Сучасна фантастична повість



Сторінка16/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.31 Mb.
ТипСборник
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

Бонтиволья


 

— Це почалося таки там, у Блохах, — шепотів утікач. — Я тоді зовсім заслаб від того, що сталось у таверні. Образ Вітторіо маячив переді мною, я відчував на собі його докірливий погляд, і в молитвах та у снах перепрошував його скільки міг — адже я не мав щодо нього лихого замислу. Бонтиволья ставився до мене, як до хворої дитини, мене обслуговували старанні слуги, які виконували найменше моє бажання; зрештою прийшов час, коли мій біль і відчай перестали нервувати мене так гостро. Тоді Бонтиволья почав присилати до мене дівчат і вселяких мудрагелІв, у довгих бесідах з якими я забував свої гризоти. Часом я годинами блукав похмурими покоями палацу мого благодійника. Вдень майже не згадував ні про своє нещастя, ні про Вітторіо; ночі, коли не було поруч лагідної втішниці, ще й досі наповнювали мене жахом. — То сила диявольська! — бурмотів я, блукаючи по замку. — Це диявол вчепився в мою душу. Цілими вечорами я простоював навколішки перед розп’яттям, що висіло на стіні в моїм мешканні. — Не хочу завдавати людям страждань, — гаряче моливсь я, — не хочу нести з собою лиха. Звільни мене, боже, від сили, даної тобою, дай мені забути про неї. Вже чую солодкі нашіптування, вже переймаюся тим страшним, проти чого людина така ница. Хочу жити простим життям і мати звичайну долю. У світі надто багато лихого і без мене, звільни мене від прокляття! Я шепотів ці слова, і мені помалу легшало на серці. Зрештою все у волі моїй. Хай буде сумління керманичем моїм, а гріх мій застерігачем. Бонтиволья, здавалося, мене розумів. Мені подобався цей пан із сухим гострим обличчям, і його сумні очі, в яких вряди-годи спалахував безумний вогник. Коли ми зустрічалися, дивився він на мене надто пильно. Терпляче вичікував, доки я отямлюся, але тримав мене в своєму замкові, очевидно, недаремно. Дивний острах оповивав мою душу, коли Бонтиволья втуплював у мене свої чорнющі очі: щось було в тому погляді не до кінця мені зрозуміле. Одного теплого вечора, коли спалахували на небі зірниці, а зорі здавалися навдивовижу великими, ми сиділи супроти відчиненого вікна й дивилися на нічне місто. — Я вірю в таємну силу, — сказав раптом Бонтиволья. — Але мені конче треба з’ясувати, чи вона існує по-справжньому. Коли б її не було, — додав він придушеним низьким голосом, — людське життя видавалося б нікчемним. Не може людина задовольнитися тільки тілесним життям, вона повинна мати в собі щось вище від того — дух багатогранний і перехідний. Я впевнений, — сказав він гаряче, і його погляд начебто перебрав у себе холодний блиск зірок, на які ми дивилися, — що дух мій живий не тільки в тілі моєму, але й у всьому, до чого я доторкаюся. Більше того, мій дух має жити в друзях моїх, а дух їхній — у мені. Я хочу зрозуміти цей закон, мову речей і таємницю сокровенного спілкування… Мені вже небагато залишилося, а я, друже мій, нічого не пізнав. Миготіли на небі зірниці, освітлюючи все навколо химерним, трохи моторошним світлом, зірвалася, пролетіла і впала десь зірка, над горою зупинився місяць, розливаючи довкіл перламутрове сяйво. — Я багато роздумую, — сказав Бонтиволья. — Тіло моє нікчемніє, і тільки сильні збудження підтримують його силу. Мов на доказ своїх сліз, Бонтиволья закашлявся. Бухикав, і обличчя його в місячному світлі набуло землистої барви. Відкашлявшись, ще довго з присвистом віддихувався. Рот розкрився, звідти визирнули темні, попсовані зуби. Мені раптом стало жаль цього чоловіка і за це його безсилля, і за ті дивні його думки. Очі в нього горіли незвичайним, аж несусвітним, зеленим світлом. — Не тримаю тебе, — сказав він, віддихавшись. — Хочеш — іди, а хочеш — лишайся. В будь-яку хвилину я відпущу тебе, але, кажучи відверто, покладаю на тебе особливі надії. Зоріли на мене чорні, палкі очі, повні трохи безумного світла. Я дивився на нього і незвідь-чому уявляв велике поле і на тому полі високу жінку в барвистій одежі. Йшла й вимахувала косою. І клалися їй під ноги колоски, а вуста її всміхалися. Вряди-годи вона заводила пісню, і це нагадувало спів піску чи снігу. За спиною в неї слалася ніч, а на полі палали в місячному сяйві тисячі міцно сповитих снопів. — У тебе дивне обличчя, — сказав Бонтиволья. — Зрештою коли я починаю вдивлятися в тебе, на мене, буває, нападає страх. Ну то що, складемо спілку? Я вагався: піти від нього так просто не міг. І не піти також. Душа моя в той вечір була дивно схожа на небо з його безнастанними спалахами зірниць, і я сумно вдивлявся в нього. Бонтиволья, однак, чекав від мене відповіді. Стис кулаки, подався вперед, його гостре й худе обличчя було насторожене і сумне, а губи ледь-ледь розсувала бліда усмішка. — Не можу довго затримуватися у вашій землі, — сказав я повільно, все ще не відриваючи погляду від засипаного величезними зорями неба. — Батьківщина кличе мене. Але поти… поти я пропоную вашій милості безкорисливу дружбу. … Ми виїздили на конях у гори і весь час здебільшого мовчали або перекидалися загальниками. Мені й справді не хотілося під ту хвилю розмов, я думав про рідних своїх і далеку свою домівку. Дихав запашним повітрям батьківщини, бачив рідні краєвиди і рідні дороги. Я хвилювався від запахів чебрецю, материнки й кашки. Мені й тут дзвонив над головою жайворон, і тут я бачив стрімкий лет орла чи яструба, але це ще більше мене розтривожувало. Звіддалік до мене долинали м’які голоси: рідну мову я чув серед цих чужих краєвидів. Вряди-годи Бонтиволья зіскакував з коня, щоб зірвати якусь квітку чи травину. Він розповідав мені про ці рослини, і його голос звучав, наче текло розплавлене скло. Часом він зривався і біг, накульгуючи, з сачком за метеликом чи ящіркою. Він добре знав цю землю, її рослини і живий світ, і тільки я блукав по ній похмурим чужаком. Дивився без посмішки, як бігає по стежках мій приятель, як падає він, щасливий, у траву і сміється нервовим сміхом. Допомагав йому звестися, і він тоді сильно стискав мою долоню. — Онде метелик, — шепотів. — Яка чудова барва на його крилах! В очах його спалахував гарячковий вогонь, він хапав сітку й кидався за метеликом. Довго розглядав його на долоні: тріпотів той крильцями і губив на пальці яскравий пилок. — Він як жива квітка, — шепотів Бонтиволья. — І пилок у нього, як у живої квітки. Який дивний світ! Для чого бог усе створив?.. Гей, гей! — вигукував він несподівано й кидався, недоладно підстрибуючи, в траву. Хапав притьма ящірку і, тріумфуючи, підносив її в руках. — Ти подиви, яка чудова ця зелена тварюка! Я сідав на траву, а він довго бавився ящіркою. — Я чую, як стукоче її серце, — казав він. — Дивися, як блищать у неї очі, вона, їй-богу, не дурніша за нас… Я погоджувався. У цьому куточку, де ми зупинялися, подобалося мені сидіти й дивитися на гайок віддалік. Той гайок чимось до болю нагадував мені батьківщину. — Вона теж має душу, — просторікував тим часом Бонтиволья. — Даремно думають, що в неї немає душі. В істоти, в якої б’ється серце, не може не бути душі. Слухай, — він ставав веселий і жартівливий. — А може, це мій дід чи прадід, га? Помер, а тоді став ящіркою. Синьйоре, — гукав він ящірці. — Ваша милість не бажає ковтка доброго вина? Синьйоре, не бійтеся — це ваш божевільний онук, який може легко вас задушити чи випустити на волю. Ви засмучені, синьйоре? Але, синьйоре, ми могли б перемовитись… Ви все ще боїтеся, синьойре, ха-ха! Він виставляв розтулені долоні, ящірка ще сиділа якийсь мент, а тоді прожогом кидалася у траву. — Слухай, друже, — казав Бонтиволья серйозно. — А її ти міг би вбити? Я дохну з нетерплячки уздріти ще раз те, що побачив у тій таверні. Вибач мені, але я хочу переконатися, що то не сон! — То був сон, — похмуро відказав я. Бонтиволья загадково всміхався. — У світі надто багато говорять про чудесне й загадкове, — сказав він. — І надто мало його є насправді. Це сумно й нудно. Тільки того разу… Слухай, ти, мабуть, єдиний чарівник на світі, еге ж? — Він засміявся. — Знаєш, чого я так думаю? Не хочеш мене морочити й дурманити. Чому? — Хочу жити простим життям, — відповів я. — У світі й без мене вистачає лиха. — Але ж, — він затнувся й, повернувшись до мене, засвітив божевільним вогником, — там, у таверні, то був не сон? Я мовчав. Не хотілося про те згадувати. Мовчки йшов я поруч свого приятеля й думав, що спогад про ту таверну мучитиме мене до кінця днів моїх… Великий сум обліг раптом Бонтиволью. Великий сум колисав його кволе тіло — народжувалось у ньому щось неприємне мені. Вітер, що має принести посуху, від якої сохне все довкіл. У мене сохло в роті, я помалу починав розуміти, чому тримає мене біля себе цей дивак. Зціплював зуби й дивився собі під ноги. З трави прудко вистрибували барвисті коненята і летіли, розпластавши зелені крила. Пташки випурхували з кущів, трави і летіли геть, розплескуючи повітря. Білий день радісно цвів над нами — годі було в таку погідну хвилю дивитися на Бонтиволью. Але я все-таки зирнув на нього і побачив те, що зовсім занепокоїло мене. У його погляді стояла ніч. Глупа, без жодного промінчика і без жодного світлячка. В тій ночі сухо шелестіли крилами кажани і попискували, тужно перегукуючись. В тій ночі росли жаби і рушали в безконечні мандрівки, шльопаючи по калюжках важкими лапами. Темний вітер повіяв на мене із зеленого світу. Я знову відчув те, що навідало мене в нещасливий той вечір, як ішли ми з Вітторіо до таверни. Тонкий і стрункий, з променистими очима й орлиним носом, мій приятель аж світився в примарних сутінках. — Я наче свічка, — хрипко сказав Бонтиволья, не дивлячись на мене. — Тямиш це… Страх підступає до мене, бо кожен день, а їх мені небагато дано, марнується. Я згоряю і боюся, що від мене не залишиться й огарка. Ми були в горах, коли сказав він ці слова. Ранішнє небо палало на сході, і я дивився на ту пожежу з незбагненним болем. Я бачив там, поміж хмар, дивний клаптик землі — стояли на ньому біла хата з солом’яною стріхою. Від тієї хати йшла дівчина чи жінка з дерев’яними відрами на коромислі. Біля хати спинився старий чоловік і дивився услід молодиці. Щось раптом стисло мені серце, аж задихнувся я перед прозорим тим видивом. Жінка повернулася і глянула в мій бік: була то моя сестра. Я подивився на чоловіка біля хати, і сльози мимохіть викотилися мені на вії — був то мій батько… … Коні йшли безшумно — в траві бавилися дрібненькі веселки: на крайнебі вставало ще непалке сонце. Висіло, наче литаври, і чекало, доки ранок умиє землю, відбувши щоденне своє таїнство. Тоді воно зможе скинути своє запинало і покотиться в небо, випромінюючи золоті соки і наповнюючи ними усе живе й неживе. Поки що все німувало; я зирнув на Бонтиволью; обличчя його повилося рівним спокоєм, очі спочивали десь далеко в просторі, і він майже не тримався за повіддя-попустив коня на самоволю, Я зробив те саме, і ми довго їхали, розкошуючи між цього надзвичайного багатства, яким обдарував нас світанок. Жили в ньому кожною часткою свого тіла; я подумки молився Всевишньому за цей дарунок, бо таких хвиль, певне, небагато буде в нашому спільному житті. Це й справді було так, за якусь мить його обличчя спотворилося, і він хапливо вчепився за повіддя. Навіть захитавсь у сідлі — я вже хотів був кинутися на допомогу. В цей мент ми й побачили лисицю. Рудий клубінь, що невідь-звідки узявся, впав, наче добра ранкова данина того сонця. Лисиця тікала від нас, метеляючи в траві вогняним тілом, і Бонтиволья, побачивши її, стрепенувся. Обличчя його засвітилося, а очі запалали. Змахнув руками, вдарив коня острогами і загорлав радісно й щасливо: — Гей, дивися! Вона, бісове створіння, все-таки прийшла! Вбий її, на бога! Скоріш, друже, вона втече, втече! Ми мчали через поле, що рівно простиралося до обрію, жовтий клубінь перед нами котився вже щодуху. Бонтиволья сміявся й плакав, він гнав коня з диким і щасливим безумом, з дивною і щасливою радістю. І я раптом піддався його пориву. Це була й справді невинна розвага, я забув про сумне обличчя любого свого Вітторіо. Здавалося, він перевтілився в оцього безумця, що скажено скаче обіч мене. Він і справді повернув до мене лице, таке ж смагляве й тонке, як і в мого доброго приятеля, і я вразився, скільки світла струмувало з нього. — На бога! — закричав він пристрасно. — На бога, не відпусти її! Щось стиснулось у мене, знайоме вже оціпеніння скувало єство моє. Я натис на повіддя і зупинив коня. Тіло моє раптом стало залізне, очі загорілися крицевим вогнем, я наче переливався в етер, наче ставав витягнутим луком, спина в мене зігнулася, очі вилізли з очниць — я почув, як шалений вітер промчав полем. Бачив, як задерев’янів Бонтиволья, його залите щасливим безумом лице зльодяніло, він підняв руки, а кінь його повернув до мене велике око. І я уздрів білі хвилі, що спадали з неба, — там, попереду, вже лежала мертва лисиця і повільно осідала збита виходом курява. Я зістрибнув з коня і пішов до лисиці. Йшов, наче дерев’яними ногами ступав, наче й не було в мене ніг, аз очей мені лилися сльози. Навколо все і справді вмерло. Я бачив крізь сльозяну плівку, що лягла на мої очі, мертвих пташок і мертвих ящірок, мертвих метеликів і бджіл. Але я йшов, поки не спинився над тим нікчемним мертвим жовтим клубком. Сльози заливали моє лице, я забув і про Бонтиволью, і про цілий світ. Сонце палило мені в потилицю, трава не мала роси, і я зрозумів, що знову сталося якесь велике-велике нещастя. Дивився на закоцюбле тіло звірини з вивернутою до неба мордою — очі в неї були мертві, а з моїх котилися безперервно важкі й пекучі сльози. Повільно під’їхав до мене Бонтиволья. Він зістрибнув з коня і впав переді мною на землю. Повз по землі, поки не обійняв мої ноги. Притиснувся обличчям і чи то заплакав, чи щасливо зареготав. Був як великий темний звір, волосся розсипалося йому по плечах, а руки спазматично тремтіли. — Встаньте, пане! — сказав я тихим, знеможеним голосом. — Я не повинен був цього чинити. Він звів до мене скривлене лице. Було воно залите, як і моє, слізьми, але цвів на ньому тріумфальний усміх. Чорне волосся відкинулося назад, світили попсовані зуби, а безтямні очі дивилися на мене з безмежним захопленням і відданістю пса. Я здригнувся від огиди. — Це чудо! — сипів він. — Справжнє чудо — те, про що я завжди мріяв. Ми одного з тобою крою, друже мій дорогий, і нам годі вже прикидатись. — В горлі його забулькав, як вода, схвильований смішок. — У нас одне покликання. — Він хитнув головою назад і хижо вискалився. — Я маю в замку те, що не показую нікому. Але тобі, любий мій приятелю, покажу. Там сидить один старий — він теж робить щось подібне. Це страшні отрути, від яких люди гинуть, наче мухи. Але тобі він і в підметки не годиться. — Бонтиволья знову засміявся, наче полоскав водою горло. — Справжнє чудо — це ти, і я покірно схиляюся тобі до ніг. Ми з тобою творитимем такі діла, ха-ха-ха, що цілий світ здригнеться. Чорними літерами запишуть нас у книги буття людського… Він зареготав. Корчився в моїх ногах, темний, малий і гнилозубий. Спалахував до мене вузьким прорізом очей, залитих щасливими сльозами, і знову згинався од сміху. Зрештою погасив свій сміх раптово. Встав і пройшовся по вкритій жорствою стежці. Підборіддя його задерлося вгору, а вуста скривилися від обридження. Турнув ногою мертву лисицю й обернувся до мене. — Стерво! — сказав він, сардонічно всміхаючись. — Купка стерва, й нічого більше. Я завжди думав: всі горді й бундючні — стерво, всі багаті й могутні — також, всі ниці й молільники, всі святоші… Так, я багато про це думав: всі генії і всі митці — стерво! Є тільки одне в цьому світі, чому варто вклонятися. Чудо! — Він примружив очі і подивився на далекі, повиті м’яким рожевуватим світлом верхи. Я стояв на тому ж місці, біля лисиці. Сила витекла з мене до краплини. Те рожеве світло, яке бачив я на овиді, вливалося в мою порожню душу і помалу напоювало її. Але сіра хмара росла в моїх грудях, і серце моє плавало між тих сіро-рожевих хмар, і не було нічого в тому заспокійливого. Гіркий полин ріс на навколишніх кручах. Я теж заростав тим полином і помалу каменів, наче така була моя доля — закам’яніти поміж полину. Бонтиволья дивився на мене. Темна ніч стояла в його очах. Місяць і зорі були вкрадені з неба, і дув сухий вітер. Усе сохло на тому вітрі, скручувалося і зникало. Зілля й дерева блукали по землі, наче люди, а люди стояли, приліплені до неї гріхами своїми, наче рослини. Німо плакали трави, і то був плач тих, про кого нема й не буде пам’яті. В глибокій прірві цієї ночі плавали шибениці й хрести з повішеними і розіп’ятими. Відрубані руки миготіли в повітрі, і блукали по дорогах відрубані ноги. Відтяті голови котилися, наче перекотиполя, а над ними здіймалося скляне небо, з якого дивилися очі замордованих. Бонтиволья вже малів у мене перед очима. Чорний карлик між гірких хвиль полину. Я стояв, залитий тим незвичайним потом, і очі мені пекло від сліз, які не могли вилитися. Вони запеклися, як запеклося загорнуте в сірі хмари серце моє. Я розглядав того малого чоловіка, що закоцюб переді мною, і самотньо й сумно стало мені. Я зрозумів: ті хмарки там, на овиді, — це і є мій сум. З Вітторіо ми інакше дивилися на такі хмари: віднаходили там секрети спокою й рівноваги. «Ні, — подумав я, — цей темний чоловічок не замінив мені приятеля!» Бонтиволья, отой гном у моїх ногах, раптом здригнувся. Позадкував од мене, не відводячи, однак, погляду. Ми з ним тільки й були з’єднані, що цими поглядами. Тріпотів переді мною, як билина, і сивий піт градом стікав по його блідому обличчі. — Помилуй! — вигукнув він тонко й відчайно, наче пташеня якесь запищало. Я мовчав. Був під цю хвилю кам’яний, і тільки запечені сльози палили мене, як жар. Хотілося щось сказати цьому нікчемі, котрий так перелякано від мене задкує, але язик мій закляк у роті. «Не мені, — подумав я, — навчати і настанови давати, адже і на моїй душі гріх лежить невитравний!» Бонтиволья не витримав цього напруження перший. Повернувся до мене спиною і раптом побіг. Біг, шалено кидаючи ногами, чудернацьким заячим прискоком, а я дивився сумно йому вслід. Було мені самотньо серед цих гір і незатишно. Було мені дивно бачити цю чудну землю і того химерного зайця, що стрибає і стрибає загнано по дорозі. Забув він і про коня, поклавшись на свої хворі ноги, — цвіркун величезний, котрому тільки й дано, що отак бігти й бігти… Я опустився на коліна і глянув туди, де купчилися нещодавно рожеві хмари. Біла хата світила там ясними стінами, сестра моя несла воду від криниці, а батько замітав двір. Рожева курява провисла над тим двором і заслони ла мені його. Знову зирнув туди, де ще й досі тікав Бонтиволья. Маленька чорна грудка притьмом стрибала по далекій стежці і вряди-годи повертала в мій бік обличчя. Мені жаль стало тої нікчемної грудки: в нього все одно, подумав я, не вистачить сили втекти. Поруч мирно паслася пара коней. Цей дарунок я приймав; переді мною лежала надто далека дорога, мав її вже зараз почати — тільки на рідній землі я знайду справжню рівновагу. Там, на своїй землі, подумав я, інакше дихатиму, рідне повітря увіллється мені в душу, як давнє іскристе вино. Там я знайду, мріялося мені, бажаний спокій — я хочу добрести до тої білої хати і напитися з відер, що несе їх сестра.  

 

Втікач




 

Втікач, здається, заснув. Був у лісі, а над лісом летів, б’ючи чорними крилами, птах. Зирнув угору: птах, як хмара, закривав небо, птах, як ніч, і очі його — дві зірки. Холодок проповз по його спині, він злякано перехрестився і ввійшов у той правічний ліс. Побачив нерухомі обличчя братів своїх, котрі їхали назустріч, приплющивши очі, а за ними ледь маячіли темні постаті матері й тітки, йому стало страшно від того мороку, що наповзав звідусюди. Пливли між жовтих стовбурів жовті тіла корів, що їх вели люди, такі схожі на нього і його братів. Він наче плив над землею, не торкаючись землі ногами, — біля ніг коливалася папороть, між якої спалахували дивні, схожі на оброслі пелюстками таляри квіти. Птах над головою ліг на верхівки дерев, і мав він сто ніг. Ноги його й були ці жовті стовбури, між яких він чи йшов, чи летів, так само, як стовбурами ставали ноги корів, Коні поперетворювались у карячкуваті кущі, а брати розчинялися помалу в повітрі, стаючи все прозорішими й прозорішими. Тоді він зрозумів, що й вони летять, як і він, але йому їх ніколи не наздогнати. Дорога в них одна, збагнув він, зрештою роблять одне — пиляють і пиляють дерево, а мати з тіткою дрова ті носять… У втікача запаморочилася голова, в очах замигтіли іскри, зблиснуло полум’я, що ним загорілася папороть; здавалося, йде він по білому, як сметана, снігу. Ліс розступається перед ним, стовбури наче розбігаються в боки, даючи йому дорогу, — ліс був повний людських тіней, прозорих, як і цей білий сніг. Він сам відчувався тут тінню, сам ставав як дерево, бо всі ці тіні — дерева, і все шепоче, наче біжить під вітром листя. Все неначе в тумані, в якому кубляться побачені за життя людські обличчя. Він зовсім топиться в тому молоці, він у цю мить кентавр, який креше копитом іскри. Там, далеко за ним, уже чується виразний шум погоні: важкі коні мчать, б’ючи копитами землю. На конях тих закуті в риштунки воїни, і мчать вони безперестанку день і ніч… Часом втікачеві здається, що він ніколи не вийде з цієї руїни, що господь привів його сюди і звільнить тут від дощу й тягаря; втікачеві зимно, а через прочинені двері знову чується шепотіння дощу. Волога заповзає до пустиці, краплі падають з дірявої стелі, дзвінко розбиваються об гнилий поміст і обсівають його холодною мжичкою. — Є людські закони, — бурмоче він, — а є закони вищої справедливості… Дивиться у вікно, в отвір влітає збите дощем листя. Мокро плескається об долівку і клеїться до неї. — Хто може пізнати справжню справедливість? — бурмоче він, — Хто може знати» що виросте з його сьогоднішніх учинків завтра? Втікача трусить лихоманка. Він намагається загорнути груди в ганчір’я, в яке перетворилася його одежа, але холодні пальці безсилі стиснутися. — Авжеж! — Утікач ледве ворушить губами. — Ви, певне, не розумієте, хто був той рудоволосий?.. Він замордував нашу сестру. Старий хотів помститися… Старий не встиг. Бачить бог, все це мусило покластися на мої плечі… Він заплющився, і його обличчя стало вмиротворене. Неначе вслухався в день, у шелест листя і в дзвін капежу. — Тоді була місячна ніч, — задумливо сказав.  

 

Мати




 

Я під’їхав до міських воріт. Передї мною й справді було наше місто. Так, місто на дві половини: одна — наша, а друга — Сокольських. Старший Сокольський був мій хрещений батько, а моя сестра — за одним із Сокольських; можливо, колись місто наше з’єднається в одно. Брама була зачинена, і мені довелося довго стукати. З вежі визирнув воротний, він не міг мене впізнати у незвичному для цих країв іспанському костюмі. Я назвався, і тільки тоді ворота було переді мною відчинено. — Біда в нас, пане, біда, — забурмотів воротний, і я не міг второпати, про що йдеться. Нетерплячка стьобала мене, тож я, не вдаючись у розмови із старим, стис острогами коня. Роздивлявся навколо. За час, коли мене тут не було, все позаростало деревами й бур’янами, хати стали нижчі, а тини трухлявіші. Подекуди траплялися люди, скидали, побачивши мене, шапки і кланялися. Вибирався на горб до замку, і кінь мій важко хекав. Ворота, однак, були наглухо зачинені, і я загупав у них щосили. Лихе передчуття стисло мені серце: щось тут таки й справді відбулося. Десь із глибини обізвався напівчутний голос, питали: «Хто?» Гукнув схвильовано своє ім’я, звуки мені застрягали в горлі. Голос за ворітьми перепитав, тоді я повторив своє ім’я голосніше. Навпроти мене відсунулося вічко, і я побачив насторожене блискуче око, що пильно мене роздивлялося. — Не сердіться, пане, — сказало око. — Я зараз сповіщу пані. Око пропало, а я зіскочив з коня. Звідсіля, згори, розстелявся широкий, залитий сонцем краєвид. Хвилями гойдалися хліба і густа трава. На далекій дорозі маячив однокінний віз, а побіч нього їхав неквапно вершник. Ворота натужно зарипіли, і в них став, зігнувшись у поклоні, вояк. Був у повному спорядженні. Я здивовано на нього, подивився, але не сказав нічого, бо гнала мене нетерплячка. Ввійшов у двір і майже побіг через просторий майдан до ґанку нашого дому. На ґанку стояла моя мати, побіч неї тітка і кілька юнаків. Ми впали одне одному в обійми, і сльози покотилися з материних очей. Я гладив її сиве волосся й заспокоював. — Біда в нас синку, біда, — зашамкотіла стара. — Той Сокольський напав на нас знагла серед ночі. Слуги встигли зайняти оборону, але ворогів було втричі більше. Тепер мусимо стерегтися… Я поцілувався’з тіткою, вона плакала, як і мати. На вступі до дверей стояли, наче кам’яні, брати мої, два рідних і один у других. Я кинувся до них і гаряче з ними обійнявся. — Бог привів тебе до нае у цю лиху годину, — сказала мати. — Вони тоді люто нас побили, але, дякуючи богородиці, залишилися ми живі. Я сховала братів твоїх, а нам з тіткою таки добряче порахували ребра. — Що вони хотіли? — глухо запитав я. — Вимагали Гальшчин маєток. Царство їй небесне, вони замучили твою сестру. Мати замовкла і аж захиталася з розпачу. Грім вдарив з ясного неба, я стояв перед нею блідий, аж білий. — Гальшку? — перепитав самими вустами. — Нашу Гальшку? Мені поступово прояснювалося в голові. Он воно що значить те видиво, яке побачив ще у Блохах. Он воно що: хата біла, і сестра, що йде з коромислом і дерев’яними відрами, начебто для того слуг нема. Я озирнувся затравлено. Он вони, найрідніші обличчя, до яких я так рвався: мати, що шепоче й шепоче страшну звістку, — шепіт її вигаслих вуст, як шум листя; рано змужнілі брати мої, вони дивилися на мене, як на чудну з’яву. Вогонь шалений розгорявся в їх грудях: не бачив серед них ще одного. — А де батько? — спитав я хрипко. — Царство небесне твоєму батькові, — перехрестилася мати. — Помер?! — зойкнув я, і знову стало перед моїми очима те химерне видіння: сестра несе воду, а батько чекає її на ґанку тієї хати. Він наче почув розмову, бо повернувся в наш бік і подивився тужливо. Пекучий біль стьобнув мене щосили. Навколо захитався і замерехтів світ. Червоні квіти розпускалися на широкому нашому подвір’ї — ними обростали люди й речі, дах будинку й ґанок. Вони випиналися з вікон і горіли на парканах і вежах. Здалося мені, що ці квіти — попередження якесь мені, я не міг дійти тями, бо все в мені так дивно сплуталося. Тож знову дивився в одне чи друге обличчя, наче хотів, щоб хтось із них сказав, що все це неправда. Але бачив згорьовані скам’янілі лиця і розумів, що недаремна в мене таке мокре обличчя, недаремно корчаться в судомі пальці, а душа засівається попелом. Попіл сипався з неба, наче сніг; сірий сніг серед літа, обличчя навколо здавалися ще сіріші, і годі вже їх розрізнити; незмигно дивилися вони, наче просили захисту. Але я не для того повертався на рідну землю, не для того заклинався не пролити тут і краплини крові. — Чи позивали ви до суду? — спитав я, плекаючи слабку надію втриматися. Материне обличчя зовсім потемніло. — Хіба маємо ми силу правуватися з таким супротивником? — сказала вона. — Не маємо сили й на оборону… — Тут заволала кров, — озвалася тітка. — Богородиця прислала нам тебе. Мати не дивилася під цю хвилю на мене. Погляд її проліг десь збоку, тиха туга повила її обличчя. Тоді я сів на ґанку й опустив голову. — Розкажіть, — тихо попросив я. — Тут нема чого багато розповідати. Батько твій хотів помститися за сестру твою, — сказала тітка, — але йому не повелося. Коли він зробив засідку на того Дем’яна, переміг не він, а вони… Червоний вогняний чоловік увійшов раптом у цей двір. Опоясаний мечем і з сагайдаком за плечима. З пістолем і з червоною гривою волосся. «Тут заволала кров», — тихо пробурмотів я, повільно оглядаючи ці найдорожчі для мене лиця. Мати плакала. Котилися по її темному лиці темні сльози, а плечі здригалися. Стояла, сперта на палицю, і чорна її одежа вже майже забрала її з цього світу. Тітка дивилася йа мене незмигними малими очима: горіло там по тонкій і гострій, наче голка, іскрі. Палили мене ті іскри, і я не міг витримувати їхнього незвичайного блиску. Троє хлопців стояло на ґанку, двоє дорослих, а один малий. Малий зустрівся зі мною поглядом і ступив до мене кілька кроків. — Ми, брате, — сказав дзвінко, — готові виконати кожне твоє повеління! Я всміхнувся. Притиснув до себе світлу голову малого, і мій погляд метнувся раптом угору. Душа моя зойкнула розпачливо, а над головою наче роздерлося навпіл шовкове шатро неба. Впала мені на щоку крапля, і подививсь я крізь сльози на рідних моїх. Вони стояли облиті яскравим світлом, і обличчя їхні від цього були зовсім пласкі. Тоді подививсь я поверх їхніх голів — світилася там, на горбі, біла хата. Батько сів відпочити на ґанку, а сестра доїла корову. З-під її рук випирскувало в дійницю молоко й парувало. Білий серпанок оповивав увесь той двір. Батько викресав вогню й запалив люльку — я здивувався, що цей новочасний звичай дійшов і сюди. Синій димок випливав із батькової люльки, синій димок плив і від літньої печі, на якій пріла вечеря. Сестра налила молока у дзбанок і простягла його батькові. Батько взяв той дзбанок, відклав набік люльку і почав повільно пити молоко. Струмувала коло нього тонка цівка диму від люльки, сестра підійшла до літьної печі і, знявши покришку, перемішала страву. Вона зирнула в мій бік, і я побачив найчудовішу з усіх, які будь-коли бачив, усмішку… Мене хтось торкнув. — Вони не знають, що ти повернувся, синку, — зашепотіла мати. — І ти не дуже виставляйся напоказ. На них наче сказ напав, хоч ми не пролили й краплі їхньої крові. Бережися, синку, і бережи нас усіх… Тоді я побачив на цьому дворі птахів. Вони кричали й били крильми, хотіли злетіти, але, я всміхнувся печально й поблажливо, ноги їхні вросли в землю. Були дуже дивні ці птахи. Росли, як дерева, а були живими істотами. Махали крилами, але дивилися по-людському. — Заходь, сину, до хати, — сказала мати, — а то ми приймаємо тебе на порозі, як нелюбого гостя. Брати відступили мені з дороги, і раптом важке й урочисте почуття охопило мене. Я був як той воїн червоноволосий: на боці шабля, за спиною сагайдак і пістоль у руці. Не міг не бути сином цієї вимученої жінки в темному і не міг не бути братом для оцих постарілих і закам’янілих дітей.  

 


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка