Сол Беллоу гендерсон, повелитель дощу



Сторінка7/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.43 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   17

11



 

От я й розповів вам історію цих зубів, які були виготовлені з дуже міцного матеріалу, так званого «акрилу». Вважалося, що він ніколи не ламається — fort comme la mort[17]. Але від моїх зусиль і ці зуби кінець кінцем зносилися. Мені казали (Лілі, Френсіс чи Берта? Не пам’ятаю вже, котра з них), що вві сні я скрегочу зубами, й немає сумніву, що саме ця моя звичка і призвела до лихого наслідку. А може, я надто жадібно вгризався в життя і розхитав щелепи. Хай там як, а коли я виплюнув оті кутні зуби, я затремтів і подумав: «Мабуть, ти зажився на світі, Гендерсоне». І хильнув із фляги віскі, від якого защеміла подряпина на язику. Потім промив у віскі уламки зубів і поклав їх до кишені — на той малоймовірний випадок, якщо раптом зустріну десь тут людину, здатну притулити їх на місце. — Чому вони змушують нас стільки ждати, Ромілаю? — сказав я. Потім, стишивши голос, запитав: — А може, вони довідалися про історію з жабами, як ти гадаєш? — Ні, ні, пане, моя не думай, що довідатися. Від палацу почувся могутній рик, і я сказав: — Невже це лев? Ромілаю відповів, що, мабуть, таки лев. — І я так подумав, — промовив я. — Але ж рикнув він десь у селі. Невже вони держать лева в царському палаці? — Мабуть, їхня держать, — невпевнено відповів Ромілаю. Запах диких звірів був дуже чутний у селі. Нарешті наш охоронець дістав знак, якого я в темряві не помітив; він звелів нам підвестись, і ми ввійшли до хати. Нам наказали сісти, і ми опустилися на низенькі ослінчики. Дві жінки з поголеними головами тримали над нами смолоскипи. Їхні голови, відкриті в такий спосіб, були прегарної форми, хоч і завеликі. Обидві розтулили товсті губи й усміхнулися нам, і я, побачивши ці усмішки, відчув полегкість. Жінки ледве стримувалися від сміху, аж димучі смолоскипи хитались і миготіли в їхніх руках. Коли ми сіли, звідкись із глибини хати до нас підійшов чоловік, і почуття полегкості в мене зникло. Воно розвіялось у ту ж таки мить, коли він поглянув у мій бік, а я подумав: «Безперечно, він уже чув про мене, або про тих чортових жаб, або про щось інше». Голос сумління й страху шпигонув мене в саме серце. Хоча які я мав підстави боятися? На голові в незнайомця було щось на зразок перуки. Якийсь офіційний головний убір, схожий на мичку з конопель. Чоловік сів на своє місце на гладеньку лаву, обабіч якої стояли жінки зі смолоскипами. На колінах він тримав паличку зі слонової кістки і мав дуже діловитий вигляд; його зап’ястки були обгорнуті клаптями леопардової шкіри. Я сказав Ромілаю: — Мені не до вподоби, як цей тип на нас дивиться. Він примусив нас довго чекати, і мене вже бере тривога. Ти що про все це думаєш? — Моя не зовсім знаю, — сказав Ромілаю. Я розгорнув пакунок і дістав звідти сякі-такі дрібнички — кілька запальничок, збільшувальне скло, — що їх випадково прихопив із собою. Я поклав їх на підлогу, але ніхто на них навіть не подивився. Принесли величезну книгу — ознака того, що письменність тут була відома, — і це здивувало й стурбувало мене. Що там було — список гостей чи якісь інші відомості? Дивні здогади снувалися в моїй голові, і тепер вони цілком перейшли у сферу фантазій. Одначе, як з’ясувалося, книга була географічним атласом. Послинивши два пальці, незнайомець досить вправно перегорнув у ньому кілька сторінок і підсунув його мені. — Їхня велить твоя показати своя дім, — переклав Ромілаю. — Це розумна вимога, — сказав я. Ставши навколішки й присвічуючи собі запальничкою, я почав водити над Америкою збільшувальним склом і з його допомогою знайшов Данбері в штаті Коннектікут. Потім показав свій паспорт, а тим часом жінки з чудернацькими, але дуже гарними головами сміялися з того, як незграбно я опускаюся навколішки і як незграбно підводжуся, сміялися з моєї опасистості та нервових і сердитих, але примирливих гримас, що то з’являлися, то зникали на моєму обличчі. На цьому обличчі, яке іноді видається мені не меншим, ніж тіло дитини, постійно відбуваються перетворення і роблять його неспокійним, химерним і мінливим, схожим на морське створіння, що лежить під рифом у тропічному океані то червоне, мов гвоздика, то жовте, як картоплина; зухвалий виклик, діяльна сила, пильна увага, замисленість — усі ці людські пристрасті на межі сумніву (я хочу сказати, що їхня приналежність до людських почуттів підлягає сумніву) проступають крізь розмаїття кольорів на моєму обличчі. Ця безліч виразів охоплювала зусібіч мій ніс і круто вигинала мої брови. Проте я мав більш ніж серйозні підстави стримувати спалахи свого темпераменту й поводитись обачливо — адже мій послужний список у Африці навряд чи можна було вважати блискучим. — Де цар? — запитав я. — Адже цей добродій — не цар, воно зразу видно. Я хотів би поговорити з царем. Він знає англійську мову. Що тут, власне, діється? Скажи йому, що я сьогодні ж таки хочу стати перед очі його царської величності. — Ні, ні, пане, — відповів Ромілаю. — Так їхній не казати. Їхня — поліцай. — Ха-ха, ти жартуєш! Але незнайомець і справді допитував мене, як поліційний чиновник, і якщо ви пам’ятаєте про мої сутички з лягавими (якось вони загребли мене в таверні Ковінскі поблизу Сьомої автостради, і Лілі довелося брати мене на поруки), то ви вже уявляєте собі, як я, будучи багатієм, аристократом і людиною палкої вдачі, ставлюся до допитів у поліції. А надто коли врахувати, що я громадянин Сполучених Штатів. Невже якийсь дикун має право допитувати мене? Від такого неподобства в мене волосся на шиї стає дибки. Одначе на моєму сумлінні лежав чималий тягар, і я докладав зусиль, щоб поводитися розважливо й настільки дипломатично, наскільки це могло в мене вийти. Отже, я витерпів допит, який мені влаштував цей чоловічок. Він був дуже похмурий і настроєний по-діловому. То ми прийшли з Бавентаї? А коли ми звідти вийшли? Скільки днів прожили ми в арнюїв і що там робили? Я нашорошив своє здорове вухо і пильно дослухався, чи не прозвучать слова «ставок», «вода» або «жаби», хоч уже й знав, що можу звіритися на Ромілаю і що він не викаже мене. Ось як воно буває на світі: ви вирушаєте в кіноекспедицію, цілком випадково зустрічаєтеся біля тропічного озера, населеного крокодилами, з людиною і відкриваєте в ній майже безмежну доброту. Одначе Ромілаю, мабуть, уже розповів про жорстоку посуху на берегах річки Арнюї, бо чоловік, який мене допитував, твердо заявив, що варірі збираються влаштувати незабаром відповідну церемонію і небо дасть їм стільки дощу, скільки буде треба. «Вак-та!» — сказав він і зобразив зливу, опустивши вниз пальці рук. Мої губи мало не скривилися в скептичній посмішці, але в мене вистачило самовладання приховати її. Я був у дуже невигідному становищі під час цієї розмови, бо події останнього тижня мало не доконали мене, і я почував себе геть розбитим. — Запитай у нього, — сказав я, — чому вони забрали наші рушниці й коли їх повернуть? У відповідь я почув, що варірі не дозволяють чужинцям носити зброю на своїй території. — Це з біса розумне правило, — сказав я. — Я не виню цих хлопців. Вони дуже завбачливі. Зрештою, для мене було б ліпше, якби я взагалі ніколи не брав у руки вогнепальної зброї. Ти тільки попроси його, щоб вони були обережні з оптичним прицілом. Навряд чи ці йолопи коли-небудь тримали в руках таку досконалу зброю. Допитувач розтяг свої товсті губи й оголив ряд якось по-дивному покалічених зубів. Сміявся він чи не сміявся? Потім він заговорив, а Ромілаю переклав його запитання. З якою метою я вибрався в мандри і чому подорожую пішки? Знову це запитання! Знову! Схоже на запитання, яке поставив Теннісон, побачивши квітку в розколині муру. Дати відповідь на нього означало б переказати чи не всю історію всесвіту. Я був розгублений не менше, ніж тоді, коли про це саме запитала в мене Віллатале. Що я мав сказати цьому чудієві? Що життя стало мені гидке? Це не та відповідь, якою можна відбутися за таких обставин. Чи міг я сказати, що світ, весь світ загалом, повстав проти життя і був настроєний вороже до нього, — він убивав життя, якщо висловитися точніше, — а проте я й досі живий і, щиро признатися, вважаю за неможливе пливти за течією? Що якесь моє внутрішнє «я» моє грун-ту-молані бунтувало й не дозволяло мені приймати умови свого існування? Ні, цього сказати йому я теж не міг. Не відповів би я йому і такими словами: «Розумієте, пане слідчий, все прибрало таких велетенських розмірів і так переплуталося, а хто ми? Просто знаряддя цього світового процесу». Ні такими: «Мене давно все дратує, і я змушений перебувати в постійному русі». Ні такими: «Я намагаюся чого-небудь навчитись, перш ніж усе втрачу». Як бачите, мені спадали на думку лише неможливі відповіді. Перебравши їх одну за одною, я вирішив спробувати забити йому баки і сказав, що мені траплялося чути чимало захоплених відгуків про варірі. Оскільки в ті хвилини я не зміг би дати якісь точніші відомості, то вельми зрадів, що він не попросив мене бути конкретнішим. — Чи нам дозволять відвідати царя? Я знаю його друга, і мені страх як кортить познайомитися з ним. На моє прохання чоловічок не звернув уваги. — То дозвольте бодай послати йому записку. Я друг його друга Ітело. На це прохання я теж не дістав відповіді. Жінки зі смолоскипами в руках захихотіли — чомусь ми з Ромілаю видавалися їм дуже кумедними. Після цього нас відвели до якоїсь хижки і залишили самих. Вартового до нас не приставили, але ж і їсти не дали. В хижі не було ні м’яса, ні молока, ні фруктів, ні вогню. Це був дивний вияв гостинності. Нас затримали ще вдень, а тепер за моїми підрахунками було вже пів на одинадцяту або й одинадцята. Хоча яке відношення до годинників мала ця оксамитова ніч? Ви мене розумієте? Але мій шлунок гарчав, а озброєний хлоп’яга, привівши нас до цієї оселі, пішов собі, і ми залишилися самі. Село спало. Тільки подекуди чулися шерехи — то вовтузилися якісь нічні створіння. Над нами низько нависала стріха з прілої, смердючої, схожої на волосся соломи, а я дуже чутливий до повітря, в якому сплю, до того ж мені хотілося їсти. Мій шлунок, можливо, був не так голодний, як стривожений. Я помацав язиком рештки зламаного мосту й вирішив, що не вгризу сухих харчів. На цю думку мене аж занудило. Тому я сказав Ромілаю: — Розпалимо невеличкий вогонь. Ця пропозиція видалася йому недоречною. Проте навіть у темряві він побачив чи то відчув, який я розлючений, і спробував остерегти мене: мовляв, не варто привертати до себе зайву увагу. Але я сказав йому: — Назбирай-но хмизу — і хутчіше! Долаючи страх, він вийшов з хижі і приніс кілька галузок та сухих кізяків. Можливо, він подумав, що на відплату за неповагу до себе я хочу спалити селище. Без будь-якої остороги я висмикнув зі стріхи кілька жмутиків соломи, потім відкрив пакетик сухого супу з локшиною та курятиною, висипав усе це в алюмінієвий казанок, долив туди трохи води й крихту віскі, щоб потім скоріше заснути, а Ромілаю тим часом розпалив біля дверей невеличке багаття. Через сморід ми не наважилися зайти вглиб хижі. Вона, мабуть, правила за склад для всякої всячини: стоптаних мат та дірявих кошиків, старих рогів і кісток, ножів, сітей, мотуззя і такого іншого. Ми випили суп теплим, бо, здавалося, він ніколи не закипить, оскільки вогонь був надто слабкий. Локшина насилу пропхалася крізь моє горло. Потім Ромілаю опустився навколішки й проказав вечірню молитву. Мені стало його шкода, адже місце, де ми збиралися прихилити голови на ніч, найменше скидалося на затишний притулок. Він стулив докупи Пучки пальців і підпер ними підборіддя, тяжко зітхаючи та похиливши свою легковірну голову з понівеченими щоками. Він був дуже стурбований, і я сказав: — Сьогодні ти помолився на совість, Ромілаю. Власне, я сказав це сам собі. Аж раптом я скрикнув: «Ой!» — і весь мій правий бік застиг, мов паралізований, я навіть губи стулити не зміг. Я почав кахикати й задихатись, наче хтось підступно закапав мені в носа дивні ліки страху. Бо в ту мить, коли яскраво спалахнула одна з найбільших галузок, мені привиділося в глибині хижі, під стіною, велике чорне тіло, випростане на підлозі. — Ромілаю! Він перестав молитися. — В хижі хтось є. — Ні, — сказав він. — Тут нема ніхто. Тільки моя — і твоя. — А я тобі кажу, тут хтось є. Він спить. Мабуть, ця хижа комусь належить. Вони мали б попередити нас, що ми ночуватимемо тут не самі. Страх і споріднені з ним почуття часто підступають до мене крізь ніс. Так буває, коли вам зроблять укол новокаїну, і ви відчуваєте доторк холодної рідини в перетинках та хрящах цієї частини тіла. — Стривай-но, я дістану запальничку, — сказав я. І рвучко крутнув великим пальцем коліщатко своєї австрійської запальнички. Спалахнув вогник, і коли я ступив углиб хижі, тримаючи запальничку над головою, щоб освітити більшу площу, то побачив людське тіло. В ту мить я мав відчуття, що мій ніс ось-ось лусне під тиском жаху. Моє обличчя, горло, плечі тремтіли й ніби роздимались, а ноги наче потоншали піді мною, стали зовсім слабкими. — Він спить? — спитав я. — Ні. Його мертва, — сказав Ромілаю. Я й сам це добре знав, хоч мені й не хотілося знати. — Вони поселили нас разом з мерцем. У чому річ? Чого вони від нас хочуть? — Чого їхня хочуть, пане? Чого? Я виставив перед собою руки, намагаючись вселити в Ромілаю твердість духу, і сказав: — Заспокойся, чоловіче, все буде гаразд. Але я й сам відчув спазми в животі, кволість і знемогу. Не те щоб я ніколи не бачив мерців. Я бачив їх стільки, скільки мені належало бачити, і навіть більше. А проте кілька хвилин я не міг оговтатися від страху, який розлився в моїх жилах. «І що б то мало означати?» — тупо подумав я. Чому віднедавна я так часто натикаюся на трупи? Спочатку ота стара діва на підлозі в моїй кухні, а через якихось два місяці цей чолов’яга… Він лежав на запилюженій підстилці під самим очеретом та рафією, з яких була стулена ця стара хижа. Я звелів Ромілаю перевернути мерця. Ромілаю відмовився; він був не в змозі підкоритися моєму наказу, і тоді я дав йому потримати запальничку, що стала вже гарячою, і зробив цю роботу сам. Я побачив високого чоловіка, вже немолодого, але ще міцного. Щось у виразі його обличчя вказувало на те, що він одвертав голову від якогось запаху, але кінець кінцем бідоласі довелося нюхати його. Можливо, щось таке з ним і справді було; я про це довідаюся не раніше, ніж настане моя черга. Він супився, і зморшка на лобі, схожа на позначку найвищого рівня води або лінії припливу, свідчила, що життя в ньому розлилося було високою повінню, а тоді раптом відступило. Причина смерті була неясна. — Бідолаха відійшов зовсім недавно, — сказав я, — бо ще навіть не закляк. Роздивися його уважно, Ромілаю. Можеш ти щось сказати про нього? Нічого сказати про нього Ромілаю не міг, бо тіло було голе, а отже, мало що могло відкрити. Я спробував порадитися з власним глуздом, як мені повестися в цій ситуації, але нічого путнього не придумав, бо почував себе ображеним і розгніваним. — Вони зробили це умисне, Ромілаю, — сказав я. — Через те й примусили нас чекати так довго, і тому оті дівулі зі смолоскипами пирхали від сміху. Поки ми там сиділи, вони обмірковували цю штуку. Якщо отой лукавий недоросток із кривою ґирлиґою не вагаючись послав нас просто на засідку, то й цю мерзоту влаштувати їм було нічого не варто. Хлопче, вони справді діти темряви, ти слушно казав. Можливо, в їхньому уявленні це просто дотепний жарт, та й годі. Вони думали, що вранці ми прокинемося й побачимо труп, з яким перебули цілу ніч під одним дахом. Але хай їм чорт, Ромілаю, піди й скажи, що я відмовляюся спати в трупарні. Я прокидавсь — і не раз! — поруч із мертвяками, але то було на полі бою. — Кому моя скажи? — запитав Ромілаю. — Іди негайно! — гримнув я на нього. — Я тобі наказую! Іди розбуди кого-небудь, юдо! Я не збираюся терпіти таке нахабство. — Пане Гендерсон, що моя робити? — заволав Ромілаю. — Роби те, що я тобі велю! — відрубав я, переповнений огидою до мерця і гнівом натомленої людини, яка зламала свої штучні зуби. З явною нехіттю Ромілаю вийшов із хижі. Мабуть, він сів десь на камінь і почав молитись або плакати й дорікати собі, що погодився піти зі мною, що спокусився на джип, і, либонь, уже каявсь, що не повернувся сам до Бавентаї після того, як я влаштував вибух жабам. Звичайно, він ніколи не наважився б розбудити хай там кого заради моєї скарги. І, можливо, йому спало на думку, як це спало на думку й мені, що нас можуть звинуватити в убивстві. Я поспішив до дверей, виглянув у густу ніч, яка тепер пахла для мене не дуже приємно, і сказав уривчасто й так голосно, як тільки посмів: — Вертайся, Ромілаю! Де ти там? Я передумав. Вертайся, друже. Бо я збагнув, що мені не слід проганяти його від себе, адже завтра нам, можливо, доведеться боронити своє життя. Коли він повернувся до хижі, ми вдвох присіли навпочіпки біля мерця обміркувати становище, і я відчував не так страх, як смуток і властивий смутку тягучий біль. Мої уста, я відчував, гірко скривилися, і ми обидва, дивлячись на труп, мовчки пожурилися якусь мить, а мертвяк у своєму мовчанні ніби звертався до нас із такими словами: «Ось чим закінчиться життя, яке вам видається таким чудесним». І так само мовчки я йому відповів: «О, заспокойся, мертвий чоловіче, Христа ради, заспокойся». Одне я знав твердо: мерця підкинули нам умисне, і ми повинні відповісти на цей виклик. — Вони мені не накинуть убивства, — сказав я Ромілаю, а тоді пояснив, що нам, на мою думку, треба зробити. — Ой, пане, не слід, — твердо заперечив він. — Я так вирішив. — Ні, ні, ліпше твоя і моя спати надворі. — Нізащо, — заявив я. — 3 мого боку це було б виявом боягузтва. Вони підкинули нам цього хлопця, і нам лишається віддати його їм назад. Ромілаю знову застогнав. — Що ваша каже, пане! Що ми робити? — Ми зробимо, як я сказав. І ти ліпше не заперечуй. Повір, я бачу їх наскрізь. Вони спробують звинуватити нас у вбивстві. Тобі хочеться, щоб тебе судили? Я знову крутнув великим пальцем коліщатко запальнички, підняв її вгору, і ми з Ромілаю побачили один одного у світлі гостроверхого оранжевого вогника. Його змагав страх перед мерцем, а мене насамперед дратувала образа, нахабний виклик. Я був украй збуджений і відчував доконечну потребу розім’ятися. Отож твердо постановив собі виволокти трупа з хижі. — Нумо винесемо його звідси, — сказав я. Але Ромілаю затявся: — Ні, ні. Твоя й моя вийде надвір. Моя постелити твоя на землі. — Не треба мені стелити. Я хочу витягти його звідси й покласти біля самого палацу. Я не вірю, що друг Ітело, тутешній цар, причетний до цієї змови проти свого гостя. Ромілаю застогнав знову: — Ой ні! Ой ні! Ой ні! їхня твоя зловить. — Справді, тягти його до палацу, мабуть, ризиковано, — погодився я. — Ми залишимо його десь-інде. Але тут я не збираюсь його терпіти. — Чому твоя не терпіти? — Бо не бажаю, та й годі. Таким я вродився. Я нікому не дарую підступних витівок. Нема чого влаштовувати нам такі сюрпризи, — сказав я. Я нетямився з люті, і марно було мене відмовляти. Ромілаю затулив своє зморшкувате обличчя долонями, що відкидали тіні, схожі на раків. — Ой, їхня зробить біда! Зухвала витівка з мерцем вивела мене з тупого заціпеніння. Я не бажав терпіти такого нахабства. Запальничка знову стала гарячою, я загасив її і сказав Ромілаю: — Цього жмурика ми викинемо звідси — і то негайно! Тепер уже я сам вибрався на розвідку. Високе небо було наче синій ліс — тихе й спокійне. Який чудовий гобелен! Місяць був жовтий, африканський місяць, що заблукав у синьому лісі. Здавалося, він хизувався своєю красою, а білі вершини гір, які замикали обрій, безмовно ним милувалися. Мені знову вчувся левиний рик — але здавлений, мовби долинав із підземелля. Проте всі, здавалося, спали. Я став скрадатися між дверима, за якими панував сон, і кроків через сто дійшов до кінця провулку, що уривався глибоким яром. «От і гаразд, — подумав я. — Я скину його з урвища, а потім хай звинувачують мене в убивстві». В далекому кінці яру горіло багаття пастуха, більш нікого ніде не було видно. Звичайно, тут шастали пацюки та інші істоти, які годуються покидьками, але ховати свого мерця я не збирався. То не мій клопіт, що з ним станеться на дні цього темного провалля. Місячне світло було мені на шкоду, але ще більша небезпека загрожувала від собак. Один почув мене нюхом, коли я повертався до хижі. Я зупинився й завмер, і тоді він пішов геть. А взагалі собаки небайдужі до мерців. Це тема, яку слід вивчити глибше. Дарвін довів, що собаки здатні мислити. Його власний пес щоразу поринав у роздуми, коли бачив, як над лужком пливе парасолька. Але африканські сільські собаки зберегли в собі кров гієн. Ви можете закликати до розважливості англійського пса, особливо улюбленця родини, але що я робитиму, якщо ці напівдикі собаки збіжаться, коли я нестиму труп до яру? Як я з ними порозуміюся? Мені пригадалось, як доктор Вілфред Гренфелл дрейфував на кризі зі своїм запрягом лайок і мусив кількох зарізати, щоб загорнутися в їхні шкури і врятувати собі життя. А з їхніх заморожених лап він спорудив щось на зразок щогли. Та це не стосувалося моєї справи. А що коли, раптом подумалося мені, прибіжить собака, якому мрець був господарем? Тим більше, що за нами могли й спостерігати. Адже нас підселили до мертвяка не випадково, і все плем’я, мабуть, брало участь у цьому розиграші; можливо навіть, вони нишком стежили за нами й душилися від сміху, бачачи, як Ромілаю плаче та стогне, а я киплю з обурення.. Я сів біля дверей хижі й почав чекати, коли біло-голубі перебіжні хмарки затулять місяць і міцніше поснуть тубільці, якщо вони справді спали. Зрештою я підвівся — і не тому, що дочекався слушного часу, а тому, що далі просто не міг чекати, — і обгорнувся ковдрою, зав’язавши її на шиї, щоб не забруднитися. Я вирішив нести мерця на спині, так було б зручніше, якби нам довелось рятуватися втечею. Ромілаю був не досить сильний, щоб узяти на себе більшу вагу. Спочатку я відтяг трупа від стіни, потім узяв його за зап’ястки і, швидко крутнувшись на місці, закинув собі на спину. Я зі страхом чекав, що руки трупа схоплять мене ззаду за горло. З очей у мене закапали сльози гніву й огиди, і я через силу забгав ці почуття назад у свої груди. «А що, як мій мертвяк обернеться новим Лазарем?» — раптом подумалося мені. Бо я вірю у Лазаря. Я вірю в те, що мертві оживають. Я переконаний, що люди воскресають, принаймні декотрі з них. І ніколи думка про це не була такою настирливою, як у ту тропічну ніч, коли я низько нахилився над своїм опасистим черевом, витягши вперед голову, а з моїх очей рясно капали сльози страху та журливого зачудування. Але я волік на спині звичайного мерця, а не Лазаря. Він давно охолов, і шкіра, до якої доторкалися мої руки, була нежива. Його підборіддя впиралося мені в плече. Сповнений не меншої рішучості, ніж людина, якій доводиться боронити своє життя, я міцно стиснув щелепи, аби втримати на місці свої нутрощі, бо вони відкочувалися мені до горла. Якщо мерця підкинули мені умисне і все плем’я не спало й спостерігало за мною, то я вже уявляв собі, як десь на півдорозі до яру вони оточать мене й заволають: «Крадій трупів! Вурдалака! Віддай нам нашого мерця!» — і битимуть мене по голові за моє блюзнірство, аж поки я впаду й пущуся духу. Отак закінчу свої дні я, Гендерсон, з моїми пошуками сенсу життя, з моїми щирими пориваннями. — Ти, чортів дурню, — сказав я Ромілаю, який стояв осторонь, майже сховавшись від мене. — Бери його за ноги й допоможи мені нести. Якщо дорогою нам хтось трапиться, ти можеш просто покинути мене й дати драла. Я потягну його далі сам. Він підкорився. А я мовби переселився в шкуру іншої людини; я стогнав, у голові в мене щось зблискувало й гуділо. Ми звернули в завулок. І внутрішній голос раптом озвався в мені й сказав: «Ти так любиш смерть? Що ж, ось вона, поруч із тобою». «Я її не люблю, — відповів я. — Хто тобі це сказав? Ти помиляєшся». Десь зовсім близько загарчав собака, але в ту мить я був страшніший для нього, ніж він для мене. Я дав собі слово, що коли він до мене вчепиться, я покину труп і роздеру того пса на шматки своїми руками. І коли собака підступився з настовбурченою шерстю і в місячному світлі я побачив його загривок, я видобув з горла такий грізний звук, що приголомшений пес сахнувся від мене і, дико виючи, дременув навтіки. Його виття було таке неприродне, що люди мали б попрокидатися, але ніхто начебто не прокинувся. Схожі на стіжки сіна хижі зяяли відкритими отворами дверей. Та хоча кожна з них і скидалася на безформну копицю, збудована вона була дуже доладно, й усередині в ній спали люди. Небо більше, ніж будь-коли, нагадувало синій ліс, від місяця струменіли потоки м’якого жовтого світла. Коли я біг завулком, гори ніби підступили ближче й грізно нависли наді мною чорним громаддям. Відвертаючи голову вбік, весь перекривлений, Ромілаю, одначе, не смів збунтуватися проти мене й тримав мерця за ноги. Яр був уже близько, але під вагою мертвого тіла мої ноги грузли в м’якому ґрунті, й пісок насипався мені в черевики. Я носив черевики того зразка, який видають на обмундирування британським піхотинцям у Північній Африці. Новий шнурок, якого я зробив собі зі смужки полотна, майже відразу розв’язався. Я з усіх сил брався нагору схилом. — Не відставай, — сказав я Ромілаю. — Невже ти не можеш узяти на себе трохи більшу вагу? Замість підняти ноги трупа вище, він штовхнув його вперед, і я під вагою мерця спіткнувся й упав. Я впав з усього розгону й лежав, уткнувшись обличчям у пилюку й пісок. Коли я трохи підвів голову, зірки видалися моїм засльозеним очам видовженими, кожна скидалася на золоту паличку. І тут Ромілаю хрипким голосом повідомив: — Їхня йдуть! їхня йдуть! Я почав вибиратися з-під трупа і, коли звільнився цілком, штовхнув тіло до кручі. Мій внутрішній голос благав у мерця прощення: «О незнайомцю, не гнівайся! Ми з тобою зустрілися й розлучились. Я нічого поганого тобі не зробив. Іди собі своєю дорогою і не май на мене зла». Заплющивши очі, я підважив труп, він полетів униз і впав на спину — так принаймні мені здалося, коли я почув, як він гепнув. Ще стоячи навколішки, я обернувся глянути, хто там іде. Біля нашої хижі миготіли смолоскипи і, здавалося, хтось шукав або мерця, або нас. Чи не стрибнути й нам у яр? Так ми стали б утікачами, але я, на своє щастя, не знайшов у собі сили на цей стрибок. Я був надто змучений, у мене боліло горло. Отож ми залишилися там, де були, аж поки місячне світло нас викрило і до нас бігцем кинувся чоловік з рушницею. Але поводився він не вороже, а якщо моя уява не одурила мене, то навіть досить шанобливо. Він сказав Ромілаю, що слідчий знову хоче нас бачити, і навіть не заглянув у яр, і ні про якого мерця й не було мови. Ми повернулися на вже знайоме подвір’я, і нас негайно провели до слідчого. Я пошукав очима жінок і побачив, що вони сплять на шкурах обабіч чоловікової постелі. Посланці, які нас привели, увійшли із запаленими смолоскипами. Якщо вони збиралися висунути проти мене звинувачення в блюзнірстві, то я, звичайно, був винен, порушивши спокій їхнього мерця. Проте я мав кілька доводів і на свою користь, хоча захищати себе й не думав. Я просто чекав, майже заплющивши одне око, що мені скаже цей висмоктаний чоловічок у перуці з мички і в манжетах із леопардової шкіри — тутешній слідчий. Він сказав мені, щоб я сів, і я опустився на низенький ослінчик, згорбившись і впершись руками в коліна, уважно витягши вперед голову. Проте слідчий не згадав ні про який труп, а натомість поставив цілу низку дивних запитань — наприклад, скільки мені років, як я себе почуваю, чи одружений і чи маю дітей. На кожну мою відповідь, перекладену бідолашним Ромілаю, чий голос тремтів від жаху, слідчий низько вклонявся і супивсь, але доброзичливо, так наче схвалював те, що я йому казав. Оскільки про мерця він не згадав, то я відчув полегкість і майже вдячність, подумавши з певною самовтіхою, а може, навіть радістю, що витримав іспит, який вони мені влаштували. Звичайно, я пережив напад огиди, болю, але зрештою моя рішучість окупилася. Чи не погоджусь я написати своє прізвище? Мабуть, він хотів звірити його з підписом у моєму паспорті — так я подумав і залюбки розписався на його прохання. Пальці мої тримали ручку легко і вправно, і я подумки проказав: «Ха-ха-ха! Сміх та й годі! Це просто чудово. Я тобі дарую свій автограф». А що жінки? Онде вони з їхніми товстими, задоволеними, напіврозтуленими губами та круглими, поголеними, гарними головами. Обидві спали. А носії смолоскипів? Ці й тепер тримали наді мною свої палахкотливі світильники, які сичали і з яких валував густий дим. — То як, тепер усе з’ясовано? Тепер, сподіваюся, все гаразд? Я був справді вельми задоволений собою й мав таке відчуття, ніби здійснив щось дуже важливе. Та раптом слідчий звернувся до мене з дивним проханням — дивним аж надміру. Він попросив мене скинути сорочку. Тут я не відразу погодився і захотів знати, навіщо це йому треба. Ромілаю нічого пояснити мені не міг. Я був трохи стурбований і запитав у нього стишеним голосом: — Чого вони від мене хочуть? — Моя не знати. — То запитай у нього. Ромілаю запитав, але слідчий тільки повторив своє прохання. — Запитай, чи після цього він нарешті дасть нам відпочити спокійно? Слідчий, мовби зрозумівши мої слова, кивнув головою і я скинув теніску, яку давно треба було б випрати. Тоді він підійшов упритул і став пильно мене обдивлятися, аж мені стало ніяково. Чи не доведеться мені й тут, у варірі, боротися з кимось, як я боровся з Ітело? Чи не потрапив я в такий куток Африки, де борюкання — неодмінний ритуал знайомства? Та йшлося, мабуть, про інше. — Схоже на те, Ромілаю, що вони збираються продати нас у рабство. В газетах пишуть, що в Саудівській Аравії воно й досі існує. О Господи! З мене вийшов би непоганий раб! Ха-ха! — Як бачите, я ще був у жартівливому гуморі. — Чи, може, вони хочуть укинути мене в яму, обкласти вугіллям і підсмажити? Пігмеї так підсмажують слонів. На це в них іде близько тижня. Поки я жартував, слідчий і далі доскіпливо мене оглядав. Я показав на ім’я Френсіс, витатуюване в Коні-Айленді багато років тому, і пояснив, що так звали мою першу дружину. Він не виявив до цього ніякого інтересу. Я знову натяг на себе свою пропахлу потом теніску і сказав: — Спитай у нього, чи нам дозволять побачитися з царем? Цього разу слідчий виявив бажання відповісти. Цар, переклав мені Ромілаю, чекає мене завтра. Він хоче поговорити зі мною моєю рідною мовою. — Чудово, — сказав я. — Я маю до нього кілька запитань. Цар Дафу хоче поговорити зі мною завтра, повторив Ромілаю. Він прийме мене вранці перед церемонією, яка має на меті покласти край посусі і триватиме цілий день. — О, справді? — перепитав я. — В такому разі нам треба поспати, бодай трохи. Тож нам нарешті дозволили відпочити, хоча ніч уже й доходила кінця. Не встигли ми як слід заснути, а вже закукурікали півні. Я прокинувся й насамперед побачив, як на сході клубочиться руда хмара і з-за обрію струменить потужний потік світанку. Я підвів голову й сів, пригадавши, що цар хотів зустрітися з нами рано-вранці. В хижі, прихилившись спиною до стіни, біля самих дверей і майже в тій самій позі, що й я, сидів учорашній мрець. Хтось притяг його назад з яру.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка