Сучасна фантастична повість



Сторінка1/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.31 Mb.
ТипСборник
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

Annotation


Збірка фантастичних повістей сучасних авторів тематично охоплює широкий спектр проблем — від прозаїчних клопотів учених до спроб розкрити зв’язок епох, від прозирання в сиву давнину до роздумів над проблемами, орієнтованими в близьке чи далеке майбутнє. Всі повісті характеризує посилена увага авторів до внутрішнього світу героїв.
Сборник фантастических повестей современных авторов тематически охватывает широкий спектр — от прозаических хлопот ученых до попыток раскрыть связь времен и эпох. Все повести характеризует усиленное внимание авторов к внутренному миру героев. СУЧАСНА ФАНТАСТИЧНА ПОВІСТЬ 

Анатолій Дімаров

Віктор Положій

Віктор Савченко

Валентин Тарнавський

Олександр Тесленко

Валерій ШевчукСтудіозусиВтікачВітторіоВтікачЗізнанняУбійникиМісячний більБонтивольяВтікачМатиЗізнанняТе, що сталося на майданіВтікачЗізнанняВтікачЛісМісячний більХарактерникЛісХарактерникМісячний більМатиДо замиренняЧернецьНа дорозіХарактерникНа дорозіВтікачХарактерникПожежаВтікачХарактерник

Мости в прийдешнє

Про авторів

ЗМІСТ

notes1234567891011

СУЧАСНА ФАНТАСТИЧНА ПОВІСТЬ 

 

©  http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література  



 

Редакційна колегія: Шевчук В. О. (голова), Дончик В. Г., Павловський С. С., Попсуєнко Ю. Г., Слабошпицький М. Ф., Славинський М. Б., Федосенко О. М. Упорядник та автор післямови М. Б. Славинський Художнє оформлення В. Я. Агафонова  



Анатолій Дімаров
ТРИ ГРАНІ ЧАСУ

 



 



 

Що дні бувають щасливими та нещасливими, Юрко переконався давно. В день щасливий хоч догори ногами ходи — ніхто на тебе й не буркне. Навіть найсуворіший учитель, гроза всіх непослухів та розбишак, забудьків і ледарів, — навіть він не помітить тебе в щасливий твій день, хоч на лобі твоєму так і буде написано, що ти не вивчив уроку… Ну, а коли випаде день нещасливий… Чи міг би подумати Юрко, просинаючись одного яскравого та гожого ранку, що оце сонце ясне, оце небо безхмарне та віщує йому похмуру годину? Чи міг би подумати він, що саме зараз, коли оце похапцем зривається з ліжка та на мамине ласкаве: «Синку, сніданок уже на столі», — відповідає радісно й дзвінко: «Зараз, ма, зараз!» — чи міг би подумати, що на нього вже снується важке павутиння нещасливого дня? Перша грозова хмара з’явилася тоді, коли Юрко пригадав, що забув розв’язати задачку з фізики. Міг би згадати про це й раніше, хоча б по дорозі до школи чи на великій перерві, а то схаменувся, коли посідали за парти, привітали вчителя і він, той учитель, спитав, що було задано на сьогодні. Отоді й згадав Юрко про задачку. Отоді й похололо все у ньому, і він аж зіщулився, аж голову пригнув за сусідовою спиною, щоб учитель його не помітив. Отоді й переконавсь остаточно, що день, який так радісно почався для нього, був нещасливий, оскільки вчителева невблаганна рука простягнулася саме до нього: — Гаврильченко, що було задано додому? Юрко приречено зводиться. — Додому… було задано… задачку… — Ти її розв’язав? Юрко з відчаєм дивиться на незаймано-чисту сторінку в зошиті. — Розв’язав чи ні? — вже нетерпляче питає вчитель. — Покажи-но твій зошит. І тут в Юрковій голові виникає несмілива думка. Крихка, як крижинка, надія уникнути кари: — Я, той… У зошит я не записував… Я в голові… — Он як! Густі брови вчителя здивовано піднімаються вгору. — Серед нас, виявляється, новітній Ейнштейн! — В класі одразу ж виникає тихенький смішок. — Ну, йди до дошки, показуй, як ти її розв’язав. В Юрка не ноги — гирі. Невидимі ланцюги сковують йому руки, коли він бере крейду. — Ну?.. Жодної думки не виникає у Юрковій голові. Жодної, бодай найменшої іскорки. Він тоне, безнадійно й приречено, в похмурість свого нещасливого дня; тоне, навіть не пробуючи якось врятуватися. Не дивиться в бік своєї парти, де його товариш аж перехилився наперед, намагаючись щось підказати. — Іди на місце, — врешті лунає вирок учителя. — І дай щоденник. Юрко дістає щоденник і чує за спиною тихенький смішок: — Ейнштейн… Ейнштейн… Юрко обертається, кидає спідлоба погляд: Кравчиня! Пирскає в кулак, удає, що йому он як смішно. Ну, почекай, я тобі дам Ейнштейна!.. І, звісно ж, він під час перерви побився з Кравчинею. Як і годилося в нещасливий день. З школи Юрко повертався з двійкою в щоденнику й запискою директора до батьків… Коли в домі все перемололося та переколотилося; коли мама трохи заспокоїлась, а тато вдесяте заглянув у синів щоденник, мов усе ще сподіваючись, що з двійки виросте хоча б трійка; коли батьки посперечалися ще раз, кому йти до директора школи (тато завжди в таких випадках волів сховатися за мамину спину); коли Юркові було вдесяте сказано, хто він такий і що на нього чекає в майбутньому («Конюшня», — сказав тато. «В’язниця», — поправила мама); коли Юркові наказано було йти спати, «бо від оцих всіх розмов все одно толку ніякого, йому що горохом об стінку» (мамині слова); коли Юрко заліз у ліжко й згорнувся винувато калачиком, мама сказала татові, що вона має до нього серйозну розмову. І хоч батьки вели ту розмову в сусідній кімнаті, Юрко чув майже все, до останнього слова. Тим більше, що йшлося про нього. — В усьому винен ти, — почала мама. — Ти й більше ніхто! Під татом, чутно було, рипнув стілець. — Ти!.. Ти!.. Не пробуй мені заперечувати!.. — застерігала мама, хоч тато мовчав, як рибина. — Ти повієшся собі на цілісінький рік (тато був у «полі» не більше семи місяців, але в мами свій вимір часу)… Кинеш мені на руки обох (тобто Оленку і Юрка)… тобі й горенька мало (стілець несміливо рипнув)… Ти смієш іще заперечувати?!.. А мені тут хоч розірвися… Мало того, що вбиваюся на роботі, аби прогодувати сім’ю (татова зарплата зараз до уваги не бралася, хоч стілець знову несміливо рипнув)… Мало того, що як проклята день і ніч кручуся на кухні, так ще мушу втрачати останні крихти здоров’я з-за того убоїська! (О, це вже про нього, Юрка.) Він не тільки все нам потрощить, він і хату нам спалить!.. І не пробуй його захищати — він геть од бився од рук… День і ніч гасає на вулиці (це знову мамин вимір часу: Юрко більше двох годин підряд ніколи на вулиці не був), дружить із тими жахливими хлопцями, які тільки й знають, що курять та лаються… От побачиш, він скоро буде за ґратами! Побачиш!.. (Тут голос мамин зривається, вона, здається, плаче.) — Соню, ну, Соню, — бубонить несміливо тато. — У мене сил більше немає… Я вже не можу з ним упоратись… Деякий час триває мовчанка: чутно лише, як схлипує мама. Юркові зараз так маму шкода, що він сам не знає, що зробив би, аби маму втішити. «От не буду виходити в двір, — обіцяє він собі. — І вчитиму всі уроки, щоб самі п’ятірки… І помагатиму прибирати в кімнаті… Й ходитиму на базар…» Юрко морщить лоба, пригадуючи, що іще він робитиме, але тут знову залунав мамин голос. Тепер мама говорить спокійніше. І не обриває тата, коли той наважується вставити слово. — Він не такий уже в нас і зіпсований, — каже несміливо тато. — Хто не був хлопцем… (Юрко готовий цілувать зараз тата!) А щодо того, що тобі з ними двома важко, тут ти, Соню, маєш рацію, тут треба щось придумати… — От подумай ще ти, — відповідає мама. — Бо в мене вже голова обертом іде. — А що, як я заберу його із собою? — весело тато. — На літні канікули. Від несподіванки Юрко аж завмирає. Тепер слово за мамою: як вона скаже, так воно й буде. — Забирай хоч і зараз, — втомлено мама. — В мене немає вже сил… «Гур-р-ра!» — кричить Юрко подумки. Молотить ногами ковдру, аж та злітає в повітря. І потім довго не може заснути: думає про майбутню поїздку.  

* * *

 

Хоч до від’їзду в «поле» лишався ще місяць, Юрко став збиратися в дорогу наступного ж дня. … Вдвох із татом вони складали список: що треба придбати Юркові. Так з’явився рюкзак (Юрко його як надів, то й ходив, поки мама не покликала вечеряти), кеди, туристські черевики, штормівка, светр, вовняні шкарпетки, біла кепочка з сонцезахисним козирком, темні окуляри від яскравого південного сонця і складаний ніж. Великий, мисливський, за п’ять карбованців, у спеціальних піхвах, щоб можна було чіпляти до ременя. Юрко хотів хоч раз сходити з ним у школу, так не дозволила мама. А потім — геологічний молоток. Тато приніс його увечері, коли повернувся з роботи. Показав якийсь довгий предмет, загорнутий у цупкий жовтий папір. — А вгадай, що це таке? Серце Юркове так і тьохнуло: — Молоток?! — Ти диви, вгадав! — удав із себе розчарованого тато. — Ну, твоє щастя — бери! Юрко ухопив дорогоцінний пакунок, став поспіхом розв’язувати шпагат. Спершу появилася ручка: довга, старанно вистругана, вона сама вкладалася в долоню. А тоді прямо в душу Юркову відполірованим білим металом сяйнув молоток. Геологічний. Справжнісінький. Замовлений татом спеціально для нього! З довгим розплющеним дзьобом, гострим, як долото, з міцним обушком. — Ну, як? Очі татові сяють не меншою втіхою, аніж у сина. — Сила! — говорить Юрко, розмахуючи молотком. — Можна, я з ним вийду у двір?.. І, нарешті, настав день, коли вони мали летіти в Казахстан. Хоч мама поставила будильник рівно на п’яту, Юрко майже не спав: боявся запізнитися. Схоплювався кілька разів протягом ночі, вдивлявся в стрілки: йому здавалося» що годинник раптом узяв та й зупинився. Або не задзвонить. Врешті не витримав. Підійшов до дверей, відчинив, тихенько покликав: — Тату!.. Та… Тато заворушився, звів сонну голову: — Чого тобі, Юро? — Уже, мабуть, пора… Тато став позіхати. Він завжди перед тим, як устати, отак позіхав: довго, голосно й смачно. Мама щоразу сердилася: — Та замовкни — сусідів побудиш! Сьогодні, однак, не сказала нічого: мабуть, тому, що вони від’їжджали. Потім вони снідали, а два рюкзаки, набехкані, стояли вже посеред кімнати: більший — татів, менший — Юрків, і Юрко весь час мацав ніж: чи висить, чи не одірвався, а мама наказувала: — Ти ж, Юро, гляди мені, бережися… Та слухайся тата… А ти не пускай його самого в гори, — це вже татові. Та пишіть частіше. Ми з Оленкою за вами скучатимем… В мами підозріло блищать очі, і Юркові теж пощипує в носі. Але він — мужчина, то лише супиться. — Їж, Юро, їж, — каже мама ласкаво. — Рушники не забули? — Ні, — каже тато. — У рюкзаці. — А бритву? Татова виделка повисає в повітрі. — Я так і знала! Що б ви робили без мене? Врешті й бритва лягає у татів рюкзак. І їм треба прощатися. — Ну, — каже тато. Мама, зітхнувши, обіймає його, цілує якось аж сердито. — Востаннє, — каже вона. — Востаннє ти їдеш у те прокляте «поле»! Або ми, або твоя геологія! Тато зблимує світлими віями і не каже нічого: ця фраза мамина лунає щороку, як тільки тато вирушає в дорогу. Потім мама цілує Юрка: — Гляди: будь у мене розумним хлопцем. Юрко ще більш морщиться, щоб не розплакатися: йому зараз дуже жалко маму. Мама зараз така самотня, совість так мучить Юрка, що він обіймає її за шию й шепоче на вухо: — Ма, що тобі привезти? — Приїжджай сам здоровий, — всміхається мама крізь сльози. Вони беруть рюкзаки, і мама вже вкотре жахається: — Боже, які страшні! Ви ж собі хребти поламаєте! — Не поламаємо! — відповідає за себе й за тата Юрко. Таксі вже чекає на них — світить червоним вогником. Юрко сідає попереду, біля шофера, він чекає, що водій почне розпитувати, куди вони їдуть, але той мовчки веде машину, і Юрко розчарований. Одвертається, ображений, до віконця, дивиться на сонні будинки, що проносяться мимо, думає про далекий Казахстан, який чекає на нього. — Тату, а гадюки там є? — Повнісінько, — всміхається тато. Юрко задоволений. «От! — поглядає він скоса на шофера. — Чуєш, куди ми летимо!» Аеропорт зустрічає їх напівсонною тишею: ще рано. Зрідка загуде літак, та одразу ж і затихне. Однак величезна споруда із скла та бетону повна людей: одні куняють на лавках, інші розмовляють тихенько, а більш нетерплячі не відходять од табло, на яких світяться цифри. Юрко із татом пройшли досередини, поскидали рюкзаки. — Зачекай, я довідаюся, де нас реєструватимуть, — каже тато і зникає у натовпі. Юрко лишається з рюкзаками. Йому здається, що всі тільки на нього і дивляться. Він уже жалкує, що запакував до рюкзака молоток: треба було припнути до ременя. Він ревниво оглядається, чи немає більше геологів, але геологів не видно, недалеко тільки весела група туристів із веслами та запакованими байдарками. Всі як один у зелених костюмах, в таких же, як у Юрка, черевиках, ще й з гітарами. Юрко набирає ще більш незалежного та гордого виду, хоч йому аж пече познайомитись із ними, розповісти про тата й про себе. Аж ось і тато. — Пішли, вже розпочалась реєстрація, — каже заклопотано він. Потім була оголошена посадка, і Юрко пройшов за скляні двері, слідом за татом. Тут їх зустріли строгі жінки у синіх костюмах, ще й міліціонер стояв поруч. Одна з тих жінок наказала Юркові пройти крізь величезний магніт, і тільки він ступив — засвітилася червона лампочка, задеренчав різко дзвінок. — Який у тебе металевий предмет? — спитала строго жінка. Юрко так і похолов: згадав про ніж, що висів у нього на поясі. — Ну, показуй, показуй! І міліціонер вже заходить з іншого боку, щоб Юрко, мабуть, не втік. І такий переляканий вигляд у Юрка, що жінка не витримала: глянувши на ніж, посміхнулася, махнула рукою: проходь! Х-ху, пронесло!.. А тато ще й насміхається: — Посадили б, що я мамі сказав би?.. Та не біжи так — встигнемо! У літаку Юрко нетерпляче дивився в кругле віконце: чи скоро летітимуть? Бо літак все котився й котився, мовби пілоти перед тим, як злетіти, захотіли накататися досхочу. Ось літак зупинився, постояв, наче роздумуючи, куди ще повернути, а потім так заревів турбінами, що Юркові одразу ж у вуха мов вати набило, затремтів, завібрував усім корпусом — рушив із місця. Швидше і швидше миготять кольорові ліхтарики, що вишикувалися обіч бетонки, зливаючись у суцільну пульсуючу лінію, — літак стукнувся колесами раз, вдруге — одірвавсь од бетону. Земля провалилася, пірнула донизу, а їм назустріч понеслося бліде ще небо-все ближче і ближче, і застиглі хмарини, що враз видовжувалися, повисли легким туманом. А літак все линув і линув угору, він наче хотів якомога далі одірватися од землі, що розгорталася внизу кольоровою картою: квадратами полів і блюдцями озер, густими щітками лісів і тоненькими нитками доріг, сірниковими коробками будинків і сріблястою стрічкою Дніпра. Переривистий, натужний гул переріс у спокійне гудіння, і табло, де було попередження не курити й застебнути ремені, погасло. Юрко одірвавсь од вікна, глянув на тата: тато вже спав. Одкинувся на спинку крісла, тихенько посвистував носом… Ще раніше, коли вони збиралися в дорогу, тато якось сказав Юркові, що місто, в яке вони полетять, лежить у іншому часовому поясі. Сонце там сходить і заходить на чотири години раніше, отже й стрілки годинників переведені на чотири години вперед. — За дорогу ми постарішаємо на чотири зайві години: вони наче випадуть із нашого життя. Наші годинники показуватимуть десять годин ранку, а там уже буде чотирнадцять дня. Зате коли повертатимемося додому, то зекономимо аж чотири години: вилетимо о сьомій годині вечора, а прилетимо знов-таки о сьомій годині. Справжня фантастика! Юркові аж не віриться. Це ж виходить, що вони летітимуть не чотири години, а вісім. Тільки їм із татом здаватиметься, що чотири, і всім пасажирам, а для тих, хто їх зустрічатиме, — вісім. Бо вилетіли о шостій за московським, а прилетять о чотирнадцятій за місцевим часом. Голова йде обертом! Тож Юрко, коли літак приземлився, одразу глянув на великий годинник, що висів на фасаді аеровокзалу. Годинник показував рівно десяту. Тато, коли Юрко про це йому сказав розчаровано, тільки всміхнувся. Когось пошукав поглядом, до когось замахав рукою: — Зайкен! Зайкен!.. Їм назустріч, пробиваючись крізь натовп зустрічаючих, швидко йшов молодий казах: вилицювате обличчя його світилося усміхом. — Товаришу начальник, здрастуйте! — Знайомтесь, це мій син, Юрко, — сказав тато. — А це наш найкращий шофер — Зайкен… Ну, як, Зайкене, справи? Джакси? — Джакси! — закивав головою Зайкен. — Всі за вами, товаришу начальник, скучають! Тато, про щось згадавши, глянув на Юрка, спитав у Зайкена: — Котра зараз година, Зайкене? Бо наші щось зупинилися. Зайкен відгорнув рукав штормівки, глянув на циферблат: — Третя година, товаришу начальник. Зовсім мало часу на дорогу лишилося! — Ну, якось та доїдемо… Ходімо. Зайкен узяв татків рюкзак, швидко пішов до виходу. Юрко ледь за ним устигав, рюкзак з кожним кроком все важчав і важчав, а тут іще спека, наче в печі. — Сам приїхав? — розпитував тато Зайкена. — Нащо сам? Самому скучно, товаришу начальник. Ніна на машині сидить. — Ніна? — на татове обличчя набігла тінь. — Як вона, не баламутить у таборі? — Тиха, як миша, — розсміявся Зайкен. — Та он вона, махає з машини! Попереду, де стояли машини, і справді хтось вимахував. Тоненька постать практикантки-студентки у такій же зеленій штормівці. — Вікторе Васи-ильовичу!.. Вікторе Васи-ильовичу!.. — От же шалапутна! — не витримав — розсміявся тато. А постать перемайнула через борт, помчала назустріч. Налетіла, мов вихор, повисла в тата на шиї: — Ой, як ми за вами всі скучили! — Тихше, бо зіб’єш із ніг! — одбивався жартом тато: йому, мабуть, було трохи не зручно перед сином. — Познайомся, Ніно, мій син, Юрко. Ніна мов аж тепер побачила Юрка: розбишакуваті очі її оббігли його з ніг аж до маківки. — Ой, який він у вас гарненький!.. Можна його поцілувати? І, не чекаючи згоди, — чмок! — Юрка в щоку. — Ну, от ви й познайомились! Сміється тато, сміється Зайкен, а Юркові хоч крізь землю провалюйся. А Нінка, де вона й узялася на його голову, ще й доймає: — А чого він у вас такий сердитий, Вікторе Васильовичу? — Ну, годі! — пожалів нарешті тато Юрка. — Треба рушати. Рушили. Тато й Зайкен у кабіні, Юрко з Ніною зверху в кузові: тут не так жарко, до того ж усе видно. Кузов набитий вщерть: ящики, кайла, лопати, ломи, молотки, відра, мішки, зв’язані кошми, бочки, — все те підстрибує, їздить туди та сюди, торохкотить, бряжчить, — музика, Юркові кращої й не треба! Вчепився руками в кабіну, підскакує на дошці, засланій кошмою, підставляє обличчя тугому вітрові, що аж лопотить у капюшоні штормівки: Зайкен жене, як навіжений, щоб добратися якнайраніше. Пролітають обабіч сади і арики з водою, а попереду, високо в небі, застигли дивовижні хмари: білі-білі на темно-синьому небі. — То вже гори, — пояснює Ніна. — А чого вони білі? — Бо там вічні сніги. Ти що, не бачив гір? Не бачив. Вивчав тільки в школі. Та дивився про них в кіно й по телевізору. Але то — зовсім інше. — До них іще сто кілометрів. Наш табір он під тією горою стоїть… Он бачиш, три вершини… Вони якраз над нашим табором. Вийдеш уранці, в долині ще темно, а вони вже горять… Горять? Ой, як цікаво! Юрко вже й очей не зводить із гір. Але вони так далеко, що йому врешті-решт набридає дивитись на них. — А гадюки там є? — запитує Ніну. — Гадюки?.. Повнісінько! — Ну-у?.. А які? — Кобра, гюрза… От приїдемо — сам познайомишся. — І в табір залазять? — Обов’язково. — Обличчя в Ніни аж надміру серйозне. — Я щоранку з-під ліжка як не одну вигорну, то дві… — З-під ліжка? — Еге… Вони щоночі під ліжка залазять. Залізе й лежить. Або й у чобіт забереться… Я раз уночі стала взуватися, а там — гюрза… — Вкусила? — аж холоне Юрко. — Не встигла… Я ногу миттю висмикнула. Юрко вже з повагою дивиться на Ніну. — А ті, що під ліжками? — несміливо допитується він. — Тих ми вранці ловимо і вбиваємо. — І по скільки вбиваєте? — По сотні, а то й по дві — скільки наповзе. А потім переберемо і які пожирніші — в суп! — У суп? — А ти що, не знаєш, що гадюки їстівні? От як консерви кінчаються, так ми й переходимо на гадюче меню. Суп із гюрзи, шніцель із кобри — за вуха не відтягнеш! — Ти теж пробувала? — скоса дивиться на неї Юрко. — А я що — гірша од інших? З’їм та ще й добавки прошу… От тобі й маєш! Оце буде про що розповідати у класі, як повернеться з «поля»! Та хлопці всі повмирають од заздрощів! Заради цього одного варто з’їсти гадюку. Ну, якщо не всю, то хоч манюній шматочок. Хоч Юрко аж здригається, уявивши гадюку в тарілці. Мишу, й ту, мабуть, легше… — А тебе не канудило? — Од чого? — Од м’яса гадючого. — Спершу канудило, а потім звикла. Дорога незабаром подерлася вгору. Зникли, залишившись позаду, сади, широчезна долина поступово повужчала, стислася, пологими хвилями набігали звідусюди все вищі та вищі горби, вкриті то лісами, то густими чагарниками, а то й зовсім безлісі, — тільки трави на них та отари овечі, що повзають сірими плямами, і на такому горбі обов’язково вершник застиглий, наче з каменю висічений і поставлений на тисячоліття. А за ними, за отими горбами, вже видно й гори: дикі ущелини, оголені скелі, що підступають все ближче й ближче, — ще кілометр, ще два — і могутня, до самого неба, стіна перетне їм дорогу, не пустить нікуди. Але дорога вперто веде уперед. Вона то врізається в один із горбів, коли вже не може його оминути, то притискається до навислої стіни, вузька, як лезо ножа, і тоді під самими колесами глибоко й моторошно відкривається прірва: в Юрка аж пальці німіють, так він стискає борт, а Зайкен жене, хоч би тобі що, закладає такі круті віражі, що аж голова обертом іде! А Ніна сидить, мов на канапі вдома. Чим вище, тим стає холодніше. Спершу Юркові було аж приємно, та згодом став мерзнути. Але мовчав, терпів, аж поки Ніна сама догадалася: дістала дві ватянки, одну собі, другу Юркові, і він одразу ж зігрівся. В табір приїхали зовсім по-темному. Довго спускалися вниз при засвічених фарах. Сліпучі промені розсікали пітьму, вони то губилися в чорній, як смола, порожнечі, то впиралися в кам’яну стіну, що нависала над дорогою, грізно й похмуро, — все нижче й нижче з’їжджала машина, тому спускові, здавалося, кінця-краю не буде, аж ось вузька кам’яниста дорога, що звивалася вузьким серпантином, закручена, як сталева пружина, довкола гори, враз випрямилася, стрілою прослалася обіч гірської річки, що глухо й потужно ревла ліворуч. Знову потеплішало, ласкаве повітря долини війнуло в обличчя, а вгорі, прямо над головами, на чорному тлі замиготіли ясні та великі зірки. А попереду, з-за кам’яної стіни, лилося сріблясте сяйво. — Що то? — спитав Юрко зачудовано. — То місяць. Сходить з-за гір. Машина круто повернула ліворуч, і Юрко прямо перед собою побачив інші вогні, розсипані при самій землі. — Ото вже й наш табір. Юрко аж звівся, щоб роздивитися краще. Світло від фар побігло-побігло вперед, наткнулося на дерева, а поміж деревами вже було видно намети і людські постаті: в таборі не спали — чекали на них. І не встигла машина зупинитися, як її з усіх боків обліпили люди: веселі бородаті й безбороді обличчя, десятки незнайомих Юркові людей. Всі вони обіймали тата, що вийшов з кабіни, а Зайкен уже одкрив борт кузова, і десяток рук потягнулося одразу ж до бочок і ящиків, до лопат та ломів — розвантажувати. Юрко, не знаючи, що йому робити в оцій веремії, оглянувся безпорадно на Ніну, але Ніни вже не було, вона встигла зіскочити на землю, і Юрко сидів ні в сих ні в тих, поки не пролунав татків голос: — Юро, а ти ж чого? Злазь! Юрко заніс через борт ногу, і його одразу ж підхопили чиїсь дужі руки… Потім вони сиділи у великому наметі за довгим столом з грубо збитих дощок і вечеряли. Було тісно, бо набилося повнісінько, на столі в алюмінієвих мисках парувала страва: м’ясо з картоплею. Юрко підчепив виделкою шмат м’яса і тільки розкрив рота, як зустрівся поглядом з Ніною, яка сиділа навпроти. Ніна усміхнулася хитренько до нього, провела пальцем по столу звивисту лінію. «Гадюка!» — здогадався одразу ж Юрко й одсмикнув м’ясо од рота. — А ти чого не їси? — запитав згодом тато. — Так… Щось не хочеться… — Втомився? Зараз підемо спати. Юрко жував лише хліб, намагаючись не дивитися на м’ясо, а Нінині очі вже одверто сміялися з нього. Він уже й не знав, чи гадюче м’ясо в тарілці, чи Ніна його обдурила, однак не міг пересилити огиди. Трохи заморив черв’яка, вихиливши аж три кухлі чаю. Одразу ж стало хилити на сон. Лампочка вгорі раптом роздвоїлася, гул голосів то стихав, то наростав, обличчя людей розпливалося, наче в тумані. Юрко щосили тримався, щоб не заплющити очі, аж поки тато, звівшись, скомандував спати. Їхній намет стояв недалеко від кухні, під таким високим та густим деревом, що тут було темно, хоч в око стрель. «Зате вдень прохолодно», — сказав тато, одводячи брезентову запону. Пошукав у темряві, клацнув вимикачем, і вгорі, під шатром, яскравою кулькою спалахнула електрична лампочка. В наметі було чисто і затишно. Під ногами — товстелезна кошма, по обидва боки — складані ліжка, вже й застелені, а посередині — стіл, і ще якісь ящики — Юрко не став і роздивлятися: поспіхом роззувся, роздягнувсь — і в постіль. Прокинувся від того, що йому захотілося надвір. Виліз з-під ковдри, опустив був ноги, та одразу ж шарпонувся назад: згадав про гадюк, які уночі заповзають під ліжка. І вже здається Юркові, що й у нього під ліжком гюрза: причаїлася, чекає, поки він ступить на підлогу. Забився Юрко під ковдру — дихнути боїться. Вдивляється в темряву — мовби щось і посеред намету ворушиться. Отам, біля столу. Не інакше — кобра. Юрко уже й не вставав би, аби ж не той чай: три кухлі випив здуру! Кректав, кректав, а потім не втримався: — Та-ату! — Га? Тато заворушився, заскрипів ліжком. — Що тобі, Юро? — Хочу надвір! — То сходи. — Так під ліжком гюрза! — Яка ще гюрза? — здивовано тато. — Що ти вигадуєш? — Гюрза, — вперто Юрко. — Я сам тільки-но бачив. Тато встав, увімкнув світло. Юрко повів боязко поглядом по кошмі: гюрзи ніде не було. — То тобі наснилося, — зауважив тато. Юрко промовчав. Обережно звісив голову, заглянув під ліжко. Там теж було порожньо: стояли тільки його черевики. — Та не бійся, — заспокоював його тато. — На кошму жодна гадина не полізе. На ось тобі ліхтар, надворі присвітиш. Чи тебе, може, провести? — Я сам, — відповів Юрко, присоромлений. Надворі водив туди-сюди ліхтарем, висвічував перед собою дорогу, роздумував: набрехала йому Нінка про гадюк чи правду казала? Мабуть, таки набрехала… І про м’ясо гадюче… А він, дурень, повірив. Розсердився на Нінку, аж засопів. Лежав потім у ліжку, довго не спав: думав, як одплатити Нінці. Нагода випала не скоро: десь за два тижні. За той час Юрко освоївся в таборі, роззнайомився, знав усіх в обличчя. І вже з тиждень ходив із татом в ролі колектора — документувати довжелезний, метрів на триста рів, викопаний шахтарями (і такі фахівці були у них в таборі) в одній із ущелин біля підніжжя гори. їхня долина, коли б на неї глянути згори, нагадувала вузьку та довгу долоню, що закінчувалася ще довшими пальцями — ущелинами. Наче хто натиснув на гори, коли вони були ще м’якими, долонею та й полишив свій слід. У долині, над гірською неширокою річкою, в якій день і ніч ревла потужно вода, росли густо дерева, під ними були нап’яті намети геологів, а ближче до «пальців», на оголеній од рослинності місцині стояли напівзруйновані дивовижні споруди, без вікон та дверей, обнесені кам’яними парканами. Юрко довго губився у здогадках, що то таке, аж поки Зайкен пояснив, що то давні могили казахів, які колись жили в цій долині, — всього дві сім’ї. Після того, як у горах був землетрус і їх мало не завалило уламками скель, обидві сім’ї перебралися донизу, в кишлак, залишивши мертвих стерегти цю долину. Юркові страх хотілося заглянути досередини, але Зайкен попередив, щоб він був обережний: там водяться змії. — Гюрза? — спитав з надією Юрко: досі не стрів жодної змії. — Гюрза. — А кобри там є? — Кобри немає. Кобра там, унизу, — показав Зайкен у той бік, звідки вони приїхали. Тож Юрко поки що не наважувався навідатись туди: приглядався здалеку. Колишні мешканці долини мали неабиякий смак, якщо оселилися тут. І досі пам’ятає Юрко, як проснувся він наступного дня рано-вранці та й вийшов одразу ж із намету. Було холодно, вся долина ще тонула в пітьмі, і Юрко, мерзлякувато здригаючись, пішов до річки, що глухо ревіла внизу. Вийшов з-під дерев і застиг, вражений: прямо перед ним, високо вгорі, мов провисаючи в небі, світилися, ніжно й рожево, три гострі вершини. Вони були такі величні, такі незаймано-чисті, такі урочисто-піднесені, такі мовчазні у своєму одвічному спокої, шо в Юрка аж трепет пробіг по всьому тілу, аж холодок залоскотав у грудях. І він, який виріс у місті, досі сліпий до природи, до її краси неповторної, раптом відчув, як у нього вливається щось урочисте і світле, пронизує кожну клітину. Юрко, застиглий, стояв, про все на світі забувши, а три вершини, три сніжно-білі брати піднімали свої голови все вище і вище, стрічаючи першими сонце, звідси невидиме. Ось по них бризнуло таким соковито-червоним, що Юркові аж защеміло в очах, червоний той колір… ні, скорше — малиновий… враз од горів… вершини тепер сліпуче блищали, як гостроверхі, до неба піднесені люстра, а сонячні промені спускалися нижче і нижче, висвічуючи вже голі од снігу та криги скелі, прямовисні, прокреслені різко ущелини, м’які лінії альпійських луків, — гори наче скидали нічну свою одіж, підставляючи оголені груди під радісне, світле тепло… Задуманий, тихий повертався Юрко од річки. Потім були інші ранки, такі ж урочисто-ясні, з обов’язковим умиванням над річкою. Широко розставивши ноги, щоб не звалитися в потік, Юрко ловив долонями тугу, пружну воду, яка божевільно мчала повз нього, і йому аж пальці дубіли, така вона була крижана, аж обпікало обличчя і дух забивало, коли він хлюпав нею на себе. Зате потім де дівалася млявість — бадьорим веселим вистрибом біг Юрко до намету, вимахуючи на ходу рушником. Перший тиждень тато нікуди його не брав, хоч Юрко й канючив щоранку. — Ще встигнеш. Звикай поки що до табора. Та не попечися на сонці. Гірське сонце, знаєш, яке? Юрко вже знав: набравсь того сонця в перший же день. Наче й не довго походив у трусах, а шкіра стала як у вареного рака. Пекло — не можна було й доторкнутися! Куховарка, тітка Марія, натерла його сирою картоплею, лаючи при цьому батьків, які беруть із собою в гори дітей. Та Юрко на ту лайку не дуже зважав: тітка Марія бурчала весь час, в неї завжди був такий незадоволений вигляд, наче її силоміць привезли сюди й примусили готувати їжу геологам. Тож Юрко не зважав на оту буркотняву; головне — йому незабаром полегшало, а наступного дня він ховався од сонця під деревами. А потім поступово засмаг: став чорний, як бісеня, тільки зуби блищали, й тато нарешті сказав, що завтра вони підуть брати проби. Що б то була дуже цікава робота, Юрко не сказав би. Весь день вони копалися у рову, на сонці, що смалило, як у пеклі, та ковтали пилюку. Загортали в пакетики сіренькі якісь камінці, що Юрко за ними й не нагнувся б, аби його воля, — і так метр за метром, вздовж усього рову, якому, здавалося, кінця-краю не буде. Не важка, на стороннє око, робота, а Юрко щоразу натомлювався так, що ледве добирався до табору, і, скинувши швидше рюкзак з пробами, біг притьмом до річки. Зате спав, як убитий, не боячись жодних гадюк. Тим більше, що протягом десяти перших днів не стрів жодної змії: їх чи то перебили геологи, чи вони самі розповзлися подалі од табору, хто його знає. Юрко уже думав, що він так і повернеться, не стрівши живої гюрзи, він уже навіть не вірив, що вони водяться в отих казахських надмогильниках, аж на одинадцятий день йому таки повезло: він побачив змію. Наткнувся на неї не біля табору, а вище, якраз навпроти могил. Там річка робила коліно, розливаючись широко, і з цього боку була тиха заводь, не з такою крижаною водою. Вода в ній встигала протягом дня прогріватись на сонці, і геологи ходили туди купатися. Тож пішов туди і Юрко. Та впустив необережно у воду рушник, ледве його вивудив, викрутив і так, як був той жужмом, кинув на камінь. Купатися одразу ж перехотілося, тим більше, що й витиратися нічим. Нахилився вже був за рушником, аж тут краєчком ока упіймав якийсь рух: попереду, на плескатому камені, що лежав біля самої заводі. Глянув туди і похолов: на каменюці, згорнувшись у кільця, лежала величезна змія. Товстий кінчик хвоста роздратовано посмикувався, плеската і гостра, схожа на трикутник голова з холодними, як крижини, очима, похитувалася то вперед, то назад, а з розтуленої пащі виривалося люте сичання. Не зводячи з гюрзи застиглого погляду, Юрко позадкував — позадкував та й сів, спіткнувшись, на камінь. І тільки сів, як під ним заворушилося, холодне і кругле. «Змія!» — вибухнуло все у Юркові. Його так і підкинуло вгору — Юрко, ще ніколи так не стрибав, як стрибонув цього разу. Стояв, усе ще не вірячи, що лишився живий. Глянув на плескатий камінь: гюрзи вже не було. Зникла, мов випарувалась. Тоді Юрко набрався сміливості й оглянувся назад. Там лежав рушник. Його, Юрків, рушник…  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка