Сіаладеніти невірусної етіології, етіологія, патологія, клініка, діагностика, лікування



Скачати 45.04 Kb.
Дата конвертації23.06.2020
Розмір45.04 Kb.
ТипРеферат
НАЦІОНАЛЬНА МЕДИЧНА АКАДЕМІЯ

ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ

Імені П. Л. Шупика

Кафедра щелепно-лицевої хірургії


Зав. кафедрою щелепно-лицевої хірургії

Заслужений діяч науки і техніки України

д.м.н.,Професор Тімофєєв О.О.

РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ: « Сіаладеніти невірусної етіології, етіологія, патологія, клініка, діагностика, лікування »


Виконав інтерн

1 року навчання

Чулей А.Д.
Куратор

к.м.н., доцент Ушко Н.О.

КИЇВ-2017
Сіаладеніт — запалення слинної залози. Це найпоширеніші захворювання слинних залоз. Клінічні прояви сіаладеніту різноманітні та залежать від етіоло­гії, локалізації запального процесу, реактивності організму, супутніх захворю­вань, віку хворого та інших чинників. При сіаладеніті можливе ураження па­ренхіми залози, інтерстиціальної тканини і проток (сіалодохіт).

Розрізняють малі та великі слинні залози. Малі слинні залози (губні, щіч­ні, молярні, язикові та піднебінні) розташовані в слизовій оболонці порожни­ни рота. До великих слинних залоз належать парні привушні, піднижньощелеп- ні та під’язикові. Найбільшими з них є привушні залози.


Паротит — запалення привушної слинної залози.
Субмаксиліт — запалення піднижньощелепної слинної залози.

Найчастіше ураження зазнають привушні та піднижньощелепні залози рідше — під’язикові та малі слинні залози слизової оболонки порожнин* рота.


Класифікація сіаладеніту:

  • залежно від клінічного перебігу:

о гострий; о хронічний;

  • залежно від етіології:

о вірусний; о бактерійний; о мікотичний;

  • залежно від патогенезу (механізму виникнення):

о обтураційний; о лімфогенний; о паренхіматозний; о інтерстиціальний; о післятравматичний; о контактний; о гнійно-некротичний.
Шляхи проникнення інфекції в слинні залози:

  • гематогенний;

  • лімфогенний;

  • дуктогенний — через устя вивідної протоки;

  • контактний.



ЛІМФОГЕННИЙ ПАРОТИТ

Гострий серозний лімфаденіт інтракапсулярного лімфатичного вузла привуш­ної залози у 1926 р. Р.Л. Герценберг запропонував називати псевдопаротитом (синонім: псевдопаротит Герценберга).
Етіологія, патогенез. Псевдопаротит може розвинутися при гострих періодонтиті, періоститі, остеомієліті верхньої або нижньої щелепи в ділянці великих кутніх зубів, тонзиліті, отиті, кон’юнктивіті тощо. Захворю­вання не є сіаладенітом, оскільки по суті це гострий серозний лімфаденіт вуз­ла, розташованого в паренхімі привушної залози. Зазвичай гостре запалення в лімфатичному вузлі завершується благополучно, і хворий одужує, але в деяких випадках у разі прогресування запального процесу в ділянці великих кутніх зубів верхньої або нижньої щелепи, піднебінних мигдаликів може розвинутися нагноєння цього лімфатичного вузла. Капсула вузла розплавляється, гнійне вогнище дренується біля протоки привушної залози, паренхіма залози інфі­кується, і розвивається лімфогенний паротит.

Лімфатичні вузли, що розташовані в паренхімі привушної залози, отриму­ють лімфу з ділянки зовнішнього вуха, ока, перитонзилярної ділянки, великих кутніх зубів верхньої та нижньої щелеп, носоглотки, кореня язика (Р.Л. Гер­ценберг, 1926; Р.Д. Синельников, 1973; О.І. Пачес, 1983). Згідно із результата­ми досліджень О.В. Титаренка (1994), при хронічному декомпенсованому тон­зиліті, який супроводжується частими загостреннями, тонзилогенною інтокси­кацією та іншими ускладненнями, змінюється функціональний стан слинних залоз: пригнічується секреція слини, зменшується активність ферментів, зни­жуються показники місцевого імунітету.


Клінічні прояви. У стадії псевдопаротиту клінічна симптоматика відповідає такій при гострому серозному лімфаденіті: у привушній ділянці під час пальпації виявляють щільний болючий малорухливий інфільтрат. Шкіра над ним нормального кольору, її тургор не змінений (вільно збирається у склад­ку). Устя вивідної протоки привушної слинної залози не змінене, у разі маса­жування отримують прозору слину.

Симптоми інтоксикації виражені помірно.

Визначити перехід гострого серозного лімфаденіту в гострий лімфогенний паротит не завжди просто. Інколи нагноєння лімфатичного вузла відбувається нетипово, тобто без вираженого періаденіту. За типового перебігу запального процесу розміри інфільтрату в привушно-жувальній ділянці різко збільшені, його межі стають менш чіткими, біль посилюється, з’являється відчуття розпи­рання в ділянці патологічного вогнища, посилюються симптоми інтоксикації. Патогномонічними симптомами початку гострого лімфогенного паротиту є поява гнійного ексудату в слині (мутна гнійна слина) і гіперемія устя вивідної протоки привушної залози (мал. 14.1; див. кольорову вклейку).
Діагностика. При лімфогенному паротиті в динаміці захворювання виявляють значні порушення функції слинної залози: зменшення салівації, зни­ження показників місцевої резистентності організму (О.В. Титаренко, 1994).

О.В. Рибалов (1985), І.Ф. Ромачева і співавт. (1987) зазначають, що в пе­ріод переходу гострого серозного лімфаденіту в гострий лімфогенний паротит у цитограмах слини по всьому полю зору виявляють численні нейтрофіли, клітинний детрит, лімфоїдні клітини, підвищену злущуваність клітин плоского і циліндричного епітелію, появу клітин кубічного епітелію.

Сіалографію проводять після стихання гострих запальних явищ (див. роз­діл 1.6.1.7). На сіалограмі виявляють одну або кілька порожнин неправильної форми у вигляді кола, овалу, щілини або чорнильної плями, заповнену водо­розчинною рентгеноконтрастною речовиною. Порожнини сполучаються із внутрішньозалозовими протоками привушної залози.

Під час гістологічного вивчення тканини привушної залози виявляють звуження, деформацію і облітерацію внутрішньочасточкових проток. їхні стін­ки стовщені, склерозовані та спаяні з прилеглими тканинами, тобто розви­вається перидуктальний склероз паренхіми залози. Виражена периканаліку- лярна круглоклітинна інфільтрація. Секреторна частина паренхіми схильна до руйнування і заміщення жировою або фіброзною тканиною. Виявляють розрос­тання міжчасточкової та внутрішньочасточкової сполучної тканини.


При хронічному лімфогенному сіаладеніті в товщі м’яких тканин пальпують щільний малоболючий інфільтрат. За тривалого перебігу процесу і неоднора­зових рецидивів захворювання шкіра над зміненим лімфатичним вузлом набу­ває синюшного відтінку, на місці раніше розкритих абсцесів формуються руб­ці або нориці зі слизово-гнійним відцілюваним. Устя вивідної протоки залози набрякле і гіперемоване, інколи зяє. Під час масажування з протоки виділяєть­ся гнійний ексудат. У період загострення запального процесу припухлість і болючість збільшуються, з’являються симптоми інтоксикації організму.
Розрізняють ще одну клінічну форму лімфогенного паротиту при гнійному розплавленні щічних лімфатичних вузлів, що розташовані поблизу привушної протоки (у місці її прориву щічного м’яза). Це — лімфогенний сіалодохіт. У хворих у товщі м’яких тканин щічної ділянки виявляють обмежений болючий інфільтрат, виражені запальні зміни з боку устя вивідної протоки (гіперемію, набряк, болю­чість). Під час масажування залози з устя виділяється гнійна слина. На сіалограмі в присередньому відрізку привушної протоки (поблизу устя) візуалізується скуп­чення рентгеноконтрастної маси округлої форми (діаметром 1—2 см), що сполу­чається з протокою. Змін у внутрішньозалозових протоках і паренхімі немає.
Лікування. У стадії псевдопаротиту лікування відповідає такому при гострому серозному лімфаденіті щелепно-лицевої ділянки. Добрі результати отри­мано під час проведення блокад зірчастого гангая (див. розділ 8.1, Л Осування).

У разі нагноєння лімфатичного вузла показане його розкриття. Місце розрізу для розкриття абсцедуючого лімфаденіту залежить від локалізації гноя­ка. У разі нагноєння лімфатичних вузлів у передвушній ділянці здійснюють вертикальний розріз попереду вушної раковини; нагноєння глибоких внутріш- ньозалозових лімфовузлів — дугоподібний розріз у позащелепній ямці, що об­лямовує кут нижньої щелепи, нагноєння щічних лімфатичних вузлів — внут- рішньоротовий розріз по лінії змикання зубів. Довжина розрізу — не менше 3—4 см. Обов’язково проводять некректомію лімфатичного вузла, що розпав­ся. Після розкриття гнояка його дренують трубчастим дренажем з подальшим промиванням залози через післяопераційну рану або вивідну протоку залози розчинами антибіотиків, антисептиків, протеолітичних ферментів (трипсину, хімотрипсину, хімопсину, терилітину, рибонуклеази, дезоксирибонуклеази, лі- зоамідази, профезиму, карипазину, лекозиму). Хороші результати отримано під час накладення на післяопераційну рану пов’язок з іммобілізованим на поліме- тилсилоксані лізоцимом, гентаміцином або протеолітичними ферментами.

Недостатня ефективність консервативної терапії у хворих із хронічним лімфогенним паротитом зумовлює потребу у застосуванні оперативного мето­ду лікування — субтотальної паротидектомії зі збереженням гілок лицевого нерва, оскільки хворого непокоять часті рецидиви захворювання, порушується функція залози (деструкція тканини), вона стає джерелом хронічної інфекції в організмі. При хронічному лімфогенному сіалодохіті здійснюють реконструк­тивні операції на привушній протоці.
У лікуванні пацієнтів із хронічним сіаладенітом І.Г. Лісова (2002) реко­мендує використовувати препарат “Ліковір” — тропний до залогової тканини адаптоген імуномодулювальної дії.
П р о г н о з. За сприятливого наслідку захворювання спостерігають повне клінічне вилікування: відсутність симптомів, нормалізацію показників сіало- метрії, відновлення паренхіми залози за даними сіалографії. За несприятливо­го наслідку перебіг запального процесу набуває рис хронічного із рецидивами і ремісіями, деструктивними змінами в тканині залози.

КАЛЬКУЛЬОЗНИЙ СІАЛАДЕНІТ
Калькульозний сіаладеніт (синоніми: слинокам’яна хвороба, сіалолітіаз) — запалення слинної залози, що характеризується утворенням каменів у прото­ках залози.

За даними Н.Д. Лісової (1955), калькульозний сіаладеніт виявляють у 61,1 % випадків від усіх непухлинних хвороб слинних залоз, А.В. Клементова (1960) — в 51,6 %, О.М. Солнцева і співавт. (1991) — у 27,5 %. За даними ав­тора видання, частота калькульозного сіаладеніту становить 31,7 % від загаль­ної кількості непухлинних захворювань слинних залоз або 54,5 % від усіх ви-

падків хронічного сіаладеніту. Таким чином, калькульозний сіаладеніт є най­поширенішим захворюванням слинних залоз.
Найчастіше при калькульозному сіаладеніті ураження зазнають піднижньо- щелепні залози. За даними В.С. Коваленко (1970), частка калькульозного суб- максиліту становить 78,1 % від усіх запальних захворювань піднижньощелеп- них залоз, калькульозного паротиту — 2,4 % від усіх випадків калькульозного сіаладеніту. І.Ф. Ромачева і співавт. (1987) виявляли калькульозний субмак- силіт у 95,4 % хворих, калькульозний паротит — у 4,6 %. За даними О.О. Ти- мофєєва (1997), калькульозний субмаксиліт становить 98,2 % випадків від усіх випадків калькульозного сіаладеніту, калькульозний паротит — 1,8 %; слинні камені в під’язиковій залозі ніколи не виявляли. С.Г. Безруков і співавт. (1983) описали випадки виявлення слинних каменів у під’язиковій і малих слинних залозах слизової оболонки щік і губ.

За нашими даними, у 52 % випадків слинні камені розташовувалися у вивідній протоці піднижньощелепної залози, у 38 % — в тілі піднижньощелеп­ної залози, у 10 % випадків виявлено хронічне запалення в залозі після опера­тивного видалення або самостійного відходження каменя. У привушній залозі слинні камені в більшості випадків локалізуються у вивідній протоці, і лише в одному випадку ми виявили розташування каменя всередині залози.



Чоловіки і жінки хворіють на калькульозний сіаладеніт однаково часто. Частіше захворювання виявляють у осіб віком 16—55 років, дуже рідко — у дітей і осіб літнього віку. Зазвичай слинні камені утворюються в одній залозі, але в окремих випадках розвивається двобічний сіаладеніт (В.С. Коваленко, 1970; О.М. Солнцев і співавт., 1991; О.О. Тимофєєв, 1995). Двобічний кальку­льозний субмаксиліт ми спостерігали рідко, причому одна залоза зазнавала ураження на 1—2 роки раніше, ніж інша. Випадків одночасного ушкодження двох слинних залоз у нашій практиці не було.
Першу класифікацію калькульозних сіаладенітів запропонував І.Г. Луком- еький (1936). Автор виділив лише топографічну локалізацію слинних каменів у відповідній залозі — привушній, піднижньощелепній, під’язиковій. Класифіка­ція, запропонована Н.Д. Лісовою (1955), також потребує доопрацювань з огляду на особливості клінічної різноманітності захворювання (3 форми: калькульоз­ний сіаладеніт, калькульозний сіалодохіт, калькульозний сіаладеніт і сіалодохіт). Найповнішою є класифікація калькульозного сіаладеніту А.В. Клементова.
Класифікація калькульозного сіаладеніту (А.В. Клементов, 1960):

  • Калькульозний сіаладеніт з локалізацією каменя в протоці залози (під­нижньощелепної, привушної, під’язикової):

  • без клінічних ознак запалення в залозі;

  • із хронічним запаленням в залозі;

  • із загостреннями хронічного запалення в залозі.

  • Калькульозний сіаладеніт з локалізацією каменя в залозі (піднижньо­щелепній, привушній, під’язиковій):

  • без клінічних ознак запалення в залозі;

  • із хронічним запаленням в залозі;

  • із загостреннями хронічного запалення в залозі.

III. Хронічне запалення в залозі (піднижньощелепній, привушній, під’язиковій) на ґрунті калькульозного сіаладеніту:

  • після самостійного відходження каменя;

  • після оперативного видалення каменя з протоки.


Стадії клінічного перебігу калькульозного сіаладеніту (І.Ф. Ромачева, 1973; Я.В. Кречко, 1973):

  • початкова;

  • клінічно виражена;

  • пізня.


Етіологія, патогенез. Причини утворення слинних каменів вивчено недостатньо.

Чинники, що спричинюють розвиток калькульозного сіаладеніту:

  • порушення мінерального (кальцієвого) обміну (О.О. Колесов, 1957; А.В. Клементов, 1960; В.С. Коваленко і співавт., 1966; А.О. Дмитрієва, 1991);

  • гіпо- і авітаміноз А (Г.С. Гребенщиков, 1951; Рис-Ули Мустафа, 1979);

  • звуження просвіту протоки залози внаслідок запального процесу в її стінці та відторгнення клітинних елементів, які є ядром утворення конкремен­ту (Н.Д. Лісова, 1955);

  • осаджені білкові скупчення, що є основою для утворення слинного ка­меня (О. ЗеіГегі, К. Оопаііі, 1977; і. 8сой, 1978);

  • гіпофункція прищитоподібних залоз (А.О. Дмитрієва, 1991);

  • спадкова схильність (К. Виїїоск, 1982; І.Ф. Ромачева і співавт., 1987).

Форма слинних каменів залежить від їхньої локалізації (мал. 14.2; див. ко­льорову вклейку). Частіше в протоці залози виявляють витягнуті та довгасті камені, рідше — округлої форми і більш гладенькі, ніж внутрішньозалозисті камені. У тілі залози слинні камені зазвичай округлої або неправильної форми, жовтуватого кольору, на розпилі — шаруватої будови. В окремих випадках у центрі каменя виявляють стороннє тіло. Поверхня каменів нерівна (шорстка), вкрита каналами, якими проходить слина. Діаметр каменів — від кількох мілі­метрів до кількох сантиметрів. Множинні камені не є рідкісним явищем.
Клінічні прояви калькульозного сіаладеніту залежать від стадії розвитку захворювання.

У початковій стадії клінічних ознак немає. У більшості випадків виявлення слинного каменя є випадковою знахідкою під час рентгенологічного дослід­ження щелеп з приводу лікування зубів, травми тощо. Під час збирання анам­незу встановлюють, що хворих раніше турбувала припухлість, яка періодично з’являлась у піднижньощелепній або привушній ділянці та виникнення якої було пов’язано зі споживанням гострої їжі. Появу припухлості супроводжував біль з відчуттям розпирання, що припинявся після іди. Припухлість поступово (протягом кількох годин) зникала.


Під час огляду в початковій стадії захворювання збільшення слинної зало­зи не спостерігають. Залоза м’яка, неболюча. Відкривання рота вільне. Устя вивідної протоки не змінене. У разі масажування з протоки виділяється зви­чайна (незмінена) слина. Під час пальпації, якщо камінь розташований у вивідній протоці залози, за ходом головної вивідної протоки визначають неве­лике, трохи болюче ущільнення. Дуже рідко у разі розташування слинного

каменя біля верхнього або нижнього полюса піднижньощелепної залози вияв­ляють ділянку її ущільнення.


Якщо камінь локалізується в тілі залози, то його досить складно виявити пальпаторно. За великих розмірів каменя його пальпаторне виявлення ймовір­ніше. Між розмірами слинного каменя, розташованого в тілі залози, і ступенем порушення слиновиділення не встановлено прямої залежності. Ми володіємо клінічним досвідом виявлення внутрішньозалозових слинних каменів діамет­ром близько 2 см без клінічних проявів захворювання і внутрішньопротокових слинних каменів діаметром кілька міліметрів зі значними клінічними проява­ми (біль, припухлість залози тощо).
Хворі зазвичай звертаються до лікаря в клінічно вираженій стадії запален­ня, коли виникають симптоми затримки слини — “слинні коліки” — біль, що іррадіює, припухлість у залозі, відчуття розпирання. Ці скарги з’являються під час їди та пов’язані з ретенцією слини за наявності перешкоди (конкременту) для її відтоку. Нерідко хворі у цей період звертаються до лікаря з приводу за­гострення хронічного сіаладеніту або появи присмаку гнійної слини після са­мостійного відходження конкременту.
У разі локалізації каменя в піднижньощелепній залозі виявляють припух­лість у відповідній ділянці. Колір і тургор шкіри над припухлістю нормальні. Під час бімануальної пальпації визначають щільну обмежену болючу припух­лість у відповідній локалізації піднижньощелепної слинної залози. Відкриван­ня рота вільне. Вивідну протоку залози інколи пальпують у вигляді тяжа, в місці розташування каменя прощупують болюче ущільнення. Якщо запальний процес перебуває в стадії загострення, то камінь у протоці залози не завжди можна визначити через виражену інфільтрацію м’яких тканин. Устя вивідної протоки зазвичай не змінене. Під час масажування залози з протоки виділяєть­ся слизово-гнійна або гнійна слина, у разі обтурації протоки виділення слини не спостерігають. У разі загострення запального процесу біль і припухлість у залозі збільшуються, з’являються біль під час ковтання й обмеження відкри­вання рота. Ці клінічні прояви нагадують такі при абсцесі піднижньощелепної ділянки. Під час пальпації протоки виявляють різко болючий інфільтрат у про­екції розташування каменя. З устя гіперемованої і набряклої протоки виді­ляється гнійний ексудат. Розвиваються симптоми інтоксикації: слабість, підви­щення температури тіла до 38 °С, нездужання тощо.
У разі локалізації каменя в підслизовій ділянці привушної протоки його пальпаторно визначають з боку присінка порожнини рота у вигляді болючого інфільтрату в проекції протоки. Якщо камінь розташований у щічному, према- сетеріальному та масетеріальному відділах протоки його легше пропальпувати з боку шкіри. З устя протоки виділяється слизово-гнійна слина або гній, у разі обтурації протоки виділення слини не відбувається.
У пізній стадії калькульозного сіаладеніту з’являються ознаки рецидивного запалення в залозі. Хворі скаржаться на наявність щільної припухлості в ділян­ці відповідної залози, неболючої під час пальпації. Симптоми “слинної колі­ки” менш виражені. Хворих турбує неодноразове загострення запального про­цесу. Устя протоки, як правило, зяє. Під час масажування залози з протоки виділяється желеподібна або слизово-гнійна слина.
Клінічні прояви калькульозного сіаладеніту залежать не лише від стадії розвитку захворювання, а і від локалізації слинного каменя. Найвираженіша клінічна симптоматика у разі розташуванні каменя в передньому відділі прото­ки, найтяжчий клінічний перебіг — за локалізації конкремента в задньому відділі протоки залози. У дітей і осіб молодого віку калькульозний сіаладеніт перебігає тяжче, з вираженою інтоксикацією і динамікою прогресування за­пального процесу.

С.Г. Безруков (1983) описав окремі випадки калькульозного сіаладеніту малих слинних залоз. Автор зазначав, що хворих турбувала обмежена і малобо- люча припухлість, яка періодично з’являлась у ділянці верхньої або нижньої губи, щічної ділянки. У товщі м’яких тканин можна було прощупати невелике ущільнення (1 • 1 см) із чіткими межами. У разі загострення запального проце­су припухлість збільшувалася, інфільтрат ставав щільним, болючим, слизова оболонка — гіперемованою, з протоки запаленої залози краплями виділявся гній. С.Г. Безруков вважає, що ускладненням калькульозного сіаладеніту малої слинної залози є розвиток ретенційної кісти.


Діагностика захворювання зазвичай не зумовлює труднощів. Діагноз встановлюють на підставі відомостей анамнезу, огляду і рентгенологічного об­стеження. Окрім того, для визначення локалізації слинного каменя використо­вують сіалографію (див. розділ 1.6.1.7), КТ (див. розділ 1.6.1.8), ультразвукове дослідження (УЗД), ядерно-магнітний резонанс (ЯМР) тощо.

Рентгенографія і сіалографія дотепер є одними з вирішальних методів у діагностиці калькульозного сіаладеніту. Слинні камені у більшості випадків рентгеноконтрастні та лише в окремих випадках — рентгенонегативні (В.С. Ко­валенко, 1957).


Оптимальні способи рентгенографічного виявлення слинних каменів за різної їх локалізації:

  • слинні камені виявляють під час бічної рентгенографії нижньої щелепи;

  • у разі локалізації каменя в протоці привушної залози рентгеноплівку за­кладають у присінок порожнини рота за щоку, фіксують пальцем хворого, центральний промінь спрямовують перпендикулярно до тканин щоки;

  • у разі локалізації каменів у протоці піднижньощелепної залози їх вияв­ляють під час проведення рентгенографії м’яких тканин дна порожнини рота:

о у прямому укладанні (мал. 14.3) виявляють слинні камені в передньому відділі вивідної протоки піднижньощелепної залози. Плівку вводять якомога глибше в порожнину рота, хворий прикушує її зубами, цент­ральний промінь спрямовують суворо перпендикулярно до дна порож­нини рота, тобто з підпідборідної ділянки;

о у трансангулярному укладанні виявляють слинні камені в задньому від­ділі протоки піднижньощелепної залози. Плівку вводять якомога глиб­ше в порожнину рота, хворий прикушує її зубами, центральний промінь спрямовують з-під кута нижньої щелепи, тобто із заднього відділу під­нижньощелепної ділянки.


На сіалограмах слинні камені візуалізуються у вигляді рентгеноконтраст­них утворень (мал. 14.4) округлої (у разі розташування в залозі) або овальної

(у разі локалізації у вивідних протоках) форми. У початковій стадії переважно виявляють явища дилатації проток, паренхіма візуалізується на всій довжині у вигляді ніжної дифузної тіні, ретенція рентгеноконтрастних речовин мінімаль­на. У клінічно вираженій стадії окрім дилатації розвивається деформація про­ток, паренхіма залози заповнена лише на окремих ділянках, ретенція рентге­ноконтрастної маси виражена, особливо дистальніше за конкремент. Найвира- женіші зміни спостерігають у пізній стадії захворювання: збільшується дилатація проток, деформація виявляється у вигляді ділянок розширень і зву­жень (“в’язки сардельок”, у вигляді чоток тощо), що чергуються, контури про­ток стають нечіткими, тінь паренхіми не візуалізується, різко наростає ретен­ція рентгеноконтрастних речовин у всіх структурах залози.


Результати лабораторних досліджень крові та сечі при калькульозному сіа- ладеніті відповідають ступеню тяжкості перебігу запального процесу в залозі. У разі стихання запальних явищ показники аналізів крові та сечі нормалізуються.
Лікування калькульозного сіаладеніту — лише хірургічне. Консерва­тивне лікування неефективне.

Критерії, що визначають обсяг оперативного втручання при калькульозному сіаладеніті:

  • локалізація слинного каменя — у протоці або залозі;

  • ступінь патологічних змін у залозі;

  • топографо-анатомічні особливості залози (привушна, піднижньощелеп- на, під’язикова);

  • загальний стан хворого (вік, супутні захворювання тощо).


Операція видалення слинного каменя з піднижньощелепної протоки. Прово­дять місцеве провідникове знеболювання язикового нерва в поєднанні з ін­фільтраційною анестезією (або без неї). Протоку разом із м’якими тканинами беруть на лігатуру позаду каменя, що перешкоджає його зсуву в дистальний

відділ протоки. Розрізають слизову оболонку дна порожнини рота паралельно під’язиковому валику — між ним і основою язика. Після розведення країв рани гострими гачками тупо виділяють піднижньощелепну протоку. Стінку протоки розрізають поздовжнім розрізом. Камінь видаляють пінцетом або хірургічною ложкою. Рану не зашивають і не дренують. Призначають слиногінну дієту.

Автор видання не розділяє точки зору деяких авторів (Імад Мохамад Ель- Хусейні, 1995) про необхідність формування нової протоки піднижньощелеп­ної залози пластичним шляхом або методом тривалого дренування дитячим шлунковим зондом. Багатий клінічний досвід свідчить, що подібні оперативні втручання зрештою завершуються екстирпацією піднижньощелепної залози.
Операція видалення слинного каменя з протоки привушної залози.

У разі роз­ташування каменя в підслизовому або щічному відділі привушної протоки роб­лять внутрішньоротовий розріз слизової оболонки щоки завдовжки близько З см по лінії змикання зубів — на рівні устя протоки і відразу за ним. Після інфільт­раційної анестезії розрізають лише слизову оболонку щоки. Протоку виділяють тупо. Після виявлення каменя, розташованого в протоці, роблять поздовжній розріз стінки протоки і видаляють камінь пінцетом або хірургічною ложкою. І.Ф. Ромачева і співавт. (1987) не рекомендують зашивати стінку протоки після видалення каменя.

Автор видання згоден із цим твердженням, хоча в деяких випадках можна рекомендувати пластику протоки. У нашій клініці стінку про­токи зашивають атравматичною голкою з нейлоновою ниткою або кетгутом. Перед накладенням швів через устя в протоку вводять поліетиленовий катетер відповідного діаметру, тобто зашивають стінку протоки на катетері. На слизову оболонку щоки кетгутом накладають вузлуваті шви. Катетер залишають у про­тоці протягом 6—7 днів, прикріпивши його швом до слизової оболонки щоки.

У разі локалізації слинного каменя в жувальному або переджувальному відділах роблять позаротовий розріз — горизонтально за ходом проекції прото­ки (менш естетичний) або розріз за Ковтуновичем. Після інфільтраційної анестезії розрізають шкіру, підшкірну жирову клітковину і привушну фасцію над пальпаторно визначуваним каменем. Тканини розсувають тупим шляхом. Після виявлення протоки її розрізають поздовжнім розрізом над проекцією каменя. Біля вивідної протоки проходять щічні гілки лицевого нерва (лежать безпосередньо на протоці). Гілки лицевого нерва відводять убік. Стінку прото­ки зашивають на поліетиленовому, заздалегідь введеному через устя, катетері, який залишають у протоці протягом 5—7 днів. Рану пошарово зашивають.


Екстирпація піднижньощелепної залози.

Операцію здійснюють під ендотра- хеальним наркозом або місцевим знеболюванням (у цьому випадку додатково проводять блокаду верхнього шийного сплетення 1—2 % розчином новокаїну). Положення хворого — на спині, під плечі підкладають валик. Голову закида­ють назад і максимально повертають у здоровий бік. Розріз шкіри завдовжки 6—7 см здійснюють паралельно до краю нижньої щелепи, відступивши від нього близько 2 см донизу, аби не ушкодити крайову гілку лицевого нерва. Починають розріз від переднього краю груднинно-ключично-соскоподібного м’яза. Пошарово розрізають шкіру, підшкірну жирову клітковину, поверхневу фасцію шиї, підшкірний м’яз, а потім власну фасцію шиї, що становить кап­сулу залози. Краї рани розводять тупими гачками. Залозу хрестоподібно про-



шивають товстою капроновою ниткою і підтягують догори. Кровоспинними затисками виділяють залозу. Що менше в минулому було загострень хронічно­го запалення, то легше здійснити виділення залози внаслідок незначного утво­рення рубцевих зрощень з прилеглими тканинами. Перев’язують судини, що підходять до залози.
Під час виділення залози потрібно пам’ятати, що в її задньому полюсі по внутрішній поверхні розташована лицева артерія, яка після перев’я­зування і пересікання вислизає під заднє черевце двочеревцевого м’яза.
Під час видалення піднижньощелепної залози не можна виходити за межі фасції, яка створює її капсулу, через небезпеку травмування під’язикового нер­ва. Через високий ризик ушкодження крайової гілки лицевого нерва, потрібно з обережністю видаляти верхній край залози (поблизу від нижньої щелепи). У верхньому відділі проходить язиковий нерв. Після завершення виділення зало­зи препарують її вивідну протоку, яка відходить від верхньоприсереднього краю залози. Протоку виділяють якомога ближче до устя, перев’язують кетгу­том або шовком і пересікають. Післяопераційну рану пошарово зашивають кетгутом і поліамідною ниткою (кінським волосом). Для профілактики гемато­ми на рану накладають стисну пов’язку на 5—6 днів. Післяопераційну рану зазвичай дренують. У післяопераційний період призначають симптоматичне лікування, у деяких випадках — антибіотикотерапію для профілактики на­гноєння післяопераційної рани.
Ускладнення, що виникають під час проведення операції, в основному, залежать від кваліфікації хірурга. Можливі ушкодження крайової гілки лицево­го нерва, під’язикового і язикового нервів, кровотеча, нагноєння післяопера­ційної рани. У разі ушкодження крайової гілки лицевого нерва призначають реабілітаційне лікування.
У віддалений період після операції екстирпації піднижньощелепної залози (через 5—10 років і більше) прооперовані не мають скарг на слиновиділення або сухість у порожнині рота. Асиметрія обличчя не розвивається. Ми спос­терігали хворих, у яких через кілька місяців після операції розвинулися запаль­ні явища в ділянці післяопераційної рани. Після проведення рентгенографіч­ного обстеження було виявлено невидалені слинні камені, що потребувало повторного хірургічного лікування.


Список літератури
Щелепно-лицева хірургія: підручник / Київ., О.О. Тимофеев. – К. : ВСВ «Медицина» , 2011. – 752с.
Роль умовно патогенних мікроорганізмів в розвитку запальних процесів слинних залоз: автореф.дис…канд..наук: 03.00.07 / Большакова; АМН України. Ін-т мікробіологіі та цмунологіі ім.. І.І. Мельчикова. –Х., 2007. -24с. – Бібліогр.:с.20-22.
Залевська. В.А. Особливості лікування та протезування хворих, які страждають на посттравматичний сіалоденіт: автореф. дис…канд.мед. наук. 14.01.22 / В.А. Залевська ; Одес. держ. мед. ун – МОЗ України, ДУ «Ін-т стоматології АМН України». _О_, 2010. – 20с.: таб., іл.. –Бібліограф.: с. 15-17.-
Зміни енергетичного метаболізму і вільно радикального окиснення ліпідів в слинних залозах при гострому сіаладеніті: автореф. дис…канд. мед. наук: 14.03.04 / О.В. Волобуєва ; Нац. Фар мац. Ун-т МОЗ України, Харк. нац.. мед. ун-г МОЗ України. –Х. 2012. – 19с. табл.., - Бібліограф..с.16-17.-
Морфо-функціональний стан привушних залоз при порушеннях неврологічного статусу у людей: автореф.. дис…канд. мед. наук. 14.01.22 / Гаврильев ; Укр.мед. стоматол. Акад.. МОЗ України. – Полтава., 2012.- 19с. – Бібліограф..с. 15-17.-

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка