Спеціальні історичні дисципліни



Скачати 280.9 Kb.
Сторінка1/10
Дата конвертації10.05.2020
Розмір280.9 Kb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

  1. Предмет, мета та завдання курсу “Спеціальні історичні дисципліни”.

Спеціальними історичними дисциплінами називаються дисципліни, що мають свої рамки дослідження і розробляють специфічні методи та технічні прийоми з метою вирішення завдань переважно зовнішньої критики певного виду джерел. Предмет дослідження спеціальних історичних дисциплін і теоретичні питання, що вони розробляють визначається характером матеріалу джерела, де міститься інформація писемного характеру (пергамент, папір, береста, камінь, метал), типом джерела (писемне джерело, печатка, монета, герб), видом джерела (акт, літопис, хроніка, мемуари).

СПЕЦІАЛЬНІ ІСТОРИЧНІ ДИСЦИПЛІНИ — комплекс джерелознавчих галузей історичної науки, що вивчають окремі типи (види) джерел історичних та розробляють теоретико-методологічні засади їх дослідження.

Виникнення СІД пов’язане із суспільно-економічною практикою, розвитком та вдосконаленням господарської діяльності, становленням та функціонуванням держави, процесом людських взаємин і спілкування. Необхідність у користуванні знаками, поняттями, величинами, які б виступали еквівалентом (еталоном) у господарських розрахунках, вимагала знання мір довжини, площі, місткості, ваги. Ці поняття з’явилися в різних народів у найдавніші часи як необхідна складова економічного розвитку і слугували появі метрології. Потреба обліку часу, зміна дня і ночі, фаз місяця, пір року викликала необхідність фіксації явищ природи, а відтак — вироблення одиниць лічби часу, що привело до виникнення хронології. Поява перших знаків — символів для висловлювання думки і передачі її в просторі та часі — спричинила формування давніх систем писемності, історію та еволюцію якої вивчає палеографія. Формування СІД як окремих наук. знань припало на 18 ст., коли відбувався процес перетворення сукупності відомостей про факти та події минулого в історичну науку. Становлення їх як комплексної системи сформувалося в умовах наукового інституювання в 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст., що пов’язано з інтенсивним суспільно-економічним та культурним розвитком.

У 1-й пол. 20 ст. усталився традиційний комплекс СІД, їхній джерельно-інформаційний потенціал використовувався в наукових дослідженнях, а спеціальні дисципліни викладалися у вузах.

Усталеним і підтвердженим практикою є поділ комплексу СІД на 2 групи: дисципліни, що вивчають окремі типи (види) джерел (нумізматика — монети, боністика — паперові грошові знаки, геральдика — герби, сфрагістика — печатки, фалеристика — нагороди, вексилологія — прапори), та дисципліни, що розробляють спеціальні методи роботи із джерелами і вивчають окремі риси та особливості, притаманні джерелу незалежно від його видової приналежності (палеографія — зовн. ознаки писемних пам’яток, хронологія — системи літочисленняономастика — категорії власних імен і назв, маргіналістика — читацькі записи на берегах книг, мемуаристика — оповідні твори особового походження (спогади, щоденники, автобіографії) тощо).

Термін "спеціальні історичні дисципліни" остаточно закріпився в серед. 1980-х рр. і прийшов на зміну існуючому — "допоміжні історичні дисципліни". Сучасна назва комплексу наголошує на самостійній ролі його дисциплін, які виконують спеціальні дослідницькі завдання, мають цільове призначення і спираються на різновиди джерел, що вимагає системного підходу до кожної з них. Проте об’єднуючим чинником є те, що предметом свого пізнання вони визначають закономірності формування джерел і кодування в них джерельної інформації. Так, нумізматика та боністика не тільки розшифровують зчитану із джерел інформацію про існування грошових одиниць як засобів розрахунку в різні історичні періоди, а й дають можливість простежити економічні зв’язки між регіонами, державами, перебіг фінансово-господарських процесів. Геральдика, окрім опису герба (знака), що виконував функцію атрибуції (розпізнавання) окремої особи, товариства, установи, досліджує знакову систему та символіку різних епох, вивчає давні традиції й розробляє сучасні правила герботворчості. Фалеристика не тільки вивчає історію виникнення, становлення та функціонування нагородної системи й супровідних документів до неї, в яких відбилися ідеологія, світосприйняття та уподобання часу, а й комплексно досліджує історію вшанування найбільш гідних представників суспільства.

Розвиток історичної науки закономірно привів до видозміни в системі СІД. Кількість дисциплін збільшується за рахунок виокремлення з їхнього традиційного комплексу таких, що мають власний предмет та об’єкт дослідження і володіють спеціальними методиками дослідження. Із появою нових методик формуються нові дисципліни .До основних завдань кожної спец. істор. дисципліни входить визначення передумов виникнення, осних етапів формування і розвитку, стану дослідження та аналізу основних джерельних комплексів, відпрацювання методик, визначення джерельної цінності, а відтак — актуалізації інформативного потенціалу спец. дисциплін.

Метою дослідження спец. істор. дисципліни є отримання об’єктивної достовірної наукової інформації задля вирішення різнопланових проблем істор. науки. Спец. істор. дисципліна дають можливість встановити автентичність джерела, час і місце його виникнення, авторство. При дослідженні СІД використовуються загальноістор. методи (проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, ретроспективний та ін.), власне джерелознавчі (наукової евристики, систематизації, класифікації та критики джерел) і міждисциплінарні методики, властиві ін. наукам (методи мат. статистики, соціологічних досліджень, лінгвістичні, психології, хімічного аналізу та ін.).

Особливості методологічних прийомів кожної із спеціальних історичних дисциплін зумовлені специфікою предмета їх дослідження, а ефективність прийомів залежить від рівня розробки теоретичних питань будь-якої із дисциплін. Таким чином, кожна із спеціальних історичних, дисциплін має свої методи і свій об'єкт дослідження. Проте ціль у них одна – допомогти досліднику всебічно вивчити історичне джерело, дати максимум інформації про його походження. Поглиблення теоретичних питань і на їх основі окремих методів допоміжних історичних дисциплін привело до того, що вони стали вирішувати не тільки традиційні завдання джерелознавчої критики, але й надавати матеріал для висновків в галузі соціально-економічної, політичної і культурної історії. Прямий вихід допоміжних історичних дисциплін на історію свідчить про те, що їх застосування не обмежується тільки рамками джерелознавчої критики, а може мати і цілком самостійні значення в дослідженні загальних питань історичного процесу. У зв’язку із цим допоміжні історичні дисципліни мають достатнє підґрунтя називатися спеціальними, і ця назва (поряд з традиційною) сьогодні прийнята в історичній науці.



  1. Джерела та історіографія вивчення сфрагістики.

Сфрагістика - це допоміжна історична дисципліна, яка займається вивченням печаток, їх описом, дослідженням умов і засобів їх застосування. Термін походить від грецького "сфрагіс" - печатка. Іноді науку називають сігіллографією (лат. sigillum - печатка).

Походження печаток зв'язане з умовами виробництва і виробничими відносинами людей на ранніх ступенях існування суспільства. Зачатки печаток слід шукати в тих знаках, за яких люди в умовах родового ладу закріплювали родові зв'язки. Це були знаки роду, знаки спільності походження і їх ставили на предметах, що належали певному родові. В давніх народів вірування було - тотемізм, і рід мав свого тотема, то зображення тварин застосовувалось як знак, що відрізняв один рід від іншого. З розпадом родового ладу і родових зв'язків, із зростанням майнової нерівності ці знаки набирали головним чином характер знаків власності. Знаки і тавро стали одним із засобів розпізнавання предметів власності і закріплення їх за тими, хто першим ними заволодів.

Основне призначення печаток полягає в завіренні істинності документу, який вона скріплює. В цій якості печатки вперше появилися в країнах Сходу - Єгипті, Шумері. Печатками прийнято називати штампи, вирізані на твердому матеріалі (камені, кістці, металі тощо), матриці, а також їх відбитки на золоті, сріблі, свинці, олові, воскові, сургучі, папері. Отже об'єктом вивчення сфрагістики є печатки, пломби, циліндри, булли, скарабеї, керамічні і гончарні клейма. Предметом сфрагістики є вивчення знаків засвідчення дійсності документів, приналежності речей певним власникам тощо в їх історичному розвитку. Важливість печатки в діловодстві зумовила cтворення правил використання печаток та способів супроводження ними документів. 1166 Папа Римський Александр III видав буллу, згідно з якою печатка визнавалася як одна із трьох ознак легітимності документа. Будь-яке пошкодження печатки або ж її відсутність на документі могли свідчити про неавтентичність написаного.

Пам'ятки сфрагістики можуть дати чіткі відомості про певні сторони діяльності державних інститутів: - в рисунках печаток знаходять відображення різні події минулого; - з допомогою печаток визначається авторство документів; - вирізані з великою майстерністю талановитими майстрами, вони нерідко є пам'ятками мистецтва. Тому вони відіграють певну роль у вивченні мистецтва малої (дрібної) пластики.

Як і інші спеціальні історичні дисципліни сфрагістика розвивалася в системі практичних знань і поступово оформилася в наукову дисципліну зі своєю методикою і прийомами дослідження. Збиранням печаток по первинним вивченням (яке ще не ґрунтувалося на наукових засадах) і збереженням на Заході, а саме у Франції почали займатися лише у XVII ст. Центром наукової думки в галузі допоміжних історичних дисциплін у Франції стало відоме абатство Сен-Жермен Де Пре у передмісті Парижа, де працювали над збиранням і виданням рукописів члени спеціальної монастирської конгрегації Св. Мавра („Маврісти" або ''Мавритани"), що належали до католицького ордену, заснованого у VI ст. Бенедиктом Нурсійським. З середовища бенедиктинців вийшов і відомий Іоанн Мабільйон, автор класичної праці з дипломатики, виданої у 1681 р. У цій праці Мобільйон вказав на важливе значення печаток підчас вивчення історичних документів. Однак початок сфрагістики як самостійної наукової дисципліни поклав не він, а Михайло Гейнецький у 1709 р., якому і належить перша наукова праця про печатки. Праці В.Л. Татіщева по вивченню російських документів, археологічна діяльність М.І. Новикова, М.П. Рум'янцева, К.Ф. Калайдовича, Є. Болховітінова, Строєва, Лакієра та інших російських вчених XVIII - XIX ст. не лише висунули питання про створення російської сфрагістики, а й накреслили шляхи розвитку цієї допоміжної історичної дисципліни. Зокрема відомий колекціонер давньоруських літописів Євген Болховітінов зробив короткий аналіз найважливіших сфрагістичних пам'яток, які існували з найдавніших часів до XVIII ст. Детальний опис печаток зроблено в багатотомній „Истории государства Российского" М.М. Карамзіна. В деяких випадках він використовував сфрагістичний матеріал для доказу справжності чи підробки жалуваних грамот. Однією з перших фундаментальних робіт з вітчизняної сфрагістики вважається книга О. Лакієра „Русская геральдика", в якій зібрано великий і різноманітний матеріал і по сфрагістиці. Значний внесок у вивчення військових, гетьманських, судових, а також печаток української козацької старшини і міст Глухова, і Конотопа зробив історик О. Лазаревський. Всебічне дослідження козацьких печаток XVI - XVIII ст. провів І. Крипякевич. Опис біля 130 печаток української козацької старшини зробили В. Лукомський і В. Модзалевський. Розвиткові вітчизняної сфрагістики сприяли публікації О. Орешникова. В 50-60 рр. 20 століття і в наступні десятиліття проходили конференції з наукової дисципліни. Характерною рисою праць з сфрагістики, які вийшли в останні десятиліття ХХ-го ст., є поглиблене вивчення великих комплексів пам'яток і вдосконалення методики їх вивчення.

Сфрагістика посідає серед спеціальних історичних дисциплін важливе місце. Вона розглядає печатки як пам'ятки історії, побуту, мистецтва, і як знаки засвідчення власності на знаряддя і засоби виробництва, на продукти виробництва, а також знаки засвідчення документів. У відповідності з цим ми можемо розглядати печатки як історичні джерела, галузь історії мистецтва і засіб дипломатичної експертизи писаних пам'яток. Печатки становлять інтерес як в розумінні відбиття історичний етапів життя країни, так і для практичного визначення справжності, часу і взагалі характеру документів. Основне ж завдання сфрагістики - це вивчення печаток як пам'яток історії, як історичного джерела. Печатки можуть і просто підтверджувати факти, відомі з інших джерел. Печатки зберегли ювелірне мистецтво і є джерелом для вивчення розвитку ремесла. Вивчення печаток становить також додаткову сторінку в історії мистецтва країни, оскільки вони часто мають художню цінність і заслуговують на уважне мистецтвознавче вивчення. Печатки становлять дуже цінну категорію в загальному комплексі матеріалів для історико-наукового вивчення тієї або іншої епохи. Але їх глибоке вивчення набирає виключного значення при безпосередньому дослідженні документів, оскільки печатки завжди засвідчували справжність писаних пам'яток. Ніякі загальні висновки, ніякі загальні історичні припущення немислимі без попереднього дипломатичного, зокрема сфрагістичного, вивчення джерел.



  1. Історія та методика генеалогічних досліджень.

Генеалóгія — родознавство, сп. історична дисципліна, що вивчає походження та родинні зв'язки осіб, родовід якоїсь людини, історію родів і сімей.

Для вивчення родоводу використовують усні перекази, історичні записи, генеалогічний аналіз та інші джерела, які можуть підтвердити родинну спорідненість та виявити родовід членів сім'ї. Результати генеалогічних досліджень відображаються у графіках або за допомогою розписів.

Для генеалогічних досліджень важливі методи: історичний, біографічний, інформаційний, бесіда, опитування старших поколінь родини, аналіз зібраних даних.

Історичний метод передбачає пізнання конкретної історії роду його духовних вартостей, динаміки і протиріч розвитку.

Біографічний метод пов'язаний з історичним, наприклад, історичне дослідження роду дає змогу проектувати життєвий шлях особистості.

Інформаційний метод певною мірою конкретизує біографічний (використовуються біографічні методики, зокрема інтерв'ю, анкети, тести; спогади родичів і близьких людей, збір документальних даних про родину).

Бесіда — це метод збирання необхідної інформації за спеціально розробленою програмою у процесі вербальної комунікації.

Одним із перших дослідників українського родоводу був Яків Маркевич.

Найбільше питань української генеалогії опрацювали Олександр Лазаревський, Григорій Милорадович, Вадим Модзалевський.

Один із перших генеалогів України є шляхтич Єрлич Йоахим.

Перший український доктор наук з генеалогії є Сенютович-Бережний Вячеслав.

Сучасним і єдиним поки-що в Україні офіційно визнаним спеціалістом в цій галузі історичної науки є Томозов Валерій В'ячеславович.

ГЕНЕАЛОГІЯ ІСТОРИЧНА (грец. генеблпгЯб – родовід) – спеціальна історична дисципліна, що вивчає походження родів та окремих осіб, родинні зв'язки, історію сімей різного соціального походження. Відомості, які надає Г.і., допомагають вивчати політ. історію, майнові, соціальні та правові стосунки, місце та роль певних родів та осіб у подіях окремих епох та країн. Дані Г.і. сприяють дослідженню демографічних процесів та соціально-психологічних аспектів людських взаємин. Джерела, що використовує Г.і., надзвичайно різноманітні. Це – практично всі пам'ятки, пов'язані з людською діяльністю. Традиційно їх поділяють на письмові, речові та усні. Але за змістом генеалогічного матеріалу можна виділити 2 групи джерел: власне генеалогічні, тобто родовідні розписи й книги, генеалогічні древа й таблиці, та джерела для складання родоводу, до яких належать всі ін. джерела, що зосереджують інформацію про людину, її життя та оточення.

Витоки генеалогії сягають стародавніх часів. Етногенетичні перекази характерні ще для первісної людини. Становлення станового сусп-ва сприяло розвитку генеалогії практичної, покликаної обґрунтувати права окремих прошарків сусп-ва на владу та привілеї. Але справжнього розквіту практична генеалогія набула у середні віки, коли сусп. та політ. стосунки були тісно пов'язані з походженням, спадковими правами та шляхетністю роду. В цей період розробляються форми фіксації генеалогією матеріалу, створюються родовідні книжки ("Книга відвідувань герольдів" (1-ша пол. 16 ст.) – у Великій Британії, "Государів родословець" (1555), "Оксамитова книга" (1682 – у Росії), виникають держ. інституції (Суд про герби Франції (1615) – у Франції покликані юридично затвердити родоводи шляхетних верств. Теор. інтерес до генеалогії та її перетворення в наук. дисципліну в Зх. Європі починається приблизно у 17–18 ст.



  1. Варіативність класифікацій СІД.

Деякі історики за основу групування дисциплін беруть типи і види джерел, котрі вивчають спеціальні дисципліни, інші — проблеми, які ними досліджуються, треті — функції, що їх виконують спеціальні дисципліни в рамках джерелознавства, четверті — характер і особливості їхніх методичних прийомів.

Найбільш обґрунтованим і чітким нам видається поділ спеціальних історичних дисциплін на два класи: 1) дисципліни, завданням яких є вивчення окремих типів (видів) джерел (нумізматика — монети, сфрагістика — печатки, геральдика — герби); 2) дисципліни, що розробляють спеціальні методи роботи з джерелами і вивчають окремі риси та елементи, притаманні джерелу, незалежно від його видової приналежності (палеографія — зовнішні ознаки писемних пам'яток, хронологія — системи літочислення тощо). Відрізняються ці класи предметом дослідження. Нерідко вони можуть вивчати одні й ті ж джерела, проте кожна з дисциплін використовує свої специфічні методи, пристосовуючи їх до різних за формою, змістом та функціями у суспільстві джерел. Так, маючи загальний з джерелознавством об'єкт вивчення, зазначені дисципліни вирішують окремі питання, що допомагають історику дістати комплексне, досить повне уявлення про дане джерело.

Слід зазначити, що з розвитком історичних та джерелознавчих знань кількість спеціальних історичних дисциплін зростає. Це відбувається не лише за рахунок відгалуження нових дисциплін від старих. Як правило, об'єктивною підставою для самовизначення окремої спеціальної джерелознавчої дисципліни є потреба, а також її спроможність вирішувати методологічні проблеми самостійно. Так, свого часу від нумізматики відокремились фалеристика та медальєрика. Кожна з цих дисциплін має сьогодні усталений предмет дослідження і користується вивіреною методикою та прийомами дослідження. Від дипломатики відмежувалась сфрагістика, яка вивчає печатки і на основі їх аналізу може встановити не тільки справжність або підробку документа, а й вирішувати цілий ряд інших питань, пов'язаних з еволюцією органів державного управління, проведенням суспільних та адміністративних реформ тощо. Від палеографії відокремилось філігранознавство — наука, що вивчає водяні знаки на папері.

При складанні класифікацій дослідники врахували те, що ці дисципліни не рівнозначні, в історичній літературі використовуються в різній мірі, залежно від теми і періоду дослідження. Першу групу дисциплін складають: історична хронологія, історичній географія, топоніміка, картографія. Оскільки історія людства розвивається в просторі і часі, кожному досліднику необхідні глибокі знання в галузі відповідних спеціальних історичних дисциплін. Наступна, друга група спеціальних історичних дисциплін характеризує певні аспекти писемних історичних джерел. До неї входять: палеографія, епіграфіка, берестологія, філігранологія, кодикологія, неографія, дипломатика, археографія, метрологія. Серед них перш за все слід назвати палеографію, що займається питаннями вивчення розвитку писемності в різноманітних її аспектах. До третьої групи спеціальних історичних дисциплін належать: генеалогія, нумізматика, боністика, геральдика, сфрагістика, вексилологія фалеристика, іконографія. Спеціальні історичні дисципліни цієї групи вивчають джерела емблематичного та символічного характеру. Підсумовуючи огляд системи спеціальних історичних дисциплін, можна зробити висновок про умовний їх поділ на три групи, перша з яких займається вивченням часових та просторових аспектів дослідження джерел, друга – різноманітними писемними історичними джерелами, третя – джерелами емблематичного та символічного характеру.



  1. Печатка як історичне джерело, походження та різновиди печаток.

Вважається, що перші печатки з’явилися в Месопотамії. Перехід до землеробства і скотарства став стимулом для корінних змін у суспільному житті. Осілий спосіб життя вимагав закріплення за тією чи іншою людиною права власності. Саме для клеймування і були призначені перші печатки. Їх виготовляли з м’якого каменю, наносячи зображення більш твердим предметом.Потім печатки вже використовувалися не тільки для позначення приналежності того чи іншого об’єкта, але і для торгових цілей, систематизації товарообігу. Глиняні знаки і таблички з написами служили засобом позначення предметів. У той же період печатки починають використовуватися в якості інструменту для засвідчення документів.

Далі з’явилися циліндричні печатки, виготовлені з твердого каменю і слонової кістки. Для отримання відбитка такі печатки прокатували по заздалегідь підготовленій поверхні. Їх поширенню в Месопотамії сприяло те, що мешканці цієї країни в якості писального матеріалу використовували сиру глину, яка найкращим чином відповідала можливостям циліндричних печаток. Так, покупець, продавець, а також свідки ставили такими печатками позначки на глиняних табличках з метою підтвердження дійсності договору.

У Стародавній Греції і Римі штампи з каменю і слонової кістки також були витіснені бронзовими печатками. У Середні віки їх вішали за допомогою шийного шнурка, носили біля пояса, кріпили до руки або вставляли в перстень. Поступово вони придбали якості, які відповідали цілям паперового документообігу.

З XV ст. велике поширення отримали печатки, за допомогою яких відбиток проставляється на воску. Такі штампи поступово замінили собою металеві булли. Їх відрізняли характерні світські зображення, а також написи, що вказували на ім’я та посада власника.

Не можна сказати з повною достовірністю, хто є винахідником гумової печатки. На цю роль претендують як мінімум три людини. Однак, першим, хто професійно зайнявся виробництвом печаток і отримав прибуток від їх виробництва, був Д. Дорман. Він також є творцем вулканізатора – машини для виробництва печаток.

Сьогодні печатки використовується для підтвердження справжності документів, але її історія розпочинається задовго до виникнення писемності. У перекладі з латини слово "печатка" означає малюнок. Предками печаток були так звані родові знаки, якими родини таврували свою власність чи межу між житловими ділянками. Основною вимогою для такого знаку була лаконічність, адже наносити його на дерево або камінь було нелегко.

Давньоримські печатки, на відміну від сучасності, не підтверджували підпис особи, а слугували лише захистом від підробок та чужих очей. Згорнутий у трубку документ скріплювався воском, на який клалась печатка. Таким чином, прочитати документ можна було лише зламавши її. А в Середній Азії печатки з часів появи писемності використовувалися як форма ідентифікації.

У Німеччині XI століття право на особисту печатку та затвердження документів вважалося особливим привілеєм, а позбавлення печатки – формою покарання. Печатки виготовлялися з воску або металу (імператори та королі зазвичай були власниками золотих та срібник печаток, менш визначні люди користувалися печатками з міді, свинцю та олова). Як правило, печатки лицарів та баронів прикрашало зображення вершника, предметів мисливства, зірок, драконів чи орлів, жіночі печатки – лілія. Відрізнялися й форми печаток: круглі для світських осіб, овальні – для духівництва та жінок.

На Русі печатки з’явилися в X столітті для підтвердження князівських угод. Ці печатки часто прикрашало зображення князів Рюриковичів. До XV століття печатки привішувалися до документу нитками, пізніше їх почали прикладати. Металічні та воскові вислі печатки називалися буллами, свинцеві – моливдулами, а золоті – хрисовулами.

У XVII столітті в Англії виробилися особливі правила щодо кольорів печаток: зелений сургуч використовували на документах про дарування прав, жовтий – для не надто важливих паперів, а білий віск – для зовсім незначних.

Сфрагістичні знаки виконували різноманітні за своїм характером функції. Найважливіша з них — затвердження документів, надання їм юридичної сили — збереглася до наших днів. їх використовували для запечатування листів, ними ж засвідчували приватну власність. Нерідко печатки-штампи відтискувались на ремісничих виробах — на металевому та гончарному посуді, зброї, цеглі, черепиці. Оскільки печатки завжди були необхідним атрибутом влади, в їхніх зображеннях та написах зосереджений великий потенціал історичної інформації про діяльність державних та правових інституцій, систему адміністративного управління, церковну ієрархію тощо. Корроборація – засвідчення документа підписом та печаткою.

В основі класифікації печаток лежить їх поділ на матриці і відбитки Матриці печаток - це їх рисунки, вирізані на твердому матеріалі: металі, камені, кістці, а в пізніші часи - на каучуку. Основним предметом вивчення сфрагістики є печатки відбитки. Вони класифікуються: 1. за способом прикріплення печатки до документа, 2. за матеріалом на якому зроблено відбиток. За способом прикріплення печатки поділяються на 2 типи: привісні або висячі (вислі); прикладні. Форма. Дослідники сфрагістики виділяють близько 20-ти форм печаток. Найбільш популярними з них є круглі, овальні, прямокутні, еліпсоподібні.

Матеріал. У середні віки печатки були металеві (срібні, золоті, свинцеві) та воскові. У період превалювання пергаменту поширеними були печатки вислі — привішувалися до документа в наступний спосіб: у нижній частині пергаменту робили отвори, крізь які протягали шовкові шнурки. На них клали воскову масу і спец. приладами (буллотиріями) притискали її з обох сторін. У результаті отримували двосторонню вислу печатку.

Протягом 15 ст. також мали місце і прикладні печатки: на воскову мастику прикладався клаптик паперу та притискався печатковою толокою. Як наслідок, папір ставав складовою частиною відтиску. Подібна техніка застосовувалася аж до поч. 20 ст.

Починаючи із 16 ст., коли на зміну пергаменту прийшов па-пір, вислі печатки поступово поступаються відтисненим на документі. Як матеріал набув поширення іспанський лак (сургуч), меншою мірою смола, тісто. З кінця 17 ст. розповсюдилися сажа, фарба, чорнило, а також т. зв. паперові печатки — витиснені насухо.

Досить популярними були печатки-персні (сиґнети), якими послуговувалися шляхетські родини.

Перші згадки про печатки в давньоукр. джерелах належать до часів Київської Русі. У "Повісті временних літ" містяться згадки про сфрагіси київ. кн. Ігоря. У період укр. середньовіччя печатки були вислі, металеві (свинцеві), які називалися буллами. Їх, окрім князів, використовували ієрархи, урядники. У Галицько-Волин. державі функціонували печатки воскові, що було свідченням близьких взаємин із країнами Центральної та Західної Європи, де власне воскові сфрагіси домінували. Із 2-ї пол. 14 ст. із запровадженням у містах магдебурзького права поширилася міська печатка. Одним із перших міську печатку з-поміж укр. міст набув Львів (серед. 14 ст.).

Правдоподібно, в цей період поширилися печатки цехів Галичини.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка