Шинель Микола Гоголь



Скачати 60.87 Kb.
Дата конвертації25.03.2021
Розмір60.87 Kb.

Шинель Микола Гоголь

У департаменті..та краще не називати, в якому департаменті. Нічого немає більш сердитого,ніж уся-кі департаменти, полки, канцелярії і всякі урядові стани. Тепер уже кожна окрема людина вважає в особі своїй ображеним усе громадянство. Кажуть, недавно надійшла просьба від одного капітана-справника, не пригадую, якого міста, в якій він викладає ясно, що гинуть державні постанови і що священне ім'я його вимовляється зовсім всує. А на доказ він додав до просьби великий том якогось романтичного твору, де через кожні десять сторінок з'являється капітан-справник, подекуди навіть у цілком п'яному вигляді. Отже, щоб уникнути всяких прикростей, краще департамент, що про нього мова, ми назвемо одним департаментом. Отже,в одному департаменті служив чиновник; чиновник не можна сказати, щоб дуже визначний, низенький на зріст,трохи рябуватий, трохи рудуватий, трохи навіть на вигляд підсліпуватий, з невеличкою лисиною на лобі, із зморшками по обидва боки щік, із кольором обличчя, як то кажуть, гемороїдальним... Що ж робити! винен петербурзький клімат. Коли говорити про чин(бо в нас найперше треба оголосити чин),то він був те,що називають довічний ти-тулярний радник, з якого, відома річ, наглузувалися та накепкувалися вволю різні письменники, що мають похвальний звичай наполягати на тих,хто не може кусатися. На прізвище чиновник був Баш-мачкін.Уже з самого імені видно,що воно колись пішло від башмака;та коли,в який час і яким спосо-бом пішло воно від башмака,нічого про це не відомо.І батько, дід, і навіть шурин, і чисто всі Башма-чкіни ходили в чоботях, підбиваючи тільки разів зо три на рік нові підметки. Ім'я йому було Акакій Акакійович.Можливо,читачеві воно здається трохи чудним та вишуканим, але можна запевнити, що його ніяк не шукали, а що самі собою склалися такі обставини, що ніяк не можна було дати іншого імені,і це сталося саме ось як:народився Акакій Акакійович проти ночі, якщо тільки не зраджує пам'-ять, під 23 березня. Покійниця-матінка,чиновниця і дуже добра жінка, налагодилась, як годиться, ох-рестити дитину.Матінка ще лежала на ліжку проти дверей,а праворуч стояв кум, пречудесна людина, Іван Іванович Єрошкін,що служив за столоначальника в сенаті,і кума,дружина квартального офіцера, жінка неабияких чеснот, Орина Семенівна Бєлобрюшкова. Породіллі дали на вибір, одне з трьох, яке вона хоче вибрати:Мокія,Сосія,чи назвати дитину в ім'я мученика Хоздазата."Ні,-подумала покійни-ця, — імена все якісь такі". Щоб догодити їй, розгорнули календар в іншому місці; знову вийшли 3 імен: Трифілій, Дула і Варахасій."Чиста тобі кара!-проказала стара, — які все імена, я, далебі, ніколи й не чувала таких.Нехай би Варадат чи Варух, а то Трифілій та Варахасій". Ще перегорнули сторінку — вийшли: Павсикахій та Вахтисій. "Ну, я вже бачу, — сказала стара, — що, видно, така його доля. Коли вже так, нехай краще зватиметься,як батько його.Батько був Акакій,то нехай син буде Акакій". Таким ото чином і пішло Акакій Акакійович. Дитину охрестили; причому вона заплакала й так скри-вилася, немов передчувала, що буде титулярним радником. Отже, ось яким чином сталося все це. Ми навели все це для того, щоб читач міг сам бачити, що все, що трапилося, було цілком неминуче, і ін-шим ім'ям назвати було ніяк неможливо.Коли і в який час він вступив до департаменту і хто призна-чив його, цього ніхто не міг пригадати. Скільки не змінялось директорів та всяких начальників, його бачили всі на одному і тому самому місці,в тім самім стані, на тій же посаді, все тим самим чинов-ником для письма; так що потім упевнилися, що він, видно, так і на світ народився вже зовсім гото-вий,у віцмундирі і з лисиною на голові.В департаменті не виявляли до нього ніякої пошани. Сторожі не тільки не вставали з місця,коли він проходив,але навіть і не дивились на нього,мов через прийма-льню пролетіла звичайна муха.Начальники поводилися з ним холодно-деспотично.Який-небудь по-мічник столоначальника просто тикав йому під ніс папери,не сказавши навіть: "перепишіть", чи там: "ось цікава, нічогенька справа",чи що-небудь таке приємне, як заведено в благопристойних службах. І він брав, поглянувши тільки на папір, не дивлячись, хто йому поклав і чи мав на те право. Він брав і одразу ж прилаштовувався писати .Молоді чиновники підсміювалися й глузували з нього, скільки ставало канцелярської дотепності,розказували тут же при ньому всякі вигадані про нього історії, про його хазяйку, 70-літню бабу, говорили,що вона б'є його,допитувались, коли буде їхнє весілля, сипа-ли на голову йому папірці,називаючи це снігом. Та ні одним словом не обзивався на це Акакій Акак., начебто нікого і не було перед ним; це не мало навіть впливу на роботу його: серед усіх цих докук не робив він жодної помилки в письмі.Тільки коли надто вже нестерпний був жарт, коли штовхали йо-го під руку, заважаючи робити своє діло, він промовляв: "Облиште мене, навіщо ви мене кривдите?" І щось чудне було в словах і в голосі,яким їх проказувано.В ньому чулося щось таке,схиляюче до жа-лю, що 1 молодий чоловік,недавно призначений, який, за прикладом інших, дозволив був собі посмі-ятися з нього,раптом зупинився, немовби вражений, і відтоді ніби все змінилося перед ним і набрало іншого вигляду. Якась неприродна сила відштовхнула його від товаришів, з якими він познайомився, вважаючи їх за пристойних світських людей.І довго потім,серед найвеселіших хвилин,уявлявся йому низенький чиновник з лисиною на лобі,з своїми вражаючими словами:"Облиште мене,навіщо ви ме-не кривдите?"-і в цих вражаючих словах бриніли інші слова:"Я брат твій".І закривався рукою бідола-шний молодий чоловік, і багато разів здригався він потім на віку своїм, бачачи, як багато в людині нелюдськості, як багато приховано лютої грубості у витонченій, освіченій світськості, і, Боже! навіть у тій людині, яку світ визнає за благородну й чесну.

Навряд чи де можна було знайти людину, що так жила б у своїй посаді. Мало сказати: він служив ревно, ні, він служив з любов'ю. Так, у цьому переписуванні йому ввижався якийсь свій розмаїтий і приємний світ.Насолода відбивалась на обличчі його:деякі літери у нього були фаворити, яких коли він добирався, то був сам не свій: і підсміювався,і підморгував, і допомагав губами, так що в обличчі його, здавалося, можна було прочитати кожну літеру,яку виводило перо його. Коли б відповідно до його старанності давали йому нагороди, він би,може, навіть потрапив би у статські радники; але ви-служив він,як висловлювалися дотепники, його товариші, пряжку в петлицю та нажив геморой у сід-ницю. А втім, не можна сказати, щоб не було до нього ніякої уваги. Один директор, будучи доброю людиною і бажаючи нагородити його за довголітню службу, наказав дати йому що-небудь значніше, ніж звичайне переписування; а саме, з закінченої вже справи звелено було йому скласти якогось лис-та до другої урядової установи; робота полягала тільки в тому, щоб перемінити заголовний титул та замінити подекуди дієслова першої особи на третю.Це завдало йому стільки роботи,що він упрів зов-сім,тер лоба і,нарешті, сказав: Ні, краще дайте я перепишу що-небудь". Відтоді й залишено його на-завжди переписувати. Поза цим переписуванням, здавалося, для нього нічого не існувало. Він не ду-мав зовсім про свій одяг:віцмундир у нього був не зелений,а якогось рудувато-борошняного кольо-ру. Комірчик на ньому був вузенький,низенький, так що шия його, хоч була й не довга, поверх цього комірника здавалася надзвичайно довгою, немов у тих гіпсових кошенят, які мотають головами, що їх носять на головах цілими десятками російські іноземці. І завжди що-небудь та прилипало до його віцмундира: чи сінця віхтик, чи яка-небудь ниточка; до того ж він мав особливу вправність, ходячи вулицею,нагодитися під вікно тоді, коли з нього викидали всяку погань, тому раз у раз ніс на своєму кашкеті лушпиння з кавунів і динь та інший такий непотріб. Ні разу за життя не звернув він уваги на те, що діється й відбувається кожного дня на вулиці, на що, як відомо, завжди подивиться його таки брат, молодий чиновник, що запримітить навіть, у кого на тому боці тротуару відпоролась знизу панталонів штрипка, — що викликає завжди лукаву усмішку на обличчі його.

Та А А коли й дивився на щось,то бачив на всьому свої чисті, виписані рівним почерком рядки, і тільки хіба,коли не знати звідки взявшись, коняча морда клалася йому на плече і напускала ніздрями цілий вітер у щоку,тільки тоді помічав він,що він не на середині рядка, а скоріше на середині вулиці. Приходячи додому,він сідав одразу до столу,сьорбав нашвидку свої щі і їв шматок яловичини з ци-булею, зовсім не помічаючи їх смаку,їв усе це з мухами і з усім, що б не послав Бог на ту пору. Помі-тивши,що шлунок починав обдиматися,вставав з-за столу, виймав баночку з чорнилом і переписував папери, принесені додому.Коли ж їх не траплялось, він списував навмисне, ради власної втіхи, копію для себе, особливо якщо папір був визначний не так красою стилю, як адресуванням до якої-небудь нової або поважної особи.Навіть у ті години, коли зовсім потухає петербурзьке сіре небо і весь чино-вний люд наївся й пообідав, хто як міг, відповідно до одержуваної платні та власної забаганки, коли все вже відпочило після департаментського скрипіння перами,біганини, своїх і чужих необхідних за-нять і всього того, що завдає собі з власної волі, більше навіть, як треба, невгамовна людина, — коли чиновники поспішать віддати втіхам решту часу:хто жвавіший,мчить до театру;хто на вулицю, при-діляючи його на розглядання деяких капелюшків; хто на вечірку — витратити його в компліментах якій-небудь гарненькій дівчині, зірці невеликого чиновницького кола; хто, і це буває найчастіше, іде просто до свого брата на 4 чи 3поверх, у дві невеликі кімнати з передпокоєм чи кухнею і деякими модними претензіями, лампою чи іншою річчю, здобутою ціною багатьох пожертв, відмовлень від обідів,гулянок;одно слово,навіть тоді, коли всі чиновники розпорошуються по маленьких квартир-ках своїх приятелів пограти в штурмовий віст, присьорбуючи зі склянок чай з копійчаними сухаря-ми, затягуючись димом з довгих чубуків, розказуючи під час здачі яку-небудь плітку, занесену з ви-щого товариства, від якого ніколи і ні в якому стані не може відмовитись руська людина, або навіть, коли нема про що говорити, розказуючи вічний анекдот про коменданта, якому прийшли сказати, що підрубано хвоста коневі Фальконетового монумента, — одно слово, навіть тоді, коли все прагне роз-важитись, Акакій Акакійович не віддавався ніякій розвазі. Ніхто не міг сказати, щоб коли-небудь бачив його на якому-небудь вечорі. Написавшись досхочу, він лягав спати, усміхаючись заздалегідь від думки про завтрашній день: що то Бог пошле переписувати завтра. Так проходило мирне життя людини, що,з чотирмастами плати, уміла бути задоволеною з своєї долі, і дійшло б, можливо, до гли-бокої старості, якби не було різних бід, розсипаних на життєвій дорозі не тільки титулярним,а навіть тайним, всяким радникам, навіть і тим, що нікому не дають порад, ні від кого не беруть їх самі.

Є в Петербурзі сильний ворог усіх тих, хто дістає 400 карбованців на рік платні чи близько того. Ворог цей не хто інший, як наш північний мороз, хоч і кажуть, проте, що він дуже корисний для здо-ров'я. О 9 годині ранку, коли вулиці вкривають чиновники, простуючи до департаменту, починає він давати таких сильних і колючих щиглів без розбору по всіх носах, що бідолашні чиновники зовсім не знають, куди й подіти їхУвесь порятунок полягає в тому, щоб у благенькій шинельчині перебігти якомога швидше 5 чи 6 вулиць і потім натупатись добре ногами в швейцарській, поки не відтануть усі замерзлі дорогою здібності й обдаровання для справляння служби. А А з якогось часу почав від-чувати, що його якось особливо дошкульно стало припікати в спину і плече, хоч він і старався пере-бігти якомога швидше законну відстань.Він подумав,нарешті,чи не криється гріхів у його шинелі. Розглянувши її гарно в себе дома, він виявив, що в двох чи трьох місцях, саме на спині та на пле-чах, вона стала зовсім як серп'янка: сукно так уже витерлось, що світилося, і підкладка розлізлась. Треба знати, що шинель А А теж правила за об'єкт глузувань чиновникам; у неї відбирали навіть благород-не ім'я шинелі і називали її капотом. й справді, вона мала якусь дивну будову: комір її зменшувався щороку дедалі більше, бо йшов на доточування інших частин.Доточування не показувало вправності кравця і виходило, справді, мішкувато й негарно. Побачивши, в чому річ, А А вирішив, що шинель треба буде віднести до Петровича, кравця, що мешкав десь на четвертому поверсі по чорних сходах, і хоч був сліпий на одне око і мав ряботиння по всьому обличчю, досить уміло латав чиновницькі та всякі інші панталони й фраки, розуміється, коли бував у тверезому стані й не плекав у голові якого-небудь іншого наміру.Про цього кравця, звісно, не слід би багато говорити,та коли вже так заведено, щоб у повісті характер кожної особи був цілком означений, то, нічого не вдієш, подавайте нам і Пет-ровича сюди. Спершу він називався просто Григорій і був кріпаком у якогось пана; Петровичем він почав зватися з того часу, як дістав відпускну і став випивати досить сильно в усякі свята, спочатку у великі, а потім без розбору у всі церковні, де тільки стояв у календарі хрестик. З цього боку він не зраджував дідівських звичаїв і, сварячись з дружиною,називав її мирською жінкою й німкенею.А що в нас уже зайшло про жінку, то треба буде й про неї сказати слів зо двоє; та , про неї не багато було відомо, хіба тільки те, що в Петровича є жінка, носить навіть чепчик, а не хустку; але красою, як зда-ється, вона не могла похвалитися; принаймні, зустрічаючись з нею, самі тільки гвардійські солдати зазирали їй під чепчик, моргнувши вусом і видавши якийсь особливий голос.

Піднімаючись сходами, що вели до Петровича, які, слід сказати правду, були всі вимащені водою, помиями і пройнялися наскрізь тим спиртуозним духом,що виїдає очі і,як відомо,є неодмінно на всіх чорних сходах петербурзьких домів,-піднімаючись сходами, А А подумав уже про те, скільки запра-вить Петрович, і в думці поклав не давати більше 2 карбованців. Двері були розчинені, бо господиня, готуючи рибу, напустила стільки диму в кухні,що не можна було бачити навіть і самих тарганів: А А пройшов через кухню, не помічений навіть самою господинею, і вступив, нарешті, до кімнати, де по-бачив Петровича,що сидів на широкому дерев'яному нефарбованому столі, підгорнувши під себе но-ги свої, як турецький паша.Ноги,за звичаєм кравців,що сидять за роботою,були голі. І найперше впав у око великий палець, дуже відомий АА, з якимось покаліченим нігтем, товстим і міцним, як у чере-пахи череп. На шиї у Петровича висів моток шовку і ниток, на колінах лежало якесь шмаття. Він уже хвилин зо 3 протягав нитку в голчане вушко, не попадав і тому дуже сердився на темряву і навіть на саму нитку, бурмочучи півголосом: "Не лізе, варварка; уїлась ти мені, шельма така!" АА було непри-ємно, що він прийшов саме в ту хвилину, коли Петрович сердився: він любив замовляти що-небудь Петровичу тоді, коли той був уже трохи напідпитку, або, як висловлювалася його жінка: "Заправився сивухою, одноокий чорт".У такому стані Петр бувало дуже охоче спускав і згоджувався,всякого разу навіть кланявся й дякував. Потім, правда, приходила жінка з плачем, що чоловік, мовляв, був п'яний і через те дешево взявся; та гривеника бувало одного накинеш, і все гаразд. Тепер же Петр, здавало-ся, був у тверезому стані, а тому крутий, незгідливий і охочий загинати чорт знає які ціни. А А змір-кував це і хотів був уже, як то кажуть, позадкувати звідси, та діло вже було почате. Петр примружив на нього дуже пильно єдине своє око, і Акакій Акакійович мимохіть вимовив:

— Здоров, Петровичу!

— Здравствувати бажаю, пане, — сказав Пет і скосив своє око на руки Акакія Акакійовича, бажаючи видивитися, яку здобич той приніс.

— А я оце до тебе, Петровичу, той...

Треба сказати, що А А висловлювався здебільшого прийменниками, прислівниками і, нарешті, такими часточками, що зовсім нічого не означають. Якщо ж справа була дуже трудна, то він мав звичку зовсім не докінчувати фрази, так що дуже часто, почавши мову словами: "Воно, справді, зовсім той...", — а потім уже й нічого не було, і сам він забував, думаючи, що все вже виговорив.

— Що ж таке? — сказав Петрович і оглянув у той самий час своїм єдиним оком весь віцмундир його, починаючи з коміра до рукавів, спини, фалд і петель, що все він дуже добре знав, бо воно було власної його роботи. Такий уже звичай у кравців; це перше, що він зробить при зустрічі.

— А я оце той, Петровичу... шинель... ось бачиш, скрізь у інших місцях зовсім міцне... воно трош-ки припилилося і здається, немов старе, а воно нове,ось, тільки в одному місці трохи той... на спині, та ще на одному плечі протерлось, та на цьому плечі трошки-бачиш,оце й усе.І роботи небагато...

Петрович узяв капот, розклав його спершу на столі, роздивлявся довго, похитав головою і поліз рукою на вікно взяти круглу табакерку з портретом якогось генерала, якого саме, невідомо, бо те місце, де було обличчя, було проткнуте пальцем і потім заліплене чотирикутним шматочком паперу. Понюхавши табаки, Петрович розчепірив капот на руках і подивився його проти світла, і знов похи-тав головою.Потім повернув його підкладкою догори і знов похитав, ще раз зняв кришку з генера-лом, заліпленим папірцем, і, набивши ніс табакою, закрив, сховав табакерку і аж тоді вже сказав:

— Ні, не можна полагодити: поганий гардероб!---У Ак Ак від цих слів тьохнуло серце.

— Чого ж не можна, Петровичу? — сказав він мало не благальним голосом дитини, — тільки ж і всього, що на плечах попротиралося, а у тебе ж є які-небудь клаптики...

— Та клаптики можна знайти, клаптики знайдуться, — сказав Петрович, — та пришити їх не можна: діло зовсім гниле, зачепиш голкою — от воно й розлазиться.

Нехай собі розлазиться, а ти зараз же латочку.

— Та латочку ж ні на що покласти, держатися їй нема, за що, виносилося дуже вже. Тільки й слави, що сукно, а вітер подме, то й розлетиться.

— Ну, та вже прикріпи. Як же це так, справді, той!..

— Ні, — сказав Петрович твердо, — нічого не можна зробити. Діло зовсім погане. Ви краще вже, як прийде зимова холодна пора, наробіть собі з неї онучок. Це німці вигадали, щоб собі більше гро-шей забирати а шинель уже, мабуть, доведеться вам нову справляти.

На слові "нову" А А потемніло в очах, і все, що було в кімнаті, так і пішло перед ним плутатися. Він бачив ясно самого тільки генерала з заліпленим папірцем обличчям,що був на кришці табакерки.

— Як же нову? — сказав він, все ще ніби перебуваючи вві сні, — у мене ж і грошей на це нема.

— А так, нову, — сказав з варварським спокоєм Петрович.

— Ну, а коли б довелося нову, то якби вона той...

— Цебто, скільки коштуватиме?

— Еге.

— Та 3 півсотні з лишком треба буде покласти, — сказав Петрович і стиснув при цьому зна-чущо губи. Він дуже любив сильні ефекти, любив раптом як-небудь спантеличити до краю і потім подивитися скоса, як спантеличений скривиться від таких слів.



— Півтораста карбованців за шинель! — скрикнув бідолашний А А, скрикнув, можливо, вперше на віку, бо відзначався завжди тихістю голосу.

— А так, — сказав Петрович, — та ще яка шинель. Коли покласти на комір куницю, та дати відлогу на шовковій підкладці, то й у двісті вскочить.

— Петровичу, будь ласка, — говорив А А благальним голосом, не чуючи і не стараючись чути сказаних Петр слів і усіх його ефектів,-як-небудь уже полагодь,щоб хоч трохи іще послужила.

— Та ні, це вийде: і роботу марнувати, і гроші задарма витрачати, — сказав Петрович, і Акакій Акакійович після таких слів вийшов зовсім знищений.

А Петрович, коли той пішов, довго ще стояв, значущо стиснувши губи і не беручись до роботи, задоволений, що й себе показав, та й кравецького майстерства теж не зганьбив.

Вийшовши на вулицю, А А був як уві сні. "Отаке діло такеє,-говорив він сам собі,-я, справді, й не думав, щоб воно вийшло той.-а потім, трохи помовчавши, додав:Так ось як! нарешті ось що вийшло! а я, справді, і гадки собі не мав, щоб воно було отак". По цьому він знову довгенько помовчав, після чого промовив: "Так отак воно! от яке вже, справді, зовсім несподіване той... цього б ніяк... отака-то справа". Сказавши це, він, замість того, щоб іти додому, пішов зовсім у протилежний бік, сам того не помічаючи. Дорогою зачепив його усім забрудненим своїм боком сажотрус і почорнив усе плече йому; ціла шапка вапна висипалась на нього з верху якогось недобудованого дому. Він нічого цього не помітив, і вже потім, коли наштовхнувся на будочника, який, поставивши біля себе свою алебар-ду, натрушував з ріжка на мозолястий кулак табаки, тільки тоді трохи опам'ятався, та й то через те, що будочник сказав: "Чого лізеш у самісіньке рило, хіба нема тобі трухтуару?" Це примусило його оглянутись і повернути додому.Тільки тут почав збирати думки,побачив ясно свій справжній стан, почав розмовляти сам із собою вже не уривчасто, а розсудливо й одверто, як з розважним приятелем, з яким можна поговорити про діло найсердечніше й найближче. "Ну, ні,-сказав А А: — тепер з Петр не можна говорити: тепер він той... жінка, видно, як-небудь відлупцювала його. А от я краще прийду до нього в неділю ранком:він після суботи буде косити оком і заспавшись,то йому треба буде похме-литися, а жінка грошей не дасть,тоді я йому гривеника у руку,-він і буде згідливіший, і шинель тоді й той..." Так розмислив сам із собою Акакій Акакійович, підбадьорив себе, дочекався першої неділі і, побачивши здаля, що жінка Петровича кудись виходила з дому, він просто до нього. Пет, справді, після суботи косив оком, голову хилив додолу й був зовсім заспавшись;та при всьому тому,як тільки почув, про що мова, то начебто його чорт штовхнув."Не можна,-сказав, — звольте замовити нову". А А тут і всунув йому гривеника. "Дякую вам, пане, підкріплюсь трохи за ваше здоров'я, — сказав Пет, — а вже про шинель не турбуйтесь: вона ні на що годяще не годиться. Нову шинель я вже вам пошию на славу, тут ми докажемо".



А А ще був знову про те, щоб латати, та Пет не дочув і сказав: "А що нову я вам пошию, то вже звольте покластися, старання докладемо. Можна буде навіть так, як пішла мода, комір буде засті-батись на срібні лапки під апліке".

Отут і побачив А А, що без нової шинелі не можна обійтись, і зовсім занепав духом. Та як же, справді, за що, за які гроші її справити? Звісно, можна було б трохи покластися на майбутню нагоро-ду до свят, та ці гроші давно вже призначені й розподілені наперед. Треба було справити нові панта-лони, заплатити шевцеві давній борг за зроблені нові пришви до старих халяв, та слід було замовити швачці 3 сорочки і зо 2 штуки тієї білизни,що непристойно називати в друкованім слові:одно слово, всі гроші зовсім мали розійтися, і якби навіть директор був такий милостивий, що, замість 40 карбо-ванців нагороди, приділив би 45 чи50, то все ж залишиться така дрібниця, що в шинельному капіталі буде краплиною в морі.Хоча, звісно, він знав, що в Петровича була примха загнути раптом чорт знає яку непомірну ціну, так що вже бувало сама жінка не могла здержатись, щоб не скрикнути: "Що ти, з глузду з'їхав,дурню отакий!Іншим разом ні за що візьме роботу,а оце надало йому загнути таку ціну, що й сам її не варт".Хоча, звісно, він знав, що Петрович і за 80карбованців візьметься пошити; та все ж звідки узяти ці 80карбованців? Половину ще можна б знайти: половина знайшлася б; може, навіть трохи й більше; та де взяти другу половину?.Але спершу читачеві треба знати,де взялася перша по-ло-вина. А А мав звичку з кожного витрачуваного карбованця відкладати по шажку в скриньку, зам-кнену на ключ, з прорізаною зверху дірочкою, щоб кидати туди гроші. Наприкінці кожного півріччя він ревізував заощаджену мідну суму й заміняв її на дрібне срібло. Так робив він з давніх-давен, і та-ким способом за кілька років зібралося грошей більше ніж 40 карбованців. Отже, половина була в руках; та де ж узяти другу половину? Де взяти другі 40 карбованців? А думав-думав і вирішив, що треба буде зменшити заведені витрати хоча б принаймні протягом одного року: вивести з ужитку чай вечорами, не світити вечорами свічки, а як треба буде що робити, іти в кімнату хазяйки й працю вати при її свічці; ходячи вулицею, ступати якомога легше й обережніше по камінню й плитах, мало не навшпиньках, щоб таким чином не стерти скорочасно підметок; якомога рідше віддавати прачці прати білизну, а щоб не заношувалась, то кожного разу, приходячи додому, скидати її й залишатися в самому тільки халаті, дуже давньому і милуваному навіть самим часом. Треба сказати правду, що спочатку йому було трохи трудно звикати до таких обмежень, та потім якось воно звиклося і пішло на лад; він зовсім привчився навіть голодувати вечорами; та зате він живився духовно, носячи в дум-ках своїх вічну ідею майбутньої шинелі. З того часу неначе саме існування його стало якимось пов-нішим, ніби він одружився, неначе якась інша людина присутня була з ним, неначе він був не сам, а якась приємна подруга життя згодилася з ним проходити разом життєву путь, — і подруга ця була не хто інша, як та ж шинель на товстій ваті,на міцній підкладці, що її й не зносити. Він став якийсь жва-віший, навіть твердіший характером, як людина, що вже визначила й поставила собі мету. З обличчя і з вчинків його зникли самі собою сумнів, вагання, словом — усі нерішучі й непевні риси. Вогонь часом з'являвся в очах його, в голові навіть мелькали найсміливіші й найзухваліші думки: а чи не покласти, справді, куницю на комір? Роздумування про це мало не призвело його до неуважності. Одного разу, переписуючи папір, він мало не зробив навіть помилки, так що майже вголос крикнув: "ух!" і перехрестився. Протягом кожного місяця він хоч один раз навідувався до Петровича, щоб по-говорити про шинель: де краще купити сукна,і якого на колір, і в яку ціну, і хоч трохи заклопотаний, та завжди задоволений повертався додому, помишляючи, що прийде ж, нарешті, час, коли все це ку-питься і шинель буде пошита. Діло пішло навіть швидше, ніж він сподівався. Наперекір усім споді-ванням, директор призначив А А не 40і не45, а цілих 60 карбованців: чи передчував він, що А А по-трібна шинель, чи само собою воно так склалось, та тільки в нього через це виявилося зайвих 20 кар-бованців. Це прискорило хід діла. Ще яких-небудь два-три місяці невеликого голодування— і в А А набралося, справді, близько 80 карбованців. Серце його, загалом дуже спокійне, почало битися. Пер-шого ж дня він вирушив разом з Пет по крамницях. Купили сукна дуже гарного — і не диво, бо про це думали ще за півроку раніше, і не було того місяця, щоб не заходили до крамниць примірятися до цін; зате сам Петрович сказав, що кращого сукна й не буває. На підкладку вибрали коленкору, але такого добротного та міцного, що він, як говорив Петрович, був ще кращий за шовк і навіть на вид показніший і глянцовитіший. Куниці не купили, бо вона була, справді, дорога, а замість неї вибрали кішку,найкращу,яка тільки знайшлася в крамниці, яка здаля могла завжди видатись за куницю. Петрович порався з шинелею тільки два тижні, бо чимало було стебнування, а то вона була б готова раніш. За роботу Петрович узяв 12 карбованців — менш ніяк не можна було: геть чисто все було ши-то на шовку, подвійним дрібним швом, і по кожному шву Петрович потім проходив власними зуба-ми, витискуючи ними всякі фігури. Це було... трудно сказати, в який саме день, та, мабуть, в найуро-чистіший день у житті А А, коли Петр приніс, нарешті, шинель. Він приніс її ранком, перед тою са-мою годиною, коли треба було йти до департаменту. Ніколи б іншим часом не припала так до речі шинель, бо вже починалися досить міцні морози і, здавалося, мали ще збільшитись. Петр з'явився з шинелею, як і подобає пристойному кравцеві. На обличчі його з'явився вираз такий значущий, якого А А ніколи ще не бачив. Здавалося, він відчув повною мірою, що зробив неабияке діло і що враз по-казав у собі безодню,яка розділяє кравців,що пришивають тільки підкладки та перешивають, від тих, що шиють нове.Він вийняв шинель з носової хустки,в якій приніс її;хустка була тільки що від прач-ки; він уже потім згорнув її і поклав до кишені для вжитку. Вийнявши шинель, він дуже гордо погля-нув і,держачи в обох руках, накинув дуже вправно на плечі А А; потім потяг і обсмикнув її ззаду ру-кою донизу; далі драпірував нею А А трохи нарозпашку. А А, як людина літня, хотів спробувати в рукава; Петрович поміг надіти і в рукава — вийшло, що і в рукава було добре. Одно слово, виявило-ся, що шинель була зовсім і якраз до міри. Петрович не пропустив нагоди сказати, що він так тільки, тому що живе без вивіски на невеликій вулиці, і до того ж давно знає А А, тому взяв так дешево; а на Невському проспекті з нього взяли б за саму роботу 75карбованців. А А про це не хотів розво-дитися з Петровичем, та й боявся всяких великих сум, якими Петр так любив напускати туману.Він розпла-тився з ним, подякував і вийшов одразу ж у новій шинелі до департаменту. Петрович пішов слідом за ним і,залишаючись на вулиці,довго ще дивився здаля на шинель потім пішов навмисне вбік, щоб, обійшовши кривим провулком, забігти знову на вулицю й подивитися ще раз на свою шинель з дру-гого боку, тобто просто спереду. Тим часом А А ішов у найсвятковішому настрої всіх почувань. Він відчував кожну мить хвилини що на плечах у нього нова шинель, і кілька разів навіть усміхнувся від внутрішнього задоволення. Та й справді, дві вигоди: одне те, що тепло, і друге, що гарно. Дороги він не примітив зовсім і опинився враз у департаменті; в швейцарській він скинув шинель, обдивився її навкруги і доручив під особливий нагляд швейцарові. Невідомо, яким способом у департаменті враз всі дізналися, що в А А нова шинель, і що капота вже більше не існує. Всі тієї ж хвилини вибігли у швейцарську дивитися нову шинель А А. Стали поздоровляти його, вітати, так що той спершу тільки усміхався, а потім стало йому навіть соромно.Коли усі, приступивши до нього, почали говорити, що треба сприснути нову шинель і що принаймні він повинен запросити їх на вечірку, АА оторопів зов-сім, не знав, що йому робити, що його відповідати і як відмогтися. Він уже хвилин через декілька, увесь зачервонівшись, почав був запевняти досить простодушно, що це зовсім не нова шинель, що це так собі, що це стара шинель. Нарешті один із чиновників, якийсь навіть помічник столоначаль-ника, мабуть, для того; щоб показати, що він зовсім не гордовитий і знається навіть з нижчими за се-бе, сказав: "Так тому й бути, я замість А А справляю вечірку, і прошу до мене сьогодні на чай: я ж, як на те, сьогодні іменинник".Чиновники, натурально, тут же й поздоровили помічника столоначаль-ника і охоче пристали на запросини. А А став був відмагатися, та всі почали говорити, що нечемно, що просто стид і сором, і він уже не міг відмовитися. А втім, йому потім стало приємно, коли згадав, що він матиме через те нагоду пройтися навіть увечері в новій шинелі. Весь цей день був для А А справді найбільшим урочистим святом. Він повернувся додому в найщасливішому настрої, скинув шинель і почепив її обережно на стіні, намилувавшись ще раз сукном та підкладкою, і потім навми-сне вийняв, для порівняння, колишній капот свій, що зовсім розлізся. Він поглянув на нього і сам аж засміявся: така була велика різниця! І довго ще потім за обідом він усе всміхався, як тільки пригаду-вав собі, в якому стані був його капот. Пообідав він весело і після обіду вже нічого не писав, а так трошки посибаритствував на постелі, поки стемніло. Потім, не відкладаючи діла, одягся, надів на плечі шинель і вийшов на вулицю. Де саме жив чиновник, що запросив гостей, на жаль, не можемо сказати: пам'ять починає нас дуже зраджувати, і все, що тільки є в Петербурзі, всі вулиці й будинки злилися й перемішалися так у голові, що важко добути звідти що-небудь у пристойному вигляді. Як би там не було, але певно принаймні те, що чиновник жив у кращій частині міста,виходить, дуже не-близько від А А.Спершу треба було А Ак пройти деякі безлюдні вулиці з скупим освітленням, але, в міру наближення до квартири чиновника, вулиці ставали жвавіші, людніші, ясніше освітлені. Пішо-ходи стали мелькати частіше, почали траплятися й дами, гарно одягнені, на чоловіках траплялися бо-брові коміри,рідше стрівалися ваньки з дерев'яними ґратчастими своїми санками, утиканими позоло-ченими гвіздочками — навпаки, все стрівалися лихачі в малинових плисових шапках, з лакованими санками, з ведмежими запонами, і перелітали вулицю, риплячи колесами по снігу, карети з прикра-шеними козлами. АА дивився на все це, як на новину: він уже кілька років не виходив вечорами на вулицю. Спинився зацікавлено проти освітленого вікна магазина подивитись на картину, де змальо-вано було якусь вродливу жінку, що скидала з себе черевик, оголивши таким чином усю ногу, дуже непогану; а за її спиною, з дверей другої кімнати, виставив голову якийсь чоловік з бакенбардами і красивою іспаньйолкою під губою. А похитав головою й усміхнувся і потім пішов своєю дорогою. Чого він усміхнувся, чи тому, що побачив річ зовсім незнайому, а проте таку, що в кожного про неї зберігається якесь почуття,чи подумав він,як і багато інших чиновників, таке: "Ну, ці вже мені фран-цузи! що й казати, вже якщо захочуть що-небудь той, то вже точно той..." А можливо, навіть і цього не подумав — не можна ж залізти в душу людині й дізнатися про все, що вона тільки думає. Нарешті добрався він до дому, де квартирував помічник столоначальника. Помічник столоначальника жив на широку ногу: на сходах світив ліхтар, квартира була на другому поверсі. Увійшовши до передпокою, А А побачив на підлозі цілі ряди калош. Між ними, посеред кімнати, стояв самовар, що шумів і пус-кав клуби пари. На стінах висіли все шинелі та плащі, і поміж них деякі були навіть з бобровими ко-мірами чи з бархатними вилогами. За стіною було чути шум і гомін, що враз стали ясні й дзвінкі, ко-ли відчинилися двері й вийшов лакей з підносом, заставленим випорожненими склянками, молочни-ком і кошиком сухарів. Видко, що вже чиновники давно зібрались і випили по першій склянці чаю. А, почепивши сам шинель свою,увійшов у кімнату,і перед ним мелькнули заразом свічки, чиновни-ки, люльки, столи для карт, і неясно вразили його вухо: швидка розмова, що здіймалася з усіх боків, та грюкіт пересуваних стільців. Він зупинився дуже ніяково серед кімнати, шукаючи та намагаючись придумати, що йому робити. Та його вже побачили, галасливо привітали і всі пішли ту ж мить до пе-редпокою і знову оглянули його шинель. А А, хоч був трохи й сконфужений, але бувши людиною щиросердою, не міг не порадуватись, що всі похвалили шинель. Потім, звісно, всі облишили його і шинель, і повернулися, як водиться, до столів, призначених для віста. Все це: шум, гомін і натовп, все це якесь дивне було А А. Він просто не знав, як йому бути, куди подіти руки, ноги й всього себе; нарешті, підсів він до гравців, дивився в карти, заглядав тому чи тому в обличчя і через деякий час почав позіхати,відчуваючи нудьгу,тим більше, що давно настала та година, коли він звик лягати спа-ти. Він хотів попрощатися з господарем, та його не пустили, кажучи, що неодмінно треба випити на честь обнови по бокалу шампанського. Через годину подали вечерю, де були вінегрет, холодна теля-тина, паштет, кондитерські пиріжки і шампанське. А А примусили випити два бокали, після яких він відчув, що в кімнаті стало веселіше, проте ніяк не міг забути, що вже 12год і що давно пора додому. Щоб як-небудь не заманулось господареві затримати його, він потихеньку вийшов з кімнати, знай-шов у передпокої шинель, що, як він з жалем побачив, лежала на підлозі, обтрусив її, зняв з неї кож-ну пір'їнку, надяг на плечі і зійшов сходами на вулицю. На вулиці все ще було ясно. Деякі роздрібні крамнички, ці незмінні клуби дворового і всякого люду, були відчинені, інші ж, які були позамикані, показували, проте, довгий струмінь світла на всю щілину в дверях, яка означала, що вони там не по-збулися ще товариства і, певно, дворові служниці або слуги ще докінчують свої пересуди й розмови, викликаючи в своїх панів цілковиту непевність щодо місця свого перебування. А А ішов у веселому настрої, навіть побіг був раптом, не знати чого, за якоюсь дамою, що блискавкою промайнула повз нього і в якої кожна частина тіла була сповнена надзвичайного руху.Та, проте, він одразу ж спинив-ся і знов пішов, як і раніш, дуже тихо, здивувавшись навіть зі своєї моторності, що невідомо звідки взялася. Незабаром простяглися перед ним ті пустельні вулиці, що навіть і вдень не такі й веселі, а ввечері то й поготів.Тепер вони стали ще глухіші та відлюдніші: ліхтарів порідшало-масла, як видно, вже менше видавалося; почалися дерев'яні будинки, паркани; ніде ні душі; блищав тільки сніг на ву-лицях та засмучено чорніли з причиненими віконницями сонні низенькі халупки. Він наблизився до того місця, де перерізувалася вулиця безконечним майданом з ледве видними на другому боці його домами, що мав вигляд страшної пустелі.

Віддалік, бог знає де, миготів огник у якійсь будці, що, здавалося, стояла на краю світу. Веселість А А якось тут значно зменшилась. Він ступив на майдан не без якогось мимовільного остраху, наче-бто серце його передчувало щось недобре. Він оглянувся назад і на всі боки: наче море навколо ньо-го. "Ні, краще й не дивитись", — подумав і йшов, заплющивши очі, і, коли розплющив, щоб глянути, чи близько кінець майдану,враз побачив, що перед ним стоять майже перед носом якісь люди з вуса-ми, які саме, цього вже він не міг навіть розібрати. Йому затуманилося в очах і забилося в грудях. "А шинель же моя!" — сказав один з них громовим голосом, схопивши його за комір. А А хотів був уже закричати "караул", як другий приставив йому до самого рота кулак завбільшки як чиновницька го-лова і промовив: "Ану, тільки крикни!" А А почув тільки, як зняли з нього шинель, дали йому штов-хана коліном, і він упав навзнак на сніг і нічого вже більше не почував. Через кілька хвилин він опа-м'ятався і звівся на ноги, та вже нікого не було. Він почував, що в полі холодно і шинелі нема, почав кричати, та голос, здавалося, й не думав долітати до країв майдану. Повний одчаю, не перестаючи кричати, кинувся він бігти через майдан просто до будки, біля якої стояв будочник і, спершись на свою алебарду, дивився, здається, з цікавістю, бажаючи дізнатись, якого це чорта біжить до нього здаля і кричить людина. А А, прибігши до нього, почав задиханим голосом кричати, що він спить і ні за чим не дивиться,не бачить, як грабують людину. Будочник відповів, то він не бачив нікого, що ба-чив, як спинили його серед майдану якісь двоє людей, але думав, що то були його приятелі; а нехай він,замість того,щоб задарма лаятись,піде завтра до наглядача,то наглядач розшукає, хто взяв ши-нель. АА прибіг додому зовсім у безладді: волосся, яке ще водилося у невеликій кількості в нього на висках, на потилиці, геть розтріпалося; бік і груди і всі панталони були в снігу. Стара, хазяйка його квартири, зачувши сильний стукіт у двері, похапцем скочила з постелі і в черевику на одній тільки нозі побігла відчиняти двері, притримуючи на грудях своїх, ради скромності, рукою сорочку; але, відчинивши, відступила назад, побачивши в такому вигляді А А. Коли ж розповів він, що сталося, вона сплеснула руками і сказала, що треба йти просто до часного, що квартальний обдурить, пообі-цяє й почне водити; а найкраще йти просто до часного, що він навіть їй знайомий, бо Анна, чухонка, що служила перше в неї за куховарку, стала тепер у часного за няньку, що вона часто бачить його самого, як він проїздить повз їх дім, і що він буває кожної неділі в церкві, молиться, і в той же час весело дивиться на всіх, і що, виходить, з усього видно, повинен бути доброю людиною. Вислухав-ши таке рішення, А А засмучений побрів до своєї кімнати, і як він провів там ніч, нехай скаже той, хто може хоч трохи уявити собі становище іншого. Раненько вранці пішов він до часного; але сказа-ли, що спить; він прийшов о10— сказали знову: спить; він прийшов об 11годині — сказали: та нема часного дома; він в обідню пору — та писарі в прихожій ніяк не хотіли пустити його і хотіли неод-мінно знати, за яким він ділом і яка його потреба привела, і що таке сталося. Отож, нарешті, АА вперше в житті захотів показати характер і сказав навідріз, що йому треба персонально бачити само-го часного, що вони не сміють його не допустити, і що він прийшов з департаменту за казенним ді-лом, а що ось як він на них поскаржиться, то вже тоді вони знатимуть. Проти цього писарі не посмі-ли нічого сказати, і один з них пішов викликати часного. Часний якось дуже чудно сприйняв розпо-відь про пограбування шинелі. Замість того, щоб звернути увагу на головний пункт справи, він по-чав розпитувати в А А: та чого він так пізно повертався, та чи не заходив він і чи не був у якомусь непорядному домі, отож А А сконфузився зовсім і вийшов од нього, сам не певний, чи набере належ-ного ходу справа про шинель, чи ні. Весь цей день він не був у департаменті (єдиний випадок у його житті).На другий день прийшов весь блідий і в старому капоті своєму, що став іще нужденніший. Розповідь про грабіж шинелі, хоч і знайшлися такі чиновники, що не проминули навіть і тут посмі-ятися з А А, проте багатьох зворушила. Вирішили одразу ж зробити для нього складчину, але зібра-ли чисту дрібницю, бо чиновники і так уже дуже витратились, підписавшись на директорський пор-трет і на одну якусь книгу, на пропозицію начальника відділу, що був приятель її авторові, — отже, сума зібралася нікчемна. Один якийсь, зворушений жалістю, надумався принаймні допомогти А А доброю порадою, сказавши, щоб він пішов не до квартального, бо, хоч і може трапитись, що квар-тальний, бажаючи заслужити похвалу начальства, знайде якимсь способом шинель, все ж шинель за-лишиться в поліції, коли він не подасть законних доказів, що вона належить йому; а найкраще, щоб він звернувся до одної значної особи, що значна особа, списавшись з ким треба, може примусити, щоб швидше пішла справа. Нічого не поробиш, А А наважився йти до значної особи. Яка саме і в чо-му полягала посада значної особи, це й досі річ невідома. Треба знати, що одна значна особа недавно став значною особою, а доти був незначною особою.А втім, посада його тепер не вважалася знач-ною, як порівняти з іншими, іще значнішими. Але завжди знайдеться таке коло людей, що для них незначне на погляд інших є вже значне. А втім, він намагався збільшити значність багатьма іншими способами, а саме: завів, щоб нижчі чиновники зустрічали його ще на сходах, коли він приходив на посаду; щоб до нього просто з'явитися ніхто не смів, а щоб відбувалось усе порядком найсуворішим: колезький реєстратор доповів би губернському секретареві,губернський секретар — титулярному чи якому випадало іншому, і щоб уже таким способом доходила справа до нього. Так воно вже на свя-ті Русі все заражене наслідуванням, передражнює й корчить свого начальника.Кажуть навіть, якийсь титулярний радник, коли призначили його за правителя якоїсь окремої невеличкої канцелярії, зараз же одгородив собі окрему кімнату, назвавши її "кімнатою присутствія", і поставив біля дверей яки-хось капельдинерів з червоними комірами, в галунах, що бралися за ручку дверей і відчиняли їх ко-жному,хто входив,хоч в "кімнаті присутствія" насилу міг уміститися звичайний письмовий стіл. Прийоми і звичаї значної особи були солідні й величні, але не надто складні. Головною підвалиною його системи була строгість. "Строгість, строгість і — строгість", — говорив він звичайно і при оста-нньому слові пильно дивився в обличчя тому, до кого говорив. Хоча, зрештою, для цього й не було ніякої причини, бо той десяток чиновників, що становили весь урядовий механізм канцелярії, і без того перебував у належнім страху: побачивши його здаля, залишав уже діло й дожидався стоячи на-витяжку,поки начальник пройде через кімнату. Звичайна розмова його з нижчими відзначалася стро-гістю і складалася майже з трьох фраз:"Як ви смієте?Чи знаєте,з ким говорите? Чи розумієте ви, хто стоїть перед вами?" А втім, він був душею незла людина, добра з товаришами, послужлива; але гене-ральський чин зовсім збив його з пантелику.Діставши генеральський чин,він якось сплутався, збився з пуття і зовсім не знав, як йому бути. Коли йому випадало бути з рівними собі, він був іще людина як слід, людина дуже порядна, з багатьох поглядів навіть не дурна людина; та як тільки траплялося йому бути в товаристві,де були люди хоч на один чин нижчі проти нього,там він був просто хоч ви-кинь: мовчав, і становище його викликало жаль ще й тому, що навіть і сам він почував, що міг би провести час незрівнянно краще. В очах його часом світилося сильне бажання пристати до якоїсь ці-кавої розмови та гуртка, але його спиняла думка: чи не буде це занадто вже з його боку, чи не буде фамільярно, і чи не зменшить він тим свого значення? І внаслідок таких міркувань він зоставався по-стійно вже в однаковому мовчазному стані,вимовляючи тільки зрідка односкладні звуки, і набув та-ким чином титулу найнудотнішої людини. До такої ото значної особи з'явився наш А А і з'явився в час найнесприятливіший, вельми недоречно для себе, хоча доречно для значної особи. Значна особа перебував у своєму кабінеті і дуже-дуже весело розговорився з одним недавно прибулим давнім зна-йомим і товаришем дитинства,що з ним кілька років не бачився.В цей час доповіли , що прийшов якийсь Башмачкін. Він спитав уривчасто: "Хто такий?" Йому відповіли: "Якийсь чиновник". — "А! може почекати, зараз не час", — сказала значна людина. Тут треба сказати, що значна людина поряд-но прибрехнула: в нього був час, вони давно вже з приятелем переговорили все чисто і давно вже перекладали розмову дуже довгими мовчанками, легенько тільки поплескуючи один одного по стег-ну і приказуючи: "Так, ото, Іване Абрамовичу!"-"Отак, Степане Варламовичу!" Та при всьому тому все ж звелів він чиновникові почекати,щоб показати приятелеві,людині, що давно не служила й заси-ділася дома на селі, скільки часу чиновники чекають у нього в прихожій. Нарешті, наговорившись, а ще більше намовчавшись досхочу викуривши цигарку в дуже вигідних кріслах з відкидними спин-ками, він, нарешті, начебто враз згадав і сказав секретареві, що спинився біля дверей з паперами для доповіді: "Ага, там же стоїть, здається, чиновник; скажіть йому, що він може зайти". Побачивши по-кірливий вигляд А А та його старенький віцмундир, він обернувся до нього і рапт сказав: "Чого вам треба?" — голосом уривчастим і твердим, якого він навмисне вчився заздалегідь у себе в кімнаті, на самоті й перед дзеркалом, ще за тиждень до того, як дістав, теперішню свою посаду і генеральський чин. А А уже заздалегідь відчув належний острах, трохи зніяковів і" як умів, скільки могла дозволи-ти йому здатність до мови, висловив, додаючи навіть частіше, ніж іншим разом, часточки "той", що була, мовляв, шинель зовсім нова, і тепер пограбований нелюдським способом, і що він звертається до нього, щоб він заступництвом своїм як-небудь, той, списався б з паном обер-поліцмейстером чи з ким іншим і розшукав шинель. Генералові, не знати чому, видалася така поведінка фамільярною.

— Що ж ви, шановний пане, -провадив він уривчасто,-не знаєте порядку? Куди ви зайшли? Не зна-єте, як ведуться справи? Про це ви б повинні були спершу подати прохання до канцелярії; воно піш-ло б до столоначальника, до начальника відділу, потім передали б його секретареві, а секретар при-ставив би його вже до мене...

— Але ж, ваше превосходительство, — сказав А А, намагаючись зібрати всю невеличку жменю духу, що тільки була в ньому, і почуваючи разом з тим, що він упрів страшенно, — я, ваше превос-ходительство, насмілився утруднити тому, що секретарі, той... ненадійний народ...

— Що, що, що?-сказав значна особа. — Звідки ви набрались такого духу? звідки ви думок таких набрались? що це за буйство таке повелося поміж молодими людьми проти начальників та вищих!

Значна особа, здавалося, не помітив, що Ак Ак-чу переступило вже за 50 років. Виходить, якби він і міг назватися молодою людиною, то хіба тільки відносно, тобто відносно до того, кому вже було 70

-Чи знаєте ви,кому це кажете?чи розумієте ви,хто стоїть перед вами?чи розумієте ви це?я вас питаю!



Тут він тупнув ногою, підвищивши голос до такої сильної ноти, що навіть і не А А зробилося б страшно. А А так і обмер, заточився, затрусився всім тілом і ніяк не міг устояти: якби не підбігли тут сторожі підтримати його, він би звалився на підлогу; його винесли майже непритомного. А знач-на особа, втішений тим, що ефект перевищив навіть його сподівання, і зовсім захоплений від думки, що слово його може вкинути людину в непритомність, скоса поглянув на приятеля, щоб побачити, якої він про це думки, і не без втіхи спостеріг, що приятель перебував у найнепевнішому стані і по-чинав навіть і сам відчувати острах.

Як зійшов зі сходів, як вийшов на вулицю, нічого вже цього не пам'ятав А А. Він не почував ні рук, ні ніг. За весь вік його ще так сильно не розпікав генерал, та ще й чужий. Він ішов по хурто-вині,що свистіла у вулицях, роззявивши рота, збиваючись з тротуарів; вітер, петербурзьким звичаєм, віяв на нього з усіх чотирьох боків, з усіх провулків. Вмить надуло йому в горло жабу, і добився він додому, неспроможний бувши сказати жодного слова; весь розпух і зліг у постіль. Таку силу має ча-сом належне розпікання! На другий же день виявилася в нього сильна гарячка. Завдяки великодуш-ній підмозі петербурзького клімату, хвороба пішла швидше, ніж можна було сподіватися, і коли при-йшов лікар, то він, помацавши пульс, нічого не надумався зробити, як тільки приписати припарку, єдино вже для того, щоб хворий не залишився без доброчинної допомоги медицини; а втім, тут же оповістив йому за півтори доби неминучий капут. Після чого звернувся до хазяйки і сказав: "А ви, матінко, часу марно не гайте, замовте йому одразу соснову труну,бо дубова буде для нього дорога". Чи чув А А ці вимовлені фатальні для нього слова, а коли чув, то чи вразили вони його тяжко, чи по-жалкував він за безталанним життям своїм, — нічого про це невідомо, бо він перебував увесь час у маренні та в гарячці. Видива,одне одного дивніші, ввижалися йому безперестанку: то він бачив Петр і замовляв йому пошити шинель з якимись пастками на злодіїв, що привиджувалися йому безпере-станку під ліжком, і він щохвилини кликав хазяйку витягти в нього одного злодія навіть з-під ковд-ри; то запитував, чого це висить перед ним старий капот його, коли в нього є нова шинель; то здава-лося йому, що він стоїть перед генералом, вислухуючи належне розпікання, і промовляє: "Винуват, ваше превосходительство!" — то, нарешті, навіть лихословив, виголошуючи найжахливіші слова, аж стара хазяйка навіть хрестилася, зроду не чувши від нього нічого такого, тим більше, що слова ці ви-мовлялися безпосередньо за словом "ваше превосходительство". Далі він говорив цілковиту нісеніт-ницю; так що нічого не можна було зрозуміти; можна було тільки бачити, що безладні слова й думки оберталися все навколо однієї і тієї ж самої шинелі. Нарешті, бідолашний А А помер. Ні кімнати, ні речей його не опечатували, бо, по-перше, не було спадкоємців, а по-друге, залишилось дуже небага-то спадщини, а саме: пучок гусячих пер, десть білого казенного паперу, три пари шкарпеток, два чи три ґудзики, що відірвалися від панталонів, і відомий уже читачеві капот. Кому все воно дісталось, Бог відає: цим, признатися, навіть не цікавився розповідач цієї повісті. А А одвезли й поховали. І Пе-тербург зостався без А А, наче в ньому його ніколи й не було.Зникла і сховалась істота,ніким не обо-ронена, нікому не дорога, ні для кого не цікава, що навіть не привернула до себе уваги і природодо-слідника, який не промине настромити на шпильку звичайну муху і роздивитись її в мікроскоп; істо-та, що зносила покірно канцелярські глузування і без будь-якого надзвичайного діла лягла в домови-ну, та для якої все ж,хоч перед самим кінцем життя,промайнув світлий гість в образі шинелі,що ожи-вив на мить злиденне життя, і на яку отак потім нестерпно звалилося нещастя, як звалюється воно на голови володарів світу цього!.. Через кілька днів після його смерті послано було до нього на кварти-ру з департаменту сторожа з наказом негайно з'явитися:начальство, мовляв, кличе; але сторож мусив був повернутися ні з чим,доповівши,що не може вже прийти, і на питання: "з якої причини?" відпо-вів словами:"Та так: він уже помер; три дні як поховали". Отак довідалися в департаменті про смерть А А, і на другий день на його місці сидів інший чиновник,значно вищий на зріст, що виставляв літе-ри не таким рівним почерком, а куди похиліше й косіше.

По Петербургу раптом пішли чутки, що біля Калинкиного мосту і далеко подалі став появлятися ночами мрець в образі чиновника,що шукає якусь украдену шинель, і, під приводом украденої шине-лі, здирає з усіх плечей, не зважаючи ні на чин, ні на звання, всякі шинелі: на котах, на бобрах, на ва-ті, єнотові, лисячі, ведмежі шуби, одно слово, всякого роду хутра й шкури, які тільки вигадали люди, щоб прикрити власну.1 з департаментських чиновників на власні очі бачив мерця і впізнав у ньо-му одразу А А; В поліції видано було наказ спіймати мерця хоч би що, живого чи мертвого, і покарати його, для прикладу іншим, найнемилосерднішим способом, і його за малим було не спіймали. Якраз будочник якогось кварталу в Кирюшкиному провулку схопив був уже зовсім мерця за комір на місці злочину, коли той намірився здерти фризову шинель з якогось відставного музиканта, що свистів у свій час на флейті. Схопивши його за комір, він викликав своїм криком двох товаришів, доручивши їм тримати його, а сам поліз на якусь хвилину за халяву, щоб добути звідти тавлинку з табакою, осві-жити на якийсь час шість разів на віку примороженого носа свого; але табака, мабуть, була така, що її не міг витримати навіть і мрець. Не встиг будочник, потягти лівою півжмені, як мрець чхнув так сильно, що зовсім забризкав їм усім трьом очі. Поки вони піднесли кулаки протерти їх, і слід мерця пропав, так що вони й не знали навіть, чи був він справді в їх руках. Відтоді у будочників з'явився такий страх до мерців, що навіть побоювалися хапати й живих. Та ми, однак, зовсім забули про одну значну особу, який, правду кажучи, мабуть, чи не був причиною фантастичного повороту, зрештою, зовсім правдивої історії. Насамперед обов'язок вимагає сказати, що одна значна особа, незабаром по відході нещасного, рознесеного в пух А А,відчув щось ніби жаль.Почуття жалю було йому властиве; серце його знало чимало добрих порухів, дарма що чин дуже часто заважав їм виявлятися. Як тільки вийшов з кабінету приїжджий приятель, він навіть задумався про бідолашного АА, і з цього часу ма-ло не щодня ввижався йому блідий А,що не витримав службового розпікання.Думка про нього тако-ю мірою непокоїла його, що через тиждень він послав до нього чиновника, щоб довідатись, що він і як, і чи не можна, справді, чим допомогти йому; і коли йому доповіли, що А А нагло помер з гаряч-ки, це його навіть вразило, він почув докори сумління і весь день був у поганому настрої. Щоб якось розважитись і забути про неприємне враження, вирядився він на вечірку до одного з приятелів своїх, де застав чимале товариство, а що найкраще, всі там були майже в однаковім чині, отож йому ніщо не могло заважати. Це мало надзвичайний вплив на душевний його стан. Він розходився, став приє-мним у розмові, чемним, одно слово, провів вечір дуже приємно. За вечерею випив він склянок зо 2 шампанського — спосіб, що, як відомо, добре впливає щодо веселощів. Шампанське схилило його до всяких екстреностей, а саме: він надумався не їхати ще додому, а заїхати до однієї знайомої дами, Кароліни Іванівни, до якої він мав зовсім приятельські почуття. Треба сказати, що значна особа був уже чоловік немолодий, добрий сім'янин, поважний батько родиниЦя приятелька була нічим не краща і не молодша за дружину його; але такі вже загадки бувають на світі, і розбиратись у них не наше діло. Отож, значна особа зійшов сходами, сів у сани і сказав кучерові: "До Кароліни Іванівни", — а сам, закутавшись дуже розкішно в теплу шинель, перебував у тому приємному стані, що кращого й не вигадаєш для росіянина, тобто коли сам ні про що собі не думаєш, а тим часом думки самі впадають в голову, одна за одну приємніші, не завдаючи навіть клопоту ганятися за ними та шу-кати їх. Сповнений утіхи, він потроху пригадував усі веселі хвилини проведеного вечора, всі слова, що викликали сміх у невеличкому товаристві; багато з них він навіть повторював півголосом і вва-жав, що вони такі ж смішні,як раніш, а тому й не дивно, що й сам посміхався від щирого серця. Зрід-ка заважав йому, проте, поривчастий вітер, що, вихопившись раптом, бог знає звідки і не знати з якої причини, так і стьобав по обличчю, закидаючи його жменями снігу, здиблюючи, як парус, комір ши-нелі, або враз із надприродною силою накидаючи його на голову йому і завдаючи таким чином без-настанного клопоту з нього виборсуватись. Враз відчув значна особа, що його схопив хтось міц-но за комір.Обернувшись, він побачив чоловіка, невеликого, в старому, поношеному віцмундирі, і не без жаху впізнав у ньому А А. Обличчя в чиновника було бліде, як сніг, і мало вигляд зовсім як у мерця. Але жах значної особи переступив усі межі, коли він побачив, що рот мерця скривився і, дих-нувши на нього страшною домовиною, вимовив такі слова: "А! то ось ти, нарешті! нарешті, я тебе, той, впіймав за комір! твоя шинель мені й потрібна! не потурбувався про мою, та ще й вилаяв — від-давай же тепер свою!" Бідна значна особа мало не вмер. Хоч який він був крутий у канцелярії та вза-галі перед нижчими,і хоч, поглянувши на самий мужній вигляд його та поставу, кожний говорив: "У, який характер!" — але тут він, подібно до багатьох, що мають богатирську зовнішність, відчув такий страх, що не без причини почав навіть побоюватись якого-небудь хворобливого припадку. Він сам навіть скинув мерщій з плечей шинель свою і крикнув кучерові не своїм голосом: "Гони щодуху до-дому!" Кучер, почувши голос, що підвищується звичайно в рішучі хвилини і навіть у супроводі де-чого значно більше діючого, втягнув на всякий випадок свою голову в плечі, замахнувся батогом і помчав, як стріла. Хвилин щось за 6 значна особа вже був біля ґанку свого дому. Блідий, переляка-ний і без шинелі, замість до Кароліни Іванівни, приїхав він додому, доплентався сяк-так до своєї кі-мнати і перебув ніч у такому великому розладі, що на другий день вранці за чаєм дочка сказала йому просто:"Ти сьогодні зовсім блідий,тату".Але тато мовчав і нікому й слова про те,що з ним трапилось, і де він був, і куди хотів їхати. Ця пригода справила на нього сильне враження. Він навіть не так час-то почав говорити підлеглим: "Як ви смієте, чи розумієте та, хто перед вами?"; а коли й говорив, то вже не раніш, як вислухавши спершу, про що мова. Та ще дивніше те, що відтоді зовсім перестав з'я-влятися чиновник-мрець; видно,генеральська шинель була до міри; принаймні вже ніде не чути бу-ло таких випадків, щоб здирали з кого шинель. А втім, багато невсипущих та клопітливих людей ні-як не хотіли заспокоїтись і говорили, що в далеких частинах міста все ще з'являвся чиновник-мрець. І справді, 1 будочник бачив на власні очі, як показався з-за одного будинку привид;але, бувши з при-роди своєї трохи безсилий,так що одного разу звичайний підсвинок,кинувшись з якогось приватного дому, збив його з ніг,на превеликий сміх візників,що стояли навколо,з яких він постягав за таке глу-зування по одному шагу на табаку, отож бувши безсилим, він не насмілився спинити його, а йшов собі за ним у темряві доти, аж поки привид кінець кінцем озирнувся і, спинившись, запитав: "Тобі чого хочеться?" — і показав такого кулака, якого і в живих не побачиш. Будочник сказав: "Нічого", — та й повернувся одразу ж назад. Привид, проте, був уже куди вищий на зріст, носив превеликі вуса і, попрямувавши, як здавалось, до Обухового мосту, зник зовсім у нічній темряві.
М. В. Гоголь походив із роду славних українських козаків. Народився на Полтавщині в родині поміщика.

Освіту хлопець здобував упродовж 1821-1828 рр. в елітній Ніжинській гімназії. Тут він вивчав літературу, мистецтво, вітчизняну історію, збирав фольклор, упорядковував словник української мови, придивлявся до народного побуту, традицій.

Як і чимало інших видатних постатей, Гоголь у дитинстві не демонстрував успіхів у навчанні. «Туп, слаб, резов», — так характеризували Гоголя його вчителі з училища. Досить посередньо писав Гоголь й шкільні твори. Реалізовув свої здібності юнак здебільшого як актор у театрі ліцею. До нас дійшли спогади глядачів вистав за його участі, у яких ідеться про те, що аудиторія «помирала» від сміху, спостерігаючи за гоголівськими персонажами на сцені.

ЩЕ в роки навчання в гімназії юний Микола відрізнявся надзвичайною чутливістю. Він зовсім не міг зносити, коли когось кривдили. У своєму щоденнику Гоголь записав, що найстрашнішою бідою вважає «брак справeдливості», засуджeння невинної людини іншою людиною.

Завершивши навчання, він, як і тисячі інших здібних молодих українців, подався підкоряти Петербург.

Перший петербурзький досвід виявився невдалим. 1829 р. юний початківець під псевдонімом В. Алов видає поему «Ганц Кюхельгартен». Критики сприйняли книжку скептично. Розчарований М. Гоголь скупив недопродані примірники й спалив їх.

Після даремної спроби стати актором Микола змушений задовольнятися роботою дрібного чиновника у різних відомствах. Одначе він не залишає намагань добитися успіху й визнання. Знайомиться з петербурзькою елітою — видавцями журналів, критиками, самим Пушкіним.

Крім захоплення письменницькою справою, М. В. Гоголь любив займатися рукоділлям, добре готував, в’‎язав, шив, кроїв.

Популярність письменнику принесла збірка «Вечори на хуторі біля Диканьки». 1831-1832. У цих творах він подав поетичний образ України, овіяний повір’‎ями та легендами.

У 1835 р. виходять друком одразу дві збірики «Миргород» та «Арабески». У збірці «Миргород» відображено героїко-романтичну історію України, а у збірці «Арабеси» наскрізною є тема Петербурга, за що їх і називають «петербурзькими повістями». Того ж року була завершена робота над комедією «Ревізор», у якій автор викрив бюрократичний лад самодержавної Росії ХІХ ст. Саме за твори «Ревізор» та «Мертві душі» митець зазанав особливо жорстоких цькувань з боку петербурзьких чиновників.



Болісно переживаючи звинувачення, М. Гоголь тяжко занедужав 1836 року, виїхав за кордон, де пробув з перервами цілих 12 років (більшу частину часу — у схожій на Україну Італії).

Наприкінці життя письменник впав у страшний депресивний стан і зовсім відмовився від їжі. Він практично не спав, постійно молився, плакав, відмовлявся від ліків. Другу частину «Мертвих душ» він спалив. Чому він це зробив, теж залишається загадкою.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка