Серед видатних українських письменників XX століття слід назвати ім’я поета І романіста Василя Барки



Сторінка8/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.7 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   22

СЕКУНДАНТ СЕРПОКРИЛА


Розгорнута книжка на столику, в кутку, видається проти обличчя сірою, такий блідий, а вуста стиснуті в нього, очі блискучіші від свічок на тонких, як гвоздики, свічниках: стоїть Іона Іванович Лотосов перед присутністю духа, якого викликав у темній кімнаті. Він фізично відчуває присутність духа, мов касир у кооперативі — присутність голови ревізійної комісії! За довгі роки самовишколювання, при нестримних поривах — зблизитися з магнетичними могутностями, Іона Іванович досягнув свого: став у безпосередні зносини з тим, для чого немає ні імени, ні назви. Попервах було страшно, коли дух надходив; дрібний мороз розсипався в кровоходах, згодом, при твердому самоопануванні, сеанси набули відносного спокою. Сьогодні — жах, найбільший у житті Іони Івановича; ясно стало: заходять несвітські переміни, іона Іванович прощається з представником загробности. Вернувши собі душевну рівновагу, відкриває віконниці одинокого вікна: світляна буря вривається в сутінки. До неї приєднується повів вітряний крізь рами, що їх Іона Іванович розчиняє і зкріплює на гачках. Колихається полум’я свічок, — вони тепер видаються язичками прозорого золота, що зберігають прекрасний металічний блиск. Гасить їх Іона Іванович; виходить у сіни. Там, на клапті вицвілого зеленого килима, знітився ясно-брунатний Тюльпан. У його прозорих очах неспокій. Іона Іванович потішає улюбленця. Собака горнеться до рук, поглядає жалісно вгору, знов припадає на килимок… скаржиться, і то з таким скавучанням, як людський плач. Поголосивши, Тюльпан починає лизати руки господареві. Раптом обидва, Іона Іванович і Тюльпан, підводять голови, прислухаються: в обох з’являється передчуття, що хтось повинен прийти. Іона Іванович стає в сінешніх дверях; зелень садова кипить, посилає високі шуми до нього; а він стоїть, терпеливо дожидає, поки в уяві виникнуть прикмети чиєїсь постаті: неясно, як відсвіт на туманній шибці, вималюється жовтувата сильвета — здогадається господар: до нього спішить Серпокрил, і Тюльпан нахилить голову, ніби стверджуючи здогад. Стоїть господар: дожидає гостя. Волосся сірокаштанового кольору спадає на плечі, як у малярів старого часу. Риси обличчя прямі й чіткі; лоб трішки відхилений назад; ніс гострий. Очі сірі з прозеленню. Вилиці ненабагато виступають на сторони. На сухих вустах вираз душевної «зібраности» і рішучости. Найпишнішу окрасу обличчя становить могутня борода: дбайливо розчісана, викохана. Судячи з зовнішности, з живих рухів, з блиску очей, Іона Іванович — натура експансивна, схильна до крайнощів і екстази. Вік його можна означити приблизно: сорок два — сорок три роки. Зріст середній. В його одежі немає нічого екстравагантного; носить він короткий брунатний піджак з лихої матерії, викроєний на англійський лад, і темно-сині штани, так би мовити, «кавалерійського» рисунка, стягнуті на колінах. Чоботи з пляшкуватими халявами начищені, мов сяйво з Полярного кола спочинуло на них. Походжає Іона Іванович по доріжці, струною напнутій між хвірткою і вхідними дверима; поглядає то на дерева, що перебувають у піднесеному стані (можна подумати: повітря стоїть непорушно, а вони самі сходять, буяючи, з місця), то на квітники поглядає… Дана їм доля: в чародійній формі означити глибини нашого серця, але ми надаємо тому небагато значення. Поглядає на квітники, вони легенько хвилюються, пошумлюють разом з деревами, ніжно і тепло світять шовковими очима. До хвіртки підходить господар — у момент, як біля неї з’являється Серпокрил, розхрістаний аж до підгруддя. — Жду вас, прошу заходити! — відчиняє хвіртку Іона Іванович. — Ви — жартун… хто сказав, що я прийду? — А це не вам знати. По траві бачу, з голосу пташиного чую, на вітрі носиться. Ваша голова ще молода. — Ніби ви старий чоловік… пророк Іона. — Скажу, а ви смійтесь: мені — п’ятсот літ. Нічого стояти. Прошу в світлицю! Взяв під руку Серпокрила: — Благовірної нема дома, пішла на базар. Скоро вернеться, тоді й пообідаємо. Серпокрил посміхається. «Чудний, — думає, — чоловік Іона Іванович: любить дивувати». Тюльпан реагує на гостя неспокійно. Ворушиться на килимку, гурчить і з запитанням поглядає на господаря. Той подає йому знак: мовчи! знаю сам, що за людина! Вкладає Тюльпан голову на лапи; очі повні рівного темного блиску. Пропустивши гостя в кімнату, Іона Іванович зачиняє двері і, як годиться-водиться, запрошує сідати, сам замикає в шухляді книжку з круглого столика. — Що то за книжка? Покажіть! — Ах-ха-ха! — заливається Іона Іванович, зробивши громохкий наголос на першому «а» і поступово знизивши голос. — Покажи йому… смішний! Та хто ж тобі, милий розбійничку, наважиться книжку показати!? Серпокрил бажає приспати недовір’я: — Не хочете — не настоюю; просто здавалося, що то йога. — Голубчику! не настоюєте, і прекрасно! — ловить на слові Іона Іванович. — Ви ліпше скажіть, що вас непокоїть; в очах написано: «злий». Так, розбійничку, бачу, посварився з кимсь… та не відводь ти погляду на овечі лужки, дивися прямо в очі. Ну? Серпокрилові робиться моторошно; він зустрічає зір з двома непорушними плямами голубуватого вогню і знову відводить погляд. — Бачу й так! — з досадою карбує слова Іона Іванович і сердито, ніби щось кинувши додолу, махає рукою. — Що ж там видно: глечик меду? Серпокрил оговтався після першого тривожного почуття і пробує обернути справу на жарт. — А те видно, нещира душа, що твій останній глечик можуть розбити. Сам, мабуть, знаєш. Ну, так одно тобі скажу: та сама рука, на яку зло маєш, порятує тобі посудину. А! годі хтозна чим журитися! Поговоримо, чоловічку, про новини, про старовини, про всякі всячини. І то треба згадати, що тучі біжать… біжать! Бережись, буйна голово, бо коршуни крячуть. Біда — біда! Ну, годі, розвеселімось! Вернеться Анастасія Андріївна, сядемо за стіл — погомонимо. А правда, дивно, що я говорю, як хуторський знахар? Серпокрил подивився з-під лоба. Передчуття було недобре, коли слухав Іони Івановича, солідної людини, що не знати з яких причин трусить торохкавками. Хотілося спитати: «Ви окультист чи ні?», — але таке бажання пропало: «Зарегочеться, а правди не скаже; хай йому біс! Помовчу…» В сінях скавучить пес; тихо тупотить хтось; скриплять двері, напевно, в кухню. Іона Іванович потирає долоні. — От і наша господиня, найдорожча наша, світ — Анастасія Андріївна, вернулася. Ввіходить білява жінка середнього зросту; привітно всміхається, її зуби, стрункі, білі, як перлини, поблискують проти вікна. Очі глибокі та сірі. Високочола і білолиця, справляє враження сільської красуні, що сьогодні наділа городську сукню — синю, з дешевого сатину. Стіл пересувають на середину кімнати і сідають «підобідувати». Анастасія Андріївна ставить тарілки з кислим молоком і посипає його цукром. Серпокрил їсть помалу і поглядає на шухляду, куди бородатий сховав книжку. Хитрий Іона Іванович сміється під вуса, питає дружини: — Що чувати-видати? — Люди кажуть: скоро війна… газети пишуть про Гітлера, сердечного друга. Регочеться Іона Іванович: — Побратими! Чоломкаються, клянуться: вічна дружба!., тиснуть один одного до серця, спочатку делікатно, потім — як слід, і пішли тріщати ребра. Побачили б картину, якби його (показує на Серпокрила) звели з старим професором… що було б, га? — я питаю… Серпокрил відхиляється від стола, поглядом проколює Лотосова. — Чого ти, милий чоловічку, тривожишся? То я так собі — на здогад… Мабуть, випадково і влучив. Признайся! Серпокрил відвертається. Щоб розвіяти неприємний настрій, Анастасія Андріївна повідомляє далі: — Було аж два вбивства. Якогось юнака зарізано в городському парку, здається, з ревнощів; і доктора Криловського, — кажуть, ніби політика примішана. — Криловського? Праведника?! О, політики! Яку душу погубили! Іоні Івановичу очі заволокло сльозами: от-от заридає. — Ви думали, політика — тільки розмови та папери? — глузує Серпокрил. — А ви думали, політика — тільки шибениці та спалені села, та німці замість козаків? — Звідки ви знаєте, що я думаю? — Мені Тюльпан розказує, він розумніший, ніж політики, що пнуться на кін, і ніж волоцюги, що ждуть: при німцях наступить благодать… Чорта з два! Тюльпан, почувши згадку про свою скромну особу, дряпнувся в двері. Впустив Іона Іванович улюбленця і кинув йому хліба. Серпокрил вирвався з закляклости, вирішив «відрізати» приятелеві: — Підождіть, після Европи і нас притиснуть шибеницями; тоді почнемо крутитись. Я готуюся до найгірших можливостей. — Притиснуть, та не вас! Ви — прудкий, хто вас при держить?.. Ви — як дзиґа: крутиться, крутиться, ниряє, виринає. Серпокрил вірить. Так сприймають слова гадалок: дурна баба, а дивися, чисту правду скаже! — Потім, — віщує Лотосов, — скажімо, бомбочки згори; тікає чоловічок до золотої зірочки, а потім зовсім темно, трудно й побачити, що трудно! Тривога бринить на серці в Серпокрила; він перебиває віщування: — Окремі люди можуть «крутитись», а народ заженуть у загородку і знов обернуть у скот. Хто війну провадить, той її й годує, — шкуру здирає з населення, як з бика. — Ваша правда! Муки хресні готуються. А встоїть народ! Ого-го! Народ — це сила; ніхто не зломить. Тисячу літ терпітиме пилку на серці, а скине: в могилу, всякого скине. Розумієш мене, чоловічку? — Помиляєтесь! Народ звик, щоб на йому їздили. Як нікого нема на спині, сам просить стрічного: сідай! понесу! — Мізантроп ти немилосердний, чоловічку! А Бог? Де його дім, скажи мені? Не знаєш? Так я скажу де: в душі дім його. — Іоно Івановичу, навіщо вертатись до містики, до віджитого? — Велику неправду проголосили! — Так мислять всі, що рухають прогрес. Ой, чи так? — Запевняю вас. — А, приміром, сатана існує? — Нема. Припинім суперечку! Серпокрил намірився спитати про книжку, сховану в шухляді. Коли він повернув голову, щоб глянути на шухляду, щось зашуміло від вікна, з-за його спини, різко повіяло прохолодою, і, вчепившись, дзьобнуло у відтулину вуха. Серпокрил зірвався з стільця, мов нечистий зачепив його ключкою; відкинув появу обома руками, а вона вдарила крилами і пошуміла в вікно, голосно кричучи: кох-ко-ах-ках! Господарі сидять — сміються. Тюльпан, що доїв свою пайку І вештався біля канапи, недалеко від Серпокрила, і торкав чорну коробочку під нею, зразу ж заклопотався, бурхливо виявляючи інтерес до появи; навіть підбіг до вікна, щоб подивитися, куди вона полетіла; підкинув передні лапи на підвіконня, водить направо, наліво довгою головою, гавкає, щоправда, досить стримано: або для «так годиться», або для демонстрації: мовляв, він чесно виконує обов’язок домашнього сторожа і даром хліба не їсть. — То наша Маргаритка, курочка, — пояснює крізь сміх Анастасія Андріївна; а Іона Іванович очі витирає долонями: насмішила пригода. — Звикла Маргаритка прилітати до Іони Івановича на плечі, випрошувати крихотки, — додає господиня. Отямився Серпокрил, сідає на свій стілець. Він лютує. «Пришелепуваті люди, — думає собі, — з пришелепуватими звичками, з собаками, з курми. Гляди, в них і змії десь тут водяться». — Гадюк у нас нема! — категорично заявляє Іона Іванович. Остаточно збентежений, Серпокрил блідніє. — Хіба я питав про гадюки? — Ні, я просто так кажу, щоб заспокоїти. Господиня протестує. — Перестань, Іоно Івановичу, жартувати! Я ось вам новину розповім. Ворожка сказала, що скоро — війна. Серпокрил слухає і почуває, що йому негаразд. Погано йому; холодні іскорки розсипаються по шкірі. По всьому тілу щось ворушиться. Особливо виразно дається взнаки присутність сторонніх істоток під пахвою, на попереці, за шиєю і коло щиколоток. Він потер ногою об ногу, тоді щось укусило — там, де кінчається шкарпетка. Глянув Серпокрил, побачив на руках мурашки такого кольору, як борода в Іони Івановича. В очах — плівка з прозорого туману; ввижається, що лізуть мурашки з бороди господаря прямо додолу, звідки — на черевики, на штани, на випущену сорочку, на груди, на руки. Серпокрил зривається, як підпалений, і обтрушується; долонями і рукавами змітає комашок додолу, але нічого не може вдіяти. Вони кусають за коміром та під пахвою. Кинувся він у сіни, як вистрелений. Навздогін донісся крик Іони Івановича: — Та чудак ти он який! То ж муравлі з ящика… мабуть, Тюльпан розворушив; ти справу мав, — я згоден! Зроблю! Вибігатимеш із хвіртки, наставляй руки наперед, бо зачепишся за поріжок… Щодуху біжить Серпокрил по піщаній доріжці до хвіртки і пам’ятає про поріжок, а таки ж, проти своєї волі, зачіпається за нього черевиком і летить на брук. Рятує обличчя тільки тим, що простягає наперед руки — падає на них, як на пружини. Обтрусившись від пилюки, розглядається, помічає жовтолицього типа біля рогу вулиці. «Знов якась машкара», — думає зі страхом. Мерщій летить до річки. Хутко розбирається і — у воду. Холод освіжає голову; виходять з мозку випари від сорокаградусної, що випив, завертаючи на Річну вулицю.

ІОНА ІВАНОВИЧ ЛОТОСОВ І МІКРОБ


Іона Іванович поклав на свою мальовничу шевелюру бурий картуз і вибрався з дому в супроводі Тюльпана, що, як пружина, заграв до яблуні, до воріт, до телеграфічного стовпа, до бабусі коло паркану, до стільчика, на якому насіння на продаж сіріло в кривенькому решеті, нюхнув і повихрився вздовж тротуару. Стишився, як порівнявся з динясто-жовтою персоною; дістав від неї удар черевиком по ребрах. Замість того, щоб заскавучати і відскочити на черепахуватий брук, — без звуку кинувсь на плечі персоні, вхопив зубами за комір і хижо загарчав, дряпаючи пазурами піджак. Жовта персона впала тоді на землю, різнула вуличну тишу криком, ніби в горло стромляють ніж. Відігнав Іона Іванович пса. Став Тюльпан осторонь, мов закам’янілий; незадоволено водить гострим носом. А жовтий суб’єкт вистогнує і спинається на нерівні ноги. Лютими словами вибухає до Лотосова: — Ти мені, гад, відповіси за собаку! Я тобі покажу! Іона Іванович командує тихо: — Тюльпан!.. Великий Тюльпан гурчить, грізно наближається до жовтого типа. — Держи собаку! Держи, щоб він здох! — скрикує кирпатий. Відскакує, мов його вдарила електрика з дротини. Іона Іванович зупиняє пса. Промовляє до жовтого так: — Ви зробили нерозумно: мирну тварину, що бігла мимо вас, ударили знічев’я. Собака був, як людина, а ви, пробачте на різкім слові, як собака. Покарані за недобрий вчинок. Тюльпан, ходім! Жовта кирпа весь час оглядається. Коли ж Іона Іванович зник за поворотом, вона обернула ніс: слідкує. На другій вулиці Лотосов помічає її. Посилає Тюльпана. Пес бездоганно виконує доручення: кирпата жовтість курить назад, аж п’ятами торкає потилицю. Пес вертається, а захекана мармиза переходить на тихий такт. Скажена лайка московськими словами в жовтопикого становить такий затяжний процес, що встигнемо подати життєпис, принаймні в найтовщих рисах. Родом він з дрібного до невідомости в історичних хроніках села Тамбовської губернії. Два ряди чорних Дерев’яних хат, що стінами ворушаться від тарганячої сили, присутньої в щілинах; дорога між хатами — через пагорок; болотяна низина в туманах, одноманітна, оздоблена похмурими ялинами та лірично-сухітними берізками, повна ніжної печалі і звірячої туги, — от і весь пейзаж, серед якого пройшло дитинство Дмитра Макоробова. Вбогі селяни, від старих століть нещасні через загарбництво всіх своїх урядів, що виснажували податками на імперію, — вбогі, в личаках, а великі християнським духом своїм, колупалися з «сошкою», давно покладеною цивілізованими державами в музей. Замість того, щоб побудувати для власного населення європейський стандарт життя, кожен московський уряд перся до сусідніх народів і руйнував їхній добробут: аби було однаково. Дмитро Макоробов — ледащо від народження; попасання коней лиш підсилило в ньому відразу до запопадливої праці. Він з почуттям зверхности скидав очима на чесних та добросердних селян, заклопотаних господарською скрутою і вічно прихилених до землі. Розмови з «парторгом», що, побувавши на Україні, вихваляв південні чари: ковбасу, сало, пироги, дівчат, овочеві сади навколо хат, річки з карасями, а про населення говорив: «прокляті хахли» і обіцяв для них «їжакові рукавиці» за неслухняність, — усі ці райдужні розмови пробуджували в душі Дмитра бажання попасти в розкішний рай. І він своє бажання здійснив: пішов на станцію, за півсотні кілометрів від села, сів на товаровий потяг і — «зайцем» доволікся до Харкова, а звідти до Полтави. Роздивився Дмитро… справді, чудово, як порівняти з невпорядженими тамбовськими селами, — природа інша: в потоках жагучого світла вона розкрилася рясними деревами, прозорими срібними ріками, яскравими квітками біля хат. Люди загорілі, чепурні, поважні; з добродушною вдачею, без нахабности та зневаги до чужинця. Побував Дмитро на різних роботах і скоро-скоро відчув, що праця тут не легша, ніж дома, а навпаки, ще тяжча, бо природа тут щедра при одній умові: якщо люди добре попрацюють. Надокучило йому копати буряки, вантажити мішки з пшеницею, переносити ящики з яблуками на вокзалі, і невдовзі шукач південного раю знов сідає на потяг. Мандрує далі від осередкових земель — на південний схід. Чудесна українсько-козача область, волею «справедливого» московського уряду відрізана від України і приєднана до Росії, припала йому до серця. Він пустив коріння в ґрунт її. Жовта фізіономія Дмитрова могла б бути символом кирпатости взагалі. Підборіддя означилося нерівним виступом такої форми, як і вилиці, лише непримітнішим; властиво, вилиці складають виключну — нехай потворну, однак монументальну прикмету обличчя, на якому зовсім здрібна, мов горошинки, біліють кисілювато — роздражнені оченята: нахабні, хитрі, обрамовані безколірними віями. Брови трудно помітити, як і крихітний лобик під жмутами сіро-жовтої щетини, відлизаної на правий бік і прикритої козирком кепки. З посади на кухні, при студентській їдальні, Дмитро «вилетів» після надзвичайної події. Група студентів піднесла іменинний подарунок завідувачеві, харчі в якого гриміли на всю область нестравністю і слідами чорного бруду. Подарунок поклали на тарілку і прикрили місцевою газетою «Новая жізнь». Гукнули з кухні Дмитра, який дійшов неохайністю до того ступеня, що студентки, глянувши на його фізіономію, втрачали здібність їсти. Звелено Дмитрові тримати тарілку і запрошено завідувача на урочистість. Один молодий філолог з бароковою кебетою в стилі виголосив промову на честь іменинника: — Незрівняному майстрові, який вражає шлунки обідами, передаємо предмет, що цілком виражає почуття, викликані такою діяльністю. Завідувач дякував і кланявся, і обіцяв так само працювати надалі. Офіціянтки стояли, приємно всміхались, плешучи долонями. І вмить студенти зникли — ніби протягом вибрало за двері. Одна цікава і нетерпляча офіціянтка, що стояла близько до тарілки, маніжно підняла тонкими пальчиками «Новую жізнь». На тарілці красувалась величезна дуля з глевтяка, обложена гнилою капустою. Ефект був, як пізніше признавались присутні, «потрясаючий». Обійшлось без арештів: то було до колективізації і завершення основи безклясового суспільства. Хоч Дмитро з тарілкою кричав, бажаючи догодити начальству: «Підрив авторитету!» — його витурили з кухні. Серед південного оточення, де «ов» легко відпадало, а перша-ліпша асоціяція за містом спричинялася до калічення прізвища, Дмитро дістав титул: «Митька-Мікроб». Можливо, другою причиною до спотворення цілком пристойного прізвища в бактеріологічне була властивість Дмитра безперервно і невтомно, вдень і вночі встрявати у вуличні скандали і при тому — в скандали найгірші, найбрутальніші, найдикіші. Можна було подумати, що ця Персона має невідомий психологам «комплекс скандального». Виникнення брутальних сцен Митька-Мікроб передчував; підкоряючись інстинктовому прагненню, кидав роботу, знайомих, виривався на вулицю і, попльовуючи з цвірканням крізь зуби, ішов туди, де повинна була розігратися драма непристойности. Тривожна атмосфера розкладу була для нього солодким середовищем: він оживав, проймався натхненням, викрикував політичні фрази, з яких дізнавалися про його безмежну відданість режимові. Від однієї присутносте Митьки-Мікроба скандальна сцена нормально розвивалась до брутального завершення і обіцяла дати плід майбутнього; розцвітала в його присутності найяскравішим квітом: в якомусь незносимому брунатно-жовтому кольориті маразму. Митька-Мікроб почав був убиватися в адміністративні колодочки; здобув посаду завідувача галянтерійного лярька, але скоро виявилась різниця між прибутками і витратами, і його нагнали в шию. Тоді припрявся він до свого постійного покупця Деденістова, районного пропагандиста. Деденістов вилетів з партії, бо «амури» з секретарками та машиністками вийшли з берегів: Мабуть, одночасні «виліти» зблизили обох. На запрошення Деденістова, кирпатий поселився в його квартирі, побіч кабінету, в колишній лазничці; виконував ролю «подай-прийми» при ледачому, як султан, екс-пропагандистові, людині з деякими «збереженнями»: золотими годинниками, хрестиками, ланцюжками, кинджалами з срібною оздобою та іншими коштовними речами невідомого походження. Приятелі, потерпівши катастрофу службового корабля, перебули непогано жах тридцять третього року; в «Торгсіні» міняли дорогоцінні речі на продукти і частенько перехиляли пляшечку іскристого. Після нищівного голоду, однієї з «геніяльних» червоно-московських штук (на сімох мільйонах кістяків здійснилось «торжество колгоспного устрою»), сусіди-приятелі тяжко розсварилися. Митька-Мікроб зледачів, як трутень, на зразок покровителя; сам екс-пропагандист, незрівняно лежебокий, питався, піднявши руки: «Як можна бути таким ледачим?!» Деденістов побив його раз, другий… Ледащо розсердилось, напоїло його «до зюзі» сорокаградусною, при тому сипнуло в стакан якогось порошечку. Коштовні речі, звичайно, «прикарманило». Екс-пропагандист попав в анатомку, і злочин Митьки-Мікроба виявився. Посадили птаха за ґрати, та ненадовго; як випустили, — видно було: били його за модернізованими методами і з огненним темпераментом: били так, що він чудесно засвоїв маніру ставати на перехрестях — повернувшись спиною до гурту, відкинувши ніжку і відкопиливши вухо, вловлювати найглибочезніші відтінки морально-політичного стану населення. Енергія в Митьки-Мікроба збудилась невидана; гонимий надприродною силою, дужою, як та, що руйнує зірки, ударивши одну об одну, жовтопикий невпинно нишпорить по вулицях, засвічується роздражненими очима в скандалах. Одночасно шукає приємних чи корисних пригод особистого характеру. Наскладавши досхочу багатоповерхових лайок, Мікроб волочиться тихою вулицею попід парканами з поземно зложених дощок, уквітчаних зверху іржавими дротяними колючками. Заглядає крізь щілини і спиняється; в затишному дворику, наприкінці доріжки, посиланої піском і обсадженої бузковими кущами, господиня миє ґанкові сходи. Ставши в профіль до вуличного Мікроба, вона підтикала спідницю і нахилилась: вмочає ганчірку в відро з водою, водить по сходах — моторна, гарна! Бачить її жовтопикий і прикіпає переніссям до щілини, приклеюється долонями до дошки, переступає з черевика на черевик: от-от затанцює. Очі жевріють сірими вуглинками. Так приростає Митька-Мікроб до паркана, що перестає чути і бачити навколишній світ. А лихо наближається! До хвіртки, що на один крок від жовтопикого, підходить господар, — треба гадати, в місті полагоджував справи, відомі тільки йому та його дбайливій дружині. Глянув з підозрою на Мікроба, помислив: «Чи питати, чого танцюристові тут треба? Ні, хай він сказиться!» — і господар прочинив хвіртку. Побачивши дружину коло ґанку, здогадався, чого жовтопикому треба. Вернувся — з усієї сили вдарив його по потилиці. В естетично настроєній психіці жовтопикого щось дзенькнуло; в зіницях проскочила блискавка, і в носі хряснуло — як ошашарений кіт, відскочив Мікроб і застогнав. Хвіртка зачинилася без скрипіння. Хотів Мікроб ступити в двір, побачити спричинника свого нещастя, але побоявся гіршої пригоди. Прикладаючи руки до носа, похитуючись від болю, охаючи, клянучи людську жорстокість, Мікроб похилив від поганого місця. Цукрові ноги зробилися в його уяві страшними. На далекій відстані, коли біль трохи пройшов, Мікроб запалився помстою. Оглянувся, щоб запам’ятати дім і двір. Намалював собі солодку картику відплати, як, наприклад, він підпалить дім, а господаря, що вдарив, застукає в кутку і всадить ніж під ребра; а далі… Мікроб бачить на траві, під яблунями, освітленими пожежею, таку несамовиту сцену, що вискалюється від вуха до вуха недогнилками чорних зубів.

СЕРПОКРИЛ ВІДПОЧИВАЄ


Серпокрил одягається, освіжений; з найяснішою життєрадісністю споглядає краєвид: каламутну воду, що, прудкіша за вершника, вирує—окреслюється прутами; журні вербички та рябі корови на тім боці; голубі димки над огнищами пастухів. Прилітають червоні метелики на цей бік: спочивати на ромашках. Білий пароплав — кусник «пирожного» в цукровому пилку, на темному блюдці — покидає пристань, сунеться мимо Серпокрила, розбурхавши воду колесами, і молода жінка подає хусточкою прощальний знак. Серпокрил підносить долоню, потріпує нею… довго дивиться на пароплав за вигинами берега і мріє про подорож до лиману і далі, до моря. Пливти б на височезній омі, сніжно-білій, слухати ритмічного гуркоту, милуватися на прозоро-смарагдові хвилі, лискучі від сонця, поглядом провожати птиці. Віддалятися від берега, на якому істота людська віддана свавіллю; від берега, на якому тільки втікши від залізних очей, здобудеш хвилинну радість, а потім знов опинишся в павутині червоній і павутині сірій, бо страх та нудьга окрили кожен день. Пробуджується, в грудях Серпокрила порив до мандрівок… якби можна, негайно подався б у далечінь. Так манить закордоння! Париж, про який читав: з готичним собором, голубами, гаями, букіністичними лавками біля річки. Мандрувати разом з жінкою, що він її тайно любить — соромиться сказати світові про свій полон. Одно ім’я її запалює душу. Ходити з нею, коханою, по надбережжях, слухати, як колихають височину дзвони собору, стежити птахів над парусними, човнами. Ах, якою злою силою замкнуто світ на замок! Тільки дрібна, як зернина, що пускає ключечку з землі, ворушиться надія в грудях Серпокрила: хай війна перекинеться з Европи на цей бік, можна буде, при належній спритності, вискочити за кордон. З’явиться одна-однісінька секунда, коли крізь огонь пощастить пройти. Боятись нічого; в гарячіших становищах був, вибирався чистий, як лебідь з озера. Серпокрил маршує від берега, відроджений морозно-шоколядною річкою. На поетично-тихій вуличці Серпокрил спостерігає сценку: два вантажники, з навішеними через плечі бичівками, обперлись плечима об паркан і розпивають півлітра. Замість чарок вживають великі стрючки червоного перцю, надкушені на кінцях. Навіть цокаються імпровізованими келехами, а доїхавши горілку, закушують ними — розгладжують вуса і йдуть своєю дорогою гігантів. Сцена страшенно збурила почування Серпокрила; він повторив основні деталі її в сусідній «закусочній». Як вийшов на вулицю, несамовито захотілося спати!.. очі липкі, наче від глею, зірваного з вишневої кори і покладеного на повіках. Не сила встояти — треба зразу десь розташуватись. Лягти на травиці під парканом було б безумство: побачать студенти, поставлять питання на зборах, і — пропала посада. Змобілізувавши рештки волі, Серпокрил повернув до воріт, над якими рейки тримали жовтогарячу вивіску. Серпокрил прочитав першу половину напису: «Самодіяльна»… і махнув рукою, знав, що в нашій країні «самодіяльна» кожна річ. Якби прочитав другу половину, проминув би недобрі ворота. На споришевому дворі націлився Серпокрил по стежці, викладеній цеглою, до ганку, — там сиділа бабуся в чорному, щось шила з чорної матерії. — Чи можу я тут дещо купити?.. Мені потрібна, так би мовити, річ, яка мені потрібна… — Чого ж ви соромитесь? — прошамотіла бабуся. — Кожному чоловікові, що вмирати надумав, потрібна річ: треба купити. — Яка річ? — перепитав Серпокрил. — Та сама річ і потрібна — труна, я кажу. Кращої, ніж робить мій чоловік, ви ні в одній артілі в цілому городі не знайдете. Серпокрил підготував собі причілок для відступу: — От, от, от, — і я так думаю, тому й прийшов… оглянути. — А ви що: недужі чи як? На вас лиця немає. — Так, я маю — той… велику хворобу: рак, рак… тут, — показав Серпокрил на шлунок. — То й роздумувати нічого! Вам яку, оббиту матерією чи фарбовану, дешевшу? — Дешевшу і… і… просторнішу. Щоб виспатись. — А правда: воно не жарт, як чоловік лягає на вічний сон, хай Бог милує, — треба просторішу. Бабуся повела мову далі: — Ходімте в сарайчик, я покажу декотрі — подивитесь, чи підійдуть. Погляд Серпокрила спинився на довгій труні, що чорніла на возі, коло кущиків тутового дерева. — Та, — мотнув головою. — Та продана; приїхали з заготконтори забирати для діловодителя — числив, числив, бідний, заплутався в числах та так і помер. Погоничі, як приїхали по труну, то відпрягли коні, повели тут недалеко — ліс на ділянку тягати. Хату ставитимуть. Мертвий, він підожде, йому готовий куток, а живому десь треба тулитись. Така тіснота тепер, їй-богу, по три сім’ї в хатині мордуються. Погоничі десь недалеко соснину ланцюгами зачіпають, — приробіток знайшли! Розглядайтесь, а мій старий надійде, то котра вам сподобається, таку саму й витеше. Він у правління пішов: там пиляють його, щоб удвічі робив, бо люди мруть, як перед Страшним судом, а трун нема — хоч у лантухи зав’язуй та в святу землю клади. Пішла бабуся, а босовитий і невстидний Серпокрил, ладний до штук, зліз на підводу; сопучи та покряхтуючи, вклався в труну і, насуваючи над собою віко, підклав трісочку, щоб повітря проходило. Одна картина йому майорнула в пам’яті: як разом з Іваном Івановичем хоронили співробітника воєнної катедри, пляшаного приятеля свого. Чудесний був чоловік — веселої вдачі, товариський, чарку любив більше, ніж самого себе. Поклали в яму і, після промов, загорнули землею, серед кущиків кладовищенської околиці. В могилу встромили кусок дерева, — хрести ж при соціялізмі заборонені. Іван Іванович, хитаючись на всі сторони, виголосив поминальне слово: «Нас лаяли, бо ми випивали. А де ті, що нас лаяли? їх немає з нами, дорогий товаришу, їх немає, а ми, які випивали з тобою, — тут; ми тут, і якби крім нас нікого більше не було, то ми б самі виконали весь обов’язок: взяли б труну на спини, притягли до могили і прикидали землею. Вип’ємо так, мовби й ти, дорогий товаришу, цокаєшся з нами!» Іван Іванович спорожнив чарку і передав горілку далі. Згадавши про чарку, Серпокрил заснув. Спершу привиджувалося невідомо що — ні запам’ятати, ні переказати. Після цього — робота коло машини. Хтось проворний подає снопи в барабан, розгортаючи їх молодецьким жестом направо і наліво. Барабан забирає колосся: після рівного гудіння на порожньому ході понижує звук — переходить на рев та шелест. Сниться Серпокрилові, що він — колосок; і людина він, і колосок. Навколо бачить: он «привод», погонич стоїть на площинці, повертається і довжелезним батогом підохочує чотири пари коней, що тупотять по кругу. Запилені дядьки носять солому на штилях, по драбині, і викладають стіжок. Інші відносять мішки з зерном до комори. Тітки відгрібають полову, пораються коло віялки. Коли попав Серпокрил у барабан, почало бити і трясти, страшенно трясти… напружується, нещасний, щоб крикнути: «Спиніть машину, пропадаю! О, рятуйте!» — хочеться крикнути, воно ж продовжує трясти, і мови в устах немає. Від нервового перенапруження Серпокрил прокинувся. Простягнуті руки наштовхнулися на дошку з ароматом соснової смоли і фарби. Дихати тяжко. Диким ударом Серпокрил скидає дошку і зривається на ноги. Скоріш інстинктово, ніж свідомо, рятується від падіння на полудрабки — тим, що зіскакує на брук. Кінна підвода котиться далі. Навколо, як завжди в нас, — стрічні, що провожають покійника: цілий гурт і при ньому — жовтопикий. — Громадяни! — виголошує Митька-Мікроб, крутнувши «цибульку» в чуприні літучого хлоп’яти, що шарудить попід ліктями. — Відійшов чоловік; по ящику видно, був з робіт ничої кляси: велетень праці… Держава турбується про нас! Віко труни відлетіло набік, і Серпокрил зірвавсь на рівні, помахавши руками. Тоді Митька виявив пильність: — Товариші! — виснув він. — Шкідництво!.. Загнано в гроб громадянина! Декотрі, страху ради чи заведеного порядку, підтакнули ораторові і кинулись на розправу, яка, на диво, згідно з недослідженою психологією збориська, обернулася проти Серпокрила, замість ударити по загорілих білявобородих «шкідниках» біля коней. Сипнули до Серпокрила; він, дякуючи довголітнім вправам, «відірвався» від переслідувачів. Міг би легко вихопитися, так, видно, доля судила перейти легенький іспит. Маляр, неуявно високого зросту і худорлявости, перервав одноманітну роботу — вимазувати сірою фарбою паркан — і також завзято погупав по п’ятах Серпокрилові. Втекти від маляра неможливо. Зовсім близько за плечима — сопіння і гарячий віддих. Серпокрил кидається назад і сідає. Переслідувач перечіпається через його плечі — з шумом зрубаного дерева рушиться на брук. Тоді Серпокрил наче пружина, що при необережному ремонті вискочила з старовинного дзиґаря, перелітає через паркан — в крислатий сад. Звідти перестрибує в сусідній дворик, наповнений квітами. Зриває троянду, нюхає з виглядом мрійника, для якого житейська суєта перестала існувати. Проходить садовою доріжкою, відхиляючи квітчасті лаштунки; наближається до веранди, до голубих віконниць… він — перед квартирою Маргарити Крат!

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка