття оповідям із «середньоарифметичними» героями протистоять фактично всі повісті збірника. Вони насичені або вірогідними, достеменними, або ж гіпотетично можливими, ймовірними реаліями, прикметами, наснажені не умовним, «універсальним», а дійовим гуманістичним пафосом. Донедавна активно пропагувалася космізація діяльності й мислення гомо сапієнса. Ставилося воістину благородне завдання: оспівати людину майбутнього, сина планети, представника чи не унікальної цивілізації. Однак при цьому випускалася з поля зору складна діалектика земного й космічного, загального й одиничного, інтернаціонального й національного. На авансцену знову ж таки виходив абстрактний, рафінований, відірваний од сущого, неначеб стерильний герой з умовним ім’ям — символом стандартизованої міжзоряної спільності. І духовний світ, і мислення, і почуття такого персонажа-манекена були усезагальні, точніше глобально усереднені, ілюзорні, позбавлені неминущих цінностей. Повісті А. Дімарова, В. Положія, В. Шевчука знову й знову нагадують: поневажання, уніфікація народних начал, забуття корінних закономірностей суспільного розвитку, історичних уроків неминуче принесуть гіркі плоди. Справді-бо, як наголосив Б. Олійник, повертаємося чи то в минуле, чи то з інших планет до отчих порогів.  

Щоб собі збагнути:
Хто ми? Звідки виростаєм,
на чиєму грунті;
Щоб не вистрибом курайним
Залетіть в майбутнє.

 

Фантастика навчає нас мислити по-новому, за вищими законами, досконалішими алгоритмами. Та чи завжди навчає вона почувати інакше, ніж учора, сприяє моральному прогресу, утверджує етику майбутнього? На жаль, важко пригадати твори останнього часу, в яких, скажімо, поетизувалася б праця. Зорельоти, казкові міста, навіть штучні планети з рукотворним кліматом з’являються неначе за помахом чарівної палички, молочні ріки в кисільних берегах подаються як даність, щось саме собою зрозуміле. Зате ще нерідко герої завчено хапаються за «бластери», аби з допомогою фантастичної смертоносної зброї розв’язати конфлікти, навести лад у чужих володіннях, утвердити гармонію, добро й милосердя на далеких планетах. Концептуальна невиваженість багатьох утопій особливо відчутна нині, коли широкий загал знайомиться з раніше замовчуваним важливим напрямом фантастики — антиутопіями. Твори Є. Замятіна, Хакслі, Оруелла не заколисують, а розбурхують душу, спонукають замислитися над вічними проблемами, колізіями, протиборствами добра і зла, правди і кривди, людяності і людиноненависництва, які спрадавна хвилювали людину і які неминуче поставатимуть перед нею не лише. в. близькій, а й далекій будучині. Реалістичний погляд на минуле й сучасне цілком закономірно вносить істотні корективи і в уявлення про третій вимір — прийдешнє. Відмирають рожеві ілюзії, зникають забаганки, відходить у небуття волюнтаристська маніпуляція священним зв’язком часів. Фантастика як специфічний інструмент пізнання реальних і гаданих, уявних світів, найчутливіший камертон, генератор новітніх ідей нині глибинно оновлюється, ламає усталені жанрові рамки, намагається заново, прискіпливіше, тверезіше, об’єктивніше, прочитати чи перечитай; і написані, і ще не написані історією сторінки великої книги буття, в якій сусідують, нерозривно переплівшись, минуле, сучасне й майбутнє. Свого часу Брехт наголосив: «Треба визнати за письменником право користуватися засобами, які йому потрібні, щоб оволодіти дійсністю». Саме під таким кутом зору й слід сприймати вміщені в збірнику твори. Думається, що вони, відбуваючи типологічну єдність і воднораз проблемно-тематичне, стильове багатоголосся сучасної української фантастики, запам’ятаються молодим читачам.  



МИКОЛА СЛАВИНСЬКИЙ, заступник голови Комісії СПУ з пригодницької та науково-фантастичної літератури.  

Про авторів

 

ДІМАРОВ Анатолій народився 1922 року в місті Миргороді Полтавської області. Закінчив Львівський педінститут. Працював головним редактором видавництва «Радянський письменник». Нині на творчій роботі. Автор книжок «Син капітана», «Постріли Уляни Кащук», «І будуть люди», «Біль і гнів», «Містечкові історії» та ін. Лауреат Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка.  



ПОЛОЖІЙ Віктор народився 1949 року на Сумщині.. Закінчив Київський державний університет. Кандидат філологічних наук. Працював в Інституті літератури АН УРСР. Нині — головний редактор кіностудії імені Довженка. Автор книжок «Попіл на рани», «Човен у тумані», «Сонячний вітер» та ін. Лауреат премій імені Павла Усенка та імені Горького.  

САВЧЕНКО Віктор народився 1938 року в місті Вознесенську Миколаївської області. Закінчив Дніпропетровський металургійний інститут. Кандидат хімічних наук. Нині — на творчій роботі. Автор книжок «Тривожний крик папуги», «Консульська вежа», «Ночівля в карбоні» та «Тільки мить».  

ТАРНАВСЬКИЙ Валентин народився 1951 року в місті Сторожинці на Буковині. Закінчив Київський державний університет. Працював журналістом, нині — на видавничій роботі. Автор книжок «Міські мотиви», «Цвет папоротника», повісті «Нуль» та багатьох оповідань.  

ТЕСЛЕНКО Олександр народився 1949 року в місті Донецьку. Закінчив Київський медінститут. Працював лікарем. Нині на творчій роботі. Автор книжок «Дозвольте народитися», «Корида», «Кут паралельності», «Кам’яне яйце» та ін.  

ШЕВЧУК Валерій народився 1939 року в місті Житомирі. Закінчив Київський державний університет. Нині — на творчій роботі. Автор книжок «Серед тижня», «Набережна, 12», «Вечір святої осені», «Крик півня на світанку», «Дім на горі», «На полі смиренному», «Три листки за вікном» та ін. Лауреат Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка.  

 

 ЮНИЙ ДРУЖЕ!  



Незмінний успіх у читача має пригодницька література, науково-художня фантастика. Природно, що книги цих жанрів виходять у молодіжному видавництві регулярно, у цікавому художньому оформленні, масовими тиражами. Починаючи з 1979 року, до них додався щорічний збірник «ППФ» (Пригоди, подорожі, фантастика), який пропонує. читачам твори вітчизняних та зарубіжних авторів. Вміщувані в ньому різнотемні повісті, оповідання, нариси об’єднані провідною тенденцією творчості сучасних письменників — осмисленням людини як частини природи й світу, її призначення у сьогоднішньому дні й майбутньому. Час, що минув після виходу першого збірника «ППФ», переконливо засвідчив, що «Молодівський» щорічник став не тільки і не стільки своєрідною відповіддю видавництва на посилений Інтерес читачів до пригодницької та фантастичної літератури. Його поява значною мірою активізувала громадську увагу до творів цього жанру, творчо згуртувала літераторів, особливо молодих, допомогла їхньому мистецькому становленню. Саме пройшовши школу щорічника, видали згодом свої перші книги фантасти О. Тесленко, В. Заєць, Ю. Константинов, Ю. Пригорницький. Їхні твори разом з виданням жанрової класики, що вийшли або виходять у «Молоді», збагачують художню палітру видавництва, повніше задовольняють читацькі запити. Щороку серед авторів видавництва з’являються нові імена. У 1987 році до початківців науково-фантастичного жанру додалося ще одне — Людмила Козинець, яка дебютувала книгою «Передай другому». Зараз у «Молоді» готується друга книга молодої київської письменниці (К.: Молодь, 1990) «Розірваний ланцюг». До цієї збірки увійшли різножанрові оповідання. Тут і традиційна «сайнс-фикшн», і пригодницька фантастика, і філософська притча з елементами сатири, І романтична казка. Тематика оповідань актуальна, наближена до проблем нашого часу. Їхнім героям доводиться займатися і справами суто земними: спасати отруєну промисловими відходами землю, знешкоджувати торпеду, яка не розірвалася… Творам молодої авторки притаманні особлива напруженість і динамізм сюжету, яскравий, підкреслено піднесений стиль викладу, м’який гумор.  

ЗМІСТ

 

Анатолій Дімаров ТРИ ГРАНІ ЧАСУ Віктор Положій ЩОСЬ НЕГАРАЗД Віктор Савченко МОНОЛОГ НАД БЕЗОДНЕЮ Валентин Тарнавський ДИСЕРТАЦІЯ Олександр Тесленко РАПАНА СТАРОГО ПЕТЕРА Валерій Шевчук МІСЯЧНИЙ БІЛЬ Микола Славинський МОСТИ В ПРИЙДЕШНЄ Післямова  Про авторів  



notes

Примітки


1


З В. Сіренка.

2


З М. Чхана.

3


З М. Волошина.

4


З М. Волошина.

5


«Життя — це мить». Юсуф-ас-Себаї (араб.).

6


З Е. Дікінсон (пер. з англ. О. Жомнір).

7


З О. Завгороднього.

8


З. О. Завгороднього.

9


Городняприбудова біля фортечної стіни.

10



Оболонашибка.

11



Походнісмолоскипи.
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка