Серед видатних українських письменників XX століття слід назвати ім’я поета І романіста Василя Барки



Сторінка7/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.7 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   22

КУРТУАЗІЯ


— Дивно: ви спали, а собаці прищекнуто дверима хвіст. Не-зро-зу-міло!.. — Серпокрил широко водить веснянкуватим обличчям направо і наліво; добродушно удає відчай перед загадкою. Антон Никандрович говорить: — Надприродна сила… — Я не вірю. — Бо ви учень Івана Івановича. Знаєте що? Ідеалісти будуть на вашій стороні. Серпокрил дивується, скосивши очі. — Безперечно, — продовжує Антон Никандрович, — вони лишають матеріялістам пояснення таких явищ, як прищекнутий хвіст. Собі вибирають іншу сферу. На цьому ґрунті можливий розподіл праці. — Ви — матеріяліст чи ідеаліст? Скажіть відверто! Антон Никандрович примружив око: — Як людина, що обіймає посаду на катедрі історії літератури, я матеріяліст. Слово «посаду» старий вимовив з притиском. Знайшов вихід із становища, бо сказати: «ідеаліст», — Серпокрил передасть Іванові Івановичу, і почнеться музика; а сказати: «матеріяліст», — значить, збрехати. — В такому разі, поясніть цей дивний випадок, — просить Серпокрил. — Будь ласка! З матеріялістичного погляду, прищепнутий хвіст пояснюється просто; тут — ланцюг причинового зв’язку, який можна послідовно розібрати. Завжди, коли Молоточкіна миє підлогу, я прошу її, щоб після роботи відчиняла двері на декілька хвилин, для протягу, бо в кімнаті створюється сирість і на книги лягає цвіль. Сьогодні, в той час, як я спав, Молоточкіна відкрила двері другим ключем, що був у неї, помила підлогу і пішла додому; двері кинула прочинені. В кімнату забіг пес. Покрутившись між книгами, він виставився в коридор. Саме тоді з’явився, наприклад, товариш Тонкоструненко, що мешкає напроти. Тонкоструненко прищекнув собаці хвіст і з почуттям виконаного обов’язку вскочив у свою квартиру. Нещасного пса звільнили ви. Яка причина вашої появи — зараз почую. — Словом, мушу сказати, чого я до вас прийшов. — Будь ласка, сідайте! — робить гостинний жест Антон Никандрович. — Я радий вам. Я з посміхом згадував про Івана Івановича, а між іншим, щиро вітав би і його, як гостя. — Посварились би. — А ви з Іваном Івановичем великі приятелі. — Приятелі?! — Серпокрил вибачливо всміхається до наївности. — Іван Іванович — людина, з якою не можна розминутися. В Середній Азії мені доводилось ходити по дощаній доріжці, що підвішена до кілків, застромлених у стрімчасту скелю. Висить доріжка над безоднею і хитається; один невірний крок, і мандрівник летить на кілометр униз. Коли хто-небудь подорожує на осликові, то кричить, щоб стрічний за поворотом спинився, бо розминутися неможливо. Цією доріжкою йшли війська Олександра Македонського. Вона страшенно небезпечна. Отак і з Іваном Івановичем; правда, він далеко не античний герой, скоріше — осел, на якому їздить завойовник, скажімо, секретар партійного комітету. Але стрічатися не рекомендую. Навіть його жінка з ума сходить. Сам Іван Іванович казав, що вона збирається назавжди виїхати на Урал. Ви, мабуть, не знаєте, Іван Іванович зійшовся з якоюсь учителькою, а жінка сказала: умру, але й їм не дам жити. Словом, я точно не знаю. А ви помиляєтесь, коли кажете, що ми з ним великі приятелі. — Так здавалося, — хмуриться Антон Никандрович. Серпокрил розчарований. Міняє тему: — Дісталась мені старенька книжечка. Подивіться! Вийняв з-під ліктя том у жовтувато-білій шкіряній оправі; подав і носом повів: — Чогось у вас ніби чадно… — Каша пригоріла на примусі, — сказав Антон Никандрович, відкриваючи палітурку, і зразу ж скрикнув: — Знаменито!.. лицарська Німеччино, як я любив твої книги! Де ви взяли її? — У знайомих. Книга Еразма належала до бібліотеки Запорізької Січі; привезена сюди козаками Антона Головатого. Більша частина бібліотеки лежить у закритому фонді. Ця ж річ із кількома іншими «застряла» в домі одного козацького нащадка. — Скільки просить за неї? — Тепер це моя власність. Міняю на збірник перської лірики. Он стоїть на нижній полиці. — Беріть! Але ж ви й мастак! Серпокрил скромний. Його ясно-карі очі з охряними віями заблимали. Знов перевів на іншу тему: — Я захоплений орієнтом; бував у селищах, де, на превелике своє здивування, здибував білявих і голубооких людей. Який це був контраст до звичайних мешканців середньоазійського краю. В одну красуню я так залюбився. що вже хотів женитися і будувати саклю на скелі. Таки переміг себе: понюхав квіточку на покрівлі світу і відлетів. А яка ж вона гарна! — Гарна, — погоджується Антон Никандрович. Серпокрил незадоволений і перепитує: — Хто — гарна? — Ця річ. — Кому що, — зітхає Серпокрил і робить павзу. Висповідує старого, коли той відривається від латинських сторінок: — А що ви найбільше в світі любите? — Істину, а крім неї — свободу. — Свободу і я люблю. Після неї ставлю кохання. Власне, саме кохання й зосталось, бо від свободи тільки ріжки та ніжки. Смійтесь!.. від вашої істини зосталось не більше. Ви знаєте: я виріс безпритульним. Під вагоном експреса перелітав через країну. Ночував у казанах для асфальту, на кладовищах, на горищах. Пиячив по кішлах, як цар в Одесі. Складав пісні про кохання злодія, вуркагани співали їх з гітарами по нічних садах. Мав крила, був вільний, як вітер над хмарами. Не здушив у собі жодного бажання через страх і лінивство. Дихав грозою, що розбивала міщанські закапелки, монастирі, академії, парламенти, трони, фортеці, броненосці і всякі перегорожі між душами. Був грубий, нахабний, разом з тим, відважний. Легко ступав по грудях матері—землі, знав, що живу, мов горю, мов цвіту, що повно кисню в червоній, як небесна пожежа, крові. Що подобалось, брав і казав: «Віддай, а то згубиш!..» Переставало подобатися, — кидав без найменшого жалю. Не був прив’язаний до жодної речі, до найменшої піщинки на одному місці. Сумно було, сидів коло моря і плакав; було весело, бенкетував, — зорі підскакували! Полонили чорні очі, кохав, як випущений з божевільного дому. Була свобода!.. а тепер? — бібліотекар, член профспілки, збори, передплата на державну позику, ЖАКТ, черга в ресторані, картка на хліб… Життя для собаки! Всіх попиляно, як дрова, зосталось по півдуші, та й то — з іржею, з цвіллю, з штампом першого району міліції, а також і другого. Мурашник! Скука! Скажена скука! І от що дивно: звикаю… уявіть собі, — потроху, помаленьку, поступово звикаю і стаю: «товариш Серпокрил». Ще рік, і кришка. Однією людиною буде менше, одним громадянином більше. — Та ви нещасна людина! — жаліє старий, вдивляючись пильно в очі рудому. — Помиляєтесь. Я маю свою скарбницю: кохання. Ви не уявляєте, яка солодка любов, ну, хоч би й з декотрими вашими студентками. До вас вони приходять на екзамен і такі невинні пташки — тремтять, залікуються, червоніють. А побачили б ви їх в обіймах Серпокрила, коли «сміються, плачуть солов’ї». Огонь! Грішниці першої категорії. Антон Никандрович темніє, як сиза хмара: — Знаєте, це вже свинство. Я навіть не думав, що бібліотекар факультету порається, як лис у курятнику. — Не буду! Не буду! — з жартівливим страхом жестикулює соняшниковий донжуан. Старий закипає, аж барва почервонює йому скроні: — Ви переступили межі закону і порядку… Невідомо, що було б далі. Зненацька двері прочинилися, і боком, як риба-камбала по дну, так понад книжковою полицею, поза спиною Серпокрила пролинув чорт і мацнув щось на купі книжок, біля підвіконня, пробелькотав: — Пробачте, будьте ласкаві, я забув свій капелюх. — Нічого… — стишує голос господар і обережно, по вимитій підлозі відступає до печі. Чорт повів бровами на Серпокрила, але дивиться тільки на старого з таким виразом: «Я і рудий зустрічались, хоч він, очевидно, мене й не пригадає; зате я його дуже добре знаю. Тим часом — до побачення». Вклонився він глибоченно; пропав у дверях. А Серпокрил байдужісінько питає: — Вам хтось пригадався… Цікаво, хто? — Чорт! — кинув Антон Никандрович, дивлячись на свої папери з виглядом зайнятости. — Я — чорт? …Серпокрил бачить, що його ображено, але ще не хоче вірити. Антон Никандрович роздражнений; він перебирає папірці, щоб опанувати пересердя, проте спростування його прозвучало гнівно. — Чорт — той, що заходив. Вам тільки жовтодзьобих студенток заманювати в кущі. А він справжній чорт: філософ і кавалер. Уміє підкоряти серця, згідно з кодексом. — Не кажіть! Моїй останній пригоді й він позаздрить. Я працюю як домашній секретар у професора ботаніки. Він бачить так погано, що спеціяльно для нього замовлені телескопічні окуляри за кордоном. Жінка в нього красуня надзвичайна, жар-птиця! Вірна йому, як скеля. І що б ви думали? Поступово, з найтоншою куртуазією, що вам так до вподоби, я підкорив її серце. Ходжу ночами. Влажу в вікно і в вікно вилажу. Ботанік думає, що то нічні крадіжники; навіть добув мисливську рушницю і палить, виходячи за двері. В моменти, так би мовити, повного кохання я дивуюся: ось ти, Серпокрил, звичайний смертний… за які заслуги посилає тобі доля любов цієї чарівної жінки? Тепер я охолонув до неї. Охолонув після того, як вона при мені прибирала руками за дитиною, коли та блювала, — це було зовсім неестетично. — Ви кому-небудь розповідали про це все? — залізним голосом довідується Антон Никандрович. — Раз чи два… але це не важно. Антон Никандрович стає несамовитий, хоч і стримується: — Ви влізаєте в дім мого колеги і безчестите його, та ще й ширите неславу. Ви — негідник! — Даремно лаєтеся. — Не лаюся, а називаю вас власним іменем. У часи, коли в суспільстві панували закони чести, за такі речі негайно викликали на дуель. Я стою за відновлення цих законів. Чуєте? Викликаю вас на дуель за збезчещення дому мого колеги і ширення розбрату серед моїх учнів. — Комедія для всього міста! — підкидає руки Серпокрил. — Театр! Скандальні балачки цілий рік… ні, це неможливе. — Можливе. Я змушу вас стати до бар’єра або прилюдно вижену з бібліотеки, як останнього хулігана. Серпокрил роздумує: «Ясно, він не при собі, наскандалить і — тікай з міста; документи підмочені; а що? виберу рапіри; вправлявся ж, у поганенькому фестивалі участь брав; ідея! Виб’ю зброю: перо він уміє тримати, а рапіру — чорта з два… Взнають, похвалять Серпокрила; скажуть: молодець, дав видихатись дідівському шаленству». — Згоден! — заявляє Серпокрил. — Жду секунданта. Живіть щасливо! Коло дверей нахилився і вхопив з полички перські вірші — навзамін за «Християнського воїна». Старий дивиться у вікно. Сухо відмовляє: — До побачення. Зоставшись самотою, ходить з кутка в куток, зауважує на стійці книжкової полички дрібненьку шпадочку — закордонний сувенір. Застромлює її у відворіт піджака, до найтонших голок.

УКРАЛИ НЕБО


Підходить Антон Никандрович до вікна і перехиляється через підвіконня: поглядає в двір. Під самим парканом аж на кінці двора — цегляна хатка з дощаними сіньми коло північного причілка. До південного причілка прикріплені жердки, що спираються другими кінцями на стовпці. В’ючись по стовпцях, виноградні лози перебираються на жердки, сплітаються на них і творять прохолодний намет. А біля нього жаріє проти сонця обгороджений побіленими цеглинами квітничок. Рядками виструнчився тютюн, займаючи місцинку між цеглою і яблунею, під якою поставлена лавка. Сидить на лавці сивий чоловічок у сірій сорочці; бавить дівчинку-малолітку на руках: показує їй на курчат, що клюють пшоно, перебігаючи під високою дротяною сіткою, вигнутою, мов баня, — охороною від кішки. Сивий чоловічок показує дитині на курчат і щось промовляє, а вона сміється. Хатні вікна розчинені; видно, як жінка ходить туди й сюди, переставляє домашні речі. Хатка манюсінька, мов настільна скринька для Ґудзиків та наперстків; у ній лиш одна кімната з кухонькою. Вкрита хатка толом, чорним, як ворон, що часто сідає на ній. Збудована з старої цегли, закупленої через знайомих на крайсвітньому цегельному заводі, і обладнана одвірками, дверима, лутками, вікнами, змайстрованими з матеріялу хтозна-звідки і взятого, такого ветхого, немовби то були гробові дошки з розритого кладовища. І от — квартира робітника ливарного заводу, Павла Полуниці. З недорогого матеріялу вона побудована, а старанням та охайністю надано їй привітного, навіть затишного, як райський куточок, вигляду. Кожна дрібничка в лад; нічого зайвого, і ні смітинки немає на подвір’ї, що його низенька оградка, пофарбована зеленою фарбою-«мідянкою», відділяє від величезного загального дворища. Підметено, Вичищено. Побілено. ї тому, очевидно, з такою ласкавістю спиняється сонце напроти вбогих вікон і разом з дитиною сміється, проникаючи золотими пальцями крізь дротяну сітку і торкаючи жовті пухнаті курчата, що клюють пшоно і тонко викрикують: ців-ців! ців-ців!.. Самого господаря, Павла Полуниці, немає дома: він на роботі. Дідок, що бавить дитину, — то батько його. Жінка, що порається в світлиці, — то дружина його многоклопітна, многотурботна, бо доводиться їй одягати і годувати трьох дітей: найменшу донечку, що тішиться в діда на руках; найстаршу — ученицю десятої кляси (її немає дома, десь пішла в своїх негайних справах, мабуть, швацьких, бо допомагає матері приробляти на хліб), і восьмирічного халамидника, що й собі випурхнув з гнізда, невідомо куди. Нелегко прожити шістьом членам родини на чотириста п’ятдесят карбованців заробітної платні, коли щоденна витрата на базарі становить двадцять карбованців; а за електрику, за воду, за вивіз сміття з двору; а податки, а відчислення на позику, а на трамвай, а на підручники для старшої доньки, а десятки інших непередбачених витрат. А на квитки в кіно! Тому й береться дружина Павла Полуниці шити плаття, блюзки, жакети тощо для сусідок у цілому кварталі та й поза межами його. Допомагає їй, після шкільного часу, старша дочка її, Тетяна. Удвох якось і зводять вони бюджетні кінці з кінцями в домі. — Добридень! — гукає Антон Никандрович до дідка і спирає голову на долоню; і щулиться від світла, як кіт, що он сидить на веранді. — Доброго здоров’я, сусіде! — обзивається дідок. Дівчинка дивиться, посміхається, ворушить пальчиками собі зачіску з бантиком ясно-рожевого кольору, який так гарно пристає до її пшеничного волосся та білого вбраннячка. Дідок підходить з дитиною під вікно: — Видужуйте швидше! Бо вже скучаю! — Я здоровий, — запевняє Антон Никандрович, — сьогодні відразу покращало: чи від каші з курятиною, чи від зілля, чи від процедур у клініці, — невідомо… а почуваю силу в м’язах, твердо стою, не хитаюся на місці. Дідок зважує: — Не знаю, як клініка, а що курятина помагає, то я вам правду кажу. — Ви послідовні, — сміється Антон Никандрович, — курчата в вас, нівроку… ранні. — Нужда — наймудріший майстер на світі, — філософствує дідок. — Що чувати? — Так, як і було: по всій Европі за петельки тягаються. — Дотягаються, я знаю. До того дотягаються, що весь світ під церквою стоятиме з торбинкою та з ціпочком, руку простягатиме: «Дядечку, Христа ради, дайте скориночку!» Це вже багато разів було. — Ваша правда, Григорію Кіндратовичу, — проситиме і на лірі приграватиме. — Приграватиме! — говорить дідок. — А ми збоку будемо й свій картуз підсувати, може, кинуть мідяк. — І це побачим, як доживем. Скоро прийдеться день на тім світі стрічати. — Не думайте про це! Навіщо себе печалити? — Як же не думати? Про це думали всі, шукали розгадки. Всім помирати… — Підождіть, а чи думали, як родилися, мовляв, навіщо я на світ приходжу? Не хочу! — Коли б дехто з філософів міг тоді думати, мабуть, сказав би: не хочу. Відбирає ж дехто собі життя. — Я жартую, — поправляється дідок, — а тепер спитаю вас: чи думали, як кохалися та милувалися, аж п’яні, аж одні зірки їм гасли, а другі засвічувались, — чи думали, для чого воно? — Можливо, й думали, але за всіх не поручусь. — Так ото нехай вони разом думають про одне і про друге. А то — мов діти: цукерку дай, сміється, а лобом тріснеться об одвірки, сідає й плаче, аж заходиться. Звичайно, смерть страшна; ну, однаково, хоч бійся її, хоч не бійся, — не поможеться. Ще ніхто не відкупився і не відмолився, ні цар над царями, ні чернець між ченцями, ні раб під рабами. Виходить, найважніше: якщо вмирати, то чесною смертю людською, а не собачою. Для цього ж треба жити по-людському. А тепер?.. І вмираємо так, що скоро тільки кури загрібатимуть. — Ви, Григорію Кондратовичу, великий філософ. — Який з мене філософ, — одвів голову набік і вусом ворухнув дідок, — кажу, що думаю. Я, правда, чув про одного філософа, — він у станиці Джереліївській жив; простий собі козак… Було йому літ із вісімдесят, а він у степу снопи в’язав. Почув, що приходить остання хвилина — вмирати треба. То він пішов додому, надів нову сорочку, свічку засвітив і ліг на лаві. Схрестив руки, дер жачи свічку на грудях, і молитву читає: «Сподоби, Господи, переставитися рабу Твоєму»… Пройшло чверть години, ~ знов читає молитву. Півгодини пройшло. Година пройшла. Тоді старий підвівся з лави, дмухнув на свічку і поклав її на полицю, каже: «Не буде діла!» І пішов у степ снопи в’язати. Ото, я гадаю, був великий філософ. А я що? Антон Никандрович, сміючись, починає сперечатися: — Ви ж на мою користь розповіли про старого козака. Хто істину знає, той філософ. — На це є книги. А я так навіть і в читанні не твердий, не то що в писанні. Цілий вік робив. — Найбільша істина в книзі життя, — говорить Антон Никандрович. — Про життя — це правда; таку книгу я до дірок зачитав: ледве встигає невістка залатувати на ліктях та на колінах. Погано, коли чоловік, мов нужденна кузочка, по трісках повзає, і вгору глянути ніколи, хіба що на старості літ. Буває, перед сном вийду, гляну на зорі, подумаю собі: коли б спромога пожити, як людині сказано, без гризоти, без злоби, — тоді з ясністю на душі можна відходити у незвісність. Наша думка, — що вона бачить? Нитки в сорочці: як вони випрядені та переткані, взорами вкрашені; глядимо на видимий світ, як на сорочку… а хто в неї вдягнений, хто її носить, — от вам загадка! Біда наша від того, що небо забрали; нема його, бо вкрадено! Блукаєм, терпим: чогось нестає нам. Ви ж подивіться на рослину — яка вбога, а в небі силу знаходить; як зацвіте, — серцем радієш. А від нас небо закрите; чорні орли над душею сидять. — Григорію Кондратовичу, якби вашу думку викласти, вийшла б добра книжка. Дідок сміється в голубину борідку. Гомонить до дівчинки: — Ходім, Оксанко, бо дядя скаже, щоб я в університеті лекції розповідав. То глядіть, Антоне Никандровичу, приходьте до нас під яблуню. Будемо чай пити; тютюнець маю, куди там папіроси! Погуляв дідок до квітника. Антон Никандрович відхилився від підвіконня і ходить по кімнаті, заклавши руки за спину. Думки не вкладаються ні в чотири стіни, ні в степові межі, ні в кордони держави. — …Чорні орли, колотнеча неправд, — ворушить губами Антон Никандрович. Він затримується напроти відкритого вікна. Крізь хмару прорізаються смуги від сонця, так, мовби стала сліпуча колісниця, і колесо її торкає віссю хмару, а куті спиці, розбіжні, як віяло, біліють над земною зеленню. З сусідньої кімнати, крізь стіну, доходить згук: мелянхолійно плещеться хвиля на клявіятурі. До чогось кличе вона; до чого? Серце чує, а думка — не відає, не знає.

ВІРОІСПОВІДНА НОТАТКА АНТОНА НИКАНДРОВИЧА


Дослідивши, що в оправі «Християнського воїна» можна сховати невеличкий рукопис, Антон Никандрович береться до роботи. Він ставить короткий заголовок: «В чому я винен»; підкреслює його і швидко, несамовито нерозбірливими літерами, заповнює сторінки. «Я винен в тому, що вважаю: порятунок людства без неба неможливий. Стеля, зложена з матеріялістичного каміння і скріплена вапном теорії про клясову відносність моральних понять, позбавляє нас можливости єднатися з силою, що стоїть над серцями і сонцями. Нас відділено від джерел оновлення. Терпіння рослин, коли вони пробивають дорогу до світла, крізь гранітні звалища, — ось прообраз нашої долі. Як виб’ємось до світла, побачимо матерію буття в її зворушливому чуттєвому багатстві. Вона збудить у наших душах стан екстатичного замилування на красний цвіт свій, блиск свій, трепет, світучість, невтишиму творчу дію, злагодженість і чудесність. Світ осяяний і свіжий відкриється, як подарунок людині; обсиплеться з нього штукатурка сірих теорій, що наклали позитивісти. Вони одвічі — два — чотирили зміст його; витоптали „реалістичними“ копитами квітник незнаного і погасили радість від чуттєвого збагнення навколишньости. Озлиденили космос і знецікавили вкрай. Я винен в тому, що прагну перемоги над сірістю існування. В найскромнішому крузі життя, в якому мало пригод, — і там повинна відродитися краса та одухотвореність дрібниці, милість миру в малому. Вона очистить щоденність від бруду. Прагнення духа, що огненно і радісно вірить, — піднятися над обтяженістю інертного і утвердити, як вищу дійсність, наш духовний світ: воно прокинеться і розхитає державно — казармений стан, а в його руїнах похоронить шаманську зграю, намуштровану в червоній схоластиці та політичному бандитизмі. Похоронить проповідників остаточного оскотинення і людини в сірій шерсті ідеологічно — витриманої породи. Заваляться партійні капища, звідки бігли фанатики в „скотячих окулярах“ і, як скажені, підривали коріння живого дерева, що являє в образі своєму радість миру. Я винен в тому, що хочу побачити відродженими і оновленими святощі в людському серці, а навколишність — звичайну, „прозаїчну“ дійсність, серед якої вікує свій вік кожна душа з народу, — хочу побачити в неповторній цінності, бо тільки раз судилося прийти до неї з небуття, і треба знов навіки відходити… Чому ж від неї, замість радости для чесного люду, повинні приходити страх і докука! Чому?! Хто має право відбирати в „сірого“ робітника прекрасний образ світу, повний солодкої втіхи в час спочинку серед рідних? Порозкришувались мури древніх військових твердинь, а пісні, що виникли разом з ними, проходять крізь століття в незмінній красі своїй. Квіти людського серця триваліші, ніж фортеці. Духовна дійсність становить невід’ємну ознаку людського життя. Я злочинець супроти існуючого, бо стою за повернення людині — осіянности світу. Починається велика ера; зміст її — в боротьбі за благословенність і освяченість життя. Життя повинно знову стати перед очима людства в рідному світлі. Співатимуть на криласах серафими, — вони так само реальні, як ранок за вікнами. Чутимем арфу, вкріплену основою в тверді земній, вершиною підняту під браму раю. Проллється ясність в життя з джерел, неприступних для пізнання, — відродить образ людини»… Згорнув Антон Никандрович аркуш, списаний з обох сторін гієрогліфоподібними рядками; засунув його в оправу «Воїна». В уяві стала картина: суд. Позаду багнетники в червоних картузах; попереду трибунал; прокурор кидає люті слова на «ворога народу». Страшно. — …якщо розстріляють або замучать на крижаних лісорозробках, — я зостанусь вірний своїй вірі; тим часом таїтиму думки… зимою зерно трави криється в ґрунті, щоб на весні покільчитись і вийти до тепла зеленими листочками… однак, я — грішник: висновую думку про благословенність життя, а сам погруз у ганчіряній злободенності і перший порушив заповідь… перший дію всупереч тому, до чого прагну, — дуель, сварка, злоба на ближнього, ненависть кипить у грудях, щоправда, ненависть до тирана і його підручних; вірно!., а як її згодити з заповіддю прощення, з якої немає жодного винятку? Антон Никандрович уявляє інший суд: в ризі сонця Предвічний Суддя… а він, Антон Споданейко, — дрібна, неначе крихта з ґрунту, постать грішника, стає — тут, внизу, в полум’яній землі, — навколішки, затуляє долонями обличчя: «Не суди строго, Отче мій!..»

«ЩО ЗАНАДТО, ТО НЕЗДОРОВО»


Серпокрил піднімається сходами ведмедкувато, важко кидаючи п’ятірню на поруччя. На другому поверсі робить собі зупинку: оглядає струнку, як дивина, світлокосу студентку в білому платті: вона, стоячи між двома чавунними колонами, над двадратовою глибочінню, обведеною ритмічними ступенями, в задумі кинула погляд крізь вікна напроти — кинула далеко, аж на зелені верховіття, за обрій, за край світу. Мабуть, аж за край дійсности, в сферу казки, в якій з’являється постать вершника, що сходить з коня на лужок у ліліях, оточений легкими березами, простягає руки, пригортає до серця свою кохану. Серпокрил оглянув студентку, ніби зняв з неї щонайменше черевички, і поплуганився до дверей факультетської бібліотеки. Увійшов і застиг з несподіванки: секретар партійного комітету товариш Тімурленков читає доповідь, бібліотечна заля повна. Студенти тісно сидять за столами, слухають, ніби виконують щоденну неминучу роботу. Навшпиньки пробирається Серпокрил за балюстраду, якою обгороджено відділ з книжковими шафами, і сідає на табуреті, і схиляє на кулак соняшникову голову; один розділ монотонної, як дощ, доповіді «псаломщика» слухає досить уважно. — Радянський Союз, — трудиться Тімурленков з виразами свого катехизису, — стоїть, як непохитний бастіон всесвітньої революції і боротьби трудящих за побудову безклясового соціялістичного суспільства. Наш договір про дружбу з націонал-соціялістичною Німеччиною розбив на голову розрахунки урядових клік англо-американського імперіялізму, які хотіли втягнути Радянський Союз у війну, щоб загрібати жар чужими руками. В результаті мудрої політики нашої партії, під керівництвом геніяльного стратега і отця народів (патетично Тімурленков називає ім’я), ми розширили кордони нашої соціялістичної країни і вирвали з-під гніту капіталістичного суспільства мільйони населення на Заході. Ми кожну хвилину повинні бути напоготові, щоб розбити чергові махінації підступних змовників світового імперіялізму і, так само, нещадно викорінити до решти його замасковану агентуру в наших рядах, всіх отих мерзенних правих опортуністів, бухаринців, риковців, зінов’ївців, а особливо троцькістів і всяких інших, що стали нашими найзапеклішими ворогами і прихвоснями фашизованої буржуазії, прикриваючись всякими масками. Нещадний меч пролетарської диктатури не дрімає ні на хвилину і змітає з землі всіх і всяких ворогів соціялістичного устрою, побудованого в жорстоких клясових боях з усіма його ворогами, як поза межами країни, гак і всередині її. Наша партія вчить, що клясова боротьба дедалі, з наближенням нашої остаточної перемоги, не і ільки не буде затихати, а навпаки, буде набувати все більшої гостроти і запеклости, і тому ми повинні, товариші, постійно перевіряти наші ряди і пильно придивлятися, чи немає серед нас прихованих ворогів, що пролізли, прикриваючись різними машкарами, щоб шкодити зсередини і підривати на кожному кроці справу соціялістичного будівництва. Напевно і серед нас, навіть в цій залі, ще є такі приховані вороги, що тільки й живуть думкою — вставляти нам ломаки в колеса, і ми повинні енергійно взятися до викриття їх і очищення наших рядів! При цих словах Тімурленкова, виголошених грізним тоном, студенти в залі мимоволі перейшли в стан тієї нервової напружености, яка буває перед очима страшного слідчого — в неповинних підсудних, що їм закидають люті злочини. Кожний сидів з такий почуттям і думкою: «Якби його не показати ніяким рухом, що я — підозрілий, що за мною є якийсь гріх, хоч я і чистий в цьому відношенні; але ж це так легко трапляється: зробиш непевний рух, і тоді впаде підозра на мене». Кожний кам’яніє і намагається дивитися твердо вперед, на доповідача, будуючи з усієї істоти своєї абсолютну «беззакидність» і політичну бездоганність, ба навіть високу міру надійности і витриманости. Навіть студентові з повною політичною бездумністю в політичних справах та байдужістю до них могло помаритися: відкриваються двері «чорного ворона» і він летить під озброєною охороною. Переживши за кілька хвилин неприємний стан нервового подражнений, людина починає тяжко нудитися і винаходити причину, щоб як-небудь «змитися» з залі. Занудьгував і Серпокрил, хоч він був певний своїх приятельських відносин з Тімурлепковим, частим компаньйоном коло пляшки, і знав, що натяки та погрози проходять МИМО — на адресу інших, присутніх на доповіді. Лиса голова «псаломщика» виблискувала в подвійному світлі — від двох вікон за спиною; а шкіра на обличчі нагадувала стемнілий метал, серед якого переможно та багатозначно світилися щілини з подібними до приску зіницями. Піджак кольору хакі, скроєний на піввійськовий зразок, — такий поширений серед партійного керівництва в усій країні: від секретаря районового комітету і до олімпу, — надавав ораторові якоїсь політичної фронтовости. Пройнятий осоругою, дужчою від якої могла бути тільки та, що її переживають на степовому вокзалі, чекаючи, коли то, зрештою, появиться спізнений на півдоби потяг, Серпокрил відводить зір з доповідача — на слухачів і зауважує настрій, що мучить його самого. Одні понахилялися і розглядають поверхню столів; другі поспирали підборіддя на кулаки і цікавляться стінами; треті, як приречені, дивляться просто перед собою; четверті чогось шукають у зошитах: ніби зморені голодні бджоли; п’яті залізним зусиллям стримують позіхання і, опановані інстинктом самозбереження, оглядаються на двері. Серпокрил знає, що «заряд» промовця діє протягом двох з половиною годин і що в запасі досить часу, бо, як правило, погроза повторюється також і в зв’язку з становищем на факультеті, а ця тема далеко попереду; можна розглянути всіх присутніх, але йому лінь це робити, і він поводить очима по стелі. Вона — з стрільчатим склепінням, обпертим на металічні колонки; посередині сіріє забитий дошками пляфон. Приміщення колишньої церкви перетворилося на факультетську бібліотеку з читальнею. По кутках, на вузеньких столиках, поставлені руді горшки з присохлими пальмами та кактусами, а між ними біліють припорошені бюсти революційних діячів. Крім того, на рівні очей розвішені пожовтілі таблиці та схеми. На серединах стін — великі портрети вождів, виконані, як лубок. По праву руку від входу в залю зеленіють збудовані з фанери і наспіх пофарбовані «кабіни», в яких професори відбувають «консультації»: дають студентам поради, що читати, перевіряють їхні конспекти, відповідають на запитання. Увечорі в залі приємна тиша. Студенти сидять непорушно, нахиливши голови над книжками, а якщо й ходять, то безшумно і говорять пошепки. Серпокрил любить і собі посидіти ввечорі над розгорнутою книжкою, сковзаючи поглядом понад нею — до рожевого вуха котрої—небудь гарненької студентки, що вчиться неподалеку. А тепер лиса голова секретаря парткому, хоч би і в яскравому денному освітленні, мало захоплює бібліотекаря; він розробляє тактику відступу за двері. Риється в кишені, щобуває бльокнот і пильно щось аналізує в ньому, а тоді З підкресленою стокротно обережністю: дивіться, мовляв, як я тихо ходжу! — наближається до своєї помічниці, питає, чи принесено замовлені книги з загальної бібліотеки? Помічниця, гарна і моторна, як змія, чорнявка, дивиться в напрямку на промовця і вишіптує з-під долоні, що — ні, немає… Серпокрил заклопотано хитає головою і прикладає палець до підборіддя. Робить огірчену міну, з рухом руки — туди, до дверей, і взагалі виражає своєю фігурою потребу піти і довідатися про важливі речі. Ніби прибитий одвічною необхідністю, що штовхає людину до дверей, хоч людина і противиться цьому з останніх сил, — Серпокрил відходить від помічниці і віддається покірно своїй пропащій долі, намагаючись, принаймні, уникнути й найменшого порушення тишини. Прямуючи до виходу, він ставить ноги, як бузько, що стережеться, під час розшуку за жабами, прим’яти ніжні квіти, розсипані в прибережній траві. А двері за собою причиняє з лелінням, немовби жахається прищекнути пальці немовляти, покладені на одвірки. Коли безпосередній відступ за двері був доконаний, Серпокрил рвонувся вниз по сходах, з поспіхом і стрімкістю в’язня, який після двадцятип’ятирічного перебування в одиночці вирвався, зрештою, на волю і тремтить від думки, що в останній момент його затримають і вернуть за грати. Почувши, що хтось тупотить назустріч, Серпокрил одягається в мантію діловитости. Лиш на вулиці зітхає на повні груди. Ласкавий вітерець повіває з морського півдня і провожає легенькі, мов білокрилі птиці над пляжем, хмарки, — вони так тихо пропливають у незміренно високих небесах. І маргаритки стежать їх, ставши в узорну рамку навколо квітника — прямокутника. За ними розгорнувся в скверику моріжок: приваблює полежати, спочинути під крислатими каштанами. Благословенний мир у природі. Птиці, метелики, бджоли сплітають повітряні доріжки в мереживо, повне легкого шуму від крил, трепету, щебету, золотодзвонного гудіння. Сьогодні місто — мандрівник, що зайшов у гай і спинився, зачарований. У Серпокрила радість: утік від промови; о, яка велика радість, якби знали!.. втекти з приміщення, де колись повчали: возлюби ближнього, як самого себе! — тепер безперестанку повчають: возненавидь ближнього, як самого себе! На тротуарі, в подвійному людському струмові, Серпокрил приглядається до потилиць, що попереду, зазирає в очі, що пливуть назустріч. Здається, дві атмосфери злились навколо перехожих. Перша — звичайна, відома всім, прозора і мила, повна тепла, немов під райськими кущами. Друга ж така похмура! — похмура навіть під сонцем, що серафими витерли вишитими рушниками, як дзеркало, і поставили в небі; ця атмосфера заповнює собою весь простір і тримає пронизливі шпильки, наставлені проти нервів. Гостроту тих шпильок неспроможний означити розум, — її відчуває з муками душевна глибина, звідки народжуються поеми і сни. Від незримих шпильок виникає неспокій і приготованість гостро, аж до роздратованости, реагувати на кожний випадок. Формується грубий щит на біологічному єстві, щоб відбивати постійну небезпеку серед розбурханих сил життя у великому просторі, схожих на магнетні бурі. На іншій планеті людського побуту опиниться той, хто переступить кордон несвітського експерименту. Він переконається, що законність потреб живого серця, тіла, душі, бережена в світі, для тутешнього режиму позбавлена всякого значення, як і принцип доцільности. В такій атмосфері діє на душі несвітська образа: образа від того, що сила, ворожа людям, від народження змушує, під страхом знищення, ставати іншими, ніж вони хотять. А всесвіт байдужий до ґвалтування; на жалоби і змагання показує очі, повні небажання зрозуміти, навіть повні докору і обвинувачення: «чого вам треба?» Тільки огонь, глибоко схований в грудях, рятує нас; надія рятує: колись скінчиться терзання в Україні, що коять московські «революційні хірурги». Серед знервованого людського потоку Серпокрил метнувся в один бік — порився в брошурні в магазині «Держвидаву»; метнувся в другий — в букіністичному магазині руки поклав на давні книжки. Відчув глибоку вдоволеність, перевертаючи палітурки з старомодними назвами. Тоді подався в мандри: полагоджувати — будь вона проклята! — справу поєдинку. Взяв напрямок на квартиру Іони Івановича Лотосова і збився в «закусочку», але хильнувши добрезну чарку «за комір» і підсиливши бадьорість, вирівняв курс.

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка