Сол Беллоу гендерсон, повелитель дощу



Сторінка4/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.43 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

6


 

Над нагрітою сонцем водоймою, яка мерехтіла то зеленою, то жовтою, то темною барвами, кружляли хмари комарів. Я сказав Ітело: — Вам не вільно шкодити цим створінням, я розумію. Ну, а коли тут з’явиться людина зовсім чужа — ось я, наприклад, — і дасть їм чосу, щоб зробити вам добро? Я відчував, що не заспокоюся доти, доки не знайду способу приборкати цю звіроту і врятувати безневинне плем’я від страшної пошесті. З того, як поставився до моїх слів Ітело, я міг зробити висновок, що за якимсь неписаним законом йому не дозволено заохочувати мене в цьому намірі, але в разі мого успіху він і решта арнюїв вважатимуть мене своїм рятівником і благодійником. Бо Ітело не відповів мені прямо, а все зітхав та приказував: — Ой, сумний часи! Ой, поганий часи! Тоді я пильно подивився на нього й запропонував: — Ітело, довірте це мені. І глибоко вдихнув крізь зціплені зуби, відчуваючи, що доля покладає на мене обов’язок стати згубою для цих жаб. Річ у тому, що арнюї їдять лише молоко і весь свій харч одержують від корів; м’ясо вони не споживають ніколи, тільки в церемоніальних випадках, коли корова помирає своєю смертю, і навіть це вони вважають формою людожерства і їдять зі слізьми. Тому загибель корів була для них справжнім лихом, і ті, хто втратив рідну худобину, щодня відбували похоронні обряди й вимушено їли м’ясо та плакали. Тож і не дивно, що їх опанував такий розпач. Коли ми відійшли, я почував себе так, ніби той нечистий ставок з його водоростями та жабами проник у мене, зайняв у мені якесь місце і хлюпає за кожним моїм рухом. Ми попростували до призначеної для мене хижі (вона належала Ітело і Мталбі), бо я хотів трохи опорядитися перед тим, як мене відрекомендують цариці. Поки ми йшли, я прочитав принцові коротеньку лекцію: — Ви знаєте, чому євреї зазнали поразки від римлян? Бо вони відмовлялися воювати в суботу. Те саме і з вашою водою. Що ви повинні зберегти насамперед — себе та корів чи звичай? Як на мою думку, то себе. Живіть, і ви створите новий звичай. Чому ви мусите загинути через жаб? Принц вислухав мене і сказав тільки: — Гм, дуже сікаво. Насвичайно сікаво. Ми прийшли до оселі, яку нам із Ромілаю надали для мешкання; ця хижа стояла посеред подвір’я і, як і всі інші в селі, була кругла, зліплена з глини й накрита конічною стріхою. Усередині все хрустіло, було світло й порожньо. В досить широких — футів по три — проміжках між закіптюженими бантинами виднілися схожі на китовий вус довгі прожилки пальмового листя, яким була настелена стріха. Я сів на ослінчик, Ітело, який увійшов зі мною і залишив свій почет надворі, під гарячим сонцем, сів навпроти мене, а Ромілаю тим часом почав розпаковуватися. Денна спека досягла апогея, і повітря було зовсім нерухоме; тільки в листі та в очереті, в легкому бурштиновому конусі стріхи, що від неї струменіли пахощі сухої рослинності, я чув якийсь рух: там бігали, вовтузились і шаруділи всілякі крихітні створіння — жуки, а може, й пташки та миші. В ті хвилини я був надто втомлений, і мені не хотілося навіть випити (ми принесли із собою кілька фляг з віскі), я думав лише про лихо і про те, як винищити жаб у водоймі. Але принц хотів поговорити; спершу я сприйняв це як вияв чемності, але незабаром у мене виникло враження, що він до чогось веде, і я насторожився. — Я навчатись у школа в Малінді, — сказав він. — Чудове місто, дуже й дуже гарне. Згодом я побував у цьому Малінді; то був давній порт на східному узбережжі Африки, знаменитий у часи арабської работоргівлі. Ітело заговорив про свої мандри. Він і його друг Дафу, нині цар племені варірі, подорожували вдвох із півдня на північ. Вони плавали у Червоному морі в якихось старих коритах і працювали на залізниці, що її турки будували до Аль-Медіни перед великою світовою війною. З цим я був трохи обізнаний, бо моя мати вельми переймалася долею вірмен, а з творів Лоуренса про арабський світ я давно довідався, як поширилася на Близькому Сході американська освіта. Младотурки і, здається, навіть сам Енвер-паша навчалися в американських школах, хоча яким чином «Село ковалів» та «Ніжна Аліса й сміхотлива Аллегра» надихнули їх на війни, заколоти та різанину, становить цікаву тему для дослідження. Але цей принц Ітело з нікому не відомого пастушого племені, що жило на плато Гінчагара, та його друг із племені варірі ходили до місіонерської школи в Сірії. І обидва повернулися потім додому, в свою глушину. — Гадаю, — сказав я, — це було великою подією у вашому житті — вибратись у світ і подивитися, як живуть люди в різних його кінцях. Принц усміхався, але його поза раптом стала напруженою; він широко розчепірив коліна й уперся в долівку великим пальцем та суглобами решти пальців однієї руки. Він усе всміхався, і я зрозумів: зараз між нами має щось статися. Ми сиділи один навпроти одного на двох низеньких ослінчиках у критій сухою травою та пальмовим листям хижі, дуже схожій на величезний кошик для шитва; і все, що доти зі мною було — і довгий перехід через пустельне плоскогір’я, й іржання зебр уночі, і сонце, яке щодня рухалося вгору й униз, наче музична нота, і африканські барви, і вмирущі корови, й тужіння за ними, і жовта вода у ставку, і жаби, — так вплинуло на мій розум і почуття, що мій організм перебував у дуже хисткій рівновазі. Хисткій, щоб не сказати небезпечній. — Принце, в чому річ? — запитав я. — Коли до нас приходити гість-чужинець, ми з ним змагатися. Так треба, щоб познайомитись. Неодмінно треба. — Це справді схоже на усталений звичай, — невпевнено промовив я. — А скажіть, чи не могли б ви бодай один раз відступитися від нього або відкласти на потім? Адже я геть виснажений. — О ні, — сказав Ітело. — Хто прийти, повинен боротися. Так у нас завжди. — Розумію, — відповів я. — І ви, звичайно, тут чемпіон? На це запитання я й сам міг би дати відповідь. Звичайно ж, Ітело був чемпіон, і саме тому він вийшов мені назустріч, і саме тому ступив зі мною до хижі. Тепер я збагнув також, чому зчинили такий галас дітлахи, які з’юрмилися біля сухого річища на околиці села, — вони знали, що буде змагання. — Даруйте, принце, — сказав я, — але я ладен здатися вам без бою. Он які у вас могутні м’язи, а я, як бачите, значно старший за вас. Ці слова Ітело пустив повз вуха. Він схопив мене рукою за шию і почав пригинати мою голову вниз. Здивований, але так само чемно я попросив його: — Не треба, принце. Не робіть цього. Мені здається, я належу до вищої вагової категорії, ніж ви. Правду кажучи, я хотів викрутитися з цієї халепи і не знав як. Ромілаю стояв поруч, але вдав, ніби не помітив блискавичного погляду, яким я скинув на нього. Мій білий шолом, у якому я носив паспорт, гроші та папери, впав у мене з голови, і довгі, давно не стрижені кучеряві патли настовбурчились у мене на карку, а Ітело все тяг і тяг мене донизу за собою. А я тим часом напружено міркував, намагаючись збагнути суть того, що діється. Цей Ітело був страшенно дужий, він сидів на мені верхи у своїх просторих білих панталонах та в короткій матросці і валив мене додолу. А я з усієї сили притискав руки до боків і дозволяв йому тягти і штовхати мене як йому заманеться. Я вже лежав долічерева, обличчям у пилюзі, а мої ноги волочилися по долівці. — Ну ж бо, ну ж бо! — повторював він. — Вам слід боротися зі мною, шановний гостю. — Принце, я борюся, — відповів я. Та він мені не вірив — і важко було його за це винуватити; навалившись на мене у своїх обвислих білих штанцях, зі своїми величезними ногами та голими ступнями, що були такого самого кольору, як і руки, він ліг на бік, здавив мені горло й почав підсовувати під мене ногу, щоб підважити мене й перекинути на спину. Важко дихаючи (значно ближче до мого обличчя, аніж мені хотілося б), він казав: — Боріться! Ну ж бо, Гендерсоне, боріться! В чому справа? — Ваша високосте, ви зважте на те, що я майже десантник, — відповів я. — Я був на війні, і в таборі «Кемп-Блендінг» нас навчали страшних прийомів, навчали вбивати, а не боротися. Тому боротись я не вмію. Але нікому не порадив би зійтися зі мною в смертельному двобої. Я можу, скажімо, роздерти супротивникові щоку, заклавши йому пальця в рот, я вмію ламати кості й видавлювати очі. Звісно, я не прагну скористатися цією наукою на ділі. Я завжди уникаю насильства. Якось нещодавно я тільки підвищив голос, і вже це призвело до сумних наслідків. Розумієте, — я відсапувався і чмихав, бо пилюга вже набилася мені в ніс, — хоч нас і навчили всіх тих жахливих речей, мені воно було зовсім не до душі. Отож краще не борімося. Ми стоїмо на надто високому щаблі цивілізації, — провадив я, — тож ліпше віддаймо всі свої сили розв’язанню проблеми з жабами. І поки він усе відривав і відривав мою голову від долівки, поки давив мені на горло, я раптом збагнув, що повинен сказати йому справді важливу річ. І я сказав: — Ваша високосте, я серйозно міркую над цією проблемою. Він мене відпустив. Йому, звісно хотілося, щоб я вчинив шалений, упертий опір, — а я розчарував його в цих сподіваннях. Я міг прочитати все це з виразу його обличчя, поки обтирався від пилюки синьою ганчіркою, що належала господині хижки. Я стягнув той клапоть із бантини. Тепер ми, з погляду Ітело, певно, познайомилися за всіма правилами. Побачивши трохи світу, принаймні ту його частину, що лежить між африканським містечком Малінді й Малою Азією, він мусив знати, що на світі існують і тюхтії, а мене він, судячи з його вигляду, заніс саме до цієї категорії людей. Звісно, я дуже занепав — до такого стану довів мене і внутрішній голос, що так довго бубонів: «Я хочу, хочу!» — і виснажлива мандрівка. Я став дивитися на явища та події як на розмаїті ліки, або корисні, або згубні для мого самопочуття. О, моє самопочуття! Скільки я про нього торочу! Це воно примушувало мене притуляти руку до грудей, як на давній картині, де зображено генерала Монкальма, що конає на Авраамовій рівнині. Смуток і журба зробили мене фізично важким, хоча колись я, як на свою вагу, був моторний і спритний. Приблизно до сорока років я грав у теніс і одного сезону поставив рекорд, зігравши п’ять тисяч сетів; того літа я, по суті, і їв, і спав поза домом. Я гасав на корті, наче кентавр, і бив по м’ячу з такою силою, що від моїх ударів ламалися ракетки, утворювалися ямки на ґрунтовому майданчику, обривалися сітки. Я розповів про це, аби ви знали, що не завжди я був такий сумний і вайлуватий. — Я певен, вас тут ніхто й ніколи не поборов, адже так? — запитав я. — Авжеж, так. Я завжди перемагати, — відповів Ітело. — Це не дивує мене анітрохи. Ітело відповідав мені недбало й насмішкувато мружив очі, бо оскільки я дозволив, щоб мене тицьнули мордою в пилюку, то він вважав, що тепер ми познайомилися за всіма правилами і дійшов висновку, що попри мій велетенський зріст я цілком безпорадний — грізний на вигляд, але хирлявий, мов тотемний ідол або людський різновид галапагоської черепахи. І тоді я зрозумів, що повернути його повагу можна тільки в один спосіб: розохотитись і поборотися з ним як слід. Отож я відклав убік свого шолома, стягнув із себе теніску й сказав: — Ну, а зараз, ваша високосте, спробуємо по-справжньому. Такому повороту подій Ромілаю зрадів не більше, ніж тоді, коли Ітело викликав мене на двобій, але втручатися було не в його звичаях, і він лише дивився, повернувши до нас свого абіссінського носа, майже геть затіненого кучмою волосся. Що ж до принца, який сидів з неуважним, байдужим виразом, то цей ожив і засміявся, коли я почав скидати теніску. Він підвівся, став у стійку і виставив перед собою руки. Так само зробив і я. Ми почали кружляти в невеличкій хатині. Потім стали пробувати захвати, і м’язи так і заграли на його руках та плечах. Тоді я вирішив, що мені слід якомога швидше використати свою перевагу у вазі, перці ніж у мені пробудиться гнів, бо якби принц завдав мені болю — аз такими м’язами він зробив би це легко, — я міг утратити голову і вдатися до одного з прийомів, яких мене навчили в десантних військах. Отож я застосував дуже простий випад: буцнув супротивника черевом (ім’я «Френсіс», колись витатуюване на ньому, вже добряче розповзлося), водночас зробивши йому підніжку й щосили штовхнувши його в голову. За допомогою цього нехитрого, але несподіваного прийому я збив Ітело з ніг. Я сам здивувався, що це мені так легко вдалося, хоча штовхнув я його досить брутально — і черевом, і обома руками; я подумав, що падає він з наміром застосувати проти мене якийсь трюк, тому не став цього чекати, а вмить навалився на нього всією своєю вагою, надавивши йому на обличчя обома долонями. В такий спосіб я затулив йому очі й рота, урвав дихання і добре стукнув головою об долівку, вибивши з нього дух, хоч який Ітело був кремезний і дужий. Коли під таким моїм натиском він простягся на маті, я наступив коліньми йому на руки і в цей спосіб припечатав його до землі. Радіючи, що мені не довелося вдаватись до вбивчих прийомів, я відразу й відпустив його. Я добре розумів, що на мою користь зіграв ефект несподіванки (або везіння) і що боровся я не зовсім чесно. Ітело дуже розгнівався — я бачив це з того, як змінився колір його шкіри, хоча чорні рамки навколо очей анітрохи не посвітлішали, — але не сказав ні слова, лише скинув із себе матроску та зелений шарф і глибоко втягнув у груди повітря, від чого м’язи на його животі заграли, перекочуючись до хребта. Ми знову почали кружляти і зробили по хижі кілька кругів. Я зосередив свою увагу на ногах, бо ноги в мене найслабші і я завжди ходжу, ніби запряжений у плуга кінь, уся сила якого в шиї, у грудях, у животі й у морді, авжеж, у морді. Здається, він зрозумів, що найкращим для нього шансом було повалити мене на мату, де я не зміг би застосувати проти нього своєї маси, і поки я стояв, нахилившись у його бік і водячи руками, наче краб клішнями, він швидко пірнув під мої руки, схопив мене нижче підборіддя і вмить опинився в мене за спиною; моя голова була затиснута, і він почав здавлювати її. Власне, це був не справжній борцівський захват, а захват на взірець того, який трапляється в боксі. Одна його рука залишилася вільна, і він міг нею затопити мені в обличчя, але це, мабуть, не дозволялося правилами. Натомість Ітело пригнув мене додолу й спробував повалити на спину, але я впав долілиць і дуже боляче вдарився, мені навіть видалося, що я роздер собі живота, вгору від пупа. Я гепнувся також носом, і мене опанував страх, чи, бува, не розколовся його корінь: я майже відчував, як у розколину між кістками проникає повітря. Але якимсь дивом мій мозок не весь затуманився, в ньому збереглася чиста місцина для тверезих висновків, що вже було чималим моїм досягненням. Від того сльотавого дня, коли я колов дрова і мене вдарило цурпалком, і я подумав: «Ось вона, мить істини!» — я вочевидь відкрив, як здобути перевагу з такого досвіду, і це принесло мені користь, і тепер, хоча тепер моє відкриття прибрало іншої форми, тепер я подумав не: «Ось вона, мить істини!» — а трохи іншими словами, і навряд чи вони видадуться комусь більш дивними чи незвичайними, моя думка сформувалася приблизно так: «Ось вона, та хвилина, коли пробуджується мій дух». А тим часом принц Ітело обхопив ногами мої груди; моє опасисте черево не дозволило б йому зімкнути цей захват нижче. Коли він мене здавив, я відчув, що кров у моїх жилах зупинилася, рот роззявився, язик вивалився назовні, а очі полізли з орбіт. Але мої руки діяли, і я, натиснувши обома великими пальцями на його стегно поблизу поліна, вдавивши їх у м’яз (здається, його називають «привідним м’язом»), домігся, щоб нога розігнулась і захват ослаб. Зіп’явшись на ноги, я схопив принца за чуб; він був у нього короткий, але з моїх пальців не вислизнув. Повернувши йому голову, я перехопив його зі спини й різко крутонув. Потім узявся за пасок на штанях, просунувши пальці всередину, й підняв Ітело високо вгору. Я не пожбурив його далеко, щоб не пошкодити стріхи, а просто кинув додолу й знову підняв і кинув, двічі вибивши з нього дух. Мабуть, він анітрохи не сумнівався в своїй перемозі, коли побачив мене, здоровенного тілом, але старого, з великим черевом і вкритого потом, вайлуватого й сумного. Не можна винуватити його за те, що він вважав себе дужчим і спритнішим. І тепер я мало не шкодував, що не він став переможцем, бо коли він летів униз, головою вперед, я побачив, — так іноді схоплюєш поглядом якусь річ, скажімо, пляшку, що падає з водою Ніагарського водоспаду, — скільки смутку було у виразі його обличчя. Він не міг повірити, що старий, неоковирний людський цурпалок, на зразок мене, позбавив його чемпіонських лаврів. І коли я гепнувся на принца всім тілом удруге, його очі закотились, і не тільки від того, що на нього навалилася така вага. Звичайно, я не мав найменшого бажання зловтішатися чи поводитись, як гордий звитяжець, можете мені повірити. Я почував себе так само зле, як і він. Коли голова Ітело вдарилась об долівку, вся стріха мало не обвалилася на нас. Ромілаю стояв збоку, прихилившись до стіни. Хоча в грудях у мене аж заболіло, коли я збагнув, що здобув перемогу, а серце моє стислося, я все ж таки наступив на принца коліном, щоб притиснути його лопатками до підлоги, бо якби я відпустив його, не поклавши, як належить, на лопатки, він би глибоко образився. Коли б такий двобій відбувся в дикій природі, він би переміг, я ладен об заклад побитись, але він змагався не з простою мускульною силою. Це було й змагання духу, бо коли йдеться про боротьбу, мене слід зарахувати до особливої категорії, ще з самого малечку я боровся майже без перепочинку. — Ваша високосте, не беріть цього близько до серця, — сказав я йому. Він затулив обличчя долонями, що мали колір зволоженого граніту, і навіть не намагався підвестись на ноги. Я хотів якось утішити його, але на думку мені спадали лише слова, якими користувалася за таких обставин Лілі. Я знаю з біса добре, що на моєму місці вона б зашарілася, потім зблідла, втупила погляд перед себе і, хапаючи ротом повітря, почала б торочити щось геть недоречне. Сказала б, що кожна людина збудована лише з плоті й кісток, і що всяк, хто хизується своєю силою, рано чи пізно зазнає ганьби, і таке інше. Я міг би слово за словом повторити все, що виголосила б Лілі, але сам я був здатний тільки мовчки співчувати. Мало того, що вони терпіли від посухи та нашестя жаб, на довершення лиха ще й я припхався з пустелі — вигулькнув із сухого річища струмка Арнюї зі своєю австрійською запальничкою — і прийшов у село, й двічі підряд повалив його на долівку. Нарешті принц зіп’явся на коліна, посипаючи пилюкою собі голову, а потім узяв мою ногу, взуту в шведський черевик на гумовій підошві — спеціальне взуття для пустельної місцевості — й поставив собі на голову. Стоячи в цій принизливій позі, він заплакав слізьми гіркішими, ніж ота дівчина чи вся делегація, яка зустріла нас біля втиканого колючками сільського муру. Але я повинен сказати вам, що не тільки через свою поразку плакав Ітело так гірко й розпачливо. Він був у полоні надзвичайно глибоких і суперечливих почуттів та переживань. Я спробував забрати свою ногу з його голови, але він усе тримав і тримав її там, приказуючи: — О шановний гостю Гендерсоне! О Гендерсоне, тепер я вас знати. О, тепер я вас добре знати! Я не міг промовити вголос того, що почував, а мав би йому сказати: «Ні, ви мене не знаєте. І не знатимете ніколи. Горе підтримує в мені силу, і тому це тіло таке дуже. Воно вергає каміння, заливає бетон, коле дрова й доглядає свиней; моя сила — сила людини нещасної. Це не був справедливий двобій. Я віддаю вам свою перемогу, ви краща людина, ніж я». Чомусь я ніколи не міг примусити себе програти жодне змагання, хоч би як старався. Навіть граючи в шашки зі своїми малими дітьми, попри всі маневри, до яких я вдавався, аби дати їм перемогти, і навіть у тих випадках, коли їхні губки тремтіли від розчарування (немає сумніву, що в такі хвилини дітлахи ненавиділи мене!), я проводив шашку через усю шахівницю і звитяжно вигукував: «Ось я й у дамках!» — хоча подумки знай повторював: «Ох ти ж дурень, дурень, дурень!» Та я не уявляв собі по-справжньому, як почувається принц, аж поки він не звівся на ноги й не поклав посипану пилюкою голову мені на плече, сказавши, що відтепер ми друзі. Це вразило мене просто в те місце, де жеврів вогник мого життя, в самісінький мій духовний центр, і я відчув водночас і біль, і вдячність і сказав: — Ваша високосте, я гордий, я щасливий! Він узяв мене за руку досить незграбно, але зворушливо. Я густо почервонів — освітитися таким сяйвом, мабуть, має право немолодий чоловік після такої перемоги. Але я спробував принизити значення цієї події і сказав йому: — На моєму боці досвід. Ви ніколи не довідаєтеся, скільки його в мене і якого він ґатунку. — Я тепер знати вас, Гендерсоне. Я знати вас, — відповів він.  

7


 

Про мою перемогу всі дізналися, коли ми вийшли надвір, — із пилюки на голові в Ітело та з того, як він ступав поруч мене. Отож коли я з’явився там, знову надівши теніску та прилаштувавши на місце свій корковий шолом, усі палко мене вітали. Жінки плескали в долоні, притискаючи зап’ясток до зап’ястка, і водночас роззявляли рота майже на ту саму ширину, що й розтулені долоні. Чоловіки свистіли, закладаючи в рота пальці й надимаючи щоки. Замість виявляти невдоволення чи заздрість, принц сам брав участь у вітальній церемонії, показуючи на мене та всміхаючись. — Ти в цьому щось розумієш? — запитав я в Ромілаю. — Які вони милі, ці африканці. Я їх люблю. Цариця Віллатале та її сестра Мталба чекали мене під критою пальмовим листям повіткою на царському подвір’ї. Цариця сиділа на збитому з жердин табуреті, а позад неї, мов прапор, висіла червона ковдра. Коли я і Ромілаю, який ніс за плечима клумак із подарунками, підійшли ближче, стара розтулила губи й усміхнулася. Мені вона видалася типовою представницею певного виду літніх жінок. Можливо, ви зрозумієте мою думку, коли я скажу, що плоть передпліччя нависала їй на лікоть. У моєму розумінні це золота печать характеру. Зубів у неї було небагато, але всміхнулася вона дуже тепло й простягла мені свою руку, досить маленьку руку. Приязна вдача так і променилася з її обличчя, струменіла з кожним її подихом; вона мило всміхалася, гостинна, привітна, а її тіло мовби аж здригалося від доброзичливих почуттів. Ітело підказав, що я маю подати старій жінці руку, і я дуже здивувався, коли вона взяла її і поклала собі між груди. Це звичайна форма привітання в тих краях — адже й Ітело притискав мою долоню до своїх грудей, — але від жінки я такого не сподівався. Найсильнішим серед решти відчуттів — я маю на увазі променисте тепло й монументальну вагу, яку сприйняла моя долоня, — було спокійне биття її серця, що брало участь у церемонії знайомства. Воно билося в неї розмірено, — так само розмірено обертається навколо своєї осі Земля, — і це було для мене несподіванкою, мій рот розтулився, а очі застигли — я почував себе так, наче щойно прилучився до таємниць буття; але я не міг тримати там свою руку вічно і, оговтавшись, забрав її. Потім відповів чемністю на чемність — притис її долоню до своїх грудей і сказав: — Мене звуть Гендерсон. Я — Гендерсон. Усі заплескали в долоні, побачивши, як швидко я засвоїв місцеві звичаї. А я подумав: «Ох, я молодець!» — і глибоко втягнув у груди повітря. Цариця виражала врівноваженість кожною частиною свого тіла. Волосся в неї було біле, обличчя широке й масивне. Вона була закутана в лев’ячу шкуру, і якби я знав тоді про левів те, що знаю тепер, то це сказало б мені про неї дуже багато. Та все одно те видовище справило на мене глибоке враження. То була шкура гривастого лева, причому найширша її частина прикривала царицю не спереду, як можна було б сподіватися, а ззаду. Хвіст спадав через її плече і був зв’язаний вузлом на животі з лапою, протягнутою знизу. Я не можу передати, як це мені сподобалося. Пишну гриву вона носила, як комір, її підборіддя лежало на цій сірій і, мабуть, лоскітливій шерсті. А на обличчі сяяла щаслива усмішка. І аж згодом я помітив, що цариця не бачить на одне око, воно було затягнуте катарактою й голубувато-біле. Я низько вклонився старій жінці, вона засміялась і закивала головою, увінчаною копичкою сухого білого волосся, причому загойдався її живіт, прикрашений вузлом із лев’ячого хвоста та лапи, — мабуть, їй видалася кумедною ця картина: я, схилений у поклоні в своїх коротеньких штанцях, із багрово-червоним обличчям, бо, коли я нахилявся, кров шугнула мені в голову. Я висловив співчуття з приводу нещасть, які їх спостигли у вигляді посухи, загибелі худоби та нашестя жаб; я, мовляв, розумію, що таке терпіти від стихійного лиха, і поділяю з ними їхнє горе. Я усвідомлюю, що їхній хліб змочений слізьми, і сподіваюся, що не буду для них тягарем. Ітело переклав мої слова, і стара, я думаю, сприйняла їх добре, а коли я заговорив про нещастя, вона всміхнулась, і ця усмішка застигла в неї на устах, як застигає місячне сяйво на дні струмка. Тим часом моє серце калатало, і я знову й знову заприсягався собі, що знайду якусь раду, що придумаю спосіб допомогти цим людям. «Щоб мені на світі не жити, — сказав я сам до себе, — коли я не прожену, не винищу, не покараю клятущих жаб». А тоді я звелів Ромілаю роздати подарунки, і першим він дістав з торби пластиковий плащ у пластиковому мішечку. Я сердито зиркнув на нього — мені було соромно пропонувати старій цариці таку дешевинку, хоча, власне, я мав слушне виправдання: адже я подорожував пішки, з легким багажем. Крім того, я сподівався зробити їм послугу, порівняно з якою найкоштовніший дарунок видався б дрібничкою. Але цариця стулила зап’ястки і, дивлячись на мене, плеснула в долоні, гучніше, ніж плескали решта жінок, і всміхнулася з досконало зіграною привітністю. Кілька жінок з її почту зробили те саме, а ті, що тримали немовлят, піднесли їх угору, ніби прагнули, щоб рідкісний гість навіки закарбувався в їхній дитячій пам’яті. Чоловіки роззявили роти, повкладали до них пальці й вітали мене гармонійним свистом. Багато років тому шоферів син Вінс пробував навчити мене свистіти в такий спосіб, і я тримав пальці в роті, аж поки шкіра на них бралася зморшками, але так і не міг видобути жодного звуку. Тому я вирішив, що коли вибавлю цих людей від жаб’ячої пошесті, то попрошу, щоб на подяку вони навчили мене свистіти. «Мабуть, це неабияка втіха, — міркував я, — свистіти отак крізь пальці». — Принце, — сказав я, звертаючись до Ітело, — пробачте за такий убогий дарунок. Мені самому ніяково дарувати плащ під час посухи. Це скидається на глум — мабуть, і ви так подумали? Та Ітело відповів, що дарунок приніс цариці щиру радість, і, безперечно, так воно й було. Свого часу завдяки оголошенням на останній сторінці «Санді таймс», у відділі спортивної реклами, я зібрав чималу колекцію всіляких дрібничок, купуючи їх переважно в ломбардах та в магазинах військово-морського відомства на Третій авеню. І тепер я вручив принцові компас та невеличкого бінокля, заслабкого навіть для спостережень за птахами. Помітивши, що гладка царицина сестра Мталба курить, я підніс їй австрійську запальничку з довгим білим гнотом. У окремих місцях, а надто на персах, Мталба була така тілиста, що її шкіра від надмірного розтягнення стала рожевою. Жінки бувають такими в тих краях Африки, де гладке тіло вважають за найпершу ознаку краси. Мталба була вбрана з голови до ніг, бо при такій вазі жінка може ходити тільки тоді, коли її плоть підтримує одяг. Руки в неї були пофарбовані хною, а волосся на голові від індиго стояло сторч. Мталба мала вигляд людини щасливої і розпещеної (можливо, колись вона була улюбленим дитям у родині), сяяла та блищала жиром і росинками поту, все її тіло брижилося складками й мерехтіло квітчастими візерунками, мов розкішна парча. Клуби в неї, прикриті барвистою тканиною, були широкі, як канапа. Вона взяла мою руку й притисла її до своїх персів, кажучи: — Мталба, Мталба ахунто. (Я Мталба. Ти дуже сподобався Мталбі.) — І вона мені дуже сподобалася, — сказав я принцові. Я попросив його пояснити цариці, що плащ, який вона накинула на себе, непромокальний, та Ітело, здавалося, не міг дібрати слова для «непромокальний», і тоді я взявся за рукав і лизнув його язиком. Не зрозумівши мого жесту, цариця схопила мене в обійми й почала лизати. Від несподіванки я голосно скрикнув. — Не кричати, пане, — сказав Ромілаю, і в його голосі прозвучала пересторога. Тому я підкорився долі, і цариця облизала мені вухо, потім щоку, вкриту шорсткою щетиною, а потім притисла мою голову собі до пупа. — Ну, а це що означає? — спитав я. У відповідь Ромілаю закивав своєю кучмою і пояснив: — Гарась, пане. Дуже, дуже гарась. Тобто це був вияв особливої прихильності. Ітело випнув губи, показуючи, що я повинен поцілувати її в живіт. Та я вирішив спочатку проковтнути слину. Впавши долілиць, коли ми боролися, я розбив собі нижню губу. Зрештою я таки цмокнув царицю в живіт і аж здригнувся — такий він був гарячий. Тягнучись губами до царициного тіла, я відсунув головою вбік вузол із лев’ячої лапи та хвоста. Зовсім близько я бачив царицин пуп і чув, як забурчало у неї в череві. У мене виникло відчуття, ніби я лечу на повітряній кулі над тропічними островами, ширяючи в гарячих хмарах і вдихаючи екзотичні пахощі, які струменіли знизу. Мої баки притислися мені до обличчя й залізли в рот. Коли я урвав це хвилююче переживання (увійшовши в контакт із невідомою силою — справжньою силою, безсумнівною! — що струменіла з жінчиної утроби), Мталба теж потяглася до моєї голови; як було видно з її лагідних жестів, вона хотіла, щоб я зробив те саме і з нею, проте я вдав, ніби не зрозумів її, і запитав, звертаючись до Ітело: — Чому ваші тітки такі раді й веселі, коли все село в жалобі? — Вони сумут, — відповів він. — Сумують? Звісно, не мені судити, де смуток, а де радість, — сказав я, — але якщо це не двійко найщасливіших у світі сестер, то я цілком схибнувся з розуму. Таж вони втішаються життям! І хай мене чорти візьмуть, якщо це не так! — Авжеж, вони щасливі. Щасливі, бо сумут. Дуже, дуже сумут, — сказав Ітело. І почав мені пояснювати. Сумут — це людина найвищої вартості. Ніхто не може бути кращий за неї чи переважати її в чомусь. Сумут — це й жінка, й чоловік у одній особі. А що Віллатале старша віком, то вона стоїть на вищому щаблі сумутності, аніж Мталба. Декотрі з людей, які юрмилися на царському подвір’ї, доводилися їй чоловіками, декотрі — дружинами. Вона мала багато і тих, і тих. Жінки називали її своїм чоловіком, а діти — і матір’ю, й батьком. Вона вийшла за межі, поставлені звичайній людині, й могла поводитись як їй заманеться, вона була найвищим створінням у всіх галузях життя. Мталба теж була сумут, але ще не повністю, вона тільки розвивалася в цьому напрямку. — Мої тітки вподобати вас, Гендерсоне. Це дуже, дуже добре, — сказав Ітело. — Вони справді високої думки про мене, принце? Ви не помиляєтеся? — Дуже високої. Найвищої. Першокласної. Вони милуватися ваше обличчя, і вони знати, що ви мене поборов. — Я радий, чоловіче, що моя фізична сила згодилася на щось добре, — сказав я, — замість завдавати мені прикростей, як це здебільшого бувало в моєму житті. Але поясніть мені: невже жінки, прилучені до сумутності, не можуть дати раду жабам? На ці слова Ітело споважнів і сказав, що ні, не можуть. Тепер настала черга цариці ставити запитання, і насамперед вона висловила свою радість, що я прийшов. Говорячи, вона не могла всидіти нерухомо; її голова посмикувалася — в такий спосіб жінка виражала свою доброзичливість і приязнь, — дихання з присвистом вихоплювалося в неї з рота, вона розмірено водила рукою біля свого обличчя, її видюще око широко розплющувалося, втуплюючись у мене, а сухе біле волосся то настовбурчувалося, то опадало, залежно від того, зморщувалося чи розгладжувалось її чоло. Перекладачів у мене було аж двоє, бо зовсім відсторонити Ромілаю від участі в подіях я не міг. Він поводився з гідністю, знав своє місце і був зразком ґречності в африканському дусі, так наче його виховували для життя при царському дворі; говорив він на високих нотах, розтягуючи кожне слово, притискаючи до грудей підборіддя і з церемоніальною врочистістю підносячи вгору палець. Привітавши мене, цариця захотіла знати, хто я такий і звідки прийшов. І тільки-но почув я це запитання, як на всю втіху та душевну легкість, що їх переживав я при цій нагоді, насунула тінь, і мені стало зле. Важко сказати, чому я відчував таку нехіть розповідати про себе, але так воно було. Казати їй чи не казати, що я багатій? І що приїхав з Америки? Може, цариця й не знала, де вона, та Америка, бо навіть жінки цивілізовані не дуже захоплюються географією, воліючи жити у власному світі. От Лілі могла б розповісти вам безліч цікавого про мету, до якої слід прагнути, про те, що повинна і чого не повинна робити людина, але я не певен, чи відомо їй, куди тече Ніл: з півдня на північ чи з півночі на південь. Тому я був певний, що така жінка, як Віллатале, не стане розпитувати, звідки прийшла людина, лише для того, щоб їй відповіли назвою континенту. Отже, я стояв і міркував, як мені їй відповісти, — насуплений, замислений, з обвислим животом (роздряпаним до крові під теніскою після боротьби з Ітело), мружачи майже заплющені очі. А моє обличчя, мушу вам нагадати, — це не звичайне собі обличчя, а щось подібне до недобудованої церкви. Я усвідомлював, що жінки відривають немовлят від цицьки, аби підняти їх високо вгору й показати їм цей дивовижний предмет. А що природа в Африці виявляє себе в крайніх формах, то, гадаю, вони цілком щиро захоплювалися моєю незвичайною зовнішністю. Немовлята голосно верещали, обурені тим, що в них видерли з рота цицьку, — вони нагадали мені про підкидька з Данбері, якого принесла додому моя шалапутна донька Райсі. Цей спогад подіяв на мене гнітюче, і мене опанували ті самі гіркі почуття, які опановували мене щоразу, коли я починав думати про своє місце в житті. Безліч фактів зринуло в моїй свідомості, груди здавило болем. Хто, хто я такий? Мільйонер, що знічев’я подався в мандри. Брутальний егоїст, який блукає по світу. Людина, котра покинула батьківщину, засновану її предками. Суб’єкт, чиє серце волає, мов навіжене: «Я хочу, хочу!» Тип, який з розпачу приохотився до скрипки, марно силкуючись видобути із струн ангельські звуки. Невдаха, що заповзявся пробудити свій дух від сну чи просто від отупіння. То що я міг сказати цій старій цариці в лев’ячій шкурі й у пластиковому плащі (бо вона надягла його і застебнула на всі ґудзики)? Що я знехтував даровані мені блага й вирушив у мандри шукати розради? Чи що я десь вичитав про одвічне прощення гріхів, але з притаманною мені недбалістю загубив ту книжку? Я сказав сам собі: «Гендерсоне, ти повинен відповісти цій жінці. Вона чекає. Як і що ти зможеш їй відповісти?» І я знову повернувся до початку. Знову запитав себе: «Хто ти такий?» І знову мусив собі признатися: ні, я не знаю, з чого почати. Але вона побачила, що я спохмурнів і стою мовчки, хоча було очевидно, що я не з тих, хто звик ніяковіти або лазити по слово до кишені, і змінила тему розмови. Вона нарешті зрозуміла, що плащ виготовлено з водонепроникного матеріалу, тому підкликала одну зі своїх довгошиїх дружин і звеліла їй плюнути на рукав, розтерти плювок пальцем, а тоді помацати зсередини. Вона щиро здивувалася і всім стала показувати, яке це диво, слинячи пальця та прикладаючи його до рукава. І знову вони заспівали: «Аху!» — і засвистіли крізь пальці, й заплескали в долоні, і Віллатале знову мене обняла. Моє обличчя вдруге занурилося в її живіт, мов у шафранову подушку, прикрашену вузлом із лев’ячої лапи та хвоста, м’яку й податливу, і я знову відчув, як струменить звідти таємна сила. Я не міг помилитися. І я подумав (уже не вперше): «Ось та хвилина, коли пробудився мій дух». А тим часом атлетично збудовані чоловіки мелодійно свистіли, розтягуючи губи, мов сатири (нічим іншим на сатирів вони не скидалися). І жінки все плескали в долоні, мовби грали в м’яча, і навіть коліна згинали так, як згинає їх жінка, коли ловить м’яч. Отже, мої перші враження від зустрічі з плем’ям арнюїв були якнайкращі; я відчував, що пожити серед цих людей буде приємно й корисно. На мені вже відбився їхній благодійний вплив, можете мені повірити. І я хотів зробити їм якусь послугу, хотів палко й розпачливо. «Ех, чому я не лікар, — подумалося мені. — Тоді я принаймні прооперував би Віллатале око». О, я добре знаю, що то за операція — видалення катаракти, і не мав наміру спробувати. Але я відчув пекучий сором від того, що не був лікарем, — а може, через те, що пройшов таку довгу дорогу, а користі з мене катма. Якого високого розвитку мала досягти цивілізація, як винахідливо мали взаємодіяти її механізми, щоб так швидко й так далеко закинути людину вглиб Африки! А з’ясувалося — це не та людина! І вкотре уже я спізнав відчуття, що я захопив у житті не своє місце, що воно призначалося для когось іншого. Хоча з мого боку, гадаю, було безглуздо нарікати, що я не лікар, бо, зрештою, чимало лікарів — нікчеми, траплялися мені серед них і пройдисвіти та шахраї. Але насамперед я думав про свого дитячого кумира, про сера Вілфреда Гренфелла Лабрадорського. Ще п’ятдесят років тому, коли я, сидячи на задньому ганку, зачитувався його книжками, я присягнувся, що стану лікарем-місіонером. Це нелегка праця, але труд і страждання — найкращий засіб пробудити свій дух. З давніх-давен існує погляд, що таким засобом може бути й любов. Хай там як, а тоді мені подумалося, що до арнюїв могла б заблукати й куди корисніша для них особа, ніж я, бо, незважаючи на теплий прийом з боку жінок-сумут, я почував себе препогано. І пригадалася мені одна розмова з Лілі. Я в неї запитав: «Люба, як ти гадаєш, мені не пізно вивчитися на лікаря?» (Хоча вона не з тих жінок, які добре тямлять у таких практичних ділах.) І вона мені відповіла: «Звичайно ж, ні, любий. Це ніколи не пізно. Ти можеш прожити й до ста років». До такого висновку легко було прийти людині, що вірила в мою незнищенність (у те, що мене «нічим не вб’єш»). Ну, а я сказав їй так: «Авжеж, доведеться прожити не менше, щоб не змарнувати зусиль. Адже практикувати я почну аж у шістдесят три роки, в тому віці, коли люди нормальні вже йдуть на пенсію. Але, зрештою, з такими людьми в мене немає нічого спільного, бо йти на пенсію я не маю звідки. Проте й сподіватися на те, що я проживу п’ять або шість життів, у мене теж немає підстав. Адже більше половини тих людей, котрих я знав замолоду, вже подалися на той світ, а я, сама бачиш, ще тільки починаю планувати своє майбутнє. Відійшли й тварини, яких я держав. А всім відомо, що після того, як людина змінює в своєму житті шістьох або сімох собак, надходить і її черга. Тож чи є мені сенс думати про підручники та інструменти, про відвідування лекцій та розтин трупів? Де я візьму терпіння, щоб вивчити анатомію, хімію й акушерство?» Але Лілі принаймні не посміялася з мене, як Френсіс. «Коли б я тямив щось у науці, — подумалося мені тепер, — то, мабуть, знайшов би досить простий спосіб винищити жаб». Та, зрештою, мої взаємини з плем’ям арнюїв розвивалися цілком успішно, і тепер настала моя черга одержувати подарунки. Сестри піднесли мені щось подібне до диванної подушки, обтягнутої леопардовою шкурою, і кошика з холодним печеним ямсом, накритого солом’яною матою. Очі у Мталби широко розкрилися, брови м’яко підсмикнулися вгору, і вона зашморгала носом — усі ознаки того, що я їй дуже припав до серця. Своїм маленьким язиком вона облизала мені руку, а я забрав руку і обтер її об штани. Але настрій у мене був радісний. Адже я потрапив у чудове, дивовижне, своєрідне місце й почував себе щасливим, зворушеним і розчуленим. У мене виникло тверде переконання, що цариця могла б довести мене до ладу, якби захотіла; я мав передчуття, що вона ось-ось розкриє долоню й покаже мені те, чого я довго й марно шукав — зачаровану річ, таємниче джерело, зародок щастя, магічний шифр. Гадаю, ви зрозуміли, що йдеться про таємницю життя. Я був цілком упевнений, що Віллатале її знає. Земля — це величезна куля, яку утримує в просторі лише її обертовий рух навколо своєї осі та власне магнітне Поле, і ми, розумні створіння, які її населяємо, чомусь думаємо, що й ми повинні обертатись у своєму власному просторі. Ми не дозволяємо собі згорнути руки й не робити того, що нам призначено, не наслідувати буття сутності вищого виміру. Ось така наша позиція, і ви, гадаю, з цим погодитеся. Та зовсім інші думки зринали в мене, коли я дивився на Віллатале, на жінку-сумут. Її не тривожили такі міркування, в ній не відчувалося стурбованості, вона мала вигляд спокійний і врівноважений. І в цьому не було ніякої біди! Радше навпаки. Досить було тільки побачити, яким щастям світилася ця усміхнена жінка з плескатим носом та беззубими яснами, з одним оком перламутровим, а другим — здоровим, з сивою кучерявою кучмою на голові. Досить було подивитись на Віллатале, і я відразу ставав спокійніший і відчував, що й сам навчуся душевної рівноваги, коли братиму з неї приклад. А ще я відчував, що наближається година мого визволення, коли пробудиться мій сонний дух. Мене переповнювала така радісна схвильованість, що я аж зуби зціпив. Від глибоких переживань зуби в мене завжди починають свербіти. А передусім на мене впливає так естетичний захват. Атож, коли я милуюся красою, зуби в мене ниють, а ясна сверблять так, що терпець уривається. Пригадую, як мучили мене зуби — не менше, ніж тепер, — одного чудового осіннього ранку, коли я стояв у своєму оксамитовому халаті під темно-зеленим гіллям сосни й коли квіти палахкотіли вогненно-червоними барвами, а сонце скидалося на лисяче хутро, коли собаки заходилися гавкотом, а ворони сердито каркали, сварячись за колоски, підібрані на золотавій стерні. І щоразу, як мене починає терзати цей біль, блякне й наче випаровується з мене моя похмура, дратівлива, погрозлива пиха, а моє черево ніби розслаблюється й обвисає донизу. — Будь ласка, ваша високосте, — сказав я принцові Ітело, — влаштуйте мені справжню розмову з царицею. — А чи ви не розмовляти з нею? — запитав він, трохи спантеличений. — Ви ж розмовляти, шановний гостю Гендерсоне. — О, я маю на увазі справжню, відверту розмову. А не світське базікання. Щоб по-чесному, — сказав я. — Про життєву мудрість. Бо я знаю, вона володіє нею, і я звідси не піду, поки вона не поділиться своєю мудрістю зі мною. Якби ви знали, як я цього хочу! — О так, авжеж. Добре, дуже добре, — сказав він. — Хай буде. Ви мене побороти, і я не мати права відмовляти вам ні в чому, а тим паче в перекладі, хоч мені й нелегко буде. — То ви розумієте, чого мені треба? — запитав я. — Це знаменито. Це просто чудово. Я дякуватиму вам до кінця своїх днів, принце. Ви собі не уявляєте, яку вагу має для мене така розмова. Тим часом молодша сестра сумутності Мталба заволоділа моєю рукою, і я запитав: — Чого вона від мене хоче? — Вона палко закохатись у вас. Ви бачите, вона найгарніша серед гарних жінок, а ви найдужчий серед дужих чоловіків. Ви завоювати її серце. — На ’кий біс мені її серце! — сказав я. І замислився, не знаючи, як почати філософську бесіду з Віллатале. На чому мені зосередитися? На щасті? На одруженні? На дітях? На родині? На обов’язку? На смерті? На внутрішньому голосі, який твердив: «Я хочу, хочу!»? Чи зможу я пояснити все це їй та Ітело? Тут треба знайти найпростіші, найістотніші аргументи, а я звик мислити досить-таки плутано. Ось приклад такого мислення — тут я дослівно викладаю думки, які обсіли мене, коли я стояв на тому напеченому сонцем подвір’ї в затінку під повіткою з пальмового листя: «Лілі моя дружина, і я, мабуть, таки люблю її. Зрештою, їй нема заміни. Вона завжди прагнула, щоб ми порятували одне одного від самотності. Тепер вона не самотня, а я й досі самотній. Чому ж воно так сталося?» А ось іще низка моїх міркувань: «Допомога може прийти або від іншої людської істоти, або хтозна-звідки. А коли люди між собою спілкуються, то це призводить або до виникнення взаємної приязні, або до злочину. Люди брешуть з великим натхненням — що ж вони вбачають у цьому доброго? Мабуть, вони вважають, що злочину не обминеш, а брехня — найбезневинніший злочин, бо ЇЇ принаймні можна спрямувати на добро. Що ж, коли надійде моя черга робити хід, я зроблю його на користь добра, в цьому нема сумніву, але в мене виникає підозра, що й добрі наміри не завжди ведуть до добра. Одне слово, де найкоротший шлях до праведного життя?» Проте почати розмову з жінкою, прилученою до сумутності, на такому високому злеті своєї думки я не міг. Щоб не втратити ґрунт під ногами я мав просуватися вперед дуже повільно. Тому й промовив до Ітело: — Скажіть-но цариці, друже, що, коли я просто дивлюся на неї, в мені відбуваються дивовижні зміни. Не знаю, в чому тут справа: чи то в її зовнішності, чи в лев’ячій шкурі, чи в тій силі, яка, я відчуваю, струмує від неї — в усякому разі вона впливає на мою душу заспокійливо. Ітело переклав, і тоді цариця нахилилася вперед, легенько схитнувшись своїм гладким тілом, усміхнулася й заговорила. — Вона казати, і їй приємно дивитись на вас. — Невже справді? — Я аж засяяв від задоволення. — Це просто дивовижно. Це для мене знаменна мить. Я почуваю себе на сьомому небі. Бути тут — для мене велике щастя. — Забравши руку від Мталби, я обняв нею принца й радісно закивав головою, бо мене опанувало натхнення, а моє серце переповнилося почуттями. — Не сумнівайтеся, насправді ви дужчий за мене, — сказав я до принца. — Я, звичайно, чоловік міцний, але моя сила — це не та сила, вона — брутальна, бо я відчайдух. Тоді як ви дужий по-справжньому, просто дужий. Зворушений моїми словами, принц почав був заперечувати, але я правив своєї: — Ви просто повірте моєму слову. Бо якби я спробував розтлумачити вам усе до дрібниць, минув би не один місяць, поки до вас дійшов би бодай проблиск того, що я справді почуваю. Моя душа — наче ломбард. Я хочу сказати, вона переповнена всіляким мотлохом: і гріховними втіхами, й старими кларнетами, й фотокамерами, й посіченим міллю хутром. Але, — провадив я, — не варто про це розводитися. Я лише намагаюся розповісти вам, як я себе почуваю тут, серед вашого племені. Ви з біса чудові, ви просто пречудові люди, і я вибавлю вас від триклятих жаб, навіть якби для цього мені довелося накласти головою. Вони всі побачили, що я зворушений, і чоловіки засвистіли крізь пальці, розтягуючи роти, мов сатири, але їхній свист звучав лагідно, мелодійно. — Моя тітка питати, чого ви просити, шановний гостю? — Справді? Та це ж чудово. Для початку спитайте в неї, яким вона мене бачить, бо мені дуже важко пояснити їй, хто я такий. Ітело переклав моє запитання, і Віллатале вигнула брови тим плавним порухом, притаманним усім арнюям, що відкривав усю півкулю ока з блискучою зіницею, в якій відбивалося щире прагнення зрозуміти, чого я хочу, тоді як друге, затягнуте більмом, хоч і сліпе, виражало гумор, і, здавалося, вона підморгує мені підморгуванням, яке мало закарбуватися в моїй уяві на все життя. Це більмо, ця зачинена біла віконниця, було для мене також ніби символом її внутрішньої духовної снаги. Віллатале заговорила — повільно, не відводячи від мене пильного погляду, — і її притулені до стегна, яке через її опасистість здавалося коротшим, ніж було насправді, пальці ворушилися, мовби читали текст за системою Брайля. Ітело перекладав: — У вас відкрита душа. І рушчий характер. (Усе правильно, я згоден.) Ваша голова переповнена думок. Ви почасти прилучені до сумутності, вона у вас на споді. (Добре, добре!) Ви любите гострі… Минуло кілька секунд, поки Ітело підшукував потрібне слово, а я стояв, увесь перетворившись на дух — посеред строкатого натовпу придворних, забарвленого в малинові й чорні тони; земля в них під ногами здавалася золотом, гілля кущів було брунатне й пахло корицею — мабуть, воно палко жадало почути, який присуд винесе мені мудрість старої цариці. — … від-чуття… Я згідно кивнув головою, а Віллатале заговорила далі. — Ще скажу… — перекладав її слова принц. — Вам дуже гірко, ох, як вам гірко, шановний гостю Гендерсоне! Ваше серце несамовито гавкає. — Усе слушно, — погодився я. — Воно в мене гавкає всіма трьома пащами, як ото Цербер, охоронець пекла. Але чому воно гавкає? Дослухаючись до царициної мови, Ітело аж навшпиньки зіп’явся; здавалося, він украй приголомшений, довідавшись, із яким суб’єктом качався на маті, відбуваючи традиційну церемонію знайомства. — Бо ви оскаженіти, — переклав він. — Правда, правда, — підтвердив я. — Ця жінка має дар провидіння. — І я став заохочувати її: — Скажіть мені все, царице! Я хочу знати істину. І не треба мене жаліти. — Ви страждати, — переклав Ітело, і Мталба співчутливо взяла мене за руку. — Атож, звичайно, страждаю. — Вона казати тепер, шановний гостю Гендерсоне, що ви дуже витривалий, на це вказувати ваші розміри, а надто ваш ніс. Мої очі були широко розплющені й сумні, коли я обмацував рукою своє обличчя. Краса, звичайно, не триває вічно. — Колись я був непоганий із себе, — сказав я, — але саме завдяки своєму носу я можу обнюхати весь світ. Цей ніс перейшов до мене від засновника нашого роду, голландського ковбасника, який згодом став найбезсовіснішим капіталістом у Америці. — Ви пробачити цариці. Вона вас любити і казати, що їй не хотітися вас засмутити. — А я вже й так досить засмучений. Але я прийшов сюди, ваша високосте, не для того, щоб вислуховувати хвалу, тому не стримуйте її. Я хочу почути щиру правду. Жінка, прилучена до сумутності, знову заговорила, розтягуючи слова й пильно озираючи мене своїм однооким замріяним поглядом. — Що вона каже, що вона каже? — Вона каже, їй би хотілося зрозуміти, чому ви до нас прийшли, шановний гостю. Вона знати, ви перетнути гори й довгий час іти пішки. Ви вже не молодий, шановний гостю Гендерсоне. Ви важити, мабуть, кілограмів півтораста; ваше обличчя помальоване різними барвами. Ви збудований, як старий паротяг. Ви дуже сильний, я це знати, я це не заперечувати. Але на вас забагато тіла, ви як величезний пам’ятник… Я слухав, і його слова завдавали мені пекучого болю. Очі в мене посмикувались, і зморшки навколо них тремтіли. Нарешті я зітхнув і промовив: — Дякую за відвертість. Я знаю, це видається дивним, що я пройшов зі своїм провідником такий довгий шлях через пустелю. Будь ласка, перекажіть цариці, що я зробив це заради свого здоров’я. Моя відповідь здивувала Ітело, і від несподіванки він засміявся. — Я знаю, на хворого я не схожий, — сказав я. — І здається безглуздим, що такий страхопуд, як я, піклується про себе чи про своє здоров’я. Але так воно є. О, яка це ганьба — належати до людського роду! Тебе обсідають усілякі дивні недуги. І тільки тому, що ти людина, а не з якихось інших причин. Не встигаєш і озирнутись, як роки минають, і ти вже нічим не відрізняєшся від тих людей, які колись здавалися тобі немічними руїнами. Ти перетворюєшся на старого воза, навантаженого дратівливістю, гонором, необачністю та іншою поганню. Кому потрібен цей мотлох? Адже він займає те місце, де в людини повинна бути душа. Та якщо цариця вже почала, то нехай виголосить мені вирок до кінця. Я міг би багато чого підказати їй, але в цьому немає потреби. Враження таке, що вона бачить мене наскрізь. Хіть, лють — чого в цій шкурі тільки немає! Справжній склад спотворених людських якостей… Ітело завагався, потім переклав цариці те, що зрозумів з моїх розбалакувань. Вона кивала головою з виразом щирого співчуття, повільно розтуляючи і стуляючи долоню, що лежала на вузлі з лев’ячого хвоста та лапи, і втупивши погляд у стріху на повітці — симетричні пальмові листки, покладені на трубчасті жердини бурштинового бамбука. Її волосся мерехтіло мільйонами сріблястих павутинок, тлусті передпліччя нависали на лікті. — Вона казати, — ретельно переклав Ітело, — що світ чужий і дивний для дитини. Ви, бува, не дитина, шановний гостю? — О, як блискуче вона мислить! — сказав я. — Це правда, свята правда. Я завжди почував себе в світі чужим. Мій занепад почався в дитинстві й триває досі. Я зчепив долоні, втупив погляд у землю і почав міркувати над цією істиною, що так раптово мені відкрилася. А коли доходить до роздумів, то я стаю схожий на третього учасника в естафеті. Я з нетерпінням чекаю, коли мені передадуть паличку, та ось нарешті вона опиняється в моїх руках, і я біжу не в той бік. Мої думки розвивалися приблизно так: «Дитина може сприймати світ як чужий і незрозумілий, але вона не боїться його, як боїться дорослий. Вона чудується з нього. Проте людина зріла відчуває перед ним жах. А чому? Через неминучість смерті. Тому людина доросла намагається влаштувати так, щоб її вели за ручку, мов дитину. Отож усе, що з нею відбудеться, відбудеться не з її вини. І хто ж та циганка, яка поведе її невідомо куди? Це — розмаїтість життя, завдяки якому смерть видається нам чимось дуже далеким, немов у дитинстві». Мої висновки здалися мені надзвичайно глибокими, і я, пишаючись власного мудрістю, звернувся до Ітело: — Будь ласка, перекажіть від мене цій старій жінці, що більшість людей не терплять, коли ближній розповідає їм про свою біду. Біда смердить. Тому я ніколи не забуду вашої великодушності. А зараз послухайте-но, — провадив я, звертаючись і до Віллатале, і до Мталби, й до Ітело, й до всіх придворних. І проспівав їм рядки з Генделевого «Месії»: — «Його гнали і зневажали, спізнав він горе, спізнав і журбу», — а потім і слова з іншої частини цієї самої ораторії: «І хто доживе, поки Він прибуде, і хто встане, коли явиться Він?» Отак я співав, а Віллатале, жінка, прилучена до сумутності, цариця племені арнюїв, поважно кивала головою — певно, виражаючи палке схвалення. Обличчя у Мталби теж сяяло захватом, шкіра на її чолі, обрамленому пофарбованим у колір індиго волоссям, яке стояло сторч, зібралася в зморшки. Тим часом решта жінок плескали в долоні, а чоловіки мелодійно свистіли хором. — О, як це гарно, шановний гостю. Мій друже, — сказав Ітело. Лише Ромілаю, кремезний, невисокий, м’язистий, здавалося, дивився на всю цю сцену з осудом, але через його зморшки та рубці цей вираз був наче закарбований у нього на обличчі, і цілком можливо, що ніякого осуду в його погляді не було. — Грун-ту-молані, — сказала стара цариця. — Що це означає? Що вона сказала? — Сказала, що ви хотіти жити. Грун-ту-молані. Людина хотіти жити. — Так, так, так! Молані. Я — ту-молані. Вона це розуміє? Нехай Бог винагородить її за те, що вона мені це сказала. А я теж її винагороджу. Я винищу жаб і повикидаю їх із вашого ставочка, вони в мене злетять аж до неба, вони пошкодують, що причалапали сюди з гір і завдали вам такого клопоту. Я ту-молані не лише для себе, а й для інших. Я не міг терпіти, що в світі існує стільки зла, і тому подався шукати в мандрах свого молані. Грун-ту-молані, старенька моя, шановна царице. Грун-ту-молані — я вітаю кожного з вас зокрема! — Я підняв шолома і вклонився усій царській родині та всім царедворцям. — Грун-ту-молані. Бог не грає в кості нашими душами, і тому — грун-ту-молані! Вони заусміхалися до мене й промурмотіли у відповідь: — Ту-молані. Мталба дивилася мені у вічі розчуленим поглядом; маленькі, пофарбовані хною руки зі зморщеними зап’ястками лежали в неї на стегнах, губів вона не розтулила, але решта обличчя розтяглася в щасливій усмішці.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка