Слов’янський державний педагогічний університет на правах рукопису Тищенко Катерина Анатоліївна


Мал. 4.2 Староукраїнські писемні пам’ятки засвідчують секундарний і



Сторінка9/15
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.08 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   15

Мал. 4.2
Староукраїнські писемні пам’ятки засвідчують секундарний і на місці етимологічного о в новому закритому складі та е, після якого в наступному складі занепадав редукований ъ, пізніше, ніж на місці етимологічного е, що в наступному складі після нього занепав ь. Зрідка він позначений літерами и або h у пам’ятках ХV ст., зокрема сольцh > сhлцh [146, с. 203ε]. Дуже ймовірно, що секундарний і з о відбиває написання покиль у білоруській копії жалованої грамоти Корбинського від 1479 р. [там само, с. 176], хоч це свідчення не безсумнівне; можливо, що таке написання становить помилку пізнішого переписувача [94, с. 278]. З ХVІ ст. відбиття в орфографії староукраїнських пам’яток звука і з о та е вже досить поширене [там само].

Отже, А.Ю.Кримський уважав, що в усіх українських говорах відбулося подовження о, е в нових закритих складах, які виникли внаслідок занепаду редукованих голосних. Очевидно, загальноукраїнським був перехід подовжених о, е в дифтонги.

Такої ж думки був і О.О.Потебня, коли вивчав фонетичні особливості північних говорів української мови, де й зараз у зазначеній позиції наявні дифтонги [206, с. 278].

Переконання О.О.Потебні в тому, що в переході о, е в і спочатку відбуваються «кількісні зміни» (подовження о, е), а потім і якісні (дифтонгізація подовжених монофтонгів), підтримав П.Г.Житецький. Проте останній вважав, що подовження о, е й подальша дифтонгізація відбулися в «спільноруській» мові в Х – ХІ ст. (або навіть раніше) 87, с. 49. Із спільноруських дифтонгів виникли не тільки «малоруські», а й «великоруські» о, е (у такому випадку для «великоруського» о, е треба реконструювати зворотний процес, тобто перехід дифтонгів у подовжені голосні, а подовжених голосних у голосні «нормальної» довготи). Пізніше П.Г.Житецький під впливом критики В.Ягича прийшов до висновку, що спільноруським було лише подовження о, е, а дифтонгізація подовжених голосних виникла на «малоруському» ґрунті 88.

Не можна залишити поза увагою новаторські погляди О.Б.Курило на процес переходу о, е > і в нових закритих складах. О.Б.Курило констатувала, що в українській мові відбувся не один, а два процеси такої зміни – у північних та в південних говорах (у північних – через стадію дифтонгізації, а в південних – незалежно від наголосу і без дифтонгізації) 37, с. 21].

Зауважимо, що А.Ю.Кримський плідно дослідив саме ті фонетичні риси, за якими можна відокремити староукраїнські писемні пам’ятки від інших східнослов’янських. Серед них укажемо такі: зміна ĕ (h) > і, збіг артикуляції давніх ы й і та злиття їх в одному сучасному звукові и, чергування о > у, о > а (о стоїть у ненаголошеній позиції) тощо (див. табл. 3.1). Очевидно, що розвиток цих явищ у системі українського вокалізму тісно пов’язаний із занепадом редукованих ъ, ь.

Як бачимо, написання и на місці вживаної для позначення етимологічного звука ĕ літери h давньоруські пам’ятки південного походження засвідчують низкою прикладів в ХІ ст. На думку А.Ю.Кримського, вони вже відбивали перехід ĕ > і [146, с. 205а], властивий київському говору.

Однак сучасні дослідники заперечують таке положення А.Ю.Кримського, аргументуючи це: 1) більш поширеною заміною h > є в абсолютно однакових фонетичних умовах (нєсть, тєлєси, лєта тощо); а той самий звук в абсолютно тотожних умовах не давав, звичайно, двох рефлексів; 2) відмінністю голосного ĕ від етимологічних і, е в давньоруських діалектах ХІ ст., про що свідчать особливості подальшого розвитку етимологічних і секундарних і, е, які виникли з ĕ [94, с. 239].

Відомо, що розглядаючи старокиївський говір Х – ХІ ст.ст., А.Ю.Кримський визнавав дифтонгічний характер давньоруського ĕ. Цей звук учений характеризував як спадний дифтонг іä, тобто такий, у якому наголошувався перший компонент, а другий вимовлявся як широкий звук ä. Своє припущення А.Ю.Кримський аргументував покликанням на дифтонгічну вимову відповідників давнього ĕ в сучасних північних говорах української мови [146, с. 204].

Зауважимо, що дифтонгічну вимову ĕ не заперечували такі лінгвісти, як М.М.Дурново і К.Т.Німчинов. Так, з погляду М.М.Дурново, цей факт підтверджує наявність у низці північноросійських, північноукраїнських та південнобілоруських говорів, як і в довгих складах словацької мови та в лужицькій, вимови іе, відповідно до давнього ĕ, що відома й у наш час [85, с. 114].

Близькими до цієї гіпотези були міркування О.О.Шахматова, які ілюструє така схема:

Мал. 4.3

З погляду вченого, дифтонгічну вимову ĕ давньоруська мова успадкувала від спільнослов’янської [288, с. 116].

Рішуче заперечував дифтонгічність східнослов’янського ĕ О.М.Селіщев, який уважав цей голосний монофтонгом, що артикулювався як високий, напружений ê [223, с. 204]. А ще раніше Є.К.Тимченко припустив, що голосний ê вимовлявся в давньоруських говорах як довгий закритий [250, с. 113].

Важливим є той факт, що А.Ю.Кримський був прибічником абсолютної хронологізації в становленні звукової системи української мови, зокрема її вокалізму.

Суттєві уточнення внесли міркування вченого щодо хронології указаних вище фонетичних ознак (див. табл. 4.1), розвиток яких А.Ю.Кримський датував ХІ ст.

Зазначимо, що дослідник не тільки простежував реалізацію того чи того фонетичного явища в територіальних діалектах, а й визначав час його поступового поширення в українській мові в цілому. Зокрема, розглядаючи процес зближення ы та і (орфогр. и) в українській мові, А.Ю.Кримський простежив найбільш ранні його вияви в говорах Київської землі, трохи пізніше – у північній Галичині та південно-східній Волині, що межують з Київщиною, і ще пізніше – у південній Галичині та по всій Волині, підкреслюючи при цьому, що Волинь з цього погляду виявила найбільший консерватизм, що в її говорах ще і в XIV – XV ст.ст. не відбулося злиття в один голосний давніх ы та і, хоча в інших говорах ці звуки, на думку вченого, у той час своєю артикуляцією вже не розрізнялися [146, с. 209].

Процес пересування етимологічного і в напрямі до сучасного и розпочався в південній діалектній зоні давньоруської мови, як про це свідчать дані писемних пам’яток, ще з другої половини ХІ ст., але закінчився він, на думку сучасних дослідників, не раніше кінця ХІІ ст. – початку ХІІІ ст. [94, с. 260].

Відомо, що А.Ю.Кримський вказував на паралелізм у розвитку ятевих рефлексів у напрямі до монофтонга і зі ствердінням давнього і та злиттям його з ы [146, с. 205ε-205ξ]. На підставі вивчення цих явищ за давньоруськими писемними пам’ятками, учений відзначив, що «в Х ст. звуки ы та і ще строго не розрізнювалися у всіх українців», як і «звук h ще в жодній позиції не змінювався в монофтонгічне і»; проте «в ХІ ст., коли бачимо в українців більш або менш часте сплутування h з і», необхідно звернути увагу на те, що «давній звук и звучав у них уже трохи твердіше, ніж і» [там само, с. 208ξ- 208η].

Фактичні дані сучасних говорів української мови дозволяють вважати слушною думку А.Ю.Кримського про тісний зв’язок і приблизну одночасність цих процесів (переходу h > і, збігу і та ы) [97, с. 26].

Відомо, що ще П.Г.Житецький влучно помітив у поліських говорах зв’язок між розвитком рефлексів h з процесом обниження і пересування вглиб ротової порожнини артикуляції первісного і [87, с. 125].

Залучивши значний фактичний матеріал, А.Ю.Кримський дослідив усі особливості процесу асиміляції о > а. Вивчення цього явища в інтерпретації мовознавця свідчить про те, що діалекти української мови досліджені ним переважно шляхом порівняння західноукраїнських говорів із східноукраїнськими [31, с. 7].

Учений зазначив, що в «малорусів» відсутнє «акання», проте східне наріччя характеризується переходом ненаголошеного о в а, який містить наступний склад, причому дослідник наголосив на відсутності цього фонетичного явища в західних говорах [146, с. 241-243]. Про це свідчить така таблиця:



Таблиця 4.2

Асиміляція о > а (о стоїть у ненаголошеній позиції)

Східномалоруське наріччя

(асиміляція відбувається)



Західномалоруське наріччя

(асиміляція не відбувається)



багатий

богатий

манастир

монастир

хазяїн

хозяїн

ганчар

гончар

чабан

чобан

салдатъ

солдатъ

качан

кочан

халява

холява

кажан

кожан

калач

колач

Зрідка це фонетичне явище засвідчене ще в давньоруських писемних пам’ятках, найдавніше в Новгородській Путятиній мінеї ХІ ст.: багатьство. На думку А.Ю.Кримського, це слово потрапило на північ давньої Русі з півдня, з київських говорів [146, с. 245]. Такої ж думки пізніше дотримувалися й інші лінгвісти, зокрема Л.А.Булаховський [22, с. 90].

Відомо, що перехід о > а перед складом з наступним наголошеним а як наслідок регресивної асиміляції свого часу пояснив О.О.Потебня [211, с. 117]. Здебільшого так це фонетичне явище пояснювали й пізніше. Однак деякі лінгвісти заперечували достовірність такого пояснення, вважаючи його непереконливим [151, с. 33].

Заслуги А.Ю.Кримського у вивченні цього явища очевидні, бо дослідник визначив також інші випадки, у яких відбувається перехід о > а, а саме: у дієслівних формах (помогать > помагати); у прикметникових формах (ласковый > ласкавый); у запозичених словах (Родіонъ > Радивон) [146, с. 248-250].

Відомо, що деякі лінгвісти 20-30-х рр. ХХ ст. не поділяли зазначені вище погляди А.Ю.Кримського. Зокрема, концепція так званої гармонійної асиміляції о > а не задовольнила О.Б.Курило, для якої виявився незрозумілим той факт, чому ця зміна охопила лише кілька десятків слів, не порушуючи інших, таких як козак, лопата, собака тощо. Дослідниця вважала, що форми з а треба розглядати як окремі білорусизми або північноукраїнізми [152, с. 82].

У системі українського вокалізму наявна також асиміляція о > у (о ненаголошений): годувати > гудувати, коштувати > куштувати, кожух кужух, голубка > гулубка тощо [146, с. 472-473].

Процес зближення о з у А.Ю.Кримським простежено від найдавніших часів. Фіксації цього явища в пам’ятках ХІ ст. – ХV ст. дозволяють ученому визначити всі умови, за яких можливий цей процес, зокрема в основах слів (уружьникъ), у прикметникових закінченнях (добруму), у дієслівних суфіксах (торгувати) тощо [там само, с. 457-461].

А.Ю.Кримський простежив і всі ті випадки, коли етимологічний у в деяких діалектах може змінюватися на о: оживали замість уживали, правою і вhрною службу замість правую і вhрную, чистою вhру тощо [там само, с. 468].

Хоча це явище існувало ще в давньокиївському говорі ХІ ст., воно не є загальновживаним у сучасній українській мові, оскільки не відповідає літературним нормам. Проте перехід о > у поширений в українських говорах, де рідко відбувається зворотнє явище – чергування ненаголошеного у з о. Зокрема для Полтавщини характерне вживання слова розом замість розум [там само, с. 474].

Сучасні вчені, зокрема М.А.Жовтобрюх, уважають, що процес зміни ненаголошеного о > у, а іноді й наголошеного, може бути пов’язаний також з аналогійними впливами [94, с. 300]. Так, на закріплення голосного у в іменнику мачуха (із мачоха, д.-р. мачеха) вплинув, безсумнівно, поширений у подібних словах суфікс -ух(а), пор. свекруха [там само].

Аналогійного, а не фонетичного походження звук у в слові кожум’яка, виникнення якого А.Ю.Кримський пояснював впливом широковживаного іменника кожух [146, с. 488]. Цей погляд пізніше прийняв Л.А.Булаховський [22, с. 89-92].

Відомим є той факт, що доля українського звука е тісно пов’язана із занепадом редукованих ъ, ь (див. табл. 3.5). За А.Ю.Кримським, «у вимові наших предків-киян ХІ ст. (та інших предків малорусів) звук е був м’яким: нєбо, знаєтє», оскільки вимовлявся так, як звучить сучасний е лише «в деяких архаїчних говірках північних малорусів» [146, с. 192].

По суті, мова йде про ствердіння приголосних перед е. А.Ю.Кримський був упевнений у тому, що до епохи занепаду редукованих голосних «м’якими або напівм’якими були в малорусів навіть губні сполучення бе, пе, ве, ме, а решта – тим паче» [там само, с. 194].

На думку А.Ю.Кримського, процес ствердіння приголосних перед е розпочався не раніше ХІІ – ХІІІ ст.ст., причому його завершення має різний час для конкретних областей України [там само, с. 195]. Зокрема, у Галичині й Буковині, де всі звукові процеси відбувалися швидше, ніж на інших територіях, зазначене фонетичне явище наявне вже в ХІV ст., що відображає тверда вимова губних приголосних. Водночас у деяких випадках, наприклад після ц, вимова е залишалася «м’якою» [там само]. Імовірно, лише в ХV ст. «м’яка» вимова е в говорах Галичини й Буковини зникла зовсім [там само]. Завершення процесу «ствердіння» е на Волині припадає на кінець ХV ст. – ХVІ ст. Щодо «східномалоруського» наріччя, то навіть на початку ХVІ ст. вимова е була ще «м’якою», яка тільки в кінці цього століття змінилася на «тверду» [там само, с. 197-198].

Поступове закріплення «твердої» вимови звука е в різних регіонах України спричинило до виникнення нових фонетичних змін, зокрема чергування е з ы або у (о) в ненаголошеній позиції, яке відбивають буковинські грамоти ХІV – ХV ст. [146, с. 196; 140, с. 112]. Про це вже було зазначено в дисертації (див. 3.2).

Указуючи на окремі помилки у висвітленні історії звука е, у рецензії на «Украинскую грамматику» [146] О.О.Шахматов писав: «А.Ю.Кримський, безсумнівно, уникнув би низку утруднень у розумінні й поясненні долі е в українській мові, якби послідовно продумав відповідні явища в тому справді історичному висвітленні, яке дає один тільки порівняльно-історичний метод» [277, с. 149].

Заслуговують на увагу критичні зауваження О.О.Шахматова щодо ігнорування А.Ю.Кримським наукової термінології у процесі характеристики голосних звуків, а також нечіткості в датуванні розглянутого вище фонетичного явища. Так, О.О.Шахматов наголошував на тому, що назване А.Ю.Кримським ствердіння приголосних, без сумніву, є явищем «спільномалоруським», яке тим самим бере свій початок із глибокої давнини. Отже, «спільномалоруську» епоху навряд чи можна ототожнювати з ХV ст. або ХVІ ст., коли розпочався вже не «спільномалоруський» процес монофтонгізації дифтонгів [там само].

Цікавими є погляди А.Ю.Кримського на зміну е > о [146, с. 371-372], що відбувалася за таких умов (див. табл. 4.3).



Таблиця 4.3

Умови переходу е > о в українській мові

Позиції звука е

Приклади

1) після j

jего > його; твоему > твойому;

боевой > бойовий; Ефимъ > Йохим

2) після ж

жена > жона; пирожекъ > пиріжок;

жерства > жорства; ножевый > ножовий

3) після ч

чело > чоло; человhкъ > чоловік;

вечера > вечора; четыре > чотири

4) після щ

щека > щока; щегла > щогла;

путящему > путящому

5) після ш

пшено > пшоно; шептать > шопотіти;

шестой > шостий; шелковый > шовковий

На думку вченого, це фонетичне явище відбивають давні писемні пам’ятки як «східномалоруські», так і «західномалоруські» [146, с. 371-372].

Отже, А.Ю.Кримський аналізував зміну е > о в позиції після шиплячих та j. Відомо, що Я.Ф.Головацький приділив увагу з’ясуванню цього специфічного для української мови явища, однак, не зумів правильно його пояснити і вважав, що ця зміна залежить навіть від наголосу, оскільки помітна особливо тоді, «коли на е ударениє голосу паде» [74, с. 20].

Розглядаючи це явище, О.О.Потебня вважав, що е > о не тільки після шиплячих, а й після деяких інших приголосних (льон, сльоза, трьох, пісеньок, тьохкати) [204, с. 105]. Згодом учений зазначив, що така зміна відбувається в українській мові «незалежно від наголосу» [205, с. 39-40], а перехід е > о після шиплячих можливий лише в позиції «перед твердими приголосними» [там само, с. 40].

А.Ю.Кримський так само зробив більш ґрунтовні висновки. По-перше, учений підкреслив, що зміна е > о за однакових умов відбувається не тільки в позиції після шиплячих, а й після j; по-друге, він довів, що такій зміні підлягає як етимологічний е, так і е з давнього ь; по-третє, А.Ю.Кримський наголосив на тому, що обов’язковою умовою зміни е > о після шиплячих та j є споконвічна твердість приголосного подальшого складу [146, с. 371], тим самим учений визначив цю закономірність так, як її сформульовано в сучасній науці [92, с. 32].

Цікаві спроби А.Ю.Кримського пояснити також перехід е > о не тільки в позиції після шиплячих та j, а й після інших приголосних. Зокрема, дослідник твердив, що «в складах ле, не, ре, де, те, а тим паче в складах зі свистячим приголосним це, зе, се, дзе, де приголосні звуки є м’якими, звук е в позиції перед наступним твердим приголосним здатен чергуватися з о за аналогією до позиції після шиплячих та j, наприклад, польовий, синьовід, бадьорий, трьох, застьобнути та ін.» [146, с. 384-385].

Заслуговують на увагу міркування А.Ю.Кримського про долю кінцевого е в українській мові: зміна житие > жития, що містить Ізборник Святослава 1073 р. [140, с. 99; 146, с. 199-200]. Це явище вже згадане вище, коли було розглянуто етапи переходу е > і (див. мал. 4.2).

Яскравою рисою українського вокалізму є поява приставного о перед приголосними. А.Ю.Кримський, полемізуючи з О.І.Соболевським, навів низку прикладів на підтвердження положення про наявність цього явища в «малоруській» мові (див. 4.3). Назвемо деякі з них: Оксана (Ксения), Одарка (Дарья), олжа (лжа, ложь), ожеледиця (жлhдица), ортуть (ртуть), орів (рів) і под. [143, с. 220-222].

Зазначимо, що А.Ю.Кримський зважав на можливість фонетичних змін голосних звуків під впливом аналогії. Мовознавець виявив ряд фактів аналогійних змін у системі вокалізму української мови. Серед них: діалектний перехід е > о після шиплячого перед колись пом’якшеним голосним у слові шостисот («Буков. Грам.» 1421 р.) [146, с. 378]; виникнення а на місці о в низці запозичених власних імен (Сафон під впливом імені Іосаф, Макей за аналогією до власного імені Маковей та іменника мак) [146, с. 248-250] та ін.

Проведене нами дослідження дозволяє твердити, що А.Ю.Кримський розмежовував фонетичні особливості української мови на головні (загальномовні) й другорядні (діалектні). У системі вокалізму серед головних рис в інтерпретації ученого назвемо подовження етимологічних о й е в складах, після яких занепали ъ і ь, та подальшу зміну їх через дифтонгічну стадію в і, злиття в одному голосному двох давніх звуків ы та і й виникнення секундарного і з давнього h.

Заслуга А.Ю.Кримського полягає в тому, що вчений, на відміну від своїх попередників, більш точно визначив специфіку вокалізму української мови на різних етапах її історії.

Характеризуючи найдавніший період розвитку української мови (VІ – ІХ ст.ст.), учений зазначив, що в «цей час мова всіх слов’ян була однаковою» і відрізнялася від мови південних і західних слов’ян такими вокальними рисами: повноголоссям, уживанням о на початку слова відповідно до старослов’янського jе, деназалізацією носових голосних (див. табл. 4.1).

Безперечно, увага А.Ю.Кримського здебільшого була спрямована на формування українського вокалізму в ХІ – ХІV ст.ст., оскільки ця доба широко представлена матеріалом давніх писемних пам’яток, на свідчення яких переважно спирався мовознавець.

Важливим є той факт, що видатний філолог свого часу докладно й переконливо обґрунтував наявність таких фонетичних рис у системі голосних звуків, які деякі його сучасники заперечували, зокрема довів, що історії української мови відома асиміляція о > а не тільки перед складом з наголошеним а (див. табл. 4.2), а й у деяких інших позиціях.

Концепція А.Ю.Кримського містить детальний аналіз таких явищ українського вокалізму, як процеси зміни е > а, о > у, у > о; виникнення о на місці початкового а в словах іншомовного походження; поява приставного о перед приголосним тощо.

Учений значно розширив наукову проблематику в галузі вивчення історії вокалізму української мови.

Докладно, на великому фактичному матеріалі А.Ю.Кримський уперше простежив таке притаманне українській мові фонетичне явище, як зближення артикуляції ненаголошених е та и, що його писемні пам’ятки починають відбивати з ХІІІ ст.

На відміну від своїх попередників, мовознавець докладно проаналізував зміну е > о не тільки в позиції після шиплячих та j (див. табл. 4.3), а й після інших приголосних.

Не буде перебільшенням сказати, що А.Ю.Кримський окреслив у своїх дослідженнях майже все те коло питань, яке й тепер цікавить мовознавців, що вивчають історію вокалізму української мови.

Заслуговують на увагу міркування дослідника про долю кінцевого е в українській мові та е в позиції перед історично пом’якшеним приголосним.

Не можна залишити поза увагою й те, що, хоч А.Ю.Кримський і не спромігся розглянути всі фонетичні процеси в їх взаємозалежності й у системних зв’язках, а може, ще й не прагнув до цього, все ж у процесі аналізу багатьох фонетичних змін таку взаємозалежність ним простежено. Це, зокрема, стосується трансформацій редукованих, різних змін етимологічних о та е, переходу е в о та а.

Важливим позитивним фактом у дослідженнях А.Ю.Кримського є прагнення вченого до встановлення хронологізації в розвитку вокалізму української мови. Звичайно, не всі визначені ним хронології окремих явищ зберегли цінність до нашого часу, проте залишається безсумнівним те, що багато обстоюваних А.Ю.Кримським хронологій не заперечує й сучасна наука.

Стала, наприклад, науковим надбанням думка про те, що на місці дифтонгів з етимологічного е в новому закритому складі вже в ХІV ст. розвинувся монофтонг і (принаймні в південно-західних говорах української мови). Випадки написання и на місці е, які трапляються в пам’ятках ХІІ – ХІІІ ст.ст. у флексії -ень, ще не свідчать про перехід е > і, а пояснені А.Ю.Кримським різними орфографічними аналогіями.

Здобула загального визнання й обстоювана А.Ю.Кримським думка про те, що монофтонг і на місці дифтонгічного звука з етимологічного о розвинувся дещо пізніше (ХV ст.), хоч приклад на -иткиль, наведений лінгвістом як найдавніше свідчення цього явища, й виявився помилковим [102, с. 93].

Суттєві уточнення вносять висновки А.Ю.Кримського в хронологію таких фонетичних явищ, як рефлексація h, зближення і злиття в одному звукові голосних ы та и, зближення ненаголошених е та и тощо.

Важливими в працях ученого є спостереження над реалізацією того чи того фонетичного явища в територіальних діалектах і часом його поступового поширення в українській мові в цілому. Цей факт доводить, зокрема, опис А.Ю.Кримським процесу зближення ы та і (орфогр. и) в українській мові. Та все ж ми схильні вважати, що для А.Ю.Кримського пріоритетним джерелом вивчення були давні писемні пам’ятки.

Внесок мовознавця у вивчення історії голосних звуків української мови незаперечний. Однак деякі положення А.Ю.Кримського містять непереконливі висновки, помилкові судження.

Деякі недоліки при розгляді вченим явищ вокалізму можна проілюструвати, наприклад, висновком А.Ю.Кримського про те, що збереження е в слові червоний відбулося за аналогією до червлений. Насправді, звук е після ч не змінився на о тому, що наступний р у «спільноруській» мові був напівм’яким, успадкувавши цю властивість ще із спільнослов’янської мови.

Усі вищезазначені факти дозволяють зробити очевидний висновок: незважаючи на окремі помилки і деякі неточності, дослідження А.Ю.Кримського, присвячені історії українських голосних звуків, були визначною подією в науці свого часу. Більше того, вони багато в чому не втратили своєї наукової вартості ще й тепер. Тому величезний фонетичний матеріал, запропонований ученим, ще довго ставатиме в пригоді всім, хто прагне глибше пізнати процеси формування вокалізму української мови.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   15


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка