Серед видатних українських письменників XX століття слід назвати ім’я поета І романіста Василя Барки



Сторінка5/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.7 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

ЖОРЖИНИ


Антон Никандрович відпив чаю і взяв автоматичну ручку. «Кожна людина, — записав він, — складає фреску зорових чи слухових, чи інших образів, але не тримає їх постійно в пам’яті, — тільки при потребі відокремлює декотрі з них перед духовним зором. Поезія своїми умовними означеннями відновлює видіння, необхідні для нового часу, і, дякуючи зосередженню психічних сил навколо них, відкриває двері в майбутність; вона — ліхтар духа в його поступу, і в ній першій проявляються напрямки та рушійні сили історії. її правда в її красі. Маючи в своєму мистецтві щось від магії, вона, властиво, споріднена з релігією — від віри дістала сяєво собі, і ним вона жива, ним поборює темряву невідомосте, визначає картини прийдешнього в видіннях. З відреченням народів від поганської віри і переходом до християнства вона дістала найбільший дар — справжній пророчий патос, і таку дієвість, що, в найсвітліші часи свого процвітання, повела за собою народи, повела їх щасливо до визволення з рабства — до життя, гідного людини. Поезія, якщо вона не зґвалтована, засвічує перед духовими очима правдивий шлях, ґрунтуючись на життьовому інстинкті, здогаді, інтуїції, прозрінні, керуючись думками про долю і спасіння душ; і тому нав’язування їй живосилом політичної тенденції згори мертвить її саму, а також заводить людей в облуду, себто підготовляє нещастя. Всіма засобами треба противитися підкоренню поезії тимчасовим політичним інтересам панівної сили. В такому спротиві проявляється героїзм поета, його відданість правді, його мужність і чесність; і міру його обдарованости становить непохитна вірність внутрішньому голосові, всупереч грізному насильству над його серцем, всупереч спокусі життьовими благами серед болючої нужденности і всіх страждань, пов’язаних з „отверженістю“. Поет, що воліє прийняти всі прокляття на свою голову і віддає перевагу станові „ізгоя“, злидаря, обшарпанця, митаря, відлюдника, ченця, аби тільки бути вірним таємничому кличу з невідомости, — рівний силою свого духа подвижнику і герою, бо він саможертвою зберігає світло для всіх. Поет повинен бути непокірним і неслухняним; повинен іти тільки своєю, призначеною йому від народження, стежкою. Зобов’язаний бути ворогом усіх, хто чинить насильство. Його доля — бути переслідуваним, очорнюваним квазіпрофесорськими статтями, зневажуваним і висміюваним, аж поки оточення навчиться знаходити в поезії істину, що її відчувають люди в серцях під час богослужіння і молитви до Спасителя…» Антон Никандрович спинився, щоб перечитати дві написані сторінки; відчув, ніби розчинилась брама і він в’їжджає на Соловки… морозним снігом повіяло звідусіль, під регіт, під поблиск монгольських очей секретаря парткому. Зиркнув на двері старий, згорнув сторінки у вузеньку смужку і, відійшовши в куток, до полички, вийняв том Шиллера в твердих палітурках з червонастим коленкором — розкрив книжку, сховав рукопис під вигнуту спинку її. «Туркот-Семидзвонник хитріший: його коробочки — надійний сховок, — подумав заздро, — але в мене такий почерк — ніхто не розбере». Вернувся до стола і сів; і схилив скроню на руку — дивиться у вікно. Том Шиллера. як талісман, вичервонив спогади з світлими видивами. Усміхнулися жоржини, ясністю близькі до коленкорових палітурок. Зоріє жовтими очима «Леді Мойра»; за нею починає виглядати таємний колосальний «Місяць Індії» з пелюстками іншого відтінку — змішаного з золотом; з’являється сіяння червоности, в якій бринить огонь, — приходить ясний-ясний «Ідеал Селянина»; відміняється кольорит, бо приносить веселість зірка «Південного світла», за якою займає чергу «Нормандія», святково-біла, мов айстра, тільки з прозолоттю і великою пишністю. А дрібніші — сусідні — теж поспішають виринути з забуття і підійти кортежем до спільного ряду: одні — ясно-лазурні, обдаровані сріблистою прозорістю і свічінням; другі — формою як дзвони, теж лазурні, ошляхетнені відтінками срібно-фіялкового смутку; треті схожі на блакитні світильники на високих стеблинах; четверті мають вигляд темно-синіх метілочок із білими цятками. За ними огніють пристрасні істоточки, кожна з яких має суцвіття: то як чистий пурпур, то як пурпурово-гарячий оксамит, то як оксамит рожево-пурпуровий, то щиро-огненний, то огненно-червоний — усі палахкотять, стоячи в повені тепла, що притекла спозарання і важко затоплює моріжки. — Ми з вами будемо тут щоранку, — сказала Людмила, глянувши в очі Антонові Никандровичу, студентові, дуже голубоокому і каштановолосому. — Неодмінно! — відповідав він; брав її під руку, і вони схилялися до квітчастої дрібноти, відчуваючи, що земля нарочито збудована для любови і процвітання рослин. Людмила зауважила, і Антон Никандрович згодився, що трави дивляться; пильно, пильно дивляться!.. Слухають світло, як воно звучить, і п’ють його; шепчуть якоюсь мовою в жагучій непорушності. Людмила і Антон Никандрович підійшли до водограю, а той, зрадівши, що можна показати вміння, метнув перлисту куряву до сапфірно-соняшного склепіння, сповитого югою. Легесенько розвіявся на частини, чемно вклонився і знову рвонувся у височінь, вишумлюючи обережно та делікатно. Кинув пасмами свіжости в обличчя, а потім створив весельчату парасолю, розбив її і дозволив спадати дрібненьким дощиком на дзеркало басейну. Людмила замислилась. її постать можна було б перенести на полотно в різьбленій рамі, і напевно, академіки, прим’явши кулачками сиві борідки і дивлячись поверх золотих окулярів, прийшли б до висновку, що перед ними — образ, характеристичний для ренесансу на українському ґрунті: можливо, з II половини XVI століття. В довгому білому платті з вільними згортками, струнка, як квіткова стріла, і з формами тіла — сильними, гарно окресленими. Волосся відлітає двома русявими крилами від чола, зливається і падає до пояса світучими косами. Одного разу, швидко йдучи до альтани, Антон Никандрович раптом перестрінув Людмилу і відчув її дихання на обличчі. Забракло мови, щоб означити враження розкішної ніжности. Він стояв, ніби в нечутному громі — при рожевих дверях земного раю. Зрозумів тоді, що означується в великих дівочих зіницях, на яких розходиться тонкими стрілками світло. Розходиться воно і знову збирається в двох яскравих цяточках на двох кружках — таких, як шовк: темно-сірих, і з прозорою глибочиною і вогкістю джерельного дзеркала, затіненого рясними, довгими, трішки відігнутими на закінченнях віями. В очних ямах, найгустіші коло перенісся, стоять півтіні—серпаночки невловимої легкости. — Від того моя любов така велика, — думає Антон Никандрович, — що, мабуть, ми споріднені від першого дня, що розкрило сонце. Людмила дивилась на нього, а він секундочку був неуважний, бо тихо повторював слово, що несподівано спало на думку. — Ви почали шепотіти: що? — Соромно признатися. — Почали щось думати, чого треба соромитися? — Ім’я для вас… слово з народної мови. — Скажіть! Людмила легенько нахилилася, щоб зірвати високу білу травинку, а зірвавши її і тримаючи перед очима, додала: — Я хотіла, щоб ви завжди були відверті зо мною. Набрався духу Антон Никандрович і промовив: — Народний вираз: «дівчина-медунка». Людмила намірилась жартома вдарити Антона Никандровича стеблинкою по руках, а вронила її: без гніву чи образи, тільки з смутком поглянула і спитала: — Чому ви соромилися? В нестямі від хвилювання обняв її і поцілував в уста: затріпотіла билиною, прибитою вітром до дуба. Вона потім притулилась обличчям йому до грудей і похитала головою, ніби у великому горі. * * *

Два персні на руці в Антона Никандровича, — як він ховав їх від пожадливих очей під час лихоліття, що настало після царсько-кайзерівської війни! Крізь тисячі небезпечних несподіванок проніс пам’ятки свого кохання. І тепер від кожного цікавого погляду з такою фантастичною вправністю приховує, то притискуючи палець до долоні і закриваючи його сусідніми пальцями, то повертаючи руку, що позаздрили б східні штукарі. Помітити персні Антона Никандровича було неможливо; навіть колеги, які працювали з ним по десять років і щодня сиділи з ним за столом, були неспроможні спостерегти найменший відблиск від золотих обручок, хоч власник їх курив, писав звіти про успішність студентів, заповнював анкети і, звичайно, тримав руки весь час над столом. Тільки зоставшись самотою, випростовував пальці і дивився на персні.



ТОНКОСТРУНЕНКО ВЗНАЄ, ЩО ПОГОДА ГАРНА

Стукаючи в двері і відкриваючи їх одночасно, протиснулася в кімнату широчезна фігура товариша Тонкоструненка: пухлі губи під масними очима, розділеними бараболькою носа, і сорочка, що вибилася з-під сильно випнутого на животі зозулястого піджака. Здається, людські прізвища відзначають особливості, вкорінені поза сферою раціонального, так би мовити, в «ядрі» єства. Бо справді, цей адміністратор будинку, чи то домком, чи то домуправ, чи кат його зна, хто такий (неможливо було з’ясувати ролю всюдиприсутнього місячновидого чолов’яжки), — нагадував своєю натурою круглий музичний інструмент, на якому напнуто одну—єдину струну його вереску, найтоншу з можливих. — Вам лист є, — скреготнув, ніби голкою по порожній бляшанці, товариш Тонкоструненко, — а в такому випадку вимагають: гоп-гоп! — грайливо показує місячновидий, як треба танцювати з радости; і зразу ж чіпляється за душу Антона Никандровича двома масними і гострими рибальськими гачками зіниць. — Від кого лист? Ось тут написано… Антон Никандрович забрав лист із його долонь. — Беріть, беріть!.. Новини; да, течуть події. Десь троцькісти, десь диверсанти; ми сидимо та трусимось. Що чули?.. Тонкоструненко присотався очима, як головоніг своїми смоктавками, до серця Антона Никандровича, а дві цитринні вимочені скориночки губ зложив у приязну посмішку. — Що ж я чув? — знизав плечима Антон Никандрович. — Сиджу й радію, що встановилась гарна погода. Взагалі, в нашій країні тепер надзвичайно гарна погода. — І я думаю: гарна, така гарна! — з ховрашиним посвистом випустив повітря з грудей і розчаровано поворушив цитринними скоринками Тонкоструненко. На сірому місяці його обличчя, під павутинкою попліснявілася нудьга. Антон Никандрович мовчить: камінний стовп і більш нічого. Тоді Тонкоструненко фосфоризується жвавістю і вистрілює тоненькі слівця: — Заморився я, заморився!.. Від самого ранку порпався в підвалі з помпою. Вода ґрунтова… залило! Качаєш-качаєш, пуф-пуф (Тонкоструненко передразнює помпу), і хоч ти чорта дай. Сам і помпу дістань, сам і направ, сам і качай… скрізь — сам; весь час — сам, а від мешканців помочі ніякої. Кожен відсторонюється: ніякої помочі; а я за всіх сам. Остогидло! — вилискує Тонкоструненко, і очі його, як два скляні пухирці — отрутою, наповнюються злістю; з губ зриваються бризки. Помовчавши, прояснюється; почищеним крейдою місяцем випливає з-за хмар. Проміння приязної усмішки проливає на Антона Никандровича; бажає доброго здоров’я, після чого задом витискується з кімнати. В останню секунду, раніш, ніж без стукоту втулити двері в одвірки, знов зазирає в кімнату, мовби вкидає туди два розжарені камінці. Страшенно незадоволений тим, що Антон Никандрович стоїть непорушно: стовп — і більш нічого! — Тонкоструненко з грюкотом зачиняє двері.



ЛИСТ


В уяві Антона Никандровича повстала картина: крилатий стрючечок злітає з дерева, а вітер відносить навскоки до далекого лану, твердого, як білий камінь. І хтось стоїть навпроти; можливо, Іван Іванович Бісмурчак, голова профспілки. Вгорі гострокрилі птахи перелітають; спішать перемайнути через водяну безодню, в загадковий ирій. Туга точить серце: оса, що припала до яблука. Лист від давнього приятеля, Інокентія Кононенка. В перших рядках — пояснення, як випадково дістали адресу від одного з учнів Антона Никандровича; далі — запрошення приїхати влітку в гості, в Київ; і після цього збільшеними літерами фіялковіла назва вулиці, число будинку і квартири. Ні, гадає Антон Никандрович, якщо побуваю в нашій столиці, то «вони» (збірний образ тих, що стежать і шукають провини) відразу повернуться в мою сторону, випустять пазурі. Мушу тихо сидіти; є така кузочка: вона перед лапою небезпечної тварини дерев’яніє, цілковито приподібнюючись до мініатюрної галузочки. Одного відбутого заслання досить, — треба терпеливо сидіти. «Ми з Мартою перестали бути бездітними, — повідомлялося в листі, — …вісім років тому, в годину, про яку нелегко згадувати (треба згадувати і проклинати! — думає Антон Никандрович), пішли ми на базар, щоб продати лахмітину і купити пригорщу борошна. Коло магазинчика зібрались люди, і ми з Мартою поспішили стати „в затилок“, бо думали: будуть щось „давати“. Ми помилились; люди оточили приступці, на яких лежала напівгола дитина: гляділи люди, хитали головами і мовчали… вже звикли без слів спостерігати невиданні явища. їм і самим бракувало добра, через нестачу якого, мабуть, батьки свою дитину покинули. Нам її стало так жаль і такою вона любою видалася, що забрали її й понесли додому. Оглянувшись, я побачив, що присутні поглядами провожали нас, а одна старенька, забувши про антирелігійні доповіді, перехрестила здаля. Від того дня життя заповнилось клопотами коло нового члена родини. Позичили ми ванночку в сусідів і викупали Оксану (так назвали, на спомин про покійну матір Марти). До гризоти, пов’язаної з харчуванням, доклалася безперервна турбота про дитя, а щось мов освітило нашу кімнату і внесло невідомий досі зміст в життя. Ми з дружиною мали нові таємниці: як воно спить, як воно їсть; коли ж воно почало вимовляти: „мама“ і „тато“, ми відходили з дружиною до вікна і обливались дрібними. Можеш собі уявити, що сталося з нами тепер! Тридцять років прожили без дітей; думали, що доведеться помирати на самоті. Дивно, як непомітно проминає час! Марта вела щоденник нашої донечки. Я, скінчивши заняття в медтехнікумі, поспішав чимдуж додому, кидав оком на вітрини, вибирав, що купити — казку про звірів чи ляльку. Минулої осени Оксанка стала ученицею першої кляси. Коли випадала вільна хвилина, ми ходили в школу; навшпиньках наближались до одвірка, заглядали крізь шпаринку в замку або відхиляли двері на міліметр і стежили, як Оксанка щось записує в зшиток, підводить очі на вчительку і слухає. Іноді, коли вона вертається додому, ми немов випадково перестріваємо її на вулиці. Вона тримає чорнильницю в кулачку перед собою, і тоненькі пальчики вимазані в чорнилі. Вона всміхається, як я беру пальчики і питаю, що, здається, сьогодні довелося тяжко попрацювати над аритметикою. Всміхається з таким довір’ям, що я думаю мимоволі: от воно безпорадне, само на світі, — хто ж його захистить крім нас?» Антон Никандрович на цьому і перестав читати лист. Весь затрусився; спазмами, беззвучно видихав повітря з грудей, з-під ребер, тоді як очі були без сліз, тільки дві краплі вийшло з них, але вони були такі великі, що заповнили їх. Припав старий до стола, обхопивши голову руками, і так помордувався хвилину в якомусь древньому звіриному риданні. Почував при тому, що є найбільше світове нещастя, яке між людьми ходить і ось тепер напало на нього самого: він його перетерпить; тоді для інших буде легше. Намучившись, відчув, що душа його вже пройшла через місце, де позбуваються зібраного від народження бруду, якого ніяк не можна обминути на світі, повному гріхів. Ридання напало тоді, коли знов старий уявив, як двоє голодних підбирають на вулиці, в жахливий рік, про який не можна згадувати без болю, чужу дитину; несуть, як рідну, в нужденний куток. «…Я потім ще раз почну спочатку читати, — думає Антон Никандрович, — лист покладу сюди — в кишеню; нехай при мені, бо та комета, Молоточкіна, так його сховає, що ніколи не знайду; треба щось записати про той нелюдський рік, можливо, рукопис збережеться, як заява свідка, а нотатки про поезію підождуть… хай птиці відлетять, а голова профспілки зостанеться на камені, — я докінчу свою думку». Антон Никандрович добув з полички грубезний том: Реальний словник клясичної старовини; розкрив його і подивився, чи можна сховати рукопис під горбатою спинкою.

АПОКАЛІПТИЧНИЙ РІК


Справлень у тексті було небагато. Першу фразу: «Зима І933 року випала сувора», — він викреслив. Рукопис відкрився понурими образами: «Грязюка замерзала в грудки, тверді і чорні, як кулак убивці; а вітер — пронизливий, озброєний мільйонами голок, тонких, як думка підступного, і довгих: від Кремля до Кавказу, — прошивав пошарпану одежу на виснажених мешканцях, пригинав голови з сірими обличчями і зщулені плечі — додолу, до земного рівня, викликаючи терпіння, мабуть, однакові з тим, що були в праісторичні часи людського існування. Сніжний простір жахав, ніби то була безодня, куди судилося впасти і вмерти в муках. На базарі збиралися зсутулені громадяни; вони тупцювали на місці, дмухали собі в руки, притуляли долоні до одного, до другого примороженого вуха, до носа, притискали лікті разом до грудей, хиталися і з терпким присвистом, посинілими губами видихали повітря. Стояли в рядах, розклавши речі на забридженому брукові: погнуті цвяшки, каструлі з дірявими денцями, поламані ложки, понадбивані бруски точити ножі, пожовклі поштові конверти, листівки — краєвиди з пообламуваними кутиками, котушки без ниток, потріскані козирки від картузів, пошматані калоші, пояски без пряжок, підошви від зношених черевиків, стерті ґудзики, надбиті склянки, щербаті глечики, покалічені годинники — стінні й кишенькові, розхитані дерев’яні столи, сточені шашелем комоди і шафи, порозколювані дзеркала, покривлені залізні ліжка, старі журнали, книжки без початків, портрети батьків і дідів, нікому не відомих, ікони без ризок і рам, окуляри без шкелець або окулярні шкельця без оправ, кусники сургуча, половинки ножиць і тисячі—тисячі речей, при погляді на які складалося враження, що чорна костиста рука голоду вдерлася в квартири, вчепилася пазурами за їхні внутрішні куточки і вивернула, і витрусила, як старцівські торби, над базаром, — тоді посипалася рябою порошею маса нужденного дріб’язку і ріжновсякого непотребу — на землю; посипалася, мовби навмисне добрана в суцільну мізерію, бо цінні та придатні до вжитку речі давно повиношувані на торг і порозпродувані за безцінь, щоб купити шматок кукурудзяного хліба чи пригорщу квашеної капусти. Начальство базару збирало податки за місця і, звичайно, видавало „квитанції“. В поголовному оподаткуванні громадян, що мерзли коло речей, воно проявляло титанічну енергію. Можна було уявити собі незримого для населення сфінкса, який стояв за начальством, — сфінкса, владнішого, ніж смерть. Він дивився крижаними очима на круг несвітського лиха. Дивився і мовчав. Хлібороби, що годували пів-Европи, ішли в місто по шматок хліба, відібраного в них і призначеного скупими пайками для всіх інших, крім них, бо відмовились добровільно стати мурашками в новітньому кріпацтві. Мешканці міста діставали денну пайку, щоб могли, хоч і жовті від недоїдання, рухати господарську машину, на яку спиралась держава. І вони вмирали, меншим відсотком, а з такими ж самими стражданнями, як і селяни, що брели до міста з надією дістати бодай недоїдки з їхнього стола. Холодні селянські хати обернулися під руками голоду в великі труни з розпухлими трупами на долівках та лавах. Прибирати їх було нікому; лежали вони цілими днями, і навіть сусіди не знали, що з ними сталося, бо й самі ждали тієї долі або й самі гляділи з другого світу, де „ність печалі і воздиханія“, — гляділи на хати, з яких солома поздирана на паливо, а овочеві дерева навколо позрубувані на дрова: підогріти в печі юшку з бур’яном і ребрами останніх сільських собак та котів. Здоровіші з селян, добившись до города, крізь хуртовину, мимо слабіших, покоцюрблених у придорожніх заметах, блукали вулицями, безнадійно заглядали в вітрини порожніх магазинів. Згодом і вони знесилювалися, пухли, ступали товстими, як колоди, ногами, замотаними в брудне ганчір’я, тулилися до цегляних стін і падали на сніг; і там конали мовчки. Тільки діти, притулившись до каміння, скиглили, як пташенята, викинуті з гнізд. Скоро й вони затихали. Вулиці міста рясно вкривались трупами. Спершу мертвих негайно прибирали, а потім збайдужіли до них, і вони довго чорніли на тротуарах, бруках, подвір’ях. А нові, т. зв. „легкові“ авта „відповідальних робітників“ (уся робота яких полягала в здійсненні того, що суворо приписано), пролітали мимо, ревучи грудними органчиками сирен. Крізь шиби видно було пихуваті фізіономії повношийого і злоокого чиновництва: партійного, державного, політично-поліційного. Жодного погляду на трупи! — мимо!.. — з підвищеною хуткістю осіб, що мають обов’язок рятувати людство від проклятого старого світу і будувати на його місці оркестрово-гармонійний і соняшно-щасливий устрій безклясового суспільства. Здається, з велетенського дуба, що виріс у загальній уяві з жолудя комуністичної ідеї, — дуба, під тінню якого повинен був просіяти земний рай для трудящих; дуба, корінням заглибленого в огненний осередок планети, а вершиною піднятого в небеса, звідки виведено Бога і посаджено Маркса, — з цього дуба обсипалися незлічимі листочки, що з зелених стали сіролахмітно-трупними і вкрили заметену морозним снігом українську землю. Жолуді ж нового врожаю впали на стогни города і, обернувшись в ляковані зелено-голубі автомашини з мордатими чиновниками, побігли поміж мертвими мучениками з безневинного села. Тільки стовбур зостався непорушений, про всякий випадок, щоб після голоду знову відростити листочки для повторного терзання християнських душ, а можливо — щоб витесати широку труну для всього людства. А втім надрали чимало кори з того стовбура і наробили велетенських пароплавів; день і ніч навантажували на них збіжжя в південних портах і пхали за кордон, для підтримки всесвітнього заколоту, бо воно й так згнивало горами на зсипних пунктах, в елеваторах та церквах, що з них позламувано хрести. Замість проголошеного земного „раю“ організовано концтабір на п’ятнадцять мільйонів душ, обнесений колючим дротом: фізичний концтабір по сусідству з білими ведмедями, і також духовний концтабір, з якого негайно переселювано в фізичний — тих, що думкою відхилялися від „генеральної лінії“, крутійської, мов гадючий хвіст. Іржавими залізнодротяними квітами процвів модерний комуністичний февдалізм азійського взірця. А по золотому ланцюгу, обвинутому навколо дубового стовбура, по ланцюгу, з якого стікала кров і бруд, походжав червоноокий кіт пропаганди і муркотів найсолодші казочки для тих закордонних, що, діставши подарунки в найрізноманітнішому вигляді, до награбованих із церковної руїни ікон візантійського стилю включно, — запевняли потім, мовляв, дійсно: „процвітання“. Моторошно ставало від того, що відомості про голод з його сімома мільйонами жертв затримували з більшою енергією, ніж треба було для його пригашення і, так само, для його заведення з наказу влади. Правду про голод затримували на кордоні навіть в таких дрібних частинках, як макові зерна; натомість валили в широкий світ газету, що, як на глум, називається: „Правда“. Одна—єдина правда містилася там — у повідомленнях про збільшений здобуток золота, бо його витягували з голодного народу через т. зв. „Торгсін“ (торгівлю з „іностранцамі“). Щодня — розповіді про випадки людоїдства. Недалеко від маленької залізничної станції викрито кішло злодіїв, що спорядили цілу фабрику ковбас із дитячого м’яса. Одного разу випадкові подорожні побачили, як ворони порпаються в купах кісточок і тягають якісь кольорові ганчірки. Прогнали птахів і, придивившись до їхньої здобичі, зауважили дрібненькі пальчики. Почали шукати навколо і натрапили на смітник з рештками подертого дитячого вбрання та масою дитячих нігтиків. Недалеко стояв будинок, перероблений, очевидно, з старого сарая. В підвалі знайшли декілька дитячих трупів, дві діжки з засоленим м’ясом, ящики з ковбасами і кістки в кутку, коло плитки з начинням; на горищі — купи дитячих сорочок і черевиків. Власниця будинку, сорокалітня жінка, зовні непоказна, приїхала минулої осени з Казахстану, куди перепралася з Куйбишева в 1930 році. Вона казала, що нічого не знає, бо сиділа тихо в хатині — боялась вийти, коли вночі хтось порався в підвалі. Зрештою назвала декілька імен, але… шукай вітра в полі! Жінку, звичайно, відправили; куди — невідомо; справу „зам’яли“, як прийнято в нас казати Були й такі випадки: матері, що мали кількох дітей, убивали менших і годували котлетами з їхнього м’яса — старших. Рятували. Сфінкс дивився і мовчав; тільки тоді, коли чесна закордонна преса починала говорити про голод, він огризався на неї, лаявся… то, — кричав він, — капіталістичні найманці намагаються очорнити рай всесвітнього соціялістичного пролетаріяту. А щоб вірили йому, асигнування Комінтерну для закордонних компартій збільшувалось і кількість пароплавів з борошном і різною живністю помножувалась. Европейський обиватель їв дешеві харчі, голодні селяни на Україні вмирали, закордонний комуніст енергійно пропагував, бо партійна каса наповнювалась, продажні газетки йому підспівували, обиватель радо вірив, бо хіба він ворог своєму шлункові? — Макові зерна правди застрявали на кордоні, матері вбивали своїх дітей, янголи ридали, а сатана реготався, звільнившись від праці. І звичайно дзвонили дзвони в християнській Европі; і кому з ситих було діло до того, що на якійсь Україні вмирають мільйони. А єпископ Лубенський, зовсім знесилений, шкіра та кості, гнаний етапом з крижаного острова, від затоплених шахт, в яких він мучився довгими роками, на Амдеру, шкандибав і спирався на милиці. Вночі, коли всі, потомлені, спали, як мертві, на сучкуватих мокрих дровиняках, він годинами молився Богу і вставав на дві години раніш за всіх і знову молився перед дальшою хресною мандрівкою по півночі. Останній кусник хліба ділив з голодними братами в недолі. З гігантною силою духа, великий пастир, великомученик, рівний першим страстотерпцям Христової церкви, протиставився князеві тьми. Він переміг апокаліптичного вісника, що символізує собою голод. Один раз сфінкс обізвавсь і до населення; сказав: „вмирати стало ліпше, вмирати стало веселіше!“ Так його зрозуміли, хоч він сказав: „жити“… Траплялося, що селянин, бачачи неминучу голодну смерть, і свою, і родини, хапав сокиру і розрубував голову „уповноваженому“, який витрушував останні зернини в дворі; тоді негайний військовий суд вирікав: „розстріл“.» В двері постукало. Антон Никандрович з досадою подумав: «Завжди випадкові візити перебивають писання на пекучому; тут є якась закономірність». Похапцем згорнув рукопис і просунув під спинку Реального словника. Відкрив двері: — А, колего, прошу заходити! Радий, — сказав до гостя, простягаючи руки.

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка