Слов’янський державний педагогічний університет на правах рукопису Тищенко Катерина Анатоліївна



Сторінка6/15
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.08 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

О.О.Шахматов у рецензії на «Украинскую грамматику» А.Ю.Кримського підкреслив, що історик української мови мав би докладніше охарактеризувати «спільноруську» прамову, зокрема її звуковий склад. Це дозволило б створити міцний фундамент, на якому слід будувати історію східнослов’янських мов. Брак такого фундаменту в праці А.Ю.Кримського спричинив до того, що українська мова «представлена в ній мовою без роду, без племені» [277, с. 143].

Близькою до поглядів О.О.Шахматова була позиція І.Свєнціцького, який дорікав А.Ю.Кримському, що дослідник «не дооцінював тих зв’язків рідної мови з великоруською і білоруською, що давали основу до окреслення очевидного споріднення усіх трьох мов у руській або східнослов’янській громаді» [221, с. 125].

На думку О.О.Шахматова, ні доісторичне минуле, ні багатовікова історія, ні сучасний стан «малоруської» мови повністю не розкриті в дослідженні А.Ю.Кримського, оскільки «автор спрямував увагу здебільшого на вивчення філологічних даних пам’яток південноруської писемності» [277, с. 144]. Далі О.О.Шахматов наголосив на тому, що важко вивчати фонетичні явища «малоруської» мови, не з’ясувавши склад «спільноруської» мови [там само, с. 144-145].

Суттєвий недолік «Украинской грамматики» О.О.Шахматов бачив у тому, що А.Ю.Кримський робив орфографічні дані «вихідною точкою у своїх міркуваннях» [там само, с. 153], а, отже, ставився до пам’яток недостатньо критично [там само, с. 144].

За словами О.О.Шахматова, наукова термінологія не знає ні твердих, ні м’яких голосних; фонетика розрізняє голосні заднього, середнього й переднього ряду. Тому, з погляду науки, розглянуті А.Ю.Кримським явища (історія українського звука е. – К.Т.) залишилися зовсім нез’ясованими [там само, с. 148].

Спираючись на вищезазначені факти, основними недоліками А.Ю.Кримського О.О.Шахматов вважав: 1) ігнорування питання про доісторичне минуле української мови, її взаємозв’язки з російською та білоруською мовами; 2) дослідження історії мови на основі орфографічних даних, що призводить до низки ускладнень у вивченні мовних явищ; 3) вживання нечіткої термінології в характеристиці звуків.

Аналізуючи названі праці А.Ю.Кримського, П.О.Бузук приєднався до зауважень О.О.Шахматова. Так, у рецензії на статтю «Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася» П.О.Бузук робить акцент на тому, що ця праця «в значній своїй частині повторює погляди, які відбито в «Украинской грамматике» та інших дослідженнях А.Ю.Кримського» [16, с. 140]. Тому актуальними є ті закиди, які було подано О.О.Шахматовим в рецензії на «Украинскую грамматику» [там само].

На думку П.О.Бузука, А.Ю.Кримський «занадто велике значення надає свідченням старих південноруських пам’яток і бачить в деяких рисах пам’яток XI ст. (ствердінні р, плутанині ы та і тощо) відбиття живої південноруської мови того часу; між тим тут вплив старослов’янських оригіналів» [там само].

На нашу думку, недоліки, на які вказує О.О.Шахматов, є суттєвими і заслуговують уваги під час аналізу поглядів А.Ю.Кримського на походження східнослов’янських мов, зокрема української. Важливим є той факт, що А.Ю.Кримський не дав точного визначення меж існування спільного східнослов’янського, чи давньоруського, періоду в розвитку української мови. Про це свідчить аналіз лінгвістичних текстів ученого.

У ранніх працях мовознавця, присвячених історії української мови, розпад «спільноруської» мовної єдності датується часом після XII ст. Так, характеризуючи Ізборники Святослава 1073 і 1076 рр., А.Ю.Кримський зазначив: «Обидва вони належать до того періоду, коли руська мова, власне, ще не розпалася на наріччя великоруське, малоруське» [147, с. 68]. За словами вченого, «доводиться погодитись із зауваженнями О.О.Шахматова, що в XI ст. і XII ст. не можна ще говорити про повне відособлення великоруського наріччя, бо найістотніших рис малоруського наріччя (ô, ê) тоді ще не було» [там само].

Проте в низці наукових праць А.Ю.Кримський говорив, наприклад, про «наших малоруських предків XI ст.» [146, с. 92], а в деяких розвідках викладав історію української літературної мови від XI ст. [140, с. 97]. Зокрема, учений твердив, що «мова Наддніпрянщини та Червоної Русі XI ст. – це цілком рельєфна, певно означена, ярко-індивідуальна одиниця» [там само, с. 107]. За словами А.Ю.Кримського, ця мова мала здебільшого всі сучасні «малоруські» особливості [там само].

Нечіткістю в датуванні виникнення східнослов’янських мов пояснюється той факт, що окремі фонетичні процеси, спільні для всіх східнослов’янських діалектів, розглянуті вченим ізольовано, як властиві лише українській мові (перехід е > о тощо).

Отже, А.Ю.Кримський не завжди чітко відокремлював «спільноруські» звукові явища від власне українських, не завжди брав до уваги ту вихідну основу, на якій формувався український вокалізм і консонантизм. Наприклад,

у висвітленні ним питання про розвиток консонантизму ХІ ст. знаходимо таку тезу: «Сучасний малоруський консонантизм мало в чому істотно віддалився від київсько-переяславсько-чернігівського консонантизму XI ст.» [146, с. 130].

Характеризуючи консонантизм XI ст., А.Ю.Кримський, зокрема, зазначив: «Перед добою падіння глухих голосних звуків... м’якими у малорусів або, хоч, напівм’якими були навіть губні сполучення бе, пе, ве, ме...» [там само, с. 194]. Тим самим, А.Ю.Кримський визнавав «відтінки» звуків, але не надавав їм тієї ваги, як О.О.Шахматов та інші вчені Московської лінгвістичної школи.

Як уже було зазначено, для лінгвістичних досліджень ученого характерні певні термінологічні особливості (див. вище). До них належить також визначення А.Ю.Кримським мови київських і галицьких пам’яток XI ст.: це не «малоруська» і не українська, а «південноруська» мова, у якій «можна пізнати прямого предка сьогочасної малоруської мови» [140, с. 107]. Проте цей термін уживався непослідовно, відбиваючи методологічну нечіткість позицій ученого в цих питаннях.

Отже, дослідження А.Ю.Кримським «південноруської» мови IX–XI ст.ст. частково є однобічним, бо її риси характеризують лише декілька основних пам’яток XI ст. [140, с. 126], хоча відомо, що вчений залучав також давні писемні пам’ятки XII–XIII ст.ст. [там само, с. 127].


3.2. Утворення української мови в інтерпретації А.Ю.Кримського
Без сумніву, у дослідженнях А.Ю.Кримського східнослов’янський мовний терен не є монолітним: у ньому активно відбуваються важливі дивергентні процеси, які зрештою спричинилися до виникнення трьох східнослов’янських мов. А.Ю.Кримський розглядав процес формування української мови, починаючи з XI ст., оскільки цей період проілюстрований фактами з давніх писемних пам’яток (пріоритетного джерела вивчення історії мови для А.Ю.Кримського. – К.Т.).

За словами А.Ю.Кримського, «південноруська» (протоукраїнська. – К.Т.) мова XI ст. ще не мала своєї визначальної ознаки, а саме: «вимови «біб», «кінь», «твій» (замість «бобь», «конь», «твой») [140, с. 108]. Як наголосив учений, ця риса суттєво відрізняє «малоруську» мову не тільки від «великоруської» та білоруської, але й від усіх слов’янських мов [там само]. Далі А.Ю.Кримський зазначив: «Деякі зародки цієї риси могли злегка позначитися може й раніш од XI віку»; тільки ця ознака й декілька інших звукових явищ, які є типовими для «малоруської» мови, «ведуть свій початок, власне кажучи з XII віку», тобто з того часу, як «цілком виразно позначився надзвичайно важливий звуковий факт: занепад редукованих ъ, ь» [140, с. 108].

Важливим є твердження вченого про різну «швидкість» (різний час на різних територіях. – К.Т.) занепаду редукованих. Зокрема, у «південнорусів» цей процес відбувався «повільніше», а в білорусів і «великорусів» – швидше й «рішучіше» [там само].

Відомо, що представники Харківської лінгвістичної школи (О.О.Потебня, М.О.Колосов, П.Г.Житецький) інтерпретували це фонетичне явище як тривалий процес. Щодо тривалості процесів зникнення слабких редукованих і переходу сильних редукованих у голосні повного творення, то її О.О.Потебня, М.О.Колосов, П.Г.Житецький осмислювали по-різному [204, с. 14; 128, с. 7; 87, с. 51, 66, 67, 263].

Учені Харківської лінгвістичної школи надавали великої ваги процесу занепаду редукованих голосних і пов’язували з ним низку явищ, які відбувалися в консонантизмі й вокалізмі східнослов’янських мов. Так, О.О.Потебня розробляв положення про те, що подовженню та подальшій дифтонгізації о, е в нових закритих складах в українській мові передував занепад редукованих ъ, ь [204, с. 12, 35-36]. На думку М.О.Колосова, перехід ě > і виник раніше тих змін в українському вокалізмі, які пов’язані з якістю складу або з наголосом. Це стосується, зокрема, якісних змін о, е в нових закритих складах [127, с. 29].

Відомо, що О.О.Шахматов був ґрунтовно ознайомлений з працями О.О.Потебні. Більше того, О.О.Шахматов підтримав положення О.О.Потебні про різночасність занепаду редукованих на східнослов’янському терені [270, с. 36]. Аналізуючи це фонетичне явище, О.О.Шахматов писав: «У царині звуків не можна назвати жодного такого явища, спільного всім руським наріччям, піднаріччям, говорам, яке не сягало б епохи доісторичної. Винятком є занепад глухих ъ і ь і заміна їх у певному положенні через о і е» [287, с. V2].

Суттєвими наслідками занепаду редукованих ъ, ь у «південноруській» мові, які містять давні писемні пам’ятки XI–XV ст.ст., А.Ю.Кримський уважав: а) появу «замінної довготи» (шêсть > шіесть > шість); б) подовження приголосних перед j (життя); в) перехід лъ (ъл) > ов (влъкъ > вовк) (див. таблицю 3.5).

Таблиця 3.5

Наслідки занепаду редукованих звуків ъ, ь (ХІ ст. – ХV ст.)

Фонетичні явища (наслідки занепаду редукованих ъ, ь)

Приклади

Джерело дослідження

Бібліографічні покликання

1) подовження приголосних перед j

Илля, облишьшиє;
священньємъ;
въ безаконьньи;
растеньниє тощо

Ізборник Святослава 1073 р.

Слова Григорія Богослова ХІ ст.

Успенський Збірник ХІІ ст.

Богословіє Дамаскина ХІІ ст.



[140, с. 109]

2) перехід

лъ ( ъл) > ов

влъкъ > вовк або

вълкъ > вовк;

повнhишее

(певнhишее) ;

невдовзh

тощо


діалектні дані
буковинська господарська грамота 1411р.

Четья Мінея

1489 р.


[140, с. 109-110]

Продовження табл. 3.5


Фонетичні явища (наслідки занепаду редукованих ъ, ь)

Приклади

Джерело дослідження

Бібліографічні покликання

3) поява «замінної довготи»:

а) е > ê, о > ô;
б) ê > іе,

ô > уо (юо);

в) іе > і,

уо > уы (уи) > і,
юо > юы (юи) > і

шесть > шêсть

ледъ > лêдъ

конь > кôнь;
шêсть > шіесть,

лêдъ > люод,

кôнь > куонь;

посубьнh

(посôбьнh),

мущьнъ



(мôжчьнъ),

луи ôй);


шіесть > шість,
куонь > куинь > кінь,
поливьний

(полôвьний),


люод > люид > лід

діалектні дані

діалектні дані

Ізборник Святослава 1073 р.

Слова Григорія Богослова ХІ ст.

чернігівська Ліствиця ХІІ ст.
діалектні дані

Паїсіївський збірник ХІV ст.


діалектні дані

[140, с. 110]

[140, с. 110-111]

[там само]


4) ствердіння приголосних

перед е;


е > ы або е > у (о)

(е стоїть у ненаголошеній позиції)



нєбо > небо

дєрєво > дерево

будємъ > будемъ

мы будумъ

(будемъ),

бозо льсти езо льсти)


діалектні дані

буковинські грамоти ХІV ст. –

ХVст., Вислицька грамота 1393р.


[140, с. 112]



Дослідження А.Ю.Кримського свідчать про те, що в XIV ст. українська мова «дообразувалась геть до краю; малоруська мова XIV віку в тих своїх говірках, котрі тоді встигли розвитися найбільше, – це вже й є сьогочасна українська мова» [140, с. 112]. Білоруська та великоруська мови, на думку А.Ю.Кримського, також сформувалися в XIV ст., і в період XV–XVII ст.ст. відмінність між усіма східнослов’янськими мовами посилилася. Хоча спільне життя в литовсько-руській державі наблизило «малоруську» й білоруську мови, через що Ф.Міклошич та О.Огоновський вважали останню паростю «малоруської» мови, «тоді як фактично білоруська мова значно ближче підходить до акаючої великоруської мови» [там само].

Безперечно, давні писемні пам’ятки є пріоритетним джерелом дослідження для А.Ю.Кримського. Проте ми не повинні ігнорувати той факт, що вчений був одним із засновників історичної діалектології. Наприклад, А.Ю.Кримський досліджував ті діалектні особливості давньоруської мови, які заклали основу трьом сучасним східнослов’янським мовам. Так, староруський період мовознавець розглядав як добу активного вироблення місцевих північно-, середньо- і південноруських діалектних ознак, що в сукупності давали можливість виділити проторосійський, протобілоруський і протоукраїнський мовні типи [137, с. 193-195].

Згідно з концепцією А.Ю.Кримського, «еру самостійності й викристалізування трьох руських мов, мабуть, краще буде визначати трохи ширше (ніж у О.О.Шахматова. – К.Т.): не просто XIII ст., ба XII – XIV ст.ст.» [137, с. 195].

Візьмемо до уваги еволюцію поглядів ученого на проблему утворення східнослов’янських мов. Пізніше А.Ю.Кримський відійшов від простої схеми поділу спільноруської мови на три наріччя: північноруське («великоруське»), середньоруське (білоруське), південноруське («малоруське»). Дослідник висловив думку про те, що «політичне роз’єднання в XII – XIV ст.ст. земель південно-західної та північно-східної Русі допомогло остаточному розформуванню мови східного слов’янства на такі групи: малоруську, білоруську з акаючою великоруською та окаючу північноруську» [137, с. 196]. За А.Ю.Кримським, у період XIII – XIV ст.ст. «ми вже не сміємо казати тільки про три діалектні руські групи (південну, середню та північну), а повинні говорити про чотири: малоруську, білоруську, південновеликоруську та північновеликоруську» [там само, с. 199-200].

Отже, учений говорив про переформування «руських» наріч, проте не вказував, як воно відбувалося. На цьому, практично, і завершується опис А.Ю.Кримським процесу формування української мови. Додамо, що, на думку дослідника, «документи XV ст., а тим паче XVI ст., можуть мати для історії малоруської мови XII–XIV ст.ст. самісіньку підсібну вагу. Вони тільки наочніш і вимовніш ілюструють те становище нашої мови, до якого вона вже встигла прийти протягом XII–XIV ст.ст., переважно в результаті занепаду глухих звуків» [137, с. 208].

Однак загальновідомо, що А.Ю.Кримський зафіксував не одне мовне явище, яке розвинулося в українській мові в XV–XVI ст.ст. До таких явищ належить, зокрема, дієслівна форма наказового способу 2 особи множини на приголосний (без кінцевого є), ствердіння приголосних перед е на Східній Україні та ін. [146, с. 198].

Отже, у контексті мовознавчої науки XIX ст. – початку XX ст. погляди А.Ю.Кримського на проблему утворення східнослов’янських мов, зокрема, української мови, доцільно розглядати як традиційні. Адже в працях А.Ю.Кримського, як і здебільшого українських та російських компаративістів 20-х – 60-х рр. XIX ст. (О.Х.Востокова, М.І.Надєждіна, М.О.Максимовича та ін.), перевагу було віддано дивергентному поясненню мовних інновацій.

А.Ю.Кримський розглядав проблему східнослов’янського глотогенезу шляхом звернення до дивергентної теорії «родовідного дерева», не відкидав спільнослов’янську й «спільноруську» прамови [248, с. 25].

Відомим є факт, що вчені Харківської лінгвістичної школи (О.О.Потебня, П.Г.Житецький, М.О.Колосов) досліджували історію східнослов’янських мов, спираючись на модель «родовідного дерева». В.А.Глущенко, відзначив певну прямолінійність учених Харківської лінгвістичної школи в користуванні моделлю «родовідного дерева» [70, с. 53-54].

Традиційно (використовуючи модель дивергентної теорії «родовідного дерева») реконструювали найдавніші етапи розвитку мов учені Московської лінгвістичної школи. Виникнення теорії дивергентно-конвергентного розвитку мови пов’язане з ім’ям П.Ф.Фортунатова. О.О.Шахматов використовував твердження цієї теорії в практичних дослідженнях, при цьому конвергентні процеси моделювалися для відносно пізніх періодів розвитку мов.

Як дивергентні А.Ю.Кримським було інтерпретовано, зокрема, такі історико-фонетичні процеси, як асиміляція о з у та а, ствердіння р в українській мові та ін. У морфології вченим представлено такі дивергентні процеси, як чергування г // з, к // ц, х // с й наявність флексії - і у формах іменників давального, місцевого відмінків однини, збереження кличної форми іменників в українській мові та низку інших.

«Традиційність» концепції утворення східнослов’янських мов у розробці А.Ю.Кримського ґрунтується також на визначенні дослідником часу виникнення самостійних східнослов’янських мов (XII–XV ст.ст.). Так, виникнення істотних відмінностей між слов’янськими «діалектами» О.Х.Востоков і П.Г.Житецький датували XII – XIII ст.ст. Період XIII – XV ст.ст., в інтерпретації О.О.Шахматова, є часом утворення східнослов’янських мов. Як відзначив І.Свєнціцький, період становлення української мови розпочався в ХІ ст., хоча, згідно з концепцією О.О.Потебні, українська мова існувала вже за часів Київської Русі (IX – Х ст.ст.). А О.М.Колесса твердив, що українські племена були відомі вже в VІІ – VІІІ ст.ст. [89, с. 14].

Отже, проблему східнослов’янського глотогенезу А.Ю.Кримський розглядав здебільшого схематично, у зв’язку з вивченням історії фонетичної та морфологічної будови східнослов’янських мов, насамперед української мови.

У дослідженнях ученого простежується нечіткість щодо датування виникнення східнослов’янських мов, оскільки окремі фонетичні процеси, спільні для всіх східнослов’янських діалектів, розглянуті А.Ю.Кримським ізольовано, як властиві лише українській мові (див. 3.1).

Однак окремі недоліки досліджень А.Ю.Кримського, пов’язані з хронологізацією й розкриттям процесу утворення української мови, не зменшують значення праць мовознавця для компаративістики.


3.3. Погляди А.Ю.Кримського на гіпотезу М.П.Погодіна – О.І.Соболевського
Теорія М.П.Погодіна і дискусія з її приводу були тісно пов’язані з питанням походження східнослов’янських племен та їх мов. У ХІХ ст. мовознавча наука ще не мала достатніх наукових фактів для розв’язання цієї кардинальної історико-лінгвістичної проблеми, до того ж її намагалися розв’язати з різних позицій [89, с. 10].

О.І.Соболевський поновив погодінську гіпотезу, зробивши спробу її лінгвістичного обґрунтування. Виявивши, що деяким пам’яткам ХІІ – ХV ст.ст. властиве особливе вживання h замість е, і вважаючи цей «новий h» рисою української мови, дослідник відніс зазначені пам’ятки до галицько-волинських [там само].

Аналіз поглядів А.Ю.Кримського виявив, що вчений був опонентом так званої «галицької теорії походження малорусів» [147, с. 26 ]. А.Ю.Кримський не тільки піддав критиці погодінську гіпотезу, але й виступив із принциповою науковою критикою тверджень О.І.Соболевського.

За словами А.Ю.Кримського, історик М.П.Погодін намагався об’єднати «малоруську» народність з «великоруською», хоча визнавав безліч відмінностей між цими двома наріччями [там само, с. 25]. Більше того, М.П.Погодін відмовився від положення про те, що «малоруське» й «великоруське» наріччя належать до «одного роду» [195, с. 390]. Вивчення етнографічних особливостей «малоруського» й «великоруського» племен переконало М.П.Погодіна в тому, що в давнину це були дві самобутні народності [147, с. 25].

Важливим для М.П.Погодіна виявилося питання про те, яке із названих вище племен мешкало в стародавньому Києві [там само]. Для з’ясування відповіді на поставлене питання, учений дослідив мову Початкового літопису, яка, на його думку, більше збігається з «великоруською» мовою, ніж з «малоруською» [там само].

Як зазначив А.Ю.Кримський, М.П.Погодін не мав поняття про філологічні прийоми дослідження історії мови, оскільки передусім він був істориком [там само]. Тому, на думку дослідника, М.П.Погодін не допускав існування в початковий період «руської» історії однієї «спільноруської» мови (не «великоруської» і не «малоруської») [147, с. 26].

Отже, до утворення погодінської гіпотези спричинили такі погляди вченого: 1) великоруси є найдавнішими поселенцями Києва; 2) «малоросіяни» прийшли в ці землі після татар; 3) великоруське наріччя – це або церковне наріччя, або найближче до нього [194, с. 113-139]. М.П.Погодін також твердив, що в південноруських літописах немає ніяких ознак української мови [там само].

А.Ю.Кримський зробив висновок про те, що М.П.Погодін, «не відчуваючи в собі філологічної сили», намагався підкріпити свою гіпотезу історичними фактами [147, с. 26].

Відомо, що серед мовознавців ХІХ ст. погодінську гіпотезу прийняв П.О.Лавровський, який лінгвістично обґрунтував її та зблизив «малоруське наріччя» із сербським [155, с. 264]. Полемічно спрямованими були погляди М.О.Максимовича, який виступив з критикою гіпотези М.П.Погодіна й тверджень П.О.Лавровського [162, с. 299-302].

Якщо М.П.Погодін виходив насамперед з історичних міркувань, то основу поглядів О.І.Соболевського складали філологічні аргументи. А.Ю.Кримський критикував аргументацію О.І.Соболевського, акцентуючи увагу на таких питаннях: 1) дослідження поглядів О.І.Соболевського на «малоруську» мову; 2) вивчення доказів, запропонованих О.І.Соболевським на підтримку своєї гіпотези, окрім дослідження давніх писемних пам’яток; 3) спостереження над дійсно київськими і псевдокиївськими пам’ятками, описаними О.І.Соболевським; 4) вивчення «галицько-волинських» пам’яток; 5) дослідження збігу «галицько-волинського» h з фактами живої «малоруської» мови [147, с. 32].

А.Ю.Кримський, аналізуючи погляди О.І.Соболевського на «малоруську» мову, дорікав останньому в тому, що він уважав «малоруське» наріччя лише наріччям, а не мовою, бо не знаходив ніяких суттєвих відмінностей між «малоруським» і «великоруським» наріччями [147, с. 34].

За словами О.І.Соболевського, північні «малоруські» говори «за своїми фонетичними особливостями більш близькі до великоруських окаючих говорів, ніж до інших малоруських – до українського, галицького» [234, с. 2]. Тим самим, як твердить А.Ю.Кримський, його опонент надав північним «малоруським» говорам вирішальну роль у питанні про всю «малоруську» мову, оскільки, на думку О.І.Соболевського, «малоруська» мова майже не відрізняється від «великоруської» і не заслуговує назви «мова» [147, с. 35].

З погляду А.Ю.Кримського, «малоруського» наріччя О.І.Соболевський не знає [там само, с. 36]. Учений аргументував це низкою прикладів, узятих з «Лекцій...» [234] (див. мал. 3.1).

Крім прийому порівняння давніх писемних пам’яток (рукописів), О.І.Соболевський запропонував низку мовних особливостей на підтвердження своєї гіпотези. Зокрема, за словами мовознавця, сучасне «малоруське» наріччя не знає зменшувальних імен на -ша, проте в старих киян такі імена існували: Мьстиша, Путьша, Святоша [234, с. 255-256]. Отже, давні кияни, на думку О.І.Соболевського, не були «малорусами».

А.Ю.Кримський спростував цю тезу такими аргументами. По-перше, О.І.Соболевський, для збільшення кількості давніх київських імен на -ша, залучив також імена з Чернігівської і Полоцької областей. По-друге, з дослідження О.І.Соболевського випливає, що давні кияни не могли бути потомками сучасних «малорусів», а це суперечить одному з основних спостережень «порівняльного мовознавства» [147, с. 40-41]. Далі А.Ю.Кримський навів низку прикладів українських імен на -ша, причому не тільки власних імен, а й загальних назв (див. табл. 3.6).
Таблиця 3.6



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка