Сол Беллоу гендерсон, повелитель дощу



Сторінка8/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.43 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   17

12



 

Я вилаявся. «Вони тиснуть мені на психіку». І поклявся, що їм ніколи не пощастить довести мене до божевілля. Я бачив мерців і доти, причому багато. Я воював у Європі, де за війну полягло близько п’ятнадцяти мільйонів людей, хоча одна конкретна смерть завжди пригнічує дужче, аніж безліч абстрактних. Наш мрець був увесь у пилюці, в яку він упав, коли я скинув його в яр, і тепер, коли вони принесли його назад і наші з ним взаємини вже ні для кого не були таємницею, я вирішив триматися твердо і спокійно ждати дальшого розвитку подій. А що мені лишалося робити? Ромілаю ще спав, одна рука в нього була затиснута між коліньми, друга — підкладена під зморшкувату щоку. Я не бачив причин будити свого супутника, тому покинув його в хижі на самоті з мерцем і вийшов на свіже повітря. Я відчував, що чи то в мені, чи то в природі, чи й там, і там відбуваються якісь дивні зміни. Мабуть, мене тіпала лихоманка, на яку я колись перехворів. Її напади завше починалися зі сверблячки в грудях, з відчуття, подібного до невтоленного жадання або туги. Воно відбивалося гострим болем у міжреберних нервах і було одним із тих змішаних відчуттів, що зринає в людині, яка вдихає випари бензину. Щоки мені овіяло тепле, п’янке повітря, навколишні барви видалися дивовижно гарними. Безперечно, мої враження були наслідком душевної перенапруги і недосипання. День був святковий, і селище вже вирувало людьми. Знали вони чи не знали, хто перебуває зі мною та Ромілаю в одній хижі, так і залишилося для мене таємницею. Солодкий пряний запах місцевого пива долинав крізь солом’яні стіни хиж. Пити тут, очевидячки, починали зі сходом сонця. То там, то там лунали крики, які я назвав би п’яним гармидером. Я обережно прогулявся селищем, і ніхто не звернув на мене уваги — я сприйняв це як добрий знак. Біля хат зчинялися сімейні пересварки, і я з подивом переконався, що деякі старі тубільці люблять побурчати й бувають вельми прискіпливі. У шолом мені поцілив камінчик, але я припустив, що кинуто його не в мене, бо дітлахи безперервно жбурляли одні в одних грудками, вовтузилися та качалися в поросі. З хати вибігла жінка й розігнала малих, репетуючи та щедро нагороджуючи їх стусанами. Опинившись віч-на-віч зі мною, вона ніби й не здивувалася і пішла в свою хату. Я зазирнув туди і побачив старого діда, що лежав на солом’яній маті. Вона ходила в нього по спині босими ногами, роблячи в такий спосіб масаж, щоб вирівняти йому хребет, а потім полила його рідким смальцем і вправно розтерла ребра й живіт. Лоб у діда наморщився, а сива борода настовбурчилась. Він закотив очі до дверей, у яких я стояв, і всміхнувся до мене, оголивши великі жовті зуби. «Скільки всього тут діється!» — подумав я, блукаючи вузькими, короткими вуличками, обережно зазираючи через тини на подвір’я і не забуваючи також про сонного Ромілаю та про мерця, що сидів у нашій хижі, прихилившися спиною до стіни. Кілька молодих жінок прикрашали коровам роги і розмальовували та розцяцьковували одна одну страусовим пір’ям, перами стерв’ятників та всілякими оздобами. Декотрі з чоловіків носили на шиї, біля самого підборіддя, людські щелепи. Всюди ставили ідолів та фетиші. Старезна баба з волоссям, заплетеним у безліч маленьких і цупких кісок, вилила на одного з бовванів якусь страву жовтого кольору й махала над ним щойно зарізаним курчам. Тим часом гамір усе наростав, з кожною хвилиною додавалося щось нове, якийсь брязкіт, якийсь барабанний бій, звук ріжка або рушничний постріл. Я побачив, як із дверей нашої хижі вийшов Ромілаю, і не треба було дуже придивлятися, щоб зрозуміти, в якому він стані. Я попростував до нього, і коли він помітив мене крізь натовп, який дедалі збільшувався, — мабуть, насамперед Ромілаю впав у вічі білий шолом у мене на голові, — то взявся долонею за щоку й жалібно скривився. — Так, так, так, — сказав я, — але що ми можемо вдіяти? Нам залишається тільки чекати. Можливо, це анічогісінько не означає. Хай там як, а сьогодні вранці ми побачимося з царем, другом Ітело, як там його звуть? З хвилини на хвилину він пришле по нас когось із своїх людей, і я поговорю з ним про це. Не тривожся, Ромілаю, незабаром я з’ясую, в чому річ. Не зважай на того жмурика. Винеси наші речі з хати і наглядай за ними. Зненацька в маршовому ритмі загуркотіли барабани, довгі барабани, що їх несли неймовірно високі на зріст жінки, жінки-воїни чи амазонки царя Дафу, і на вулиці з’явився гурт людей із розлогими урядовими парасолями. Під парасолею, схожою на величезний гриб із шовковою шапкою кольору фуксії, виступав огрядний чоловік. Під однією з парасоль не було нікого, і я слушно припустив, що її призначено мені. — Поглянь, — сказав я Ромілаю, — вони не принесли б для мене таку розкішну річ, якби замишляли проти нас щось лихе. Ось до якого приємного висновку я прийшов. Це тільки здогад, але нам, думаю, нема чого тривожитися, Ромілаю. Барабанщиці швидко йшли вперед, а парасолі обертались і танцювали в уповільненому ритмі під акомпанемент маршу. Варірі розступалися перед цими величезними балдахінами, з яких звисали строкаті торочки. Огрядний чоловік уже побачив мене, він заусміхався й простяг до мене повні руки, всім своїм виглядом показуючи, що палко мене вітає. Як з’ясувалося потім, це був Хорко, царів дядько. Він ішов завинутий у широкий клапоть яскраво-червоної матерії, що обгортав його тулуб від самих щиколоток і, затуляючи груди, був підв’язаний під пахвами. Ця одіж сповивала його так туго, що жир випинався вгору біля підборіддя і складками лежав у нього на плечах. Два рубіни (а може, гранати?) відтягували вниз мочки його вух. Чоловік мав вольове обличчя з грубими рисами. Коли він вийшов із-під своєї урядової парасолі, сонце бризнуло йому в очі, і вони здалися мені не тільки чорними, а й червоними водночас. А коли він звів брови, весь його скальп теж підсмикнувся вгору, і з десяток глибоких зморщок змережили чоло, розбігаючись аж до потилиці. Чуб у нього був короткий і густий, завитий, у дрібні кучерики, схожі на зернята чорного перцю. Він приязно і в цілком цивілізованій Тланері потис мені руку й засміявся, показавши широкий, самовдоволений, товстий язик, забарвлений у ясно-червоний колір, ніби чоловік щойно смоктав льодяника. Щоб догодити йому, я теж засміявся, — дідько з ним, із тим мерцем! — потім тицьнув Ромілаю під ребра й промовив: — Ти бачиш? Бачиш? Ну, що я тобі казав?! Та обережний Ромілаю не міг цілком позбутися страху на підставі таких непереконливих фактів. Повз нас сунули юрми тубільців, які сміялися разом з нами, хоча й більш по-дикунському, ніж Хорко, — стенаючи плечима й показуючи мені всілякі міни. Багато з них були п’яні, напившись помбо, місцевого пива. Амазонки, вдягнені в шкіряні безрукавки, відпихали їх геть. Вони не повинні були підходити надто близько до Хорко та до мене. Тугі, наче корсети, безрукавки були єдиним одягом на тілі в цих здоровенних жінок, міцно збитих і тілистих, з округлими, дуже випнутими сідницями. — Радий познайомитися, — сказав я Хорко, і він запросив мене стати під незайняту парасолю. То була справді розкішна річ — парасоля вартістю в мільйон доларів, якщо висловитись образно. — Сонце пряжить, — сказав я, — хоча, мабуть, ще й восьмої години немає. Дякую за щире привітання. Я втер обличчя від поту, всім своїм виглядом показуючи, що настроєний вельми по-дружньому, — одне слово, я намагався якомога ліпше використати сприятливу ситуацію і прокласти якнайбільшу відстань між нами та мерцем. — Моя — Хорко, — сказав він. — Дядько Дафу. — О, ви розмовляєте по-нашому? Я дуже, дуже радий! То цар Дафу доводиться вам племінником, кажете? Приємно, дуже приємно. А ми зустрінемося з ним сьогодні? Пан, який уночі нас допитував, сказав, що його величність хоче мене бачити. — Моя йому дядько, — сказав Хорко. Він подав команду амазонкам, які вмить обернулися кругом — ото зчинився б тупіт, якби в них на ногах були чоботи! — і знову стали відбивати на барабанах той самий маршовий ритм. Великі парасолі знову затанцювали й замерехтіли, і сонячне світло вигравало чудовими барвами на шовковій муаровій тканині, коли вони обертались. Здавалося, навіть сонце жадібно милується ними. — Наша ходити до палацу, — сказав Хорко. — Авжеж, ходімо, — відгукнувся я. — Я давно цього чекаю. Вчора ми проминули палац, коли нас сюди привели. Не стану приховувати, що моя тривога цілком не розвіялась. Ітело, як мені пригадувалося, дуже високо цінував свого шкільного друга Дафу й розповідав про нього як про людину, що трапляється одна на мільйон, але я, на підставі свого, хай і невеликого, досвіду спілкування з варірі, не мав особливих причин почувати себе спокійно. Намагаючись перекричати гуркіт барабанів, я гукнув: — Ромілаю! Де мій супутник Ромілаю? Я боявся, щоб вони не схопили його у зв’язку з мерцем. Я хотів, щоб він був поруч. Йому дозволили іти за мною в процесії, і він ніс усю поклажу. Знесилений від перевтоми та пережитого страху, він зігнувся під подвійним тягарем наших речей, і не могло бути й мови про те, щоб я взявся нести бодай частину вантажу. Ми рушили. Зважаючи на чималі розміри парасолей та барабанів, здавалося чудом, що ми посуваємося так швидко. Ми не йшли, а летіли вперед; амазонки, які били в барабани, очолювали й замикали наш кортеж. А селище сьогодні видавалося зовсім іншим. Обабіч нашого шляху стояли шереги цікавих, чимало людей нахилялися, щоб роздивитися моє обличчя, сховане під подвійним накриттям парасолі й шолома. Я бачив тисячі рук, тисячі неспокійних ніг і безліч облич, які пашіли від спеки й цікавості, від надміру почуттів і святкового настрою. Курчата й поросята раз у раз перебігали нам дорогу. Пронизливі людські крики, зойки та верещання мавп змішувалися в гаморі, що накладався на гуркіт барабанів. — Який контраст з учорашнім днем, — сказав я. — Учора тут було зовсім тихо. В чому причина, Хорко? — Вчора день смутку. Люди нічого не їв. — Ви когось стратили? — раптом запитав я. Попереду, трохи ліворуч від палацу, я побачив щось на зразок шибениці, де висіли вниз головою людські тіла. Завдяки грі світла вони здавалися маленькими, наче ляльки. Атмосфера іноді діє і як зменшувальне, а не тільки як збільшувальне скло. — Мені хочеться вірити, що то люди не живі, а вирізьблені з дерева, — сказав я. Але моє стривожене серце не погодилося з таким припущенням. Отже, не дивно, що вони нічого не питали в мене про свого мерця. Що їм якийсь один труп? Скидалося на те, що вони мали справу з цілим гуртом. Мене знову затіпало в лихоманці, знову почалася сверблячка в грудях, і з’явилося дивне відчуття, ніби обличчя в мене розм’якло. То був страх. Я не боюся признатися в цьому. Я обернувсь і глянув на Ромілаю, але він насилу переставляв ноги, придавлений вантажем; до того ж нас розділяла шерега амазонок. Тоді я знову звернувся до Хорко, і мені довелось кричати, щоб перекрити гуркіт барабанів: — Здається, там висять мертвяки! Ми вже вийшли з вузьких вуличок і тепер простували широкою дорогою, що вела до палацу. Царів дядько похитав своєю великою головою, всміхаючись та показуючи забарвлений у ясно-червоний колір язик, і торкнув себе за вухо, з якого звисав червоний коштовний камінь. Хорко мене не почув. — Мертвяки! — повторив я. А подумки звелів сам собі: «Не розпитуй у них про все з таким переляком». Бо обличчя в мене й справді пашіло і було скривлене в гримасі тривоги. Хорко лише засміявся і не схотів признатися, що зрозумів мене, навіть коли я розіграв перед ним пантоміму, зобразивши, ніби звисаю з мотузки. Я заплатив би чотири тисячі доларів готівкою тому, хто привів би сюди Лілі бодай на одну мить, хай би пояснила мені, як пов’язати такі речі з її уявленнями про добро. І про дійсність. Одного разу ми з нею мали запеклу суперечку про дійсність, після чого Райсі втекла з дому і з’явилася до школи з немовлям, підібраним у Данбері. Я завжди доводив, що Лілі не знає і не любить дійсності. Ну, а я? Я люблю цю стару каргу такою, яка вона є, і мені приємно думати, що я завжди готовий до найгірших сюрпризів, на які вона дуже щедра. Я щиро закоханий у життя, і якщо мені не щастить дотягтися до його обличчя, я цілую його десь нижче. Ті, хто здатний мене зрозуміти, не вимагатимуть дальших пояснень. Я трохи втішився у своїй тривозі, переконавши себе, що Лілі не змогла б дати відповідь. Хоча тепер я й на мить не повірив би, що її можна чимось збити з плигу. Вона знайшла б відповідь — і не завагалася б. Та ми вже перетнули майдан перед палацом, і вартові розчинили червоні ворота. Тут стояли кам’яні чаші, які я бачив учора, з гарячими квітами, схожими на герань, і тут був вхід до палацу. Будівля мала три поверхи, з’єднані зовнішніми сходами й оточені прямокутними галереями, схожими на сараї. Всі кімнати нижнього поверху не мали дверей і нагадували стійла для худоби, відкриті й порожні. Тут я вже не міг помилитися — з підземелля виразно долинув рик дикого звіра. Так не заричало б жодне створіння, крім лева. А загалом у палаці, якщо порівняти його з вулицями села, було тихо й спокійно. На подвір’ї стояли дві маленькі, схожі на іграшкові, хижки, і в кожній був рогатий ідол — їх щойно побілили, просто-таки вранці. Між ними ще виднівся слід із крапель свіжого вапняного розчину. Над вежкою теліпався злинялий прапор, який надто довго висів на сонці. Він був розділений по діагоналі звивистою білою лінією. — Куди тут іти, щоб потрапити до царя? — запитав я. Але правила етикету зобов’язували Хорко прийняти й почастувати мене в себе перед моєю аудієнцією з Дафу. Покої Хорко були на нижньому поверсі. Амазонки вельми церемоніально згорнули парасолі й принесли старий картярський стіл, застелений скатертю, схожою на ту, на яких розкладають свій крам сірійські вуличні торгівці, — червоно-жовтою, з вигадливими арабесками. На стіл поклали срібний прибор, поставили чайник, блюдця для желе й накриті мисочки з усілякими трунками і наїдками. Там була гаряча вода й молоко, змішане зі свіжою бичачою кров’ю, від якого я відмовився, фініки й ананаси, помбо, холодна солодка картопля та інші страви — такі, наприклад, як мишачі лапки в сиропі, які я пообіцяв покуштувати іншим разом. Я з’їв кілька солодких картоплин і випив помбо, міцнющого трунку, що вмить подіяв на мої ноги й коліна. У своєму збудженому стані, посиленому лихоманкою, я вихилив його аж кілька чашок — адже в навколишньому світі я ніде не знаходив підтримки, навіть стіл був дуже хисткий, і тому я потребував внутрішньої опори, чогось такого, що зміцнило б мій дух. З певною надією я подумав, що, мабуть, захворію. Я не міг довго витерпіти такого збудження, в якому тоді перебував. Я зробив усе від мене залежне, щоб пристойно відбути світську балачку з Хорко. Він сподівався, що я буду в захваті від його картярського столу, отож я вирішив зробити йому приємність і похвалив той стіл, сказавши, що маю точнісінько такий самий у себе вдома. І справді, такий стіл у мене є, він стоїть у мансарді. Я сидів під ним, коли намагався застрелити кота. Але я сказав Хорко, що мій стіл не такий гарний, як у нього. Ех, шкода, що ми не могли просто посидіти собі як двоє чоловіків приблизно одного віку, вдихаючи приємне, тепле повітря тихого африканського ранку. Бо доки я почував себе втікачем, винним у багатьох гідних осуду вчинках, доти я був украй стривожений подіями минулої ночі. Сподіваючись, що все проясниться в розмові з царем, я кілька разів поривався підвестись із-за столу, і моє велике незграбне тіло нетерпляче совалося на стільці, але двірцевий церемоніал ще не дозволяв урвати нашу бесіду. Я намагався притлумити своє нетерпіння, проклинаючи себе за марне боягузтво. Відсапуючись, Хорко перегнувся через хисткий стіл; його пальці, схожі на вузлувате коріння, охоплювали ручку срібного чайника. Він налив мені гарячого трунку, що мав запах прілого сіна. Зв’язаний десятками обмежень, я підніс чашку і з вишуканою чемністю пригубив рідину. Нарешті мій прийом у Хорко завершився, і він натякнув, що нам пора вставати. Амазонки як оком змигнути прибрали зі столу, потім прибрали й стіл і вишикувалися в шерегу, готові супроводжувати нас до царя. Їхні опуклі сідниці були поцятковані ямками, мов друшляки. Я надів на голову шолом, підсмикнув свої шорти й витер руки об теніску, бо вони були вологі, а я хотів потиснути цареві руку сухою і теплою долонею. Це багато важить. Ми рушили до сходів. — Де Ромілаю? — запитав я в Хорко. — О чудово, все чудово, — усміхаючись, відповів він. Ромілаю я побачив, коли ми вже підіймалися сходами, — він сидів унизу, всіма забутий, його руки безвільно звисали між коліньми, а зсутулена спина стриміла горбом. «Бідолаха! — подумав я. — Я повинен щось зробити для нього. Як тільки все з’ясується, неодмінно подбаю про нього. Це мій обов’язок. Через мене він опинився в такій небезпеці, і я маю винагородити його по-справжньому». Зовнішні сходи, широкі й покручені, завернули і привели нас на протилежний бік будівлі. Там росло дерево; воно хиталося й тріщало, бо кілька чоловіків робили щось дивне, підіймаючи на гілля за допомогою вірьовок та грубих дерев’яних блоків великі камені. Вони кричали на людей, які стояли під деревом і підштовхували камені знизу. Їхні обличчя світилися усвідомленням сумлінно виконуваної тяжкої роботи. Хорко пояснив, хоч я й не зовсім зрозумів його пояснення, що ті камені мають зв’язок із дощовими хмарами, які буде прикликано під час сьогоднішньої церемонії. Всі здавалися цілком упевненими в тому, що ще цього ж таки дня матимуть дощ. І мій слідчий уночі зобразив пальцями зливу, коли сказав: «Вак-та!» Але в небі нічогісінько не було, крім жовтої плями сонця. Тільки й того, що на гілляках висіли валуни, які начебто зображували дощові хмари. Ми піднялися на третій поверх, де були покої царя Дафу. Хорко провів мене через кілька просторих, але низьких кімнат, що їх підтримували знизу не вельми надійні конструкції; я не був певен, що ті бруси витримають і підлога не провалиться під моїми ногами. Крізь запнуті шторами вузькі вікна знадвору проходило дуже мало світла, лише вряди-годи то там, то там сотався тонесенький сонячний промінь, вихоплюючи із сутіні то ряди списів, поставлених у кобилиці, то низький ослін, то постелену долі звірину шкуру. Довівши мене до дверей царського покою, Хорко відступив назад. Я цього не сподівався й запитав: — Стривайте, куди ж ви? Та одна з амазонок узяла мене за руку й повела в двері. Перш ніж я побачив самого Дафу, я відчув присутність багатьох жінок — двадцятьох або й тридцятьох за моєю першою оцінкою, — і мене огорнула атмосфера, густо насичена volupte[18] (тут годиться тільки французьке слово) голих жіночих тіл. Було дуже жарко, і жіночий запах забивав усі інші. Я міг порівняти це затхле й задушливе помешкання тільки з інкубатором — низька стеля теж сприяла такій аналогії. Біля самих дверей на високому табуреті, схожому на табурет старомодного бухгалтера, сиділа сива й гладка стара жінка в безрукавці амазонки та військовому кашкеті того зразка, який пішов у небуття разом з італійською армією на межі двох століть. Від імені царя вона потисла мені руку. — Я щиро вас вітаю, — сказав я. От і потрапив я до царя! Жінки повільно розступилися, щоб я міг пройти до нього, і я побачив його в протилежному кінці кімнати. Він лежав на зеленій канапі футів у десять завдовжки, зробленій у формі півмісяця, з м’якою оббивкою, де опуклості чергувалися з глибокими западинами. Лежав він у цілковито вільній позі, і його атлетично збудоване тіло з тугими м’язами, здавалося, витало в повітрі; на ньому були пурпурові штани з холошами до колін, пошиті з матерії, схожої на крепдешин, а його шию обвивав білий шарф, гаптований золотом. Ноги були взуті в атласні пантофлі. Коли мій погляд упав на нього, я, попри свою тривогу й лихоманковий стан, відчув захват. Як і я, Дафу був дуже високий: за моєю оцінкою, не менш як шість футів на зріст. Дафу відпочивав — і відпочивав по-царському. Жінки задовольняли кожну його потребу. Одна раз у раз утирала йому обличчя клаптем фланелі, друга пестила йому груди; третя стежила за тим, щоб його люлька була завжди напоготові — натоптувала її тютюном, запалювала й розкурювала. Мало не спотикаючись, я рушив до царя. Та перш ніж я підійшов ближче, чиясь рука мене зупинила, і десь футів за п’ять від його канапи мені поставили табурет. Я сів. Між мною і царем лежали у великій дерев’яній чаші два людські черепи, притулені щока до щоки. Їхні лоби спільно випромінювали на мене жовте світло, як то властиво черепам, і просто перед собою я побачив дві пари порожніх очних западин, дві носові дірки і два подвійні разки зубів. Цар помітив, з якою осторогою я дивлюся на нього, і ледь помітно всміхнувся. Великі товсті губи були найбільш негроїдними рисами на його обличчі. — Не тривожтеся, — сказав він. — Ці черепи приготовлені для церемонії, яка відбудеться пополудні. Деякі голоси, один раз почуті, ніколи не перестають відлунювати в нашій свідомості, і саме такий голос я розпізнав, тільки-но він промовив перше слово. Я нахилився вперед, щоб краще роздивитися царя. Побачивши, як я вхопився руками за груди, потім за живіт, ніби хотів його втримати, Дафу здивувавсь і підвівся, спираючись на лікоть, щоб розгледіти мене краще. Одна з жінок підсунула йому під голову диванну подушку, але він зіпхнув її на підлогу й розлігся знову. В мене промайнула думка: «Щастя поки що мене не зрадило». Бо я відразу зрозумів, що цар нічого не знав і не знає ні про засідку, ні про те, як нас узяли в полон, а потім допитували й поселили в одній хижі з мерцем. Він був не тієї вдачі, щоб дати такий наказ, і хоча напевно я не знав, якої саме він вдачі, я щиро зрадів нашій зустрічі. — Вчора пополудні мене повідомили про вашу появу. Я був страшенно збуджений. Я майже не спав уночі — так мені кортіло скоріше з вами побачитись. Ха-ха-ха! Це збудження відбилося на мені не дуже добре, — сказав він. — Дивно, але й мені не пощастило виспатися минулої ночі, — промовив я. — Довелося вдовольнитись кількома годинами. Мені приємно познайомитися з вами, царю. — О, я такий радий! Надзвичайно радий. Мені шкода, що ви не виспалися. Але я, зі свого боку, дуже радий. Для мене це велика подія. Велика і значуща. Ласкаво прошу бути моїм гостем. — Я приніс вам вітання від вашого друга Ітело, — сказав я. — То ви вже побували в арнюїв? Бачу, ви прагнете відвідати найглухіші куточки Африки. Як там йому живеться, моєму найдорожчому другові? Мені так бракує його. Ви з ним боролися? — Звичайно, боровся, — відповів я. — І хто переміг? — У нас вийшла приблизно нічия. — Справді? — сказав він. — Ви здаєтеся мені надзвичайно цікавою людиною. Особливо з фізичного погляду. Ви збудовані винятково. Я не пам’ятаю, щоб мені доводилося бачити людей такої вагової категорії. Знаєте, Ітело дуже сильний. Я ніколи не міг покласти його на лопатки, і це вельми його тішило. Він завжди з цього радів. — Я починаю відчувати тягар свого віку, — сказав я. — О, пусте, — заперечив цар. — Ви схожі на монумент. Повірте, я ніколи не бачив людини з такими природними даними, як у вас. — Сподіваюся, нам з вами не доведеться виходити на килим, величносте, — сказав я. — О ні, ні. В нас такого звичаю немає. В наших краях він не поширений. Я повинен попросити у вас пробачення, що не підвівся, аби потиснути вам руку. Я попросив свою генеральшу Тату привітати вас від мого імені, бо страх як не хотів уставати. З принципу. — Справді? — здивувався я. — Я намагаюсь уникати найменших рухів, бо чим більше я відпочиваю, тим легше мені виконувати свої обов’язки. Всі мої обов’язки. Зокрема й ті, які я маю щодо своїх дружин, а їх у мене багато. Ви можете не помітити це з першого погляду, але я поставлений у надзвичайно складні умови, які вимагають від мене заощаджувати сили. Скажіть мені відверто, пане… пане… — Моє прізвище Гендерсон, — підказав я. Поза, в якій лежав Дафу, і те, як він посмоктував люльку, не залишали сумнівів: він пильно вивчає мене і намагається збагнути, що я за людина. — Дякую, пане Гендерсон. Я відразу мусив би запитати, як вас звуть. Перепрошую, що знехтував вимоги чемності. Але я надто схвильований, що ви тут і я маю нагоду поговорити англійською мовою. В школі я й гадки не мав, скільки всякого мені бракуватиме, коли я сюди повернуся. Ви — перший цивілізований гість. — А що, тут буває не багато людей? — Ми свідомо обрали собі таку долю. Ми воліли жити в усамітненні й живемо так уже протягом багатьох поколінь. У цих горах ми дуже надійно сховані. Ви здивовані, що я розмовляю по-англійському? Думаю, що ні. Ви ж бачилися з моїм другом Ітело, і він вам, звичайно, про все розповів. Я в захваті від цієї людини. Яка мужня вдача! Ми чимало пережили вдвох. Я неабияк розчарований, що мені не вдалося здивувати вас своїм знанням англійської мови, — сказав він. — Не турбуйтеся, я вже мав досить підстав для подиву, — сказав я. — А про те, що ви з ним навчалися у школі в Малінді, принц Ітело, звичайно, мені розповів. Повторюю, що почував я себе не зовсім добре — мене тіпала лихоманка, і я ще не оговтався після нічних подій. Але було в цьому чоловікові щось особливе, мене опанувала впевненість, що ми з ним зійдемося дуже близько. Я судив про це тільки з його вигляду та з його голосу, хоча водночас складалося враження, що він розмовляв зі мною не зовсім серйозно, прагнучи випробувати мене. Прагнення варірі жити усамітнено я сприйняв як щось цілком зрозуміле й природне. До того ж я, завдяки особливостям мого психічного складу, в той день дивився на світ мовби іншими очима: він перетворився на живий організм, на своєрідний мозок, поміж клітинами якого я заблукав. Адже мій намір виник у мозку, і крізь мозок я проклав шлях своєї мандрівки, тож заздалегідь приготувався до будь-яких несподіванок, і ніщо не могло занадто здивувати чи приголомшити мене. — Пане Гендерсон, я сподіваюся почути правдиву відповідь на запитання, яке зараз вам поставлю. Жодна з цих жінок не зрозуміє вас, тому відповідайте, не вагаючись. Ви мені заздрите? В таку мить брехати не випадало. — Ви хочете запитати, чи помінявся б я з вами місцем? Нехай мене чорти візьмуть, величносте, — даруйте, в цих словах немає ніякої неповаги, — якщо ваше становище не видається мені принадним. Та якби ми помінялися місцями, я опинився б у скрутному становищі. І мені навряд чи хтось позаздрив би. На його чорному обличчі стримів широкий кирпатий ніс, усі зуби в нього були цілі. Червонястий відтінок очей був, певне, родовою рисою, бо такий самий я вже бачив і в його дядька Хорко. Але в царя очі були світліші, вони променилися чистим сяйвом. — Вас бентежить, що в мене стільки жінок? — запитав він. — У мене й самого було чимало жінок, величносте, — сказав я. — Правда, не всі водночас, як у вас. Але нині я одружений і дуже щасливо. Моя дружина — мудра жінка, і нас поєднує глибокий духовний союз, хоча я не сліпий і бачу її вади. Іноді я називаю її олтарем свого «я». Вона добра людина, дарма що іноді вдається до відвертого шантажу. А втім, безглуздо дорікати людині за ті риси вдачі, що закладені в неї самою природою. Ха-ха-ха! Як я вже згадував, мене не полишало відчуття, що з глуздом у мене не все гаразд. — А знаєте, — вів я далі, — чому я вам усе-таки заздрю? Бо ви живете зі своїм народом. Ви йому потрібні. Гляньте, як вони до вас горнуться і як догоджають кожному вашому бажанню. Вони дуже цінують вас, це очевидно. — Поки я зберігаю молодість і силу, — сказав він. — Але спробуйте-но вгадати, що зі мною буде, коли я ослабну. — А що? — Ці самі жінки, такі до мене уважні, повідомлять куди слід, що я не справляюся зі своїми обов’язками, і тоді Бунам, наш верховний жрець, разом із рештою підлеглих йому жерців відведе мене в чагарі й там задушить. — О Господи, не може бути! — вигукнув я. — Повірте, це правда. Я точно і з усіма подробицями змалював вам майбутнє, яке чекає кожного царя варірі. Далі верховний жрець стежитиме за моїм трупом, поки на ньому заведеться білий черв’ячок; він загорне того черв’ячка в клапоть шовку й принесе в селище. Потім скличе всіх людей, покаже їм черв’ячка й оголосить, що в ньому — царева душа, моя душа. Після того він повернеться в чагарі й через деякий час принесе в село левеня, пояснивши, що черв’ячок перетворився на це звірятко. А згодом жерці повідомлять людей, що лев обернувся на царя — мого наступника. — Невже вони вас і справді задушать? Це жорстокий і нелюдський звичай. — Ви все ще заздрите мені? — запитав цар, м’яко вимовляючи кожне слово своїм великим гарним ротом з товстими губами. Я не знайшовся на відповідь, і він зауважив: — Я спостерігав за вами дуже мало, але встиг дійти висновку, що ви схильні до цієї пристрасті. — Якої пристрасті? Ви хочете сказати, що я заздрісний? — сердито запитав я, на мить забувши, що розмовляю з царем. Вловивши в моєму голосі нотки гніву, заворушились і насторожились амазонки особистої охорони, які стояли напоготові за царськими дружинами, попід стінами кімнати. Одне коротке слово царя заспокоїло їх. Потім він кахикнув, підвівшись на канапі, і одна з голих красунь піднесла йому тацю, щоб він міг сплюнути. Зробивши затяжку з люльки, цар невдоволено відкинув її геть. Інша жінка підібрала люльку і потерла цибух клаптем матерії. Я скривив губи, обрамлені густою щетиною, але замість усмішки, я певен, у мене вийшла жалібна гримаса. Я не мав права наполягати, щоб цар розтлумачив мені свої слова, отож визнав за краще змінити тему розмови. — Величносте, — сказав я, — минулої ночі сталася дуже прикра подія. Я не скаржуся, що нас заманили в засідку, коли ми підходили до вашого селища, не нарікаю й на те, що в нас відібрали зброю, але кому спало на думку поселити нас у хижі, де лежав мрець? Не сприймайте ці мої слова як скаргу, бо, зрештою, з мертвяками мені доводилося мати справу й раніше. Одначе я думаю, вам слід про це знати. Моя заява стала для царя цілковитою несподіванкою. Він обурився і обурився щиро — в цьому не було найменшого сумніву. — Що ви кажете?! — вигукнув він. — Я певен, тут ідеться про якесь непорозуміння. Та якщо це вчинили умисне, мені дуже й дуже шкода. Я мав би подбати, щоб вас прийняли гостинно. — Мушу вам признатися, величносте, я відчув тут певний вияв ворожості, і мені було дуже шкода. Мій супутник ударився в істерику. Я можу тепер признатися вам у всьому. Хоча мені й не хотілося зв’язуватися з вашим мерцем, але я взяв на себе відповідальність і виніс труп із хижі. Але що це означає? — Що це означає? — перепитав він. — Наскільки я можу судити, це нічого не означає. — О, ви мене заспокоїли, — сказав я. — Моєму супутникові й мені довелося пережити кілька дуже неприємних годин. До того ж уночі хтось приніс нам мерця назад. — Прийміть мої вибачення, — сказав цар. — Цілком щирі. Цілком правдиві. Я розумію, що ви почували себе жахливо й вам було вельми незатишно. Він не став розпитувати про подробиці, не запитав: «Хто ж це був? Опишіть, який він із себе». Дафу навіть не поцікавився, хто то був — чоловік, жінка чи дитина. А я надто зрадів, що позбувся тривоги, пов’язаної з нічним мерцем, і не звернув уваги на цю дивну цареву неуважливість. — За останні дні у вас, мабуть, спровадили на той світ чимало людей, — сказав я. — Можу заприсягтися, що коли нас вели до палацу, я бачив кількох хлопців, які висіли вниз толовою. Цар не відповів мені прямо, а лише сказав: — Ми повинні переселити вас із тієї неприємної хижі. Тож прошу, будьте моїм гостем і живіть у палаці. — Дякую. — Я звелю, щоб ваші речі принесли сюди. — Мій супутник Ромілаю вже їх приніс, але йому не дали поснідати. — Будьте певні, про нього подбають. — І моя рушниця… — Як тільки захочете постріляти, її вам віддадуть. — Я чув лев’ячі рики, — сказав — я. — Чи має це зв’язок із вашою розповіддю про смерть?.. — Я не закінчив запитання. — Що вас сюди привело, пане Гендерсон? На мить у мене виникло бажання довіритися йому, — цар якимсь чином зумів здобути мою прихильність, — але ж він не відповів на моє запитання про лев’ячі рики, які я виразно чув десь у підземеллі, й це завадило мені, сам не знаю чому, заговорити відверто. — Я просто мандрівник, — коротко відказав я. Я сидів на триногому табуреті, і моя поза явно свідчила про те, що я умисне низько похилив голову, бо хочу уникнути розпитувань. Ситуація вимагала душевної рівноваги і спокою, яких мені бракувало. Я знову й знову втирав чи розтирав собі носа своєю уолвортською барвистою хусточкою і намагався вгадати: «Котра з цих жінок — цариця?» Потім, збагнувши, що, мабуть, це не дуже ввічливо — витріщатися на насельниць гарему, які були такі лагідні, гнучкі та чорні, — я втупив очі в підлогу; до того ж я відчув, що цар спостерігає за мною. Здавалося, він почував себе цілком невимушено, зате я себе — дуже скуто. Він недбало розлігся на канапі, наче плив на хвилях; а я сидів зсудомлений і скорчений. Під коліньми в мене виступив рясний піт. Атож, цар ширяв, наче дух, а я гнувся до землі, мов придавлений каменем; я не міг цілком пригасити заздрісний вогник, що жеврів у моїх натомлених очах (отже, я й справді був винний у пристрасті, яку він у мені помітив), не міг не милуватися квітучим кольором його тіла, оточеного такою ніжною увагою. Але ж йому доведеться сплачувати за все це жахливу ціну! Ну то й що? Він дістає за це повну вартість — так мені здавалося в ту мить. — Ви не заперечуєте проти дальших розпитувань, пане Гендерсон? Ви мандрівник — але в якому розумінні? — О… важко сказати. Я не знаю. Треба поміркувати. Власне, якби не був дуже багатий, — провадив я, — я ніколи не вибрався б у такі мандри. Мені раптом закортіло нагадати йому, що деякі люди знаходять радість у існуванні (як Уолт Уїтмен, наприклад: «Існувати — і все! Просто дихати і ходити! Радість! Повсюди радість!»). Отже, декому вистачає існування. Інших вабить перетворення. Ті, що існують, завжди домагаються успіху. Ті, що перетворюються, ніколи не бувають щасливі, їх постійно змагає тривога й непевність. Ті, що перетворюються, завжди мусять давати пояснення тим, хто існує, або виправдуватися перед ними. Причому ті, що існують, вимагають таких пояснень. Я переконаний, що зрозуміти мене можна, тільки зрозумівши ці мої міркування. Скажімо, Віллатале, цариця арнюїв і, головне, жриця сумутності, належала до тих, хто існує, щодо цього я не мав жодного сумніву. До таких людей належав, безперечно, і цар Дафу. І якби я був здатний зосередитися, напружити увагу, я дійшов би висновку, що мені давно обридло вічно перетворюватися. Годі з мене! Годі! Пора вже утворитися. Пора приєднатися до тих, що існують. Пора пробудитися з духовного сну. Прокинься, Америко! Здивуй розумників, які вважають себе знавцями твоєї психології! Натомість я сказав цьому цареві дикого племені: — Яв певному розумінні турист. — Або блукач, — докинув він. — Мені починає подобатися та сором’язливість і стриманість, яку ви виявляєте в розмові зі мною. Коли він це сказав, я спробував віддати йому уклін, але мені завадила зробити це низка причин, головною з яких було те, що я сидів скорчений, злігши животом на свої голі коліна (до речі, мені давно треба було помитися; сидячи в такій позі, я відчув це особливо гостро). — Ви робите мені багато честі. — сказав я. — Більшість моїх сусідів дивляться на мене інакше, вони вважають, що я нечема і грубіян. У цьому місці нашої розмови я спробував зорієнтуватися, промацати ґрунт у себе під ногами й оцінити ситуацію. Все наче йшло гладенько, але що там ховалося під гладенькою поверхнею? Ітело запевняв, що цей Дафу, цар племені варірі, з біса добрий хлопець. Він учився «на відмінно», він завжди в усьому був перший. Одне слово, хлопець — найвищий клас. І я й сам уже встиг відчути до нього велику прихильність, але не слід було забувати й про те, що я побачив сьогодні вранці, про те, що мене оточували дикуни, що нас поселили в одній хижі з мерцем, що я бачив людей, які висіли вниз головою, і що цар зробив принаймні один дуже сумнівний натяк. Крім того, мене дедалі сильніше тіпала лихоманка, і я мусив докладати неабияких зусиль, щоб триматися насторожі. Від цього я відчував велику напругу в потилиці та в очах. Я пильно придивлявся до всього, що мене оточувало, зокрема й до жінок, хоча на них слід було б дивитися обережніше. Та моєю метою було заглянути в саму суть — тільки в суть і нікуди більше — й уберегти себе від галюцинацій. Речі зовсім не такі, якими вони нам здаються, принаймні в цьому можна не сумніватися. Що ж до царя, то його інтерес до мене, здавалося, зростав з кожною хвилиною. Ледь усміхаючись, він роздивлявся мене дедалі приязнішим поглядом. Як я міг угадати, що за мета й наміри ховаються в його серці? Бог не дав мені й половини тієї інтуїції, якої я постійно потребую. Оскільки я не міг йому довіряти, я повинен був розгадати його. Розгадати? Як же в біса я міг його розгадати? Це було б не легше, аніж вибрати вугра з тареля після того, як його посікли й перемішали з гарніром. Наша планета несе на собі мільярди пасажирів, вона вже пронесла їх безліч у минулому й пронесе ще більше в майбутньому, і будь-коли розгадати жодного з них — жодного! — я не маю і не матиму найменшої надії. Анінайменшої! І коли я згадую про ту чи ту людину, яку я щиро прагнув зрозуміти, — хочете вірте, хочете ні, — мені просто плакати хочеться. Звичайно, ви можете запитати, до чого тут мільярди? І ви матимете слушність — вони тут справді ні до чого. Ми надто пригнічені числами, а нам би слід ставитися до великих чисел як до чогось звичайного. Розташовані за своїми розмірами десь посередині між сонцями й атомами, живучи серед астрономічних понять, де кожен палець і кожен відбиток пальця становить нерозгадану таємницю, ми маємо звикнути до співжиття з великими числами. Історія складалася, складається і складатиметься з безлічі людських доль, і якщо трохи замислитися, то ця істина видасться чудесною і зовсім не гнітючою. Багато йолопів журяться з цієї причини, бо вважають, що кількість ховає їх живцем. Думати так — безумство. Числа дуже небезпечні, але головна їхня властивість у тому, що вони приборкують вашу гординю. І це добре. Звичайно, я помилявся, вірячи в те, що свого ближнього зрозуміти можна. А тепер візьміть таку фразу, як: «Прости їм, Отче, бо не відають вони, що чинять». Ці слова Спасителя можна витлумачити як обіцянку, що з часом ми позбудемося сліпоти і набудемо дару розуміти. З другого боку, вони можуть означати, що рано чи пізно ми збагнемо ницість власних помислів, і в такому разі я сприймаю їх як погрозу. Ось такі роздуми снувалися в моїй голові, поки я мовчки сидів перед царем Дафу. Якщо висловитись образно, то я дослухався, як гарчить і скавулить мій дух. І тут цар, на превеликий мій подив, зауважив: — Ви прийшли здалеку, але я не сказав би, що ви здаєтеся виснаженим чи стомленим. Мабуть, ви дуже сильний. Надзвичайно. Я це побачив з першого погляду. Ви кажете, що з Ітело у вас вийшла нічия. Може, ви проявили чемність? Хоча при першому знайомстві надто чемним ви мені не здалися. Не стану приховувати, мені ще не траплялося бачити людину, таку розвинену в усіх відношеннях, як ви. Учора вночі слідчий, ухилившись від розмови про мерця, попросив мене скинути сорочку, щоб роздивитись, як збудоване моє тіло, а ось тепер і цар виявив такий інтерес. Я міг би похвалитися: «Я дуже сильний і можу вибігти на вершину пагорба заввишки ярдів у сто з котримось із вас на спині». Бо я справді пишаюся своєю силою (а чим мені пишатися ще?). Але мої почуття весь час змінювалися. Спочатку я цілком заспокоївся, побачивши, який цар із себе і як він до мене поставився, й почувши, які нотки звучать у його голосі. Я зрадів, і моє серце проголосило свято. Потім підозри прокинулися знов, і ось тепер доскіпливе розпитування про мій фізичний стан стривожило мене вкрай, і від страху я вкрився потом. А що, як вони збираються принести мене в жертву, подумалося мені, адже ідеальна жертва має бути без видимих вад? І тому я відповів цареві, що насправді почуваю себе не зовсім гаразд і що мене тіпає лихоманка. — У вас не може бути лихоманки, адже ви рясно пітнієте, — сказав Дафу. — Це одна з моїх виняткових якостей, — сказав я. — Я мучитимуся в гарячці, а з мене литиме піт. Він пустив ці слова повз вуха. — А вночі зі мною сталася справжня біда, коли я жував сухар, — сказав я. — Страшне лихо. Я зламав зубний міст. Я роззявив рота, розтяг його пальцями й відкинув голову назад, запрошуючи Дафу глянути на пролом у моїй щелепі. Водночас я розстебнув кишеню й показав йому свої зламані зуби, які поклав туди, щоб зберегти їх про всяк випадок. Цар заглянув у бездонну провалину мого рота. Яке було його враження, я достоту не знаю, але він сказав: — Це, либонь, і справді завдає вам чималих незручностей. І коли це сталося? — Перед тим, як ваш слідчий узяв мене в роботу, — сказав я. — До речі, як його звуть? — Бунам, — відповів цар. — Правда ж, він тримається з великою гідністю? Він начальник над усіма нашими жерцями. Уявляю, як ви засмутилися, коли зламали свої зуби. — Так мені й треба, йолопові, — сказав я. — Відлупцювати мене слід би за цю дурість. Звичайно, я можу жувати пеньками. Та що, як зламаються й вони? Не знаю, наскільки ви обізнані в зубних хворобах, ваша величносте, але внизу все було просвердлено до пульпи, і якщо я потраплю на протяг із цими пеньками, то повірте, нема страшнішої муки. Мені дуже не пощастило із зубами, як і моїй дружині, до речі. Людині не слід сподіватися, що її зуби служитимуть вічно. Вони зношуються. Але це не все… — Невже у вас іще щось болить? — запитав цар. — Як може причепитися хвороба до чоловіка, збудованого так досконало? Я зашарівся й відповів: — У мене геморой, величносте, страшенно бридка хвороба. Крім того, зі мною бувають припадки — я непритомнію. Він запитав співчутливо: — Це не те, що називають «падучою»? — Ні, — сказав я. — Мій випадок не піддається класифікації. Я був на прийомі в найвидатнішого нью-йоркського фахівця, і він сказав, що це не епілепсія. Припадки почалися в мене кілька років тому, я втрачаю тяму раптово, без попередніх симптомів. Я можу зомліти, коли читаю газету або стою на драбині, вставляючи у вікно шибку. Якось я відключився, коли грав на скрипці. А рік тому це сталося зі мною у швидкісному ліфті, коли я підіймався на горішні поверхи хмарочосу «Крайслер-білдінг». Можливо, до цього спричинилася швидкість і сила тяжіння, яка різко зросла. Зі мною у ліфті була жінка в норковому хутрі. Я поклав голову їй на плече, вона заверещала, і я впав. Все своє життя я був стоїком, і мені не вдалося надати голосу переконливості, коли я розповідав про свої недуги. А ще, начитавшись медичної літератури, я розумів, скільки суто психічного фактора — ідеться саме про розумові відхилення, а не про зловживання спиртним чи щось таке — лежить у основі моїх захворювань. Скажімо, непритомнів я тільки через порочні відхилення у своїй вдачі. Крім того, моє серце аж надто часто повторювало оте «Я хочу!», і я, як мені здавалося, мав цілковите право на перепочинок, тож знаходив вельми зручним вряди-годи відключатися. Зрештою я почав усвідомлювати, що цар охоче використав би мене в своїх інтересах, якби трапилася така нагода, бо він, хоч чоловік і вельми приємний, був також у певному розумінні невільником свого становища, змушеним догоджати цілому гурту жінок, які доводилися йому законними дружинами. А що йому не судилося дожити до старості, то чого б він мав співчувати моїм старечим немочам? Я сказав дуже голосно: — Величносте, мені надзвичайно приємно познайомитися з вами! Хто б подумав! У самому серці Африки! Ітело у розмові зі мною дуже хвалив вашу величність. Він назвав вас людиною незвичайною, і тепер я бачу, що це щира правда. Все це запам’ятається мені надовго, але я не хочу зловживати вашою гостинністю. Я знаю, що ви сьогодні збираєтеся прикликати дощ, і, може, я тільки стану вам на заваді. Отож дякую за пропозицію оселитись у вашому палаці і бажаю, щоб ваша церемонія принесла повний успіх, а мені з моїм супутником після другого сніданку пора вирушати в зворотну путь. Я ще й не закінчив говорити, а він уже зрозумів, що в мене на думці, й заперечливо похитав головою. І коли він так зробив, жінки втупили в мене досить незичливі погляди, так ніби я дратував або хвилював царя і забирав у нього снагу, яку можна було б використати для кращої мети. — О ні, пане Гендерсон, — сказав Дафу. — Я навіть не припускаю, що ми можемо відпустити вас одразу після вашого прибуття. Ви чудовий співрозмовник, мій дорогий гостю. Мені було б дуже прикро так скоро позбутися вашого товариства. В усякому разі, доля явно хоче, щоб ми з вами зійшлися ближче. Я вже вам казав, як схвилювала мене звістка про те, що ви прийшли сюди із зовнішнього світу. А що вже час розпочинати церемонію, то я запрошую вас бути моїм гостем і взяти в ній участь. Цар надів на голову крислатого оксамитового капелюха такого самого кольору, як і його штани, що правив йому за корону. До капелюха-корони були пришиті людські зуби, щоб уберегти царя від лихих очей. Потім Дафу підвівся зі своєї зеленої канапи, але тільки для того, щоб знову лягти — цього разу в гамак, який мали нести амазонки, затягнуті в короткі шкіряні жилети. Вони стали по чотири з кожного боку й підставили під жердини плечі — то були м’які жіночі плечі, хоча й належали амазонкам. Фізична сила завжди мене збуджує, а надто в жінках. Я люблю дивитися в «Таймс-сквері» фільми про Олімпійські ігри, а надто кадри з отими жвавими атлетками, які бігають наввипередки й метають списи. Я завжди кажу: «Подивіться на них! Пані й панове, подивіться, якими можуть бути жінки!» Це приваблює солдата і любителя краси, які живуть у мені. Я спробував уявити на місці вісьмох амазонок вісьмох жінок із кола моїх знайомих — Френсіс, мадемуазель Монтекукколі, Берту, Лілі, Клару Спор та інших, — але серед них лише Лілі годилася на цю роль за своїм зростом та силою. Мені не пощастило скласти команду, яка змогла б нести царський гамак. Дужа Берта була занадто кругла, а мадемуазель Монтекукколі, попри свій величезний бюст, мала завузькі плечі. Отже, мої подруги, знайомі та коханки не змогли б понести царя Дафу. На прохання його величності я спустився сходами разом із царським кортежем і вийшов на подвір’я. Дафу лежав у гамаку не в лінивій позі, а з елегантністю, яка свідчила про аристократичне виховання. Навряд чи я помітив би це в ньому, якби зустрів його та Ітело в їхні студентські роки в Бейруті. Ми всі зустрічали африканських студентів, костюми на яких звичайно висять мішком, а комір сорочки пом’ятий, бо зав’язування краватки — процедура суперечна їхнім звичаям. У дворі до царської процесії приєднався Хорко зі своїми парасолями, амазонками, дружинами, дітьми, які несли довгі снопи кукурудзяного бадилля, з воїнами, що тримали в руках фетиші та ідолів, вимазаних свіжою вохрою та вапном і настільки гидких, наскільки їх могла зобразити такими людська уява. Одні здавалися суцільними зубами, другі — суцільними ніздрями, у третіх чоловічий член був більший, ніж усе тіло. Двір зненацька весь наповнився людом. Сонце пекло і пряжило. Ацетилен так не проникає крізь шар фарби, як проникало те сонце в двері мого серця. Я подумав, що зараз по-дурному знепритомнію. (Дурною ця сцена видалася б з огляду на мій велетенський зріст та силу.) Несподівано мене опанувало відчуття, що цей день скидається на сонячний день у Нью-Йорку. Я сів у метро не на той поїзд і замість Бродвею вибрався нагору на розі Ленокс-авеню та Сто двадцять п’ятої вулиці. Цар запитав у мене: — В арнюїв теж труднощі з водою, пане Гендерсон? «Все пропало! — подумав я. — До нього таки дійшла чутка про історію з жабами». Але я, мабуть, помилився. Ні в його голосі, ні в поведінці не відчувалося ніякого натяку; він лише дивився з гамака в безвітряне й безхмарне голубе небо. — Ви вгадали, царю, — відповів я. — Їм щодо цього не вельми пощастило. — Справді, — мовив він замислено. — Із щастям у них завжди сутужно. А знаєте чому? Існує легенда, нібито колись ми з ними були одним плем’ям, але потім розійшлися — через щастя. В нашій мові ми називаємо їх словом нібаї. Це можна перекласти як «нещасливі». Атож, у нашій мові це слово має саме таке значення. — Що ви кажете? А варірі почувають себе щасливими? — О, звичайно. В багатьох відношеннях. Ми вважаємо себе їхньою протилежністю. Нас часто називають варірі ібаї — це звучить як прислів’я. Тобто «щасливі варірі». — А як називали б себе ви? Прислів’я — це прислів’я, але чи відповідає йому життя? — Щасливі ми, варірі, чи нещасливі? — замислено проказав він. Безперечно, Дафу подумав, що мене слід поставити на місце. Адже своїм запитанням я кинув йому виклик. Авжеж кинув — як ото кидають пробний камінь. Я збагнув, що припустився помилки. Він дав мені це зрозуміти, але дуже делікатно й ухильно. — Нам щастить, — сказав він. — Немає сумніву, що це справді реальний факт. Ви навіть не уявляєте собі, наскільки послідовно це підтверджується. — То ви певні, що дощ сьогодні буде? — запитав я, єхидно осміхнувшись. Він відповів дуже лагідним голосом: — Я бачив, як у такі самі дні, як оце нині, надвечір збирався дощ. — І провадив: — Гадаю, що я можу зрозуміти ваші сумніви. Адже арнюї видалися вам людьми добрими й привітними. Вони справили на вас те саме враження, яке часто справляють на чужинців. Зрештою, Ітело — мій найближчий друг, і ми були з ним поруч за таких життєвих обставин, які споріднюють людей. Я знаю, які чесноти привабили вас у арнюях. Великодушність. Лагідність. Доброта. Це чесноти справжні, невдавані. Тут я з вами цілком і повністю згодний, пане Гендерсон. Я підпер кулаком підборіддя і втупив погляд у небо, коротко засміявшись і подумавши: «Святий Боже! Яку людину довелося мені зустріти так далеко від дому». Атож, мандрувати корисно. Світ — це той-таки розум, повірте мені. Подорожувати світом і подорожувати в думках — те саме. Я давно про це здогадався. Те, що ми називаємо реальністю, — насправді наше уявлення про неї. Мені не слід було зчиняти ту сварку з Лілі, коли я стояв над нею в нашому подружньому ліжку й горлав, аж поки Райсі опанував страх і вона втекла з дитиною. Я тоді заявив, що в мене кращі взаємини з реальністю, ніж у неї. Так, так, так. Світ фактів — це реальний світ, реальний і незмінний. Тут ідеться про суто фізичні властивості, які вивчає наука. Але ж існує і сфера уяви, де ми творимо, творимо й творимо. Коли ми ходимо своїми тривожними шляхами, ми впевнені, що нам відомо, де вона, реальність. І я казав Лілі правду, до певної міри. Я знав, я справді знав реальність краще, ніж вона, безперечно, краще, але я знав її лише тому, що то була моя, власна реальність, де все текло, плинуло й повнилося моїми уявленнями; так само, як реальність Лілі була наповнена її уявленнями. О, яке одкровення! Істина явилася мені в своїй первісній суті. Мені вона явилася, Гендерсонові! Цареві очі дивилися в мої очі й світилися такою мудрою проникливістю, аж я відчув, що він, якби захотів, міг би й заглянути мені в саму душу. Він міг би обстежити її й дослідити. Я це відчував. Та оскільки я невіглас і неук у вищих матеріях — у вищих матеріях я неосвічений початківець через свою шалену вдачу, — то не знав, чого мені сподіватися. Одначе у світлі очей царя Дафу я зрозумів, що, підірвавши загату ставка, я не втратив свого останнього шансу. Ні, панове. Ні в якому разі. Хорко, царський дядько, тим часом шикував процесію. Над стінами палацу здіймалося виття та гамір, здатне заглушити які завгодно звуки, що їх мені траплялося чути і що вихоплювалися зі смертних горлянок та легень. Але щойно запало тимчасове затишшя, цар сказав: — Мені неважко здогадатися, пане мандрівнику, що ви заповзялися здійснити якусь надзвичайно важливу місію. — Це правда, величносте. Правда на всі сто, — відповів я і вклонився. — Інакше я міг би зоставатись у своєму ліжку й роздивлятись атлас із малюнками або слайди камбоджійських храмів. У мене їх повен ящик. — Чорт забери! Саме це я й мав на увазі. — сказав він. — Отже, ви залишили своє серце в наших друзів арнюїв. Безперечно, люди вони чудові. Я навіть замислювався, в чому тут причина: в оточенні чи у їхніх внутрішніх чеснотах. Я схильний надавати перевагу вродженій суті, а не тій, що утворюється внаслідок виховання. Бувають хвилини, коли мені дуже хочеться зустрітися зі своїм другом Ітело. Багато я віддав би, аби тільки почути його голос. На жаль, відвідати його я не можу. Мої царські обов’язки… Я мушу заощаджувати свою силу… Добро вражає вас у саме серце, чи не так, шановний гостю Гендерсон? Сонячні промені спалахнули якось по-особливому яскраво, мої очі мовби затулило золотими кружальцями. Геть засліплений, я кивнув головою і сказав: — Так, ваша величносте. Без брехні. Якщо це справжнє добро. Добро, чисте перед Богом. — Атож, я розумію ваші почуття щодо цього, — промовив він з дивною, майже тужливою лагідністю в голосі. Я ніколи не повірив би, що колись почую такі речі хай там від кого, а тим паче від цього чорношкірого в пурпуровому крислатому капелюсі, прикрашеному людськими зубами, який розлігся в царському гамаку, дивлячись на мене величезними, лагідними, загадковими очима, ледь забарвленими в червоний колір, і всміхаючись товстими рожевими губами. — Кажуть, — провадив він, — що зло часто видається дуже ефектним, що воно наполегливе й хвалькувате і впливає на розум сильніше, ніж добро. Але я так не вважаю. Можливо, це правда, коли йдеться про звичайне добро. Зрештою, на світі живе багато приємних людей. О, так. Їхня воля велить їм творити добро, і вони його творять. Яка ординарність! Усе зводиться до простої арифметики: «Я не зробив отого, того й того, що мені звеліли зробити, і я зробив оте, оте й оте, чого мені не дозволяли робити». Це навіть не можна назвати життям. Вдаватися до такої бухгалтерії просто гидко. Я стою на протилежних позиціях, а саме: добро не може бути наслідком зусиль чи боротьби. Коли добро величне й благородне, воно підноситься над усім. І тоді воно, шановний гостю Гендерсон, куди ефектніше за найефектніше зло. Воно пов’язане з натхненням, а не з боротьбою, бо там, де людина бореться, вона гине, і хто підійме меч, той від меча й поляже. Занудна людина творить нудне добро — і геть нецікаве. Там, де чоловік воює і трудиться, можна знайти тільки мертве свідчення затрачених зусиль і нічого більше. — О царю Дафу, о ваша величносте! — вигукнув я палко й радісно. Слова, які він сказав мені, напівлежачи в гамаку, схвилювали мене до глибини душі. — Ви знаєте царицю арнюїв Віллатале, жінку, прилучену до тайнощів сумутності? Вона тітка Ітело, ви, мабуть, чули. Вона обіцяла навчити мене грун-ту-молані, аЛе потім сталося одне, потім інше, і… Але в цю мить амазонки взяли жердини на плечі, гамак піднявся і посунув уперед під збуджений рев юрби й гуркіт барабанів — здавалося, тварини знову заговорили між собою мовою шкур, які колись покривали їхні тіла. Це було бурхливе вивільнення звуків, як на святвечір у Коні-Айленді, в Атлантік-сіті або на Таймс-сквері. А коли царський кортеж вийшов з воріт, грандіозна какофонія заглушила все, що мені випадало доти чути. Я закричав до царя: — Куди ми… Я кричав йому майже в саме вухо, а тоді низько нахилився над гамаком, щоб розчути відповідь. — … маємо спеціальне… місце… Арену… — відповів він. Інших його слів я не розчув. Натовп наче очманів: перед моїми очима знявся вихор, що закрутив у собі чоловіків, жінок та ідолів, у вуха мені вдирався вереск, схожий на скавуління побитих собак, і скигління, схоже на скрегіт мантачки, яка гострить серп, блискучі сурми пульсували тугими поштовхами — описати таку гаму звуків просто неможливо. Мої барабанні перетинки тріщали, здавалося, вони ось-ось порвуться на клапті. Я спробував захистити своє здорове вухо, заткнувши його великим пальцем, але навіть те, яке недочувало, не витримувало натиску звукових хвиль. У цьому натовпі було не менш як тисяча тубільців, майже всі голі, розмальовані строкато й без смаку, всі розмахували торохтілками, і всі надсаджували горлянки. Погода була важка, задушлива, і все тіло у мене свербіло. Спека стояла неприємна, просякнута пилюкою, — мене раз по раз поймало. таке відчуття, наче моє обличчя вгорнули в шорстку тканину. Але я не мав часу на ті прикрощі, бо мене несло й несло вперед поруч із царським гамаком. Процесія ввійшла на стадіон (я вживаю цей термін у широкому значенні) — великий майданчик, оточений дерев’яним парканом, під яким тяглися лави у формі чотирикутника, вирубані в тому самому вапняку, про який уже згадувалося. Для царя там було царське місце під балдахіном, прикрашеним стрічками, що маяли на вітрі; поруч сів і я разом із царськими дружинами, урядовцями та рештою людей із царського почту. Навколо розташувалися амазонки у своїх схожих на корсети безрукавках, що туго обтягували міцні тіла, які вилискували гладенькою шкірою; їхні великі, делікатні, бриті голови були круглі, мов кавуни, овальні, як мускусні дині, довгі, ніби кабачки. У супроводі свого кортежу з парасолями Хорко підійшов до царського місця і схилився в низькому поклоні. Ці двоє були настільки схожі, що, мабуть, могли обмінюватися думками за допомогою самих поглядів — іноді так буває. Однаковісінькі носи, однаковісінькі очі, той самий загадковий вираз на обличчі. Мені здалося, що в цей мовчазний спосіб Хорко запропонував Дафу розпочинати те, про що було домовлено раніше. Але обличчя в царя лишилося незворушним. Розпоряджався тут він і тільки він — у цьому сумніву не було. Чотири амазонки принесли картярський стіл — кожна тримала його за ніжку, і стіл плив у них над головами. На ньому стояла чаша з двома черепами, які я вже бачив у царських покоях. Але тепер вони були прикрашені темно-синіми стрічками, просиленими крізь порожні очниці, дуже довгими й блискучими. Чашу з черепами поставили перед царем, який глянув на них тільки раз і більше не дивився. Тим часом здоровило Хорко, який стояв, виструнчившись у своєму темно-червоному футлярі, на який з підборіддя звисали складки жиру й лежали в нього на плечах, набрався зухвальства і передражнив мій вираз. Принаймні мені здалося, що я бачу на його обличчі свою власну сердиту гримасу. Та я нічого проти не мав і тільки стримано вклонився, показуючи йому, що вельми задоволений прийомом, який він мені влаштував. З невимушеністю досвідченого політика Хорко приязно й по-панібратському махнув мені рукою. Барвиста парасоля крутнулася над ним, і він пішов на своє місце, яке було ліворуч від царського. Поруч нього вмостився слідчий, котрий змушував мене вчора чекати, — Дафу назвав його Бунамом, — а також зморшкуватий дід у чорному шкіряному фартусі, що спрямував нас напередодні на засідку. Той самий, який вигулькнув над білими скелями, мов незнайомець, що трапився біблійному Йосифові й послав його в Дотаїн. Потім брати побачили Йосифа й сказали: «Ось іде той сновидець». Усі ми повинні знати Біблію. Повірте, я почував себе сновидцем — їй-богу, не брешу. — Хто отой чоловік, зморщений, мов суха оливка? — поцікавився я. — Ви про кого? — запитав цар. — Онде він сидить із Бунамом та вашим дядьком. — А, ви про нього! То старший жрець. У певному розумінні віщун. — Учора, коли ми його зустріли, він був із кривою ґирлиґою в руках… — почав був розповідати я. Але в цю мить кілька загонів амазонок із рушницями вишикувались у шерегу й прицілилися в небо. Проте своєї тристасімдесятип’ятки я не бачив ніде. Здоровенні жінки влаштували салют: спочатку вони пальнули на честь царя, його покійного батька Гміло й усіх предків. Потім дали ще один залп, і цар сказав, що то салют на мою честь. — На мою честь? Ви жартуєте, величносте, — сказав я. Але побачив, що він сказав щиру правду, і тоді запитав: — Може, мені встати? — Гадаю, що такий ваш жест оцінять дуже високо, — сказав він. І я підвівся. Мене привітали гучними криками й вереском. «Мабуть, усі вже знають, як я дав раду мерцеві, — подумав я. — Вони зрозуміли, що я не слинько розніжений, а людина мужня й сильна, справжній відчайдух». Я почав відчувати велич моменту, мене заполонили дикунські емоції, сверблячка в грудях стала майже нестерпною. У мене не було слів, не було ні мортири, ні базуки, щоб відповісти на рушничний салют амазонок. Але я повинен був видобути із себе якийсь звук, і тому я заревів, ніби величезний ассірійський бик. Розумієте, я завжди страшенно хвилююсь і збуджуюсь, коли опиняюся в центрі уваги натовпу. Так було, коли арнюї плакали й коли вони зібралися біля ставка. І коли мене легко поранило в Італії біля старовинного замку Гвіскардо, поблизу Салерно. Мій батько теж не міг залишатися спокійним, коли опинявся в гущі людей. Одного разу він підняв трибуну й пожбурив її в оркестрову яму. Отже, я заревів у відповідь на рушничний салют. І прийом був просто чудовий. Бо мене почули, і до того ж усі побачили, як я вхопився за груди, коли горлав. Від мого крику натовп прийшов у дикий захват, і його ґвалт, мушу признатися, був для мене наче цілющий бальзам. «Так от чому ці хлопці так пориваються до влади над людьми!» — подумав я. Тепер я їх зрозумів. І я більше не дивувався, що Дафу покинув цивілізацію і повернувся до свого племені. Кому в дідька не захотілося б стати царем, нехай і дрібним? Такого привілею не можна було втрачати. (Для дужого молодика час розплати здавався дуже далеким; жінки не знали, як краще виказати йому свою увагу та вдячність, він був Їхнім коханим, володарем їхніх сердець.) Я стояв досить довго, сміючись та втішаючись схвальним ревом юрби, і сів аж тоді, коли вже треба було сісти. І в цю мить я побачив жахливе обличчя: змережане безліччю рубців і зморщок, воно посміхалося, розтуливши рот, схожий на великий розкритий зашморг. Таке видиво іноді можна мигцем побачити у склі вітрини якогось магазину на П’ятій авеню, і коли ви обернетеся поглянути, що то за фантастичну прояву виставив Нью-Йорк за вашою спиною, там не виявиться нікого. Але обличчя, яке мене настрахало, нікуди не зникло, а й далі посміхалося в одному з кутків царської ложі. Тим часом на грудях, що належали власникові цього обличчя, робилися глибокі криваві надрізи. Позеленілий старий ніж — то страшний зуб! «О Господи, там же людину ріжуть! Святий Боже! Навіщо його вбивають?» — подумав я. Крізь глибини мого єства промчав болючий спазм — так за вікнами поїзда пролітають силуети будинків. Але порізи були неглибокі, розмальований жрець розтинав лише шкіру, хоч і орудував ножем дуже швидко; усе робилося за чітким планом і вельми вправно. В рани втирали вохру, і вони, мабуть, страшенно щеміли. Одначе хлопець посміхався, а цар сказав: — Це звичайна процедура, пане Гендерсон. Турбуватися нема підстав. У такий спосіб він підіймається на вищий щабель у кар’єрі жерця, і тому дуже задоволений. Що ж до крові, то вона, як вважають, має спонукати небеса теж випустити з себе вологу або натиснути на вишні помпи. — Ха-ха! — засміявся я і закричав: — Як? Як ви сказали, царю? Вишні помпи? Невже вони справді існують? Чудеса та й годі! Одначе цар не мав часу на розмови зі мною. За сигналом, поданим з ложі Хорко, здійнявся неймовірний галас, торохтіння та дзеленчання, пальба з рушниць, і на цьому звуковому тлі врочисто загуркотіли високі лункі барабани. Цар підвівся. Дикий шквал поклоніння. Водограї хвали! Обличчя з перекривленими від крику ротами, гримаси, осяяні вищим натхненням. Над чорним тлом негритянських тіл піднялася бурхлива хвиля червоної барви — усі тубільці, постававши на витесані з білого вапняку лави, вимахували всілякими червоними речами, що маяли над натовпом, мов прапори. Малиновий колір був у варірі святковим. Амазонки підняли пурпурові знамена — царів колір. Туго напнута пурпурова парасоля погойдувалася над його ложею. А самого царя поруч мене вже не було. Він зійшов на арену, щоб зайняти там призначене йому місце. З протилежного боку круглого майданчика, не більшого за парковий майданчик для гри в м’яч, з’явилася висока жінка, гола до пояса, з густими, як овеча вовна, кучерями на голові. Коли вона підійшла ближче, я побачив, що обличчя в неї змережане прегарними малюнками рубців, які були схожі на алфавіт Брайля і спускалися двома трикутниками біля кожного вуха й третім — на переніссі. До самого живота вона була пофарбована в червонясто-коричневий або тьмяно-золотавий колір. Жінка була молода, і її невеличкі груди не погойдувалися під час ходи, як то буває в зрілих жінок; на довгих і тонких руках були вималювані три головні кістки: плечова, променева і ліктьова. Обличчя в неї було маленьке, зі спадистим чолом, і коли я вперше побачив її через усю арену, я помітив на ньому не більше прикметних рис, ніж на гладенькому м’ячі; здалеку її обличчя скидалося на позолочене яблуко. На ній були пурпурові штани — точнісінько такі, як у царя, і вона мала стати його партнеркою в грі, яка оце починалася. Вперше я звернув увагу на те, що посеред арени, приблизно там, де на бейсбольному полі має бути підвищення для подачі, височіли якісь постаті, запнуті покривалами. Я правильно вгадав, що то — боги. Навколо них і над ними цар та позолочена жінка почали свою ритуальну гру. Кожне з них розкручувало на довгій стрічці людський череп і, трохи підбігши, підкидало його високо над дерев’яними ідолами, що були сховані під парусиновими покривалами, — найбільший із тих бовванів міг би зрівнятися висотою з поставленим на попа роялем марки «Стейнвей». Два черепи водночас високо злітали в повітря, і цар та жінка ловили їх. Рухи гравців у черепи були надзвичайно чіткі. Гамір відразу завмер — звукові хвилі розгладились і зникли, як зникають складки на тканині під гарячою праскою. Глибока тиша супроводжувала перші кидки — було чути лише виляски, коли череп падав на руки. А незабаром до мого неушкодженого вуха став долинати навіть свист, що виникав від обертання черепів у повітрі. Ось жінка підкинула свій. Прикрашений грубими пурпуровими й голубими стрічками череп скидався в польоті на барвисту квітку. Богом присягаюся, він виглядав достоту як тирлич. На великій висоті череп, кинутий жінкою, розминувся з черепом, який вилетів з рук у царя, і обидва круто пішли вниз, маючи оксамитовими стрічками, що робили їх схожими на двійко океанських поліпів. Незабаром я зрозумів, що то була не тільки гра, а й змагання, і я, природно, вболівав за царя. І хоч я не знав, що карою за впущений додолу череп була смерть, я здогадувався про це, бувши й сам досить близько знайомий зі смертю і не тільки через свій похилий вік, а й з низки інших причин, які тут немає потреби перераховувати. Смерть і я — майже сестра і брат. Але думка про те, що з царем мо

е статися нещасливий випадок, жахала мене. Та він здавався цілком упевненим у собі, і я замилувався його стрибками, швидкими обертами й точними рухами. Було таке враження, ніби Дафу лише розминається перед справжньою грою, як першокласний тенісист перед матчем або знаменитий вершник за годину до перегонів; він — ну як би це висловитись? — здавався таким мужнім і спритним, що турбуватися за нього просто не випадало. Такий чоловік робить досконало все, що робить, і все ж таки я тремтів і боявся за нього. Та й за жінку я тривожився. Досить було одному з них спіткнутись, або випустити з рук стрічку, або влучити черепом у другий череп, і їм, мабуть, довелося б сплачувати найвищу ціну, як тому бідоласі, що його поселили в одній хижі з нами. Я не мав сумніву, що помер він не своєю смертю. Мене не одуриш — з мене вийшов би мудрий слідчий. Але й цар, і жінка були в чудовій формі, з чого я виснував, що Дафу не завжди лежав на спині, розніжуваний своїми кралями, адже він стрибав і бігав, наче сповнений сили лев, і я щиро втішався, дивлячись на нього. Він навіть не скинув з голови пурпурового оксамитового капелюха, прикрашеного людськими зубами. І він ні в чому не поступався жінці, бо я розумів, що саме вона була тим учасником, який викликає суперника на герць. Вона діяла, як жриця, маючи за обов’язок стежити, щоб цар відповідав вимогам. Золота фарба на тілі та Брайлеві позначки на обличчі надавали їй трохи нелюдського вигляду. Вона стрибала, кружляла в танці, а її груди були нерухомі, мовби справді відлиті із золота, і коли вона підплигувала, то через високий зріст і тонкий стан її політ видавався якимось надприродним, схожим на стрибок велетенської сарани. Та ось вони виконали кілька останніх кидків, і гра завершилася. Кожен із гравців узяв череп під пахву, наче фехтувальник свою маску, і обоє вклонилися глядачам. У відповідь зчинився оглушливий гамір, знову замайоріли малинові прапори та клапті матерії. Коли цар у своєму крислатому капелюсі — точнісінько в такому Тіціан міг би намалювати Франціска Першого — повернувся до почту, він важко відсапувався. Він сів, і дружини вмить затулили його простирадлом, щоб ніхто з людей не побачив, як цар п’є. Це було табу. Потім вони обтерли на ньому піт і, послабивши парчовий пасок на його пурпурових штанях, розім’яли йому м’язи на ногах та животі, що судорожно здіймався та опускався. Я вмирав від бажання поділитися з ним своїми враженнями, сказати йому, як чудово він виглядав у грі. Наприклад: «О величносте, це було справді по-царському! Ви — великий артист. Хай мене чорти візьмуть, якщо ви не знаменитий артист. Царю, я просто обожнюю красу і шляхетність манер». Та я не міг промовити й слова. Мені притаманна стриманість, якою відзначаються люди брутальної вдачі. Це своєрідне рабство, від якого нема порятунку. Ми роковані носити на устах замок. Я відзначив це ще під час розмови зі своїм сином Едвардом. Він подумав, що я хизуюся, коли я заявив, що люблю правду. О, як він мене образив! Але здебільшого я, коли мені хочеться сказати те чи те, мовчу. Тому ці мої думки насправді не існують; не можна повірити в існування того, що не знаходить свого виразу. Згадавши про вишні помпи, цар наштовхнув мене на певні роздуми, і я міг би сказати йому багато, відразу й на місці. Що саме? Ну, наприклад, те, що хаос не панує на сцені життя. Що воно — запаморочлива, поквапна і безпорадна мандрівка крізь сон у вічне забуття. Ні, панове! Деякі речі можуть її затримати. Мистецтво, наприклад. Швидкість руху падає, час розділяється на окремі відрізки. З’являється чуття міри й чуття таємниці. Виникають втішні думки, лунають ангельські голоси. Інакше на ’кий біс було б мені навчатися грати на скрипці? Або розпускати рюмси у великих французьких соборах, де до того доходило, що я не міг уже далі витримувати видовища тієї краси, впадав у нестяму й кричав на Лілі? І мені подумалося, що якби я заговорив про все це з царем Дафу і розкрив йому душу, то ми могли б стати друзями. Але між ним і мною був цілий гурт жінок з голими стегнами та голими задами, обернутими в мій бік, що я міг би вважати, якби йшлося не про дикунок, за грубий вияв нечемності. Отже, в ту хвилину, коли на мене зійшло натхнення, я не мав ніякої змоги поговорити з царем. А коли через кілька хвилин я таку змогу дістав, то промовив: — Царю, я відчував, що якби ви або вона схибили, наслідки були б фатальні. Його груди все ще важко здіймалися й опускались. Він спершу облизав губи, а тоді відповів: — Я поясню вам, пане Гендерсон, чому для мене було не так уже й важливо, схиблю я чи не схиблю. — Його зуби зблиснули, бо він усе ще відсапувався, а мені здалося, ніби він сміється, хоча сміятися не було з чого. — Рано чи пізно стрічки просилять і ось тут. — Двома пальцями він показав на свої очі. — Мій власний череп злетить… — Він жестом зобразив політ і доказав: —… у повітря. © http://kompas.co.ua — То це черепи царів? — запитав я. — Ваших родичів? У мене не стало духу прямо запитати в царя, ким доводилися йому власники черепів. На мить я уявив собі, що ловлю в руки такий череп, і мої долоні наче обпекло. Та заглиблюватись у цю розмову не було коли. Надто багато подій відбувалося навкруг. Настала черга принести в жертву худобину. Зроблено було це швидко й без церемоній. Жрець, весь утиканий страусовими перами, обняв рукою шию корови, потім схопив її за морду, задер голову і перетнув їй горло таким недбалим рухом, ніби черкнув сірником об тертку на своїх штанях. Корова впала й випустила дух. Майже ніхто не звернув на це уваги.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка