Сол Беллоу гендерсон, повелитель дощу



Сторінка15/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.43 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17

20



 

Наступного ранку ми з Ромілаю попрощалися, і, коли він вирушив у дорогу з листом до Лілі, мене опанувало таке відчуття, ніби я раптом тяжко захворів. Навіть шлунок у мене ніби опустився, коли я востаннє побачив його посмуговане рубцями обличчя між стулками воріт палацу, які зачинялися за ним. Я думаю, він мав надію, що в останню хвилину неврівноважений і шалапутний хазяїн покличе його назад. Але я стояв мовчки у своєму схожому на панцир черепахи шоломі та в штанях, у яких скидався на зуава, що відстав від свого загону. Ворота зачинилися, порубцьоване обличчя Ромілаю зникло за ними, і невимовно гнітючий настрій наліг на мене без будь-якої причини. Але Тамба й Бебу відвернули мою увагу від сумних думок. Як і щодня, вони привітали мене, лягаючи на землю і ставлячи мою ногу собі на голову; потім Тамба випросталася долічерева, а Бебу почала робити їй джоксі. Ногами вона розминала їй спину, поперек, сідниці, шию, і це давало Тамбі, як вона показувала всім своїм виглядом, небесну втіху. Вона блаженно стогнала із заплющеними очима. Я подумав, що варто б і мені коли-небудь спробувати цей масаж. Мабуть, він і справді оздоровлює тіло, адже дівчата втішалися цілком щиро. Та в ті хвилини мені було не до джоксі — надто я зажурився. Повітря швидко нагрівалося, але в затінку ще відчувалися рештки колючої нічної прохолоди; я відчував її крізь свої зелені штанці. Гора, названа на честь Гуммата, була жовта, хмари — білі й важкі. Вони лежали майже на плечах у Гуммата, утворюючи немовби комір навкруг його шиї. Я пішов у свою кімнату й сів чекати, коли надворі стане зовсім тепло; я сидів, згорнувши руки, подумки готуючись до щоденної зустрічі з Атті й водночас щиро намагаючись осмислити своє становище. Я повинен змінитися. Мені не слід чіплятися за минуле, воно мене занапастить. Я не можу позбутися мерців, вони виживають мене з дому, з будь-якої оселі, де я знаходжу притулок. Я завів собі свиней з почуття протесту: в такий спосіб я хотів сказати світу, що він — свиня. Я мушу подумати, як мені жити далі. Я повинен відучити Лілі від шантажу і спрямувати наше кохання на правильний шлях. Бо, зрештою, ми з Лілі живемо щасливо. Але в такому разі, чим може допомогти мені дикий звір? Спробуймо обміркувати це тверезо. Справді, чим? Яка мені користь від спілкування з лютим хижаком? Навіть якщо звір несе на собі природне благословення? Ми теж мали свою частку цього призначеного тваринам благословення, поки були дітьми. Але хіба тепер ми не прагнемо домогтися чогось зовсім іншого — проект номер два — благословення, призначеного власне людям? Навряд чи цар погодився б із цими моїми міркуваннями — він занадто любив левів. Я ніколи не бачив людини, що так прихилилася б до якогось звіра. І хіба я міг піти всупереч його бажанню? Адже я почував до нього глибоку приязнь. Він і справді багато в чому скидався на лева, та це аж ніяк не означало, що таким його зробили леви. Це куди краще пояснює теорія Ламарка, яку ми нещадно висміювали, коли я навчався в коледжі. Пам’ятаю, наш учитель казав, що теорія про незалежний розвиток індивідуального розуму — суто буржуазна теорія. Майже всі ми походили з багатих родин, одначе сміялися з буржуазних теорій, аж животи надривали. Що ж, міркував я, насупивши брови й гостро відчуваючи, як бракує мені Ромілаю, отак ти мусиш розплачуватися за життя, сповнене діяльності, але позбавлене думки. Коли я й стріляв у кота, коли й глушив жаб, коли й підняв Мумму, не усвідомлюючи, в яку халепу пхаюся, то з цього ряду вчинків зовсім не випадає і моя нинішня поведінка — те, що я бігаю рачки, ричу й поводжуся, як лев. А я ж міг би натомість навчатися грун-ту-молані у Віллатале. Та я ніколи не пошкодую, що так прихилився серцем до цієї людини — я маю на увазі Дафу. Я вчинив би й не те, аби лишень зберегти його дружбу. Ось такі думки снувалися у мене в голові, коли до моєї кімнати ввійшла Тату — як завжди, в італійському військовому кашкеті старовинного зразка. Я подумав, цар кличе мене, щоб я йшов із ним у підземелля до Атті, адже останнім часом ми спускалися туди щодня, — але Тату словами й жестами дала мені знати, що я повинен залишатись у себе і ждати царя тут. Він скоро прийде. — А що сталося? — спитав я. Та відповіді я не одержав і, чекаючи царського візиту, вирішив трохи причепуритись. Я був брудний і заріс бородою, бо навряд чи мало сенс умиватися та голитися для того, щоб потім бігати рачки, гарчати і гребти нігтями землю. Але сьогодні я пішов до Мумминого резервуара й вимив собі обличчя, шию та вуха, потім обсушився на сонці, сівши на порозі своєї кімнати. Тепер я стояв і шкодував, що поквапився відіслати Ромілаю, бо мені спали на думку деякі речі, про які я мав би написати в листі до Лілі. «Я не сказав їй найголовнішого, — міркував я. — Я кохаю її. Богом присягаюся, що кохаю! Я знову повівся як несосвітенний йолоп». Але часу на каяття мені було відпущено зовсім мало, бо Тату вже простувала до мене через завалений усякою всячиною двір; вона махала обома руками й вигукувала: — Дафу! Дафу аламеле! Я підхопився на ноги, і вона провела мене коридором нижнього поверху у внутрішній царський дворик. Цар уже лежав у гамаку в рожевому затінку під величезною шовковою парасолею. Оксамитового капелюха він тримав у руці й махав ним, кличучи мене. Коли я підійшов до нього ближче, він розтулив свої товсті губи, примостив капелюха собі на коліно і з усмішкою сказав: — Думаю, ви здогадуєтеся, що сьогодні буде. — Та невже?.. — Саме так. Сьогодні в мене день лев’ячих ловів. — Той самий лев? — Молодий самець з’їв принаду. Він відповідає ознакам Гміло. — Мабуть, це щастя — возз’єднатися з любим татом, — сказав я. — От якби щось таке могло статися й зі мною! — Ви вірите в безсмертя, Гендерсоне? — запитав цар. Цього ранку, здавалося, йому було особливо приємно розмовляти зі мною і втішатися моїм товариством. — Багато людей вважають, що в бою з життям можна витримати лише один раунд, — сказав я. — І ви теж так гадаєте? Зрештою, ви краще знаєте світ, аніж я. Одначе, Гендерсоне, мій добрий друже, для мене це справді надзвичайна подія. — Невже ви твердо вірите, що той лев — ваш батько, небіжчик цар? Шкода, що я довідався про його появу аж тепер. Я не відіслав би Ромілаю до міста. Сьогодні вранці він пішов. Чи не можна послати за ним навздогін бігуна, величносте? Цар пустив мої слова повз вуха, і я зрозумів, що він надто збуджений, аби зважати на мої прохання. Що для нього означав Ромілаю — у такий день?! — Ви візьмете разом зі мною участь у хопо, — сказав він, і я, хоч і не знав, що це означає, звичайно, погодився. До нас підпливла моя власна парасоля — зелена увігнутість чи опуклість з радіальними прожилками на шовковій прозорості, і це й переконало мене в тому, що переді мною реальна річ, а не видіння, бо навіщо видінню оті прожилки-лінії? Навіщо, я вас запитую? Дужі руки амазонок трималися за ручку парасолі.. З’явилися й носії з моїм гамаком. — Ми що, полюватимемо на лева, лежачи в гамаках? — запитав я. — Коли доберемося до чагарів, далі підемо пішки, — сказав Дафу. Отож я заліз у гамак сунго, який глибоко провис піді мною, і підбадьорив себе одним зі своїх міцних виразів. У мене виникло таке відчуття, ніби ми вдвох вийшли з голими руками ловити хижого звіра — отого лева, який щойно з’їв старого буйвола і спав глибоким сном десь у високій траві. Довкола нас сновигали жінки з голеними головами, крикливі та метушливі, і помалу зібрався строкатий натовп, як і в день дощової церемонії, — чоловіки з барабанами, чоловіки, розмальовані візерунками з рубців, обвішані горіховими шкаралупами й обтикані перами, а також сурмачі, які зрідка дмухали в свої інструменти, ніби продуваючи їх. Сурми були десь із фут завдовжки і мали широкі розтруби з металу, вкритого зеленим окисом. Сурмили вони якимсь диявольським звуком, у ньому вчувалося щось грізне й водночас насмішкувате. Отже, нас винесли крізь ворота палацу під дудіння сурем, гуркіт барабанів та брязкотіння торохтілок, якими був озброєний гурт загонщиків. Руки в амазонок затремтіли від напруги, коли вони підняли мій гамак. На вулицях села люди підходили й витріщались на мене, нахилялися й зазирали в гамак. Серед них були й Бунам та Хорко; царів дядько, як мені здалося, чекав, чи я йому чогось не скажу. Одначе я не промовив ні слова. Я відповів їм обом пильним поглядом. Моє обличчя, величезне й червоне, густо заросло колючою щетиною; мене знову тіпала лихоманка, відбиваючись у очах та вухах. А то раптом у мене починали тремтіти щоки. Я нічого не міг з цим удіяти. Мені здавалося, що внаслідок спілкування з левом нерви моїх щелеп, носа та підборіддя зазнали непоправних змін. Бунам хотів мені щось повідомити чи остерегти мене — я це добре бачив. Я зажадав би, щоб він звелів віддати мені мою рушницю з оптичним прицілом, якби знав, як по-їхньому сказати «дай» та «рушниця», але я цього не знав. Жінки напружували всі сили, щоб утримати мою вагу, і гамак прогинався, мало не торкаючись землі. Жердини немилосердно давили чорношкірим амазонкам на плечі, коли вони несли брутального білого повелителя дощу з його смаглим червонястим обличчям, брудним шоломом, барвистими короткими штаньми та великими, порослими густим волоссям гомілками. Люди кричали, плескали в долоні й вистрибували, махаючи, мов прапорами, клаптями матерії, звіриними шкурами та жмутиками пофарбованого волосся; тут були жінки з немовлятами, що розгойдувалися в них на руках, присмоктавшись до довгої, ніздрюватої цицьки, і діди зі щербатими зубами, а то й зовсім беззубі. Наскільки я міг зрозуміти, плем’я було не в захваті від царя; воно вимагало, щоб він привів додому Гміло, того лева, який має право жити в царському палаці, і позбувся чаклунки Атті. Але Дафу пропливав повз них у своєму гамаку, не подаючи жодного знаку. Я добре уявляв собі, як у нього на обличчі, затіненому крислатим оксамитовим капелюхом, що приріс до нього не менш міцно, аніж до мене корковий шолом, лежить червоний відсвіт від пурпурової парасолі. Капелюх, волосся і обличчя зливалися водно під червонястим світлом, що соталося крізь шовкове склепіння, і цар лежав, ніби відпочиваючи, з тією самою шикарною невимушеністю, яка так вразила мене в ньому, коли я побачив його вперше. Чужі руки стискали над ним, як і наді мною, оздоблений візерунками держак парасолі. Сонце пряжило вже на повну силу, воно вкутало гори та кам’яні брили, розкидані просто на сільських вулицях, тремким маревом. Біля самої землі сонячне проміння майже матеріалізувалося в сухозлітку. Хатини здавалися чорними ямами, але над стріхами мерехтіло тьмяне плямисте сяйво. Поки ми не вийшли за околицю, я знай бурмотів сам до себе: — Реальність! Де ж вона, та реальність? Нехай її чорти візьмуть! Коли почалися чагарі, жінки опустили мій гамак, і я вибрався на розпечену землю. Під ногами в мене був щільний, білий, сонячного відтінку камінь. Цар уже стояв на ногах. Він оглянувся на юрму, яка залишилася біля огорожі, що оточувала село. Бунам був у гурті загонщиків, а за ним, майже впритул, стояло якесь біле створіння, пофарбоване чи обляпане крейдою. Я впізнав його — то був Бунамів прислужник, кат і вбивця. Під білою машкарою я розгледів добре знайомі мені зморшки на його обличчі. — Що то означає? — запитав я, підійшовши до Дафу по твердому камінню та посохлому бур’яну. — Нічого не означає, — сказав цар. — Він завжди так фарбується на лев’ячі лови? — Ні, не завжди. Кожен день має свій колір, залежно від прикмет. Білий колір — прикмета не з найкращих. — Це вони умисне. Хочуть, щоб ваша виправа почалася під поганим знаком. Але цар тримався спокійно, мовби ніщо його не тривожило. Кожен людино-лев повівся б так само. Одначе він був роздратований, а може, навіть ображений цією витівкою жерців. Я трохи повернувся всім своїм важким тілом — хотів добре роздивитися постать, яка віщувала лихо і з’явилася тут, аби підірвати впевненість царя в собі перед знаменною для нього подією — возз’єднанням із батьковою душею. — Отой крейдяний колір справді загрожує лихом? — запитав я в царя. Його широко розведені очі дивилися в різні боки; коли я до нього заговорив, вони знову зійшлися в одному погляді. — Так вони вважають, — відказав він. — Величносте, ви хочете, щоб я вам допоміг? — Як саме? — Як скажете. В такий день небезпечно ставати людям на перешкоді. А надто таким, як я, — ті двоє можуть відчути це на собі. — Ет, облиште, — сказав Дафу. — Вони живуть у світі давніх забобонів. Навіщо їм заважати? Між нами існує певна угода, і вони її не порушують. — У його усмішці зблиснув золотий відтінок, схожий на колір каміння, яке лежало навколо. — Зрештою, сьогодні мій великий день, Гендерсоне. Коли я зловлю Гміло, вони вже нічого не зможуть мені закинути. — «На мене смерть чигає Серед кущів і крон, Вона оберігає Прадавній забобон…» Ну, і таке інше. Якщо ви так ставитеся до всього цього, величносте, то хай буде по-вашому. Я підвів очі вгору; спека посилювалася, прибираючи кольору навколишнього каміння, трави та кущів. Я сподівався, що цар суворо вичитає Бунамові та його поплічнику, який пофарбував себе в лиховісний колір, але він зробив їм тільки одне зауваження. Обличчя в Дафу здавалося дуже круглим під крислатим оксамитовим капелюхом — коли цар повертав голову, капелюх-корона м’яко змінював форму. Парасолі залишилися позаду. Царські дружини стояли біля низької огорожі при вході до села, хто вище, а хто нижче, вони дивилися на нас і щось вигукували (певно, зичили цареві успіху). Під спекотним сонцем каміння робилося все білішим. Жінки посилали Дафу дивні крики любові чи підбадьорення, застереження чи прощання. Вони махали руками, співали й подавали якісь знаки парасолями, то підіймаючи їх угору, то опускаючи вниз. Мовчазні загонщики не стали чекати нас, а рушили далі зі своїми сурмами, списами, барабанами і торохтілками, посуваючись щільною лавою. Їх було шістдесят або сімдесят, і від нас вони відійшли в тісному гурті, але, підходячи до чагарів, почали розтягувати стрій. Схожі на мурах, вони полізли вгору крутосхилом, порослим золотавою травою, петляючи між валунами й охоплюючи дедалі ширший простір. Ці валуни, як я вже згадував, скидалися на уламки, вичесані з гірської чуприни величезним гребінцем невідомого чаклуна. Коли загонщики відійшли, на місці залишилися Бунам, його відьмак-попихач, цар і я, сунго, та ще троє воїнів зі списами. Ми стояли за ярдів тридцять від села. — Що ви їм сказали? — запитав я в царя. — Я сказав Бунамові, що доб’юся своєї мети, попри його підступи. — Вам би слід дати їм доброго штурхана під зад, — порадив я, люто зиркнувши на двох зловісних суб’єктів. — Ходімо, Гендерсоне, мій друже, — сказав Дафу, і ми вирушили в дорогу. Троє воїнів зі списами пішли за нами. — Навіщо нам ці хлопці? — Вони допомагатимуть мені маневрувати в хопо, — сказав він. — Ви все зрозумієте, коли ми підійдемо до звуженої частини. Краще один раз самому подивитися, ніж вислухати десяток пояснень. Коли ми пірнули у високу траву, він підніс угору своє скошене обличчя з гладеньким кирпатим носом і понюхав повітря. Я теж удихнув його в ніс. Сухе й чисте, воно пахло заквашеним цукром. Я почав відчувати, як під стеблами рослин на самій межі жароти бринять, мов якісь струнні інструменти, комахи. Цар прискорив ходу, він уже не йшов, а посувався вперед стрибками; я і троє чоловіків зі списами намагалися не відставати від нього, і в ці хвилини мені раптом подумалося, що в такій високій траві може сховатися будь-яка тварина, крім слона, і що для самозахисту в мене немає навіть такої дрібнички, як шпилька. — Царю, — прошепотів я. — Стривайте! Я не міг підвищити голос за таких обставин; я відчував, що тут не те місце, де можна здіймати гамір. Йому, мабуть не сподобалася моя поведінка, і він не зупинився, але я й далі кликав його стишеним голосом, аж поки він нарешті зачекав мене. Вже добряче натомлений, я зблизька подивився йому у вічі, кілька разів хапнув ротом повітря і сказав: — Без ніякої зброї? З голими руками? Чи ви сподіваєтеся зловити свого лева за хвіст? Він вирішив бути зі мною терплячим. Можу заприсягтися, що я бачив, як у нього виникло таке рішення. — Лев — а я сподіваюся, що це Гміло, — мабуть, уже на території хопо. Зрозумійте, Гендерсоне, мені не можна мати при собі зброю. А що, якби я поранив Гміло? Коли він згадав про таку можливість, у голосі в нього пролунав щирий жах. Я аж тепер помітив (і чому я не зауважив цього раніш?), який він збуджений. Він зумів приховати свій стан від мене за машкарою доброзичливої приязні. — І що б тоді було? — Я мусив би заплатити життям, як розплачуються за кривду, завдану живому цареві. — А як щодо мене? Я теж не маю права захищатися? Дафу відповів не зразу. Нарешті він сказав: — Але ж ви зі мною. Після цього мені лишилося тільки промовчати. Всі надії я покладав тепер на свій шолом. Коли звір стрибне на мене, я вдарю його шоломом по морді, і це, можливо, зіб’є його з плигу. Я пробурчав, що ліпше б він зостався в Сирії чи в Лівані простим студентом, і, хоч я мимрив невиразно, цар Дафу зрозумів мене і сказав: — О ні, Гендерсоне-сунго. Я щасливий, і ви це знаєте. І він знову помчав уперед у своїх вузеньких штанцях. Я кинувся за ним навздогін, але мої штани перешкоджали мені бігти. Щодо трьох воїнів зі списами, то я на них надіявся дуже мало. Щохвилини я уявляв собі, як лев стрибає на мене, мов спалах полум’я, валить мене додолу й роздирає на криваві шматки. Цар забрався на валун і допоміг мені піднятися до нього. — Ми біля північної загорожі хопо, — повідомив він. І показав мені цю загорожу. Вона була споруджена з сухого хмизу та колючого чагарника й мала футів два-три завтовшки. На тлі мертвого гілляччя виділялися яскраві, зловісні на вигляд квіти; вони були червоні й жовтогарячі, а в самому центрі чорні, і я відчув спазми в горлі, тільки-но подивився на них. Хопо мало форму величезної лійки або трикутника. У своєму широкому розтрубі воно було відкрите, а на вершині чи в горлі була влаштована пастка. Людські руки спорудили тільки один бік хопо. Другий заміняла природна скельна стіна — мабуть, берег стародавньої річки, що здіймався вгору стрімким урвищем. Попід високою загорожею з чагарів та колючок петляла стежка, Яку цареві ноги відшукали під гостролистою жовтою травою. Ми рушили далі в напрямку звуженого кінця хопо, переступаючи через сухе гілля та пагони повзучих рослин. Царева постать була вузька у стегнах і широка в плечах. Він ішов, легко ступаючи дужими ногами, що вивершувалися маленькими сідницями. — Ви справді знемагаєте від бажання схопити свого тата-лева в обійми, — сказав я. Іноді мені здається, що справжню втіху людина переживає тільки тоді, коли їй щастить усе робити по-своєму. Ця риса була дуже притаманна цареві Дафу, і я не міг позбутися відчуття, що дісталася вона йому в спадок від левів. Здійснити свою волю, попри хай там які тверезі сумніви, — ось джерело найвищої радості. І цар Дафу тяг мене за собою, і я не міг опертися поклику цієї надзвичайної людини, наділеної блискучим розумом і могутнім даром життя, що світився в туманному блакитному ореолі, який був ніби його другою тінню. Цар Дафу міг жити лише так, як йому хотілося, і тому я, спотикаючись, поспішав за ним, не маючи для самозахисту жодної зброї, якщо не рахувати шолома, хоча, власне, я ще міг стягти з себе зелені штани й накинути їх на лева — мабуть, він би вмістився в них. Аж раптом цар став, обернувся до мене й сказав: — Ви теж були не менш збуджені, коли загорілися бажанням підняти Мумму. — Це правда, величносте, — погодився я. — Та хіба я знав, що я роблю? Ні, не знав. — А я знаю. — Ну гаразд, царю, — мовив я. — Не мені ставити ваші вчинки під сумнів. Я зроблю все, що ви попросите. Але ж ви сказали, що Бунам і отой жевжик, обляпаний крейдою, належать до старого світу, а я гадав, Що ви до того світу не належите. — Це не так. А ви знаєте, чим можна замінити світ, у якому ви народилися? Думаю, нічим. Хоча у хвилини високого прозріння вам, буває, здається, що немає ні минулого, ні сучасного, а є тільки суть, яка сміється з усіх наших спроб пристосуватися до життя — сміється навіть із нашої переконаності в тому, що ми люди. Ця суть не залежить ні від чого, вона в собі, — сказав він. — Одначе вистава життя триває, і ми не можемо не пристосовуватися до тих обставин, які нам накинуто. Тут я майже перестав його розуміти, тож промовчав, а він повів далі: — Для Гміло лев Суффо був батьком. А для мене дідом. Лев Гміло — батько для мене. Якщо я хочу бути царем варірі, я повинен мислити саме так. Інакше — який з мене цар? — Гаразд, я вас зрозумів, — відповів я. — Цар, ви бачите мої руки? — провадив я, і в моєму голосі вчулися такі серйозні ноти, що він зазвучав майже погрозливо. — Це — ваша друга пара рук. Ви бачите мої груди? Тут б’ється ваше друге серце. Хтозна, як закінчиться сьогоднішня пригода, величносте, і тому я хочу, щоб ви знали, які почуття збурюють мою душу. Моє серце калатало від хвилювання. Я почав змінюватися в обличчі, воно скривилося наче від болю. Схиляючись перед шляхетністю Дафу, я боявся його розтривожити і тому намагався приховати від нього справжню силу своїх почуттів. Ми стояли в затінку загорожі хопо під мереживом твердих колючок. Вузенька стежка, що в’юнилася між стінами хопо, здавалася темно-золотою, як ото буває, коли трава горить посеред дня і жар стає видимий. — Дякую, Гендерсоне. Думаю, я зрозумів, які почуття збурюють вашу душу. — Він хвилину повагався й додав: — Хочете, вгадаю? Ви думаєте про смерть, чи не так? — Звичайно. — Це не дивно. Ви дуже схильні до таких роздумів. — За своє життя я не раз зустрічався віч-на-віч зі смертю. — Атож, ви дуже до цього схильні, — провадив він таким тоном, ніби мав намір дати мені якусь добру пораду. — Чи не корисно іноді порівняти глибину людської могили з товщиною земної кори? Який радіус Землі? Чотири з половиною тисячі миль — ось приблизна відстань від земної поверхні до земного ядра. З цього погляду, наші могили не те що мілкі, а їх узагалі можна знехтувати — всього кілька футів від земної поверхні, від нашого страху й наших жадань, майже однакових у тисяч людських поколінь. Дитина, батько, батько, дитина — і всі роблять те саме. Бояться — того самого. Жадають — того самого. На землі й під землею — і все повторюється, повторюється, повторюється. Поясніть мені, будь ласка, Гендерсоне, навіщо в такому разі потрібні нові й нові покоління людей? Лише для того, щоб без ніяких змін переживати той самий страх і плекати ті самі жадання? Але ж у такому повторюванні немає глузду! Отже, кожна мисляча людина намагатиметься зламати цей цикл. А для того, хто не здатний узяти свою долю у власні руки, виходу з цього циклу немає. — Стривайте, царю, що ви таке говорите? Покинути світло дня — хіба цього не досить? Чи треба копати могили завглибшки в чотири з половиною тисячі миль? Невже ви справді так думаєте? Але я його зрозумів. Люди тільки й заклопотані, що жаданнями, жаданнями, жаданнями, які рвуться у них з грудей, і страхом, що невідступно витає над кожним із смертних. Годі вже! Настав час почути слово істини. Довідатися про суть речей. Інакше ми приречені падати від життя до смерті з не меншим прискоренням, ніж камінь падає на землю. Приречені летіти в небуття, до останньої миті повторюючи: «Я хочу, хочу, хочу!» Потім — удар об землю, і ми зникаємо в ній навіки! Стоячи під африканським сонцем, від якого мене тимчасово захистила колюча загорожа хопо, я думав: «Як добре, коли щось колюче, як-от оці шпичаки, дає користь». Ховаючись під чорним шпичакуватим мереживом з кущів та сухого гілля, я ще раз обміркував усе й погодився: справді, могила надто мілка. Щоб досягти розтопленого земного ядра, треба було б спуститися ще на багато-багато миль. Земного ядра, яке складається переважно з нікелю, кобальту, уранової смолки, що утворюють так звану магму — речовину сонячних протуберанців. — Ходімо, — сказав Дафу. Після цієї короткої розмови я пішов за ним уже охочіше. Він міг переконати мене в чому завгодно. Заради нього я підкорився дисципліні, що мала на меті привчити мене поводитись, як лев. Звичайно, я вірив, що можу змінитися; я прагнув перебороти своє колишнє «я»; а щоб досягти цього, людині треба визначити для себе якийсь новий стандарт; іноді їй доводиться й силувати себе, а може, навіть обманювати, якщо в неї нічого не виходить; своєю власного рукою вона малює новий візерунок на давно розмальованому полотні власної долі. Я знав, що лева з мене ніколи не вийде; але, пробуючи перевтілитися в нього, я сподівався чогось навчитися, чогось досягти. Я не можу дати гарантію, що точно переповів усі думки царя Дафу. Можливо, я перекрутив деякі з них, щоб мені легше було їх засвоїти. Хай там як, а я слухняно йшов за ним, беззбройний, у вузький кінець хопо. Мабуть, лев прокинувся, бо загонщики, які посувалися милі за три від нас, уже зчинили добрий гармидер. Крики, брязкіт і торохтіння долинали дуже здалеку з посмугованих золотими смугами чагарів. Небесно-голуба сонна спека мерехтіла над нами й навколо нас, і крізь примружені очі я раптом побачив посеред бризок та спалахів сонячного сяйва поміст, що височів над загорожею хопо. Над помостом, настеленим на висоті футів двадцять п’ять-тридцять від поверхні землі, була споруджена стріха з пальмового листя. З помосту звисала лозяна драбина, і цар нетерпляче схопився за цю грубо сплетену, ненадійну річ. Він поліз по ній угору по-матроському, трохи відхиляючись убік, дужими та розміреними ривками підтягуючись усе вище й вище. Перед тим, як устромити голову в лаз, замаскований сухою травою та бурим ликом, він сказав: — Лізьте до мене, Гендерсоне. Він присів навпочіпки на помості, щоб потримати для мене драбину, і над його м’язистими коліньми я побачив голову, накриту зібраним у складки капелюхом, на якому красувався разок людських зубів. Хвороба, невідомість і небезпека разом накинулися на мене. Замість відповіді з моїх грудей вихопилося схлипування. Мабуть, воно утворилося в мені ще в далекому дитинстві, бо пролунало оглушливо й піднялося вгору, мов булька з дна Атлантичного океану. — Що з вами, Гендерсоне? — спитав Дафу. — Бог його зна. — Вам зле? Я похитав низько опущеною головою. Мабуть, рев, який вихопився з мене, розслабив мій організм, випустив назовні все те зайве, що зібралося на самому його дні. І я не захотів тривожити царя в цей знаменний і радісний для нього день. — Я зараз, величносте, — сказав я. — Перепочиньте хвилинку, якщо відчуваєте таку потребу. Він пройшовся помостом під надбудованою над ним повіткою, тоді знову підступив до краю й подивився з-під хисткої споруди вниз. — Ну? — озвався він. — Поміст витримає нашу вагу? — Ну ж бо, Гендерсоне, лізьте сюди, не баріться! Я вхопився за драбину й почав дертися вгору, ставлячи на кожен щабель обидві ноги. Воїни зі списами стояли й чекали, поки я (сунго) приєднаюся до царя. Потім вони пройшли під драбиною і стали на чатах навкруг закутня хопо. Тут, у самому його кінці, була досить примітивна споруда, що здавалася, проте, цілком надійною. Після того, як на виході проскочить уся інша дичина, перед левом упадуть ґратчасті ворота, і воїни списами заженуть звіра туди, де цар повинен буде зловити його живим і неушкодженим. По хисткій драбині, яка розгойдувалася під моєю вагою, я таки видерся на поміст, зроблений із позв’язуваних жердин, і сів на ньому. Споруда скидалася на пліт, що плавав на хвилях розпеченого повітря. Я уявив собі, як високо може стрибнути дорослий лев, і мені здалося, що наш поміст піднятий над землею лише на кілька дюймів. — Оце і є пастка для лева? — спитав я в царя, коли все уважно оглянув. — Оце вона і є, — підтвердив Дафу. Як я вже згадував, на помості стояв такий собі курінь із пальмового листя, і я, виглянувши в отвір, побачив, що над хопо висить своєрідна клітка, обтяжена кількома каменями. Вона мала форму дзвона і була сплетена з пругкої й міцної, наче сталевий дріт, лози. Скручена з тієї самої лози линва була пропущена крізь блок, прилаштований на жердині, яка кріпилася до кроквяної ноги даху, збудованого над помостом, а з протилежного кінця була вроблена в скелю, що мала футів десять-дванадцять завширшки. Під верхньою жердиною на рівні помосту проходила нижня, теж закріплена в скелі. На цій нижній жердині, не товщій за мою руку, а може, й тоншій, цар мав балансувати, тримаючи в руці линву, на якій була підвішена клітка-дзвін, щоб, коли лева заженуть у куток хопо, навести на нього отвір клітки. Потім цар відпустить линву, клітка впаде і накриє лева. — І оце так… — Що вас непокоїть? — запитав він. Я не хотів багато говорити на цю тему, та хоч як я боровся зі своїми почуттями, я не міг їх притлумити — навіть у такий день. Було видно, як я змагаюся з ними. — Тут я зловив Атті, — сказав Дафу. — Цим самим причандаллям, еге? — А Гміло зловив тут Суффо… — Послухайтеся людини, яка… — почав я. — Я знаю, що я не дуже… Але я надзвичайно високої думки про вас, величносте… Я не радив би… — О, що це з вашим підборіддям, Гендерсоне? Воно у вас сіпається — то вгору, то вниз. Я прикусив спідню губу. Потім, ретельно вимовляючи кожне слово, сказав: — Пробачте, величносте. Я радше горло собі перетну, аніж зіпсую вам настрій у такий день. Але хіба, щоб опустити клітку, вам неодмінно треба бігати по жердині? — Неодмінно. — А чом би не зробити якось по-іншому? Для вас я ладен на все… Можна приспати звіра… Дати йому наркотик… — Дякую, Гендерсоне, — сказав Дафу. Думаю, він поводився зі мною куди ввічливіше, ніж я заслуговував. Дафу не став багатослівно пояснювати мені, що він — цар варірі. Я нагадав собі про це сам. Він дозволив мені товаришити йому, бути з ним поруч. Але втручатися я не мав права. — Повірте, царю… — сказав я. — Так, Гендерсоне, я знаю. Ви людина, обдарована багатьма талантами Я мав нагоду в цьому переконатися. — Мабуть, я належу скоріше до одного з ваших поганих видів. На ці мої слова Дафу коротко засміявся. Сидячи зі схрещеними ногами в отворі куреня й дивлячись на хопо та на скелю, — він якось замислено почав перелічувати: — Смертники, ласолюби, невразливі, пустопорожні… Ні! Гендерсоне, даю вам слово, що я ніколи не зараховував вас до поганого виду. Ви натура складна. Трохи охоча до схиляння перед смертю, трохи схожа на войовничого Лазаря. Але я не можу віднести вас до якоїсь певної категорії. Ви цілком не вміститеся в жодну з них. Можливо, тому, що ми друзі. А в друзях ми знаходимо значно більше добрих якостей, ніж у інших людях. Друзів не розподіляють на категорії. — Я забагато панькався з тваринами певного виду, — сказав я. — Це давало мені радість, але якби я повернувся назад у часі, то, мабуть, не став би зв’язуватися з ними. Ми сиділи на хисткому помості під золотавим склепінням стріхи. Світло відбивалося на підлозі куреня тоненькою решіткою. Запах трав налітав поривами на хвилях голубого розпеченого повітря, і через лихоманку я мав таке відчуття, ніби знайшов у полуденному повітрі перехідну точку між матерією і світлом. Я спостерігав, як матерія напливає з нашого куреня, і мені здавалося, я бачу, як вона плаче, й корчиться, і спливає сяйвом. Нездатний витримати таке гостре відчуття, я підвівся й ступив на жердину, на якій мав балансувати цар. — Що ви робите? Заради нього я хотів випробувати, наскільки міцний цей місточок. — Перевірю Бунама, — сказав я. — Вам не слід стояти там, Гендерсоне. Під моєю вагою жердина прогнулася, але не затріщала; то було міцне дерево, і наслідок випробування мене вдовольнив. Я відступив на поміст. Ми сиділи вдвох навпочіпки на вузенькій смужці підлоги, що виступала за край куреня, майже впритул до обтяженої каменями клітки-пастки, яка висіла, чекаючи на свою здобич. Навпроти нас височіла скеля з піщанистого каменю, і я, ковзнувши по ній поглядом, понад головами воїнів зі списами побачив по той бік хопо невеличку кам’яну будівлю, що стояла на дні глибокого яру. Доти я її не помічав, бо в тому яру чи в ущелині зеленів гайок кактусів, увінчаних червоними пуп’янками, — чи то ягодами, чи то квітками, — і повністю її затуляв. — В тій хаті хтось живе? — Ні. — То вона зовсім покинута? Чи її якось використовують? У нашій місцевості, де розорилося чимало фермерів, на старі будівлі можна натрапити всюди. Але в тій ущелині міг би оселитися хіба божевільний, — сказав я. Линва, на якій висіла клітка чи то сіть, була примоцована до одвірка, і цар прихилився головою до вузла. — Хата, про яку ви говорите, призначена не для живих, — сказав він мені, не дивлячись у той бік. — Не для живих? А для кого ж? Для мертвяків? Отже, то гробниця? Але чия? — Мені здається, загонщики наближаються, — сказав Дафу. — Ви їх іще не бачите? Гамір уже добре чутно. — Ні, я їх не бачу. — І я не бачу, Гендерсоне. Ці хвилини для мене найтяжчі. Я чекав усе своє життя, а тепер залишилося чекати менше, ніж годину. — О величносте, для вас це буде легко, — сказав я. — З левами ви зналися все життя. Вас для цього виховували, ви — професіонал. Хто мені до вподоби, то це люди, які тямлять у своєму ділі. Хай то буде такелажник, чи верхолаз, чи мийник вікон, чи хай там хто, наділений міцними нервами і спритним тілом… Я дуже стривожився, коли ви почали отой танець із черепами, але через хвилину я вже поставив би на вас усе до останнього мідяка. Я дістав свій гаман, який завжди був у мене в кишеньці, пришитій до підкладки шолома, і, прагнучи полегшити йому хвилини очікування, заговорив під дедалі гучніші звуки сурем та гуркіт барабанів (тимчасом як ми сиділи на оповитому жарким маревом помості, мов на безлюдному острові): — Величносте, я коли-небудь показував вам фотографії своєї дружини та дітлахів? — Я став нишпорити в своєму пухлому гамані, де зберігався паспорт і чотири тисячодоларові банкноти, які я взяв, знаючи, що в Африці не обійдуся чеками. — Ось вона, моя жінка. Ми витратили купу грошей на її портрет, і з ним було чимало мороки. Я попросив не вішати його в домі, й через нього зі мною мало не стався нервовий напад. Але оця її фотографія — просто чудо. На ній Лілі була в декольтованій сукні в горошок. На її устах грала усмішка. Це мені вона всміхалася, бо знімав її я. Вона казала ніжним голосом мені, що я йолоп, бо я, здається, клеїв тоді дурня. Завдяки усмішці щоки в неї округлилися, а майже прозору блідість обличчя на фотографії годі було помітити. Цар узяв у мене карточку, і я віддав йому належне, що в таку хвилину він був здатний роздивлятися фотографію Лілі. — Серйозна вона особа, — сказав Дафу. — Як ви гадаєте, вона схожа на дружину лікаря? — Думаю, вона схожа на дружину будь-якого пристойного чоловіка. — Але навряд чи Лілі погодилася б із вашою теорією людських видів, величносте, бо вона дійшла висновку, що я — єдиний чоловік на світі, за якого вона може вийти заміж. Один Бог, один чоловік — ось так. А оце мої діти… Він подивився на Райсі й Едварда, на малу Алісу, зняту в Швейцарії, на близнюків. — Вони не зовсім схожі, величносте, але зуби в обох прорізалися в один день. На наступному аркуші целулоїду був мій власний знімок; я стояв у червоному халаті та в мисливському кашкеті, впираючи в підборіддя скрипку і з таким виразом на обличчі, якого ніколи в себе не помічав. Я швиденько тицьнув йому іншу фотографію — ту, на якій мені вручали медаль «Пурпурове серце». — Он як! То ви капітан, Гендерсон? — Я не зберіг за собою офіцерського звання. А хочете, я покажу вам свої рубці, величносте? Я підірвався на протипіхотній міні. Треба визнати, мені ще й пощастило. Вибухом мене відкинуло метрів на двадцять. Рубці на стегні не дуже видно, бо вони позападали й заросли волоссям. А поранення в живіт було тяжке. Кишки почали вилазити, і я затулив рану руками й, скоцюрбившись, зумів дочвалати до перев’язочної. — Ви страшенно задоволені, що з вами сталося таке лихо, Гендерсоне? Він завжди говорив такі речі, бо на все дивився під несподіваним кутом зору. Я позабував чимало з його висловлювань, але пам’ятаю, він запитав, якої я думки про Декарта. «Ви згодні з його твердженням, що тварина — це машина без душі?» Або: «Як ви думаєте, Ісус Христос і досі формує людські види як модель-зразок? Я часто уявляю собі свої людські категорії — скажімо, смертників, ласолюбів та інших — як вироджені форми людей виняткових: Сократа, Олександра Македонського, Мойсея, Ісаї, Ісуса…» Ось такі несподівані теми виникали в його розмовах. Він розгадав також, що я вельми своєрідно ставлюся до біди й страждань. І я відразу зрозумів, про що він говорить, коли ми сиділи на жердинах біля колючої стріхи, яка затуляла поміст від сонця, стріхи, схожої на гротескний, сухий, шарудливий і ламкий кістяк. Готуючись здійснити через кілька хвилин свою заповітну мрію, Дафу сказав мені, що страждання — почуття, дуже близьке до обожнювання, а я про це дещо знав. Повірте, я розумів свого друга, хоч якими дивними могли видатися його думки. Бо я справді пишався, я далебі впивався своїми стражданнями. Я був переконаний, що ніхто в світі не вміє страждати так, як я. Але ми вже не могли поговорити спокійно, бо гамір ставав усе гучніший, лунав уже зовсім близько. Сюрчання цикад здіймалося у височінь прямовисними спіралями, схожими на колони, виплетені з найтоншого дроту. Та ми вже не чули ніяких тихих звуків. Списоносці, які стояли за хопо, підняли ґратчасті ворота, щоб пропустити дичину, сполохану загонщиками. Бо трави в чагарях захвилювалися, як хвилюється поверхня води, коли до неї наближається сіть зі спійманою рибою. — Гляньте туди, — мовив Дафу. І показав у той бік, де хопо межувало з урвищем. Там бігли дикі кози із закрученими рогами; а може, то були газелі чи антилопи — напевно я сказати не міг. Попереду мчав самець. У нього були довгі звивисті роги кольору матового скла, і біг він високими нажаханими стрибками, важко дихаючи і крутячи витріщеними очима. Ставши на одне коліно, Дафу пильно вдивлявся в траву, приклавши до очей руку, яка майже затуляла йому ніс. Мала звірота утворювала в траві ніби струмочки. Зграї птахів здіймалися в небо, мов розсипи нотних знаків; вони летіли в бік скель або в ущелину. Антилопи пробігли під нами, лунко цокаючи копитами. Я подивився вниз і побачив дошки, настелені дюймів на шість або вісім над землею. Доти я їх не помічав. — То справді дошки, Гендерсоне, — сказав цар. — Коли спіймаємо лева, під них підведуть колеса, щоб звіра можна було перевезти до палацу. Він нахилився і дав якісь розпорядження списоносцям. Коли Дафу звісився вниз, я хотів був підтримати його, але доти я ніколи не доторкався до нього. Я не був певен, що це дозволено робити. Спершу крізь вузький отвір хопо проскочили, охоплені нестямним жахом, самець і три кози, потім надбіг табун дрібної звірини; вони посунули у відчинені ворота, мов натовп переселенців. Далі з трави виринула сторожка гієна і, на відміну від інших звірів, які не знали, що ми тут, зиркнула на нас і ощирила пащу бридким, мов у вампіра, вищиром. Мені закортіло чимось пожбурити в неї. Але напохваті нічого не знайшлося, і я лише плюнув униз. — Лев — онде він, лев! Цар випростався, показуючи кудись пальцем, і я побачив, як ярдів за сто від нас ворушиться трава — то було не поривчасте пульсування під натиском звіриного дріб’язку, а кругове важке погойдування, спричинене могутнім тілом. — Ви думаєте, це Гміло? Невже то справді він? Ви зловите його, царю. Я знаю, ви його зловите. Я звівся на ноги, стоячи на вузенькій смузі помосту, що виступала з-під стріхи. Говорячи, я розтинав повітря рукою, вниз і вгору. — Сядьте, Гендерсоне, — сказав він. Проте я ступив крок до нього, і тоді він крикнув на мене; його обличчя було сердите. Отож я присів навпочіпки і стулив губу. Кров у мене кипіла, ніби текла не в жилах, а у відкритих жолобках під палючим сонцем. А цар тим часом ступив на тонку жердину, двічі обмотав навкруг руки линву, на якій висіла клітка, і став розв’язувати вузол, що на нього спирався головою, коли ми сиділи й чекали. Клітка з її великими та нерівними лозяними вічками, обтяжена кам’яними грузилами у формі підків, звисала з грубшої і не такої гнучкої жердини. Якби не камені, то клітка могла б видатися майже невагомою; вона була зроблена наче з самого повітря — так португальський військовий корабель здається виготовленим з води. Цар скинув капелюха — він би йому заважав, — і голубе повітря ніби згустилося навколо кучми густого чуба, що стримів над його черепом не більше, ніж на одну восьму дюйма, — так буває, коли запалюєш у лісі кілька чорних прутиків, і голубінь навколо них починає зморщуватися. Від пекучого сонця й перенапруги моє обличчя перекривилося, коли я визирнув з-під затінку стріхи, і моя голова зависла над закутнем хопо, мов чудернацька паща, які зображують на розтрубах ринв. Сонце пряжило так нещадно, що я відчував, як моя шкіра шкварчить і на ній утворюються опіки. Незважаючи на гучний гармидер, який здіймали загонщики, все ще було чути сюрчання цикад, що закручувалося в оті дивовижні спіралі. На скельному боці хопо камінь виявляв свою незламну вдачу. Він мурмотів, що не пропустить нікого й нічого. Всі істоти й усі речі повинні зупинитися перед ним. Дрібненькі квіти кактусів в ущелині, — якщо то були квіти, а не ягоди, — пінилися червоною барвою, а їхні шпичаки вгородилися мені в тіло. Вся природа, здавалося, заговорила до мене. Я мовчки запитував її, чи все обійдеться гаразд для царя, якого опанувала божевільна думка, що він повинен ловити левів. Але відповіді я не дістав. Речі озивалися до мене не для того, аби мені щось повідомити. Вони лише заявляли про своє існування, кожна на свій манір. Про царя мови не було. Отож я сидів там навпочіпки, хворий від спеки й страху. Почуття любові до царя витіснило з моєї душі решту почуттів, пригнітило мою здатність сприймати те, що відбувалося навколо мене. Загонщики наближалися — з барабанним гуркотом, суремними згуками, з криками, брязкотом і атуканням; ті, які йшли останніми, вистрибували з трави — вона була їм по плечі — і видобували з червонястих сурем, покритих зеленими окислами, різкі деренчливі звуки. Бахкали постріли в повітря — можливо, стріляли з моєї рушниці, обладнаної оптичним прицілом. А ті, які йшли попереду, вимахували списами. — Грива! Ви бачите гриву, Гендерсоне? З линвою, намотаною на руку, Дафу ступив на нижню жердину, й камені-грузила стукнулись один об один майже в нього над головою. Мені було нестерпно дивитись, як він балансує на жердині, не набагато товщій за палицю, а вгорі над ним цокотять та обкручуються важкі камені, звисаючи торочками з округлого, відкритого дна клітки-пастки. Будь-який з тих каменів міг оглушити його. — Царю, я не можу на це дивитися. Ради Бога, будьте обережні! З цим причандаллям жарти погані. «Хіба мало того, що цей благородний чоловік ризикує життям, маючи справу з таким недосконалим приладдям? — думав я. — І йому нема потреби збільшувати небезпеку, яка й так йому загрожує». Та, мабуть, уникнути небезпеки в цьому ділі було ніяк не можна. До того ж, балансуючи на тонкій жердині, цар здавався цілком упевненим у собі. Камені-грузила конвульсивно обкручувалися щоразу, як цар тягнув до себе або попускав линву. Цей грубий, але досить складний пристрій з цокотінням обертався то в той бік, то в той, і мережана тінь на землі теж оберталася. Серце моє билося не частіше, ніж ударів двадцять на хвилину, і я майже не усвідомлював, ні де я, ні що навколо мене діється. Всю свою увагу я зосередив на тому, щоб не відводити погляду від царя, ладен кинутися вниз по драбині, якби він упав. Потім, десь на межі непритомності, я почув гарчання і, стоячи навколішках на тому накритому стріхою сідалі, глянув просто у величезну, люту, обрамлену шерстю лев’ячу пащу. Вона була поморщена, перекривлена; грізна смерть зачаїлася в отих зморшках. Губи були розтягнуті над вищиреними зубами, і до мене долинув подих звіра — гарячий, як забуття, смердючо-солоний, мов кров. Я почав молитися: — О Господи, навіть якщо Ти ставишся до мене погано, не допусти, щоб оті зуби перемололи мене на купу м’яса. Оборони й царя. Покажи йому Твоє милосердя! І тут у мене майнула ще одна думка: мабуть, усьому людству було б корисно подивитися зблизька на такого лютого хижака, як той лев, що ричав під нашим помостом, — чи не впізнало б воно в ньому свій образ? Я так виразно бачив очі, які палахкотіли шаленою люттю, аж спробував переконати себе, що тільки видіння бувають такими моторошно-реальними. Але це було не видіння. Гарчання звіра скидалося на голос самої Смерті. І пригадалося мені, як я запевняв свою кохану Лілі, що люблю реальність. «Я люблю її більше, ніж ти», — казав я. Неправда, я завжди віддавав перевагу нереальності. Саме нереальність складала програму мого життя, шалапутного, але переповненого любов’ю до вічності. Та грізні лев’ячі рики били мене в потилицю, наче молотом, і незабаром усі думки повилітали з моєї голови. Заплетені ґратами ворота на виході з хопо опустилися. Дрібна звірота ще втікала, прослизаючи хутряними струмочками крізь вічка, вистрибуючи й корчачись, судомно звиваючись. Лев теж промчав під нами і всією своєю вагою кинувся на грати. Гміло це був чи не Гміло? Мені казали, що вуха в Гміло підрізано, коли він був дитинчам, перед тим, як Бунам випустив його на волю. Але для того, щоб зблизька подивитись на його вуха, треба було спіймати звіра. Звичайно, це міг бути й Гміло. Стоячи за опущеними ґратчастими ворітьми, тубільці підколювали його списами, а він бив лапою по держалнах і намагався перекусити їх зубами. Але рухи в воїнів були надто спритні. Сорок чи й п’ятдесят гострих наконечників штрикали його з першого ряду, а з задніх рядів летіло каміння, і коли якась каменюка влучала в лева, він струшував величезною головою, що була прикрита рудою зваляною гривою, завдяки якій такими величезними здавалися його лопатки. Підтягнуте черево в нього було охоплене торочками, а передні лапи скидалися на ноги ескімоса в оленячих штанях. Супроти цього звіра Атті видалася б не більшою, ніж рись. Балансуючи на жердині у своїх пантофлях, Дафу відмотав з руки одне кільце линви; клітка-пастка схитнулася, камені заторохтіли, і це привернуло увагу лева. Загонщики закричали Дафу: «Єніту лебаг!» Не глянувши на них і міцно тримаючи в руці линву, він повернув основу клітки, яка була тепер на рівні його очей. Коли пристрій обертався навколо своєї вертикальної осі, камені бились один об один; лев звівся на задні лапи і спробував ударити передніми по грузилах. З гурту загонщиків виринув пофарбований у біле Бунамів помічник; він стрибнув уперед і тупим кінцем списа вдарив лева під вухо. Той пройдисвіт виквацявся в крейду з голови до ніг, вона вже вкрилася брудом і стала схожа на шкіру козеняти; чуб у нього теж був обліплений крейдяною Пастою. Я відчув, як лев усією своєю вагою навалився на стовпи, що підпирали поміст. Ті стовпи були не товщі за диби, і коли звір ударився об них тілом, вони задрижали. Мені здалося, що вся споруда зараз обвалиться, і я припав до підлоги; в мене виникло дивне відчуття — ніби я лежу на верхній площадці водонапірної вежі, а товарний поїзд, зійшовши з рейок, з розгону врізався в неї, розбивши її на друзки, і тонни води бурхливим потоком шугнули вниз, підхопивши мене, мов скіпку. Жердина під ногами в Дафу захиталася, але він утримався на ній, балансуючи линвою та підвішеною на линві кліткою. «О Боже, царю, о Боже! — закричав я подумки. — Навіщо ми встряли в таку халепу?» Від натовпу знову посипався град каміння. Деякі каменюки вдарилися в загорожу хопо, але решта влучили в звіра, і він поточився, опинившись під розгойданими грузилами сплетеної з лози клітки-пастки. Хай будуть прокляті всі лози й усі плющі! Підтягуючи линву й маневруючи отим дзвоном, обплутаним вузлами та обвішаним каменюками, цар похитнувся. На якусь мить я очуняв від отупіння. Голос повернувся до мене, і я сказав: — Царю, візьміть себе в руки. Будьте обережні. Але тут у мене в горлі утворився клубок, завбільшки з куряче яйце. Я бачив, що діється навкруг мене, і це був єдиний доказ того, що я живий. Решту відчуттів я на якийсь час утратив. Лев став на задні лапи і знову кинувся на клітку, що опускалася все нижче. Тепер лев уже міг до неї дотягтися, і він угородив у лозу пазурі. Він ще не встиг їх висмикнути, коли цар попустив линву, й пастка-клітка впала. Линва ковзнула по блоку, грузила заторохтіли об дошки, мов копита коней, і клітка-дзвін накрила левові голову. Я ліг долічерева й випростав руку в бік царя, але він спритно перебіг на поміст, не скориставшися з моєї допомоги, і вигукнув: — Ну, як у мене вийшло, Гендерсоне? Добре чи ні? Загонщики кричали, мов навіжені. Голову лева накрило кліткою-пасткою, і камені своєю вагою мали відразу притиснути його до дощок, хоч він іще й стояв на задніх лапах, майже випростаний. Потім лев упав, шалено борсаючись, рвучи пазурами лозу. Однак задні лапи кліткою не накрило. Здавалося, в закутні хопо посутеніло — так страшно лев заричав. Я лежав усе ще з простягнутою рукою, але цар її не взяв. Він дивився вниз на накриту лозяною кліткою морду лева, на його гривасту шию та черево, і в цю мить мені пригадалася дорога на північ від Салерно, де санітари, воюючи з моїми мандавошками, міцно схопили мене за руки та ноги й поголили від голови до п’ят. — Він схожий на Гміло? Величносте, як ви гадаєте? — спитав я. Я зовсім не розумів того, що діялося. — Кепські справи, — мовив цар. — Чому кепські? Він був чимось стривожений, але я ще нічого не розумів. Оглушений ричанням звіра та вереском загонщиків, я тупо дивився на задні лапи, що страхітливо сіпалися, на чорні та жовті пазурі, які, мов шпичаки, стриміли з великих подушечок на тих лапах. — Ви його спіймали. Що ж там у біса не так? Але я вже й сам зрозумів, у чім лихо, бо ніхто не міг підступити до звіра, щоб роздивитися його вуха; він крутився під кліткою, а що задні лапи були вільні, то підійти до нього було б смертельно небезпечно. — Спутайте йому лапи хто-небудь! — заволав я. Бунам подав знизу якийсь знак, піднісши паличку зі слонової кості. Цар ступив з помосту на жердину й узяв линву, яка застряла в блоці завдяки вузлу. Верхня жердина зігнулась і, коли він ухопився за стертий кінець линви, стала розгойдуватися. Дафу потяг її до себе, і блок зарипів. Лев був спійманий не повністю, і цар мав намір спробувати підняти клітку й накинути її так, щоб вона накрила й задні лапи. — Царю, подумайте, що ви робите? — гукнув я йому. — У вас нічого не вийде. Він важить з півтонни та ще й міцно вчепився в лозу. Я не розумів, що виправити становище міг тільки цар, і ніхто не мав права стати між ним і левом, адже лев, імовірно, був його покійним батьком Гміло. Отже, ловити лева було дозволено лише цареві. Барабани й сурми замовкли, каміння вже не летіло, і в ті хвилини, коли лев не ричав, від натовпу долинали крики. Окремі голоси зверталися до царя, оцінюючи становище — а воно було вкрай скрутне. Я зіп’явся на ноги й сказав: — Царю, я спущуся вниз і подивлюся на його вуха, тільки скажіть мені, що там має бути. Не тягніть за мотузку, величносте, не тягніть! Та навряд чи цар мене чув. Він стояв на жердині, широко розставивши ноги, жердина низько прогнулась і дрижала та гойдалася під його ногами, які пружно підгинались і розгинались, блок скреготів і рипів, а камені-грузила торохтіли об дошки. Лев хвицався, лежачи на спині, й уся споруда ходила ходором. Знову мені здалося, що наша вежа зараз обвалиться, і я вхопився за стріху в себе за спиною. І тут я побачив над царем хмаринку диму чи пилюки й зрозумів, що то задиміли шкіряні зав’язки, якими блок кріпився до жердини. Вага царя з одного боку й вага лева з другого виявилися надмірними для цих поворозок. Одна порвалася — і то від неї знявся димок, який я побачив. А тоді порвалася й друга. — Царю Дафу! — заволав я. Він падав. Блок і линва брязнули об камінь перед гуртом загонщиків, що сипнули врозтіч. Цар упав просто на лева. Я побачив, як у хижака конвульсивно смикнулися задні лапи. Пазурі дряпнули, перш ніж цар устиг перевернутися. Бризнула кров. Я вже висів, учепившись пальцями за край помосту, якусь мить висів, а тоді з розпачливим криком полетів униз. Мені хотілося, щоб це падіння тривало вічно. Цар відкотився від лева. Я відтяг Дафу ще далі. Кров цебеніла крізь його роздерту одіж. — О царю! О мій друже! — зойкнув я, затуливши обличчя долонями. — Во, сунго, — сказав цар. Очі в нього були дивні. Вони почали згасати. Я зірвав із себе зелені штани, щоб перев’язати йому рану. Тільки вони були у мене напохваті, але допомогли вони мало, бо вмить просякли кров’ю. — Допоможіть йому! Допоможіть! — крикнув я, звертаючись до натовпу. — Я зазнав невдачі, Гендерсоне, — сказав цар. — О, навіщо говорити про це, величносте? Ми віднесемо вас до палацу. Ми присиплемо вам рану сульфамідним порошком, а потім зашиємо. Ви скажете мені, що з вами робити, величносте, адже ви лікар. — Ні, ні, вони мене вже не приймуть. Це Гміло? Я підхопився на ноги, схопив линву з блоком і пожбурив дерев’яний цурпалок на лапи, які доти хвицалися, так, наче метнув ніж; потім я обкрутив разів із десять навколо тих лап мотузку, мало не обдираючи з них шкіру й горлаючи: — Щоб ти згинув, гаспиде! Будь проклятий, виродку! Лев люто гарчав на мене крізь лозяну сітку. Підійшов Бунам і подивився на його вуха. Потім простяг назад руку і щось сказав владним голосом. Його поплічник, виквацяний у брудно-білу фарбу, подав йому мушкета, і жрець приставив дуло до лев’ячої голови. Коли пролунав постріл, звірові знесло півчерепа. — Це не Гміло, — сказав цар. Він зрадів, що його кров не буде на батьковій совісті. — Гендерсоне, нікому не дозволяйте скривдити Атті. — К бісу, величносте, ви ще цар, ви самі подбаєте про неї. — Я заплакав. — Ні, ні, Гендерсоне, — промовив Дафу. — Я втратив сьогодні право… бути з жінками. Мене однаково вбили б. Згадавши про жінок, він розчулився. Мабуть, деяких він любив по-справжньому. Його живіт крізь роздертий одяг був схожий на розжарені камінні ґратки. З гурту загонщиків уже залунали крики, які провіщають смерть. Бунам стояв збоку, він до нас не підійшов. — Нахиліться до мене, — попросив Дафу. Я присів навпочіпки біля його голови і повернув до нього здорове вухо. Сльози струменіли в мене між пальцями, і я сказав: — О царю, царю, я всім приношу лихо. Хоч би куди я йшов, смерть повсюди ступає за мною назирці. Світ послав вам не ту людину. Я заражаю всіх, як чума. Якби я не з’явився, з вами все було б гаразд. Ви найблагородніша людина з усіх, кого мені доводилося бачити. — Вашої провини тут немає. Справа в іншому… А той мрець, з яким ви перебули тут свою першу ніч… — Губи в нього ледве ворушилися, він розпачливо змагався із заціпенінням, — був колишній сунго, ваш попередник. Він не зміг підняти Мумму, і… Його рука була вимащена кров’ю; кволим рухом він приклав великого та вказівного пальця собі до горла. — І вони його задушили? О Боже! А як же врятувався силач Туромбо, адже й він не зміг зрушити її з місця? А, він не захотів стати сунго, бо це надто небезпечно. Цю честь вирішили надати мені. Жереб випав на мене. Я попався. — Сунго — мій наступник на престолі, — промовив Дафу, торкнувшись моєї руки. — То я посяду ваше місце? Не може бути, величносте! Уже із заплющеними очима він кволо кивнув толовою. — Якщо небіжчик цар не залишає дорослого сина, царем стає сунго. — О величносте, — сказав я, і мій плаксивий голос піднявся майже до крику, — в яку халепу ви мене втягли! Ви повинні були сказати мені, куди я пхаюся. Хіба так роблять із другом? Не розплющуючи очей і долаючи майже неподоланну слабкість, цар усміхнувся й відповів: — Зі мною теж зробили так само… — О величносте, посуньтеся, я ляжу поруч і помру з вами. Або поміняймося долями, і ви живіть собі на світі; я ніколи не знав, що мені робити зі своїм життям, і залюбки помру замість вас. — Я став роздряпувати собі обличчя й бити по ньому суглобами пальців, повзаючи в пилюці між мертвим левом і вмирущим царем. — Сон духу урвався запізно для мене. Я надто довго чекав і занапастив себе зі свиньми. Я людина пропаща. І як я впораюся з вашими жінками? Хіба я зможу? Я піду за вами — і дуже скоро. Ці душогуби мене вб’ють. О царю, царю! Але життя вже майже покинуло його, і незабаром ми розлучилися. Загонщики підняли його й понесли, ворота хопо розчинились, і ми рушили крізь зарості кактусів в ущелину до кам’яної будівлі, яку я вперше побачив з Помосту над загорожею хопо. Дорогою Дафу помер від кровотечі. Кам’яний будиночок, вимуруваний з пласких плит, мав двоє дерев’яних дверей, збитих із вертикально поставлених колод, і вели ті двері до двох окремих кімнат. В одній поклали тіло царя. В другій замкнули мене. Я майже не усвідомлював, що діється навколо, і дозволив їм завести мене в ту кімнату й узяти за мною двері на прогонич.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка