Сучасна фантастична повість



Сторінка19/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.31 Mb.
ТипСборник
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

Місячний біль

 

Втікач побачив місяць так раптово, що аж здригнувся. Стояв просто перед його обличчям: лилося мертве проміння, обливало землю холодним сяйвом, і йому аж віддих забило. Там, на місяці, уздрів він двох братів. Каїн підняв брата на вила і той стікав кров’ю. Холодною місячною кров’ю, яка тече вже не одну тисячу років. Втікач побачив і Авелеве обличчя: маска страждання, яке триває теж не одну тисячу років. Зрештою Авель не просив у брата порятунку, він тільки страждав. Каїн теж страждав, і з нього теж витікала кров. Тільки тепер утікач помітив, що Авель схопив рукою брата за горло. З горла лилася кров, і це теж тривало тисячу років. Він знову почув далекий стукіт копит. Зір його напружився: у глибокому тумані мчав кінний загін. Роздували ніздрі коні, хрипіли, а вершники немилосердно стьобали їх нагаями і пороли боки острогами. Коні і вершники були закутані в плащі з туману, волохаті й хиткі, наче кущі й дерева. Попереду мчав, здійнявши руки і махаючи ними, як крилами, Бонтиволья. Наче промінь світла вдарив у нього: чітко засвітивсяг хижий, гачкуватий ніс чи дзьоб. Дикий крик вирвався з сотень горлянок. Кінські копита гучно били в землю, і вона стогнала від глухого болю. Дерева хитали вслід вершникам кронами — були теж занепокоєні і схвильовані. Втікач провів рукою по обличчі. Відчув, що воно зовсім мокре, а там, де билося серце, тліло непригасле вогнище болю.  



 

Мати


 

— Тобі не можна було відбиватися від дому, — сказала тітка. — Коли б ти був удома, вони не посміли б напасти на Остапа. — Він хворів останнім часом. Коли з’являвся місяць, його водило по двору. Вони, певне, й підстерегли його в такий мент… — В голосі матері звучав біль. Я сидів серед порожнього покою, де лежав нещодавно в труні брат. На підлозі ще було накидано квітів, ще стояв посеред покою стіл і пахло глицею та воском. — Про те, що він ходив ночами, ніхто не знав, — сказала тітка. — Ми пильно це приховували. — Неважко було й підстерегти, — зітхнула мати. — А обороняти його ми не могли. — Я їм віддячив, — сказав я, дивлячись собі під ноги. — Я, мамо, не попустив це на так. Дем’яна і Данила вже нема… Глуха тиша зависла в покої. Здавалося, вони вийшли геть, залишивши мене самого. Я звів очі. На мене дивилися дві схожі одна на одну жінки, і погляди їхні світилися також однаково. — Твій батько теж хотів віддати їм належне, — сказала тітка. — Йому не пощастило… В матері заблищали на очах сльози. Захиталася сумовито, а вуста її затремтіли. — Казав, що його кличе ночами твоя сестра. Що вона волає про помсту… — Вони кликали й мене, — сказав я глухо, вже не дивлячись на них. — Весь час бачу їх коло якоїсь хати. Гальшка несе воду, а батько сидить на ґанку. Гальшка несе воду і все оглядається… Глуха тиша знову покрила мої слова, ми наче задерев’яніли — тінь Остапа перейшла через покій. — Що сталося там, на майдані? — спитала мати. Я не міг дивитися їм у вічі. Не міг розказати про все просто й зрозуміло: забагато для цього треба було б слів. Про Вітторіо і Бонтиволью, про своє прокляття; тиха туга оповила мене тут, у сумному цьому покої, повному напівзів’ялих квітів, де так гостро пахне глицею і воском. Остапова тінь зупинилася серед кімнати — повернувся до мене блідий, майже прозорий. — Про це так багато говорять! — сказала тітка. — Звідки це в тебе? — спитала мати. — Не знаю, мамо, — видихнув я. — Чи не запродав ти душі? — Ні, мамо, — крутнув я головою. — Між нами вже багато крові, — сказала мати. — Чи так воно й далі йтиме? Поки не ляжемо всі? — Мені тяжко, мамо! — сказав я майже пошепки. — Душа моя болить, і я боюся, що не зможу стати вашим захисником. Мені треба молитися, мамо… Мати кивнула. Я дивився в її чисті, хоч уже старечі очі. Ми, здається, розуміли одне одного. — Ти не можеш молитися вдома? Я похитав легенько головою. — Варто найняти більше людей для оборони, — сказав нарешті я. — Нам треба вберегти Івана. — Вбережу себе сам, — звів голову малий. Я всміхнувся, дивна печаль пойняла мене. — А ти? — спитала мати. — Ти не боїшся? Я похитав головою. — Ти так змінився, — сказала тітка. — Я, побачивши тебе, злякалася… Тобі треба стерегтися також. Я дивився на них з любов’ю. Дивна печаль огорнула мене. — Гадаю, що їм нагнано вже страху, — сказав, підроблюючись під діловий тон. — І все-таки найняти сторожу треба не гаючись… Не гаючись! — повторив я, відчуваючи, як накочуються на серце сині хвилі смутку. Мати дивилася на мене, і я не міг витримати того погляду. Але не міг і пояснити чи, радше, розказати їм усього; забагато треба було для нього часу. Остапова тінь знову рушила через покій, цього разу попрямувавши до дверей. Спинилась у дверях і ще раз озирнулася. — Найрозумніше було б помиритися, — сказала мати, опустивши погляд. Вуста її тремтіли. — З їхнього боку лягло менше, ніж з нашого, я ладна простити їм. Бо коли так триватиме далі… Це лякало й мене. Дивився на прив’ялі квіти на підлозі, одна з них була розтоптана важким чоботом. Розплющене пелюстя, майже Приклеєне до долівки; розчавлене, аж на волокна розклалося, стебло. — Все дуже далеко зайшло, — сказала тітка. — Тепер уже цього не спинити… Волає кров… Малий устав, і тонкі ніздрі його затріпотіли. Він думав свою думку, але не висловив її вголос. Я зрозумів його: кривда була на нашому боці. Мати плакала. Великі градасті сльози текли по її нерухомому, закам’янілому лиці. Я знову подивився в її чисті старечі очі. — Вдій щось, синку, вдій! — попросила вона жалібно. — Це волає кров, — наче про себе повторила тітка. — Тепер уже хтозна, чи її спиниш. — Я воліла б, — сказала мати, втираючи очі, — щоб ти знову відійшов од нас, надто багато зробив ти їм лиха. Повернися до Влох, а коли все затихне, ми дамо тобі знати. Болить мені за тебе серце, сину. — Я спробую з ними помиритися, — сказав я, все ще розглядаючи розчавлену квітку, глина біля тої квітки була вогка. — Кров, пролита за честь роду, не марна, — сказала твердо тітка. — Але проти них не встоїмо. — Хочеш піти туди сам? — спитала мати, пильно мене розглядаючи. Через кімнату знову перейшла Остапова тінь. Стала біля розплющеної квітки, схилилася й торкнула її пучкою. Я сидів закоцюбнувши. Запах глиці й воску ставав нестерпний. Печаль гуляла по мені, як вітер. Текла крізь очі і заповнювала цілу кімнату. Там, за вікном, висіла гілка, густо обсипана вишнями. Червоні ягоди горіли на ясному тлі неба, і мені аж очі боліли дивитися на них. — Бог з тобою, синку, — сказала мати. — Часом мені здається… — Вам не повинно нічого здаватися, — обірвав я її. — Хочу допомогти. І вам, і собі… Тоді мати поклала руку мені на коліно, подивилася на малого, той опустив голову, звівся і пішов до виходу. Зачинив двері, і вони несподівано голосно грюкнули. Мати подивилася на тітку, але та вже виходила сама. Тільки Остапова тінь стояла біля розчавленої квітки. Брат торкав її носком ноги. Знову лунко грюкнули двері, і я відчув, що мене пече материна рука. — Розкажи, сину, — сказала вона. Тоді бризнули в мене з очей сльози. Я дивився на матір, крізь водяну пелену її обличчя хиталося переді мною, рідне і співчутливе. З її темних очей виливалася велика любов, і саме це розв’язало мені язика. Я почав розповідати. Голос мій тік, як смутна вода, і вода ця заповнювала помешкання. Вікно, в яке я дивився, розповідаючи, було синє і без жодної хмарини. Цвіли у ньому рубінами вишні і стрибав коло тих вишень розтріпаний горобець. Чорний хрест рами стояв на тому непорочно синьому тлі. Журкотіла й журкотіла сумна вода моїх слів, вряди-годи я замовкав, щоб перевести подих, погляд мій спинявся тоді на чорному хресті, випивав трохи синяви і рубіну. Я знову набував сили, і знову журкотіла сумна вода. Мати сиділа супроти мене непорушно. На одному із стільців бовваніла Остапова тінь. Пахло воском і глицею, і чути стало хрипкий видих — дихала мати. Стала ще сухіша й темніша, хитала печально головою, і дві сиві сльози тріпотіли на її повіках. — Бережися, синку, — сказала вона скрушно. — З усіх нас тобі треба берегтися найбільше…  

 

До замирення




 

Та родина, проти якої ми постали, не була нам ворожа, старий Сокольський був навіть моїм хрещеним. Блукаючи по далеких краях, я згадував і їх: хлопців, з якими ріс, і їхню сестру, яка вже тепер заміжня, але колись вельми мене хвилювала. Але все це було там, у непроглядному тумані: тепер найбільше спричинився до ворожнечі я. Тому й вирішив піти до них, хотів заладнати нашу біду: того, що сталося, не вернеш. Уже запала темрява, коли я рушіїв туди. Мене злякав місяць, що завис серед неба, холодний і зчужілий. На ньому, як завжди, змагались у вічному двобої брати, і я довго дивився на те змагання. На душу ліг мені камінь. Я відчув неспокій й гризоту, навіть перехотілося йти туди, бо чи й кінчиться все добре? Але я мусив іти. Звернув на леваду, щоб менше турбувати собак. Срібно вилискувала під ногами роса. Паркан, що розділяв містечко на дві половини, вигцнався, як тіло довгого й мертвого змія. Валували собаки, чоботи мої були вже мокрі від роси, і я подумав, що така роса на погоду. Знайшов чималу дірку й опинився по той бік. Пройшов повз якесь півобгороджене дворище. Тут мені не пощастило — два пси люто вирвалися звідти і з голосним гавкотом кинулися до мене. Я не хотів здіймати гармидеру: пси попадали до моїх ніг з висолопленими язиками. Я пішов далі. Палав жовтий місяць, а собаки валували голосніше. Здавалося, вони відчували небезпеку, начебто навідавсь у місто вовк. Я здригнувся на ту думку і наддав ходи. Ворота обійстя Сокольських були зачинені, і я обійшов його, шукаючи лазу. Моя пам’ять підказала, що має бути з північного боку: ми користувалися ним хлопчаками. Я й справді знайшов той лаз, хоч був він замалий для дорослого. Але я розгріб землю руками і проліз у нього. Скрізь було спокійно. Кілька хат світліло вікнами, двором ходили ще слуги, і я перечекав. Тоді прокрався до господарського будинку. Дім був обмазаний білою глиною і критий гонтою. У вузьких вікнах світилися скляні, управлені в олово, оболони[10]. Сам будинок стояв на високому підмурівку, і треба було стати на той підмурівок, щоб дотягтись до вікна. Старий Сокольський сидів на ослоні і роззував чоботи, певне, готуючись спати. Я звів руку і тихенько постукав в оболону. Старий здригнувся, наче його вдарено, і з чоботом в одній руці підійшов до вікна. — Хто там? — запитав глухо. Я притиснувся лицем до оболони. Приклав вуста до шпарки і сказав: — Це ваш хрещеник. Прийшов порозмовляти… Жах розлився на обличчі старого. Він закричав і метнувся од вікна, все ще не випускаючи чобота з рук, вдаривсь у двері, і я зрозумів: все це даремно. Всі мої мирні потуги й настрої — все це місячний біль. Я зіскочив з підмурівка і позадкував, як затравлений звір. Захотілося раптом закричати й поперелякувати їх своїм криком. Ішов через двір, і мені бачилося дворище спопелілим. Будинки лизав вогонь, і все освітлювалося сяйвом величезної пожежі. Люди й тварини, будівлі й дерева — все обвуглювалося і зникало. Але це було тільки видіння. Наступної хвилі я уздрів, як на ґанок вискочило двоє синів Сокольського. Вони махали походнями[11] й кричали на ґвалт. Скрізь рипали двері, вибігали з них озброєні слуги. Запалювали смолоскипи, бігали і горлали. Я відступав усе далі й далі. Сльози замерзли в мене на щоках, і я вирішив остаточно: на мені розрубати цей вузол. Я тут ниций. В мене залишився тільки один брат, у старого — двоє синів. Але каміння вже покотилося. Я знав закони гір, адже не раз блукав по них з Вітторіо та Бонтивольєю. Каміння тягне все, що може рухатися. Тоді гримить грім і несамовито мчить лавина. Біля мого вуха пролетіла раптом стріла. Я всміхнувся. Дивно, що вони зовсім не лякалися мене. Було це безрозсудно — я міг би спопелити і двір цей, і людей. Гавкали спущені пси. Бігали з походнями люди. «Як діти», — подумав я гірко і притулився спиною до огорожі. За межами обійстя я зупинився. Світив місяць. На ньому змагалися брати, і це було так само вічно, як зміна дня і ночі. Там, за парканом, бігали і кричали люди. Там казилися пси, і люди зовсім забули про небезпеку. Були тільки мисливцями, запаленими сліпим вогнем, і через це безрозсудними. «Дай, боже, їм розуму, — прошепотів я, — освіти їх вогнем своїм праведним, пробуди і заспокой!» У цю бентежну прохолодну ніч, коли місяць там, угорі, так непокоїв мене, коли вилазка моя у ворожий стан так неславно закінчилася, я знову запраг самоти. Знав, що чекають мене вдома, але туди я прибуду тільки на світанку. Мені захотілося хоч на короткий час вийти з цього кола і трохи забутися. Зібрати розкидані думки і щось вирішити. Світилася переді мною біла, порожня, щедро облита сяйвом дорога. Дзвеніли цвіркуни, широка тиша повила цілий світ. Спали кущі й дерева, спали пшениці обабіч дороги і тирса, я розчинявсь у цій тиші, наче сіль. І захотілося мені повернутися на те місце, де знайшов я нещодавно брата свого нещасного, захотілося вклякнути перед тими образами й помолитися. «Коли все це закінчиться, — подумав я, — лишуся жити в тій пустиці. Дивитимуся, як сходить місяць і сонце, як росте зілля й трава. Слухатиму щебет пташок і мову листя». Мені хотілося схилити чоло перед великою тишею лісу й неба й пошепки до неї молитися. Хотілося ходити півзарослими стежками, щоб не заростали вони зовсім… Сидів на пеньку на узліссі. Поклав на коліна долоні і весь закоцюб під місячним світлом. Білочубий Пан покинув колись серед неба свою відрубану голову, а сам пішов шукати її в інші світи. Голова ця перекочується з одного краю неба в інший. Шукає господаря свого, так само, як господар її. Зашаруділа коло мене трава. Жовтовухий вуж виставив чорну голівку. Нічні метелики кружляли навколо мене й цього вужа — палала в місячному світлі його голова. Миготіли довкола сині вогники світляків, наступної ночі стануть вони метеликами. Полетять струсити пилок на квіти, і квіти зав! яжуть у своєму суцвітті тугий плід… Велика тиша приходила до мене. Десь далеко кричав деркач, забувши, що пора спати, і плив звідусіль теплий дух вистояного зела. Бур’ян і зілля звішували свої повні свіжого насіння голови. Прийде час, і ті голови розваляться від страху перед криком далекого, самотнього пугача — засіватиметься відтак уся земля. Я відчув раптом, що заскімлило мені серце: любив цю землю і все живе на ній. Благі сльози зросили мені щоки, а в груди повільно вповзала, як той вуж золотовухий, тепла й волохата втома.  

 

Чернець




 

— Я зовсім утратив спокій, — розповідав чернець. — Ночами мені ввижалися загадкові обличчя — обличчя вбійників. Я молився за них і за себе, прохав бога, щоб він мене вивів Із того кола заклятого, бо в тому, що відбувалося, не я був винуватий. Не хотів навіть знати, що там у них сталося: людське кровопролиття не можна виправдати. Горе тому, хто порушить ту високу заповідь: не убий, — цього я колись зазнав на своїй шкурі. Але він знову прийшов до мене. Той, которого зустрів був я на узліссі, з утомленим обличчям. Того разу був він у простій одежі, а тепер у шляхетській. Я зрозумів: не проста це пташка, але пани завше такі. І не захотів його приймати. Кричав на нього, щоб забирався геть, мене лють так пойняла й обурення, що мало не вдарив я його. Він тільки зирнув зизо, але змовчав. Обличчя в нього і справді було втомлене. І чудні мав очі. Ніколи не зустрічав я таких очей. Не міг витримати погляду його — все крижаніло всередині, а тілом перебігав незрозумілий ляк. Я ще кричав на нього, ще лаяв його і сварив, але все в мені раптом заціпеніло, І я замовк, розкривши рота: не міг уже ні кричати, ні сердитися. Я був у його владі. Тоді впав йому до ніг й оросив сльозами його чоботи. Уклінно просив залишити мою пустицю й піти собі геть. — Не бійся, отче, — сказав він лагідно. — Не вчиню тобі нічого лихого. Тоді я відступив від ворога. Він зайшов досередини і сів на ослін, грубо збитий з паліччя. Я все ще стояв при вході, не зважуючись зайти до власної домівки. Тоді він знову зирнув на мене і всміхнувся. Я осмілів. — Хто ти, дивний чоловіче? — спитав із трепетом у голосі. Він знову подивився на мене своїми чудними очима, здалося, вискочить мені з грудей серце, а тоді потупився. — Хто я такий? — спитав здивовано. — Хіба я знаю? Мабуть, такий, як і ти, — бездорожник. Це було дивне слово, і я не зважився розпитувати його далі. — Не бійся, отче, — знову повторив він. — Перебуду в тебе цю ніч і піду… Він сидів на ослоні. В печі палав вогонь, і він задумано підкидав у той вогонь поліняччя. Дим вився по стелі і випливав у двері. Між брів у пришельця я помітив глибоку складку. — Щось невеселі ви, пане, — сказав я, вже зовсім оговтавшись. — Може, прагнете відпущення, я можу прийняти від вас сповідь. — Ні! — коротко відповів він, все ще дивлячись на вогонь. Тоді я вийшов з пустиці, не бажаючи йому перешкоджати. Там, під деревами, ревно помолився богові. Я сказав йому: «Господи, чому знову ставиш мене на цій дорозі? На випробування мені чи цьому чоловікові? Коли йому, забери його з-перед очей моїх — не витримує того моя душа. Хочу уповати тільки на тебе, бо інакше чи й буде в мене сила спастися?» — Я недаремне спасався, пане, — сказав чернець возному. — Був у мене не один гріх на серці. Але я вирішив покаятися і прийняв на себе покуту. В мене в тій пустиці божий дух вселився, пане. Я спокійно й гарно жив у тому лісі, ніхто мене не турбував, і я нікому не набридав. Але шляхи господні важко передбачити, бо все раптом перекинулося з ніг на голову… Горів тоді на небі занадто яскравий місяць. Я встав і подивився у бік пустиці. Було там тихо. Обережно підкрався туди і почув, як він хропе. Так, пришелець спав. Звалився на мою постіль, не турбуючись, чи є де спати мені, і хропів. Тоді мені стало зовсім порожньо в грудях. Я побачив голе його горло, і божевільне бажання стьобнуло мене. Це знову знівечило б моє життя, але тоді я горів від обурення. Адже прийшов цей зайда, випер мене з домівки і розвалився паном на моїй постелі. Його горло біліло перед моїми очима, і я намагався забути, де лежить мій ніж. «Це нове випробування для тебе, — почув я шепіт позаду. — Звільнися від нього. Страшного злочинця знищиш і сповниш тим божу волю». Я зняв з вогню горщика, вийшов надвір і став їсти свою кашу. Їв я довго, старанно розжовуючи, начебто була то не каша, а погано просмажене м’ясо. Зрештою я тяжко над усім замислився. Думав про те нашіптування, чи від вишньої воно сили? Може, цей мій потяг і бажання ті ж таки диявольські зачини? Я знову зайшов до пустиці. Але пришелець уже не спав. Сидів на моїй постелі і дивився пильно й чудно. Я перелякався. Хтозна, як воно трапилося, але я знову впав перед ним на коліна і простяг руки. Тоді він засміявся. Хрипко й сумно. — Залиште мій дім, — попросив я його жалібно. — До тебе приходять лихі думки, отче? — спитав він без пошанівку до моїх ветхих літ. Я кивнув. — Боїшся жити з людьми? — Так, — витиснув із себе я. — Чому? — Не моя воля, — сказав я покірно. — Залиште мій дім, пане. Він зирнув на мене так, що я мало не втиснувсь у землю, і сказав, повільно цідячи слова: — Мене ти не зможеш убитиі Чуєш, отче? Я закляк. Якимсь невідомим чином відкрилися йому мої думки. Припав до його ніг, але він ударом чобота відкинув мене до протилежної стіни. — Може, нас переслідує одна доля, отче, — сказав він жорстоко. — Ти ж бо, як і я, бездорожник! — Я уповаю на бога, — пробурмотів я. Він устав. Ще раз зирнув на мене, я тоді ступив до дверей. Мене пройняло холодним вогнем. У прочілі він зупинився і обернувся. — Нелегко себе дурити, отче? — спитав. — Чи ж бо вдається? «Будь ти проклятий!» — сказав я подумки і перехрестився. Він пішов. Решту ночі я не міг склепити очей. Боявся, що він повернеться і тоді вже не радітиму так, як тепер. Я впав на долівку і заплакав. Я благав милосердя, але навколо стояла така тиша, що мені в голові дзвони заграли. Я злякався цієї тиші і вдруге покинув пустицю.  

 

На дорозі


 

— Гей, Вітторіо, — сказав я, ідучи порожньою дорогою. — Чи бачиш ти, як усе непросто? Не можу знайти місця, де побув би у затишку хоч би цю ніч. Треба мені вже повертатись у світ тих пристрастей і того болю. Я йшов через поле, дорога під місяцем світилася, довкола розливалося мерехтливе срібло, все в тому світлі завмерло, пойняте великим сном. Вряди-годи над головою пролітали кажани, і я чув сухий скрип їхніх крил. Начебто обсипався на мене пісок ночі; холодне розлите срібло чи, радше, олово заливало мозок, і я теж олов’янів на цій дорозі під цим місяцем. Втоми я вже не відчував, мені хотілося отак іти безконечно. Я озирнувся. Біля мене йшов Вітторіо, а збоку бігла лисиця. В цьому світлі хутро її вигравало срібними іскрами, очі світилися червоними вогниками. Запалювалася дорога і трава обабіч: світло перетрухлого дерева чи болотяні перелисники. Стрибали вони коло мене, а кілька з них сиділо у Вітторіо на простягнутій долоні. Він розглядав їх, і обличчя його було здивоване. — Хочу втекти від усього цього, — сказав я. — Дивись, — мовив Вітторіо. — Це ті вогники, що ти їх. шукав. — Коли повернуся туди, хтозна, чим усе скінчиться… — Ці вогники манять і манять, — казав задумливо Вітторіо. — Не може чоловік опиратися тій силі… — Дивна річ, мене не тягне до рідного дому. Чує моя душа, доведеться знову починати все спочатку. — Загаси ці вогники, — попросив Вітторіо. — Вони печуть мені долоню. Загаси місяць — місяць не потрібен землі, їй потрібне тільки сонце… — А коли я туди не піду, там може статися нещастя. — А може, вже й сталося, — усміхнувся загадково Вітторіо. — Ще нічого не сталося! — закричав я. — Ночі землі потрібні, а місяць ні. Місяць тільки розводнюе ніч, імітуючи день. Він будить убивць і блаженних. За нами бігла лисиця. Зняла писок угору і тонко загавкала. — Годі мені розрубати цей вузол, — сказав я. — Кожен із нас, — уже шепотів Вітторіо, — потайки гадає, що він безсмертний. Але на кожного приходить час, тоді думає він про двох братів, які дубасять один одного там, на місяці. Дивно це мені, друже, адже коли розібратись, винуватих поміж них нема. — Я не хочу туди йти, але не можу не йти, — сказав я, наддаючи ходи. Дорога заводила мене все далі й далі. Біла й залита місяцем. Дорога, вимощена перетрухлим деревом, яка палала так само яскраво, як і місяць.  



 

Характерник


 

— Я його бачив, коли він стукав до старого у вікно, — сказав характерник. — Але тоді я не на жарт перелякався… Страх охопив мене, коли уздрів я його перед тим вікном. Мені здалося, що він щось замислює на старого. Я й справді почув, як той крикнув. Треба було чимось зарадити, і я кинувся на той бік господарського дому й постукав. У шибу визирнув наймолодший Сокольський. Зайшов у дім, і в цей мент почули ми крик старого. Вискочив у сіни, на ньому лиця не було — очі вибалушилися, а на губи вибилася піна. — Він прийшов, він прийшов! — загорлав старий несамовито. — Хто прийшов? — не втямив нічого наймолодший Сокольський. — Убивця братів вашої милості, — сказав я. — Ти теж його бачив? — спитав задихано старий. — Я подумав, що мені ввижається. Я кивнув. Увесь дім уже збудився. Наймолодший Сокольський так розлютився, що я здивувавсь. Вони запалили з братом походні і наказали слугам спішно зброїтися. Було трохи смішно дивитися на їхнє завзяття — що значила зброя супроти того, хто володіє нелюдською силою? Але вони, здається, знавісніли зовсім. Вискочили всі гуртом у відчинені двері — було в дворищі порожньо і спокійно. Старий ніяк не міг отямитися, він стояв на ґанку, поки сини із слугами нишпорили по всіх закапелках, і в нього трусилася нижня щелепа. Було спущено собак, і я теж уключивсь у цю веремію. Наймолодший Сокольський, здається, зовсім втратив глузд. Натягував тятиву і пускав в усі боки стріли. Це вже зайве, бо чарівника ніде не було. Та й приходив він, очевидно, не для того, щоб убивати Сокольських. Я сказав про це старому. — Що ж йому було треба? — холодно запитав старий. Я знизав плечима. Щось йому було треба. В цей мент надійшов наймолодший Сокольський. — Знайшли? — запитав старий. — Наче у землю провалився! — Не міг же він перелетіти через паркани? Мені знову стало смішно. — От бачите, — сказав загонисто наймолодший Сокольський. — Не такий страшний чорт! — Він мій хрещеник, — сказав мені старий, утираючи з лоба сажу від походні. — На мене він руку не міг підняти… «Чорт і справді не такий страшний!» — подумав я і всміхнувся. Над двором висів великий, повний місяць. Я задивився на цей місяць, в голові мені помалу вияснювалося. — А що б на це сказав ти? — повернувся до мене старий. — Мусиш знати більше ніж ми. Лице моє запломеніло — старий визнавав мою силу. Я знову зирнув на місяць — стояв він серед неба ясний і вмиротворений. — Треба поворожити, — сказав я зумисне непевно, хоч уже давно знав, що їм відповім. — Поворожи! — згодився старий. — Щоб знову не вскочити в халепу. Я взяв у слуги походню і пішов через двір. Жовтий вогонь хитався в мене над головою, і від того тінь моя потворно заплигала під ногами. Я спинився серед дворища, встромив походню в землю і завмер, виструнчуючися до місяця. Знав: усі вони з’юрмилися на ґанку і дивляться на мене. І я вирішив похизуватися перед ними. Повільно захиталися у мене стегна, я почав помалу підстрибувати, а тоді пустивсь у танок. Закрутився навколо походні: здалося мені, розростається вона у велику вогняну квітку — вогонь серед неба, подумав я, він палить усе і всіх, він як місяць, але не такий холодний — це справжній вогонь. Я схопив походню і захитав нею, немов погрожуючи небові й місяцю. Довкола сипонули іскри, засвітились у траві, як самоцвіти. Тоді я жбурнув походню на землю і, дико скрикнувши, почав топтати її. Іскри сипалися з-під ніг віяла, а я і справді розшаленів. Веселий сказ трусив моїм тілом, і це передавалося туди, на ґанок, де пороззявляла роти легковірна юрба. Останні іскри зітліли в траві, я опустився на коліна і повернувсь до тих, що завмерли на ґанку. Німо палали походні, і, як найбільша походня, горів місяць. Я вдарив кілька земних поклонів і припав щокою до трави, відчуваючи її вільжисту прохолоду. Лежав якийсь час, а тоді рішуче звізся. Повільно пішов назустріч тим цікавим очам, і в погляді в мене палахкотів вогонь. — Ваша милість мають рацію, — сказав я, кинувши перстом у наймолодшого Сокольського. — Це справді так: не такий страшний чорт, як його малюють! Він має велику силу, той чарівник, але вона, як і все у світі, обмежена. Свідчу небом, — я звів угору руки і потрусив ними, — має він силу проти кожного з нас, але — слухайте всі! — я кричав так, що, думав, зірву собі голос, — його сила ница супроти юрби! Багатоголосий погук покрив мої слова, і я відчув, як піднімають мене вгору сильні руки і кидають у повітря, — пиха, яка зродилася в мені під ту хвилю, захитала світ.  

 


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка