Сол Беллоу гендерсон, повелитель дощу



Сторінка9/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.43 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   17

13



 

Після обряду жертвоприношення почалися племінні танці та всілякі витівки, і все це вельми скидалося на водевіль. Стара баба боролася з карликом, причому карлик розізлився і спробував її вкусити, а вона перестала боротись і обклала його лайкою. Тоді одна з амазонок вийшла на арену, взяла курдупеля під пахву і, вихляючи сідницями, понесла геть з арени. Публіка вітала такий фінал криками й оплесками. Потім відбулася ще одна вистава в легкому жанрі. Двоє молодиків батожили один одного по ногах, підстрибуючи вгору. Такі розваги в дусі римських торжеств не надто мені сподобалися. Я був украй знервований. Мене виповнювало роздратування, бо я передчував, що ось-ось почнуться й зовсім бридкі видовища. Природно, я не міг запитати в Дафу, що буде далі. Він глибоко дихав і спостерігав за всім з незворушним спокоєм. Нарешті я сказав: — Попри всі ваші церемонії, сонце й досі пече і хмар у небі немає. Я сумніваюся навіть, чи збільшилася вологість, хоч і стоїть духота. — Ваші спостереження слушні, принаймні на перший погляд, — відповів мені цар. — Я не стану сперечатися з вами, шановний гостю Гендерсон. А проте мені траплялося бачити, як усупереч усім сподіванням дощ починався саме в такий день, як сьогодні. Авжеж, достоту в такий. Я скоса подивився на нього пильним поглядом. У тому погляді було зосереджено надто багато змісту, і я не стану розріджувати його для вас словами. Можливо, було в ньому трохи самовпевненості. Але основна його суть така: «Не варто морочити один одного, ваша царська величносте. Невже ви гадаєте, нібито від Природи так легко одержати те, що вам хочеться? Ха-ха! Я ніколи не мав того, чого домагався». Але вголос я сказав інше: — Я ладен побитися з вами об заклад, царю. Я не сподівався, що цар так відразу підхопить мою пропозицію. — Об заклад? Та це ж чудово, шановний гостю Гендерсон! Серце в мене тьохнуло, а під грудьми засмоктало. Почувши цей виклик, я завівся вмить. Щось шалене й безумне прокинулося в мені. І я сказав: — Отже, якщо ви згодні, ми укладемо парі. — Я згоден, — сказав цар з усмішкою, і в його тоні теж відчувалася затятість. — Дивно, царю Дафу. Принц Ітело казав мені, що ви захоплювалися наукою. — А він казав вам, що я навчався в медичному коледжі? — запитав цар з видимою самовтіхою. — Ні. — Я там таки навчався. І закінчив два курси. — Не може бути! Ви ж розумієте, що в нашому випадку цей факт має велику вагу. Якщо ви справді мали справу з наукою, то чому йдете зі мною на таке парі? Знаєте, величносте, моя дружина передплачує «Сайєнтіфік амерікен», і тому я трохи тямлю в проблемі дощу. Були спроби викликати дощ, посипаючи хмари сухими крижинками, але цей спосіб виявився не досить ефективним. Деякі новітні теорії твердять, нібито дощ передусім утворюється там, де з космосу на землю сиплеться космічний пил. Ударяючись об атмосферу, ця пилюка спричиняє в ній якісь там процеси. Інша теорія, яка мені здається ймовірнішою, запевняє, що головними інгредієнтами дощу є солоні океанські бризки, тобто дрібнесенька морська сіль, якщо висловитися інакше. Волога конденсується на цих кристаликах, занесених у повітря, оскільки їй треба на чомусь конденсуватися. Тут усе пов’язане одне з одним, величносте. Якби не океанські бризки, не випадали б дощі, а якби не випадали дощі, життя на Землі не було б. Як це сподобається нашим мудрагелям? Якби Творець не здогадався прикрасити океан пінястими бурунами, Земля була б пустельна й порожня. — Я засміявся, і р моєму голосі зазвучали інтимні нотки, так наче я хотів звірити йому якусь особисту таємницю. — Ваша величносте, ви не уявляєте собі, як захоплює і хвилює мене ця теорія. Життя утворюється з морської піни. У школі ми часто співали пісню: «О Маріаніно! Прийди і нас перетвори на піну». Стишеним голосом я проспівав для нього кілька куплетів. Йому сподобалося — в цьому не було сумніву. — У вас незвичайний голос, — сказав він, приязно всміхнувшись. Я вже відчував, що подобаюся цьому молодикові. — А ваша теорія надзвичайно цікава, — додав він. — О, я радий, що ви сприйняли мої міркування. Вони видаються цілком слушними, чи не так? Але тепер, гадаю, ви не станете битися зі мною об заклад. — Навпаки, неодмінно поб’юся. — Мабуть, дарма я роззявив свого дурного рота, величносте. Дозвольте мені взяти назад те, що я наговорив вам про дощ. Я згоден визнати свою поразку. До мене зразу не дійшло, що як цар ви не можете брати під сумнів доцільність проведення дощової церемонії. Отже, я прошу пробачення. Тож ви краще скажіть: «Ну й базіка ви, Гендерсоне!» — і забудьте про це. — О ні, аж ніяк! Для цього немає жодних підстав. Ми поб’ємось об заклад, чом би й ні? Він говорив так рішуче, що мені не залишалося вибору. — Гаразд, величносте, нехай буде по-вашому. — Моє слово тверде. На що закладаємося? — Та на що завгодно. — Дуже добре. Хай буде на що завгодно. — Ми в нерівному становищі, і я мав би дати вам фору, — сказав я. Він махнув рукою, на якій блищав великий червоний самоцвіт. Його тіло знову занурилося в гамак, бо він по черзі то сидів, то лежав. Я бачив, що йому приємно робити ризиковану ставку; у нього була вдача азартного гравця. Він помітив, що мій погляд прикипів до його персня, величезного граната, оправленого в масивне золото та оздобленого дрібними камінцями, і запитав: — Вам подобається мій перстень? — Він дуже гарний, — сказав я, даючи йому зрозуміти, що звернув увагу на перстень цілком випадково. — Що ви ставите на заклад? — Я маю гроші готівкою, але не думаю, що гроші вас цікавлять. У моєму речовому мішку є дуже добрий «Роліфлекс», хоча знімки я робив досить рідко, вряди-годи. Був надто заклопотаний іншими справами тут, в Африці. Ще я маю дві рушниці — звичайного калібру і триста сімдесят п’ятого з оптичним прицілом. — Я не бачу, яка мені буде користь із тих речей, коли я виграю заклад. — Вдома у мене є дещо більш вартісне, — сказав я. — Наприклад, кілька чудових темвортських свиней — я залюбки поставив би їх на заклад. — Справді? — Я бачу, все це вас не цікавить. — Годилося б поставити щось дуже своє, — сказав він. — О, звичайно. Перстень — річ дуже своя. Я вас розумію. Якби я міг відірвати від себе свої тривоги, я поставив би їх. Вони дуже мої. Ха-ха! Проте я не побажав би їх і своєму заклятому ворогові. Гаразд, подумаймо, чи маю я речі, які ви могли б використати, які згодилися б у житті царя. Хіба що килими? У мене в студії лежить непоганий килим. А може, оксамитовий халат? Він мав би на вас непоганий вигляд. У мене є навіть скрипка Гварнері. А, хай йому біс! Придумав — картини! Оті писані олією портрети, мій і моєї дружини. У цю мить я не був певен, чи цар мене чує, але він промовив: — На жаль, ви не назвали жодної речі, яка могла б мені придатися. Тоді я сказав: — Справді? Що ж ви з мене візьмете, якщо я програю заклад? — Там видно буде. Я почав непокоїтись. — Давайте так домовимося, — запропонував цар. — Я ставлю перстень, а ви — оті портрети. А ще ліпше так: якщо я виграю заклад, ви зостанетесь моїм гостем на довший час. — Згода. Але що означає «на довший час»? — О, це тільки попередня пропозиція, — сказав він, дивлячись кудись убік. — Залишимо поки що питання відкритим. Домовившись таким чином, ми обидва задерли голови. Небо було чисте, синє, безвітряне; здавалося, воно злягло на гори й поринуло в сон. Я подумав, що цар Дафу — дуже делікатна людина. Він хотів винагородити мене за вчорашню пригоду з мерцем і водночас натякнути, що буде радий, якщо я якийсь час поживу тут його гостем. На закінчення нашої розмови цар зробив вишуканий африканський жест, так ніби скидав рукавички або готувався віддати програний перстень. Я спливав потом, але моє тіло не охолоджувалося. Щоб легше було терпіти спеку, я роззявив рота і так його й держав. Потім я сказав: — Якщо по правді, величносте, то це несправедливий заклад. У цю мить почулися люті, роздратовані крики, і я подумав: «Ага, розважальна частина церемонії позаду». Кілька чоловіків, схожих на жалюгідних птахолюдей, — вони були обліплені чорним пір’ям і з іржавими перами на голові, що звисали на їхні плечі, — почали стягувати з богів покривала. Зривали вони їх досить безцеремонно, причому ця непоштивість не була випадкова, якщо ви розумієте мою думку. Вони прагнули розсмішити натовп, і натовп справді сміявся. Обліплені пір’ям люди, чи то птахолюди, підбадьорені сміхом публіки, почали по-блазенському кривлятись і витинати всілякі штуки: наступали статуям на ноги, менші валили на землю й топтали, глузували з них і таке інше. На коліна одній з богинь посадили карлика, і він примусив глядачів надривати животи від сміху, вивернувши свої нижні вії і висолопивши язика, мовби зморшкуватий дурник. Родина богів, усі на коротеньких ногах і з дуже довгими тулубами, сприймала ці образи вельми терпляче. Більшість із них мали непропорційно маленькі личка, посаджені на довгі шиї. Надто суворою ця компанія не видавалася. І все ж таки було в них щось поважне — і таємниче; хай там як, а вони були боги — вершителі людських доль. Вони панували над повітрям, горами, вогнем, рослинами, худобою, щастям, хворобами, хмарами, народженнями, смертю. Авжеж, панували, хай мене чорти візьмуть! Навіть отой присадкуватий, що лежав тепер на череві, — і той над чимось владарював! Плем’я варірі, мабуть, вважало, що перед богами слід виставити напоказ усі свої вади, адже щось приховати від них смертним людям однаково не пощастить. Я збагнув суть цієї ідеї, але вона видалася мені помилковою. «Невже ви схвалюєте це знущання?»— хотілося мені сказати цареві. Я дивувався, що такий благородний чоловік править такою дикою зграєю. Проте він дивився на витівки своїх підданих цілком спокійно. Здавалося, вони хотіли перетягти кудись увесь пантеон. Почали вони з найменших богів, з якими поводилися грубо, підступно й жорстоко. Валили їх додолу і перекочували, обзиваючи незграбними одороблами. «Ну й чортівня!» — подумав я. Мені здавалося, що так поводитися — просто непристойно, хоча якщо дивитись на речі тверезо, то у варірі було чимало підстав гніватися на богів. Та, зрештою, мені до їхніх почуттів було байдужісінько. Буркочучи собі під ніс, я сидів, прикритий від сонця своїм шоломом, і вдавав, ніби все, що діється навколо, мене не обходить. Потім ця зграя круків налетіла на більші статуї. Вони тягли їх, штовхали і смикали, але зрушити не могли, і тоді стали кликати помічників із натовпу. То один, то інший здоровило стрибав на арену, підхоплював якогось ідола й переносив або перетягував його ближче до центру поля під веселий гамір та підбадьорливі вигуки глядачів. Дивлячись на могутні тіла та випнуті м’язи атлетів, які переносили великих ідолів, я зрозумів, що ця демонстрація сили була традиційною частиною церемонії. Одні підходили до масивних богів ззаду і обхоплювали їх руками за черево, інші підступали до них спиною, як вантажники, що переносять із кузова машини мішки з борошном, і завдавали їх собі на плечі. Один схопив боввана за руки й закинув собі за спину — так я переносив учора вночі мерця. Побачивши, як застосовують мій прийом, я судорожно хапнув ротом повітря. — Що з вами, пане Гендерсон? — спитав цар. — Ет, пусте, пусте, пусте, — відповів я. Гурт богів, які залишалися на місці, дедалі меншав. Силачі перетягували їх до центру поля. Останні з тих хлопців були збудовані просто досконало — а в мене натреноване око на дужих чоловіків. Тривалий час я серйозно цікавився підняттям тягарів і часто вправлявся зі штангою. Як відомо кожному, в цьому ділі вирішальне значення має натренованість стегон. Я намагався зацікавити накачуванням м’язів свого сина Едварда і якби тоді домігся свого, то, можливо, не з’явилася б у його житті ніяка Марія Фелукка. Правда, незважаючи на сказане вище, я відростив собі кругленьке черево й надбав інших дивних спотворень, властивих усім представникам виду, чиї розміри переважають розміри середніх екземплярів. (Як оті велетенські полуниці, що ростуть на Алясці.) О тіло моє, о моє тіло! Чому ми з ним ніколи не дружили по-справжньому? Я навантажив його своїми вадами, наче пліт, наче баржу. Хто, хто визволить мене з моєї смертної оболонки? Якби я міг позбутися бодай оцих потворних рис, що утворилися внаслідок надмірного розростання моєї плоті та моєї бурхливої духовної діяльності! Бувало, невідомий голос давав мені безумні поради: «Не дбай ні про що — хай після тебе залишиться порожнеча. Хіба це справедливо, що тобі, людині порядній, судилося вмерти? Адже йдеться не про тупого йолопа, який не вартий ліпшої долі, аніж лягти в могилу». Які жорстокі розумування! Яка розбещеність! Гай-гай, чого тільки не відбувається в людській душі! Що ж до подій на арені, то я стежив за ними з дедалі більшим інтересом. Кінець кінцем на своєму місці зосталися тільки двоє богів: Гуммат — гірський бог і Мумма — богиня хмар. Вони були наймасивніші, і кілька дужих чоловіків, що підходили до них, зазнали невдачі. Атож, вони не склали іспиту, не змогли зрушити з місця Гуммата з його плечима, схожими на два валуни, з бурцями, мов у зубатки, з утиканим шпичаками лобом. Після того, як кілька охочих облишили спроби під улюлюкання та глузливі окрики глядачів, уперед виступив чолов’яга в червоній фесці та в піжонських цератових штанцях. Цей сміливець, що збирався підняти Гуммата, ішов швидко, вимахуючи руками. Підступивши впритул до бога, він простерся перед ним ниць — це був перший вияв поклоніння, який я в той день побачив. Потім чолов’яга зайшов до статуї ззаду і просунув голову їй під руку. Коротка шорстка щетина блищала навколо його круглого обличчя. Він випростав ноги, намацуючи чутливими ступнями найзручнішу позицію й тупцяючи в пилюці. Потім обтер долоні об коліна і міцно вхопився за Гуммата, тримаючи його за руку і внизу між ногами. Його очі вирячились і засльозилися від неймовірної напруги, але він таки відірвав важкого Гуммата від землі. Від його рота, роззявленого так широко, аж щелепи вперлися в ключиці, напнулися — туго, наче шпиці у велосипедному колесі, — сухожилки, а стегенні м’язи здулися вузлами в паху, випнувшись під брудними цератовими штанцями. Це був справжній молодець, і я дивився на нього захопленим поглядом. Він належав до мого типу. Він не розгубився перед важезним ідолом, а сміливо обхопив його руками, відхилився назад і підняв його на межі своїх сил. — Добре, добре, — сказав я. — А тепер включай задні м’язи. А що всі, крім Дафу, гучними криками підбадьорювали сміливця, то я теж підхопився на ноги й заволав: — Держи його, держи! Ти його вже підняв! Ти його понесеш! У тебе стане сили! Ану штовхай його, штовхай уперед! Давай, давай! Ура, він уже пішов! Він зробить своє діло! О Господи, поможи цьому хлопцеві! Який молодець! Оце чоловік — таких я люблю. Іди, іди! Вище його підіймай, вище! Отак! Пішов, пішов! От він і впорався, слава Богу! Та раптом я усвідомив, що не своїм голосом репетую, і знову сів поруч із царем, дивуючись, чого це мене так розібрало. Звитяжець нахилив Гуммата на себе, підставив під нього плече й переніс гірського бога на відстань футів із двадцять, а тоді поставив його там, де вже стояли й інші. Обернувшись, силач подивився на Мумму, яка залишилася сама-одна. Вона була навіть більша, ніж Гуммат. Під оплески та вітальні вигуки здоровило окинув поглядом богиню, яка вже чекала його. Вона була дуже товста, щоб не сказати бридка, ця небожителька жіночої статі. Варірі зробили її дуже громіздкою, і кремез, що підступав до неї, здавалося, відчув страх. Не те щоб вона забороняла йому спробувати дати їй раду. Ні, попри свою потворність, Мумма видавалася цілком терпимою, навіть безтурботною, як і більшість богів. Одначе від неї віяло впевненістю, що жоден смертний з місця її не зрушить. Публіка підохочувала хлопця, усі посхоплювались на ноги; стояв навіть Хорко та люди, які були з ним у ложі, в затінку під парасолем, наче в тіні від велетенської прив’ялої троянди. Запнутий у тісний червоний халат, царський дядько випростав уперед повну руку й показував на Мумму пальцем — на величезну дерев’яну самовдоволену Мумму, чиї коліна трохи зігнулися під вагою цицьок та живота, аж їй довелось упертися долонями в стегна, щоб утриматися на ногах. Але руки вона мала витончені й гарні — такі руки іноді бувають у гладких жінок. Вона стояла й чекала чоловіка, який відірве її від землі й понесе. — Ти зможеш, хлопче, зможеш! — закричав і я. Потім, звертаючись до царя, запитав: — Як його звуть? — Силача? О, це Туромбо. — В чому річ? Він не певен, що зможе її підняти? — Авжеж, йому вочевидь бракує віри в свої сили. Щороку він переносить Гуммата, але з Муммою в нього нічого не виходить. — О, в нього має вийти! — Боюся, що ні, — сказав цар своєю дивною, співучою, носовою африканською англійською мовою. Його товсті пухлі губи були червоніші, ніж у будь-кого з одноплемінців. Тому його рот дужче впадав у вічі, ніж це звичайно буває. — Цей чоловік, як бачите, дуже сильний, і він справді молодець, як ви, здається, гукнули. Та, переносячи Гуммата, він виснажився, і так буває щороку. Річ у тім, що Гуммата треба перенести першим, бо інакше він не дозволить хмарам пройти над горами. Гладке обличчя доброзичливої Мумми сяяло в сонячному промінні. Її дерев’яні коси скидалися на гніздо лелеки — верхні кільця були ширші, ніж нижні. Непоказна, самовдоволена, дуркувата, терпляча, вона ніби запрошувала Туромбо чи когось іншого випробувати на ній свою силу. — Ви знаєте, що з ним діється? — сказав я цареві. — Його гнітить пам’ять про минулі невдачі — авжеж, колишні невдачі. Хто-хто, а я добре обізнаний з проблемою колишніх невдач. Чоловіче, я міг би чимало про це розповісти. Ось чому він такий невпевнений. Я знаю. Туромбо, дужий, але невисокий кремез, мабуть, і справді потерпав від тривоги й непевності. В його очах, які сльозилися від напруги й мало не вискочили з орбіт, коли він підіймав Гуммата, тепер був вираз приреченості. Він уже змирився з поразкою, і те, як він водив очима, позираючи то на нас, то на публіку, підтверджувало це припущення. Повірте, мені було прикро й гидко бачити, як він вагається. Та ось Туромбо поглянув на царя і збив феску набакир, засвідчуючи свою відданість і ніби наперед перепрошуючи за свою невдачу. Він не плекав ілюзій щодо Мумми. І все ж таки хотів спробувати. Провівши по своїй щетині суглобами пальців, він повільно підступив до богині й по-діловому примірився до неї поглядом. Шанолюбство, певне, відігравало незначну роль у житті Туромбо. А от у моїх грудях задзюркотів струмок — ні, навіть не струмок, а повновода, могутня ріка — ріка шанолюбних амбіцій і сміливих надій. Бо в цій ситуації я побачив свій шанс. Я знав, що зможу зробити те, чого не зробить Туромбо. Що мені боги! Мене аж морозом пройняло. Я твердо знав, що я здатний підняти Мумму, і в мені зануртували почуття, і я згорав від бажання вийти на арену й здійснити те, що задумав. Я палко прагнув показати, чого я вартий, я палахкотів, як той кущ, що його я підпалив своєю австрійською запальничкою, коли хотів розважити дітей-арнюїв. Звичайно ж, я сильніший за Туромбо. І я доведу це, хай навіть моє серце лусне, хай воно зупиниться і я помру. Мене це вже не турбувало. Я дуже хотів зробити добро арнюям, коли прийшов до них і побачив, у якому вони горі. Але замість допомогти їм, я нерозважливо спрямував усю могуть своєї сліпої волі та амбіцій супроти жаб. Я прийшов до арнюїв у ореолі світла, чи принаймні так мені здавалося, а пішов звідти, закутаний у сутінь і темряву, принижений, і, може, було б краще для мене, якби я піддався своєму першому пориву в перші хвилини зустрічі з арнюями, коли молода жінка залилася слізьми, і я подумав, чи не ліпше мені викинути рушницю, зректися своєї лютості, повернутись у пустелю й блукати там, аж поки я стану гідний знову спілкуватися з людьми. Моє прагнення зробити там добро було правдиве й сильне, адже я щиро прихилився до арнюїв, а надто до старої, одноокої Віллатале, але те прагнення було мов брижі на воді порівняно з бажанням, яке опанувало мене тепер у царській ложі поруч із напівдикунським царем у коротких штанях та в пурпуровому оксамитовому капелюсі. Я згорав від прагнення щось зробити, і я тепер знав, що саме я можу зробити. І хай ці варірі, з їхніми нічними мерцями та паскудною вдачею, мені байдужісінькі, хай вони гірші за синів Содома й Гоморри разом узятих, я все ж таки не міг пропустити цієї нагоди зробити щось путнє, вчинити подвиг. Вплести доречний стібок у візерунок своєї долі, поки не пізно. Тому я в душі радів, що Туромбо такий слабкодухий. Хай він краще наперед зневіриться, думав я. Він ще навіть не доторкнувся до Мумми, як уже підсвідомо признався, що йому не пощастить зрушити її з місця. А я саме цього й хотів. Вона моя! Незабаром я скажу цареві: «Я підніму її, величносте. Дозвольте мені вийти на арену». Але поки що я мовчав, бо Туромбо саме підступав до богині ззаду. Він охопив її своїми товстими руками за черево, присів і напружився, щоб підняти її. Ось біля Мумминого стегна з’явилося його обличчя. Воно виражало готовність до надлюдського зусилля, на ньому відбивався страх і біль, так ніби Мумма мала ось-ось упасти й роздушити його своєю вагою. І вона таки заворушилась у його обіймах. Лелече гніздо її дерев’яних кіс хиталося й коливалось, мов морський обрій перед очима, коли у шторм стоїш на носі корабля. Це порівняння спало мені на думку, коли те погойдування відбилось у моєму шлунку. Туромбо смикався вгору, як смикається людина, що пробує вирвати з корінням старе дерево. Трудився він на совість, та хоч йому й пощастило похитнути стару дівку, відірвати її від землі він не зміг. Публіка почала кепкувати з Туромбо, коли він нарешті визнав, що ця робота йому над силу. Він просто не міг подужати її. А я радів з його невдачі. Мені дуже прикро в цьому признатися, але від правди нікуди не дінешся — я таки радів. «Ти справді дужий, чоловіче, — думав я, — але в цьому разі я дужчий за тебе. Тут не йдеться про нас особисто. Просто так захотіла доля. Як і у випадку з Ітело. Ця робота для мене. Готуйся піддатися, Муммо! Готуйся поступитись! Бо до тебе зараз візьметься Гендерсон! Хай-но мені тільки дозволять обхопити цю гладуху руками, і з Божою поміччю…» Я сказав Дафу: — Мені шкода, що він так її й не підняв. Мабуть, для нього це занадто. — О, відразу було очевидно, що він зазнає невдачі, — відповів Дафу. — Я в цьому не сумнівався. І тоді я заговорив з похмурою переконливістю — таким похмурим можу бути лише я: — Величносте… — Я був збуджений неймовірно. Мене аж роздимало від напливу бурхливих почуттів, до горла підступала нудота і кров струменіла в моїх жилах якось по-дивному — вона й вирувала, і водночас ніби застигла. Вона лоскотала мені під шкірою обличчя, а особливо в носі й, здавалося, ось-ось прорве оболонку судин і бризне цівкою. Я відчував таку муку, ніби на голові в мене палахкотів газовий факел. — Пане царю… Величносте… Я хочу попросити у вас… Дозвольте мені. Я повинен! Якщо цар мені й відповів, я однаково не міг почути його слів, бо в ту мить уся моя увага була прикута до одного обличчя — воно ніби ширяло в сухому, гарячому повітрі ліворуч від мене й було глухе до сердитих вигуків натовпу, спрямованих проти Туромбо. Те обличчя прикипіло поглядом до мене, тому світ для нього перестав існувати. То було обличчя слідчого, чоловіка, з яким я мав справу минулої ночі і якого Дафу назвав Бунамом. І яке то було обличчя! Позначене печаттю зморшкуватого й одвічного людського досвіду, воно випромінювало жаский і пильний погляд. Я відчував на відстані, як пульсувала кров у його судинах. О, святий Боже! Той чолов’яга, незламний і невблаганний, промовляв до мене очима. Борозенками на своїх щоках, насупленими бровами й роздутими венами передавав він мені послання. І я знав, що він каже. Німа мова людей, до якої моя потайна від природи душа дослухалася постійно, тепер зазвучала для мене чітко й виразно. Його слова лунали в моїй душі. О, які то були слова! Перші з них пролунали гостро й суворо: «Ти — маріонетка!» Я був приголомшений, почувши це. Але щось у тих двох словах таки було. Вони несли в собі якусь істину. І я відчував, що я мушу, що я зобов’язаний слухати. «І все ж таки ти — людина. Слухай і затям, що я тобі скажу, гладкий бевзю! Ти сліпий. Людина ступає по випадкових слідах, проте не може змінити свою долю. І ти не розслаблюйся, а підсиль і вияви те, що в тобі закладено. В цьому твоя єдина надія — вияви свою справжню суть! А якщо тобі судилося зазнати поразки, жалюгідний розтелепо, якщо ти впадеш непритомний у калюжу власної крові, не усвідомлюючи природи, чий дар ти зрадив, світ не забариться відкликати назад те, що він так невдало випустив у життя. Кожна характерна риса в людині — це імпульс сутності речей, сутності одвічної і незмінної. Рано чи пізно мета з’являється, хоча для тебе вона, можливо й не з’явиться». Голос не затих, не пропав, він просто замовк, коли сказав те, що мав сказати. І аж тепер я зрозумів, чому зі мною оселили мерця. Це влаштував мені Бунам. Він оцінив мене правильно. Він хотів переконатися, що в мене стане сили й духу перенести ідола. І я витримав випробування. Чорт! Я його витримав, хоча мені дорого це коштувало. Коли я схопив мерця, його вага навалилася на мене, і мені здалося, що то — вага моєї власної плоті, яка раптом задубіла і стала неймовірно громіздкою. Мені зробилося страшенно гидко, але я вступив у боротьбу з цією гидливістю, і я здолав її, я підняв і переніс труп. І ось переді мною — похмуре, екзальтоване, змережане судинами, вузлувате, мовчазне обличчя слідчого-екзаменатора, що оголосив мені результат іспиту. Я пройшов. З найвищими оцінками. Набравши балів на всі сто відсотків. — Я повинен спробувати, — промовив я вголос. — Про що ви? — спитав Дафу. — Ваша величносте, якщо ви не розціните це як недоречне втручання чужинця, то я, думаю, зміг би зрушити з місця ту статую — богиню Мумму. Я щиро хотів би вам прислужитися, бо я наділений певними здібностями, які треба застосовувати комусь на добро і користь. Скажу вам правду: в арнюїв, де я пережив таке відчуття, в мене вийшло не зовсім гаразд. Я мав велике бажання вчинити незацікавлену й некорисливу дію — і в такий спосіб виразити свою віру у щось вище. Натомість я наробив великої шкоди. Моє сумління вимагає, щоб я розповів вам про все, як було. — Чи не штурмуєте ви світ надто навально, пане Гендерсон? — О так, царю, я людина непогамовна. Але річ у тому, що я просто не міг жити далі так, як я жив, і там, де я жив. Щось треба було робити. Якби я не подався до Африки, мені лишився б один вибір — валятися в ліжку, відмовитися від свого ідеалу… — Щодо ідеалу, то й мене він вабить невтримно. А до якого прагнули ви? — З певністю, царю, я не скажу. Це для мене справжня головоломка. Мабуть, ідеться про те, щоб служити комусь або чомусь — ця думка ніколи не давала мені спокою. Я завжди захоплювався доктором Вілфредом Гренфеллом. Я обожнював цю людину. Я хотів податися туди — і не конче на собачій запряжці, — де зміг би служити милосердю. Але це тільки деталь. — О, я відчув ваш настрій, — промовив цар. — А якщо висловитися точніше, то інтуїція підказала мені, що ви схильні до таких поривів. — Гаразд, згодом я залюбки поговорю з вами на цю тему, — сказав я. — А зараз я звертаюся до вас із проханням. Дозвольте мені спробувати свої сили в змаганні з Муммою. Не знаю, в чому тут причина, але в мене таке відчуття, що я зрушу її з місця й перенесу. — Мій обов’язок — застерегти вас, пане Гендерсон, що це може призвести до несподіваних для вас наслідків. Я мав би прислухатися до цих його слів і запитати, про що йдеться, але я довіряв цьому приємному чоловікові й не передбачав якихось справді лихих наслідків. Крім того, мене вже опанував могутній порив: вогонь у грудях, жагуче нетерпіння, бурхливий струм почуттів — ви розумієте, про що я кажу? — і зупинитись я не міг. А цар ще й усміхався і в такий спосіб наполовину пом’якшив своє застереження. — Ви справді певні, що зможете перенести Мумму? — запитав він. — Пустіть мене до неї, царю, більше нічого я вам не скажу. Я хочу обхопити її руками — а там побачимо. Я був надто збуджений, щоб зрозуміти, як лукаво повівся зі мною цар. Адже він і вимоги свого сумління задовольнив (якщо воно ставило йому вимоги), і мене зловив у пастку. Жодна людина не зорієнтувалася б у такій складній ситуації краще, чи не правда? Бо мене вже закрутило у вихорі подій та речей, що не давали мені спокою останнім часом: і внутрішній голос із його бубонінням: «Я хочу, хочу!» — і Лілі, і грун-ту-молані, і чорношкіре дитинча, яке моя дочка принесла з Данбері, і кіт, якого я мало не застрелив, і сумна доля міс Ленокс, і мої зуби, і скрипка, і жаби у ставку, і таке інше, і таке інше. Але цар поки що не дав згоди. І тоді в ложі, де він сидів поруч із Хорко, підвівся Бунам у своїй накидці з леопардової шкури й рушив до нас. Він дрібушив негнучкими ногами, і його супроводжували дві дружини з великими, поголеними, гарними головами, які шкірили маленькі зуби у веселій усмішці. Вони були вищі за свого чоловіка і йшли за ним, явно почуваючи себе вільно й розкуто. Слідчий, чи то Бунам, зупинився перед царем і вклонився йому. Схилилися в поклоні й жінки. Поки жрець промовляв до Дафу, вони встигли обмінятися з царевими дружинами, чи наложницями, чи ким там вони вважалися, кількома знаками. Бунам підніс угору вказівного пальця й, тримаючи його біля вуха, як стартовий пістолет, почав раз у раз нахилятися, причому нижня частина його тіла лишалася нерухома. Говорив він швидко, але виразно і, здавалося, дуже добре знав зміст своєї промови. Закінчивши її, він знову схилив у поклоні голову, а тоді скоса глянув на мене суворим, як і раніше, але дуже значущим поглядом. Вени на його чолі переплелися, наче товсте мотуззя. Дафу обернувся до мене у своєму пишному гамаку. В руці він і досі тримав стрічки, на яких теліпався череп. — Бунам каже, що вашої появи він чекав. І прийшли ви вчасно… — Ет, величносте, хіба про таке можна щось сказати напевне? Якщо ви вважаєте, що прикмети свідчать на мою користь, то я заперечувати не стану. Знаєте, царю, я збудований як борець і наділений незвичайними перевагами, здебільшого фізичними; але заразом я й вельми вразливий. Близько години тому ви назвали мене заздрісним, і я, правду кажучи, трохи на вас образився. І пригадав одного вірша, який мав назву «Написане у в’язниці». Всього вірша я не пам’ятаю, але там є рядки: «Я заздрю мусі, що летить Над зеленню дерев». А закінчується він так: «Ось муха сіла на листок. Листочку, не тремти. Повір, я скоро досягну Щасливої мети». Так от, царю, ви знаєте не гірше за мене, до якої мети я прагну. Повірте, величносте, я справді не хочу жити за законом, що прирікає мене на повільне гниття. Скажіть, чи довго світ буде такий, який він є? Чому для стражденних немає надії? І все ж таки я вірю, що вихід є, і саме тому я пустився в мандри по світу. За цим моїм рішенням безліч мотивів. Тут і моя дружина Лілі, тут і мої діти — ви самі, либонь, маєте їх цілий гурт, тому повинні розуміти, як я себе почуваю… Я прочитав співчуття на його обличчі й утерся своєю вулвортською хусточкою. Але ніс у мене і далі свербів усередині, і я, мабуть, нічого вдіяти з цим не міг. — Я щиро шкодую, коли образив вас, — сказав цар. — Ет, пусте. Я добре розуміюся на людях і бачу, що ви людина порядна. А від порядної людини можна прийняти й образу. Крім того, істина є істина. Скажу вам по секрету, я теж іноді заздрив, навіть мухам. Та й кому не позаздриш, коли почуваєш, що ти у в’язниці? Ви згодні? Якби мені таку психічну організацію, щоб я жив ніби в горіховій шкаралупі, а уявляв себе володарем усесвіту, це було б чудово. Але я не такий. Царю, я з тих, хто перетворюється. Ви у зовсім іншому становищі. Ви належите до тих, хто вже утворився, ви існуєте. Мені доконче треба урвати процес власного перетворення. Христе-Боже, ну коли я утворюся нарешті, коли існуватиму? Я чекав такої нагоди з біса довго. Може, мені слід би виявити більше терпіння, але Богом вас заклинаю, ваша царська величносте, зрозумійте, що зі мною діється. Отож прошу вас, благаю: дозвольте мені вийти на арену! Чого я раптом так завівся, я до пуття не знаю, але відчуваю, що повинен зробити те, що надумав, і це, може, мій найголовніший шанс. — Я обернувся до слідчого, що стояв у своїй леопардовій шкурі та манжетах, тримаючи в руці кістяний жезл, показав йому свої долоні й промовив: — Зачекайте, добродію, зараз я зроблю, як ви хочете. Я спливав потом від спеки, я весь пашів від розумової гарячки й говорив, майже не думаючи, що кажу: — Царю, повірте, я з вами дуже щирий. Таким відвертим я досі ні з ким не був. Кожна людина, яка народилася на світ, має проникнути в життя на повну глибину — інакше біда! Так от, ваша царська величносте, я, здається, заглянув у свою глибину. Ви ж не думаєте, що я здатний відвернутися від своєї власної безодні, правда ж, не думаєте? — Ні, пане Гендерсон, — відповів Дафу. — Щиро кажучи, я так не думаю. — Тоді повірте, що зараз я переживаю такий момент, — сказав я. Він лежав у гамаку й слухав мене з лагідним виразом на замисленому обличчі. — Гаразд, хай буде що буде, даю вам дозвіл. Не бачу підстав, щоб його не дати. — Дякую, величносте. Дякую. — Отже, дійте. Ми всі чекаємо. Я відразу підхопився на ноги, стяг через голову теніску, випнув груди, провів по них та по обличчю долонями і вийшов на арену — високий, громіздкий, відчуваючи, якими неполадними видаються на моєму величезному тулубі коротенькі штанці. Спершу я опустився перед богинею на одне коліно. Потім окинув її прискіпливим поглядом, водночас осушуючи пилюкою вологі долоні і обтираючи їх об свої злинялі шорти. Ні крики варірі, ні навіть гуркіт їхніх високих барабанів майже не доходили до мого слуху. Всі звуки лунали в якомусь іншому вимірі, десь за межами великого кола. Дикунські звички та криклива вдача африканців, що лаяли своїх богів і страчували своїх ближніх, підвішуючи їх униз головою, не мали ніякого стосунку до почуттів, що нуртували в моєму серці. Ці почуття, ні з чим не пов’язані, були річчю в собі. Всю свою увагу я зосередив на одному величезному предметі. Моє серце вимагало, щоб я вхопив руками масивну Мумму й підняв її. Підійшовши ближче, я побачив, яка вона велетенська, яка розкарякувата й безформна. Вона була змащена і блищала в мене перед очима. По ній повзали мухи. Одна з тих маленьких летючих сфінксів сиділа в богині на губі й умивалася. Як швидко втікає муха, коли відчує небезпеку! Рішення вона приймає вмить, і таке враження, що ніякої інерції долати їй не доводиться: немає нічого зайвого в рухах мухи, яка рятується втечею. Коли я заходився робити своє діло, всі мухи з лунким дзижчанням злетіли в спекотне повітря. Не вагаючись, я обхопив Мумму руками. На запитання, яке постало переді мною, я не збирався відповідати «ні». Я притиснувся до неї животом і трохи зігнув ноги в колінах. Вона пахла, як пахне літня жінка. Бо вона й справді була для мене не ідолом, а живою особистістю. Ми зустрілися як суперники, але водночас і як близькі люди. Я притулився щокою до її дерев’яних персів, зігнув коліна і сказав з таємною втіхою, яку ми переживаємо уві сні або у вихідний день, коли повітря напоєне теплом та овіяне лінивим вітерцем і коли справджується кожне бажання: — Відривайся, відривайся від землі, моя люба. І не пробуй здаватися важчою, ніж ти є; бо якби ти важила навіть удвічі більше, я тебе однаково підняв би. Доброзичлива дерев’яна Мумма з її застиглою усмішкою схитнулася під моїм натиском і подалася; я відірвав її від землі, підняв і переніс на двадцять футів туди, де вже стояли решта богів. Варірі аж підскакували на своїх вапнякових лавах, верещали, співали, шаленіли, обіймалися і славили мене. А я стояв і мовчав. Тут, поруч Мумми, що перебралася на нове місце, я почував себе неймовірно щасливим. Я так радів своєму успіху, що все моє тіло повнилося ніжним теплом, лагідним і священним світлом. Хворобливі відчуття, які мучили мене з самого ранку, тепер обернулися на свою протилежність. Біль і смуток перейшли в тепло й насолоду. Як ви вже знаєте, таке траплялося зі мною й доти. Нестерпний головний біль часто змінювався болем у яснах, що був сигналом близького блаженства. А бувало, це відчуття опускалося з ясен у груди і там пульсувало ритмами солодкої втіхи. Знав я також хвилини, коли різі в шлунку мовби м’якшали, розливалися в животі приємним теплом, що напливало й на статеві органи. Такий-бо я є. Ось і тепер лихоманка обернулася бурхливими радощами. Мій дух пробудився і палко вітав життя. К бісу всі тривоги! Я знову почував себе живим, я брикався, я відкрив у собі чудесне грун-ту-молані! Радісно сяючи й усміхаючись сам до себе, щасливий та задоволений, я повернувся в ложу Дафу, сів і втерся хусточкою, бо весь був залитий потом. — Пане Гендерсон, ви справді людина надзвичайної сили, — сказав цар своїм афро-англійським голосом. — Я просто в захваті. — Дякую, — відповів я, — що ви надали мені неповторну нагороду не тільки підняти оту дерев’яну жінку, а й заглянути углиб себе. У справжню свою глибину. В ту саму, на якій я завжди перебував. Я був вдячний цареві. Я почував себе його другом. А як по щирості, то десь у ті хвилини я полюбив цього чоловіка.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка