Сучасна фантастична повість



Сторінка10/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.31 Mb.
ТипСборник
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   20
8

 

Поставивши машину на узбіччі й прямуючи до черги, яка вишикувалася біля єдиної кабіни телефону-автомата, Оксана подумала, що недаремно Віктор попрохав поїхати замість нього подзвонити на кафедру. Курортники, які прийшли, щоб перемовитися слівцем з рідними чи близькими, перетворилися б на свідків його біди. Очі людей — це люстерка, часто такі, що викривляють зображення, і, отже, в них краще не дивитися. Діждавшись, поки за нею займуть чергу, Оксана знову пішла в машину, вітер-бо дедалі дужчав, не перестаючи гнати з заходу хмари. Після зливи, що навгеніла цілу ніч, похолоднішало, берег із сіро-жовтого перетворився на брунатний, а море дибиться білими гребенями хвиль. Оксана ввімкнула приймач, і враз завивання вітру за вікном заглушилося піснею «А льон цвіте». На мить перенеслась у травневий ранок у пам’яті постала свіжа зелень бульвару, а той самий, що й зараз, сердечний жіночий голос виводив «А льон цвіте синьо-синьо…». Їй здалося навіть, що цей голос ніколи й не полишав її. В супроводі цієї мелодії вона складала випускний екзамен і зазнала великого щастя в Ялті, під цю мелодію вона вперше спізнала страх — не за себе, за Віктора. Але пісня швидко кінчається. Вітер за вікнами вгинає антену, виводить на ній, як на струні, лиховісну пісню. Тим часом черга наближається, і Оксана, захопивши записника та ручку, виходить з машини і прямує до телефонної кабіни. Гучномовець на даху водної станції, перегукуючи завивання вітру і гуркіт хвиль, застерігає курортників від купання і сповіщає про посиленая шторму. Причинивши щільніше двері кабіни, Оксана швидко набирає номер і, коли на другому боці знімають трубку, питає Сергія Чоловіка. — Це я, — чує здивований голос лаборанта. — Я за дорученням Віктора Степановича. — А-а, — мовив голос. — Новини такі: в четвертій клітці тварини повмирали ще на початку тижня. В одинадцятій- позагризали одна одну. У двадцятій… — На мить голос уривається, ніби на тому кінці забули, що ж у двадцятій, а тоді чується: — Двадцята група якась дивна. Не знаю, що й думати. Замість шерсті вони обросли пташиним пухом… До того ж стали жвавішими і сильнішими, ніж були раніше. Я їх з трудом тримав у руках, коли оглядав. — А в інших? — питає Оксана, поквапливо занотовуючи почуте. — В інших без змін.  



Оксана квапилася. Знала, що везе важливу новину; в цьому переконав оптимістичний тон і навіть подив у голосі Чоловіка. Новину, яка, можливо, покладе край пасивному спостереженню за перебігом хвороби, а заразом — і їхньому перебуванню на косі. Намагалась уявити вираз, що з’явиться на Вікторовому обличчі, коли він довідається про наслідки експерименту, але натомість в уяві постало скалічене хворобою обличчя, швидше маска, з застиглим виразом якогось дивного спокою. Вчора під фосфоричне полискування і плескіт хвиль він читав вірші. Кожен рядок, здавалося, не вимовляв, а видихав, мовби то були не чужі вірші, а його власні творіння, які він вистраждав у мить найбільшого натхнення. Він довго читав, не називаючи авторів, і вона проймалася його палким голосом і глибокими почуттями, що несли в собі промовисті строфи… Не терпілося швидше дістатися намету й доброю звісткою розвіяти сум і безвихідь коханого (саме ці почуття бриніли в усіх прочитаних віршах). За якихось півдня рясно обжитий берег перетворився на пустелю з бурими латками сухих водоростей. Біля смуги прибою блукають ніким не полохані птахи; вони вихоплюють щось просто з піни. Мабуть, хвилі викидають на берег якусь поживу. Не просто хвилі, а водяні лавини з гуркотом обвалюються на пісок, час від часу заглушуючи навіть гудіння двигуна і завивання вітру. Віктор казав, що споглядання моря і дослухання до його голосів вселяють у нього спокій. Чи й отака стихія може вселяти спокій? Нарешті Оксана розгледіла прямокутник їхнього намету, єдиного на всьому просторі, скільки бачить око. Стало прикро, що коханий її не виглядає, та, щоб виправдати його, подумала, що Віктор, мабуть, сидить над сірим лабораторним журналом, щось пише. Але він не з’явився й тоді, коли машина під’їхала так близько, що можна було почути гудіння двигуна. Несподівано Оксану пойняла тривога. Вона раптом збагнула її причину — біля намету не було човна. Широкий слід на піску вів до. води. На мить Оксана здерев’яніла, їй бракувало сили навіть на те, щоб вийти з машини. А десь на дні свідомості ворушилася квола надія, що ось, зараз, з намету вийде Віктор… Із заціпеніння її вивів галас баклана, що більше нагадував безглуздий регіт. Відчинила дверцята й стала на пісок. Враз люто накинувся вітер, шматуючи волосся й одяг. Поспішила до намету, Віктора в ньому не було. На розкладному столикові біля вікна лежав лабораторний журнал, а на ньому — Вікторів ручний годинник. «Може, пішов до лиману?» — майнула думка. Але на зеленій площині по той бік дороги, скільки не видивлялася, не помітила жодного руху. Тільки злітав і падав підірваний вітром повзучий очерет. Вона безпорадно озирнулася довкола; шукаючи свіжих слідів, але на піску виднілися лише напівзасипані відбитки ніг. На мить їй здалося, що все, чим вона ще сьогодні жила, відбувалося колись давно, а зараз бачиться в самих тільки спогадах. Але спогад не мусить обминути й виліпленого з піску та черепашок крокодила. А його немає. На пісок, де він лежав, раз по раз гупають велетенські хвилі, бризки від яких долітають аж до їхнього «подвір’я». І тут вона помітила біля самої запони чіткі сліди Вікторових ніг, що вели до лівого боку намету. Далі тих слідів уже не стало, їх затерло днищем човна. Затуманені слізьми очі з надією вдивлялись у вируючу стихію, марно шукаючи те, чого там не могло вже бути. Над тим місцем, де вчора гойдався на якорі човен з Віктором, ширяв великий білий птах, мало не торкаючись крильми гребенів хвиль. Як відчай, у пам’яті зринули два останніх рядки вірша, почутих у мороці вчорашньої ночі!  

Із трепетом іду в тернову ніч -


Вчуваю поклик…[8]

 

Валентин Тарнавський


ДИСЕРТАЦІЯ

 



 

 



 

Стрілка електричного годинника на стіні стрибнула на дев’яту вечора. В заскленому озерці часу побігли кола. Вітер жбурнув у кватирку пригорщу снігової січки. Протяг гупнув за собою дверима. Горішнє світло в читальному залі наукової бібліотеки блимнуло востаннє й згасло. Хтось жартував у коридорі з рубильником. Ага. Викурити його хочуть. Дограються. Самотній відвідувач уперто, сидів під зеленим грибком настільної лампи. Його великі червоні вуха вирізьбились на дубовій панелі і кумедно заворушилися. Меланхолійні дівчата-бібліотекарки, котрі вже давно порозставляли книги на полицях, змахнули зі столів неіснуючу порохняву, тепер демонстративно фарбували губи біля дзеркала: «Сидить, на психіку давить… Ломоносов… Хі-хі… Провінція… Вгадай, що це: довге, зелене, чортами обвішане?.. Ну?.. Електричка із Фастова». І вони знову закихкотіли. — Молодий чоловіче, провітрювання. Надходила ніч під старий Новий рік. Зашнуровані закони не люблять розхристаних винятків. Аспірант психології Хома Водянистий мстиво стиснув тонкі губи, зняв цейсівські окуляри, потер налите чужим розумом чоло і з тріском розігнув занімілий хребет. Смійтесь, смійтесь… Сьогодні він піде, але завтра про все доповість проректору. Дисципліни ніякої. Зовсім знахабніли. Ще й годину вкрали. Навесні у Хоми мав бути захист, і він не визнавав ніяких свят, тим паче — сумнівних. На вечірку квапляться, синці під очима малюють, тіні. Завтра він їх так розмалює, що й себе не впізнають. Водянистий потягся до портфеля. У перше відділення лягла пухка чернетка дисертації, картки з цитатами, вирізки із журналів. У другому тулились щербатий китайський термос, кефір, сто п’ятдесят буфетної ковбаски і кіло фаршу. В третьому були запаковані в целофан березовий віник, мочалка, дитяче мило і повстяна шапочка. У потаємному закамарку, за підкладкою, сховався ілюстрований гріховний шведський журнал, котрий Хома конфіскував у першокурсників. Лунко клацнув замок, і прямий, як палиця, Водянистий пішов до виходу. «Провінція». Цей дрібний будячок з кожним кроком усе дужче уятрював аспіранта Водянистого. Хома й досі ходив по місту, наче босоніж, хоча вже давно взувся в черевики з рантами і був цілком європеєць у своєму твідовому костюмі-трійці та англійській білизні. Він раз на тиждень їздив у сауну з басейном, відтирав п’яти пемзою, нагрівався до температури кипіння води, але ніколи не скипав, шмагав себе віником, мив голову протеїновим шампунем, до знетями пив чеське пиво і вів культурні розмови. Але з лазні виходив тим самим Хомою. Його вивіска проступала, як написи з ятями на старому лабазі після дощу. Хоч сядь та й плач. Хома волів би народитися з пробірки, в інкубаторі, аби нічим таким не вирізнятись, не пахнути. Бути гомункулусом. Але міським, стерильним, рафінованим. В студентські роки він із шкіри пнувся, аби вибитися в люди, ввійти у «вищі» кола, бути своїм серед своїх. Його тягала за собою по кав’ярнях, готелях та барах одна весела й цинічна компанія. Хому тут мали за папугу на шарманці. Одне за одним він витягував для «своїх» дотепні розваги: ворушив еластичними вухами, показував, як дід з бабою вперше до ресторації пішли, як у них зимою в ночвах миються, як фехтують на макогонах сусіда з сусідою, як кабана смалять, а ті аж дуріли з реготу, тицяли в нього пальцями, стогнали, іржали над життям у стилі «кантрі». Ну артист, ну дає. Хома клеїв з себе дурня і мстиво думав: «Смійтесь, смійтесь. А батьки ваші звідки?» Хому як суперзірку водили по інших компаніях і там подавали на десерт. Розумний блазень необхідний кожній «конторі». Та сліпуча посмішка лізла з нього, як глина між пальці, а очі лишались холодними. Служи, Хомцю, служи. Добре сміється той, хто сміється останнім. Якось на вечірці, коли він вже висолопив язика, бігаючи в гастроном, послужливо п’ючи за вигідні знайомства, одна дуже дотепна дівчина налила йому вина в свою туфельку й примусила закушувати на льоту «повітряною» кукурудзою. Водянистий відмінно впорався з цим завданням. Він клацав зубами, як Сірко на мух, аж допоки його не потягло на балкон. Хома перебрав. Він так і не став у цій компанії своїм. Перед розподілом усім виявилося не до сміху. Хому залишили за дверима. Треба було шукати інший шлях нагору. Водянистий до крові закусив вудила і вирішив усюди пробиватись сам, зубами й кігтями рвати в науку. А ті напомаджені фіфи згодом самі до нього приповзуть. «Провінція». Спускаючись східцями вниз, він наливався сарказмом з чорного пасльону, іронією з блекоти, єхидством з вовчих ягідок, двозначністю з кропиви. Ох, і сказав би ж їм Хома. Тільки що? його думки й досі тяглися кривулястими борозенками, як чумацькі вози селом, тоді як у цих капосних дівчат, мов таксі, шмигали на червоне. Важкі дубові двері виштовхнули Водянистого за поріг. Він шляхетним жестом звів коміра дебелого кожуха й натяг на вуха каракулевий пиріжок. Такий пиріжок в університеті носив ще аспірант Груєнко, його конкурент, маскуючись під сіромаху від плуга, хоча вдома, в райцентрі, розвів ондатрову ферму. Величезна колюча біла мітла вихопилась з-за рогу і хутко, ніби папірець від морозива, погнала Хому в зимову ніч. Лютувала пороша, то з одного, то з другого рукава жбурляючи в обличчя міріади посічених сталевих лез. Хома заплющив очі. Його несло крізь усю ту круговерть у глухому кропив’яному лантусі, чиркаючи об стіни, буцім порося на базар. Він задихався в аеродинамічній трубі між висотних будинків, щось кричав, але слова його чопами забивало назад. На розі перед старим величезним парком Водянистий насилу зупинився. Додому вели три шляхи: найкоротший, з кілометр, — по діагоналі через цей парк, повз туалет, дитячий майданчик, де в хатці на курячих лапках восени ховались від дощу ханиги. А нині Хома чув від вахтерщі, що в парку почала діяти група зловмисників, котрі полюють на пижикові шапки. У професора Забудька й доцента Половинчика зняли. Ще й по пиці дали за опір. Хома натяг баранця на вуха і боязко озирнувся. Пухкий сніг засипав вулицю товстим шаром. Транспорт не ходив. В обхід Хома втрачав півгодини. Озирнувшись навсебіч, він шморгнув носом і рушив навпростець, мов дитину, притискаючи до грудей безцінний портфель з чернеткою. У заметеній по коліна снігом алеї Водянистому довелось торувати цілину. Білими вапняними парапетами тяглись обабіч підстрижені живоплоти. Тут було тихше. Хома чув власне сопіння. Та коли він вже проминув туалет, за його спиною ніби пролунав хрипкий зловісний сміх. Чорна розпатлана істота, п’янувато хитаючись, летіла просто на нього. Хома пригнувся, істота вульгарно війнула крилом і подалася в бік залізничного вокзалу. І лише тоді Водянистий усвідомив, що то була ворона, нещасна міська хвойда. Рука мимоволі потяглась до лоба. Та враз Хома сплюнув: чого боятись, він же атеїст. Хома прискорив крок. Скоріше б додому, випити гарячого чаю з варенням, розставити в картотеці виписки. І спати. З квартирою йому пощастило — в самісінькому центрі. Окремий хід, усі зручності, правда, суміжні. А головне — сам. Одинокий інтелігентний мужчина з баром і касетним магнітофоном. Щоправда, запрошувати не було кого. «Квартира далася Хомі важко. Об’яви, котрі він чіпляв на тролейбусних зупинках, увесь час паскудив невідомий жартівник. У тексті «Аспірант найме квартиру» слово «аспірант» хтось брав у жирні лапки. Виходило, ніби Хома — рецидивіст. Він підозрював, що то робота Груєнка. Нарешті оголошення вийшло в рекламному додатку, і тут Хомі пощастило. На кафедру подзвонила невідома особа й сказала, що її сусідка здає квартиру. «І ящик з піском», — додала вона й пирснула. Хома негайно вирушив за вказаною адресою. Справді, там таки здавалася кімната. Хазяйка, бабусенція, брала недорого. Але з умовою. У неї живе п’ятнадцятеро кицюнчиків, бідні, нещасні створіння, однак від шерсті в неї алергія, напади астми, і тому вона змушена вибирати між собою й котами — переселитись до доньки. І хай Хома живе собі на здоров’я, тільки щоб регулярно міняв пісок у ящику, купував молоко та фарш і випускав кицюнчиків на вечірню прогулянку. Так Хома задешево і став слугою котів. Тим часом вітровій зовсім улігся. Уся та нагла віхола ущухла, ніби за помахом диригентської палички. Небосхил над головою розсунувся зовсім як сферичний дах у обсерваторії. З землі здерли товсту ковдру хмар, і вона пливла тепер зовсім оголена серед космічного холоду всесвіту. Зовсім близько на фіолетовому тлі висипали зірки. Зоряні галактики блискітками осипались з вакууму на землю, кружляючи в променях уцілілих ліхтарів. Скрижанілі планетки зойкали під ногами. Хома рушив веселіше. Зненацька чиясь довга рука нечутно зірвала з Хоми пиріжок. Водянистий змертвів, прищулив вуха, чекаючи страшного удару по тім’ю, а потім незграбно рвонув бігти. Та за кілька кроків шпортнувся й упав обличчям у пухку постіль, обхопивши потилицю руками. Сам поліз у пастку. Зараз з нього знімуть кожуха, костюм-трійку, черевики з рантами й, чого доброго, англійську білизну. Та минула хвилина-друга — ніхто не озивався. Хома крадькома скосив очі: шапка лежала за три метри позаду. Довкола — ані душі. Хома боязко посунувся за нею. На тому місці між двома деревами на висоті людського зросту він загостреним зором угледів тонку мідну дротинку. Розрахунок у злодіїв був тонкий: втративши шапку, перелякана жертва сама мала чимдуж втікати од неї. Хомина душа боязко вилазила з п’ят, обтріпувалась і вигинала закляклу спину. Тиша залягла навкруги цвинтарна. Стояли в шкільних фартушках ялиці, місяць лляв у парк зеленаве світло. Тінь лягла за ним, ніби вирізана З толю. Хома, притискаючи портфель до грудей, скрадливо, пригинці, подався далі. Серце калатало, волосся на голові ворушилось, і навіть кучерики на смушці ставали дибки. Та повертатися назад було пізно. Чернеча шеренга тополь, забрівши в замети, тоскно тенькала в непорушному розрідженому повітрі, тужавіючи від нечуваного морозу. Маси арктичного повітря холодними льодяними мечами розрубали в цю ніч хмарний щит над містом. Було градусів під тридцять. Тополі притискали до себе віття. Враз ніби артилерійський снаряд розірвався за Хоминою спиною — то на деревах від внутріклітинних деформацій тріскала кора. Хома гикнув і рвонув бігти. У кінці алеї перед фотопавільйоном він устиг побачити в снігу чиїсь сліди, що тяглися від крайньої молоденької топольки. І затьмареному Хоминому мозкові здалося, що то босі сліди. Глибокі босі жіночі сліди. Безпорадна втеча. Хома заквилив «м-м-м-а» і рвонув на освітлений бульвар з парку, де жили нічні жахи. Перебігши широку магістраль, Водянистий з розгону обійняв світлофор. Тут він був у безпеці. Котив перед собою валок снігу грейдер, за ним, нетерпляче сигналячи, напирали машини. З дверей готелю гуртом висипали іноземці у довгих шарфах й почали жбурлятись крихкими сніговими грудками: «Рус, карашо». Іноземні дівчата сміялися якось не по-нашому, звабливо, з акцентом. Хома перевів подих. Ще квартал — і він удома. У вікнах довколишніх будинків мерехтіли різноколірними ліхтариками ялинки. Там святкували старий Новий рік, їли пироги з шоколадною скоринкою, холодець і гуску з яблуками, танцювали під блюзову музику всіх радіостанцій світу, цілувались за вішалками в коридорах. Хома заздрісно шморгнув носом. Його ніхто нікуди не запрошував. Він нікому не був потрібен. Водянистий насупився: язичеські пережитки тягти в дім ялинку, от що. Людство не свят шукає, а приводу, аби випити. Аспірант Водянистий чудово знав, що всі ті древні тотемістичні символи, віра в духів дерев і тварин, води і вогню — то результат безсилля людини перед природою. Зрубав ялицю — і дух з неї геть. Сама целюлоза, пиломатеріал. Проминувши освітлені вікна ювелірного магазину, Водянистий вже прицілився шаснути до свого під’їзду під гранітною аркою, коли спиною, усім єством відчув, що його хтось кличе. Хто? Хома отетеріло огледівся. Зовсім порожню вулицю осявав місячний аргон. Ступивши крок, він знову почув тихий дівочий голос. Галюцинація. Перевчився, певно. В темних нетрях під’їзду теж нікого, найближчі вікна зачинено — що за дурні жарти? Не ринва ж говорила. Хома вже знову намірився пірнути під арку, але скоса, фотонним зоровим подразненням зафіксував, що в телефонній будці за п’ять кроків хтось є. Крізь морозяне пір’я папороті на склі він побачив неясний світлий силует, що, манливо похитуючись, кликав до себе. Водянистий почервонів і переступив з ноги на ногу. Розпочиналась дивовижна пригода. Він вірив і не вірив у хвалькуваті банні розмови про незбагненні примхи міських дівчат, котрі, аби розважитись, виробляють казна-що. Про телефонні знайомства, таксі, якісь квартири. Послужлива уява миттю притарабанила йому сороміцькі сцени з шведського журналу, на які дивитись гидко. Та він тут же прогнав усе це неподобство. Не так вже й легко було спокусити високоморального Хому. Може, їй просто дві копійки треба? Посварилась з нареченим, дала ляпаса, вискочила надвір подзвонити. Він нерішуче підступив до будки. У продихане вічко, наче з ополонки, на нього дивились потойбічні зеленаві очі. У їх глибинах водоростями коливався смертельний жах. — Вам допомогти? — видихнув Хома і боязко простягнув руку до дверцят. Металевий опік струсонув його з голови до п’ят, ніби ручка була під високою напругою. В кутку, на затоптаному хвоєю і недопалками килимку, босоніж стояло білошкіре ні живе ні мертве дівча в перлистій комбінації. Таких зображають на рекламі імпортних панчіх. Тулячи руки до груденят, вона цокотіла зубами. Рудувате волосся котилось по плечах аж до п’ят. Хома опустив очі. І враз, буцім хто жаром у вид приснув, йому став зрозумілий зміст тих таємничих слідів у парку, за якими крився злочин. Вона, очевидь, теж поспішала на вечірку й подалася через цей розбійницький парк. І тоді з-за темного фотопавільйону до неї підступили два похмурі сіроманці, дихаючи вермутом і цибулею. Один наставив холодне лезо під ніжне смагляве підборіддя й прохрипів тютюновим смородом в обличчя: «Знімай дублянку, ляля». — «І норку, і чобітки, і джинсу давай, — додав другий, з вм’ятим носом. — Тобі пахан з-за бугра ще перекине, а нам — нікому». Одне слово, грабіжники зняли з неї все. — Ви дзвонили в міліцію? — засмикався Хома, задубілими пучками розстібаючи свого кожуха. Він отримав шанс. Він стане її рятівником. Це була саме та чудова незнайомка, яку Хома чекав усе своє нудне, безбарвне вчене життя. Чекав сумирно, довго, терпеливо, як уміють чекати свого тільки прибульці з села, вистоюючи довжелезні черги в місті, бо звикли чекати врожай увесь рік. — Ви дзвонили? Дівчина, до якої, очевидь, по глибоких снігових заметах ледь доповзло це запитання, туманно хитнула головою. — Ви запам’ятали, які вони? Особливі прикмети, шрами? — Водянистий енергійно взявся за розшук. Вона прикрила пальцями обличчя, ніби боронячись від чогось страшного. — Та що, ви забули, як і в міліцію дзвонити? Неймовірна здогадка дзьобнула вченого психолога Водянистого. Так, так, у неї була амнезія — короткочасна втрата пам’яті, котра трапляється від пережитого переляку, больового шоку, надлюдських страждань, коли в мозкові вибиває запобіжник. Ящірка у таких випадках губить хвіст. Хома тремтячим пальцем крутнув диск, набираючи «02». На тому кінці проводу хрипкий похмурий голос спитав: «Ну?» Водянистий почав плутано пояснювати суть справи, але голос, що навіть крізь слухавку тхнув вермутом, перегаром та цибулею, перебив: «Не встрявай не в своє діло, падло. До тебе черга ще дійде». Хома ошелешено відсахнувся. Певне, мороз збив з пантелику і електроніку. У цей момент дівчина спроквола гойднулася вперед і почала м’яко сповзати додолу. Голова її відкинулась, заламуючи беззахисну стеблину шиї. Водянистий здер кожуха й загорнув свою непритомну знахідку в теплий сховок. Йолоп несусвітний! Слідчий! На що змарнував дорогоцінні хвилини. Та кожна могла стати для неї останньою. З портфелем у зубах, заточуючись під ваговитою ношею, він проминув склепінчате брудне підворіття й став підніматись по ковзких металевих східцях на п’ятий поверх. Дощаті галереї вічним риштуванням обснували похмурий колодязь внутрішнього двору. У цьому дореволюційному прибутковому будинку всі кімнатки зазирали одна одній у вічі. Так двірникові колись було легше збирати інформацію. Важко дихаючи, Водянистий вибрався нагору. Дошки зрадницьки зарипіли під вагою двох тіл. Баранець сповз на лоб. Очі вікон моргали синім телевізійним вогнем. Увесь двір діставав духовний харч з одного ящика. Може, вдасться прослизнути непоміченими? Хома зіщулився і втягнув голову в плечі. Не дай біг, сусіди побачать, нашепчуть бабусенції, якою наукою займається молодий учений. З розгону він збив з білизняної мотузки простирадло Рози Семенівни, котре впало з кістяним стуком. Хома завмер. Та все було тихо. Тільки одна-однісінька фіранка у вікні навпроти ледь гойднулася. Зопрілий, знеможений Хома увійшов до квартири і опустив свою ношу на продавлений диван, з якого, нявкнувши, дали драла коти. Груди його важко здіймалися, руки тремтіли. На білій шиї незнайомки вже проступали сині жилки. Пульс ледь жеврів. Водянистий метнувся на кухню й добув з холодильника непочату пляшку горілки. Затим, цнотливо відвертаючись, закотив серпанковий одяг, хлюпнув у пригорщу пекучої рідини й заходився розтирати льодяне тіло. Хвилин за п’ять інтенсивного масажу, котрого Хома навчився у сауні, у неї почали рожевіти щоки. Вона стиха застогнала — то ялицевими голками полізли в пальці зашпори. Її дерев’яна закоцюбленість, здається, минала. Схлипнувши, вона ковтнула повітря і захлинулась. Глибока сталева судома вигнула містком й опустила її нерозквітле дівоче тіло з полум’янками персів. Цим містком у неї поверталось життя. Бабусині коти амфітеатром повисідали попід диваном і, пороззявлявши роти, з цікавістю спостерігали за цією придибенцією. «Р-розійдись», — нащось гаркнув на них Хома. Поклавши незнайомчину голову собі на коліна, він спробував влити в неї ложку горілки. Та спиртне розтеклось по куточках ожинових вуст. Другу ложку вона хоч і через силу, але випила. За хвилю повіки її розімкнулись. Сизий нічний туман блукав у очах. Але зіниці від світла звужувались. Хома полегшено зітхнув і подався на кухню ставити чай. Сірники ламались і гасли. Десь в дідька подівся чайник. Не припиняючи господарської діяльності, Водянистий лихоманково метикував, що йому робити далі. Насамперед треба напоїти постраждалу малиною, подати першу допомогу. А коли та трохи оговтається, дійде тями, пригадає, що і як з нею трапилось, тоді він проскочить до автомата й подзвонить у міліцію. Нарешті чайник закипів. Поставивши на тацю малину в блюдці, чашки, хліб, Хома подався до кімнати. Незнайомка, скоцюрбившись, причаїлась у кутку ліжка й злякано позирала звідтіль за ним. — Будемо пити чай, — голосно, наче перед ротою, сказав Хома, котрий в армії був старшиною. Він взявся за ніж, щоб намазати хліб маслом, але незнайомка з жахом і мукою заблагала: — Не треба, будь ласка, не треба. Вона вся тремтіла, як зацьковане, схарапуджене звіря в нірці, котре палицею розбурхали від зимового сну. Ніж довелось винести з кімнати геть. Водянистий лагідно, але настирливо поїв її малиною з ложечки, вона давилась чаєм, бухикала, аж на очі навертались сльози, І щільніше куталася в кожух. На всі Хомині обережні розпитування вона шептала щось нерозбірливе: — М-мені холодно, д-дуже холодно, там с-сніг, там с-смерть. І дрібно тремтіла, тулячись до його плеча. Хома лагідно, мов маленьку дитину, заспокоював її. Ламким, незвичним голосом казав добрі, пестливі слова, котрі сам чув колись від матері І які горе перетворювали на горенько, лихо на лишенько, і сам із здивуванням відчував, як у ньому народжується щось нове, незнане, розбуджується дивовижний правічний інстинкт, котрий і штовхає людину на захист усього слабкого, беззахисного, скривдженого. Цей батьківський інстинкт, котрий дрімав у ньому тридцять років, тепер пробивався назовні. — Не бійся, все гаразд, тут тебе ніхто не зачепить, я нікому не дам тебе скривдити, дівчинка ти моя, розумниця, не плач… Але сорочка була мокра. Хай, хай полегшить душу, думав Хома, після дощу завше вільніше дихається. Безперечно, шок у цієї дівчинки затягувався. У міліції вона ниньки до ладу нічого не розкаже. Там холодно, цементна підлога, а сержант неодмінно розпочне з анкетних даних: хто така, де документи, чому в такому вигляді. А за цим, чого доброго, поцікавиться, чи не сам Хома її і роздяг, де і ким він працює. А вислухавши всі неправдоподібні Хомині байки, як у квартирі холостяка серед ночі опинилась роздягнена дівчина, лишень недовірливо гмикне. Ні, зараз їй потрібна не юридична консультація, а лікарська опіка. Треба дзвонити в швидку. Першу допомогу він їй подав, а далі хай самі розбираються. Хома поніс тацю на кухню, акуратно, навіщось зволікаючи, помив посуд, перетер рушником усі тарілки, а коли повернувся до кімнати — незнайомка вже спала, вкрившись його кожухом. Довкола неї хутряною облямівкою вляглися всі п’ятнадцятеро котів. Водянистий відчув, що в нього гудуть і підламуються ноги, і знесилено опустився в глибокий фотель. Треба було йти дзвонити, а він все сидів та сидів, слухаючи цокіт будильника, її мирне спокійне дихання, і аж ніяк не бажав, щоб сон цей кінчався. Уперше в його самотній келії спала жінка. Її розтерте вушко рубіновим гребінцем світилось на подушці. Перелітні тривоги брижили чисте чоло. Водянистий взявся сторожувати її сон, і це сповнювало єство такою силою і незнаною відповідальністю, що Хома відчув себе справжнім мужчиною, котрий сміливо йде назустріч пригодам і по-лицарськи виконує свій обов’язок перед жінкою. Він тепер був героєм нового, ще не написаного роману. Скільки, скільки років він мріяв про неї, і тепер, здавалося, не дівчина затишно скрутилась калачиком у ліжку, а сама його матеріалізована мрія. Таємничий і прекрасний подарунок, котрий житейське море підкинуло йому цієї ночі. Загадкова амфора з неясним вмістом. Хай до ранку поспить тут — і будь-що-буде. Він поправив подушку, помацав обережно чоло незнайомки, і вона чомусь м’яко всміхнулась. І Хома теж щасливо всміхнувся, зручніше вмостився в кріслі і став стерегти теплий вогник життя, котрий засвітився в його оселі.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка