Серед видатних українських письменників XX століття слід назвати ім’я поета І романіста Василя Барки



Сторінка6/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.7 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

ДІДОК І ЗОЛОТА ДРАБИНА


Фізик, Тадей Петрович Жолобовський — недавній сусід Антона Никандровича. Він прибув декілька місяців тому в супроводі чуток про столичний гурток містиків-природознавців, членом якого він нібито був. По дворічному ув’язненні його випущено з забороною викладати у вищих школах центральних міст. Поселившись поруч Антона Никандровича, він взяв на умовах тимчасового користування піяніно (бо його власний інструмент комусь лишився, як здобич) і цілими вечорами щось бринчав собі, а в перервах сновигав по кімнаті. Говорили, що він, фізик з визначним ім’ям, розробляє теорію, в якій щільно зближає музику і математику; що він захоплюється індійською філософією, і то віддавна, з передреволюційних літ, коли мандрував на Сході. Навіть говорили, що він ставив на меті відродити ідею всесвітнього братерства в її чистому вигляді — без наносного елементу, пов’язаного з життьовими вигодами та становищами. Атмосферою таємничости оточили провінціяльні чутки цього чоловіка, що вільно говорив кількома мовами і мав колосальну ерудицію, як у своїй спеціяльній галузі, так і в суміжних ділянках. Але він, на розчарування аматорів загадковости і романтики, поводився просто, щиро, натурально, як хуторський дядько; приязно всміхався, був коректний, короткомовний, співчутливий до кожного. Своєї ж побутової замкнутости тримався з кремінною твердістю. Тадей Петрович недужий на т. зв. «слонову хворобу»; всі кістки в його й так великому організмі побільшені. Лоб підводиться видовженим прямокутником з двома залисками; ніс нависає над чорнющими вусищами, відкрученими на боки; і по-старомодному підстрижена еспаньйолка доповнює сувору фізіономію, що має, одначе, симпатичний живий вигляд, передусім — від очей: темно-карих, прозорих, вщерть налитих ясністю. Голос Тадея Петровича грудний, наче з жлукта, і приємний, м’якого тембру. Літера «р» виходить напівгаркавою, вона і цілком пасує до його просторного великокартато-сірого вбрання, попелясто-сріблистої краватки з квадратиками, й емалевого гарнітуру з рисунком, як на шаховій дошці. — Маю хвилину перед засіданням. Підсумки, успішність… за півгодини можна зробити й підмести за собою, а сидітимеш півдня. — Не ходіть на засідання! — радить Антон Никандрович. Жолобовський дивиться з добродушною недовірливістю: — Самі ж ходите? — Ну, дадуть папірець: розпишись! і вже морально зобов’язаний. Від сьогоднішнього дня — ні ногою! А на засідання з семестровими підсумками треба ходити. — Чи можу стати в пригоді? Щось добути, принести… — Дякую; я все маю. — Будете щирі зо мною? — Не питайте! Ви знаєте, що з вами я завжди… — Слухайте, мій дорогий Антоне Никандровичу, що ви схвильовані, по очах бачу. Не соромтеся мене в тяжкому стані! Уявіть собі: я, скажімо, брат вам, рідний там чи споріднений, чи чорт його зна який! Може, для вас треба щось зробити, обід принести? Старий підвівся з-за стола і, дивлячись кудись перед собою, Підійшов до мамутоподібного сусіда. Поклав йому руку на плече: — Якби ви знали, як я ціню ваше співчуття!.. Дуже, дуже. Але, повірте, все — гаразд. Відійшов до стола і продовжує мову: — Гарний лист від приятеля. Бездітні люди взяли собі за доньку — дитину, покинуту на вулиці; тепер щасливі. Це не Іван Іванович і його «пріснії», — ті, як були на «хлібозаготівлі», нишпорили по дворищах, залізними «щупами» кололи землю: шукали «яму». Розколупували стіни, розвертали печі, віддирали помости; забирали останню торбинку з квасолею, що висіла на кілочку. Вернувшись додому, випивали і сипали на підвіконня крихти для горобців, бо жаль було — бідні пташки голодні бігають по снігу. — Феноменально! — скрикнув Жолобовський. — Горобця жаліють, а не дитину. Я звичайно, не проти, щоб жаліти й горобця, але це чорт зна, що таке. Антон Никандрович зосередився на своїй думці; помовчав і сказав: — Коли помруть старенькі приятелі, — кажу для прикладу, а жити бажаю сто років, — то прийдуть вони до брами раю. І виступить янгол до них і скаже: «Стрічаю милосердних; назначене вам життя безкінечне серед блаженних, бо ви одним вчинком своїм спокутували гріхи вільні і невільні. Ідіть зо мною!» Ви знаєте, Тадею Петровичу, мабуть, бувають моменти в житті, коли один-однісінький вчинок, приміром, самопожертва на війні, вирішує людську долю на віки-вічні. Ця думка сьогодні вразила мене. — Можливо. Але що скажуть після смерти Івани Івановичі? Яка доля обтяжених? — Яка? — роздумує Антон Никандрович. — Якщо не поправляться, — прийдуть після смерти до брами раю і сторож спитає: «Хто скаже за них добре слово?» Серед потойбічних душ розляжеться мертва, в буквальному і метафоричному сенсі, тиша. Тільки привиди горобців, що сидять на кущах, зацвірінькають: «це ми! це ми! Івани Івановичі сипали нам крихти на завіконня». Зменшить апостол страждання грішникам, скажімо, на трильйон еонів, згідно з заповіддю Того, хто «і скоти милує». Тадей Петрович засміявся в еспаньйолку й чорнокинджальнї вуса. Через секунду загорівся і, заглядаючи в очі співбесідникові, ніби під печатки на книзі, питав: — Скажіть мені, колего, правду: як на вашу думку, що чекає нас після смерти? Тьма? Ніщо? Згниє тіло, і кінець? Чи інший світ, продовження свідомости в іншій формі? Скажіть, як підказує вам внутрішній голос? Чуючи жагучий шепіт людини, що спрагнула, мабуть, за ціле життя заглянути в незвісне, Антон Никандрович зрозумів в одну секунду, хто перед ним; від того теплою хвилею облило серце. — Всьому, — сказав Антон Никандрович, — чим живемо, що бачимо, кінець! Абсолютний і невідворотний. Тільки темрява за границею останнього удару серця. Жолобовський похмурився. А старий вів далі відповідь: — Попрощаємося з уявленням земного круга, попрощаємося назавжди, вмираючи… І думатимем про інші речі. Ось які, я гадаю. Від нас закрито вічними дверима інший світ. Якби він і відкрився, був би й при найвищому рівні знання цілковито незрозумілий, точно кажучи — неприступний для розуміння. Не виключене, що він відкритий, а ми, через обмеженість нашого інтелекту і всього єства нашого, не можемо визначити, як він виглядає; так само не може бджола зрозуміти, що таке проміння «гамма». — Скорбний агностицизм, — похитав головою Тадей Петрович, — ми ж мусимо стежок шукати… — Вірно: я й веду до них. Є дві їх: релігія й мистецтво. В християнстві, в образах Святого Письма, для кожної навіть неписьменної людини, приступно для її уявлення і розуміння, відкриваються найглибші таємниці, можливо, закриті від вченого. З тими таємницями споріднене мистецтво — протягом тисячоліть виробляє способи, як нам відгортати одну по одній завіси від незнаного. В мистецтві кують ключ до дверей, що між двома світами. Через красу пролягає стежка… Дякуючи осягненню єдиного, в чому зливаються правда і краса, в майбутньому з’явиться нова духовна природа. Хто створив образ золотої драбини з янголами, розкрив найбільшу загадку світопізнання. В наступні мільйони літ повториться велична біблійна картина: пророки ходитимуть на горні вершини говорити з Творцем. Відступить завіса між сферами, що розділяє народження і смерть. Леліймо, як найкращу квітку землі — поезію: вона, одночасно з вірою, готує ключ до незримого царства… Стаємо на його кордоні, відчуваючи красу в житті; а красу відчуваємо як слід тоді, коли взнаємо безодню потворного. Рай і пекло не тільки за дошкою труни, а й тут — у щоденності; у серці нашому дані. Моральний світ становить копію невидимого, що відкривається, коли ми в останній раз закриваємо тлінні повіки. Мої старі приятелі, — Антон Никандрович стукнув пальцями по конверту, — знайшли, самі того не думаючи, найвірнішу дорогу до вічности. Недарма ж прислів’я твердить: «Від серця до Бога навпростець дорога». Якби Іван Іванович почув, що я говорю, негайно заявив би на загальних зборах: громадянин Споданейко — ворог народу, його треба виключити з профспілки і зняти з роботи. Чорт з ним, з Іваном Івановичем!., істина дорожча від профспілкового квитка. Пробачте за різкий вираз. — Будь ласка, — сказав Тадей Петрович, — це й зо мною буває. Антон Никандрович закінчив стишено. — Бачите, розговорився… дещо записував. — Прочитаєте? — Що ви!.. Все — чернетки. — Підожду. Сьогодні спало мені на думку, що після смерти нервова істота, мов тканина, розточується на окремі нитки, а вони розпливаються в якомусь морі. Так само розточується нервова природа інших живих істот, навіть рослин. Потім знову з того моря творяться чуттєві особистості. Я зібрався був нести свої слонячі кості на засідання, а роздумав. Справді чорт з ним, з Іваном Івановичем! — як ви сказали. Посиджу дома. Піяніно зосталося мені на радість. Кожен має свій блаженний острів, я — музику.

ЖЕРТВА КОНКУРЕНЦІЇ


Сів на ліжко, Антон Никандрович відхилився на подушку. Навіть і тоді, як затулив долонею очі, безформні образи перед духовним зором снувалися в дивних рухах, у течійних проблисках, крізь знервованість. На секунду висвітлилися візійні фігурки, передвісники сну, потім зникли. Антон Никандрович відчув чиюсь присутність у кімнаті. Хтось стояв, роздивлявся на спинки книжок. — Це ви, Борисе Єфимовичу? — спитав старий викладача методики літератури. — Помиляєтесь! Це не я, себто, це не Борис Єфимович, а я, — повернулась постать. — Але ж ми не знайомі. — Це не важно, — відповідає постать, — я — чорт. — Що?! — жахнувся і зразу засміявся Антон Никандрович. — Киньмо жарти! Хто ви, і… — І чого вам треба? — з покірною іронією мотнув чорнявою головою невідомий. — Ви добра людина, Антоне Никандровичу. Мені було нестерпно нудно; чую: раз у раз називають: чорт, чорт… Думаю, піду, розважусь. У вас інтересні книги, — можна взяти на декілька днів?.. Не дивіться так недовірливо! Звичайно, буває так: беруть на тиждень, а потім силою виломлюй. — Візьміть, що вам подобається. — Ні, другим разом. Можна сісти? — Дуже прошу! Незнайомець сів і полами світло-сірого плаща закрив кутасті залізні коліна; а чорні очі втомлені і печальні. По короткій мовчанці зітхнув: — Не вірять, що я існую. — Так. І Бога закреслюють, і… якщо ви дійсно… — Я не ображусь. Називайте мене, як треба. У вас досить мудрости і послідовности, щоб визнати неприємний факт. — Я б не сказав: «неприємний», — Антон Никандрович знизив плечима. — Прекрасно!.. Чорт був страшенно втішений; навіть заходився втішати Антона Никандровича. — Не турбуйтесь: я підкріплю вашу думку. Коли я був студентом, — довелося мешкати в триповерховому гуртожитку, нагорі величезна кімната, в якій самі студентки — гарненькі дівчата… ми звали їхню залю «Едемом». Справді, Едем для того, хто приворожував серце веселої першокурсниці. Я мав одну таку. В завірюху бігали коло гуртожитку і кидалися сніжками, нас закривало білими бджілками, я серед дня ловив її на вулиці і цілував, свіжість!., від обличчя і від пальта з білим хутряним коміром! Червона, як ягода вишнева. Чарівна юність! А що ми навесні виробляли в парку: в травах, білих від місяця! Чорт зітхнув. — Не думайте, що краса може бути без чорта. Не протестуйте! Жартую. Як розлучився з ягодою вишневою, — уявіть, так занедбався, що три співмешканці в кімнаті «Фалянґа» жити зо мною не могли. Задихалися від смороду. Покликали сусідів, хлопців із «Звіринця», так звалась кімната, бо завжди в ній був рев і регіт, — і також з «Урана», найвищого приміщення, аж під дахом, і, взявши мене гуртом на руки, понесли наниз. Дівчатка, мов янголи, виходили з «Едему» і сміялися в квітчасті рукава. Хлопці низвергли мене по дерев’яних сходах і заперли в ванній. Ходять по коридорчику, покурюючи та криком пригрожуючи: «Не випустимо, аж поки обмиєшся!» Самозрозуміло, став під душ. Вірите? — Чому ж? Я, наприклад, вірю в появу янголів на землі. — Нічого особливого! Да, я забув сказати: студентка скінчила самогубством. — Яка студентка? — Ну — вишнева ягода, з білим коміром. — Страшенно жаль, — болісно говорить старий. — Зовсім ні! Умерла, і крапка. їй байдуже; а я нудьгую. Пробував читати. Накупив книжок — цілу бібліотеку. Розгорну сторінку, щоб заглибитися, де там!.. все те саме. Для романтичного вигляду ходив з книжкою. — А знаєте, — продовжує чорт, — я був у групі «співчуваючих» при партійній організації; навіть працював на відповідальній посаді в столиці. — Неймовірно! — Вигнали. Був радий, бо знудився несамовито. Справи однаковісінькі, інструкції однаковісінькі. Душі в апараті штамповані, як мідяки. Хоч би який дивак попався! Ходив, шукав, — нема! Ви, наприклад, мені подобаєтесь. — Ат! — махнув рукою старий. — За що вас вигнали? — Так… дурниця. Думав «свиню підкласти». Виробив проект резолюції про оподаткування господарств і відчислення від заробітної платні в трестах. Назлобивсь, як ніколи. Думав: ну, здеруть з людности шкуру! На тисячу літ клятьби. Що б ви подумали?! Вигнали за гнилий лібералізм і буржуазний гуманізм. Плюнув і пішов. Хай ви сказитесь, робіть самі! — Комедія, — хитає головою Антон Никандрович. Чорт невідомо чому образився: — Може, думаєте, я бевзь? Не в тім справа. Переїхав на побережжя моря. Гойдаючись на гамаку між деревами, повними сонця, біля жоржинок, перегортаю «Малу радянську енциклопедію» і пасу очима дівочі ніжки, що рожево миготять поза штахетами. Світло, як золотий горох, сиплеться крізь зелень; весь час чути — море вигуркотує жорнами в голубому млині; на обрії похитується «парус одінокій». Прекрасно! А знудився. — Можна було в кіно піти. Почати знайомства. — Розважився інакше: сів у в’язницю. — Ви збожеволіли? — Навпаки. Було страшно весело… Став бухгальтером, хапнув сто двадцять тисяч, крім того, в компанії сказав, що портрет вождя косоокий. З обвинувачення за сто двадцять тисяч самі викрутили, бо знайшли рештки і присвоїли. За косоокість — десять років. — Я теж був за контрреволюцію. В одній праці згадав про царство Антихриста; підвели підстаттю і — в Сибір. Антон Никандрович глянув на гостя з виразом: від долі не втечеш. Спитав: — Намучились? — Що? Нареготався! Інші мучились. Слідчі з них тягли зізнання, а вони не відали, що казати. Вчив. Одному дядькові підказав історію: «Вірно, був завербований… весною орав, а приходить із-за кордону переодягнений римський кардинал. Зустрілись біля верби; я спинив коні й поздоровкався; він питає: будеш мені служити? Я подумав — подумав, бачу непоганий чоловік. Посідали під вербою, покурили; я й сказав, що служитиму; виходить: був завербований». Дядька дуже били. Один тесляр підпив і зробив відповідну раму до геніяльного портрета: осикові, ледве обстругані планки, ніби кілки. «Пришили справу». Я порадив сказати на допиті: «Якось опівночі стою в дворі під бузками; чую: шум угорі. Щось погуркотіло і стало надо мною; трохи звик до темноти і розгледів, що то аероплян. Чиркнуло на ньому сірником — хтось закурює; я зразу впізнав Муссоліні. Він закурив і мені кинув папіроску; питає: хочеш бути моїм агентом? — А чого ж, кажу, як добре заплатите. — За це не турбуйся. Вдарили по руках, і діло було зроблене. Муссоліні після цього полетів додому». Ефект від оповідання був надзвичайний. Дві години тесляра відливали в камері. Я й іншим давав поради; остогидло. — Втекли? — Випущено. Через північний порт треба було в найкоротший термін постачити для Англії масу високоякісного лісу, щоб дістати валюту. Порт завалений паливом, що заготували концтабірники, їх там загинуло тисяч з двадцять серед болота. Виконати замовлення на експорт неможливо; порт виглядає, як щітка, складена з єгипетських пірамід. А Москва телеграму за телеграмою: терміново! негайно! ударно! Я порадив начальникам: спаліть піраміди; думаю, вплутаю в халепу дурнів. Спалили. Дим стояв до сузір’я Великого Пса. Бахнули телеграму-блискавку в Москву: п’ять мільйонів кубометрів дров спалено; експорт виконано в призначений термін. Що думаєте? Вліплено начальству ордени на груди, мене випущено з похвальною грамотою. Зубами скреготав. Я, здається, вам надокучив? — Зовсім ні. Тішуся розмовою з вами; ви надзвичайно цікавий чо… чоловік. Чорт єхидно розтягує тонкоустий, мовби обпалений, рот і роняє: — Між іншим, Іван Іванович козні кує проти вас. Треба наступати на нього без вагання і на Серпокрила теж. Зчиніть з ними скандал на весь світ. Викличіть одного з них на дуель, наприклад — Серпокрила; побачимо, що буде; зробіть неодмінно, а то з’їдять вас. — Пробачте, — знизує плечима Антон Никандрович, — буде смішно… — Не думайте! Вони хитрі, як азійці, але дурні. Я вам скажу: найкращий лік проти глупоти — сміх. Придивіться, кругом ні гумору, ні сатири. — А журнал «Безвірник»? Вони сміються з надприроднього. От — Іван Іванович: читає антирелігійні лекції, ілюструє їх «чудесами»: оновлює ікони, перетворює воду на вино; доводить, що нічого, крім матерії, нема, нема нічого «святого», то — попівська вигадка. Після доповіді и факультетській залі я підійшов до нього і спитав: «Скажіть, будь ласка, чи можна повторити в сучасних умовах одно чудо, що його, як відомо, безперервно творив Ісус Христос?» — «Ну, що там за чудо?» — грубо відізвався Іван Іванович. Я сказав: «Безперервно являти милосердя до кожного ближнього, що страждає, як до свого рідного брата». — «Ні, тисячу разів, ні! — вигукнув Іван Іванович. — Від такого чуда ми назавжди відмовляємось, бо стоїмо на ґрунті революційного марксизму, науки про нещадну клясову боротьбу». Я подякував за вияснення і пішов додому. Кисло посміхнувся чорт, видно, з чемности. — Взагалі, — сказав Антон Никандрович, — вони відкидають думку про існування сил, які стоять над матерією. Доводять, наприклад, що ви — нереальність. — Я — нереальність?! Свині вони. Без мене не було б і черв’яка, якого Іван Іванович заморює. — Можливо, захочете купити мою душу, але з вами весело, — признався Антон Никандрович. — Про душу ви, пробачте, сказали дурницю. Що значить тепер душа? В невід затягнуто континенти. Зрозуміло, якщо по-джентльменськи запропонуєте… Але спеціяльної цілі щодо вас я не ставлю. Вже одне цінне: я розігнав нудоту. Пора йти. — Підождіть! — затримує його Антон Никандрович. — Одно запитання. — Прислужусь. Радо. — Воно здавна мучить душу. Користуючися з нагоди… Раптом постукало в двері й заскавучало. — Знаю хто, — промовив чорт, — я не приводив її: сама прийшла — Молоточкіна. Запитання другим разом. З блиском досади в очах Антон Никандрович відчиняє двері.

ПЕРЕБУДОВУЄТЬСЯ ЛЮДСТВО


Молодиця, що влетіла в кімнату, вбрана в сірий халат; хустка на кучерях — диво кольористики: ніби тисячу веселок розсмикано на ворсинки, щоб виткати її. Спорядження молодиці складалося з відра, ганчірки, швабри, собаки і поганого настрою. Загриміли стільці. Метнулась курява від підмітання; зашуміли води на підлозі, гнані стукотливою шваброю. Антон Никандрович скам’янів коло груби, в яку впроваджено бляшану трубу від «буржуйки» — рятівниці в зимову пору. А чорт закляк в кутку коло вікна. Що ж до собаки, — з ним творилося казна-що: нюхнувся до старигана і покірно постояв з перехиленою головою, слухаючи, як чухають за вухом; тоді крутнувся до чорта і зразу з несвітським переляком відплигнув і, дзенькнувши коротким скавучанням, стрільнув під ліжко. Став там просто. Задерев’янів. Боявся навіть глянути набік. Фосфорично світив очима перед собою. — …Нехай не думає, що це так йому й пройде! — вела незалежний монолог Молоточкіна. — Мій батько був предковічний пролетарій і революціонер; згинув, бивши всяку гідру: від Корнілова до Денікіна. А тепер мені хоч умирай… Дев’яносто п’ять карбованців на місяць, — що на них купиш? Двісті п’ятдесят карбованців треба, щоб туфлі справити. Каже: «Держава не може міняти ставок». Не може… А я хіба можу прожити? Не бійся, — тим, що лащаться до профсоюзного комітету, знаходиться, «єдіновременноє пособіє» з фондів. Ми: Катерина Колосочкіна, чесна селянська дівчина, та я, та другі, душимось на старцівські копійки. Знаєм, які діла творяться! На міжнародний жіночий день він доповідь читав, — цілий вечір нудилися, слухали, що то за великі права нам дані. Одбалакав доповідь, а впився дома так, що всі тарілки побив у жінки на голові. Обкривавлена прибігла в студентський гуртожиток. Дівчата до ранку з потилиці одсколки висмикували. Проспавсь, прийшов по неї і такий важний, Іван Іванович. Ще й питає: «Як вам подобалась моя вчорашня доповідь?» Ми з Колосочкіною й вичитали йому… тільки очима кліпав, як індик. А вкінці прохрипів: «Я знаю, Якилина Молоточкіна і Катерина Колосочкіна — відсталий елемент, треба буде придивитись до них, як слід, і зайнятись виховавчою роботою по лінії професійної організації». Вгризатиметься тепер, бо в партійному комітеті його друзяки, випивають разом, — що з ними зробиш? — Не зважайте на них, — радить Антон Никандрович, — тільки серце мучите собі. — Я б не зважала, так пече мені їхня неправда, пиляють до крови в печінках. Я винесу відро; будь ласка, тут не ходіть, — іще не витерто. — Дозвольте, — чемно питає чорт і простягає руку по відро. — Як вам уже так хочеться, несіть! Знаєте, куди вилити? В раковину; а з крана коло кухні наточити чистої. Чорт виніс відро за двері, а Якилина довідується в старого (чорт усе чує і всміхається під вузенькі вуса, спущені наниз): — Хто це, такий приємний товариш? — Знаєте, — мнеться Антон Никандрович, навіть сідає на ліжко, бо стала боліти голова, — це чорт… — Температуру міряли? — жалісно дивиться Якилина. — Яку? — Звичайну, — яку ж… градусником. Скільки сьогодні? — А-а… — протяг Антон Никандрович, — я вам серйозно кажу, а ви — температуру… — У вас очі червоні, обличчя бліде, аж зелене. Горе мені з вами! — Кажу серйозно: це — чорт. Спитайте самі. — Чи ви мене за дитину вважаєте? — докоряє Молоточкіна. — Я вам раджу, як батькові рідному: прийміть аспірину і ляжте та вкрийтеся… або ні! я вам краще чаю з зіллям скип’ячу. Ось тільки домию. Де він там з відром? Хотіла вийти в коридор, як чорт з’явився з відром і подав його молодиці. — Спасибі, — пильно подивилася на гостя. Обмила підлогу ще раз, витерла; поставила стільці коло стола. — Сідайте, — сказала чортові. — Вдячний… Він сідає, тримаючи ноги в рудих черевиках — рівно, як школяр. Виймає з кишені пляшку і ставить на стіл. — Що? — придивляється Молоточкіна. — Лікер? Вона виходить із відром, шваброю, ганчіркою, але без поганого настрою і собаки. Через п’ять хвилин вертається, несучи білу миску, на якій красуються чарки та закуска: хліб і нарізана ковбаса. — Ах, якби вареники! — тужить гість. П’ють лікер, а потім чай, що спорядила Молоточкіна. Собаці чорт кидає трохи з’їсти, і чорношерстий збувається страху. Хвостом виробляє винуваті знаки; плигає, як пружина, коли бачить, що з «буржуйки», з якої чорт витяг нижній засувок, — вибігає щур. Гостровухий задавив його і зачаровано дивиться на «буржуйку», на якій обертається металічна накришка з мелодією. А гість і молодиця вигинаються в прапервісному танці. — Сміху! — верещить нечистий; долонею проводить по книжкових спинках. Антон Никандрович розширив очі з несподіванки: дрібненькі, як пішачки в шахах, повиступали примарочки різні, різні: в гривастих шоломах; при огненних прапорах, над держаками яких вовча паща роззявлена, і пишнорукавні, гостроокі, як соколи; із знаками хреста на плащах; під тінню стяга, яскравішого, ніж мак, і всіяного золотими зорями; розважні, вийшли і стали, обпершись на довгі мечі та списи, в стрункому ладу; а поруч — пурпуровою річкою братчики з шаблями й мушкетами; інші — жовті як бджоли, цілими вуликами; і меткі як дракончики; і многодумні, в тюрбанах, сповнені гідности, як дядьки з хуторців; і смагляві твердолиці і театрально-церемонні, непоспішні в рухах; фанатично-молитовні, щирі, і чорні, широкоокі — галузка дерева, що піднімало містичні квіти на світанку світовому, — всі, різноманітною многістю станули, як привидики; за ними з’явилися й пізніші: така веремія! Гість схопив з підвіконня млинок для кави і гримнув на підлогу. Пригорщею всипав привидики в млинок і покрутив ручку, і вийшли з відтулини сірі істотки, нужденні, мов мурашечки, що перемандровують через глуху дорогу. Однаковісінькі!.. Рівними колонами крокують, витрублюють їхні оркестри і знаменами мають. — Хай живе! — ентузіястично гукає чорт. — Хай живе! — відповідають. Чорт міняє тон на грізний: — Геть! — Геть! — гримлять колони. Спершу залунав регіт на цілому обширу; Антон Никандрович сміявсь, як кінь. Враз стихло, так раптово, мов струни урвались на скрипці. Тишина бездонна, мабуть, глибша, ніж у труні. Лиш пес, користуючися з замішання, глитнув колону з оркестрою і облизався. Чорт штовхнув: — …Твої — май терпіння! — Страшно, — шепче Молоточкіна, — я піду… — Зостаньтеся! — благає чорт. — Ні, роботу маю: он треба перелити бензин і стати з бідоном у чергу. Вона приладнала лійку до сулії; переливає горюче, а руки трусяться. Чорт тримає лійку і розглядається довкола; через його неуважність рідина розхлюпується по підлозі — аж до дверей. Відклавши лійку, чорт наближає уста до атласного вуха молодиччиного: «Дозвольте провожати і поцілувати», — спокушає. Закурює папіроску, а сірник роняє… миттю ж зривається сполох! Кімната повна прозорого полум’я. Думаючи, що настала смерть, старий пригадує науку матері: хреститься. Пропали тоді і привиди, і чорт, і огонь, і Молоточкіна! Клацнув англійський замок на дверях. Заскиглив пес, вириваючи прищекнутий хвіст. Антон Никандрович прокинувся. Раніш, ніж він схопився, щоб відчинити двері, в коридорі загупали чиїсь ведмежі кроки. Чути улесливо-заспокійливий голос: — Цю-цю… Скреготнула відмичка в замку, і двері відхилились. — Чортів пес! — лайнувся шепеляво-розвезений низький голос. — Його визволяй, а він за штани шарпає. В дверях — Спиридон Серпокрил; розхристана фіялкова сорочка висмикалася торбинками через пасок на животі. Голова руда, руда і поломениста патлами: соняшник у відцвітанні.

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка