Сучасна фантастична повість



Сторінка13/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.31 Mb.
ТипСборник
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   20


— Пий, мій любий, пий. А уранці Хома прокинувся від густого запаху кави. — Вставай, милий, вставай, тебе чекають великі справи, — зазирнула в кімнату незнайомка в ситцевому домашньому халатику. Водянистий підхопився на рівні ноги, розуміючи, що й справді в нього настає нове життя. Завтра розпочиналось сьогодні. В умивальнику він довго пирскав, гартуючи свою волю. Потім чисто поголився не електричною, а справжньою бритвою і ретельно зачесав рідке волоссячко наперед. І враз побачив, що це і є та особлива прикмета, за якою всі його впізнають. Такий лоб не ховати, а показувати всім треба. Таж він перший лисий у їхньому селі. Незнайомка в цей час залюбки драїла кальцинованою содою старий баняк. Легенькі крапелиночки виступили на її чолі. «Моя ти хороша», — з гострою ніжністю подумав Хома. — Це ти, коханий? — любісінько пригорнулась вона до нього. Я така щаслива з тобою. Увесь час, мов у сні. І боюсь прокидатись, бо постіль у мене біла-біла, холодна-холодна… — Давай не будем про це, — стривожено притулив її голівку до грудей Хома, — Нам добре разом — і не треба ні про що таке загадувати, Усе буде добре. — Так, буде, — повторила вона й відразу заспокоїлась. Усе в квартирі нагадувало тепер, що тут порядкують моторні жіночі руки. Слоники вишикувались за ранжиром. На поличках з’явились ажурні серветки. Навіть давно ї вщент висохлий, як кізяк, кактус за ці дні набряк, зазеленів і викинув збоку огірковий пуп’янок. І яким це еліксиром вона його поливає? Хома чогось згадав, як мати залишала на ніч воду в ночвах і тією настояною на зорях водою напувала корову, аби та давала більше молока. У всякому разі, то була не просто вода. За столом заклопотана незнайомка підливала кави, наказувала Хомі, що купити по дорозі додому, висмикувала з-під носа газету, аби не псував очей, словом, цілком вже увійшла в роль молодої дружини. І Хома, осягнувши цілющу необхідність тієї дитячої гри в сім’ю, як перший виток спіралі її повернення в колишнє життя, з усіх сил підігравав їй. Адже й любов — це велика умовність, яка стає матеріальною плоттю тільки тоді, коли так щиросердно хочуть обоє. І Хома відтепер зажив у цьому ірреальному світі, де паралельні лінії життя двох людей врешті-решт обов’язково у майбутньому мали перетнутися. Він вірив у це, як кожен у своє неминуче щастя. Завтра розпочиналось сьогодні. Солодко нили м’язи в передчутті роботи. Якби Хому ниньки впрягли в плуг, він би проорав борозну через увесь світ. Від нервового збудження тіло стало легким і невагомим. Він нетерпляче тупцював перед порогом, доки дружина закушкувала його в шарф, наказувала дихати носом, бо застуджуватись аж ніяк не можна, й виривавсь із її рук, мов неслухняна дитина. До щастя вела світла, морозяна дорога. Але на галереї його знову перестріла Роза Семенівна. Водянистий послизнувся на рівному місці. — Бон жур, старий, — сказала вона, пускаючи Хомі в обличчя ментоловий димок. — А ти її не любиш! — Як це? — не второпав Водянистий. — Якби ти її любив, ти б давно подарував мені перуку. Мені тільки перуки не вистачає для повного щастя. У всіх є, а я що — лиса? — З якого б це дива? — наїжачився Хома. Ця стара карга надумала його шантажувати. — Бо інакше я сповіщу куди слід, за нею приїдуть і заберуть. І не бачитимеш її як своїх вух. — Ні, ні, — відступив Водянистий. — Що завгодно, тільки не це. Буде вам перука, буде. — Ану присягни. — Роза Семенівна витягла з муфти сіру книгу. Хома приклав до неї тремтячу руку і з-поміж розчепірених пальців прочитав назву «Карний кодекс». То була книга законів людського буття. — Вільний, — презирливо сказала Роза Семенівна. — Бери лопату — іди копай. «Боягуз», — лаяв себе Водянистий, спускаючись східцями. І розумів, що вчинив правильно, раціонально. Адже він боявся не лише за себе, а за їх любов. Але сором шмагав його по щоках березовим віником. В житті все було складніше. Сніг смачно рипів під ногами, дерева стояли в пінопластовому інеї, дитяче сонце витинало до землі свої промені — і Хома заспокоївся. Що важить маленький компромісик у великій справі? В бібліотеці він зайняв звичне місце, задоволено оглянув стоси замовленої літератури й тут, у примарному гігантському книжковому мозку, штучному п’ятиповерховому інтелекті, в його надрах Хому знову охопило дивне п’янке полум’я натхнення. Він роздував горно в занедбаній сільській кузні, де на кілочках по кутках мертвим залізяччям збирались його знання: стоптані підкови цитат, іржаві борони класифікацій, жмутки логічних зв’язок, важкі штиби аксіом, цвяшки визначень. Усе те раніше він місяцями тулив докупи, притасовував, винаходячи страхітливий велосипед на гнутих обіддях. Але тепер він кинув усе те у вогонь, вдував міхами свіже повітря, розпікав, розжарював, готуючи небачений сплав, дамаську сталь, секрет якої знали старі майстри. І коли те сплелося в огнистий клубок, він вихопив його на ковадло і навідліт, із хеканням почав кувати фантастичну річ, яка дивувала його самого, сміючись і горланячи від захвату, з кржним ударом впевнюючись, що здивує нею увесь світ. Кров бурхала в скроні, Хома не встигав відкладати списані, ще гарячі аркуші, втирав чоло рукою, хапав розкритим ротом кисень, потойбічним зором оглядав темні стіни і знову брався до роботи. Він добував руду з книжок, бачив крізь палітурки самого автора, забігав поперед його пера, бо ухоплював політ його думки. Але тепер через незнайомку він бачив саме життя, його складні психологічні закони і вкладав його в працю. Пругка сила сповнювала вітрила, хвиля захльостувала палубу, а рвійна Хомина душа ось-ось мала сягнути берегів невідомого материка, на який ще не ступала нога людини. І першовідкривач розгонистим почерком, ковтаючи літери, заповнював вахтовий журнал, знаючи, що переможців не судять. Його гнали вперед відвага й любов тендітної незнайомки із сповненими віри очима. Водянистий не чув, як перемовляються між собою бібліотекарки, намагаючись вгадати, що з ним трапилось, бо не впізнали було Хому. Очі його горіли підземним вогнем. І якби хто торкнувся чола, то опікся б. Сонце за вікном сягнуло зеніту й почало падати. А коли стрілка електричного годинника стрибнула на дев’яту, коли бібліотекарки, порадившись, запропонували йому бутерброд, Водянистий, щось згадавши, розігнувся, ґречно подякував і полетів додому, де в тихій гавані на нього чекало щастя. Він підтюпцем хтів проскочити галерею, але в темноті за білизною його вже чатувала Роза Семенівна: — Де моя перука? Багряна цятка папіроски націлилась йому в перенісся. І Водянистий загостреним зором побачив, що зовсім не перука їй потрібна, а його темний страх, котрий вона пила з нечуваною втіхою. Хома озирнувся і поманив її пальцем. Зацікавлена Роза Семенівна грайливо підставила вушко: — О, тет-а-тет? І тоді Хома ухопив її товстими пальцями за це волохате вухо й тицьнув під ніс здоровенного червоного кулака. — Між нами дівчатками. Ще раз пискнеш — повішу на отій мотузці догори ногами. І Роза Семенівна, не пискнувши, розчинилась у пітьмі. А вельми втішений собою Хома кинув незнайомці з порога «привіт», недбало жбурнув портфель на диван і пішов мити руки. А відтак він, захлинаючись, розповідав, як спустив Розу Семенівну із східців, заїдав промову борщем, гордо випинав груди од власної відваги. Потім пив міцний чорний чай перед телевізором, переповідаючи незнайомці усі свої новини і тривоги, казав, що написати працю він, звичайно, напише, але жодна друкарка не візьметься таку купу матеріалу впорати за місяць. Незнайомка в’язала на шпицях новий светр із випраних ниток й лагідно кивала на знак згоди і співчуття. Та з її співчуття кожуха, далебі, не зшиєш. І Водянистий говорив гостро, надривно, жаліючи себе до сліз, відчуваючи увесь трагікомізм ситуації, всю безглузду, смішну безвихідь, у яку він потрапив. Винахід був у голові, а голову до паперів не підшиєш. Про це він і казав з гіркою іронією, кепкуючи з себе, але так, щоб вона добре зрозуміла, як зле іноді доводиться справжньому творцеві, які їх терзають стреси. Шлях його пролягав полем, устеленим зубчастими боронами. Після програми «Час», насилу розклеплюючи набряклі свинцеві повіки, Хома заправив в «Ундервуд» перший аркуш і вказівними почав клацати вступ. Й тоді незнайомка несміливо запропонувала — може, вона спробує. Водянистий недовірливо гмикнув, але місцем поступився: хай грається. І тут на його очах явилось диво. Вочевидь, моторні рефлекси збереглися в ній напрочуд глибоко. Бо друкувала вона в тому ж темпі, як він говорив. А коли він секунду м’явся, підшукуючи потрібне слово, вона нетерпляче позирала в його бік. Хома підозрював, що вона вибиває тільки неосмислену музику його мови. Та, зазирнувши в готовий аркуш, відзначив, що там не було жодної помилки. І граматика десь глибоко жила в ній. Так без жодних правил знають значно тонше за дорослих, відчувають її діти. Вона на ходу встигала правити Хомині стилістичні неоковирності, із громіздких наукових конструкцій складала легкі міцні містки. До дванадцятої вони завершили півтора десятка аркушів, на що обачливий у прогнозах Хома сподівався хіба в щасливому сні. Ось так і пішло далі їхнє життя, перетворившись на один довгий-предовгий день, життя галерне, каторжне, від якого дзвеніло в голові, хотілося впасти на землю, загребтися в снігову ковдру, заснути, але доводилось повзти, пробиватись на той бік земної кулі. Пройти крізь глину, базальт, магму, пекло, щоб виповзти на світ вигартуваною істинною людиною, яку зробила тільки праця.  

Й, ніби подаровані в подяку бабусям, забуяли в Хомі і доброта, і сміливість, і самозреченість. И уся ця трійця впряглась у його роботу і помчала до заповітної мети. Хома ласкаво, але нещадно експлуатував і себе, і незнайомку. Вона до півночі клацала на машинці, під яку довелося покласти складену вчетверо ковдру, аби не заважати сусідам, а він сновидою блукав поміж стільцями з з чашкою диво-чорної кави, тер скроні, пив раунатин кінськими дозами і диктував, диктував, диктував. Інколи вона не розуміла очевидних речей, Хома починав пояснювати, що це просто, як сарай, але сам заплутувався І мало-помалу збагнув, що аксіом нема. І кожну, як любов, треба доводити заново самому. А вранці, коли він ще спав, по-дитячому плямкаючи губами, вона тихцем поралась на кухні, готуючи йому омлети, присмачені зеленим кропом, котрий висіяла в квітковому горщику. Хома уві сні здригався, морщив чоло, бо й уночі працював. «Вставай, мій милий, — кликала вона. — Тобі пора». Й Хома вставав, снідав, механічно чмокав її в щоку і летів у бібліотеку. А вона лишалась на хазяйстві, як і належить дружині творця. Увесь той жіночий, дбайливий розум підсвідомо, ніби в крові, завжди жив у ній, прокидаючись разом з нею, вдягаючи фартушок і ступаючи на кухню. І кожна крапелиночка цієї жіночої крові несла в собі всю інформацію про тисячолітню жіночу долю, бо умовні рефлекси з часом переростають у безумовні, як дитячі звички — в характер. Її короткозора пам’ять, мов світло ближніх фар, і досі вихоплювала найбезпосередніші предмети і зв’язки: плиту і горщики, Хомині непрасовані штани і його брудну сорочку, «нашу» працю, яку їм обов’язково треба завершити до кінця місяця, — тільки найближче. Цей малий підабажурний світ довгих зимових ночей тримав її в своєму колі, як кожну заклопотану сім’єю жінку, котрій ніколи підвести голови. Світло цих фар кволо губилось у густому тумані, не в спромозі вихопити із світанкової імли те, що буде попереду, за найближчим поворотом, проте й назад, у той страшний, крижаний день, звідки вона втекла босоніж, незнайомка ніколи не озиралась. Як билина серед трави, очеретина в плавнях, дерево в лісі, птаха в зграї, камінь серед каміння, вона не вирізняла себе серед інших, будучи грудкою величезного світу, який складають гори і води, люди і звірі, живе й неживе. Вона перетікала з однієї форми існування в іншу так вільно, як вода з гірського ручаю в жбан, із руху в спокій, як дощ із коріння в рубінове виноградне гроно і п’янке вино. Коли вона сиділа за машинкою, то ставала Хомою, друкованими його думками. Коли дивилась у вікно, то ставала двірником, котрий весело скидав з даху ненависний їй сніг. Та коли дивилась у дзеркало, то бачила озеро, мінливе і непостійне своє зображення у воді і здивовано питала: «Хто се… Де мої зелені коси?» Хома приходив з роботи п’яний від утоми, світив у темряві червоними очима, буркав під ніс, що він більше так не може, що приїдуть і заберуть його, але за вечерею поступово відходив, дивлячись на світле, чисте личко, яке так хотілось погладити… Та розслаблятись було не можна, і замість цього яін питав: «Ну як, вичитала вчорашнє?» У їх квартирці поступово завелись цілі джунглі — кактуси, квіткове насіння він щовечора приносив з базару, але чому те все росло, буяло, лізло на стіни, як з живої води, — пояснити не міг. Коти блукали в цих джунглях, мов кімнатні тигри. Неповороткий Хома теж відчував себе в цій обстановці дикуном. Незнайомка вела довгі розмови з віслячевухою опунцією, вмовляючи її поскоріше розквітати, ї взагалі з усіма рослинами говорила як з живими, як з подругами. Що ж, хай тренується, гадав собі Хома, поновлює мовну практику. В ті диявольські дні особливо задумуватись над усім цим було ніколи. Він біг вузьким тунелем тротуару на роботу, засідав у бібліотеці, писав, перегорнув догори дном усі архіви, а вона варила йому огнисті борщі, годувала котів, котрі обсідали її, мов горобці тополю. Кілька разів Хома пробував вивести незнайомку на вулицю, вмовляв бути розумницею, вона ніби погоджувалась, але перед прямокутником дверей вклякала, безтямнІла, буцім її збирались вести у смертельну білу операційну, звідки вона колись утекла, промерзнувши до самого серця. І, звичайно ж, Роза Семенівна нашептала їхній хазяйці, що Хома привів у помешкання якусь ненормальну, котра людей боїться, ні з ким не вітається, і невідомо, чим вони там займаються, бо кріусу не чуть. А це дуже небезпечно. Хазяйка, астматично дихаючи, прибула з інспекцією і, на Хомин подив, відразу ж знайшла спільну мову з незнайомкою. Вони детально обговорили здоров’я кожного кицюнчика, їх меню та любовні справи. Стара ревниво споглядала, що чорний ситий пестунчик мовби більше горнеться до молодої господині, але, зрештою, й те їй сподобалось. Хому було послано за свіжим піском у ящик, а по тому вони мирно пили чай з кренделями, спостерігаючи, як у протилежному вікні з-за фіранки червоною дулькою стирчить ніс Рози Семенівни. Після свого повного фіаско вона вилітала на вулицю зі сміттєвим відром тільки серед ночі. У бібліотеці Хома, звертаючись до дівчат, перестав жувати жуйку, а говорив ясно, впевнено, знаючи, що йому не відмовлять, дивився просто у вічі — і зухвалі бібліотекарки почали соромливо опускати перед ним вії, белькотати милі нісенітниці, червоніючи, мов десятикласниці. Навіть тінь у Хоми стала чорнішою, вищою, плечистішою. А одного разу Хома зовсім випадково почув їхнє перешіптування: — Що з ним? У ньому прокинувся мужчина… Я його боюсь… Він такий мужній… — Так, так, не те, що наші міські, заморожені… Це стихія, сила… Натуральний мен… І це надзвичайно втішило Хомине самолюбство. Він випростався, вітався в коридорах холодним енергійним кивком ділової людини, яка робить важливу справу. І невідомо чому всі на кафедрі стали бачити його здалеку, притримували за ліктик, говорили різні хороші речі про те, що він, порівнюючи з іншими, великий працелюб, самородок, й не треба впадати у відчай, що начхати йому на усілякі викрутаси заздрісників. Що справжній талант собі дорогу проб’є. Що вони вірять у нього. Хороші люди є скрізь. Тільки чорне на білому видніше. В одній із старих книг Водянистий вичитав, що наші далекі пращури людську душу уявляли у вигляді мацюпусінького чоловічка, котрий живе десь під серцем. І коли той смикав своїми крихітними ручками і ніжками, потирав долоньками і боявся, тер очі і тримався за живіт, то, скоряючись цим біострумам, велика людина бігла і лізла на дерево, полювала, ділила здобич і молилась, ридма ридала і реготала. І ця душа, як вірили пращури, важила в кого сім, в кого десять грамів, а у вождів — і з п’ятнадцять. У ті завантажені, знервовані дні в Хомі важчала і росла з кожним сходом сонця нова велика душа, наливаючись любов’ю і тривогою, болями і турботами всього нашого світу, і вищав, не поміщався вже в костюм-трійку і сам оновлений Хома. Він, сам того не помічаючи, зріс у своїх очах, випростався, перебрав ґречні манери. Він усім люб’язно поступався чергою, але тепер його неодмінно пропускали вперед. У нього раптом виявилося багато безкорисливих друзів, котрі по-приятельськи запрошували його на іменини, вечірки, цікавлячись, що це він пише. Одного дня Хома поліз за словом в кишеню, а виявилось, що там лежить власна оригінальна думка. Її помітили, і хутко вся кафедра передавала цю новину з вуст у вуста. Дійшло й до керівництва. Аркушики на календарі невблаганно жовкли і опадали. За машинкою засиджувались тепер далеко за північ. Водянистий, говорячи, засинав, і слова, мов сонні солдати, розбрідалися полем. Тоді вона клала його важку руку собі на плече й ледь одводила в постіль. Губи його ворушилися. Інколи він з подивом починав бачити, що біля нього зовсім нова незнайомка, але зосередитись на тому було ніколи. На початку березня в нуль годин сімнадцять хвилин останній аркуш виповз із машинки. Хома взяв його, прозирнув на світло і побачив електричне сонце. З цього приводу було влаштоване маленьке свято. Водянистий засмажив на сковороді яєчню з десятка яєць, а вона принесла слідом пляшку болгарського з холодильника. Вони розлили той крижаний напій перемоги по склянках, цокнулись і випили на брудершафт. Під цей дзвін десь у високості і з’єднались їхні душі. Водянистий, тремтячи від збудження, ще не вірячи в перемогу, цілував їй руки, кожен бідний пальчик окремо, а вона ласкаво гамувала його, щоб не розбудити сусідів, і вся світилася від радощів за нього. А Хома говорив, що всім, всім, всім зобов’язаний лише їй, що це вона відкрила йому очі. Що на свої кандидатські купить їй корзину найдорожчих у світі гвоздик на міському ринку, а вона прохала не робити дурниць, бо на весну в Хоми немає пальта, та й на захист треба дещо залишити. Жовте сонечко під абажуром зігрівало їх маленький затишний світ майже до ранку. А уранці вона примусила його наваксувати черевики, вдягти новий костюм й побажала: «Ні пуху». Хома вирвався і на ходу крикнув: «К чорту». Його керівник, доцент Половинчик, сидів на кафедрі в дублянці, потираючи потилицю і сякаючись у метровий носовик: — Збожеволіти можна, ані щілини, а дме. Водянистий поклав перед ним теку з дисертацією. Той злякано відсахнувся: — Не підходьте близько, ви з морозу. — І кисло додав: — Чую, свіжі віяння. Хочете здивувати світ? Хома незворушно кивнув. — Ой, не можу, ой, зараз чхну, ой, у носі закрутило, — замахав руками керівник, відганяючи Водянистого. — Обережно, я заразний. — Розумію, — сказав Хома. — Ну, може, тоді ви скажете, звідкіль дме? — закрутив тонким носом керівник. — Нічого не розумію. ВАК зовсім знахабнів. Таланти їм подавай. Сірятини, бачте, не треба. Ой, ой, не можу… І звідки дме? Водянистий послинив пальця, поставив сторч і тихо сказав: — Згори. — Ну от, так я і думав. — Керівник втягнув голову в плечі. — Ніде не сховаєшся. — Щоб дійти до джерел, треба йти проти течії, — раптом сказав Хома, погано розуміючи сам себе, з розбійницькою відвагою, вперше в житті зважуючись на якийсь виклик долі. Він віддавав дисертацію в чужі руки, мовби власну, виношену під серцем дитину. Натомість лишалась порожнеча. У глибині свого єства він вірив у нечуваний, небувалий успіх, тріумф. Але й смерть його праці віднині означала його власну смерть. Він ставав або генієм, або рядовим автоматичним пером у легіоні автоматичних пер. Не хотілось навіть думати про це.  

І Хома став чекати вироку. У спорожнілу душу почали внаджуватися потерчата сумнівів. Вони шкрябались у двері, світлячками бігали попід вікнами. А що коли він повний нездара? А що коли то хвора маячня? А що коли в нього тицятимуть пальцем — зовсім того. І той шалений виснажливий місяць став здаватись Хомі раєм. Тоді внутрішній тиск урівноважував зовнішній. А тепер його облягала багатотонна тривога, розламуючи череп, заглядаючи в очі зловісними підводними виплодами. Тим часом довгі вечірні сутінки вже поволі наливались весняною синькою. Та синька густими калюжами застигла в дворі, звисала з дахів пудовими бурульками. Підопічні Хомині коти занервували в квартирі, дерлися на портьєри, вимагаючи свободи. Водянистий випускав цей живий клубок на вулицю, з жахом думаючи, що сусіди знову будуть лаятись. І справді, коти до півночі гримкотіли по дахові, вивертали з корінням грибки в пісочнику, перекидали лави в дворі, дзеленькотіли пляшками, горланили ненаських котячих пісень під гітару. «Хулігани», — обурено верещала, висунувшись у кватирку, Роза СеменІвна. Хома, звичайно, гіперболізував. А може, то й справді були п’ятнадцятирічні хулігани й хуліганки, котрі збирались щовечора на дитячому майданчику, вчились палити і цілуватись, ненавидіти і любити. Цими тривожними вечорами Хома зачинявся од світу на три замки, вмикав настільну лампу і, перекриваючи внутрішні сумніви, уголос читав незнайомці своїх улюблених древніх авторів. Вона зачаровано дивилась на нього прозорими очима, де зимовий лід уже підтавав, ось-ось обіцяючи виплеснути весняні води. Від цього погляду Хома нітився й почувався ніби в чужій піжамі. Він знав: коли та крига скресне, вона побачить усю голу правду про нього. Хома знову повертався до товстої мудрої книги, читав про дивні речі- назавжди втрачену єдність людини і природи, віру древніх у духів хліба, дерева, тварини. Ті духи спали з людьми й народжували спільних дітей, прокидались і вмирали разом з природою. Хома пояснював, що усе те- ненаукові дрібниці поетичні метафори не варті уваги, але вона слухала, не зводячи з нього розширених зіниць. — Дивно, — казала вона, беручи до рук ту книгу. — У давні часи люди вірили, що в кожного дерева є своя душа, а тепер ні. Чому? — Не вірять, бо все знають… — почав був Хома. — А якщо чогось не знають, то в те не вірять? — Це занадто, — сказав Хома. — А може, та віра й рятувала природу. Адже один сусід не міг так просто взяти сокиру і піти рубати іншого сусіда, бо йому холодно. А ти чув, як скрикує, падаючи, смерека, з яким зойком розчахується навпіл під своїми рясними плодами груша? Як ухкають трухлявими голосами сови в дуплах? Як тужить за цвітом калина? Чи знаєш ти, як холодно стояти босоніж на морозі? В очах незнайомки знову заснували чорні тіні, підкрадаючись з-за фотопавільйону, щоб знову приморозити її до землі. Він рішуче ступив до неї, сховав її бідну голівку на своїх дужих грудях і почав гладити руде волосся, повторюючи: — Заспокойся, не треба. — Більше не буду, — схлипувала вона. — Воно само… — Розумієш, — авторитетно почав Хома, — по-моєму, книга — то і є душа дерева, де все записано. — Справді, — гортала вона фоліант. — Ось і сторінки шелестять, мов опале листя. А між палітурок живуть голоси. Вони вилітають звідтіля увечері, коли приходиш ти. У книзі з’єднано душі людини й дерева. — У тебе жар, — стурбувався Хома. Хворій уяві незнайомки, вочевидь, не можна було давати такої потрави. Адже вона все приміряла до себе, переселялась у все, що бачила. — У тебе нездоровий блиск в очах. Ти перевтомилась. І навіщо сльози? — Це хороший блиск, це я відтаю, — сказала вона і потерлась об Хомину шорстку щоку. — Ти такий розумний-прерозумний, високий, красивий. І я люблю тебе. Поцілуй мене міцно-міцно. — Ти що? — Хома Водянистий, не в спромозі втямити ці миттєві перепади жіночого настрою, злякано відступив. — Тепер, у цей відповідальний період? — Воно не вибирає, коли приходити… — Ні, ні, тільки не зараз. — Хома тужливо, тверезіючи, думав, що вона ось-ось має прокинутись, розклепити очі — і тоді в безжальному денному світлі видужалого розуму побачить цю плюшеву кімнату, затхлу кухоньку з тарганами, облуплений ящик з піском і його, Хому, вайлувату істоту із слідами заїдів у куточках вуст. Кохання ж сліпе. Незнайомка жила з ним у цьому маревному світі, маючи його за когось іншого, вигаданого, якого не бачила так, як не помічають окулярів на носі. Звикають, як до щербатого скла. Вона пройшла з ним один квартал життя — найщасливіший, і хоч як Хома хотів її одужання, він тепер панічно боявся його. Хай усе йде, як і йшло. — Давай пити чай, — сказав він, ставлячи книгу на полицю. Вони пили чай з ванільними сухарями, про щось говорили, відчуваючи в повітрі високовольтну напругу, опікаючись пальцями при доторках, стискуючи фарфорові ізолятори. То холодна, то гаряча кров поперемінно струмувала в Хомі. Він бачив, як відчиняється брама велетенського тропічного саду, відкривається попереду грудкувата дорога, котру наскрізь продувають злі вітри, а вони, босі, нещасні, бредуть по ній у пітьму. Але брели вони разом, притиснувшись одне до одного, підтримуючи на обмерзлих грудках, віддаючи тепло, і вона вдячно, сяючими очима дивиться на нього. Хома міцно, до різі стис повіки і хрипко сказав: — Уже пізно… А коли знову зеленавою водою залляв кімнату місяць, коли телеантени на даху почали ловити сигнали із всесвіту, кімната ожила. Квітковий вітер зашелестів паперами. Хома закрутився в своєму кріслі, цнотливо примружуючи очі, бо від вікна до нього йшла прозора місячна незнайомка, дихаючи гіркуватою свіжістю весняного лісу, талою водою, першими пролісками. Хома відчайдушно заплющував очі, думав про своє лицарство, довготерпеливість і стриманість, які вона згодом обов’язково оцінить. — Ти спиш? Не спи… Цілуй мене. Сьогодні така божевільна ніч. Я починаю прокидатись… — Вона легенько торкалась Хоминого змореного чола розкритими п’янкими бруньками губ, вдихала у нього свою шалену молодість, своє життя. А Хома вгрузав у крісло, вкривався терпкою вологою, з жахом думаючи про наслідки, про відповідальність, які відразу ж напосядуть на нього. Вона ж не відає, що чинить, він не може скористатись цим миттєвим настроєм, він триматиме себе в руках. — Прокинься, коханий, поцілуй мене, — благала вона вологими жагучими вустами. — Я хочу бути як всі, як звичайна жінка. Тоді я назавжди залишуся з тобою. Хома міркував, що це так, що це правильно, треба слухатись крові, інакше вона скипиться, розкладеться на іржу і воду, але не поворухнувся. Треба було забути все, притиснути до себе цю шовковисту очеретинку, захистити її від усіх вітрів собою, своїм тілом, та він сидів і кам’янів, перетворюючись на мовчазну, глуху, холодну брилу. — Тримай мене, бо в мені немає земної ваги, мене кудись несе вітер, а ти спиш… Хома подумав, що жінки від того й справді прив’язуються найкраще, але не смів, не міг посягнути на те, що йому не належить. Почнеться розслідування, його будуть тягати по інстанціях, а дисертацію підшиють до справи… Ні, ні, ні… — Я хочу врости в тебе, наші коріння мусять сплестися, інакше все пропаде, згине, мене більше не буде, — казала вона, вдихаючи в нього любов, марно намагаючись розбудити, вивести із зимової сплячки. А він думав, що втрачає свій єдиний на світі шанс, який природа подарувала йому, аби злитися з нею, стати живою ланкою в ланцюгу всього живого, але спав, посвистував носом, навмисне хропів, булькав, буцім смоктав щось жирне, сумирно склавши руки на грудях. І незнайомка зів’яла, руки її опали, очі згасли, й вона байдуже, з образою сказала: — Спи, спи, все життя проспиш, лайдаку.  

Уночі лелека, важко махаючи крилами, ніби ніс у дзьобі сповите щастя, промайнув над будинком і полетів далі. Хома хотів крикнути, зупинити його, але камінний язик не ворухнувся. Скупі сльози потекли по його поораних зморшками скелястих щоках.  



Уранці він прокинувся від того, що по кімнаті схарапуджено пурхає маленьке тріпотливе сердечко, з розмаху б’ючись об стіни, шиби, плутаючись у портьєрах. То заблукала синичка марно шукала виходу з душної келії. / — Дивись, це весна прилетіла, — радісно сказала незнайомка за його спиною. Водянистий накрив пташину своєю олімпійкою. Незнайомка довго дула в ніжний пушок, відігрівала синичку своїм диханням, нагодувала її крихтами з руки і з жалем випустила в кватирку: — Лети. Синиця зраділо цвірінькнула й гайнула до подружок, котрі дружно патрали сусідське сало в прибитому на підвіконні посилковому ящику. Того ранку незнайомка вперше зажадала вийти на вулицю. Хома зрадів. Камінь спав з душі. Вона нічого не пам’ятала. От і добре. Навіщо ускладнювати й без того складне життя? Все буде ладком, мирненько, спокійненько. Навіщо занадто гаряче і занадто холодне, коли є тепле. — Підемо на пташиний ринок, — попрохала вона. — Мені так не вистачає щебетання. Воно завжди стоїть у мене у вухах. Хома подумав, що у неї теж, либонь, негаразд з тиском. І тут у двері пронизливо, невідривно подзвонили. Водянистий, неначе мікроб під електронним мікроскопом, заметушився, шукаючи, куди б подіти незнайомку, але вона вже сама, презирливо всміхнувшись, ступила в шафу просто крізь зачинені дверцята. На порозі стояв міліціонер, ввічливо тримаючи під козирок: — Тут надійшов сигнал. — Який, про що? — сполотнів Водянистий, боковим зором спостерігши, як гойднулась фіранка у вікні навпроти. — Та на ваших котів. Вони своєю поведінкою порушують розпорядження міськради: — Яке ще? — А те, що після одинадцятої вечора в будинках має бути тиша. Прошу дотримуватись порядку. Ми зобов’язані реагувати на скарги. Хоча, — міліціонер приязно підморгнув Хомі, — я їх розумію: весна! Бувайте здорові. Надворі й справді була весна. Двірник огородив мотузкою двір і збивав з даху здоровезні бурульки. Крижані бомби обривались і вибухали внизу Іскристими друзками. На вулиці незнайомка спинилась, ухопившись за Хомине плече: — Зачекай, я зовсім сп’яніла. На них озирались. Зустрічні молодики нахабно намагались зазирнути незнайомці у вічі, не звертаючи ніякої уваги на Хому. І той жахливо, до нестями ревнував, розуміючи, що він безкоштовний додаток до неї, грубий ящик. — Ідем звідсіля, ноги промокнуть, — смикав він незнайомку за рукав, намагаючись сховати від усіх свій єдиний скарб. Лише на ринку Хома ожив. Тут пахло добре знайомим — паруючою землею, свіжою соломою, мокрим деревом, шерстю всілякої худобини. На осонні за дощатими рядами куняли акваріумісти. У блискучих скляних кулях, мов блискітки в чарівному ліхтарі, кружляли віялохвістки, вирячкуваті риби-телескопи в мотоциклетних окулярах, загадкові скалярії та золоті рибки. Хома, згадавши своїх ненажерливих котів, потяг незнайомку далі. У пташиному царстві вони застрягли надовго. Незнайомка крутила навсебіч голівкою, безпомилково вгадуючи по співу назви пташок. «Звідки вона все це знає?» — дивувався Хома. Йому, наприклад, найбільше імпонували безвідмовні полив’яні свищики. А вона розмовляла з папугами, рахувала колінця канарок, зачаровано всотувала в себе увесь цей ґвалт, тріщання, цокання, биття крил, ніби у несамовитій весняній какофонії звуків чула голос життя. — Тьоть, купіть синичку, — якийсь спритний, рожевощокий хуліган і двійочник торсав її за петельку. — Перший сорт, зовсім свіжі. Кербель штука. Знайома синичка знову билась у клітці. — Будь ласка… — Незнайомка благально зазирнула Хомі у вічі. І знову за якогось карбованця він міг зробити людину щасливою. Це коштувало так дешево. І він зробив, хоча раніше добре б подумав, перш ніж кидати гроші на вітер. Він таки дуже змінився. — Лети на волю, дурненька. — Незнайомка відчинила дротяні дверцята. Отетеріла синичка гайнула в небесну височінь, та, зробивши коло, знову сіла їй на плече. — Оце так-так! — присвиснув підліток. — Я б вам, тітонько, проценти платив, якби ви зі мною на лови ходили. На затоптаному майдані Хома прицінювався до нутрієвих шапок, бив по руках, сходився й розходився, лаючи на чому світ стоїть усіх цих спекулянтів, але нічого не збирався купувати, бо йшла весна. Він подумав про життя на землі, про асфальтовий казан міста, а далі про дисертацію та суспільний обов’язок, який тільки й тримає його тут. На виході під парканом їх перепинив гугнявий, трохи спотворений голос. Таким могла говорити здорова, у зріст людини телефонна трубка. Але говорила людина: — Алло, кореш, тобі пижик потрібен? На сосновому ящику сидів сизий, з вермутом замість крові, чоловік у знаменитій, виготовленій на спецзамовлення шапці професора Забудька. — Ні, ні, — злякався Хома, чимдуж тягнучи за собою незнайомку. — Тоді купи собаку, дуже вчений, на газетах спить. Ану, служи. Коростявий песик з великими вухами зіп’явся на задні лапки. — На прийомі в начальства, — підморгнув Хомі чолов’яга і стьобнув песика ремінцем. — Голову нижче. Купіть, бо все одно втоплю. — Купи, Хомцю, ти добрий, — заблагала незнайомка. — Не купуйте, не купуйте, — каркнула чорна особа, влазячи між ними. — Це в нього нерозмінний карбованець. Куплять, одмиють, вичешуть, а воно назад утікає, до цього супостата. — Чого б це? — здивувався Хома. — Бо знає, короста, що тільки цьому волоцюзі справді й потрібен. Він ним уже десять років отут торгує. — А ви звідки знаєте? — ще більше здивувався Хома. — Та кому ж це нещастя, — вона кивнула на сизоносого, — окрім мене, треба. І Хома купив. Він таки дуже змінився. Нова думка про солідарність усіх скривджених долею вблизила світ. І те, над чим би він раніше звисока, погордливо посміявся, стало йому не смішно. Йому стало страшно за всіх тих, котрі бездушно сміються. І найперше за себе. Чим він кращий? Його доля теж у чиїхось руках. Хто він буде завтра, якщо провалиться з дисертацією? Теж ніхто. Бо сам — ніхто. Хома обережно вів незнайомку назад в свій затишний підабажурний світ, увесь час відчуваючи на спині чийсь всевидющий погляд. А на розі, біля самісінького їхнього будинку, з дірявої ринви відділилась і зашелестіла вниз страшна крижана бомба, цілячи гострим дзьобом у тім’я Хомі. Він сахнувся убік, зовсім забувши про незнайомку, рятував себе. Підсвідомо, але міцно сидів у ньому цей інстинкт самозбереження. Холодною, лискучою смертю поцілувала брила асфальт позаду Водянистого, і він помертвів, усім тілом відчуваючи, як повертається до нього багаторічний повзкий страх. Цуцик присів, прищулив вуха, вискнув і гайнув уздовж вулиці, підібгавши оцупок хвоста. Отак у той мент, підібгавши куций хвіст, рвонула від Хоми, розбризкуючи калюжі, його напуджена змалку душа. Ні, не до кінця, видно, вилила баба Князиха його дитинячий переляк. Сидів той страх глибоко-глибоко, закоцюблий, як малий Хома в брудній жомовій ямі того березневого дня, коли далекий фронт уже гримів за косогорами, а над ямою, у височині, над селом, над усім залитим весняною водою світом заронився пронизливий іржавий звук, що дер повітря, вив ієрихонською трубою, віщуючи катастрофу. І здавалось, зараз пролунає такий вибух, котрий підніме село, малого Хому на вершину велетенського гриба, висмоктавши все з глибокої жовтої вирви. Затуливши вуха, малий Хома з жахом чекав, коли це станеться. Але поблизу, за повіткою, на землю гупнуло щось зовсім легке, ляснуло, мов листок на долоні, І стихло. — Хомцю, де ти? — гукнула за хвилю звідтіль мати. — Ходи-но глянь, що іродові душі придумали. На ріллі, репнувши від удару, лежала звичайнісінька металева бочка з-під пального, у якій були попрокручувані дірки. Усе це миттю промайнуло в пам’яті — і як Хома, оговтуючись, не переконував себе, що нічого такого не трапилось, воно таки трапилось. Відчайдушна хоробрість того останнього місяця, така смілива, бездоганна праця стали здаватись Водянистому просто нерозумними, ідіотськими, безглуздими. Він знехтував обережністю, кинув виклик долі і неминуче мав поплатитись за це. Ох, і навіщо він кусав простягнуту йому руку допомоги, треба було взяти ті аркушики, там все правильно, а він сам ліпив свою зухвалу, ні на що не схожу дисертацію, ще й утішався незвичністю форми, вагою змісту. Та вона ж на жодну полицю не стане. Негабаритна. Таж на нього всі в коридорі показуватимуть: «Оно дивіться — наш талант пішов». — З-зачекай, з-зараз, — заїкувато просичав Хома, притулившись до стіни. — С-серце. І вже незнайомка, обережно притримуючи, повела Хому додому. Він тулив голову межи пліч, шкірою відчуваючи, що ці його сумнівні пригоди всі наскрізь бачать і мовчать, аби того дьогтю накрапало в бочку побільше. А увечері, коли він тінню ковзнув на галерею, аби винести сміття, на нього вже чатувала виряджена, як на свято, Роза Семенівна. Вона тхнула «Бон шансом» і самовпевненістю: — Ага, злякавсь! Тепер ти знову мій. І ти знову зробиш те, що я закомандую. Інакше сам знаєш… В’язка солона слина приліпила Хоминого язика до піднебіння. Він краще мудро змовчить. Нині ризикувати не можна. Одне слово — і його нема. — Мон амур, — пихкаючи йому димом в обличчя, чарівно всміхнулась Роза Семенівна, — ви завтра ж принесете мені базарні гвоздики, інакше до тебе завтра знову зайдуть. А у цієї твоєї не те що паспорта, імені власного нема. Водянистий спробував просунутись з відром повз неї, але вона цупко вхопила його за вухо і зашепотіла з трагічним надривом: — Квіти, мій пуголовочку, квіти, телятко моє покірненьке. Уночі білий лелека вхопив Хому за сорочку й поніс над чорними дахами, разками вуличних ліхтарів, повз телевізійну вежу в ранню його юність. На берег порослої лататтям та куширом чистої-пречистої річки, в дзвінку літню ніч на Івана Купала. Впав Хома серед веселого гурту, посміялись над ним хлопці й дівчата, знайомі-презнайомі. Всіх він там побачив, навіть тих, хто давно вже виїхав із села. Жадана то була зустріч, бо геть усі вони ціле життя примірялись один до одного, хто далі пішов, хто краще живе. Кожен машину свою з квартирою, «трюмою та кафеллю» поперед себе припхав, аби інші побачили, чого досяг. Та не бачив того ніхто, і гинуло те марно. А зібрались усі разом — і всім ясно стало, що зовсім не добро те, а один одному вони найбільше потрібні. Людина потрібна людині. Багаття серед галяви гріло чорне небо, зірки до червоного розпікало. Густий праліс довкола стіною стояв, а посеред нього — острів людей. І так їм весело, до смішного просто і весело було в своєму гурті, що аж не вірилось, як просто. Усі ж свої, всі симпатію знають, ще зі школи дівчат за коси смикали, жаб ганяли. Тільки й встиг подумати Хома: «За що страждав, на що півжиття змарнував?» Отак гуртом повечеряли пісненько, що звеселіли й почали танцювати під бубон та гармошку, жоден не встояв, навіть Хома забув про свою краватку й кренделі ногами витинав. А далі дівчата танок круг вогнища водили, довкола заквітчаної зіллям, ромашками й сокирками дівчини — Кунайлівської цариці. І раптом Хома упізнав її буйне рудувате волосся, зелені криниці очей — то була його колишня однокласниця, котра з ним на одній парті до сьомого сиділа. Але дорослою красунею вона тепер стала, зовсім незнайома. Уся щастям, любов’ю, добром дихала разом з лісом, річковим плесом, усміхалась йому, Хомі. «Ой, дурний я, дурний», — тільки й подумав Хома. З глибокої чаші неба падали в місячні води зорі й шипіли, згасаючи. А далі вінки потяглись від берега мерехтливими світлячками, шукаючи пари, та не знаходили, тонули в бездонних вирах. А потім вибігла незнайомка з кола, взяла Хому за руку й повела за собою в густий ліс, в непролазні листяні хащі, через колючі ожинники. Кліпали на них із дуплистих яворів жовтими ліхтариками сови, тінями ширяли над ними кажани. Вітер пробіг небом чорною хмарою. Дерева захитались, шарпнули з місць, коріння вириваючи. Страшно, моторошно, боязко було в тому живому лісі. Здавалось, ось-ось той стовбуристий натовп зірветься кудись, збиваючись в буреломи. Страшно, боязко було Хомі шукати людське щастя, котре розквітало тієї ночі. — Ось воно, дивись, — сказала незнайомка і благословила його. — Іди зірви. Далеко-далеко за гнилим глибоким проваллям зоріла квітка папороті. «Чому я? — подумав обережний Хома. — Ще впаду, зіб’юсь, затопчуть. Нащо мені цей клопіт? Хай-но інші». Але вона поклала руку на його плече: «Іди, іди». І Хома тремтячими ногами рушив поміж гілля, в кров обдираючи обличчя, лишаючи на сучках клапті одягу, ліз через трухляві стовбури, як в темному кінозалі, затинався, падав, підводився, ледь здолав глибоченну яругу і зупинився над самим осердям вогню, над тим, чого завжди жадала його боязка, але неймовірно честолюбна душа. Нестерпно запекло пальці, але вихопив він, ніби з горна, сліпучу огнисту квітку й переможно притис до грудей — «Моя!». І в ту ж мить зашипіла вона й згасла. Бо був він водянистий. І залишився у жменях чорний попіл, зотлілі аркуші.  

У понеділок вранці Хома прокинувся з важкою головою. Сонячне світло різало очі, груди роздирав сухий кашель. Хома помацав мигдалини. Ще вчора він був здоровий, а сьогодні — на тобі. І де це його протягло? Звідки дме? Від кого це він підхопив? Та роздумувати було ніколи. Водянистий знову спізнювався на кафедру, а сьогодні вирішувалась його доля — «так» або «ні» дисертації. Він глиняними ногами біг по східцях, нечемно розштовхував сторопілих студентів, ядуче дихав, але ніяк не міг піднятись вище третього поверху. Нарешті низько, до колін опустивши голову, прослизнув в аудиторію, сів на перший-ліпший стільчик і знову із заздрістю побачив, як аспірант Груєнко дістає з «дипломата» зарубіжну суху воду, розводить у склянці, а професор Забудько п’є та й прицмокує. На Хому страшно було дивитись. Під очима виступили малинові набряки, рідке волоссячко, буцім він із жабуриння виліз, прилипло до черепа. Жіноцтво співчутливо зашепталось: «Зовсім загнали хлопця». Але пригнічений Хома тепер точно знав, що то не співчувають йому, а звинувачують. Кров бурхала у скронях, ніби висів він униз головою. В хворобливій його уяві всі слова, хороші, добрі, що казали про його працю, роздувались, вивертались навиворіт, міняли свій заряд з позитивного на негативний: добрі ставали злими, співчутливі — підступними, підбадьорливі — іронічними. Перевертнями ставали, як корчі в тумані. А коли олівчик упав зі столу, то у Хоминих вухах ніби колода загуркотіла. Хтів він кинутись за тією колодою, та спіткнувся об стілець, впав, безглуздо виставивши ноги в англійській білизні, а Груєнко вхопив той олівець у зуби і миттю доставив на місце. Чи то так здалося Хомі? І сидів очманілий Хома на тій кафедрі, наче в тумані болотяному, страх бив його довбнею по голові, віддавав у вухах, цокотів зубами, і все, що про нього говорили, до дрібки догори ногами перекручував. Чув він, що дисертація його нова, оригінальна, і думав: «Так, навіть занадто оригінальна, великий він оригінал». Чув він, що в нього є свої думки, і думав: «За моє жито мене ж і бито». Чув він, що суспільству потрібний його талант, що без цього воно далі жити не зможе, — і думав: «Та вже якось проживе». Чув він, що посилають його дисертацію в Москву, і марно намагався збагнути, куди це його посилають. Вже всі розійшлися давно, а він все сидів та сидів. — У вас нездоровий вигляд, — ніби крізь гігроскопічну вату почув він чийсь радісний, глумливий голос. — Може, ви стомились, може, вам академвідпустку треба? — То його керівник над ним знущався, радів, що клопоту здихався. Знав Хома, що означають всі ці панегірики: блискучий крах. І все ж ледь видушив з себе: — Як… як моя праця… чесно?.. Керівник фальшиво-фальшиво, бадьоро-бадьоро поплескав його по плечу й збрехав у обличчя: — Геніальної — Жартуєте, — ледь підвів фіолетові очі Хома. — Анітрішки. Новий напрям. Правду кажучи, не чекав я такого від вас. Нащо було стільки дурником прикидатись? З першим варіантом і не порівняти. То — бетон. Багряна хмара попливла у Хоми перед очима. Знищив, йолоп, перший, абсолютно надійний, залізний варіант. Тепер його втоплять, тепер не випливти. Намислив світ здивувати. Та кому потрібні глиняні свищики його думок?! Бетон треба було давати, бетон! А він — натхнення. Це все вона, ця причинна безвістка, котра невідомо звідки взялася на його голову, ласкаво підштовхуючи Хому до прірви. Це вона зманила його з праведної колії. Змусила дурно напинати жили, орати цілину. А він, дурний, ще й дякував їй за натхнення! Та найкраще натхнення — то довгий список літератури. Зовсім хворий, аж кістки від температури крутило, Хома з білими очима вибрів на вулицю, ліз під тролейбуси, брів через калюжі, луплячи свою душу ціпком по хребту, аби не лізла, куди не слід, не лізла, не лізла! Вже споночіло, коли він без шапки, ледь пересуваючи ноги, присунув додому, лиховісно пройшов повз розгублену незнайомку й, нічого вже не тямлячи, почав нишпорити під столом, під диваном, за портьєрами, шукаючи першу свою чернетку. — Д-де мій чорновик? — бризкаючи слиною, ідіотським фальцетом заверещав він до зляканої незнайомки. — К-ку-ди ти його поділа? Вічно в тебе гармидер, нічого знайти не можна! Зелені криниці очей у незнайомки налились зрадливою вологою, губи затремтіли, й вона, затинаючись, вимовила: — Ти… ти ж сам спалив. Хіба забув? Іншим разом Хома був би вражений — вона почала згадувати минувшину, ту дорогу позаду себе, на яку ніколи не озиралась, але Водянистому було не до цього. Він сам таки зовсім забув, як одного вечора власноруч виніс кляту чернетку під сміттєзбірник, чиркнув сірником й роздмухав, аби краще горіло. Вона мала бути, й край! Збитий з пантелику Хома тепер вже волав у простір, пацаючи ногами: — Мене на захисті зарубають, їй-богу, зарубають! — Це, напевне, боляче, — промовила вона з такою серйозністю, що Хома аж завив по-вовчому в чорній люті. І ця причинна над ним глузує, знайшла час для своїх філологічних вправ! Ковзаючи по мерзлих східцях, він кинувся до смітника. На тому місці височів сірий сніговий замет. Водянистий впав на нього, почав дряпати нігтями, знайшов ломика, але внизу на потрісканому цементі лежала зотліла чорна каша. І дрібні кислі сльози навернули Хомі, на очі. Він затрясся в безсилій люті, гатячи кулаками по вапнованій будці, футболячи замет ногами, розмазуючи по щоках брудні чорні патьоки. З своєї кватирки на цю мелодраму вигулькнула Роза Семенівна і втішено каркнула: — Так тобі й треба. За щастя дорого дають! Чорний, вигорілий зсередини, мов випалене порохняве дупло, Хома важко поліз східцями нагору, тримаючись за серце. Просунувшись у двері, він мовчки, не роздягаючись, у брудному костюмі-трійці ліг на диван. Ліг горілиць, як лягають у домовину, не помічаючи, як в’ється коло нього незнайомка, знімаючи черевики з рантами, тулить до губ чашку з водою і материним голосом приказує: «Заспокойся, Хомцю, не плач». Але брудні ручаї стікали з Хоминих щік на білосніжну подушку. Увесь багаторічний запас витікав. Якась недуга колодою пробила захисні стіни в Хоминому організмі, з кривими ятаганами і смолоскипами кинулась по змертвілих вулицях, на ходу підпалюючи будинки, б’ючи вікна, вдираючись у оселі, ґвалтуючи кожну перелякану клітинку його тіла. На Хоминому обличчі виступив холодний росяний піт, колір обличчя став переходити в колір землі. Він, тримаючись за стіну, кволо підвівся і в густому чорному диму та полум’ї почовгав на кухню, наосліп намацав у буфеті пригорщу різноколірних таблеток, націдив у склянку води, щоб не так було гірко вмирати, але незнайомка силою забрала з його рук ту смертоносну порцію ліків і пожбурила в умивальник. Звідти жахнуло кислотними випарами, труба роздулась, ковтаючи те, і десь далеко, у відстійниках, як у животі, кавкнуло. Тоді раптом у квартирі, ніби випала надвірна стіна, хурделиця війнула по кімнаті, вимітаючи всі папірці, а внизу відкрилось бездонне провалля, звідки дихнуло могильною цвіллю. І солодкий, лінивий голос нашіптував Хомі: ступи, пірни, забудься. І його потягло у той рівномірний, прямолінійний політ, коли позбуваєшся ваги обридлого тіла. Він п’яно захитався на межі, але незнайомка своїми кволими, тендітними руками відчайдушно тримала його за сорочку. Вона накрила Хому усім, що було в домі, але його все одного тіпала пропасниця. Зуби цокотіли, як гранчаки в п’яниць, він зривався бігти, бо спізнювався на якусь електричку, не встигав на кафедру, але незнайомка міцно припнула його до ліжка і нікуди від себе не пускала. Хома бачив, як його, скутого, із заведеними за спину руками, ведуть кривенькими брукованими вуличками старовинного міста. З усіх вікон на нього ллються помиї, кидають каміння, тицяють пальцями: «Хтів бути розумнішим за всіх. Їдіот. Ха-ха-ха!» І, втрачаючи сили, Хома побачив, як виводять його на головну площу біля центрального універмагу з акуратними квітниковими газонами. Народ з пакунками довкола юрмиться, через плечі зиркають на Хому: «Що дають?» А посередині площі уздрів велику купу сухого хмизу, а в ній — стовп, обліплений форматними аркушами. Читав їх народ у мантіях і реготав: «Ти ба, воно ще й думає! Своя де-фі-ні-ція. Ги-ги-ги». І підвели Хому до полірованого столу з попільничками, мінеральною водою, і спитав суддя: — Ви написали це? Й побачив Хома на слупі свою натхненну дисертацію, ту, якою втішався, увірувавши в сатанинській гордині в свою неперевершеність. — Н-не я… — Відрікаєтесь? — Відрікаюсь, — з готовністю впав Хома навколішки. Усміхнувся тоді суворий суддя, гукнув асистентів: — Чого варті папери без переконань? Паліть його разом з ними. І прив’язали Хому до обцяцькованого слупу, клацнув своєю газовою запальничкою аспірант Груєнко, затріщав хмиз, і охопили пекельні пломені грішну Хомину душу і грішну плоть його. Бо найбільший гріх — це зрадити себе. А далі оповив Хому важкий щільний морок. Глухим, сліпим і німим кажаном висів він у печері, де рідким льодом стояла мертва річка, не відчуваючи плину часу, сонячних і магнітних бур. Дні згасали в морі ночей, і сонце зринало з цього моря, а Хома холоднокровною грудкою, міняючи температуру тіла разом з навколишнім середовищем, непорушно закляк у супокійному забутті. Хтось кликав його ласкавим голосом: «Хомцю, Хомцю», — але він не озивався. Не бачив він, як заклопотана, змарніла незнайомка вливає в нього рідкі супчики, чаклує над плитою, готуючи цілющі відвари з дивосилу, собачої кропиви, сон-трави, зозулиних черевичків, звіробою, ромашки, буркуну і ще невідь з чого. Як розчеплювала йому ножем зуби, вмовляла, наче малу дитину, скуштувати хоча б ложечку того живлющого варива. До сірих світанків, до третіх тролейбусів сиділа вона в його головах, студячи розпечене чоло своєю лагідною прохолодною рукою. І Хома відчував, чия це рука, бо бачив перед собою рідну хату в досвітній імлі, стривожене материне обличчя, зболені за нього очі. То мати виходила свого Хомцю від чергового нападу дивної нервової хвороби: зачувши, як щось падає на землю, малий Хома хвицькався долілиць, плазував під лаву, в будь-який закамарок, і ніяка сила не могла його звідтіль видобути. Цей переполох потім ненауковими методами виливала баба Князиха, та, ясна річ, не до кінця вилила. Той страх завжди жив у Хомі. В університеті, де він побоювався заводити справжніх, близьких друзів, бо, мовляв, вивідають душу і зрадять. Прикидався таким собі телям, у глибині душі наміряючись вхопити бога за бороду. Цей вічний страх завше гнув його додолу, калічив душу, змушував дякувати за облизня і дрібнішати, дрібнішати. І пекучий сором лизав порепані Хомині п’яти, сповивав усе тіло, котре знову закорчилось на ганебному стовпищі. Він побачив, як однієї осені до нього приїхала мати з двома здоровенними клумаками сушених груш, слив та яблук. Хома тоді саме вирішив, що досить йому бути простачком, пристав до розвеселої компанії, слинив у них закордонні журнальчики, дивувався — живуть же люди, переписував платівки, їв повітряну кукурудзу, аби влізти в штани. Він-бо хотів жити весело і безтурботно, як та компанія. Але в тих були міцні тили, а в Хоми малограмотна мати в селі, котра писала листи без ком, крапок і великих літер. «Потік свідомості», — казав тодішній дурний Хома, аби вислужитись перед тими, викликати їх поблажливий сміх. Отож приїхала мати з клумаками, і Хома мусив вести її на базар, стояти поруч, неспокійно озираючись довкола. І тут-таки, наче навмисно, до них підпливла та знудьгована компанія, що з самісінького ранку шукала пригод. Дівчата радо заверещали, уздрівши Хому: «Привіт, Повітряна кукурудза!» Так вони кликали Хому, бо він сильно не хотів бути схожим на звичайну, просту кукурудзу. — Торгуєш? Бізнесмен? — захоплено повисла на ньому одна дуже дотепна дівчина. — Який клас! Тачку купиш? А ще телятком прикидався! Далі вже пробувала на смак сушене яблуко. «Кислюще», — і спроквола оглядала зморшкувату, мов грушка з черені, жінку. — А це хто? — Так, з одного села, — дипломатично промимрив Хома. — Розмовляємо. — Подай-но мішечка, синку, — дивлячись йому в очі, сказала мати. Але Хома не чув. Він щедро накладав їм у кишені сушениць, голосно реготав над собою, своїм білим халатом, гирями й терезами, матір’ю, над усім святим у світі. А потім боком, боком став відсовуватись від неї. І це «синку!» зараз розпеченим шворнем шпигало йому в вухах. — Тихше, тихше, не плач, — колисав його лагідний, добрий материн голос, а її легка рука вбирала в себе його біль. Цей біль перетікав через її руку, мов через пуповину. Забирала вона половину його мук собі. І Хома знову причаївся під її серцем, п’ючи її соки, хвицяючи ногами в темних проводах пам’яті, захищений матір’ю від усіх небезпек світу. Та коли настав час, він перерізав пуповину ножицями і помістив себе в новітній, залитий неоном інкубатор, на дно величезної пробірки, бо намірився вивести з себе гомункулуса, чисту, стерильну людину, яка б кукурудзою і не пахла. Він сам вів спостереження за своїм розвитком і бачив, як ця цятка життя в пробірці поволі обертається на мацюпусінького пуголовка з хвостиком. Потім цей бридкий пуголовок випнув лапки, застрибав жабенятком з океану на твердь, став земноводним. Далі, дибаючи на своїх кволих ніжках, полізло це смішне вухате мавпеня на дерево, а одного чудового ранку спустилось на землю й викресало вогонь. І ось вже маленька людинка, штучний гомункулус, лупав очицями крізь скло, не бажаючи виходити на світ із свого інкубатора, бо ззовні не чекали на нього ні батько, ні мати, ніхто. Хома додав напруги, вирішивши продовжити експеримент у часі, спробувати зазирнути за відведену природою риску. Він бажав знати, чи не народиться з нього лобастий, мізкуватий, яйцеголовий інтелектуал? А може, в нього замість рук виростуть крила і він літатиме? А може, зручніше буде повзати? Та в пробірці задіялись дивні метаморфози. Гомункулус, котрого генетична спіраль занесла далеко вперед, на очах почав перетворюватись на вимуштрувану надлюдину в чорному френчі, в чоботях, котра ненавиділа, зневажала усіх тих істот, які повзали під нею в довколишньому світі. Ця надлюдина вже підняла стек і замахнулась на свого творця, Хому. — Ні, ні, ні! — відсахнувся Водянистий, усім тілом упав на рубильник, і його затіпало потужним струмом. — Не треба, не хочу, мамо, мамо, мамо! — Спи, мій любий, спи. Ласкава рука остудила ці пекельні видіння, ч Хома поринув у чистий джерельний сон. Прокинувся він від того, що сонячний промінь жовтим курчам дзьобнув його в щоку. Хома ледь розплющив очі, У відчинене навстіж вікно влітав теплий весняний легіт, коливаючи портьєри. Коти на підвіконні мружились на весняну благодать. Знизу чулися звичні звуки великого міського подвір’я. Двірник лаявся з овочевим магазином за розкидану тару, гатили в стіл доміношники, галасували, ганяючи м’яча, дітлахи. Роза Семенівна вивішувала простирадла — як прапори перемир’я. Разом з сонячним променем до кімнати ввійшла схудла незнайомка із заклопотаними очима. Вона несла тацю з тарілками та величезним оранжевим апельсином. «Хто це?» — подумав Хома, насилу пригадуючи, де він і що з ним трапилось. Вовняний туман то відкривав, то закривав свіже згарище, звідки виблукала ця Істота. А це вона винесла його з вогню, хоч він і не просив. Він з холоду, вона з вогню. — Ти? — кволо, самими губами спитав Хома, бажаючи пересвідчитись, що все то не сон. — Ти прокинувся, — стрепенулась вона. — Що зі мною? — Ти так довго спав, мій любий. Я боялась за тебе… — Який сьогодні день? — Вівторок, дев’яте квітня. Сьогодні день твого народження. Два тижні ти був непритомний. Лікарка сказала, що в тебе зовсім новий, невідомий штам грипу. Другий випадок у місті. — І ти сама весь час… зі мною? — Хома спробував звестися на лікті, але знесилено впав. — Лежи, лежи, ти дуже ослаб. Випий це. — Вона простягла Хомі густий слизистий відвар у чашці. — Що це? — Зозулинець. Це від немочі. Хома ледь усміхнувся. Він пригадав, як у їхньому селі баба Князиха видавала ці зморшкуваті міхурці хлопцям для посилення любовних чар. І називала їх… Як же вона їх називала? Але звідкіля все це знає незнайомка? Вона що, знахарка… чи зовсім одужала? Ця нова думка зросила Хому потом. Якщо так, і вона бачила його насправді — жалюгідного, безпомічного, із заїдами — і виконувала заради нього всі ті жалібницькі неприємні процедури і не відсахнулась, не втекла, то… то це означало, що вона його справді любить. І він вдячно, змучено всміхнувся єдиній своїй рідній людині на всім білім світі. Вони обоє вийшли із забуття. — У нас хтось був? — спитав він по хвилі. — Так, приходив аспірант Груєнко від місцевкому, казав, що твій друг. Апельсинів приніс. Хома заплющив очі. Це був повний кінець його безславної кар’єри. Тепер на кафедрі вивісять його брудну білизну. Груєнко ходитиме і смакуватиме пікантні подробиці. Й не те що про дисертацію, а й про аспірантуру доведеться забути назавжди. Звідки прийшли, туди й ідіть. І повне безсилля охопило Хому. Новий вогонь вже не міг зашкодити старому згарищу. З усього набутого маєтку в Хоми лишилась тільки ця незнайомка — його палійка і єдина опора. — Що говорив? — Щоб ти хутчіш одужував. Захист у тебе буде раніше, ніж думали. Скрізь, навіть у головному інституті визнають, що праця просто неперевершена. Опоненти в захваті. Твій Половинчик всім тільки й каже: мій учень, моя школа. А на вченій раді вже ніби ходять чутки, що її пропустять як докторську. — А ти не того? — схопився Хома на рівні ноги. — Нічого не плутаєш? Але золотистий апельсин краще за всі слова засвідчував його тріумф. Просто так Груєнко нічого не робив. Хома хрипко зареготав. Удруге в житті він на смерть перелякався порожньої бочки. Ще кілька днів Водянистий пив пахучі шипшинові узвари, коверзував, коли його годувала з ложки Любаша, але вночі під’їдав з холодильника, а небавом вже міг скрутити з цвяха штопора. Одного чудового ранку він зміряв собі температуру: на градуснику було 36,0 за Цельсієм. Для нього — цілком нормально. Він глянув на себе в люстерко, вишкірив здорові зуби, показав сам собі язика і лишився вдоволений — у рамці доволі густої академічної борідки він виразно угледів обличчя молодого доктора наук. Цей доктор підморгнув йому і сказав: «Досить спати. Тач все життя проспиш». Й Хома вбрав костюм-трійку, наваксував черевики з рантами і, енергійно розштовхуючи всіх ліктями, побіг робити велику науку. Дивне світіння оточувало його схудле лице. Студентки озирались на нього в коридорах. Метрів за тридцять від кафедри його побачив аспірант Груєнко, покинув співрозмовника і підтюпцем підбіг. — Ну, старий, ти дав, ну й вмочив! Такого від тебе ніхто не сподівався. Дурний, дурний, а хитрий. Та Хома нищівно, згори вниз, озирнув його, і Груєнко прикусив язика. — Не буду, не буду… Щасливчик; іч, яку феміну одхопив. Тут мені ніхто не вірить. Де взяв? — Замовив. Від фірми добрих послуг, — поквапно, не моргнувши, збрехав Водянистий і тієї миті вирішив, що цей легковажний, незаконний зв’язок може добряче попсувати йому майбутню кар’єру. Тут тільки оступись — на пера підхоплять. На носі у Водянистого був захист, лаври, діалектичний перехід у нову якість, а молодий перспективний професор Хома, коли схоче, ще й не таких матиме, самі приповзуть на професорські. І та дотепна дівчина приповзе, бо не вік же їй ходити з жевжиками. Погуляла — треба жити. Хома потер руки, мстиво всміхнувся й заходився підганяти хвости. Він оформляв науковий апарат праці, написав автореферат і, аби зекономити на друкарці, примусив розбиратися в своїх закарлюках незнайомку. А сам, читаючи газету, культурно одпочивав, дивився телевізор і слухав радіо. Вона ж сиділа подалі від шуму на кухні й тихенько дзьобала його неперевершену працю. Чогось вона надто нервувала останнім часом, робила помилки там, де все цілком ясно. Хома сердився, занудливо підносив палець угору, казав, що вона не розуміє ваги моменту, навмисне неуважна, бо в неї в голові чортзна-що і так довго продовжуватись не може, ні, не може. Від того вона плуталась ще більше, погано тямила людську мову. З її горла замість виправдань вилітало чи то задушене ридання, чи то пташине клекотіння, а очі затягала непрозора морозяна плівка. Безперечно, пора, давно пора було спровадити її туди, де їй місце, і хай з нею там панькаються. А з Хоми досить. Сам мало з глузду не зсунувся. Подумать тільки: сам, добровільно поступився цьому обмилкові Груенку поїздкою до Москви. Через тиждень, коли вона скінчила друкувати автореферат, він влаштував їй грандіозний скандал за пересолений борщ. «У мене тиск. Ти навмисне вбиваєш мене», — кричав Хома, плювався, швиргав ложку на стіл, буряковів ад виду, верещав: «Принцеса, панія, інститутка, не бачила ти в житті смаленого вовка, сидите тут на моїй шиї», — тонко відчував він повну власну безкарність, її безгласну, за биту, сліпу любов, і заходився, навІснішав від того ще більше. Він аж лускав від власної неперевершеності, стогнав від нерозуміння, аж репав від вищості над тими, хто плутається в нього під ногами і заважає. — Т-ти сидиш тут на моєму каркові, нерви мотаєш. Я і туди, і сюди. А ти в магазин вийти боїшся! Подумаєш, балерина! Бачили ми й не таких. Казали ж мені мати — не бери городську, не бери. Не для тебе вона. Тепер і сам бачу, що не для мене… Хома все їй сказав: і про свої подарунки, за які вона мусила б йому мало не ноги мити, про свою аспірантську стипендію, на яку вони з її ласки тягнуть удвох, про якісь ніби там натяки на кафедрі, які ображають його, компрометують, так-так, компрометують без п’яти хвилин закінченого професора. Вона зів’яло опустивши руки, мовчки, з якоюсь одурілою покірністю слухала Хомині промови, котрий, впершись руками в боки, обв’язавшись фартухом, стояв навпроти неї і, захлинаючись, заходячись, лаявся, як баба на межі. Він і не бачив, що солоні великі сльози покотилися по незнайомчиних щоках і скапнули в без того солоний борщ. Вона одвернулась до вікна, спрагло дивилась вдалечінь, на дахи, де кружляло вільне птаство, терла скроні, і плечі її здригалися. Щось прокидалось у ній, завдаючи немислимих мук, наче в першій весняній хмарі збиралась грозова напруга, ось-ось маючи осяйнути виднокіл, пуповиною єднаючи небо й землю, нинішнє й минуле, яке розімкнулось у ній тієї страшної морозяної ночі. Вона аж почорніла від погибельної мегавольтної напруги.  

Сяйнула блискавка, загуркотів, розсердився дядько Перун, викручуючи хмари, залопотів по її зелених косах перший весняний дощик, пробуджуючи досі незнане почуття. Захотілось їй, щоб хтось пригорнув юне гнучке тіло, розбудив від задерев’яніння, даруючи незнане, але нашіптане подружками кохання. Так би і перебігла через місток, щоб злитися з дивним людським світом, який жив за річкою у своїх критих соломою оселях, дружив з вогнем, що вистромляв з коминів сиві бороди. Обійняв її рвучкий вітер, пригорнув тонкий стан, зашепотів на вухо безсоромні слова, обіцяючи крилатого сім’я, але випручалася вона від зальотника, бо надто буденне було все те, хотілося їй перейти незриму межу. А по дощику настав ясний вечір над тихими водами, почулася дзвінкоголоса пісня, перебігла місток смішлива дівоча зграйка, наздоганяв її гурт парубків. Зіп’ялася вона навшпиньки, щоб краще бачити це веселе чуже життя. — Дивіться, яка красуня! — вигукнув, зупинившись перед нею, чорнобривий гарний парубок. — Давайте оберемо її за царівну. Стрепенулася вонз, засоромилася, хотіла втекти геть, сховатися у натовпі старих своїх родичів, що осудливо, мовчки дивилися на неї з узлісся, але не змогла. І хутко вже запалало на галявині буйне вогнище, лизало вогняними язиками небо. Стояла вона посеред веселого людського кола, вся уквітчана в стрічки, жартома обіймав і гладив їй коси чорнобривий парубок: — Як будеш, Катре, така зла, тебе покину, а її візьму за жону. Проте настала осінь, і прийшов він до неї з сокирою: — Пробач, але мушу кликати тебе на новосілля. Дружина звеліла. Дивні були слова. Зраділа вона, показуючи золоті шати, які приготувала для нього, але вихопив він з-за пояса сокиру, зблиснуло гостре лезо, перетинаючи їй жилочки. Небавом вже відгуляли в тому обійсті бучні входини, де вгиналися столи від печеного та вареного, а тоді оселилася в новій хаті стара зелена нудьга. Наче колоду, пиляла чоловіка іржавим голосом дружина, киваючи на сусідів: — Ти бачиш, як люди живуть! А. ми?.. Виходив тоді проти місяця чорнобривий чоловік, краяла вуста йому гірка зморшка, курив люльку, аж іскри скакали, зводив голову і дивився на неї жалібно та німо. А якось повернувся напідпитку, турнув жінку межи пліч, подерся на дах, скинув її з почесного місця і заходився топтати: — А на тобі, на! Кінчився мій медовий місяць…  



— Що з тобою? — злякався раптом Хома. Чого доброго, її ще тут, у його квартирі, трясця вхопить, інфаркт. Іди доводь потім, що ти скраю. Та вона вже згасала і ледь видушила з себе: — Ти… ти такий, як всі, як всі ви, люди… — Вона з жалем дивилась на Хому. — Але я все одно тебе люблю, бо ти дуже нещасний. Хома змовк. Світ і антисвіт на мить зблизились у ньому. І та дратівлива брудна хвиля, котра котила вперед, руйнуючи на своєму шляху все, тепер подалася назад. Але з уламків назад нічого скласти не могла, й усі потрощені, знівечені почуття, пошматовані канати, які їх зв’язували, несло кудись у відкрите море. Далі Хома вже лазив перед нею навколішки, вибачався, цілував руки, кожен пальчик, бив себе в груди, рвав останнє волосся, називав себе невдячною свинею, якій немає, немає прощення. А вона слухала все те облудне варнякання, як слухає німе, наскрізь промерзле дерево базікання п’янички. Наступного дня спустошений, розбитий Хома ледь чвалав з університету додому, У парку він щораз зупинявся, стовбичив над шахістами, встряв у футбольну суперечку, хоч ні бельмеса не тямив у футболі, випив гальбу пива в щойно пофарбованій ятці і хаотично, безпорадно розмірковував, як йому бути далі. Один він на світі, зовсім сам. Дерева і кущі на кінець квітня поволі огортались зеленим полум’ям. Двоє дівчат розфарбовували у веселкові кольори ракету на дитячому майданчику. На клумбах повитикали хвости півники, тюльпани піднімали сизі голови. Все рослинне полізло у ті дні вгору, споєне першими дощами. Утроє швидше росла навіть Хомина борода. Надвечірнє сонце наштрикнулось на дзвіницю. Червоні хмари віщували вітряний день. Хома тупо сидів на лаві, притиснувши до себе безцінний портфель, і думав свою заплутану, знервовану, важку думу. Щастя його з дією, вочевидь, вже вичерпувало себе. Всихало само собою, як рта тоненька тополька, котра не витримала нинішньої зими, її подружки розривали бруньки, прокидаючись від зимового сну, а та самотньо чорніла, бо з неї втекло життя. Хома міркував, що вдома його чекає якась зовсім чужа, незнайома істота, якої він тепер просто елементарно боявся. Хто зна, що може спасти їй на думку. Він боявся її безтямної закоханості, непосильної для нього самопожертви, на яку сам відповісти не здатний. Ні, вона-таки йому не до пари. Йому треба щось простіше, зрозуміліше. Зручне, як домашні капці. А на цій, загадковій, треба ставити хрест. Хороший дубовий хрест. От тільки як? — Завтра я їду до Москви, посилають, — сказав Хома, ледь переступивши поріг. — Треба готувати грунт для захисту. Незнайомка злякано стрепенулась, мов каченя, котре вперше губить матір. — Я не зможу сама… Хома почухав потилицю: — От що, Любаша, збирайся. Як ти сама не можеш, то завтра зранку я тебе до гарних людей відправлю. Вам там буде весело разом. Увесь вечір, поки Хома мовчки сьорбав чай, шморгав носом і їв очима телевізор, вона з блаженним усміхом стояла перед дзеркалом, приміряла Хомині дарунки і шепотіла: «Не те, зовсім не те». — В чому ж я тоді була? — Вона заглядала собі у вічі, ніби намагалася в бездонному, наповненому мороком колодязі розгледіти денну зірку, своє мерехтливе відображення. — Я стояла в парку у чомусь легкому, по коліна в снігу. І мені було так холодно, що кров рвала жили. А тепер мені знову хочеться туди… «Жертву, виявляється, теж тягне на місце злочину», — самовдоволено занотував майбутній метр Хома. Уночі Хома вперше спав спокійно, без усяких лелек і снів. Густе, мов жирний борщ, з бурячком, хрящами, морквочкою, хропіння булькало з його вуст. Уранці його розбудила перша муха, котра потирала масні кінцівки в нього на губі. Хома солодко, мов кіт, потягся в ліжку, хруснув хребцями, позіхнув і аж засміявся — як то він так гарно придумав із незнайомкою: здасть і скаже, що вчора приблудила. Вона ж все одно нічого не пам’ятає. — Слухай, як там тебе, ти готова? — гукнув він на кухню. Але ніхто не відповів. Хома, поплескуючи себе по пузцю, босоніж прочалапав до санвузла. И там було не зайнято. Хома вийшов, зазирнув під стіл, під диван — але незнайомки ніде не було… Щезла, наче крізь землю провалилася. Він вирішив, що на базар гайнула, задобрює, аби не гнівався. Зграя котів скам’яніло сиділа на відчиненому вікні. Хома знічев’я кишнув на них, але ті загрозливо пирснули. Нічого, скоро у вас буде новий хазяїн. Хома поглянув на прочинену шафу, і серце його похололо. Оце так-так. Пригрів. Тремтячою рукою навстіж відхилив дверцята: усе нажите добро — кожух, костюм-трійка, усі його подарунки, сукні-панчохи, були на місці. Не вистачало лише серпанкової сорочки, в якій уперше побачив незнайомку. Водянистий заметушився, гадаючи вибігти, подзвонити кудись… Вибігти, подзвонити?.. А може, не бігти? І спинився. Як прийшла, так і пішла. От розумниця! І з цими думками, озираючись, зібрав у оберемок увесь її посаг й, крадучись, поніс на кухню, в сміттєве відро. Але на півдорозі спинився. Нова, лукава думка зігріла його. Він загадково всміхнувся й акуратно почепив ті речі у шафу. За вікном стояв будень. Вибирались у школу школярі. В дворі ремонтували каналізацію. Роза Семенівна вибивала під вапняною будкою килим. Забачивши Хому з важким портфелем, вона хитренько підмогнула. Як своєму. Перетинчастокрилому. Головне — холоднокровність. А що, власне, трапилось? Водянистий бадьоро рушив через парк. Ноги майже не торкались землі. Тіло стало зовсім невагомим, порожнім, ніби від серця щось одірвалось. В тополиній алеї бабуся показувала онукові чудасію. Хома й собі глянув. Та чорна, молоденька тополя за одну ніч повернулась до життя. Крихітні зелені нігтики проступили з бруньок, земні соки пружно запульсувати під корою. І в цій живій, юній, гордовитій істоті, котра тяглась назустріч сонцю, Хома раптом упізнав свою нічну незнайомку.  

 


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка