Слов’янський державний педагогічний університет на правах рукопису Тищенко Катерина Анатоліївна



Сторінка4/15
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.08 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


Продовження табл. 2.1


Різновиди реконструкції

Критерії розрізнення різновидів реконструкції

Кількість досліджува-них мов

Джерело вивчення історії мови

Характер хронології

Вихідні прийоми дослідження

3) філологічний метод

одна мова або група мов

давні писемні пам’ятки

абсолютна хронологія

а) критика (рецензування) тексту,

б) атрибуція та інтерпретація тексту,

в) класифікація текстів (рукописів, видань).


2.3. Методологічні засади наукових досліджень А.Ю.Кримського
Як відомо, у науковій літературі наявні різні погляди на методологію досліджень А.Ю.Кримського. На думку сучасних лінгвоісторіографів, А.Ю.Кримський – представник порівняльно-історичного методу дослідження [92, с. 33]. Проте сучасники А.Ю.Кримського, зокрема О.О.Шахматов, уважали його прихильником «історичного» методу [277, с. 144, 153].

Ґрунтовне вивчення лінгвістичних праць А.Ю.Кримського, з урахуванням вищезазначених фактів (див. 2.2), дозволить остаточно з’ясувати, яким науковим методом користувався вчений.

Проведемо докладний аналіз наукових праць А.Ю.Кримського. Це дозволить встановити пріоритетне джерело дослідження.

Насамперед розглянемо висловлювання самого А.Ю.Кримського: «Я, студіюючи давню історію будь-якої мови (не тільки української, а кожної іншої), вважаю за потрібне шукати вказівок найпередше не де, як у давніх таки її пам’ятках: треба копотливо порпатися по старих рукописах, навитягати звідти якнайбільше фактичних даних – і оперувати тільки документально засвідченими лінгвістичними фактами. Всяка історико-лінгвістична гіпотеза, проти якої мені промовляють своїми фактами старописні джерела, навіває мені правдивий страх, і я волію сказати «не знаємо» або навіть «ніколи не знатимем», ніж будувати гіпотетичну картину, яка могла б викликати в мені самому певні сумніви» [139, с. ІІІ].

Спираючись на дані історичних пам’яток як на пріоритетне джерело дослідження, А.Ю.Кримський свідомо протиставляв такий підхід «опорі на сучасні діалектні дані», яку він пов’язував з ім’ям О.О.Шахматова [там само].

Саме через це в присвячених джерелам вивчення історії мови докладних розділах капітальних праць А.Ю.Кримського йдеться лише про давні писемні пам’ятки [70, с. 112]. Так, доказом цього факту є опис А.Ю.Кримським процесу занепаду редукованих (див. 2.1). На жаль, твердження А.Ю.Кримського щодо історичних меж цього процесу, як справедливо зауважив М.А.Жовтобрюх, є непереконливими [92, с. 39].

Широке використання даних писемних пам’яток у працях А.Ю.Кримського не слід пояснювати незнанням сучасних діалектів. А.Ю.Кримський докладно знав особливості українських говорів. О.О.Шахматов характеризував його як «відмінного знавця сучасної малоруської мови в її наріччях» [277, с. 144]. Водночас, як уважав О.О.Шахматов, в історико-фонетичних дослідженнях А.Ю.Кримського пріоритетним джерелом вивчення історії мови виступають давні писемні пам’ятки. Із цим пов’язаний той факт, що мовознавець обмежено використовував матеріал сучасних говорів, який є в його розпорядженні. Зокрема, істотний недолік «Украинской граматики» [146] О.О.Шахматов убачав саме в недостатньому використанні сучасних діалектних даних: А.Ю.Кримський-діалектолог «не використав достатньою мірою своїх знань для запропонованого ним історичного нарису» [277, с. 144].

Аналіз наукових праць А.Ю.Кримського показав, що «діалектні дані він залучав дуже обмежено, насамперед, для підтвердження вже одержаних результатів вивчення матеріалу давніх писемних пам’яток» [70, с. 113].

Тривале поглиблене вивчення пам’яток спричинило висновок О.О.Шахматова про те, що вони «не завжди дають надійний матеріал для вивчення звукового складу минулих століть» [292, с. 36] і мають певні недоліки, що зумовлює необхідність обмеженого користування цим джерелом.

На цій підставі О.О.Шахматов критично оцінював той підхід до пам’яток, який відбито в працях А.Ю.Кримського. На прикладі «Украинской граматики» [146] він підкреслював випадковість того матеріалу, який дають дослідникові писемні пам’ятки: «І початок, і обсяг історії малоруської мови визначено в граматиці проф. Кримського випадковими обставинами: наявністю за змістом пам’яток давньої та пізнішої писемності малоруської» [277, с. 144].

О.О.Шахматов вважав, що А.Ю.Кримський недостатньо критично ставився до пам’яток, тому орфографічні дані робить «вихідною точкою в своїх міркуваннях» [там само, с. 153]. О.О.Шахматов наголосив на тому, що в «Украинской грамматике» А.Ю.Кримського «висновки, побудовані на порівняльно-історичному методі, залишені осторонь і замінені спостереженнями над складною, іноді безнадійною за своєю випадковістю графікою пам’яток» [там само].

Проведений вище аналіз наукових праць А.Ю.Кримського дозволяє твердити, що для нього давні писемні пам’ятки є пріоритетним джерелом вивчення мовної історії. Зрозуміло, що, за методологічними поглядами вчених Московської школи, А.Ю.Кримський – типовий представник «історичного» методу дослідження.

Спираючись на наявні наукові факти, визначимо, чи можна «історичний» метод в інтерпретації вчених Московської школи вважати «філологічним методом» у сучасному трактуванні.

«Історичний» метод і «філологічний метод» об’єднує те, що джерелом вивчення мовної історії для них виступають давні писемні пам’ятки. Проте в межах «філологічного методу» давні писемні пам’ятки діють як єдине джерело вивчення мовної історії, у той час як для «історичного» методу давні писемні пам’ятки є пріоритетним джерелом вивчення. Сучасні мовні (діалектні) дані представники «історичного» методу також використовували, хоч і дуже обмежено (див. вище). Здебільшого діалектні дані відіграють допоміжну, констатувальну роль: вони вказують, чи збереглося певне мовне явище в сучасних говорах.

З огляду на сучасний рівень знань, можна стверджувати, що представники «історичного» методу (О.І.Соболевський, А.Ю.Кримський, М.М.Каринський) відводять реконструкції порівняно невелику роль у своїх дослідженнях. Для О.І.Соболевського, А.Ю.Кримського, М.М.Каринського факти минулого мови наявні насамперед у давніх писемних пам’ятках; сучасні діалектні дані можуть тільки підтверджувати ті висновки, одержані дослідником шляхом вивчення пам’яток.

Відомо, що «філологічний метод» заснований на аналізі давніх писемних пам’яток. Враховуючи вищезазначені факти, «історичний» метод у трактуванні вчених Московської школи можна розглядати як «філологічний метод» у сучасному тлумаченні, доповнений зверненням до матеріалу сучасних говорів, для коректування свідчень давніх писемних пам’яток.

У сучасному мовознавстві критерієм розрізнення історичного і порівняльно-історичного методів є кількість досліджуваних мов [272, с. 105]. Проведене нами дослідження (див. 2.2) дозволяє твердити, що історичний (у сучасному значенні цього терміна) і порівняльно-історичний методи дослідження не протиставляються. Здебільшого компаративісти схиляються до того, що немає необхідності виділяти історичний метод як окремий метод дослідження.

Отже, з огляду на сучасний рівень знань, А.Ю.Кримський – представник порівняльно-історичного методу дослідження.

Специфіка наукових праць А.Ю.Кримського полягає в тому, що провідною процедурою дослідження мовного матеріалу для нього був «філологічний метод» (див. таблицю 2.1).

Ілюстрацією «філологічного методу» в дослідженнях А.Ю.Кримського може слугувати вивчення ним наслідків занепаду редукованих ъ, ь. Спираючись на дані писемних пам’яток, А.Ю.Кримський у праці «Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася» [140] називав одним із перших наслідків занепаду редукованих ъ, ь подвоєння приголосних звуків, на зразок сучасного життя. Як приклад учений навів Ізборник 1073 р., де трапляється написання слів: Ілля, облишьшиє. За А.Ю.Кримським, це явище розпочалося вже в XI ст., а «в XIV віці цілком увійшло у норму, і одтоді в західномалоруському наріччі починається спрощення такого подвійного приголосного звука в один» (т’т’ > т’) [140, с. 109].

У статті «Короткий нарис історії української мови» О.О.Шахматов також описував подвоєння приголосних, на яке вказував, розповідаючи про «добу спільнопівденноруської єдності» (XII ст.) [292, с. 43]. Учений пояснював це явище так: у південноруському наріччі після зникнення і «напівкороткого» в сполученні «приголосний + і + й» виникло сполучення «приголосний + й», після чого «й перейшов у j», а потім звук j асимілювався попередньому приголосному: свинйа > свинjа > свиння [там само, с. 46].

О.О.Шахматов зазначив, що подвоєні приголосні, які виникли «ще в спільномалоруську добу, зберігаються до цього часу в українських говірках (життя, весілля)». Та в частині говорів «давні приголосні скоротилися» (життя > житя) [там само, с. 74].

Певно, О.О.Шахматов не довіряв прикладам, що навів А.Ю.Кримський, оскільки вказав, що процес подвоєння відбувався у XII ст., а не в XI ст.

Звернемося до сучасних інтерпретацій цього процесу. На думку М.А.Жовтобрюха, «у пам’ятках давньоруської писемності кінця XII ст. – початку XIII ст. трапляються одиничні написання, які б можна розглядати як відбиття явища прогресивної асиміляції пом’якшений приголосний + j: в безаконьньи (Успенский сборник XII–XIII вв.). Проте правдоподібніше таке написання розглядати як описку, звичайне помилкове повторення сполучення літер нь. Очевидно, процес цієї асиміляції завершується не раніше другої половини XIII ст. У староукраїнських пам’ятках XIV ст. його наслідки зафіксовані вже безсумнівними свідченнями, хоч і не дуже часто: збожю (Вісліцький статут 1347 р.), осоуженню (Євангеліє Верковича XIV ст.). Починаючи з XV ст. і далі асиміляція пом’якшеним приголосним наступного j в писемних пам’ятках засвідчена вже досить численними прикладами: пєчатю (Грамота 1422 р.), с даню (Грамота 1434 р.) та ін.» [94, с. 209].

Отже, М.А.Жовтобрюх на основі загальнотеоретичних міркувань з урахуванням матеріалу давніх писемних пам’яток зробив висновок про те, що процес асиміляції звука j завершується не раніше другої половини XIII ст. Водночас А.Ю.Кримський на матеріалі лише Ізборника 1073 р. твердив, що подвоєння приголосних розпочалося ще в XI ст.

На нашу думку, судження А.Ю.Кримського виявилися непереконливими, бо сфера використання «філологічного методу» є досить обмеженою. Мовні явища, відновлені за писемними пам’ятками, обов’язково потребують підтвердження даними сучасного мовного стану. У процесі відтворення мовної історії абсолютна хронологія не завжди є точною, тому перевага надається відносній хронології (див. таблицю 2.1).

Працюючи над матеріалом статті «Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася» [140], не можна залишити без уваги міркування А.Ю.Кримського щодо «ствердіння» звука е. Учений висловив думку про те, що близько XIV ст. «затвердла» вимова звука е, тому замість нєбо, дєрєво, будємъ південноруське населення «рішуче» почало вимовляти небо, дерево, будем (тверді приголосні н, д, р та ін.). Однак такий «твердий» е в ненаголошеній позиції міг плутатися з ненаголошеним ы, іноді навіть з у, о мы, будумъ» – дуже звичайна форма в буковинських грамотах XIV–XV ст.ст.; «бозо льсти» у Вислицькій грамоті 1393 р. = «безо льсти») [140, с. 112].

О.О. Шахматов на прикладі говірок теж зазначив, що в ненаголошених складах е переходить в и чи ы: укр. сило, нисе; галицьк. на другы сыло, вырытено і под. [292, с. 66]. Але він ніколи не вважав, що в ненаголошеній позиції е може плутатися з у та о.

Очевидно, судження А.Ю.Кримського стосовно змішування е з у та о є непереконливими, і такі приклади в пам’ятках варто розглядати як описки, помилкове вживання букв у та о. Можливо, що такі написання є особливістю графіки цих пам’яток; вони спостерігаються в окремих випадках, а тому не можуть бути доказом існування фонетичного явища, описаного А.Ю.Кримським.

Отже, вивчення методології досліджень А.Ю.Кримського з огляду на сучасний рівень знань дозволяє нам зробити такі висновки: 1) А.Ю.Кримський – представник порівняльно-історичного методу дослідження; 2) специфічна риса наукових досліджень А.Ю.Кримського – перевага процедури «філологічного методу» над іншими різновидами реконструкції.

У контексті мовознавчої науки ХІХ ст. – початку ХХ ст. відбилися різні погляди лінгвістів на давні писемні пам’ятки. Зокрема, мовознавцями ХІХ ст. (О.Х.Востоковим, Ф.І.Буслаєвим, М.О.Максимовичем, І.І.Срезневським, П.О.Лавровським та ін.) писемні пам’ятки інтерпретувалися як важливе джерело вивчення історії мови. Ці вчені плідно використовували давні рукописи у своїх працях з історії східнослов’янських мов.

Як найважливіше джерело лінгвістичної реконструкції давні писемні пам’ятки виступають у працях одного із основоположників порівняльно-історичного методу – О.Х.Востокова. Зокрема, величезне значення мало введення ним у науковий обіг найдавнішої пам’ятки слов’янської писемності – Остромирова євангелія. Саме на основі цього рукопису О.Х.Востоковим були зроблені такі видатні відкриття, як розшифровка звукового значення юсів та єрів [62, с. 35].

Широко користуючись у своїх студіях даними писемних пам’яток, О.О.Потебня частіше, ніж його попередники, залучав матеріал сучасних говорів східнослов’янських мов. Значущість наукових результатів у працях ученого свідчила, зокрема, про ефективність вироблених ним прийомів лінгвістичної інтерпретації рукописного тексту і стимулювала подальші пошуки в студіях М.О.Колосова, П.Г.Житецького. Саме Харківською лінгвістичною школою було поставлене питання про пріоритетне джерело дослідження [там само].

Погляди О.О.Потебні розвивали О.І.Соболевський та О.О.Шахматов. Відомо, що О.І.Соболевський надавав пріоритетності давнім рукописам, у той час як О.О.Шахматов спирався, переважно, на матеріал сучасних діалектних даних.

Саме давні рукописи містять багатобічну інформацію про мовне минуле. Універсальність давнього рукопису визначила критичне ставлення О.І.Соболевського та А.Ю.Кримського до сучасного говору. Однак значення говорів не заперечується, бо вони підтверджують свідчення писемних пам’яток, указуючи на те, що певні зміни збереглися до нашого часу.

Важливість давніх писемних пам’яток як джерела вивчення історії східнослов’янських мов визнавав і О.О.Шахматов. Як і О.І.Соболевський та А.Ю.Кримський, він плідно використовував дані давніх рукописів у своїх дослідженнях. Проте головним джерелом історії мови О.О.Шахматов уважав матеріал сучасних східнослов’янських мов у сукупності їх говорів, який складав основу лінгвістичних реконструкцій ученого.

Як зазначив В.А.Глущенко, для О.О.Шахматова давні писемні пам’ятки не завжди дають надійний матеріал для лінгвістичної реконструкції, бо спадковість письма, книжної мови приводили до перенесення з однієї пам’ятки в іншу звуків та форм, які вже не існували в живій вимові [62, с. 36]. Тому допоміжна роль в інтерпретації О.О.Шахматова належить писемним пам’яткам, а не діалектним даним. Свідченнями давніх рукописів перевіряються висновки, зроблені на основі вивчення сучасних говорів.

Важливими напрямами дослідження давніх рукописів у лінгвістичній історіографії були врахування їх жанрової різноманітності та вивчення орфографічних традицій [там само, с. 37]. Деякі мовознавці (О.І.Соболевський, М.М.Каринський) розглядали світські та церковні пам’ятки як рівноправні джерела лінгвістичної реконструкції. Їх опоненти (О.О.Шахматов, Є.Ф.Будде, Б.М.Ляпунов) вважали, що найціннішими є світські пам’ятки, насамперед грамоти: їх мова найбільш близька до розмовної, у них менше відбивається вплив орфографічних традицій. Дискусія О.О.Шахматова та М.М.Каринського щодо вивчення традицій різних шкіл письма показала складність графіко-орфографічних явищ: частина їх може інтерпретуватися як відбиття власне східнослов’янських мовних фактів та як наслідок, а також як наслідок впливу південнослов’янських оригіналів. Урахування жанрової специфіки пам’яток набуває тут першорядного значення [62, с. 37].

Відомо, що А.Ю.Кримський, вивчаючи, зокрема, історію фонетичних особливостей української мови, також наголошував на важливості свідчень насамперед світських творів, тобто грамот (див. 4.1).

Учені Казанської лінгвістичної школи також надавали перевагу даним, здобутим із спостережень над «живими» мовами та діалектами (порівняно з фактами, відбитими в пам’ятках писемності різних епох). Саме звернення до «живих» мов, ретельне вивчення їх на всіх рівнях мало за мету пізнати мову, закономірності її розвитку [219, с. 63].

Так, на думку І.О.Бодуена де Куртене, «за пам’ятками ніколи не можна робити висновки повністю про мову відповідного часу, і дані, здобуті з їх дослідження, потрібно доповнювати розглядом будови та складу цієї мови в сучасному стані, якщо він існує, а якщо ні, то через посередництво дедуктивних міркувань і порівняння з іншими мовами» [11, с. 265].

Не можна залишити поза увагою полеміку мовознавців Казанської лінгвістичної школи, пов’язану з висунутим молодограматиками закликом досліджувати «живі» мови, інтерес до вивчення яких був зумовлений різними причинами [82, с. 90]. Молодограматики вбачали в «живих» діалектах виявлення життєздатності звукових законів та аналогії, які вони догматично тлумачили, а І.О.Бодуена де Куртене «живі» мови (діалекти) приваблювали можливістю «дослідити зв’язок явищ, причин їх змін, усю сукупність факторів, які керують життям мови»; у сучасному мовному матеріалі він відрізняв «пережитки минулого та зародки майбутнього» [296, с. 86].

Щодо вивчення розвитку мовних даних за давніми рукописами, то історія лінгвістичних учень свідчить про вдосконалювання процедури «філологічного методу», яке йшло в напрямі від іноді прямолінійного трактування написань (О.І.Соболевський, А.Ю.Кримський) до витонченого аналізу графіко-орфографічних явищ (О.О.Шахматов, Л.Л.Васильєв) [62, с. 37].

Для лінгвістів 20-30-х рр. характерне використання як діалектних даних, так і матеріалу давніх рукописів. Зокрема, І.Свєнціцьким давні писемні пам’ятки інтерпретовано як джерело, що «здебільшого тільки розширює об’єм предмета досліду, але не змінює суті нашого знання про національну мову» [221, с. 122], однак не можна ігнорувати той факт, що «видозмінні, наголосові, складеневі й словарні особливості деяких говорів сучасної української мови можна в значній частині пояснити лише даними мови пам’яток національного письменства» й тим самим «встановити похідний зв’язок між мовою сучасності та мовою давнини» [там само].


Висновки
1. У науковій літературі існують різні погляди на методологію досліджень А.Ю.Кримського. За спостереженнями М.А.Жовтобрюха, лінгвістична спадщина вченого ґрунтується на даних, добутих порівняльно-історичними дослідами. Водночас у трактуванні вчених Московської школи А.Ю.Кримський постає як представник «історичного» методу дослідження.

2. У сучасній компаративістиці історичний і порівняльно-історичний методи дослідження не протиставляються. Здебільшого вчені схиляються до того, що немає необхідності виділяти історичний метод як окремий метод дослідження. Розмежування двох лінгвогенетичних методів – історичного і порівняльно-історичного – це, по суті, протиставлення процедур внутрішньої реконструкції і «філологічного методу» процедурі реконструкції зовнішньої.

3. Найбільш повне уявлення про історичний розвиток як конкретної мови, так і мовної групи формується лише за умов, коли всі три різновиди реконструкції (зовнішня, внутрішня, «філологічний метод»), що діють у межах порівняльно-історичного методу, органічно взаємодіють. Тому А.Ю.Кримського доцільно вважати представником порівняльно-історичного методу. У дослідженнях вченого процедура «філологічного методу» є пріоритетною серед інших різновидів реконструкції.

4. «Історичний» метод (у трактуванні вчених Московської лінгвістичної школи) і «філологічний метод» (у сучасному тлумаченні цього терміна) об’єднує те, що джерелом вивчення мовної історії для них виступають давні писемні пам’ятки. Проте в межах «філологічного методу» давні писемні пам’ятки діють як єдине джерело вивчення мовної історії, у той час як для «історичного» методу давні писемні пам’ятки є пріоритетним джерелом вивчення, а діалектні дані відіграють допоміжну роль.

5. Історія лінгвістичних учень (ХІХ ст. – початок ХХ ст.) свідчить про вдосконалювання процедури «філологічного методу», яке йшло в напрямі від іноді прямолінійного трактування написань (О.І.Соболевський, А.Ю.Кримський) до витонченого аналізу графіко-орфографічних явищ (О.О.Шахматов, Л.Л.Васильєв).

РОЗДІЛ 3

ПРОБЛЕМА ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

В ІНТЕРПРЕТАЦІЇ А.Ю.КРИМСЬКОГО
3.1. Спільнослов'янська та «спільноруська» прамови в науковій концепції А.Ю.Кримського
Проблема походження східнослов’янських мов посідає значне місце в лінгвістичних дослідженнях А.Ю.Кримського. Відомо, що вчений ретельно вивчав мовні явища найдавнішого періоду в історії східнослов’янських мов, представленого писемними пам’ятками XI – XIV ст.ст. Крім того, праці А.Ю.Кримського містять опис тих дивергентних процесів на східнослов’янському мовному ґрунті, які зрештою спричинилися до виникнення трьох східнослов’янських мов.

Погляди А.Ю.Кримського на походження й розвиток східнослов’янських мов, зокрема української, представлені в таких наукових працях, як «Украинская грамматика» [146], «Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася» [140], «Історія української мови [Машинопис]» [134], «Филология и погодинская гипотеза» [147] та ін.

Як відомо, мовознавець підходив до питання походження східнослов’янських мов традиційно. За А.Ю.Кримським, усі слов’янські мови походять із спільнослов’янської прамови. Учений підтримав ідею спільноруської прамови, яка виділилася зі спільнослов’янської мови. Зокрема, А.Ю.Кримський відзначив, що в початковий період історії східнослов’янських мов «могла бути одна спільноруська мова, не малоруська і не великоруська» [147, с. 26].

Важливим видається той факт, що в ХІХ ст. О.Х.Востоков висунув принципово важливу тезу щодо можливої реконструкції системи спільнослов’янської (у сучасній термінології – праслов’янської) мови шляхом детального дослідження і порівняння слов’янських мов та діалектів [30, с. 7]. Цю прадавню слов’янську мову О.Х.Востоков уявляв собі як групу дуже близьких один одному діалектів, якими розмовляли окремі слов’янські племена, що легко розуміли одне одного. На думку вченого, кожна нова слов’янська мова і кожний діалект зберегли певні особливі, утрачені іншими, слова, закінчення та звуки їх спільної прамови (тобто спільнослов’янської). Про це свідчить зіставлення їх граматик і словників з писемними пам’ятками, що лишилися від давньої мови [30, с. 13-15]. Як підкреслив Л.А.Булаховський, ця теза сприяла подальшому ґрунтовному вивченню слов’янських мов [23, с. 195].

З визнання спільнослов’янської мови виходив і М.І.Надєждін. Звернувшись до проблеми виникнення й постання «руського» народу та його мови, учений висловив думку про мову як ознаку народності [174, с. 67-68].

А.Ю.Кримський підтримав тезу про існування в минулому спільноруської прамови як родоначальника східнослов’янських мов, яка виділилася зі спільнослов’янської прамови. Учений неодноразово підкреслював, що історія східнослов’янських мов бере початок з існування в минулому «спільноруської» мови, з якої пізніше виділилися українська, білоруська , російська мови [147, с. 26].

Теза про існування спільноруської прамови як мови, з якої походять усі інші «руські наріччя» (східнослов’янські мови), була вихідною для А.Ю.Кримського, як і для переважної частини лінгвістів XIX ст. – початку XX ст. (О.Х.Востокова, М.І.Надєждіна, М.О.Максимовича, І.І.Срезневського, П.О.Лавровського, О.О.Потебні, П.Г.Житецького, М.О.Колосова, П.Ф.Фортунатова, О.О.Шахматова, М.М.Дурново, Б.М.Ляпунова, О.І.Соболевського та ін.) [30, с. 7-8; 174, с. 263-276; 161, с. 99-102; 241, с. 29-33; 154, с. 21, 128; 155, с. 236, 263-264; 208, с. 3, 14; 210, с. 10, 12; 87, с. 271; 127, с. 267; 289, с. 1; 85, с. 241- 251; 157, с. 165-166; 236, с. 1].

Зокрема, за словами М.О.Максимовича, давньоруська («спільноруська») мова не є чимось абстрактним і загальним; у ній «уже з давніх-давен існували свої великі чи малі особливості, які й були корінною, внутрішньою причиною місцевих різновидів у мові руській» [161, с. 139].

Виходячи з визнання спільносхіднослов’янської мовної єдності [206, с. 138-140], О.О.Потебня дотримувався концепції утворення східнослов’янських мов із «спільноруської» та глибоко вивчав найважливіші фонетичні риси «спільноруської єдності» [там само]. Так, О.О.Потебня заперечував М.О.Колосову [210, с. 3, 14], який вважав особливостями «спільноруської» мови перехід h > е, взаємозаміну звуків у та в, перехід напружених редукованих в о та е [128, с. 14, 35-45].

«Спільноруська» мова, на думку П.Г.Житецького, не була єдиною [87, с. 31]. Вона поділялася на племінні говори полян, деревлян тощо, при цьому кожне східнословянське племя первісного літопису мало свій діалект [там само, с. 270]. Цю тезу піддав критиці О.О.Потебня: «розселення на великих просторах може спричинити розрізнення в мові, але само по собі не свідчить про існування цієї відмінності» [212, с. 13]. Проте, як зазначив Л.А.Булаховський, припущення О.О.Потебні про монолітність «спільноруської» мови до утворення руської держави (Київської Русі) є хибним [23, с. 111-113].

Характерно, що предметом наукових дискусій у другій половині ХІХ ст. було не стільки положення про існування у минулому «спільноруської» прамови, скільки наявність у ній тих чи інших явищ, які спричинили розвиток «руських» мов [206, с. 1-35, 44-54, 100; 212, с. 3-14].

Наукою давно визнано, що «О.О.Шахматов був першим ученим, який створив загальну картину походження та розвитку східнослов’янських народностей та їх мов, починаючи від їх давніх індоєвропейських предків й закінчуючи сучасністю» [265, с. 99].

На думку О.О.Шахматова, між спільнослов’янською і «спільноруською» добою існував період єдності південно- і східнослов’янських мов. Проте, як зазначав мовознавець, ця доба «спільного життя південного та східного слов’янства, що відокремилося від західнослов’янської гілки», тривала недовго [292, с. 33].

Існування «спільноруського» періоду в історії формування східнослов’янських мов О.О.Шахматов відстоював, зокрема, у своїй рецензії на працю А.Ю.Кримського «Украинская грамматика»: «великоруси, білоруси і малоруси жили однією спільною сім’єю, говорили однією спільною мовою (звичайно, з діалектними місцевими відмінностями, які, однак, відповідали тому діалектному розділу руської сім’ї, котре бачимо тепер)» [277, с. 141].

Точку зору О.О.Шахматова поділяли інші представники Московської школи: Є.Ф.Будде, М.М.Дурново, С.М.Кульбакін, В.К.Поржезинський та ін. Ці мовознавці стверджували, що спільнослов’янська сім’я мов виділила із себе мову спільносхіднослов’янську і що великоруська, білоруська й «малоруська» мови виділилися вже з цієї прамови, а не безпосередньо з прамови спільнослов’янської. Це твердження обґрунтовувалося насамперед великою кількістю спільних усім «руським» говорам ознак. Але схожі явища наявні й в інших слов’янських мовах.

Аналізуючи шахматовську концепцію походження східнослов’янських мов, Л.А.Булаховський дуже скептично ставився до можливості реконструкції стародавніх східнослов’янських діалектів. Учений вважав, що після розпаду спільнослов’янської мови давньоруська мова в усьому суттєвому була єдиною, і ніяких особливих східнослов’янських племінних діалектів не існувало [23, с. 167-190].

Г.П.Півторак відзначав, що, хоча шахматовський поділ за фонетичними ознаками східнослов’янської мовної єдності на три гілки (наріччя) – «південну (протоукраїнську), північну (основа північного наріччя російської мови) і східну – середньоруську (попередник південноруського наріччя і - разом з північними говорами південного наріччя – білоруської мови) – вважається нині значною мірою суб’єктивним, а принципи цього поділу недостатньо обґрунтованими [23, с. 172; 192, с. 42-43], наведені ним численні мовні факти збуджували уяву не одного покоління і спонукали до нових шукань» [265, с. 12].

За спостереженнями О.Л.Жихарєвої, у науковій концепції О.І.Соболевського відбито подвійне походження слов’ян, а саме: слов’яни мають не одного, а двох предків (балто-слов’янські та скіфські племена) [89, с. 7]. Ця обставина, на думку вченого, пояснює, чому стародавні письменники нічого не сповіщають нам про слов’ян до нашої ери і чому слов’яни з’являються на історичній арені тільки починаючи з перших століть нашої ери (тобто слов’яни – нова етнічна одиниця) [там само].

О.І.Соболевський визнавав як спільнослов’янську, так і спільносхіднослов’янську («спільноруську») етнічну та мовну єдність у минулому [234, с. 1-2]. Більше того, російський мовознавець уважав сучасну йому «руську мову» єдиною, включаючи в поняття «руська мова» сукупність усіх східнослов’янських діалектів; на думку О.І.Соболевського, «руська мова» складається з трьох наріч: великоруського, «малоруського» та білоруського [там само].

Проте не всі вчені визнавали «спільноруську» прамову. Зокрема, Ф. Міклошич не відкидав близькості «руських мов», проте не бачив необхідності робити висновок щодо існування «спільноруської» прамови в минулому [303].

О.М.Огоновський, наголошуючи на відмінностях української мови від російської, вважав «спільноруську» прамову зайвою абстракцією [304, с. 3, 13]. За словами вченого, українську мову слід зближувати з церковнослов'янською, але не з російською [там само, с. 127-128].

С.Й.Смаль-Стоцький припускав, що «великоруси» та «малоруси» виділилися із східної половини спільнослов’янської сім’ї. За С.Й.Смаль-Стоцьким, спільнослов’янська мова не була монолітною, вона була діалектно розчленованою [227, с. 17]. Отже, С.Й.Смаль-Стоцький генетично зближував українську мову із сербською й виводив українську мову безпосередньо із спільнослов’янської. На прикладі української мови дослідник відстоював одноступеневий розвиток східнословянських мов: спільнослов’янська → українська.

Так само вважав Є.К.Тимченко [249, с. 41].

Відзначимо, що ранні погляди П.О.Бузука, тобто визнання ним «спільноруської прамови», викликали критику В.М.Ганцова. У рецензії на працю П.О.Бузука «Коротка історія української мови» [19] В.М.Ганцов твердить, що на цю теорію треба дивитися лише як на теорію, яку одні лінгвісти приймають «як гаданий етап в історичному розвою східних слов’янських мов», а інші відкидають як штучну, нереальну [34, с. 254].

Важливими є висновки, до яких П.О.Бузук приходить пізніше у книзі «Нарис історії української мови»: «праруська», або «прасхіднослов’янська» мова, яка є продуктом застосування до матеріалу історії східнослов’янських мов теорії «родовідного дерева», є науковою фікцією [20, с. 23].

Погляди К.Т.Німчинова, як і П.О.Бузука, зазнали еволюції щодо визнання «спільноруської» прамови. У праці «Український язик у минулому й тепер» [182] учений, хоч і з деякими застереженнями, визнавав існування «спільної праруської мови», або «праязика східнослов’янського як діалекта праслов’янського язика» [182, с. 42, 53]. Пізніше погляди К.Т.Німчинова зазнали значних змін: учений відмовився від ідеї «спільноруської» мови, яка, на його думку, завдала найбільшої шкоди «у справі історичного вивчення мов східнословянської гілки» та «об’єктивного розуміння фактів» [243, с. 96-100].

Твердження про «спільноруську прамову» пізніше заперечував Ю.Шевельов. Учений називав цю мову фікцією, міфом. Українська мова, за словами дослідника, «постала з прасловянської, формуючись від VI ст. до ХVI ст., і найкращий учений не визначить дня її народження» [293, с. 204]. Як уважав Ю.Шевельов, концепція О.О.Шахматова «не витримала випробування часу» [там само].

Цікавими є твердження сучасних лінгвістів. Наприклад, В.М.Русанівський вважає, що «говорити про єдину давньоруську народнорозмовну мову як про своєрідну прамову всіх нинішніх східнослов’янських, очевидно, не доводиться, проте давньоруська літературна мова, звичайно, була» [216, с. 3].

За спостереженнями Г.П.Півторака, «давньоруський етномовний масив ніколи не був суцільним діалектним монолітом, і більшість діалектних рис, що згодом стали розрізнювальними особливостями української, російської та білоруської мов, сформувалися в основному протягом VI – XIII ст.ст.» [191, с. 9].

На думку О.О.Тараненка, заперечувати існування «на рубежі І – ІІ тисячоліть н. е.» певного східнослов’янського мовного угруповання «немає ніяких підстав»; складність проблеми полягає у визначенні характеру цієї мовної спільності [246, с. 37-38].

Отже, сучасні українські дослідники визнають неспроможність традиційної концепції єдиної давньоруської мови.

Різноманітні, а іноді й полярно протилежні думки про місце і час формування східнослов’янських народів та їхніх мов, у тому числі й української, пояснено насамперед відсутністю в ХІХ ст. – першій половині ХХ ст. достатньої кількості необхідних наукових фактів [182, с. 8].

А.Ю.Кримський ніколи, на відміну від деяких його сучасників (С.Й.Смаль-Стоцького, Є.К.Тимченка, В.М.Ганцова, К.Т.Німчинова, П.О.Бузука та ін.) [305, с. 493; 249, с. 40; 34, с. 254; 177, с. 82-83; 20, с. 5], не заперечував спільного давньоруського періоду в історії східнослов’янських мов, який він називав спільносхіднослов’янським [92, с. 36].

Визнаючи «спільноруську» прамову, вчений розподіляв період східнослов’янської мовної єдності на три етапи, а саме: 1) доба виникнення мови східних слов'ян (VI–IX ст.ст.), що не засвідчена писемними пам’ятками; 2) доба спільноруської мовної єдності (X–XI ст.ст.), до якої належать зафіксовані в писемних пам’ятках діалектні відмінності; 3) доба активних дивергентних процесів на східнослов’янському мовному терені (XII–XIV ст.ст.), результатом яких було виникнення трьох окремих східнослов’янських мов (XIV ст.) [140, с. 94-105].

Доведемо «традиційність» поглядів А.Ю.Кримського на проблему східнослов’янського глотогенезу, залучаючи конкретний історико-мовний матеріал.

За словами вченого, у передісторичну добу (VI – IX ст.ст.) мова всіх східних слов’ян була, безумовно, єдиною та відрізнялася від «південнослов’янської та західнослов’янської мов» такими рисами [140, с. 95]: повноголоссям; наявністю африкат дж та ч на місці спільнослов’янських сполучень tj, dj та kt, gt перед голосними переднього ряду; о на початку слова відповідно до старослов'янського jе [там само]. Наприкінці періоду своєї єдності в мові східних слов’ян відбулася деназалізація носових голосних [140, с. 95].

На зазначені А.Ю.Кримським «спільноруські» звукові явища вказували ще мовознавці «дошахматовського» періоду, зокрема О.Х.Востоков, М.О.Максимович, І.І.Срезневський, П.О.Лавровський, О.О.Потебня, П.Г.Житецький, О.І.Соболевський та ін. [89, с. 7-9]. Однак проблему східнослов’янського глотогенезу «дошахматовські» дослідники розглядали здебільшого схематично, «мимохідь», у зв’язку з вивченням історії фонетичної та (менше) морфологічної будови східнослов’янських мов [там само, с. 1].

Важливо, що саме О.О.Шахматов висунув загальну наукову теорію походження й розвитку східнослов’янських народів та їх мов, починаючи з давніх індоєвропейських предків і закінчуючи сучасністю.

У шахматовській концепції «спільноруська» прамова – це спільносхіднослов’янська мова раннього періоду, а давньоруська мова є спільносхіднослов’янською мовою пізнього (писемного) періоду [70, с. 127]. Зазначимо, що О.О.Шахматов, на відміну від А.Ю.Кримського, більш докладно характеризував звуковий склад «спільноруської» мови [292, с. 20-21; 287, с. 108-160].

Нечіткість позиції А.Ю.Кримського виявлено у визначенні історичних меж існування доби східнослов’янської мовної єдності. Про закінчення цієї доби, як підкреслив учений, «можна будувати самісінькі здогади» [140, с. 95].

А.Ю.Кримський погодився з думкою О.О.Шахматова про те, що «розпад східнослов’янських племен та їх мови відноситься (у своєму поступовому ході) до VII та VIII століть; імовірно, до IX ст. відбувається (як завершення процесу) розпад єдиного «руського племені» на три «племінні групи»: південну, північну та східну» [там само]. Проте, твердив А.Ю.Кримський, ще «не тільки в VII–VIII ст.ст., а навіть у IX ст., коли варяги заснували на східнослов’янській території «руську» державу, єдність мови всіх східнослов’янських племен ще не було порушено нічим практично дуже великим» [там само]. Уже в цей час окремі говірки трьох східнослов’янських груп повинні були мати дуже характерні риси, але «будь-якого обопільного нерозуміння поміж ними в IX ст. ми припустити не сміємо. Адже під ті часи взагалі всі слов’яни, навіть цілком різних слов’янських груп, ще не відчували хоч трохи сильної несхожості між слов’янськими мовами» [там само].

Відмінності між говорами трьох східнослов’янських груп IX ст. «могли являти собою лише такі відмінності, які можуть бути між говорами однієї й тієї ж мови, коли вона розкидана на великому просторі» [140, с. 96]. Зокрема, визначення одного і того ж поняття різними словами на півночі та на півдні: такі слова, як баня («купол»), повонь («водяний розлив») та ін. [там само].

А.Ю.Кримський звернув увагу на те, «що відносно IX віку будь-які філологічні міркування про тип староруських наріччів та про ступінь їхнього взаєморозуміння чи взаємонерозуміння не носять характеру безпечної точності, бо ж написаних даних од IX віку ми не маємо» [там само, с. 97].

З погляду вченого, дослідження «малоруських» та «великоруських» ознак для достовірності «доводиться мимоволі починати аж з XI ст.», бо «південноруські книги так само, як і книги північноруські, дійшли до нас тільки з часів Володимирових дітей XI ст.» [там само].

Аналіз давніх пам’яток XI ст. дає змогу А.Ю.Кримському виділити такі основні риси «південноруської» мови1 (див. табл. 3.1, 3.2, 3.3, 3.4).

Таблиця 3.1



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка