Слов’янський державний педагогічний університет на правах рукопису Тищенко Катерина Анатоліївна



Сторінка10/15
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.08 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

4.2. Консонантизм

У працях А.Ю.Кримського знаходимо глибокі міркування, аргументовані великим фактичним матеріалом, про різні зміни не тільки в системі українського вокалізму, а й у системі консонантизму. Водночас історії українських приголосних А.Ю.Кримський надавав меншого значення. Розвиток консонантизму в інтерпретації вченого представлений здебільшого змінами в системі приголосних звуків у період з ХІ ст. до ХІV ст.

З погляду А.Ю.Кримського, найдавніший період розвитку приголосних фонем (VІ – ІХ ст.ст.) характеризує лише одна риса: наявність африкат дж та ч на місці спільнослов’янських сполучень tj, dj та kt, gt перед голосними переднього ряду [140, с. 95].

З погляду А.Ю.Кримського, приголосні «в ХІ столітті були в літописних киян, переяславців та чернігівців все ті ж, які ми й тепер чуємо в центрально-придніпровських говорах… Відповідне треба сказати і про мову малорусів західних. І це видно вже і з найстаріших пам’яток, які дійшли до нас із Києва та з інших місць, населених в ХІ столітті предками малорусів» [146, с. 83-84].

Саме тому вчений уважав, що розвиток українського консонантизму не потребує дуже ретельного аналізу, бо достатньо виявити тільки значимі фонетичні явища у системі приголосних звуків. Серед них А.Ю.Кримський розглядав, зокрема історію сонорних р та л, починаючи з ХІ ст.

Так, на думку вченого, «у киян ХІ ст.» міг бути як твердий, так і м’який р, що відрізняє його від сучасного твердого р [146, с. 85], як це видно з таблиці 4.4.



Таблиця 4.4

Особливості вживання сонорного р в ХІ ст.

Характеристика р

за твердістю / м’якістю

Приклади

Джерело дослідження

1) м’який р’

дохторю, з вечоря;

Авр#мля

тр#пеза тощо

діалектні дані

Ізборник Святослава 1073 р.

Ізборник Святослава 1076 р., Житіє Феодосія ХІІ ст.


2) твердий р

цару, псалтира;

твора

боруться

горкаго тощо

діалектні дані

Ізборник Святослава 1073 р. Ізборник Святослава 1076 р.

Слова Григорія Богослова

ХІ ст.


Серед сучасників А.Ю.Кримського заслуговують на увагу погляди О.О.Шахматова на розвиток цього фонетичного явища. У шахматовській інтерпретації ствердіння р властиве різним говорам східнослов’янських мов, причому дослідник наголошував на існуванні подібної ознаки в польській мові. О.О.Шахматов припускав можливість подвійного пояснення цього факту: або це явище є наслідком паралельного розвитку, або воно виникло під польським впливом [288, с. 33; 279, с. 25].

Процес ствердіння р в українській мові є досить складним. Відомо, що приголосний р зазнав процесу депалаталізації, який у різних фонетичних умовах і в різних діалектах реалізувався неоднаково.

Найраніше, очевидно, зазнав депалаталізації р’ у позиції перед голосними заднього ряду а, у [94, с. 316]. Процес його ствердіння в таких фонетичних умовах належить, як можна зробити висновок з даних писемних пам’яток, ще до «спільноруської» доби. Погоджуючись з А.Ю.Кримським, Ф.П.Філін твердив, що «перші випадки ствердіння р’ трапляються вже в «південноруських» пам’ятках ХІ – ХІІ ст.ст.» [265, с. 315]. Водночас, як зауважив Л.А.Булаховський, цілком можливо припустити, що «у випадках відсутності позначки м’якості р перед зміненими юсами відображається процес ствердіння м’якого р у вимові «південноруських» літописців» [23, с. 61].

Процес депалаталізації р’ охопив не всі діалекти, що лягли в основу української мови, а лише частину їх, саме ті, на базі яких сформувалась північна діалектна група української мови [94, с. 316]. На думку Ю.Шевельова, «на Поліссі звук р’ утратив свою м’якість ще наприкінці доісторичного періоду» [293, с. 250].

Депалаталізація р’ перед а, у в південно-західних говорах відбувалася не одночасно з таким же процесом у північних, а дещо пізніше [там само, с. 317].

Непослідовно ствердів р’ перед колишнім ь, що занепав у слабкій позиції. У середині слова процес його депалаталізації поширився на всі українські говори: горько > гірко. Але в кінці слова р’ ствердів лише в північних та більшості південно-західних говорів. Південно-східні й окремі південно-західні говори (гуцульські, деякі покутсько-буковинські) давню палатальність р’ в абсолютному кінці слова зберігають: [зв’ір’], [пов’ір’] тощо [там само].

Депалаталізація р’ не викликала кількісної зміни в системі приголосних фонем української мови, хоч зумовила посилення в системі приголосних навантаження фонеми р. Крім того, вона спричинилася до втрати на рівні літературної норми протиставлення фонем р і р’ в абсолютному кінці слова, а в північних і багатьох південно-західних говорах внаслідок її дії нівелювалося протиставлення цих фонем у будь-якій позиції [94, с. 318].

л

Цікавими є спостереження А.Ю.Кримського над уживанням сонорного л в ХІ ст. На думку мовознавця, у «мові більшості малорусів» звук л існує в трьох варіантах (див. мал. 4.4).



л

l

л'
Мал. 4.4

Керуючись свідченнями давніх писемних пам’яток ХІ ст., А.Ю.Кримський визнавав присутність «середнього» l у мові давніх киян частіше, ніж у сучасній українській мові. Зокрема, звичайними для київських Ізборників Святослава 1073 і 1076 рр. заміни ля > ла; лю > лу [146, с. 88].

Учений говорив про споконвічність «середнього» l у «західномалоруському» наріччі, що констатується даними низки рукописів. Тому А.Ю.Кримський розцінив приклади елма, изобилъє, свою погыбhлъ тощо (Слова Григорія Богослова ХІ ст.) не як балканізми, а як докази висунутої ним тези, підтверджені діалектним матеріалом [там само].

З огляду на вищевказані факти, дослідник пояснив особливості переходу ъл > ов (оў). Очевидно, через наявність «середнього λ» та збереження редукованого ъ ця заміна була невідома давньокиївській мові ХІ ст. А.Ю.Кримський появу сполучення ов з ъл як суттєвий наслідок занепаду редукованих, фіксував не раніше ХV ст. [там само, с. 89]. Починаючи з ХVІІ ст., це явище консонантизму досить виразно відбивали давні пам’ятки писемності. Водночас, за спостереженнями А.Ю.Кримського, на початку ХVІІ ст. воно ще не було поширеним, про що свідчать, наприклад, твори галичанина Я.Гаваттовича [там само, с. 90].

Зокрема, О.О.Потебня перехід л > ў (w) також пов’язував із занепадом редукованих і відносив до ХІІІ – ХІV ст. [204, с. 134]. На думку вченого, ця зміна відбувалася за двох умов: 1) у давніх сполученнях ъл, ьл поміж приголосними (вовк, довгий); 2) на кінці слова у дієсловах минулого часу чоловічого роду – колишніх дієприкметниках (сів, ішов ) [там само].

Відомо, що П.Г.Житецький, учнем якого називав себе А.Ю.Кримський [140, с. 124], розглядав зміни л і в > ў не як «ослаблення» (таку інтерпретацію запропонував О.О.Потебня1), а як «вокалізацію» [87, с. 158].


______________________

1 Див. [204, с. 69-70].

Звук ў на місці л і в П.Г.Житецький назвав одним з «неминучих супутників звучного консонантизму» [87, с. 211].

Наукова концепція А.Ю.Кримського відобразила також особливості розвитку свистячих (з, ц, с) і шиплячих (ж, ч, ш) приголосних звуків, які в українській мові, на відміну від російської та білоруської, не збігалися. Цей факт, з погляду А.Ю.Кримського, підтверджено свідченнями давніх писемних пам’яток ХІ ст., що дійсно були написані на українських землях [146, с. 97].

Проте, на думку А.Ю.Кримського, в українській мові відомі випадки паралельного «достатньо закономірного етимологічного словотвору, завдяки якому будь-яке слово правильно і систематично вживається то з шиплячим, то із свистячим звуком» [там само, с. 98], зокрема «спільномалоруське» позичити також має форму пожичити [там само].

Отже, А.Ю.Кримський твердив, що такі «паралельні різновиди» є етимологічно правильними, більше того вони засвідчені даними інших слов’янських мов, тобто це явище консонантизму бере свій початок ще за часів спільнослов’янської доби.

Залучивши матеріал давніх писемних пам’яток (Ізборники Святослава ХІ ст., різні списки Початкового і Київського літописів), учений спостерігав збіг шиплячих і свистячих звуків у формах частки ци, а також у відбитті приголосного с (s) у запозичених словах на українському ґрунті [146, с. 99-100], що показують такі схеми:

Мал. 4.5 Мал. 4.6

Про випадки збігу свистячих і шиплячих приголосних у «західноруських» і навіть «південноруських» пам’ятках зазначав О.О.Шахматов. Учений навів низку прикладів, зокрема: прославися (прославиша), понесося, помозе, слоучиша (случися) тощо (Супрасльський збірник 1520 р.); слузбу, тамоснимъ (Акт 1530 р.); въжложити, съжижю, отверзешися (Полікарпове євангеліє 1307 р.); такозде, тозде же (Луцьке євангеліє) [287, с. 315].

Слушною є думка Ф.П.Філіна про те, що наведені приклади з давніх писемних пам’яток констатують у «спільноруській» писемності збіг букв, що «позначають не взагалі свистячі та шиплячі, а лише ті приголосні, які мали м’якість» [265, с. 269].

Відомо, що в «спільноруській» мові шиплячі приголосні в будь-якій позиції вимовлялися як м’які приголосні [94, с. 311]; цей факт підтверджено даними давніх рукописів [146, с. 103].

Оскільки давньоруські шиплячі в усіх позиціях були м’якими, то в тогочасній орфографії спеціальне позначення їх палатальної вимови не вважалося потрібним і обов’язковим, про що свідчать такі приклади: чоловhка (Ізборник Святослава 1073 р.), жона (Ізборник Святослава 1076 р.), ничосо (Слова Григорія Богослова ХІ ст.) [там само].

На думку А.Ю.Кримського, м’яка вимова шиплячих тривала упродовж ХІ – ХV ст.ст. Проте зародки процесу депалаталізації помітні вже в ХІ ст., зокрема в словах притъчъ (Ізборник Святослава 1073 р.), оружъє (Ізборник Святослава 1076 р.), дъждъ (Слова Григорія Богослова ХІ ст.) [там само].

М’яка вимова шиплячих у сучасній українській мові, на думку А.Ю.Кримського [146, с. 102-103], можлива за таких умов (див. табл. 4.5).

Таблиця 4.5

Випадки м’якої вимови шиплячих в українській мові

Форми слів

Приклади

1) дієсл. 3-ої ос. мн. на -ать

лежять

2) ім. ж. р. О. в. одн.

ніччю

3) збірні ім. с. р. у всіх відмінках

збіжжя

4) ім. с. р. із суфіксом -jат- у Р. в.

горщяти

Однак, окрім цих чотирьох випадків, сучасні шиплячі приголосні вимовляються твердо в центральних областях України [146, с. 103]. Залишаються м’якими шиплячі приголосні в архаїчних «північномалоруських» діалектах і більшості неархаїчних говорів Галичини (ножя, ножю, чяс тощо) [там само].

Сучасна українська літературна мова, як відзначають дослідники, м’якої вимови шиплячих (ж, ч, ш) не зберегла [94, с. 312]. Їх депалаталізація пов’язана з низкою інших фонетичних процесів, а саме: 1) занепадом після шиплячого редукованого ь; 2) зміною е > о; 3) депалаталізацією приголосних перед е; 4) пересуванням артикуляції і, голосного переднього ряду високого підняття, у напрямі до у [там само].

Отже, А.Ю.Кримський справедливо відзначив, що процес депалаталізації шиплячих у різних фонетичних умовах і в різних діалектах проходив нерівномірно. Очевидно, найраніше це явище охопило м’які шиплячі перед голосними о, е. До раннього періоду належить також процес ствердіння шиплячих перед голосними заднього ряду а, у, бо в такій позиції шиплячі тверді майже в усіх сучасних діалектах української мови (за винятком лише деяких бойківських та гуцульських, де давня м’якість шиплячих перед а, у зберігається: [ж’а'ба], [ч’ас], [душ’а']) [94, с. 312-313].

Перед секундарним а з ä м’які шиплячі змінилися пізніше, ніж перед етимологічним а, а депалаталізація м’яких шиплячих перед секундарним і з е в українській мові повністю не завершилася [там само].

Заслуговує на увагу хронологізація завершення цього явища в системі консонантизму, запропонована А.Ю.Кримським (ХІV ст.). Дослідники другої половини ХХ ст. врахували її [там само, с. 314].

Досліджуючи явище палаталізації в системі приголосних звуків, А.Ю.Кримський докладно характеризував видозміни звука ц, який у «мові малорусів ХІ ст. був м’яким в усіх позиціях» [146, с. 101]. Зауважимо, що, в інтерпретації вченого, у сучасній українській мові приголосний ц у деяких позиціях є твердим (див. табл. 4.6).

Таблиця 4.6

Депалаталізація ц в українській мові

Випадки твердості ц

Приклади

1) у словах-запозиченнях

коц, цар

2) у словах, де ц < с

цуцик, цокотіти

3) у позиції перед е

отцеві

Цікавими є судження А.Ю.Кримського про палаталізацію / депалаталізацію ц перед голосними і, и [146, с. 101]. На думку дослідника, для сучасного сполучення ци характерна як тверда вимова (ци), так і м’яка (ц’і, де ц’і < цh) [там само]. У сучасному сполученні це звук ц завжди твердий, наприклад отцеві [там само]. Проте в мові «малорусів» ХІ ст. приголосний ц у позиції перед е вимовлявся м’яко, зокрема отьць, отьцю, отьцєви [там само]. Такий висновок А.Ю.Кримський зробив на підставі того, що «старокиївське сполучення цє виявилося спроможним» до переходів цє цьо (замість цо) і цє > ця (замість ца) [146, с. 101-102].

Дослідження мовознавця містять висновок про те, що «досить різкої різниці між сучасним характером «малоруського» ц і його характером в ХІ ст. немає» [146, с. 102].

За спостереженнями сучасних дослідників, у «спільноруській» мові африката ц', як і шиплячі, належала до м’яких приголосних: купьцьмь, лєчьць тощо (Ізборник Святослава 1076 р.) [94, с. 315]. Оскільки ц' завжди вимовлявся як м’який приголосний, то позначати його палатальну вимову давньоруські автори та переписувачі книг, інших документів не вважали для себе обов’язковим, наприклад, лица (Ізборник Святослава 1076 р.) [там само].

Українська мова палатальну вимову приголосного ц' зберегла, наприклад, кінець, кінця, місяць, місяця, місяцю, криниця, криницю. Тільки перед е, як справедливо зазначив А.Ю.Кримський, африката ц' депалаталізувалась і вимовляється в сучасній українській мові твердо: яйце, сонце, місяцем [146, с. 101-102].

У науковій літературі знаходимо підтвердження поглядів А.Ю.Кримського щодо твердості ц у словах іншомовного походження, зокрема цур, цинк, цукор тощо [там само].

На думку Ю.В.Шевельова, «цілковите ствердіння ц' в українській мові – це явище, яке поширювалося з периферійних північних і західних теренів у напрямку до центру (а не навпаки)» [293, с. 792].

Концепція А.Ю.Кримського містить твердження щодо історії губних звуків (б, п, в, ф, м). Вивчаючи кореляцію губних приголосних за твердістю / м’якістю, учений наголосив на їх твердій вимові в сучасній українській мові, хоча не виключав можливості існування винятків, як у словах свято, різдвяний [146, с. 106].

Зовсім іншою, з погляду мовознавця, була ситуація в ХІ ст., коли «м’якість губних збереглася в більшості випадків» [там само]. Проте, спираючись на свідчення давніх писемних пам’яток, А.Ю.Кримський зафіксував початок депалаталізації губних уже в ХІ ст., наприклад в Ізборнику Святослава 1073 р.: правьда > праyда [там само, с. 107]. Більше того, на думку вченого, «ми також впевнено можемо констатувати в мові киян ХІ ст. ствердіння відмінкової флексії -мь», що підтверджують численні приклади давніх писемних пам’яток [там само].

Проти таких аргументів А.Ю.Кримського «рішуче» виступив П.О.Бузук, який датував процес ствердіння губних приголосних не раніше ХІІІ ст., пояснюючи це тим, що згадане явище «старше від процесу уподібнення j до попередньої приголосної», оскільки «інакше ми не зрозуміли б, чому губні (та ще в частині говорів і р) не уподібнюють до себе j, який стояв після них: кров’ю замість кроввю» [20, с. 57].

З погляду М.А.Жовтобрюха, саме губні приголосні, після яких занепадав ь у слабкій позиції, найдавніше втратили пом’якшену вимову [94, с. 218]. Депалаталізація їх припадає ще на «спільноруський період» і властива всім східнослов’янським діалектам. Водночас, за словами дослідників історичної фонетики української мови, перші фіксації зазначеного явища консонантизму містять писемні пам’ятки кінця ХІІ ст., зокрема за волховомъ (Вкладна Варлаама Хутинському монастиреві 1192 року) [там само, с. 218-219].

Українські пам’ятки ХІV ст. твердість губних перед колишнім ь засвідчують уже значно ширше, а для староукраїнської літературної мови пізніших часів це явище стає звичайним у: 1) формі іменників називного відмінка однини: кровъ, чєрвъ (Актова книга Житомирського міського уряду кінця ХVІ ст.); 2) формі орудного відмінка однини: хлопцемъ, смуткомъ, горшкомъ (вірші Климентія Зиновієва кінця ХVІІ ст. – початку ХVІІІ ст.); 3) закінченні числівників сім, вісім: сємъ, осмъ (Актова книга Житомирського міського уряду кінця ХVІ ст.); 4) закінченні 1-ї особи однини атематичних дієслів: дамъ (Грамота 1445 р.); 5) закінченні дієслів наказового способу: поздоров, мовте, поздоровте (Крехівський апостол. Рукопис 1560-х років) [94, с. 219].

Специфічною особливістю української мови, пов’язаною з депалаталізацією губних, А.Ю.Кримський називав уживання твердих б, п, в, м у позиції перед j, перед яким ще на «спільноруському» ґрунті занепав редукований і [146, с. 109]. Простежуючи історію цього явища, А.Ю.Кримський зазначив, що перші фіксації депалаталізації губних перед j помітні ще в ХІ ст., а «широкого вжитку» ця зміна зазнала в «малорусів» лише в «наступні століття» [там само]: здоровъю (Грамота 1435 р.), бъєтъ (Актова книга Житомирського міського уряду кінця ХVІ ст.) тощо [94, с. 219].

А.Ю.Кримський не залишив поза увагою перехід в > у за певних фонетичних умов, наявний ще в ХІ ст. [там само, с. 110]. Зміна в > у, на думку дослідника, належить до найдавніших явищ у системі консонантизму. Таке твердження вчений ґрунтував насамперед на численних прикладах, що містять давні писемні пам’ятки, зокрема: Павьлъ > Паулъ, Евга > Еуга, Авъгуст > Аугуст (Ізборник Святослава 1073 р.) [там само].

М.А.Жовтобрюх уважає: припущення про те, що наведені вище написання запозичені безпосередньо з південнослов’янських оригіналів, не має своїх прихильників [94, с. 226]. Очевидно, чергування літер в та у в давньоруських пам’ятках південно-західного походження в позиції перед приголосним відбивало артикуляційні властивості білабіального w, наближення його вимови до u в говорах, звукові риси яких фіксувалися в цих пам’ятках [там само].

Із заміною в > у, як указав А.Ю.Кримський, тісно пов’язане чергування прийменників в (въ) і у (оу), що властиве й сучасній українській мові (як засіб милозвучності): влізти > улізти [там само, с. 111]. Ізборники Святослава 1073 і 1076 рр. містять такі приклади, як въгодьный > угодьный; въселеная > уселеная; възирати > узирати [там само].

Усебічно досліджена вченим вимова запозиченого звука ф та способи його заміни в українських діалектах іншими приголосними [там само, с. 112-117]. Орієнтуючись на діалектний матеріал і свідчення писемних пам’яток ХІ – ХV ст.ст., А.Ю.Кримський констатував чотири різновиди «чужого» приголосного ф у «малорусів» (див. мал. 4.7).



в (освальт, шиньквас, Освир)
п (Пилип, штрап, парусъ)

-

ф

х (Хома, Хлора)

хв (хвіртка)



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка