Сол Беллоу гендерсон, повелитель дощу



Сторінка10/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.43 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   17

14



 

Коли після мого великого подвигу небо раптом заклубочилося хмарами, я не так і здивувався, як міг би здивуватися доти. З-під насуплених брів я спостерігав, як хмари застилають сонце, і сприймав цю несподівану зміну погоди як своє особисте досягнення. — Від такого затінку, либонь, більше користі для здоров’я, — сказав я цареві Дафу, коли над нами пропливала перша хмарина. Бо балдахін над його ложею був сплетений лише зі стрічок, синіх та пурпурових. Були там і шовкові парасолі, проте й вони не могли захистити нас від палючого жару. А велика хмара, яка напливала зі сходу, принесла нам не тільки затінок, а й полегкість очам, стомленим від сліпучого блиску. Після свого надлюдського діяння я сидів тихо. Мої шалені почуття, мабуть, розвіялись або зазнали перетворення. А тим часом варірі влаштували справжню демонстрацію на мою честь, вимахуючи прапорами, брязкалами та дзвіночками, стрибаючи з радощів один на одного. Я почував себе чудово, хоча й не прагнув, щоб мене так вихваляли за моє особисте досягнення, бо сам я, зрештою, виграв найбільше. Отже, я сидів, знемагаючи від спеки, і вдавав, ніби не помічаю, як тріумфує плем’я. — Отакої, він знову тут, — сказав я. Бо до царської ложі підійшов Бунам, тримаючи в руках якесь листя, вінки, траву та соснове гілля. Поруч із ним у своєму дивному військовому кашкеті італійського зразка стояла, горда й вичепурена, гладка жінка, якій Дафу доручив потиснути мені руку, коли ми знайомилися, і яку він назвав генеральшею, — начальниця над амазонками. Її супроводжував великий почет із цих воячок, затягнутих у шкіряні жилети. А замикала процесію висока жінка, яка перекидалася з царем черепами. Вона не належала до когорти амазонок, але була персоною дуже високого рангу, і без неї не відбувалася жодна врочиста церемонія. Мені було не дуже приємно бачити, як Бунам, мій слідчий, посміхається, і я запитав себе, чи він прийшов висловити мені подяку, чи хотів від мене чогось іще, бо навіщо б він приніс усі оті вінки, гілля, листя та всяку траву. Жінки теж були споряджені дуже дивно. Двоє несли черепи на довгих іржавих залізних підставках, а інші тримали в руках чудернацькі вінички, зроблені зі шкіряних стяжок і схожі на ті, якими вбивають мух. Але з того, як вони тримали ці штуки, я зрозумів, що призначені вони не для війни з мухами. То були невеличкі канчуки. До гурту, який зібрався перед царською ложею, приєдналися барабанщики, і я подумав, що вони, мабуть, збираються почати нову катавасію і чекають, коли цар подасть знак. — Чого їм треба? — запитав я в Дафу, бо його погляд був спрямований більше на мене, ніж на Бунама чи на здоровенних голих жінок з опуклими задами на чолі з генеральшею у військовому кашкеті. Всі вони також дивилися на мене. Отже, жінки прийшли не до царя, а до мене. Був серед них і чорношкіряний людино-ангел, той, що вигулькнув із-під землі і своєю кривою ґирлиґою послав мене та Ромілаю на засідку, — він стояв поруч із Бунамом. І ці люди звернули на мене всю чорноту, всю дикість, усю силу своїх вимогливих поглядів. Сам я сидів голий до пояса, остигаючи після тяжкої роботи, і ще відсапувався. Відчувши на собі всі ці погляди чорних очей, я почав непокоїтися. Адже цар остерігав, що тяганина з Муммою не мине для мене без наслідків. Але ж я не зазнав невдачі. Навпаки, я впорався з цим ділом блискуче й успішно. — Чого вони від мене хочуть? — запитав я в Дафу. Зрештою, цар теж був дикун. Він усе ще погойдував на довгій стрічці черепом (можливо, батьковим) і мав на своєму крислатому капелюсі людські зуби. Чому я повинен чекати від нього пощади, коли й сам він приречений померти, як тільки виявить слабість? Отже, в мене не було підстав сподіватися, що він не дозволить учинити зло зайшлому чужинцеві лише з любові до справедливості й добра. Ймовірніше, що він не стане мене захищати, коли вони влаштують мені тут пекло. Але цар розтулив свої товсті губи, затінені крисами м’якого капелюха-корони, і сказав: — Ми маємо дещо повідомити вам, шановний гостю Гендерсон. Чоловік, якому вдається перенести Мумму, стає у варірі повелителем дощу. Його величають у нас титулом сунго, шановний гостю Гендерсон. Тим-то вони до вас і прийшли. Весь насторожившись, я недовірливо запитав: — Поясніть мені нормальною англійською мовою, що все це означає? — А сам подумав: «Нічогенький спосіб віддячити мені за те, що я переніс їхню богиню!» — Від сьогодні ви — сунго. — Це може бути для мене добре, а може, й ні. Відверто кажучи, щось у всьому цьому мене тривожить. У тих хлопців дуже діловий вигляд. Але чого вони прийшли? Прошу вас, величносте, не продавайте мене в рабство. Гадаю, ви розумієте, чого я боюся. Я думав, що подобаюся вам. Відштовхуючись долонями від землі, він підсунувся трохи ближче до мене у своєму хисткому гамаку і сказав: — Ви справді мені подобаєтесь. А після сьогоднішніх подій це моє почуття стало ще глибшим. Чого ви тривожитеся? Для них ви тепер сунго. Їм треба, щоб ви пішли з ними. Не знаю чому, але в ту мить я не міг змусити себе цілком повірити йому. — Пообіцяйте принаймні, — сказав я, — що коли зі мною має щось статися, то ви дасте мені змогу передати звістку дружині. В головному вона була мені доброю жінкою, і я хочу просто по-людському попрощатися з нею. Це все. І не кривдіть Ромілаю. Він нічого поганого не вчинив. Я вже чув, як десь на вечірці мої сусіди теревенять про мене приблизно в такому дусі: «Цей здоровило Гендерсон нарешті вклепався. Як, хіба ви не чули? Він поїхав до Африки і пропав десь у самій її глибині. Либонь, причепився до якихось тубільців, і вони штрикнули його списом. Так йому й треба, поганцеві. Кажуть, його маєток оцінили в три мільйони доларів. Я думаю, він знав, що він псих, і зневажав людей за те, що вони в усьому йому потурають. Ет, душа в нього була гнила». — «У вас у самих гнилі душі, сучі виродки». — «Він ні в чому не знав міри». — «Слухайте, люди, я не знав міри лише в одному: я хотів жити. Можливо, я ставився до всього на світі як до ліків — можливо! Що з вами, люди? Невже ви нічого не розумієте? Невже не вірите в духовне відродження? Чи ви гадаєте, що людина повинна пливти за течією, яка виносить її в каналізаційну трубу?» — Облиште, Гендерсоне, ваші підозри не мають під собою жодних підстав, — сказав цар. — Звідки ви взяли, що вам чи вашому супутникові загрожує небезпека? — Тоді чому вони на мене так дивляться? «Вони» — це Бунам, і пастух у чорній шкурі-шкірянці, і оті чорні дикі воячки. — Вам зовсім-зовсім немає чого боятися, — сказав Дафу. — Вони не зичать вам зла. Ні, ні, — провадив цей дивний негритянський монарх, — вони потребують вашої допомоги в очищенні ставків та колодязів. Вони кажуть, що вас і прислано сюди для цієї мети. Ха-ха, пане Гендерсон, ви казали, що заздрите тому, хто перебуває в центрі уваги цілого народу. І ось тепер ви теж опинились у такому становищі. — Так, але ж я анічогісінько не тямлю в тому, чого вони від мене вимагають. На відміну від вас — адже ви й народилися в цьому оточенні. — Облиште, Гендерсоне, не будьте невдячним. Немає сумніву, що ви теж народилися для чогось. І тоді я підвівся. Під ногами в мене був отой дивний білий вапняк, що утворював стільки химерних фігур. Цей камінь теж був окремим світом, світом, замкненим у іншому світі, світом у нескінченній серії снів. Я спустився на кілька сходинок посеред гамору й криків — така звукова атмосфера буває в перервах бейсбольного матчу, трансльованого по радіо. Верховний жрець підійшов до мене ззаду і скинув мій шолом, а негнучка й гладка стара генеральша, нахилившись із певним зусиллям, роззула мені ноги. Потім — опиратися було марно — вона стягла з мене мої бермудські шорти. Я залишився з самих жокейських трусах, досить-таки брудних після тривалої подорожі! Але й це ще не був кінець, бо поки Бунам одягав мене в лозу й листя, генеральша взялася за мою останню одежину. — Ні, ні, — запротестував я, але труси були вже внизу, десь на колінах. Найгірше сталось — я опинився голісінький. Тепер повітря було моїм єдиним вбранням. Я спробував прикритися листям. Моя суха шкіра пашіла вогнем, я мовби закляк, і тільки мої губи безмовно ворушились; я спробував прикрити свою голизну долонями та листям, але Тату, генеральша амазонок, потягла мої пальці до себе і вклала в них один із плетених канчуків. Мою одіж забрали, і я вже думав, що ось-ось закричу, впаду і помру від сорому. Але стара генеральша підтримала мене, упершись мені рукою в спину, а потім підштовхнула вперед. Натовп у один голос заволав: — Сунго, сунго, сунголай! Атож, вони вітали мене, Гендерсона-сунго. Ми побігли. Ми залишили позаду й Бунама, й царя, й арену і звернули в покручені вулички селища. На гострому камінні я до крові побив свої босі ноги; я біг і холов від жаху — ошелешений, приголомшений жрець дощу. Чи то пак цар, повелитель дощу. Амазонки кричали і щось гучно та зухвало виспівували — слова в тій пісні були короткі, односкладові. Здоровенні жінки з оголеними, делікатними головами і роззявленими ротами, з яких вихоплювались оглушливі вигуки, жінки в туго застебнутих коротких шкірянках, з-під яких випинали голі сідниці. Бігли вони, біг і я попереду своїх голих супутниць, сам голий і ззаду, і спереду, обплутаний травами та лозою, біг, пританцьовуючи на обпечених і порізаних ступнях по гарячому камінню. Я теж повинен був кричати. Так звеліла мені генеральша Тату, яка, дико репетуючи, наблизила свій роззявлений рот до мого рота. І я заволав разом з усіма: «Я-на-бу-ні-го-но-мум-ма!» Кілька чоловіків, переважно старих дідів, що трапилися нам на шляху, дістали від амазонок добрячої хлости і ледь не розпрощалися з життям, і сам я теж, стрибаючи голий, прикритий благеньким листям, здавалося, навіював на перехожих жах. Черепи, закріплені на залізних підставках, амазонки несли з собою. Ми оббігли навколо селища, проминувши й шибениці. Мерці там усе ще висіли — на кожному обідала зграя стерв’ятників. Я пробіг під самими головами, що ледь погойдувались, але не мав часу глянути вгору, бо ми бігли швидко, і бігти ставало дедалі важче; я задихався, відсапувавсь і запитував себе: «Куди в біса вони мене женуть?» Але мета в нас таки була — великий ставок, де напували худобу; на березі жінки зупинилися, стрибаючи та співаючи, а потім близько десятка з них накинулися на мене, підняли мене й пожбурили в перегріту застояну воду, в якій стовбичило кілька довгорогих корів. Водойма була завглибшки всього шість дюймів. М’який мул був набагато глибший, і в нього я й занурився. Я подумав, що вони можуть тут мене й покинути, щоб мене засмоктало в трясовину, але носії черепів простягли мені свої залізні підставки, я вхопився за них, і мене витягли на берег. Я майже волів залишитися в тій рідкій багнюці, так упав у мене настрій. Гніватися було марно, гумором тут теж і не пахло. Усе робилося діловито й серйозно. Я вибрався зі ставка, стікаючи смердючою багнюкою і сподіваючись, що вона принаймні сховає мою голизну, бо ріденька трава вже обсипалася з мене, і все відкрилося. Хоча я не сказав би, що здоровенні несамовиті жінки аж надто пильно мене роздивлялися. Ні, ні, вони були до цього байдужісінькі. І я знову завертівся в їхньому вихорі разом із канчуками, черепами та рушницями — їхній повелитель дощу, весь обляпаний болотом, оскаженілий від люті й шалу, так само волаючи: «Я-на-бу-ні-го-но-мум-ма!» Ось він, герой, який підняв Мумму, чемпіон чемпіонів — сунго. Ось біжить Гендерсон, громадянин Сполучених Штатів — капітан Гендерсон, нагороджений медаллю «Пурпурове серце», ветеран північно-африканської кампанії, учасник боїв у Сицилії, під Монте-Кассіно та іншими містами, велетенська тінь, людина з плоті й крові, невтомний шукач істини, жалюгідний грубіян, упертий старий п’яниця зі зламаною штучною щелепою, готовий на смерть і на самогубство. О ви, правителі неба! О ви, володарі людської долі! Повірте, я ладен розчинитись у небутті! Я розіб’юся лобом об смерть, і вони викинуть мене на купу гною, і стерв’ятники дзьобатимуть мої тельбухи. І всім своїм серцем я заволав: «Прошу милосердя!» А потім: «Ні, справедливості!» Далі я передумав і закричав у душі: «Ні, ні, істини, істини!» А тоді: «Хай сповниться Твоя воля! Не моя воля, а Твоя, Твоя!» Ви тільки погляньте на цього нікчемного грубіяна, на цього жалюгідного хвалька на хистких ногах — він звертається до небес і благає істини! Невже хтось його почув? Ми репетували й вистрибували, ми мчали вихором по завмерлих від жаху вуличках — тупотіли ноги, барабани й черепи відбивали ритм. А тим часом на небо наповзали гарячі, сірі, довгі тіні — дощові хмари, які в моїх очах набирали чудернацьких обрисів, спресовувалися докупи, як органні труби або океанські амоніти палеозойських часів. Напружуючи горлянки, амазонки кричали й завивали, а я, незграбно трюхикаючи за ними, намагався пригадати, хто я такий. Я. Хто цей блазень, обліплений листям, що приклеїлося багнюкою й присохло до тіла, хто він — сунго, повелитель дощу? Мені подумалося, що між мною і цим чоловіком усе-таки існує різниця, але яка саме, сказати я не міг. Під уже грубим шаром дощових хмар здійнявся гарячий темний вітер. Він пахнув димом і ніс із собою щось гнітюче, задушливе, таємниче, похмуре, неприємне. Повітря ніби чогось прагнуло й було набухле, важке. Дуже й дуже важке. Воно хотіло розрядитися від напруги, наче живе створіння. Залита потом генеральша підштовхнула мене рукою, витріщаючи очі й відсапуючись. Грязюка висохла й утворила на мені мовби цупкий земляний костюм. Я в ньому почував себе, як везувій, уся моя верхня частина палахкотіла полум’ям, а кров шугала вгору, наче розтоплений вар або магма. Канчуки свистіли й ляскали сухим, неприємним звуком, і я дивувався, що там у біса вони шмагають. Після короткого буревію наповзли сутінки — так буває в задушливому вагоні поїзда, коли спекотного серпневого дня він вкочується у великий Центральний тунель, і насувається чорнота, схожа на вічну темряву. В такі хвилини я завжди заплющував очі. Але тепер я їх заплющити не міг. Ми прибігли назад, на арену, де нас чекало плем’я варірі. Я не чув їхніх криків — слух мій захищала від них та сама гребля, яка затримувала небесну зливу. Проте звернені до мене слова Дафу я почув: — А знаєте, шановний гостю Гендерсон, ви, мабуть, програєте заклад. Бо ми вже були біля його ложі. Він дав якийсь наказ генеральші Тату, і ми обернулися й побігли на арену — я разом з іншими, хвацько крутнувшись на місці, попри свою велику вагу, попри болючі порізи на ступнях. Моє серце торжествувало, голова йшла обертом, а перед очима маячило осяйне видіння, подібне до того, яке я спостерігав, коли прогулювався з Едвардом на березі Тихого океану і не бачив нічого, крім океанського шумовиння та чайок, що билися за рибу на тлі величезних хмар. А на білих каменях, що утворювали розмаїті фігури, вистрибували люди, опановані божевільним екстазом, придавлені важкими хмарами Мумми, небесним громаддям, яке мало ось-ось пролитися на землю рясним дощем. Варірі кричали й кричали, мов у маячні. А моя голова, голова повелителя дощу, була для їхніх криків наче вулик. Усі вони зліталися до мене, проникали в мій мозок. Земля, здавалося, двигтіла в мене під ногами. Аж раптом увесь той людський гамір перекрив лев’ячий рик. Жінки з мого почту танцювали, якщо це можна назвати танцем. Вони з вереском підскакували й штовхали мене своїми тілами. Всі разом ми рушили до богів, які стояли гуртом; голови Гуммата і Мумми височіли над рештою. А коли ми до них підійшли, мені захотілося впасти й лежати ниць, щоб не брати участі у жахливому блюзнірстві, бо амазонки з мого почту кинулись до богів і почали шмагати їх своїми короткими канчуками. — Стійте! — заволав я. — Облиште! Що з вами? Чи ви показилися? Можливо, ця сцена виглядала б зовсім інакше, якби вони шмагали суто символічно, просто доторкаючись до богів шкіряними стяжками. Але амазонки накинулися на дерев’яних небожителів нестямно й люто: менші боги від ударів попадали, більші покірно терпіли цю наругу, не змінюючи виразу облич, а діти темряви, плем’я варірі, тим часом підстрибували й верещали, мов чайки над штормовим морем. І тоді я сам упав на землю. Як був голий, я беркицьнув обличчям у порох і загорлав: — Не треба! Не треба! Не треба! Але Тату схопила мене за руку й без жодного зусилля поставила навколішки. Так навколішках мене й потягли вперед. Мою руку, в якій доти був затиснутий канчук, підняли й опустили разів зо два, отож я мимоволі виконав свій обов’язок повелителя дощу. — Я не можу, не можу їх бити! Ви ніколи мене не примусите! — благав я. — Ліпше ви мене відшмагайте або й убийте. Наштрикніть мене на рожен і підсмажте на вогнищі. Я спробував сховатися, припавши до землі, й у цій позі мене оперезали канчуком по голові, а потім і по обличчю, бо тепер жінки кидалися на всі боки і шмагали не тільки богів, а й одна одну та мене. Я стояв навколішки посеред цього безуму і як міг затулявся руками від ударів; мені здавалося, я захищаю своє життя, і я кричав не своїм голосом. Та ось уперше загуркотів грім. Потім налетів потужний порив холодного вітру — його виття було схоже на кінське іржання, — хмари розверзлися, і полив дощ. По мені й навкруг мене залопотіли водяні краплі завбільшки з ручну гранату. Обличчя Мумми, посмуговане канчуками, тепер укрилося сріблястими пухирями, а на землі заструменіли пінясті потоки. Мокрі амазонки кинулися обіймати мене. Я був надто приголомшений, щоб їх відштовхувати. Я ніколи доти не бачив стільки води. Такою, мабуть, була голландська повінь, яка змила військо герцога Альби, коли відкрилися шлюзи в дамбах. Людей мені вже не було видно — між мною та ними запала стіна дощу. Я став видивлятися, де ложа Дафу, яка теж сховалася за струменями зливи, і почав вибиратися з арени, мацаючи рукою по білих вапнякових сидіннях. Несподівано мені трапився Ромілаю — він сахнувся від мене, так ніби я був для нього небезпечний. Дощ майже розгладив йому волосся, а на його обличчі застиг переляк. — Ромілаю, — сказав я, — прошу тебе, чоловіче, допоможи мені. Поглянь, у якому я стані. Де цар? Де вони всі? Знайди мою одежу й шолом. Мені потрібен мій шолом. Я вхопився за Ромілаю, голий-голісінький, і йшов, нахиляючись та ковзаючи, поки він проводив мене до царської ложі. Чотири жінки тримали над царем покривало, щоб він не вимок на дощі, інші підняли гамак і понесли його геть. — Царю, царю! — загукав я. Дафу відгорнув краєчок покривала, яке вони на нього накинули. Він був у своєму крислатому капелюсі. Я закричав, звертаючись до нього: — Що це діється? — Це дощ, — просто відповів він. — Дощ? Який дощ? Це потоп. Це схоже на кінець… — Пане Гендерсон, — сказав цар, — ви зробили нам величезну послугу, і за такі труди ми вам, звичайно, віддячимо. — Глянувши на вираз мого обличчя, він додав: — Як бачите, шановний гостю Гендерсон, боги про нас піклуються. Восьмеро жінок, які тримали на плечах жердини, понесли його геть від мене. — Ви програли заклад, — сказав цар Дафу. Я так і залишився стояти, обліплений засохлою багнюкою, наче велетенська ріпа.  

15



 

Ось так мене зробили повелителем дощу. Думаю, я дістав по заслузі, щоб ото не пхав носа не в своє кляте діло. Але в ту мить я просто нічого не міг із собою вдіяти, це був один з поривів, проти яких людина безпорадна. Отже, я вскочив у халепу — і в яку халепу! До яких наслідків це призведе? Я лежав на підлозі в якійсь комірчині в палаці, голий, смердючий, густо посмугований синцями. Дощ усе лив і лив, затоплюючи селище, вода струменіла зі стріх важкими торочками, набираючи обрисів, у яких було щось лиховісне, щось від нечистої сили. Тремтячи, я загорнувся по саме підборіддя в шкури невідомих звірів і дивився в порожнечу круглими очима, знай повторюючи: — О, Ромілаю, не гнівайся на мене. Звідки я міг знати, в яку халепу я кидаюся? Моя верхня губа відвисла, а ніс, посинцьований канчуками, був спотворений і дуже болів. — О Боже, я потрапив у безвихідь. Я програв заклад і опинився в руках царя. Та Ромілаю, як і раніше, не покинув мене в біді. Він спробував мене підбадьорити й сказав, що, на його думку, сподіватися найгіршого не варт і мені рано почувати себе в пастці. Він говорив дуже розважливо. Потім додав: — Твоя спить, пане. До завтра. А я йому відповів: — Ромілаю, я дедалі більше переконуюся в тому, який добрий ти чоловік. Ти маєш рацію, мені слід зачекати. Зрештою, я тепер при владі, хоча зовсім не уявляю, в чому полягають мої обов’язки та права. Тоді й він став готуватися до сну, опустившись навколішки і зчепивши руки, на яких заграли тугі клубки м’язів. З грудей у нього вихопився хрипкий стогін молитви, і мені, не стану приховувати, відразу полегшало на душі. Я сказав йому: — Молися, молися. Прошу тебе, друже, молися так, як ще не молився ніколи. Благай Бога, щоб Він порятував нас із біди. Помолившись, Ромілаю, як завжди, закутався в ковдру, поклав долоню під щоку і підібгав до грудей коліна. Але перш ніж заплющити очі, він запитав: — Нащо твоя зробив це, пане? — О Ромілаю, якби я міг це пояснити, я б не був тепер тут, де я є. Навіщо я пожбурив бомбу в отих безневинних жаб, не озирнувшись ні праворуч, ні ліворуч. Не знаю, чому мої жадання завжди такі бурхливі. Моя поведінка настільки дивна, що пояснення теж має бути дивним. Роздуми тут не допоможуть, мені лишається чекати осяяння. І, подумавши про те, в якій чорній безвиході я опинився, без найменшої надії, що сподіване осяяння прийде, я тяжко зітхнув і застогнав знову. Анітрохи не стурбований тим, що я не дав йому задовільної відповіді, Ромілаю заснув, і незабаром я теж забувся під лопотіння дощових крапель та рики лева чи то левів у підземеллях палацу. Дух і тіло відійшли на спочинок. Я наче знепритомнів. На обличчі в мене стриміла десятиденна щетина. Прийшли сни та видіння, але я не стану розповідати про них; скажу тільки, що природа поставилася до мене по-доброму, і я проспав, мабуть, не менш як дванадцять годин — не ворухнувшись, не відчуваючи свого хворого тіла з його порізаними ступнями та посинцьованим обличчям. Коли я прокинувся, небо було чисте й тепле, а Ромілаю вже був на ногах. У своїй комірчині я побачив двох жінок, амазонок. Я вмився, поголивсь, наказав жінкам вийти і зробив свої діла у велику миску, поставлену в кутку й призначену, як я здогадався, для цієї мети. Потім жінки повернулися з якимись одежинами; то було, як пояснив мені Ромілаю, ритуальне вбрання сунго, повелителя дощу. Він наполіг, щоб я натяг на себе ту одіж, бо відмова може призвести до неприємностей. Адже я тепер — сунго. Спершу я оглянув свою уніформу. Вона була пошита із зеленого шовку за тим самим кроєм, що й убір Дафу — я маю на увазі його штани. — Носити сунго, — сказав Ромілаю. — Твоя тепер сунго. — Але ж ці чортові штанці просвічують, — зауважив я. — Та нема куди діватися, доведеться їх надягти. На мені були брудні жокейські труси, про які я вже згадував, і я натяг зелені штаненята поверх них. Хоч я й відпочив, стан у мене був не з найкращих. Мене все ще тіпала лихоманка. Мабуть, для білої людини хворіти в Африці природно. Сер Річард Бертон мав залізне здоров’я, але й він підхопив тяжку пропасницю. Спік хворів ще частіше. Мунго Парк почував себе тут так кепсько, що ледве міг стояти на ногах. Доктор Лівінгстон почував себе добре тільки в окремі дні. Хто я в біса такий, щоб претендувати на імунітет? Одна з амазонок, Тамба, прикрашена бридкими баками, що стриміли на її підборідді, підійшла до мене ззаду, скинула шолома й розчесала мені чуба грубим дерев’яним гребенем. Ці дві жінки мали прислуговувати мені. — Джоксі, джоксі? — звернулася до мене Тамба. — Чого вона хоче? Що то за «джоксі»? Сніданок? У мене нема апетиту. Я надто схвильований, і в горло мені нічого не полізе. Натомість я ковтнув з фляги трохи віскі — лише для того, щоб дати якусь поживу органам травлення, але й із надією, що це допоможе проти лихоманки. — Її показує джоксі, — сказав Ромілаю. Тамба лягла долічерева на підлогу, а друга жінка, Бебу, стала їй на спину і ступнями почала розминати та масажувати їй тіло, аж хребці тріщали. Після того як Бебу добре потопталася по ній своїми шкарубкими ступнями, — а судячи з виразу обличчя Тамби, процедура була для неї блаженством, — жінки помінялися місцями. Потім вони спробували показати мені, яку це дає користь і як вони відразу ожили, — кожна постукала себе по грудях суглобами пальців. — Подякуй їм за добрі наміри, — мовив я. — Це, либонь, чудовий спосіб лікування, але сьогодні в мене немає настрою пробувати. У відповідь Тамба й Бебу лягли на підлогу і по черзі віддали мені знаки шани. Кожна брала мою ногу і ставила собі на голову, як робив Ітело, коли показував, що визнає мою перевагу. Перш ніж припасти обличчям до підлоги, жінки облизали язиком губи, щоб до них приставала пилюка. Трохи згодом прийшла генеральша Тату, — вона мала відвести мене до царя Дафу, — і в такий самий спосіб засвідчила мені свою відданість, не скинувши з голови кашкета. Тамба й Бебу принесли мені ананас на дерев’яному тарелі, і я примусив себе проковтнути скибочку. Потім я побрався разом із Тату сходами нагору — сьогодні генеральша амазонок дозволила мені йти попереду. На подвір’ї палацу зібрався чималий натовп — мене зустріли крики, вихваляння, плескання в долоні й спів; особливо щиро вітали мене старші люди. Я ще не звик до своїх зелених штанів, вони здавалися мені надто просторими. Зійшовши на верхню галерею, я глянув у далечінь і побачив гори. Повітря було напрочуд прозоре, і гори накладались одна на одну, брунатні та м’які, наче шерсть у бика Брахми. Трава сьогодні теж вилискувала, мов хутро, дерева були чисті й зелені, а квіти в білокам’яних чашах — свіжі й червоні. Я побачив, як під нами пройшли Бунамові дружини, обертаючи до нас акуратно обстрижені великі голови й показуючи дрібненькі зуби. Мабуть, я видався їм аж надто кумедним у широких зелених штанях сунго, що теліпалися на мені дуже вільно, в корковому шоломі та в підбитих гумою черевиках. Проминувши сіни, ми пройшли в царські покої. На великій стьобаній канапі не було нікого, але царські дружини лежали на своїх подушках та матах, базікаючи, розчісуючись і чистячи нігті на руках та ногах. Атмосфера тут панувала дружня. Більшість жінок відпочивали, а розслаблювалися вони досить по-дивному: згортали ноги, як ми згортаємо руки, і лежали на спині в таких позах, наче в них і кісток не було. Чудеса та й годі. Я окинув їх здивованим поглядом. Запах у кімнаті був тропічний, як подекуди в ботанічному саду — так ще пахне іноді гречаний цвіт або дим від деревного вугілля, змішаний з ароматом меду. Жодна з жінок навіть не глянула в мій бік, вони вдали, ніби мене й нема. Дуже сумнівно, щоб вони мене не помітили, — адже неможливо не помітити «Титаніка». Крім того, я був місцевою сенсацією, білим сунго, який переніс Мумму. Тому я вирішив, що з мого боку, мабуть, непристойно заходити в їхнє помешкання і їм не лишалося іншого вибору, як не помічати мене. Ми вийшли з цієї кімнати крізь низенькі двері, і я опинився в особистому покої царя. Він сидів на низенькому ослоні без спинки — то була велика квадратна рама, обтягнута червоною шкірою. Такий самий табурет підсунули й мені, а Тату відступила й сіла під стіною, майже непомітна. Знову ми з Дафу опинилися віч-на-віч. Я не побачив на ньому крислатого капелюха, не побачив ніде й черепів. Дафу був у вузьких штанях і гаптованих пантофлях. Біля нього лежала на підлозі купа книжок; коли я увійшов, цар читав. Побачивши мене, він загнув ріжок сторінки, кілька разів притис його суглобом пальця й поклав томик на купу. Яким читанням може цікавитися така голова? І що це була за голова? Ключа до цієї загадки я не мав. — От і чудово, — сказав він. — Тепер, коли ви поголилися й відпочили, у вас цілком пристойний вигляд. — Я почуваю себе, як святі мощі, ось як я себе почуваю, царю. Та я розумію, ви хочете, аби я носив цю збрую, і я не маю права ухилятися від сплати за програний заклад. Скажу тільки, що якби ви дозволили мені скинути це ганчір’я, то я був би вам з біса вдячний. — Я розумію вас, — сказав цар. — І хотів би зробити вам приємність, але сунго має носити відповідну форму, і тут нічим зарадити я не можу. А шолом можете скинути. — Я мушу берегтися від сонячного удару, — сказав я. — В усякому разі, я не звик ходити простоволосий. В Італії під час війни я навіть спав у шоломі. А той шолом був з металу. — Але ж у приміщенні можна сидіти й без головного убору. Одначе я вдав, ніби не зрозумів очевидного натяку, і далі сидів перед ним у своєму білому корковому шоломі. Цар був аж надто чорний, і це не могло не видаватися мені дивним, навіть казковим. Він був чорний, як непроглядна ніч. По контрасту його товсті губи здавалися ясно-червоними. Волосся в нього на голові жило (сказати, що воно там росло, було б не досить). Як і в Хорко, навкруг його очей вирізнялися червонясті кола. І навіть коли він сидів на шкіряному ослоні без спинки, його поза була не менш вільна, ніж тоді, коли він спочивав на своїй канапі або в гамаку. — Царю… — почав я. З мого рішучого тону він зрозумів, що я хочу сказати, й урвав мене: — Пане Гендерсон, ви маєте право вимагати будь-яких пояснень, і я розповім вам усе, що зможу. Розумієте, Бунам від самого початку був переконаний, що у вас стане сили перенести нашу Мумму. Я з ним погодився, коли побачив, як ви збудовані. Відразу погодився. — І не дивно, — сказав я. — Бо я справді дужий. Але чому так сталося, чому? Мені здається, ви знали, чим усе закінчиться. Ви умисне побилися зі мною об заклад, щоб роздрочити мене. — Це був звичайний азарт, ото й тільки, — відповів цар. — Я так само не знав, до чого це призведе, як і ви. — І завжди все відбувається так, як учора? — Далеко не завжди. Навпаки, надзвичайно рідко. Я звів брови, наскільки міг, показуючи йому, що не такий я простак і його пояснення мене не задовольнили. Водночас я намагався розгадати його. Я не помітив у ньому жодних виявів хизування. Свої відповіді він обмірковував, але й не вдавав глибокої задуми. А коли став розповідати про себе, його розповідь у головних деталях збіглася з тією, яку я вже чув від арнюйського принца Ітело. В тринадцять років його послали вчитися в місто Ламу, а згодом він перебрався до Малінді. — Усі царі на протязі вже кількох поколінь повинні знайомитися зі світом, і в цьому віці їх посилають до школи. Ти з’являєшся з якогось глухого закутня, кілька років навчаєшся в школі, потім повертаєшся додому. Кожен цар посилає до Ламу одного свого сина. З ним їде хтось із дядьків і живе в Ламу, чекаючи, поки небіж закінчить науку. — З вами їздив Хорко? — Атож, Хорко. Він був сполучною ланкою. Він жив зі мною в Ламу дев’ять років. Та я подався з Ітело ще далі. Я не збирався жити тут, у тропіках. Хлопці в школі були зіпсуті. Підмальовували собі вугіллям очі, фарбували губи. Любили побазікати. Я прагнув більшого. — Ви дуже серйозна людина, — сказав я. — Це очевидно. Я розгадав вас із першого погляду. — Після Малінді був Занзібар. Там ми з Ітело найнялися матросами на судно. Побували в Індії і на Яві. Потім Червоне море, Суец. П’ять років у Сирії в сектантській школі. Ставилися до нас дуже добре. Освіту, як на мій погляд, давали там надзвичайно ґрунтовну. Я готував докторську дисертацію і захистився б, якби не помер батько. — Дивина та й годі, — сказав я. — Мені важко пов’язати все це з учорашнім днем. З черепами, з отим страхопудом, якого звуть Бунам, з амазонками та всіма іншим. — Це дивне поєднання, я згоден. Але не в моїй спромозі, Гендерсоне — Гендерсоне-сунго — зробити так, щоб світ відповідав вимогам здорового глузду. — А у вас була спокуса не повертатися додому? — запитав я. Ми сиділи дуже близько один від одного, і, як я вже відзначив, його чорнота надавала йому в моїх очах казкової незвичайності. Як усі люди, залюблені в життя, Дафу відкидав від себе густішу тінь — клянуся, що це правда. Це щось димне, як пороховий розряд. Я не раз помічав таку властивість у Лілі, а особливо мені це впало у вічі того дощового дня в Данбері, коли вона умисне послала мене до залитого водою кар’єру, а потім зателефонувала з ліжка своїй матері. Це було тоді в ній дуже помітно. Це щось блискуче й водночас тьмяне; воно туманне, синяве, тріпотливе, осяйне, як прозорий камінь-самоцвіт. Таке відчуття пережив я і в ту мить, коли випростався, поцілувавши Віллатале в живіт. Але цар Дафу був наділений цією таємничою властивістю більше, аніж будь-хто з людей, які траплялися мені доти. У відповідь на моє останнє запитання він сказав: — Я мав чимало причин бажати, щоб мій батько пожив довше. Я здогадався, що старого, певно, задушили. Мабуть, на моєму обличчі Дафу прочитав каяття, що я нагадав йому про батька, бо він засміявся, щоб заспокоїти мене, і сказав: — Не переживайте, пане Гендерсон, — я мушу називати вас сунго, бо тепер ви сунго. Не переживайте і не тривожтеся. Це тема, яку обминути важко. Зрештою, ви тут ні до чого. Надійшов його час, він помер, і царем став я. Я повинен був зловити лева. — Про якого лева ви говорите? — спитав я. — Я ж вам учора розповідав. Можливо, ви забули — царів труп, черв’ячок, який у ньому заводиться, царева душа, левеня? Тепер я пригадав. Він і справді розповідав мені про це. — Ну так от, — провадив він далі, — після того, як звірятко, що його Бунам випускає на волю, виросте, наступний цар має зловити того лева протягом року або двох. — Що ви кажете? Ви повинні вполювати його? Цар усміхнувся. — Вполювати? Я маю зовсім інше завдання. Спіймати його живим і держати біля себе. — То оце той звір, який гарчить у підземеллі? Я можу заприсягтися, що чув звідти лев’ячі рики. Юпітере, так он воно що! — промовив я. — Ні, ні, ні, — заперечив цар своїм лагідним тоном. — Ви не вгадали, пане Гендерсон-сунго. Ви чули зовсім іншого звіра. Я ще не зловив Гміло. Тому я ще остаточно не коронований на царя. Ви бачите мене на півдорозі до монаршої влади. Висловлюючись по-вашому, я поки що не утворений. Дивлячись на царя, я почав забувати про вчорашнє потрясіння і розуміти, чому я відразу заспокоївсь, як тільки вперше зустрівся з ним. Просто в його товаристві мені було надзвичайно приємно. Він сидів, схрестивши свої великі ноги, нахилившись уперед і згорнувши руки на грудях. Вираз його обличчя був замислений, але привітний. Крізь товсті губи іноді вихоплювалося тихе мугикання. Воно нагадувало мені звук, який можна почути, коли літньої ночі в Нью-Йорку ви проминаєте електростанцію: двері відчинені, вся латунна й сталева машинерія працює, виблискуючи під однією неяскравою лампочкою, і якийсь старий чоловік у брезентовій робі та домашніх капцях курить люльку, недбало наглядаючи за грізною потугою електричного монстра. Мабуть, з усіх людей, які жили або живуть на світі, я найлегше піддаюся чарам. Хоча з першого погляду цього не скажеш, але я — надзвичайно піддатливий медіум, і мене легко настроїти. «Ти одна з тих підвішених лютень, що бринять, тільки-но їх торкнешся, чоловіче, — сказав я сам собі, і то не вперше. — Якщо досі ти не знав, що таке дикунство, то вчора ти побачив його на власні очі, побачив, як людина грає у м’яч черепом власного батька. І має стосунки з левами. З левами! І ця людина — майже дипломований лікар. Суцільне божевілля, та й годі». Так я міркував. Але я не міг не взяти до уваги того факту, що в мені знову й знову озивався внутрішній голос, повторюючи: «Я хочу, хочу!» — шаленіючи й вимагаючи, перетворюючи мою душу на хаос, палко жадаючи й постійно знаходячи розчарування, і що цей голос гнав мене вперед, як загоничі женуть дичину. Отож було безглуздо вести з життям переговори, я мусив приймати такі умови, які воно мені ставило. Але іноді мені хотілося переконати себе в тому, що тільки моя буйна й розтривожена вдача винна в усьому, що сталося, відтоді як я покинув Чарлі з його молодою дружиною і подавсь у власні мандри, — арнюї, жаби, Мталба, мрець у хижі й шалена гонитва в уборі з листя та лози в гурті здоровенних жінок. І ось тепер чорний володар чорношкірого племені втішає мене — але чи можна йому довіряти? Які в мене підстави довіряти йому? І я, незграбний здоровило у зелених шовкових штанях, наділений званням повелителя дощу, я болісно напружував увагу, напружував слух і недовірливий зір. О, нечиста сила! Як можна зламати людину, для котрої життя не визначило притулку! Як можна її зламати!.. Отак я міркував, сидячи в палаці з непотинькованими червоними стінами та білими каменями у вигляді чаш, у яких росли квіти. Біля дверей вартували амазонки і з ними люта стара Тату з величезними ніздрями. Вона сиділа, куняючи, на підлозі в своєму військовому кашкеті. Отже, ми гомоніли з царем, і помалу мене опанувало відчуття, що ми з ним люди особливого виміру. Мав я підстави довіряти йому чи не мав — це вже окрема тема. І почалася розмова, яка не могла повторитися ніде в світі. Я підтяг свої зелені штани. У голові в мене наморочилося від лихоманки, але зусиллям волі я опанував себе і сказав, чітко вимовляючи кожне слово: — Величносте, я не стану ухилятися від сплати за програний заклад. Я людина принципова. Але я й досі не розумію, що все це означає і навіщо мене вдягли у форму повелителя дощу. — Форма тут ні до чого, — сказав Дафу. — Ви — сунго. Ви сунго в прямому розумінні, пане Гендерсон, Я не міг би призначити вас сунго, якби у вас не стало сили перенести Мумму. — Ну гаразд, хай буде, але чому вони так повелися з богами? Мені було дуже прикро, величносте, не стану приховувати. Я не можу сказати, що жив праведно. Думаю, це на мені написано… (Цар кивнув головою.) Зрештою, на моїй совісті до біса не вельми похвальних вчинків, я не був бездоганним ні як солдат, ні як цивільний. Скажу відверто, я не заслуговую, щоб мене вписали в історію навіть на туалетному папері. Та коли я побачив, як вони шмагають Мумму, Гуммата й інших богів, я впав ницьма на землю. Було, здається, вже досить темно, і я не знаю, бачили ви це чи ні. — Вас я бачив. А те, що діялося, вигадав не я. — Цар говорив дуже лагідно. — В мене інші погляди й інші уявлення. Ви в цьому ще переконаєтесь. Але чи бажаєте ви поговорити зі мною відверто й щиро? — А ви, величносте, хочете зробити мені приємність? Найбільшу приємність з усіх можливих? — Звичайно, чом би й ні? — Я дуже радий. Тоді ось про що хотів би я вас попросити: повірте, я буду з вами щирий. Це єдина моя надія. Якщо ви мені не повірите, все полетить шкереберть. Він заусміхався. — Отакої, чому б я став відмовляти вам у цьому? Я згодний, Гендерсоне-сунго, але дозвольте мені попросити вас про те саме. Ця угода просто не матиме сенсу, якщо не буде взаємною. Та чи готові ви сприйняти щирість у будь-якій формі? Скажімо, у зовсім для вас несподіваній? — Вважайте, що ми домовилися, величносте. Що ми уклали між собою угоду. О, ви навіть не уявляєте собі, яку приємність мені робите! Коли я пішов від арнюїв (і не стану приховувати, що я накоїв там лиха — можливо, вам про це відомо), то думав, що втратив свою останню нагоду. Я вже мав довідатися про грун-ту-молані, коли з моєї вини сталася страшна катастрофа, і я пішов звідти в жахливому настрої. Господи, яким приниженим я себе почував! Розумієте, величносте, я все думаю про сон духу і про те, коли він у біса урветься. Думав я про це і вчора, коли мене зробили повелителем дощу — такого мені ще не доводилося переживати! Чи зможу я коли-небудь розповісти про все це своїй дружині Лілі? — Я ціную вашу відвертість, Гендерсоне-сунго. Я умисне хочу затримати вас біля себе на довший час, сподіваючись, що ми зможемо передати один одному багато важливого. Бо мені не дуже легко виражати себе перед своїм народом. Тільки Хорко побував у зовнішньому світі, але з ним я теж не можу вільно обмінюватися думками. Всі вони тут настроєні проти мене… Це він повідав мені як таємницю, і голос його прозвучав майже пошепки, а потім у кімнаті запала глибока тиша. Амазонки лежали на підлозі, мовби позасинали, — Тату в своєму кашкеті і дві молоді, затягнуті в шкіряні жилети, а нижче пояса голі. Їхні чорні очі були напівзаплющені, але насправді вони дивилися на мене пильним поглядом. Я чув, як за грубими дверима нашого внутрішнього покою вовтузились і базікали царські дружини. — Ви маєте слушність, — сказав я. — Тут ідеться не тільки про любов до істини. Ідеться тут і про інше — про самотність. Людина іноді перетворюється на власну могилу. А коли їй щастить вибратися з тієї могили, вона не завжди вміє відрізнити добро від зла. Так, наприклад, якийсь час я був переконаний, що існує зв’язок між істиною й ударами. — Як це зрозуміти? — А ось як. Коли я минулої зими колов дрова й цурпалком мені перебило ніс, перше, що я подумав, було: «Ось вона, мить істини!» — Справді! — сказав цар, а потім заговорив голосом стишеним і довірливим, заговорив про таке, чого я ніколи доти не чув, і я лише дивився на нього витріщеними з подиву очима. — Справді, може здатися, що такий взаємозв’язок існує, — мовив він. — Хоча не думаю, що це так. Але я вірю в існування закону людської природи, що пояснює, як людина відповідає на силу. Людина — це істота, якій не до вподоби, коли її б’ють. Візьміть коня — хіба він здатний помститися своїм кривдникам? Або бика. А людина завжди настроєна на помсту. Якщо ж їй самій загрожує покарання, вона чого тільки не вимудрує, аби його уникнути. А коли кара все-таки спостигне її, серце в неї може зіпсутися. І часто справді псується — ви зі мною згодні, Гендерсоне-сунго? Ось чому брат підіймає руку на брата, син на батька (який жах!), а батько на сина. Більше того, це процес безперервний, бо якщо батько не битиме сина, вони не будуть схожі. Так робиться для того, щоб увічнити схожість між людьми. Людина не терпить, коли її б’ють, Гендерсоне. І якщо протягом якогось часу їй доводиться зносити удари, вона опускає очі й мовчки обмірковує, як потім очиститися від ударів. Були удари первісні, і кожен з нас і досі їх відчуває. Кажуть, ніби першого такого удару завдав Каїн, але це викликає сумнів. Ще наприпочатку часів була занесена рука, яка потім ударила. Тому люди й досі здригаються. Кожен прагне уникнути ударів, звільнитися від них, прагне, щоб били когось іншого, а не його. Я розумію це як закон земного буття. Але щодо того, чи є в силі істина, то це окреме питання. У кімнаті панувала сутінь, але повітря було просякнуте задухою з її запахом горілої рослинності. — Стривайте-но, величносте, — сказав я, спохмурнівши й кусаючи собі губи. — Дайте подумати, чи я зрозумів вас правильно. Ви вважаєте, душа помре, якщо їй не пощастить домогтися, щоб її стражданнями страждав хтось інший? — А якщо пощастить, то вона довго радіє і веселиться. На превеликий жаль, це так. Долаючи біль — канчуки посмугували незахищені частини мого обличчя жорстоко, — я звів брови і спрямував на нього зверхній погляд — одним оком. — На превеликий жаль, кажете? Тому й треба було відшмагати мене та богів? — Тут, Гендерсоне, ви маєте цілковиту рацію. Мабуть, мені слід було остерегти вас рішучіше, коли вам закортіло перенести Мумму. — Але ж іще до того, як я побачив богів, ви вирішили накинути мені цю роботу… — Та я подумав, що годі докоряти йому, і сказав: — Якщо хочете знати, величносте, існують люди, здатні відповідати добром на зло. Навіть я це розумію. Я, розбишака і шалапут. Я затремтів усім своїм величезним тілом, раптово збагнувши, як неправильно досі жив. З подивом я відзначив, що Дафу залюбки зі мною погодився. — Кожна порядна людина до цього прагне, — сказав він. — Хіба годиться жити для того, щоб передавати лють? А вдарив Б?Б вдарив В? — У нас не вистачить алфавіту, щоб зобразити цей процес. Порядна людина зробить усе, аби зупинити зло на собі. Вона стерпить удар і не даватиме здачі — оце і є найблагородніше шанолюбство. Така людина кидається в море ударів, твердо вірячи, що воно має межі. За таких обставин загинуло чимало шляхетних сміливців. Але куди більше гине тих, хто не здатний гамувати своє роздратування, хто каже: «Мені остогидло гнути шию під тягарем власного гніву. Я не можу більше годуватися страхом і обережністю». Тут я хотів би зауважити, що краса царя Дафу вражала мене не менше, ніж його слова, а може, й більше. Його чорна шкіра сяяла, ніби зволожена тією росою, яка збирається на рослинах, коли вони досягають розквіту. Спина в нього була довга й м’язиста, губи — яскраво-червоні й наче задерті вгору. Досконалість людського тіла має короткий вік, і тому ми милуємося нею, можливо, більше, ніж вона того заслуговує. Але я нічого не міг із собою вдіяти. Це відбувалося поза моїм бажанням. Я відчув біль у яснах, де такі відчуття фіксуються незалежно від моєї волі, і тоді я зрозумів, наскільки він мені до вподоби. — У кінцевому підсумку ви маєте слушність, і добро, запропоноване в обмін на зло, — це і є відповідь на запитання про сенс життя. Я теж вірю в людський рід, хоча навряд чи моя віра знайде виправдання в близькому майбутньому. Можливо, я не пророк, сунго, але я переконаний, що благородство посяде чільне місце у світі. Почувши ці слова, я здригнувся, я аж затремтів від радості. Христе-Боже! Таж колись я віддав би все, що маю, аби тільки почути їх від когось. Моє серце так розхвилювалося, аж я відчув, що обличчя в мене витягується й витягується, і кінець кінцем воно стало довге-довге, либонь, як міська вулиця. Я палав від лихоманки та розумового збудження, — так впливав на мене піднесений дух нашої розмови, — і речі перед моїм зором не просто двоїлися чи троїлися, а множилися в незліченних обрисах розбурханих кольорів — золотого, червоного, зеленого, темно-коричневого та інших, що коливалися концентричними хвилями навколо кожного предмета. Іноді Дафу видавався мені втричі більшим, ніж був насправді, з райдужним ореолом навколо нього. Більший, аніж саме життя, він нависав наді мною і говорив не одним голосом, а кількома зразу. Я стискав пальцями свої ноги крізь зелені шовкові штани сунго, і, думаю, в ті хвилини я втратив здоровий глузд. Принаймні трохи. Я справді був наче в нестямі. Цар ставився до мене з класичною африканською ґречністю, а це одна з вершин людської поведінки. Я не знаю, де ще на землі люди вміють поводитися з такою гідністю, як поводився цей чоловік тут, поблизу екватора, в самому серці темряви, в маленькій кімнаті примітивного палацу, що стояв у гірській долині, в тому самому селищі, де я плуганився з мерцем на спині під місяцем та синіми лісами небес. Чи може павук зазнати раптового перетворення й написати трактат про комах, яких він пожирає, — перетворений хижак, ви вловлюєте, до чого я веду? Ось таке порівняння спало мені на думку, коли я почув цареві слова про те, що благородство посяде чільне місце у світі. — Царю Дафу, — сказав я, — сподіваюся, ви станете моїм другом. Я глибоко вражений тим, що від вас почув. Ваші міркування такі незвичайні, що я просто очманів. Проте я почуваю себе тут щасливим. Учора мене відлупцювали. Ну що ж, може, так воно й краще. Зрештою, я належу до типу людей-страдників, і я радий, що биття принаймні збадьорило мене. Але дозвольте запитати, в який спосіб благородство посяде чільне місце у світі? — Ви хочете знати, звідки моя впевненість у тому, що моє пророцтво кінець кінцем справдиться? — Авжеж, — сказав я. — Безперечно. Мені цікаво, як воно все повернеться. Тобто я маю на увазі ось що: які практичні дії ви порекомендували б? — Не стану приховувати, Гендерсоне-сунго, в цьому питанні я маю власну концепцію. І не збираюся тримати її в таємниці лише для власного вжитку. Я залюбки викладу її вам. Мені приємно, що ви хочете стати моїм другом. Скажу по правді, таке почуття виникло й у мене до вас. Я дуже зрадів, коли ви прийшли. А щодо цієї історії із сунго, то, повірте, я щиро шкодую. Ми не втрималися, щоб не використати вас у своїх інтересах. Бо так склалися обставини. Ви вже мені пробачте. По суті, це був наказ, але я радо підкорився і щиро йому пробачив. Я не був настільки зіпсований чи битий життям, щоб не розпізнати незвичайну людину. Я бачив, що переді мною в певному розумінні геній. І не просто геній, а геній саме мого ментального типу. — Звичайно, величносте. Ніяких проблем. Я й сам хотів прислужитися вам учора. Я вже про це казав. — В такому разі щиро дякую вам, Гендерсоне-сунго. Отже, з цим покінчено. А ви знаєте, що з погляду тілесної будови ви схожі на статую? У вас є щось монументальне. Я говорю лише про тіло. На ці слова я трохи напружився, бо в них був якийсь подвійний зміст, і сказав: — Справді? Вам так здається? Цар вигукнув: — Не забувайте, що ми з вами уклали угоду про взаємну щирість, пане Гендерсон! Тут я схаменувся і промовив: — О, даруйте, величносте. Наша угода залишається чинною. Хай буде що буде. Я не збираюся відступати від своєї обіцянки. Я відповідаю за кожне своє слово і хочу, щоб ви мені довіряли. Він був задоволений моєю відповіддю і сказав: — Я вже відзначав, що людина не завжди готова сприйняти щирість у несподіваній для неї формі. Говорячи про вашу монументальність, я мав на увазі лише тілесну будову, бо вона відразу привертає увагу. Очима він показав на купу книжок біля свого ослону, так ніби вони мали стосунок до нашої розмови. Я повернув голову, щоб прочитати назви, але в кімнаті стояла півсутінь, і я не міг роздивитися літери. Потім він зауважив: — У вас дуже лютий вигляд. Це для мене не новина; але почути таке від нього було прикро. — Чого ж ви хочете? — сказав я. — Я належу до типу людей, які не можуть вижити, не спотворюючи себе. Життя добре потрудилося наді мною. І йдеться не лише про війну, хоча там мене тяжко поранило… — Я вдарив себе в груди. — Просто сюди! Ви розумієте, що я маю на увазі, царю? Але я, звичайно, не хочу розлучатися навіть із таким життям, яке маю, хоч іноді я декому погрожував, що накладу на себе руки. Якщо я не здатний принести діяльну користь, то принаймні повинен що-небудь проілюструвати. Та й це навряд чи мені вдається. Схоже на те, що я анічогісінько не ілюструю. — О, ви помиляєтеся. Ви ілюструєте масу, великий обсяг. Для мене ви неоціненна ілюстрація. Я не вважаю, що в чомусь ви відхиляєтеся від норми. Коли я навчався медицини, мене надзвичайно захопило вивчення людських типів, і для них я розробив цілу класифікаційну систему з такими рубриками: вмирущі; ласолюби; упертюхи; слоново-незворушні; по-свинському хитрі; фатально-історичні; такі, що приймають смерть; фалічно-горді або облудно-статеві; такі, що швидко засинають; одурманені нарцисизмом; божевільні сміхуни; педанти; войовничі Лазарі. О Гендерсоне-сунго, як багато існує людських образів і форм! Безліч! — Ай справді. Це тема для великої розмови. — Авжеж, авжеж. Я присвятив цьому роки і вів спостереження на всьому своєму шляху від Ламу до Стамбула та Афін. — Чималий клапоть світу. Який же людський тип ілюструю я? — З вами все ясно, — сказав Дафу. — Всім своїм виглядом ви, Гендерсоне-сунго, волаєте: «Рятуйте! Рятуйте! Що я повинен робити? Як мені жити? Дайте відповідь — і негайно! Що зі мною буде?» І так далі. З такою вдачею нелегко жити на світі. В цю мить я не зміг би приховати подиву, навіть якби мав ступінь доктора потайних наук, і я подумав уголос: — Так, так. Ось та істина, яку почала відкривати мені Віллатале. Грун-ту-молані було тільки початком. — Я знаю цей вислів арнюїв, — сказав цар варірі. — Я жив там якийсь час, гостем Ітело, і розумію, який зміст вони вкладають у це грун-ту-молані. Справді розумію. Стару царицю я знаю теж. У термінах своєї класифікації я визначив би її тип приблизно так: люди-самоцвіти, окраса й тріумф свого виду. Я згоден, що грун-ту-молані пояснює багато, але далеко не все. Тут потрібен інший досвід, Гендерсоне-сунго. Я можу вам дещо показати — щось таке, без чого ви ніколи не зрозумієте, чого я прагну і як дивлюся на життя. Ви зі мною підете? — Куди? — Поки що не скажу. Ви повинні мені довіритися. — Гаразд, чом би й ні? Не заперечую. Мені здається… Йому потрібна була лише моя згода, і він одразу підвівся. Ту ж мить підхопилася на ноги й Тату в своєму військовому кашкеті.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка