Сол Беллоу гендерсон, повелитель дощу



Сторінка13/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.43 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17

18



 

Цього вечора Ромілаю молився палкіше, ніж будь-коли. Губи в нього випнулися далеко вперед, м’язи перекочувалися під шкірою, а голос зі стогоном вихоплювався з самого дна душі. — Правильно, Ромілаю, — сказав я. — Молися. Вилий свій біль. Молися від усього серця. Розкажи Богові, як ти сумуєш. Я тебе розумію. Молися, хлопче, молися! Мені здалося, що він вкладає в це діло не досить почуття, і я його страшенно здивував, вибравшись із ліжка і ставши у своїх зелених штанцях поруч із ним навколішки, щоб приєднатися до нього в молитві. Коли хочете знати, то за останні роки я звертався до Бога аж ніяк не вперше. Ромілаю подивився з-під своєї кучерявої чуприни, що нависала над низьким лобом, потім зітхнув і здригнувся, чи то від задоволення, що я маю в душі трохи віри, чи то від жаху, який опанував його, коли він несподівано почув мій голос у своєму звуковому тракті, чи то його вразив мій чудернацький вигляд — цього я, звичайно, не знав. А мене понесло! Засушена людська голівка й видовище бідолашної цариці Ясри зачепили мене в найглибших моїх почуттях. І я молився й молився. — О Ти, Царю Буття, — казав я. — О Царю Буття, завдяки якому зникло небуття! Допоможи мені здійснити Твою волю. Очисти мене від моїх безглуздих гріхів. Визволи мене з тенет, у яких я заплутався. Отче Небесний, наділи даром розмови моє заніміле серце і вбережи мене від потойбічних прояв. О Ти, Хто забрав мене від свиней, не допусти, щоб мене вбили через левів. І прости мої злочинства й дурість, і дозволь мені повернутися до Лілі та дітей. Потім я замовк і, важко навалившись на свої коліна та стуливши долоні, молився далі, і тягар мого масивного тіла гнув і гнув мене до широких дощок на підлозі. Я був глибоко приголомшений — як ви, мабуть, і розумієте, — бо тепер з усією очевидністю усвідомив, що потрапив у пастку, опинившись між царем і клікою Бунама. Цар заповзявся здійснити наді мною своєрідний експеримент. Він вірив, що змінитися для людини ніколи не пізно, байдуже наскільки вона вже сформована. І для прикладу взяв мене й був сповнений рішучості домогтися, щоб я набув від його лева левиних якостей. Коли вранці наступного дня після відвідин Ясри, Бунама та Хорко я попросив зустрічі з царем, мене провели в його приватний дворик. Там був садочок, влаштований за певною схемою. В кожному з чотирьох кутків росло карликове помаранчеве дерево. По стіні палацу в’юнилася квітуча лоза, схожа на бугенвілію, і саме біля тієї стіни сидів під розгорнутою парасолею цар. На ньому був його крислатий оксамитовий капелюх, оздоблений людськими зубами, і сидів він у м’якому кріслі, оточений царськими дружинами, які безперервно втирали йому обличчя клаптями кольорового шовку. Вони припалювали йому люльку й підносили трунки, стежачи, Щоб він, коли робив ковток, був затулений гаптованим запиналом. Біля однієї з карликових помаранч старий дід грав на струнному інструменті. Дуже довгий, лише трохи коротший за контрабас і внизу заокруглений, інструмент стояв на грубому кілку. Грали на ньому смичком з кінської волосіні, й він видавав низькі, скреготливі звуки. Старий музика був кощавий, мов кістяк, і з випнутими коліньми; довгаста голова з лискучим обличчям була густо змережана зморшками. Кілька білих, схожих на павутину волосинок у нього над карком маяли на легкому вітерці. — Вітаю вас, Гендерсоне-сунго, добре, що ви прийшли. Ми будемо розважатися. — Я хочу поговорити з вами, величносте, — сказав я, знову й знову втираючи обличчя. — Ми, звичайно, поговоримо, але зараз у нас будуть танці. — Мені треба вам дещо сказати, величносте. — Скажете, скажете, проте спершу танці. Мої дами хочуть повеселитися. «Його дами!» — подумав я, і окинув поглядом компанію голих жінок. Бо відтоді, як Дафу сказав мені, що його задушать, коли він перестане їх удовольняти, я почав ставитися до них майже вороже. Проте деякі мали розкішний вигляд — високі, наділені дивовижною елегантністю жираф, з обличчями, що були прикрашені витонченими візерунками рубців. Голі клуби та перса личили їм куди більше, аніж личило б хай там яке вбрання. Риси в них були широкі, але не грубі, ніздрі — тонкі й акуратно окреслені, очі — лагідні. Жінки були розмальовані, розцяцьковані й напахчені мускусом, що запахом нагадував оливкову олію. Деякі носили намисто, — дутики скидалися на порожні шкаралупи золотих горіхів, — і воно двічі-тричі обмотувалося навколо стану й звисало аж до колін. Інші прикрасили себе коралами й перами, а танцівниці — барвистими шарфами, що маяли навколо їхніх пліч, коли вони бігли на ніби виточених довгих ногах через дворик, а примітивна віолончель скреготіла й скреготіла під смичками, що його совав туди-сюди старий музика — циги, циги, циги! — Але я маю вам щось повідомити. — Авжеж, я так і подумав, Гендерсоне-сунго. Одначе спершу ми подивимося танці. Це Муні, гляньте, яке вона чудо! Інструмент схлипував, стогнав і каркав під дикунським смичком старого музики. Входячи в ритм, Муні двічі, тричі гойднулася, підняла зігнуту в коліні ногу, потім повільно опустила маленьку ступню до землі й, здавалося, почала там щось шукати. А тоді заплющила очі й стала трястися, водночас намацуючи землю то однією ніжкою, то другою. Тонкі, ковані золоті намистини, схожі на порожні шкаралупки волоських горіхів, шаруділи і дзеленчали в неї на тілі. Муні взяла в царя люльку й висипала жаринки собі на стегно, притиснуши їх до тіла долонею; і в той час, як вона припалювала собі шкіру, її очі, скаламучені від болю, не відривалися від його очей. Цар прошепотів мені: — Це гарна дівчина — дуже гарна дівчина. — Вона без тями від вас, — сказав я. Танці тривали під каркання двострунного інструмента. — Величносте, я мушу з вами поговорити… Торочки з людських зубів зацокотіли, коли він повернув до мене голову в м’якому крислатому капелюсі. В затінку капелюха його обличчя здавалося жвавішим, ніж будь-коли, а надто кирпатий ніс і товсті, наче припухлі, губи. — Величносте… — О, ви страшенно наполегливі. Гаразд. Якщо це справді так нагально, то ходімо кудись, де ми зможемо поговорити. Він підвівся, і це спричинило серед жінок справжній переполох. Вони почали стрибати й бігати по всьому дворику, щось викрикуючи та дзеленькаючи прикрасами; одні плакали з горя, що цар іде від них, другі стали кричати різкими голосочками на мене за те, що я забираю від них Дафу, треті вигукували: «Здуду леба!» «Леба» — я вже запам’ятав це слово — мовою варірі означало «лев». Жінки остерігали Дафу проти Атті, вони дорікали йому, що він кидає їх заради левиці. Цар засміявся і широким жестом руки спробував угамувати їх. Вигляд у нього був дуже приязний, і він, мабуть, казав, що любить їх усіх. Я чекав, стоячи збоку, — величезний чолов’яка зі стурбованим обличчям, на якому ще збереглися синці від канчуків. Жінки вгадали правильно, бо Дафу повів мене не до внутрішніх покоїв, а в підземелля, в оселю Атті. Коли я збагнув, куди він мене веде, я сказав: — Стривайте, стривайте! Поговорімо про те, заради чого я прийшов. Це забере одну хвилину, не більше. — Я перепрошую, Гендерсоне-сунго, але ми повинні провідати Атті. Я вислухаю вас там, у підземеллі. — Даруйте мені, царю, але я мушу сказати, що ви страшенно впертий. Вам загрожує велика небезпека, хоча, можливо, ви про це й знаєте. Та ще й яка небезпека, чорти б їх узяли! — Ет, пішли вони к бісу! — сказав він. — Їхні наміри мені відомі. — Вони прийшли, показали мені висушену жіночу голову й заявили, що це була Атті в її людському втіленні. Цар зупинився. Тату щойно відчинила нам двері й стояла, чекаючи, в коридорі з важким прогоничем у руках. — Вони нас залякують — так вони роблять завжди. А ми їм не піддамося. Чоловіче, в житті не завжди все складається так, як би нам хотілося. Отже, вони на вас тиснуть? Це тому, що я показав свою прихильність до вас. Дафу обняв мене за плечі. Доторк його, руки був для мене такий несподіваний, що я мало не впав на порозі, від якого починалися сходи. — Послухайте-но, — сказав я. — Я ладен зробити майже все, що ви мені скажете. Життя ніколи не шкодувало для мене сюрпризів, але я не знав страху, царю. Я солдат. І всі мої предки були солдатами. Вони захищали селян і ходили в хрестові походи воювати проти магометан. У мене був один пращур по материнській лінії — і генерал Сполучених Штатів Грант не мислив без його участі жодної битви. Він звичайно запитував: «Біллі Уотерс тут?» — «Тут, генерале». — «От і гаразд. Починайте бій». Хай я здохну, якщо в мені не тече кров воїна. Але, величносте, ви мене доконаєте цією історією з левом. А як бути з вашою матір’ю? — К бісу з моєю матір’ю, сунго, — сказав Дафу. — Чи ви думаєте, що світ — яйце, і ми народилися лише для того, щоб на ньому сидіти? Природні явища — ось що має привертати нашу увагу передовсім. Я розповідаю вам про велике відкриття, а ви мені у відповідь посилаєтеся на матерів. Я знаю, її вони теж залякують. Адже моя мати пережила батька Гміло вже на півдесятка років. Проходьте за мною в двері й дайте Тату зачинити їх. Проходьте, проходьте! Та я наче прикипів до місця. — Проходьте, я сказав! — гримнув Дафу, і я переступив через поріг. Я побачив, як Тату прилаштовує на місце важкий дерев’яний прогонич. Він упав, двері з грюкотом зачинилися, і ми опинились у темряві. Цар бігцем кинувся сходами вниз. Я наздогнав його там, де крізь заґратований отвір у стелі соталося згори світло — водянисте, жовтаве, під колір каменю. Він сказав: — Чому ви так грізно на мене глипаєте? У вас лютий вираз. — Царю, вираз мого обличчя відбиває мої почуття, — відповів я. — Я вже вам казав, що я медіум. І я передчуваю біду. — Не дивно, бо справді пахне бідою. Але я зловлю Гміло, і всяка небезпека розвіється. Тоді ніхто вже не посміє заперечувати мені чи виступити проти мене. Мої розвідники щодня вистежують Гміло. Про нього вже надійшли відомості, якщо хочете знати. Запевняю вас, що зловлю його дуже скоро. Я відповів схвильованим голосом, що вірю, він таки зловить його, свого батька-лева, і тоді ми не боятимемося двох отих душогубів — Бунама та його чорно-шкіряного попихача. І вони перестануть надокучати його матері. На цю другу згадку про матір Дафу не на жарт розсердився і вперше подивився на мене гнівним поглядом. Потім відвернувся і пішов далі сходами вниз. Я подався за ним, збентежений до глибини душі. Так, так, міркував я, цей чорношкірий цар справді геній. Людина того типу, що й Паскаль, який у дванадцять років цілком самостійно відкрив тридцять другу теорему Евкліда. Але до чого тут леви? А до того, любий Гендерсоне, відповів я сам собі, що ви погано уявляєте справжню любов, коли думаєте, що вона самохіть обирає об’єкт прихильності. Ви просто любите — от і все. Це почуття природне, неподоланне. Дафу закохавсь у свою левицю з першого погляду — coup de foudre[27]. Я йшов за ним, збиваючи бур’яни, що промикалися крізь нижні приступки сходів, і отак розмовляючи сам із собою. Водночас я стримував дихання, бо ми вже наближалися до оселі Атті. Страх пригнітив мене ще невблаганніше, ніж того першого разу. Мов обценьками здавив він мені обличчя. Я дихав зі спазматичним хрипом, насилу проштовхуючи повітря крізь горло. Почувши нас, левиця заричала — вона була в своєму внутрішньому закутні. Дафу подивився крізь грати і сказав: — Усе гаразд, можна входити. — Просто зараз? А ви впевнені, що з нею все в порядку? Вона ричить так, ніби чимось стривожена. Може, я зачекаю тут, поки ви з’ясуєте, звідки вітер віє? — Ні, ви повинні увійти зараз, — сказав цар. — Невже ви й досі не зрозуміли, що я намагаюся допомогти вам? Зробити вам послугу. Я не знаю людини, яка потребувала б цього більше, ніж ви. А небезпека для вашого життя тут мізерна. Звір зовсім ручний. — Ручний для вас, але мене вона по-справжньому ще не знає. Я ладен піти на розумний ризик, як і будь-хто інший. Але я нічого не можу з собою вдіяти, я боюся її. Він помовчав, і я встиг подумати, що, мабуть, я дуже впав у його очах, а ніщо не могло завдати мені більшої прикрості. — Он воно що, — сказав він і, як мені здалося, глибоко замислився. Пауза затяглася. Аж раптом Дафу підвів голову, подивився на мене і заговорив — як завжди, мудро й розважливо: — Здається, коли ми говорили з вами про удари, то згадали й про те, що сміливців на світі обмаль. — Він зітхнув і роздумливо провадив, ворушачи губами, які навіть у затінку крислатого капелюха були яскраво-червоні. — Страх править людьми. Його володіння не мають меж. Від страху людина стає біла, мов лойова свічка. Страх розколює кожне око надвоє. Страх створив більше, ніж будь-яка інша сила. Страх формує людину, поступаючись у цьому лише Природі. — То, виходить, і ви не вільні від нього, так? Цар Дафу кивнув головою на знак цілковитої згоди. — О, звичайно. Аж ніяк не вільний. Від страху ніхто не вільний. Страх невидимий, але чутний, як радіо. Він звучить майже на всіх частотах. І всі тремтять, усі здригаються — хто більше, а хто менше. — А є від нього ліки, ви як гадаєте? — спитав я. — Звичайно, є, я в цьому переконаний. А то людям довелося б відмовитися від найчудовіших переживань. Проте я не наполягатиму, щоб ви увійшли сюди разом зі мною і поводилися так, як завжди поводивсь я. Як поводився мій батько Гміло. Як поводився Суффо, батько Гміло й мій дід. Як поводилися всі мої предки. Ні. Якщо ви справді не годні перебороти себе, ми можемо, зрештою, сказати один одному «до побачення» і піти кожен своїм шляхом. — Зачекайте хвилину, царю, не кваптеся, — сказав я. Я був засмучений і наляканий, мені було гірко навіть подумати, що нашим близьким взаєминам настане кінець. Щось надірвалось у мене в грудях, мої очі зволожились, і я сказав, майже похлинаючися слізьми: — Ви не відштовхнете мене так відразу, царю, правда ж, не відштовхнете? Адже ви розумієте, як мені нелегко. Він це розумів, але знову повторив, що, можливо, мені ліпше піти звідси, бо хоч у нас і споріднені темпераменти, й він любить мене як найближчого друга, й дякує долі за те, що звела нас докупи, і глибоко вдячний мені за мої послуги племені варірі — адже я переніс Мумму, — та все ж якщо я не розділю його любові до левів, то дальше поглиблення нашої дружби неможливе. Я просто повинен розвинути в собі таку саму любов. — Зачекайте хвилину, царю, — сказав я. — Я відчуваю, що ми з вами неймовірно близькі люди, і я ладен повірити вам у всьому. — Дякую, сунго, — сказав цар Дафу. — Я теж відчуваю, що ми з вами дуже близькі люди. Це почуття взаємне. Але я потребую глибшої спорідненості. Я прагну, щоб мене розуміли й на словах, і без слів. Ми повинні розвинути нашу духовну схожість у процесі спілкування з левом. А то як же ми виконаємо угоду про взаємну щирість, що її ми з вами уклали? Зворушений до глибини душі, я сказав: — О, це жорстоко, царю, погрожувати мені втратою вашої дружби. Ця погроза, проте, була болюча й для нього. Атож, я побачив, що він страждав, мабуть, не менше, ніж я. Мабуть. Бо хто здатний страждати так, як страждаю я? — Не розумію, нащо ви це робите? — промовив я. Він підвів мене до самих дверей, сказав, щоб я дивився крізь грати на Атті, левицю, і заговорив притаманним йому лагідним та довірчим голосом, який так умів переконувати: — Всю ту радість, яка переповнює християнина в храмі святої Софії, де я був, коли навчався в Туреччині, я дістаю в спілкуванні з левом. Коли Атті вигинає хвіст, серце солодко завмирає. Ви запитуєте, що вона може для вас зробити? Дуже багато. По-перше, її не уникнеш. Поспілкуйтеся трохи з нею, і ви переконаєтеся, що її справді не уникнеш. А вам це дуже потрібно, бо ви схильний уникати неминучого. І вам це не раз вдавалося — бодай на короткий час. Але вона вас змінить. Вона очистить ваше сумління. Вона відполірує його. Вона примусить вас жити нинішнім днем. По-друге, леви — дослідники. Але вони ніколи не поспішають. Вони проводять свої досліди неквапно і з насолодою. Як висловився поет: «Тигри у гніві мудріші, ніж коні в своїй ученості». Це сказано про тигрів, але про левів можна сказати те саме. Придивіться до Атті. Поспостерігайте за нею. Як вона ходить, як ступає, як лежить, як дивиться, як відпочиває, як дихає. Особливу увагу зверніть на дихання. Вона завжди дихає глибоко. Розкутість міжреберних м’язів і гнучкість черева (яке внизу, там, де ми його бачили, біле) забезпечує життєву нерозривність між частинами її тіла, розпалює жар у її карих очах-діамантах. Є й витонченіші речі в її поведінці, наприклад, коли вона на щось натякає або уникає пестощів. Але я не можу сподіватися, що ви все це побачите з першого разу. Вона ще багато чого вас навчить. — Навчить? Ви маєте на увазі, що вона може мене змінити? — Авжеж. Ви висловилися дуже точно. Вона може змінити вас. Ви втекли від самого себе, від тієї людини, якою були раніше. Ви не вірили, що приречені на загибель. Ще раз — і востаннє — ви кинули виклик долі. З надією на відродження. О, не дивуйтеся з моєї обізнаності, — сказав Дафу, бачачи, який я зворушений від того, що він мене розуміє. — Ви мені багато чого розповіли. Ви людина відверта. І це надає вам невідпорного чару, властивого не багатьом. У вас збереглися рештки високого духу. Ви здатні на благородні вчинки. Деякі з ваших чудових якостей, мабуть, поховані так давно, що ви вважаєте їх мертвими. А вони можуть воскреснути — і в них для вас джерело переміни. — Ви думаєте, для мене є надія? — запитав я. — Цілком можливо, якщо ви виконуватимете мої вказівки. Левиця потерлася об двері. Я почув її густе, лагідне, незмовкне гарчання. Дафу пройшов у двері. Мене пройняло зимним холодом — у нижній частині тіла. Мої коліна були вже не коліна, а два камені на дні холодної і бурхливої альпійської річки. Вуса настовбурчились, боляче вкололи мене в губи, і я зрозумів, що моє обличчя скривилося в гримасі жаху; я знав також, що мої очі заповнилися фатальною чорнотою. Як і першого разу, Дафу взяв мене за руку, і я ввійшов за ним у оселю лева, подумки повторюючи: «Порятуй мене, Боже! Спаси й порятуй!» Сморід засліплював очі, бо саме біля дверей повітря застоювалося і тхнуло немилосердно. З темряви виринула морда левиці з поморщеними губами — її вуса здавалися тоненькими рисками, надряпаними алмазом на склі. Вона дозволила цареві погладити себе, але пройшла повз нього, щоб уважніше оглянути мене, і підступила до мене, світячи ясними лютими кружальцями, брунатними й прозорими кружальцями, в яких застигли цятки моторошного чорного сяйва. Верхня губа між пащею та ніздрями була розділена лінією, нагадуючи звужену середину піскового годинника, і плавно переходила в морду. Знову вона обнюхала мої ноги, починаючи від ступнів і до промежини, і знову мої статеві органи зморщилися до мікроскопічних розмірів і сховалися, наскільки могли, під черевом. Потім вона тицьнула мордою мені під пахву і замуркотіла, створюючи таку потужну вібрацію, що в голові у мене забулькало, наче в чайнику. Дафу прошепотів: — Ви їй сподобалися. Я дуже радий. Усе буде чудово. Я такий гордий за вас обох. Ви боїтеся? Я був майже неживий і зміг лише кивнути головою. — Згодом ви тільки посмієтеся зі свого невиправданого страху. А зараз він цілком природний. — Я не можу навіть стулити руки, щоб заломити їх, — сказав я. — Вони у вас заклякли? — поцікавився він. Левиця відійшла від мене й на товстих подушечках своїх лап зробила коло попід стінами підземелля. — Ви щось бачите? — запитав Дафу. — Майже нічого. Для мене все злилося в одну пляму. — Почнімо з прогулянки. — Але по той бік ґрат. Я — залюбки. Це було б чудово. — Ви знов уникаєте життя, Гендерсоне-сунго. — Його очі дивилися на мене з-під м’яко загорнених крис оксамитового капелюха. — Ваша переміна не за дверима. Ви повинні виробити в собі нову звичку. — О царю, що я можу вдіяти? Всі отвори в моєму тілі ніби туго закорковані — і спереду, й ззаду. І будь-якої миті корки можуть повилітати. У роті в мене пересохло, мій скальп зморщився, в потилиці болить і гупає. Я можу випустити дух. Пам’ятаю, він подивився на мене з гострою цікавістю, мовби оцінюючи ці симптоми з медичного погляду. — Всі сили опору включилися на повну потужність, — такий був його висновок. Здавалося, годі уявити собі щось чорніше, аніж його обличчя, і все ж волосся, яке вибивалося в нього з-під капелюха, було чорніше. — Нічого страшного, — сказав він. — Ми їх відключимо. Я впевнений у вас. Я заперечив кволим голосом: — Я радий, що ви так думаєте. Але перш ніж ви відключите сили мого опору, я, мабуть, уже буду роздертий на шматки. І залишуся тут, наполовину зжертий. — Запевняю вас, що ні. Про таке не може бути й мови. А зараз гляньте, як вона ходить. Чудово, правда? Ще б пак! І це краса не сконструйована, краса — як дар природи. — Я переконаний, що коли ваш страх уляжеться, ви будете здатний милуватися її красою. Я думаю, захоплення красою — це почуття споріднене зі страхом. Коли страх відступає, людську душу повністю заполоняє краса. Те саме відбувається і з високим коханням — про самозакоханість я не кажу. Ви тільки гляньте, Гендерсоне, яка вона ритмічна у своїй поведінці. Вам не доводилося бачити анатомічну схему кота? Подивіться, як вона вигинає хвоста. Цей рух я відчуваю так, ніби то мій власний хвіст. А тепер ходімо за нею. І він почав водити мене вслід за левицею. Мене скорчило, і я насилу волочив неслухняні ноги. Зелені штанці вже не метлялися, вони зарядилися електрикою і щільно прилипли до моїх сідниць та стегон. Цар говорив не змовкаючи, і я радів цьому, бо його слова були мені єдиною підтримкою в моєму розпачливому становищі. Я не міг детально простежити за ходом його думок — я не був на це здатний, — але кінець кінцем до мене дійшло, що він хоче, аби я зіграв лева, тобто наслідував його поведінку. «Що він має на увазі? — подумалося мені. — Чи не систему Станіславського? Ту, яку застосовують у Московському Художньому театрі?» Моя мати подорожувала по Росії в 1905 році, напередодні війни з Японією[28]. Вона бачила там, як царева коханка танцювала в балеті. — А як з усім цим пов’язується Оберштейнерова аллохірія та медична писанина, що її ви дали мені прочитати? — запитав я. Цар Дафу став терпляче пояснювати: — Усе тулиться одне до одного. Незабаром вам стане ясно. Але спершу за допомогою лева спробуйте з’ясувати різницю між станом заданим і станом набутим. Зверніть увагу, що Атті — повністю лев. На всі сто відсотків. У ній немає суперечностей. Я відповів йому голосом уривчастим і тремтячим: — Якщо вона не прагне стати людиною, то навіщо я маю підроблятися під лева? В мене це ніколи не вийде. Якщо ви неодмінно хочете, щоб я скопіював когось, то чом би мені не скопіювати, скажімо, вас? — Не заперечуйте, Гендерсоне-сунго. Я був нею. Перетворення лева на людину можливе, я знаю це з власного досвіду. І він вигукнув: — Сакта! Це було для левиці наказом — і вона побігла по колу. Цар стрибками подався за нею, а я — за ним, намагаючись не відставати. — Сакта, сакта! — закричав він, і Атті потрюхикала швидше. Вона вже мчала попід протилежною стіною. Ще хвилина чи дві — і наздожене мене. Я в розпачі заволав: — Царю, царю, стривайте, Христа ради, пропустіть мене вперед! Я хочу бігти поперед вас! — Стрибайте на поміст! — гукнув він, обернувшись. Та я й далі вайлувато тюпав за ним, схлипуючи і намагаючись випередити його. В уяві я вже бачив, як з мене бризне кров, скапуючи краплями, кожна завбільшки з кварту, коли Атті вгородить у моє тіло пазурі, бо я не сумнівався, що оскільки я біжу, то я для неї — законна здобич, і вона скочить на мене, як тільки наздожене. А може, лапою переб’є хребет. Так було б найкраще. Один удар, одна запаморочлива мить, і свідомість провалюється в ніч. О Боже! Це буде ніч без жодної зірки в небі. Без нічого. Я відстав від царя, і тому вдав, ніби спіткнувся, важко впав на підлогу й відкотився вбік, розпачливо закричавши. Побачивши мене долічерева, цар простяг руку до Атті, щоб зупинити її. — Тана, тана, Атті! — гукнув він. Вона відскочила до стіни й неквапом рушила до помосту. Лежачи долілиць, я стежив за нею. Вона присіла на задні лапи і легко стрибнула на дошки, де їй подобалося лежати. Потім повернула лапу, подушечками вгору, облизала її язиком і почала умиватися. Цар присів біля неї навпочіпки й запитав, звертаючись до мене: — Ви поранилися, Гендерсоне? — Ні, я тільки добряче вдарився, — відповів я. Тоді він заходився пояснювати: — Я хотів, щоб ви розслабилися, сунго, бо ваші м’язи надто зсудомлені. Тому ми й бігли. Ваша свідомість пригнічена інстинктом самозахисту, через те ви вкрай перенапружені й зосереджені на собі, тож далі ми з вами… — Далі? — перепитав я. — Що далі? Я вже все мав. Я вже беркицьнув долілиць. Чого ви ще від мене хочете, царю, заради Бога? Спочатку мені підселили мерця, потім амазонки вкинули мене в ставок і відшмагали канчуками. Ну гаразд. Так було треба, щоб пішов дощ. Я змирився навіть із цими зеленими штанцями та всякою всячиною. Якщо треба — значить, треба. Але ці мої муки — кому з них буде користь, кому? З великим терпінням і симпатією цар Дафу заломив угору зібраний у складки краєчок свого оксамитового капелюха, який мав колір густого вина, і став пояснювати із щирим співчуттям у голосі: — Будьте терплячі, сунго. Усе, що з вами досі відбувалося, відбувалося в наших інтересах, в інтересах племені варірі. Не думайте, що я такий невдячний. Але сьогоднішнє випробування — воно на користь вам і тільки вам. — Я вже чув від вас це не раз. Але яким чином оця катавасія з левом може вилікувати мене від моїх тривог? Спадисте чоло в царя, дуже схоже на чоло материне, надавало його обличчю некорисливого й зичливого виразу. — Уся суть у благородстві поведінки, — сказав він. — Якби люди не вміли поводитися благородно, світ загинув би. Я знаю, ви покинули свій дім у Америці тому, що не знали, як вам жити. Ви засвоїли добре першу науку, яка вам трапилася, Гендерсоне-сунго, але ви повинні піти далі. Скористайтеся з моїх досліджень — ваше щастя, що я ладен надати їх у ваше розпорядження. Я облизав руку — бо подряпав її, коли падав, — а тоді сів і замислився. Він примостився навпочіпки навпроти, обхопив руками коліна і пильно втупився в мене, намагаючись перехопити мій погляд. — Чого ви від мене хочете? Що я повинен робити? — Те саме, що робив я. Те саме, що робили Гміло, Суффо, мої діди й прадіди. Кожен з них поводився як лев, уявляв себе левом. Якщо ви вволите моє бажання, ви уявите себе левом і поводитиметесь як лев. Якщо мої тілесні відчуття — це тільки сон, мені залишається надія на пробудження. Ось що я думав, поки лежав на підлозі, терплячи біль і муки. Я лежав, висловлюючись образно, на самому споді буття. Нарешті я зітхнув і почав спинатися на ноги, роблячи над собою майже надлюдське зусилля. — Навіщо вам підводитися, сунго? — сказав цар. — Адже це добре, що ви розпростерлися ниць. — Ну то й що, як я розпростерся ниць? Ви хочете, щоб я перетворився на плазуна? — Ні, звичайно, адже плазуни — створіння нижчого зоологічного ряду. Я хочу, щоб ви стали навкарачки. Тобто прибрали поставу лева. Цар Дафу й собі опустився навкарачки, і я мусив визнати, що він справді став дуже схожий на лева. Атті лежала, схрестивши лапи, і лише вряди-годи позирала на нас. — Бачите? — сказав він. А я йому відповів: — Звичайно, ви вмієте це робити. Так вас виховували, і воно вам до вподоби. А я не можу. — І знову випростався долічерева. — О Гендерсоне, шановний мій гостю! — сказав Дафу. — Чи це та сама людина, яка говорила про доконечну потребу воскреснути з могили самотності? Чи не ви декламували мені вірша про маленьку муху на зеленому листку в промінні надвечірнього сонця? Чи не ви прагнули нарешті утворитися? Невже це той самий Гендерсон, який подався на край світу, бо внутрішній голос безперервно твердив йому: «Я хочу!»? І тепер, коли його друг Дафу пропонує йому засіб зцілення, цей самий Гендерсон падає долічерева на підлогу! Отже, ви відмовляєтеся від моєї дружби? — Даруйте, царю, це ж неправда. І ви добре знаєте, що це таки неправда. Я ладен усе зробити для вас. І на підтвердження своїх слів я зіп’явся навкарачки й стояв так, зігнувши ноги в колінах, дивлячись просто перед себе і намагаючись бути схожим на лева настільки, наскільки можливо. — От і чудово, — сказав цар. — Я дуже радий за вас. Я був певен, що гнучкості у вас вистачить. А зараз опустіться навколішки. Так, так! Тепер краще, набагато краще. Моє провисле черево подалося вперед і просунулося між руками. — Будова вашого тіла далека від звичайної, — сказав він. — Але щиро вас вітаю з тим, що ви відмовилися від попередньої пози — застиглої і вкрай напруженої. А зараз спробуйте бути трохи гнучкішим. А то здається, ніби вас відлито з одного шматка металу. Діафрагма надто тверда. Ви можете рухати різними частинами тіла? Звільніться від вимученості, властивої вашій позі. Чому ви такий сумний, такий приземлений? Адже тепер ви — лев. Подумки оцініть, що вас оточує. Небо, сонце, чагарі, а в чагарях — звірі. Ви частка природи, ви з усіма споріднений. Навіть комарі доводяться вам родичами. Небо — ваші думки. Листя — ваше прикриття, й іншого вам не треба. Зорі промовляють до вас, і вночі ніщо не уриває їхньої мови. Ви стежите за ходом моїх думок? А скажіть-но, Гендерсоне, ви багато випили за своє життя спиртного? Ваше обличчя, а надто ніс, засвідчує, що багато. Ця слабість властива не тільки вам. Ви можете досягти нової рівноваги, яка буде вашою власною рівновагою. Вона буде схожа на голос Карузо, який я чув з грамофонних платівок; він співає, ніколи не стомлюючись, бо співати для нього так само природно, як для пташки. Хоча, власне, ви дуже нагадуєте мені не лева, а якогось іншого звіра. Але якого? Я не збирався озиватись. Та й мої голосові зв’язки, гадаю, злиплися докупи, як дві розварені макаронини. — Справді нагадуєте! Ох, і великий же ви! — сказав він. І ще довго говорив у такому дусі. Нарешті я спромігся на голос і запитав: — Скільки ви хочете, щоб я отак стояв? — Я спостерігаю за вами, — сказав він. — Дуже важливо, щоб уже тепер, у своїй першій спробі, ви бодай почасти відчули себе левом. Почнімо з рику. — А вона не стривожиться, як я заричу? — Ні, ні. А зараз, пане Гендерсоне, я хочу, щоб ви чітко й виразно уявили собі, що ви — лев. Справжнісінький лев. Я застогнав. — Ну ж бо, Гендерсоне! Прошу вас, зробіть мені таку приємність. Заричіть — і по-справжньому. Ми з Атті хочемо почути ваш голос. А то він у вас якийсь здушений. Я вже вам сказав, що ви цілком свідомо прагнете до усамітнення. Отже, уявіть собі, що ви сидите над здобиччю. І відлякуєте непроханого гостя. Можете почати з гарчання. Зайшовши з цим чоловіком так далеко, я вже не міг відступати. Мені не лишилося нічого іншого, як уволити його волю. Я спробував видобути з горла щось схоже на гарчання. Але його придушив розпач. — Гучніше, гучніше! — сказав Дафу нетерпляче. — Атті нічого не помітила — отже, ваше гарчання далеке від справжнього. Я додав звуку. — І водночас дивіться лютим поглядом. Гарчіть, гарчіть, гарчіть, Гендерсоне-сунго! Нічого не бійтеся. Розслабтеся. Гарчіть з гордим і незалежним виглядом. Відчуйте себе левом. Опустіться-но на передні лапи. Підведіться на задніх. Погрожуйте мені-я ваш ворог. Розплющіть свої чудові різнокольорові очі. Гучніше гарчіть, гучніше! Старайтеся, старайтеся, — підбадьорював він мене, — але пафосу стільки не треба. Більше звуку. А тепер відведіть руку — себто передню лапу — удар! Так, ніби даєте ляпаса. Відхиліться назад. І ще — удар, удар, удар! Увійдіть у роль. Будьте звіром! До свого людського єства ви повернетеся потім, але в цю мить відчуйте себе диким хижаком. І я уявив себе хижаком. Я віддався цьому відчуттю, і весь мій кепський настрій вилився в могутній рик. Повітря надійшло з легенів, але сам звук вихопився з моєї душі. Грізне ричання обпекло мені горло, гострим болем відбилось у кутиках рота і незабаром я заповнив своїм звуком усе підземелля, мов басова органна труба. Ось куди привело мене моє розтривожене серце. Ось до чого я дійшов. О Навуходоносоре! Тепер я по-справжньому зрозумів пророцтво Даниїла! Бо в мене були й пазурі, й шерсть, і гострі зуби, і я мало не вибухнув — так потужно вихопився з мене лютий рик. Та коли він вилетів, душа не залишилася порожньою. Моя журба зосталася там, де й була. Що ж до царя, то він прийшов у захват. Він нахваляв мене, радісно потирав руки, зазирав мені в очі. — Добре, ох і добре, Гендерсоне-сунго! Просто чудово. Ви справді така людина, якою я вас уявляв. Я чув, що він каже, тільки в ті секунди, коли набирав у груди повітря. Стоячи рачки в пилюці та лев’ячому лайні, я думав, що зайшов уже надто далеко і тепер мушу йти вперед до кінця; тому я вкладав у ричання всю силу, всю снагу. І щоразу, коли я розплющував свої вибалушені очі, я бачив поруч радісно усміхненого царя в його крислатому капелюсі, а трохи далі, на помості, левицю — золотистого звіра, який сидів на задніх лапах і дивився на мене із щирим зацікавленням. Видавши все, що мав, я впав обличчям на підлогу. Цареві здалося, що я випустив дух, і він помацав мені пульс, а тоді став поплескувати мене по щоках. — Отямтеся, отямтеся, дорогий друже! Я розплющив очі, і він сказав: — З вами все гаразд? Я стривожився, коли побачив, як із багрового ви стали чорніти, починаючи від грудини і до самого обличчя. — Атож, зі мною все гаразд. Ну, як у мене вийшло? — Чудово, Гендерсоне, чудово, мій брате! Повірте, це принесе вам велику користь. Я виведу звідси Атті, і ви зможете відпочити. Для першого разу ми досягли дуже багато. Цар замкнув Атті в її внутрішньому закутні, а тоді ми сіли вдвох на помості й почали гомоніти. Він не сумнівався, що незабаром лев Гміло з’явиться поблизу. Його вже бачили в околицях села. Спіймавши Гміло, сказав мені цар, він випустить Атті на волю і замириться з Бунамом. Потім він, знову заговорив про зв’язок між тілом і мозком: — Усе залежить від того, за якою моделлю збудована кора вашого головного мозку. Бо людина є такою, якою вона себе усвідомлює. Благородство вчинків випливає з благородства думок. Тобто, яка у вас душа, така й плоть. Згідно з вищесказаним, людина сама творить свій образ. Дух людини таємно малює її тіло і обличчя, діючи через кору та третій і четвертий мозкові шлуночки, які спрямовують і розподіляють потік життєвої енергії. Тепер ви зрозуміли, що мене так хвилює і так збуджує, Гендерсоне? А він і справді був надзвичайно збуджений. Він витав під небесами на крилах ентузіазму. В мене аж паморочилася голова, коли я намагався просто жити за його польотом. Крім того, я вельми засмутився, зробивши певні висновки з його теорії, яку починав розуміти. Бо якщо я сам намалював свій ніс, своє чоло, і отаке згорблене черевате тіло, й отакі руки та пальці — то це ж страхітливий злочин проти самого себе! Що я накоїв! Створити такий неоковирний обрубок людини! Ох-ох-ох! Пошли мені, Господи, смерть, хай забере вона мене з собою, хай очистить світ від цієї велетенської купи грубих помилок. «Це все свині, — раптом подумалося мені. — Свині! Дафу родич левам, а я — свиням. Краще б мені було й на світ не народжуватись!» — Ви начебто замислилися, Гендерсоне-сунго? В цю мить я мало не розсердився на царя. Я мав би зрозуміти з першого погляду, що йото блискучі обдаровання не були безпечні, що вони спиралися на хисткі підвалини, як і оцей старий палац. А він уже читав мені нову лекцію. Мовляв, природа наділена розумом. Я не зовсім утямив, про що, власне, йдеться. Тоді Дафу сформулював свою тезу трохи інакше: можуть чи не можуть неживі речі поводитись, як істоти розумні? Він сказав, що пані Кюрі писала, нібито бета-часточки розлітаються, немов зграї птахів. — Ви цього не читали? — запитав Дафу. — А великий Кеплер вважав, що наша планета засинає і прокидається, що вона дихає. Невже він так писав тільки задля красного слівця? Якщо це правда, то для здійснення тієї чи тієї роботи людський розум може об’єднуватися зі вселенським розумом. За допомогою уяви. — І знову він став пояснювати мені, яку низку страховищ створила людська уява. — Я вже вам казав, що поділяю людей на типи, — провадив він. — Ласолюби, смертники, фаталісти, істерики, войовничі Лазарі, слонолюди, божевільні сміхуни, безстатеві тощо. Подумайте, які типи могли б виникнути, коли б їх створила уява іншого зразка! Типи життєрадісні, типи світлі й веселі, типи добрі та вродливі, з лагідними обличчями, з благородною поведінкою. О, якими могли б ми бути! Яких вершин могли б досягти! І вас було задумано як одну з таких вершин, Гендерсоне-сунго. — Мене? — тупо перепитав я, ошелешений власним ричанням. Мій розумовий обрій усе ще не прояснів, хоча хмари на ньому не були темні й не нависали низько. — Ви, звичайно, пам’ятаєте, як говорили мені про грун-ту-молані, — сказав Дафу. — Чи може досягти грун-ту-молані людина, яка все своє життя спілкується з коровами? «А зі свиньми?» — подумалося мені. Було б марно проклинати Ніккі Голдстайна. Він не винен, що народився євреєм, що захотів розводити норок у Кетскілзі й цим наштовхнув мене на думку розводити свиней. Доля набагато складніша, ніж ми її собі уявляємо. Вона прирекла мене на спілкування зі свиньми задовго до того, як я вперше побачився з Голдстайном. Дві льохи, Естер і Валентина, з плямистими обвислими черевами й тьмяно-рудою, іржавого відтінку щетиною, шовковистою на вигляд і колючою, як глиця, на доторк, мали звичай скрізь ходити за мною. «Не дозволяй їм блукати по під’їзній алеї», — сказала Френсіс. Ось тоді я її й остеріг: «Не смій їх бити. Ці тварини стали часткою мене самого». А чи справді вони стали моєю часткою? Я не зважувався викласти Дафу всю правду і спитати в нього напрямки, чи на мені помітно їхній вплив. Я став потай обстежувати себе. Помацав вилиці. Вони випинали в мене на обличчі, ніби оті гриби, які ростуть на стовбурах дерев і здаються білими, мов смалець, коли розломиш їх навпіл. Мої пальці ковзнули під шолом і торкнулися він. Так звані «свинячі вії» ростуть тільки на верхніх повіках, а в мене вони росли й на нижніх — правда, ріденькі й шорсткі. Малим хлопцем я мріяв стати таким, як Гудіні, й багато тренувався, звішуючись із ліжка вниз головою і намагаючись підібрати віями з підлоги голку. Так робив Гудіні. Цього трюку я не опанував, але не тому, звичайно, що вії в мене були короткі. Проте відтоді я змінився — і дуже. Всі люди змінюються, вони приречені змінюватися. Зміни неминучі, але як і чому вони відбуваються? Цар Дафу сказав би, що вони визначаються нашим первісним образом. Я обмацав свої щелепи, ніс, але не зважився поглянути вниз і з’ясувати, що діялося зі мною там. А побачив би я окости й тельбухи — повен казан тельбухів; тулуб — бокатий циліндр, ущерть наповнений жиром. Мені здавалося, я й дихнути не можу, не хрюкнувши. Святий Боже! Я затулив носа й рота долонею і розгублено подивився на царя. Але він почув, як вібрують мої голосові зв’язки, і запитав: — Що за дивний звук вихоплюється у вас із горла, Гендерсоне-сунго? — А що він вам нагадує, царю? — Не знаю. Голос якоїсь тварини. Дивно, але після такої перенапруги вигляд у вас непоганий. — Зате почуваю я себе негаразд. Я не належу до тих вершин людства, про які ви казали. І вам це відомо незгірш за мене. — Ви демонструєте роботу оригінальної, потужної, хоча й загальмованої уяви. — Таким ви мене бачите? — Картина, яку я бачу, коли дивлюся на вас, дуже строката. Ваше тіло виштовхує із себе фантастичні елементи — всілякі нарости та пухлини. Ви являєте собою дивовижне сполучення буйних сил. — Дафу зітхнув і лагідно всміхнувся; в ті хвилини він був у дуже лагідному настрої. — Тут не йдеться про моральну оцінку, про осуд чи схвалення. Надто багато факторів впливають на розвиток людини. Надання переваги окремим якостям і їхнє розповсюдження. Кожен має бути ні на кого не схожий. Мільярди дрібничок, непомітних для того, на кого вони впливають. Хоча справжній інтелект робить усе, що може, але як оцінити його діяльність? Негативні й позитивні впливи змагаються між собою, а ми можемо тільки спостерігати за ними і дивуватися або тужити. Трапляються екземпляри, в яких впадає у вічі злиття шуліки з ангелом. Очі небесні, а ніс — наче хижий дзьоб. Але обличчя й тіло — це завжди книга душі, розгорнута для читача освіченого й зацікавленого. Я дивився на нього, і мені й далі вчувалося, ніби я за кожним подихом хрюкаю. — Слухайте уважно, сунго, — сказав цар Дафу, — і я викладу вам свою теорію, в правдивості якої я глибоко переконаний. Я напружив увагу, як він мене й просив, бо сподівався, що його слова спростують мою зневажливу оцінку самого себе. — Вся історія людства, — почав Дафу, — свідчить про те, що уява кінець кінцем перетворюється на дійсність. Те саме можна сказати й про мрії. Адже кожна мрія прагне виявитися в чомусь реальному. Коли я навчався в Малінді, я прочитав усі твори Балфінча. І зрозумів, що уява невіддільна від реальності. Хто колись умів літати? Птахи, гарпії, ангели. Потім полетіли Дедал та його син. А сьогодні люди літають уже не в мріях і не в казках, а насправді. Ви самі прилетіли сюди, до Африки. Всі людські досягнення мають те саме джерело — уяву. Уява — це наймогутніша сила в природі. Чи не тому люди так полюбляють мріяти, впадати в екстаз? Уява, уява, уява! Вона незмінно обертається дійсністю. Вона збадьорює, вона дає натхнення, вона рятує від гріха. Тепер ви зрозуміли, — провадив він, — над якими питаннями сушу я голову, сидячи тут сам-один у глухому закутні Африки? Я вірю, що саме в такий спосіб людина реалізує свої найвищі здібності. Яким гомо сапієнс себе уявляє, таким зрештою і стає. О Гендерсоне, який я радий, що ви прийшли! Я так мріяв поговорити з кимось на ці теми. Знайти співчуття й розуміння. Ви для мене — дар Божий.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка